Чорне й біле в сірих тонах

-30-

Такі-от, брате, часи настали! Не пишеться, холера! Надто багато нового принесли ці часи.

Добрик урвав свої розмірковування над подальшим сценарієм роману, вивалився з маршрутного таксі й відліпив від тіла пропітнілу сорочку. Отак, велике зло ніжиться у розкішних авто, маленьке зло пітніє у громадському транспорті.

Купивши в автоматі соснову колу, Добрик вилив її на тротуар і вставив порожній стаканчик у пивний автомат. Саме так треба робити, якщо хочеш випити пива на вулиці. Ти можеш вийти з бару п’яним до чортиків і заснути в під’їзді, ти можеш побити он ту бабцю чи он того дідуся, ти можеш пограбувати он того пана чи затягнути за смітник і познущатися з цієї ось пані й тобі за це… нічого не буде. Навіть якщо полісмен якимсь дивом опиниться поряд, він удасть, що це не його справа. Але за вживання пива на вулиці зі стаканчика з пивною символікою можна загриміти за ґрати на три місяці за порушення громадського порядку.

Стільки правил і так мало прав!

Пиво (а воно в Леополісі вже кілька століть було найкращим у світі) принесло довгождану свіжість і прохолоду. Проте ненадовго. Через пару хвилин вулична задуха знову похітливо облапувала його. Протяги на переходах і перехрестях не приносили полегшення, лише неприємно приліплювали одяг до тіла.

Світ, в якому ти живеш, в якому мрієш про інше життя й у якому не знаходиш сил змінити щось на краще. Так було завжди, крім оманливої миті у братстві білих ангелів.

— Хей, альо, ти куди?

Добрик лише через декілька секунд збагнув, що фраза, вихоплена з вуличного шуму, адресована йому. Він глянув туди, звідки долинула репліка. Олько!

— Ти йдеш, немов нарік під кайфом. — Малий сидів на поребрику тротуару й дув самокрутку зі шмаллю. Вперше Добрик побачив малого з коноплею й завмер, вражений цим фактом.

— Ти що робиш?

— Палю. А ти хочеш?

— Я цієї гидоти… — Лісовий зібрався сказати, що він цієї гидоти ніколи не пробував і не збирається пробувати, але замовк, подумавши, що те, чого ніколи не скуштував, не можна назвати гидотою.

Досі Добрик жодного разу не палив навіть звичайних цигарок, тому від міцного гіркуватого диму закашлявся. Йому стало зовсім кепсько, забракло повітря. Але коли сльози розтеклись по щоках, кашель минув. Зникла задуха вулиць, зник мокрий одяг, зникла пилюка навколо. Точніше, всі ці речі залишилися, але зовсім перестали турбувати.

— Ти куди зараз? Додому? — запитав малий.

— Напевно. Не знаю.

— Ми тобі там прибрали, вставили нові двері. Всім командувала Єва. А ти її кинув! Навіть киданув!

— Я не просив її робити це заради мене. Не хочу бути комусь зобов’язаним за його благородство.

— Муру пореш! А може це твої письменницькі штучки. Та все одно мура. Ти ніби добрий, живеш за ідеалами, але зробив нашій Єві дуже боляче, дуже неправильно, по-злому.

— А може мої ідеали взяли і накрились? Надто багато людей намагалися їх зруйнувати, а потім ідеали зникли самі.

— Ти здався?

— Ні. Просто мені багато що з колишнього стало неважливим.

— Ти здався. І проштопав таку дівчинку. Наша Єва особлива! Але вона тепер з тим біляком, до якого ти її відіслав, з Остапом. У них наче все добре, тільки тепер вона перестала нас тренувати. Ми вже нікому не потрібні. — Олько викинув недопалок у переповнений смітник і звісив голову на руки.

Лісовий хотів пояснити хлопцеві, що всі ці події спровокувала крадіжка гаманця на столику в кафе, сам Олько, але змовчав, бо це було б елементарним виправданням своєї вини в цій історії.

— Що ти наробив? — пробурмотів хлопець, не піднімаючи голови.

— Відстань від мене!

Що ж, якщо все те, що досі переслідувало його в житті, все, від чого він відрікався, чого уникав, що називав злом, — якщо воно все-таки належить до справжнього життя, тоді він приймає це життя таким, справжнім.

Свою квартиру Лісовий спочатку не впізнав. Може тому, що він жив хоч і в сірій некомфортній норі, але в своїй. А тепер її розламали, розтрощили, а потім склеїли докупи без його участі. А може й тому, що надто звик до двоповерхового помешкання у Сегіта. Одне слово, у себе вдома він уже був не як у себе вдома. Повсюди пам’ять схрещувала мечі з тим колишнім домом, який був тут до погрому, з розкішним житлом у білих ангелів і з тим, що було перед очима зараз.

Добрик стояв, розглядаючи квартиру, і думав, що він утратив відчуття домівки. Того місця, де провів стільки часу, де написав стільки романів, де став собою. Дарма, що місце було сірою норою, сірим нічим.

А якби тут щось було! Щось величне, прекрасне й реальне. Якби у цих стінах відбувалося щось, що пов’язане з твоїм коханням? Якби, зрештою, у тебе було колись кохання, не мрії про нього, не довбання головою об стіну неможливого, а справжнє, захоплене, із сексом, із взаємністю, з вірою у… у завтрашній день!?

А, до біса! Навіщо розмірковувати про те, чого не було, чого немає й чого не буде?

Хвиля злоби і ненависті піднялася з грудей до горла й зупинилася. Стоп! Єва на стриптиз-полі, зраджені ідеали, які ось-ось могли стати реальністю, чужі смерті й власні рани, розчарування в людях — це ще не те, що змінить тебе. Всі ці події можуть убити тебе попереднього, залишити на нуль-коридорі теперішню свідомість, але не можуть визначати твого майбутнього!

Найгіршим із цього всього є невизначеність.

На цій квартирі ніколи не було нічних посиденьок з кавою чи спиртним, не було гри в карти на роздягання, не було розкутої компанії — чогось такого, чого б ти потім трішки соромився, але водночас був би навіть (потайки від себе) задоволений. Не було всебічної оцінки навколишніх реалій і власного «я» у цих реаліях. Не було виходу за межі себе самого, за межі, встановлені й придумані тобою ж. Ти писав і жив тут, не бачачи великої різниці між першим і другим, але відразу ж створював нездоланну прірву між почуттями, відчуттями, які вдихав у своїх героїв, і власними емоціями, наче навмисне не дозволяючи собі бути просто щасливим. Щастя тоді уявлялося коктейлем із неземного кохання, надлюдської відданості, загробної вірності й непохитної дружби. Тобто у цьому світі воно було для тебе недоступним. Воістину, ти був ідіотом! Сата Санта не помилялася: не можна творити, хворіючи придуманим. І помилялася Сата, пишучи й хворіючи лише своїм, забуваючи про чуже придумане.

Це шмаль так діє?

Ні! Та єдина затяжка не мала жодного стосунку до теперішніх роздумів. Просто ти зробив маленьку неправильну дрібницю, недостойну «правильної» людини. Й потрапив у колись розставлену тобою пастку своїх же заборон і забобон.

Білі Ангели! Це ж вони розгромили твій дім! Навряд чи існує інша організація, яка могла б таке зробити, для якої Добрик Лісовий був би такою важливою постаттю! Вони! Білі й пухнасті до погрому, невидимі й легендарні, не чіткі, не окреслені — як велика зла сила, — а тому дуже сильні! Звісно, зараз у цій організації запанував хаос, та згодом знайдеться інший Сегіт.

Але яка різниця, хто з ким, де, куди й навіщо, якщо ти сам не можеш чітко окреслити себе? Може, краще не думати? Не вигадувати? Не мріяти? Інакше знову втрапиш у власні пастки. І не думати про Сату!

Сата Санта! Хто вона для тебе? Хоча б на це просте запитання ти можеш відповісти?..

І на карнизі за вікном зелена шапка моху! За брудними шибками, які відгороджували й досі відгороджують тебе від свободи! Ти ніколи не міг навіть помити ці ґрати — не те, щоб розбити їх!

Добрик схопив дивом уцілілий торшер і запустив ним у вікно. Після удару торшер ще деякий час розкачувався на підлозі, похрускуючи скляними друзками. Коли ж він нарешті зупинився, Лісовий кинувся геть із квартири, з виляском зачинивши двері.

Минулого, твого минулого, вже немає! Його вбили!