Чорне й біле в сірих тонах

-8-

Вона не наважилася взятись за обпльовану клямку й копнула двері під’їзду ногою. На кодовий замок навіть не глянула — звісно, що він поламаний. За дверима відкрилися брудні й смердючі нутрощі будинку. Тут стільки сміття! Але її цим не здивуєш, адже вона сама виросла на справжніх смітниках.

Сата легко піднялася сходами на сьомий поверх і натиснула суглобом пальця кнопку дзвінка дверей під номером «232». Тут повинен жити Добрик Лісовий. Двері рипнули від протягу й прочинилися самі. Зсередини на їхній клямці похитувався дротяний зашморг. Мабуть, хтось уночі накидав цей зашморг на он той свіжозабитий в одвірок цвях і таким чином зачиняв двері.

Сата чітким кроком, щоб здаватися якомога рішучішою, зайшла до квартири й одразу опинилася в невеликій кімнаті, яка слугувала одночасно спальнею, вітальнею, кабінетом і складом для свого господаря. Звідси одні двері вели на вузеньку кухню, інші, мабуть, — у санвузол.

— Ти знав, що мене замови… — Сата осіклася на півслові, побачивши розгардіяш навколо. Ні, це був навіть розгардіяш, це був брутальний погром. У квартирі не залишилося жодної неушкодженої речі. Сату вразило те, що тут, як і в її домівці, також на друзки розбито дзеркало. Посеред потрощених речей на долівці сидів Лісовий і складав на купку зім’яті й порвані аркуші, дбайливо розрівнюючи їх і склеюючи скотчем.

— Не знав! — Добрик повільно звівся на ноги й навис над гостею. — Сподіваюся, що й ти не знала про погром у моїй квартирі? — Погляд Лісового упав на плече Сати і його гнів швидко згас. На плечі жінки чітко проступав стилізований під тату пластир серії ПКП (поверхневі кульові поранення).

— У тебе стріляли? — розгублено пробурмотів він і кинув пачку паперів на голі пружини ліжка.

— Пусте. Це не вперше, — усміхнулася Сата й продовжила з цією, наче застиглою, усмішкою розглядати Добрика і його помешкання. — А в тебе справжній свинарник. І погром майже нічого не змінив!

— Тут було акуратно, — буркнув Добрик і обернувся до вікна.

— Раунд другий — мій світ! — бадьорим голосом оголосила Сата й поклала якийсь пакунок на перехилену стільницю, що відучора тримається на трьох ніжках. — Тут одяг для тебе. Переодягайся й поїхали.

— Це дорого! — зітхнув білий фентезист.

Його поведінка, інтонації, рухи — це втома, послух, сум, але не приниження, не розпач. Він ще у щось вірить. Сьогоднішня ніч забере у нього половину цієї віри. Його чекає багато сюрпризів. Неприємних! Нищівних! Убивчих і принизливих!

— Переодягайся. Часу в нас небагато, — гостя з насмішкою зиркнула на господаря.

Він узяв пакунок і рушив до ванної.

— Переодягайся тут, я дивитимусь, — наказала.

Обернувшись до Сати, Добрик нарешті розгледів її як слід. До цього моменту він якось не звертав уваги на її виклично-відвертий одяг. Чорна безрукавка з прозорої тканини доладно охоплює стан красуні. Бюстгальтера на ній немає — це відразу помітно. Безрукавка помережана чорною вишивкою, крізь обплетені щілинки проступає засмагла шовковиста шкіра. На Саті білі шкіряні штани з горизонтальними прорізями на стегнах і чоботи із сірої замші. І на штани, й на чоботи переходить вишивка з безрукавки.

Від такого видовища Добрикові одразу залоскотало нижче живота, тож він схопив одяг, зайшов у ванну й причинив за собою двері.

За хвилину прийшла Сата.

— Ти ще довго?

Добрик якраз одягав сорочку. Усе було підібране бездоганно. Особливо штани, які вигідно підкреслювали його зад. «Дивно, — подумала Сата, — але тіло у нього не таке вже й безнадійне, як здавалося. Можна сказати, що він… він красивий чоловік».

Вже у підземці Сата, не відриваючи погляду від траси, перервала мовчанку.

— Що ти знаєш про братство Білих Ангелів?

— Організація прихильників білого фентезі, — Добрик знизав плечима, мовляв, ти сама це чудово знаєш. — У них багато благодійних фондів, опікуються лікарнями, притулками, тюрмами, борються зі злочинністю.

— Вони твої фанати?

— Здається…

«Феррарі» врізалось у пневмокріплення на стоянці біля Високого Замку й зупинилося. Приїхали.