Чорне й біле в сірих тонах

-5-

З роботи Добрик повертався розлючений настільки, наскільки міг собі це дозволити. З маршрутки виштовхався перед своїм будинком. Як завжди запльовану клямку дверей під’їзду взяти рукою не наважився — штурхнув їх плечем. Код до замка набирати не варто — замок поламаний. Хоч щодень його ремонтуй — кожну ніч ламатимуть знову. Це не фешенебельні будинки Ковирів, де живе богема (то такі люди, які мають багато грошей і самі себе так називають; серед них є й артисти, письменники, художники, інші митці, що досягли успіху… Втім, якими способами?), а спальні райони Висілок, де мешкають робочі люди і ще одна «богема» — митці, які грошей не мають, успіху не досягли жодним способом і які богемою себе називають хіба жартома. А Ковирленд — це перехід на інший соціальний рівень.

Йти додому не дуже хотілося, бо найкраще, що може очікувати тебе там, — старенький нотепейдж або списані дрібним почерком аркуші. Взагалі-то, це непоганий варіант, але лише тоді, коли є натхнення до праці. Письменництво без натхнення з божественного генія перетворюється на технарське ремесло. І на муку. Можна пройтися рідним кварталом і спробувати бачити його очима Сати Санти. Лісовий знову штовхнув двері плечем і вийшов з під’їзду. Зупинившись на сходах, примружив очі й глянув на свою вулицю.

Гадючник! Хоча, порівняно з кварталами гуртожитків у промислових районах, тут дуже навіть непогано. Люди в райончику живуть хороші, просто замордовані безвихіддю, постійними поборами й обманом тих, хто стоїть над ними. Багато хто зривається: алкоголізм, наркоманія, бандитизм, розпуста. Все це притаманне й елітним районам, проте там хвороби суспільства більш викривлені, вишукані (є ж різниця, спиватися спиртом чи дорогими коньяками), а від того більш огидні.

Рідний квартал.

Повз Лісового чалапає старенька. На ній вицвілі светри й спідниці, вдягнуті одні поверх інших. Старші люди часто мерзнуть і посеред літа. Судячи з одягу, цій бабці не вистачає грошей на прожиття. Швидше за все, вона бездомна. Як живуть такі люди? Цілими днями збирають пластик, макулатуру, склотару, алюмінієві бляшанки й носять їх лантухами через півміста до пунктів прийому. Неймовірно! Чому їхні діти викидають старих на вулицю? Куди зникають люблячі сини, дочки, онуки й беруться ті потвори, що змушують рідних батьків жебрати або просто виставляють їх із їхніх же домівок?

І чому ця старенька повинна жити на вулиці посеред сміття впроголодь, коли у величезному особняку якась богемна алкоголічка робить собі десяту пластичну операцію? І кожна з них по-своєму, але, мабуть, однаково нещасливі.

Добрик перегородив бабці дорогу й засунув між її сухі, сірі й порепані пальці купюру в сто одиниць.

— Сховайте гроші, щоб ніхто не побачив. Купите собі щось.

Він роззирається. Все спокійно. Навколо порожньо. Ніхто не бачив, як він дав старенькій гроші. А вона чомусь не ховає їх до кишені, а стоїть і шоковано розглядає банкноту.

— За що? Я ж не просила, — шепоче бабця беззубим ротом і піднімає очі на чоловіка. Той лише обіймає її, запихає гроші в кишеню верхнього светра і шепоче на вухо:

— Бо ви чиясь мати!

— Я безплідна! — Стара йде далі, не бачачи нічого. З її очей течуть величезні сльозини і розтікаються зморшками по обличчю.

Лісовий стоїть і дивиться їй услід. Він же хотів… А тепер… Тепер він набагато бідніший від цієї жіночки, бо в неї є сто одиниць, а в нього ледве набереться двадцятка дріб’язком. І те, що він віддав гроші цій бездомній старій, ні на йоту не зробило щасливішими ні її, ні його. Навіть навпаки.

Блукати вулицями відразу перехотілося і письменник повернув до свого будинку. Звично штовхнув плечем двері, піднявся ліфтом на сьомий поверх. Двері його квартири лише трішки прихилені. Добрик відразу згадав, як повертав ключі в замковій шпарині сьогодні вранці. Що це? Хто побував тут без нього? Двері надтріснуті, замок вирваний «з м’ясом».

Зайшовши у свою домівку, Лісовий похолов усередині. Меблі поламані, долівка встелена порваними аркушами, нотепейдж розбитий, штори й ковдра лежать мокрі на килимі, від них смердить сечею, на дзеркалі автомобільною фарбою криво виведений напис: «Ти лайно собаче!»

Добрик приперся спиною до стіни, розглядаючи погром. Потер долонями обличчя. В голові шуміло. Трохи заспокоївшись, фентезист підібрав з підлоги розбитий нотепейдж. Що ж, інформацію з нього можна відновити… Розкидані папери зібрати назад.

Раптом з’явилася думка-ім’я: Сата!!!

У цей момент Лісовий не просто не здогадувався — подумати не міг, якою серйозною грою виявиться сьогоднішнє парі. І вже зовсім не міг знати, що не він і навіть не Сата будуть у цій грі основними гравцями.