Чорне й біле в сірих тонах

-31-

Чорні написи з’являлися на дзеркалі постійно. Ніхто їх спеціально не виводив — просто Сата бачила ці слова. Спочатку вона мила дзеркало, терла його, дряпала, хоча й розуміла, що це не допоможе. Потім намагалася не дивитись (навіть випадково) на своє зображення, але слова все одно були там, у чавунній рамі. Врешті завісила її білим полотном, але воно зотліло за годину.

Колишній господар постійно ломився в її життя, намагався вдертися в її думки, зажахати, відімстити, спотворити те, що люди називають психікою. Якщо вдень Сата сяк-так відганяла цю огидну мару, то вночі вона повністю владарювала над жінкою.

На третій день Сата Санта не витримала. Вона прокинулася (якщо можна так назвати перехід від неспання до блукання спальнею) й почала збиратися до церкви.

Те, що він збирався з нею зробити… Все тіло жевріло червоними відтисками від його пальців і порізами від його пазурів. Володар пропащих душ вимагав її тіла, бо не отримав душі, але Сата не віддалась цим огидним хвилям, цим кошмарам, цьому пекельному болеві, який палав навколо: тепер у цьому не було й краплі задоволення — лише страждання. Вона не віддалася йому, хоч він надсадно добувався в її тіло і в її душу. Але без її згоди він не міг зробити цього. Що ж, є сфери, де її колишній володар безсилий. Його всевладність — лише ілюзія для свіжих жертв, які забувають протиставити спокусам свою волю, навіть коли спокуси перетворюються на біль.

Домініканська церква в центрі Леополіса відчинена цілодобово. Саме туди, в старе й натомлене серце великого міста, прямувала Сата. Піднявшись зчовганими сходами до дверей, вона на мить зупинилась. Якась частинка її плоті й свідомості благала не робити наступного кроку. З кожною сходинкою підйому їй здавалося, що з її тіла вириваються чорні віхті диму й повзуть униз, назад, до знесиленого гріхами міста. І тепер, перед дверима з різьбленими розп’яттями, ця чорнота, наче розтягнута пружина, зупинила її. Досі церква була чужою для Сати. Не вищі церковні чини, які потопали в набагато страшніших гріхах, ніж їхні підлеглі та їхня паства, не ті пороки, що їх плекали у святих стінах, а власне сама ЦЕРКВА. Жінка не пам’ятала, щоб колись заходила до храму. Вона не вміла молитися, вона не вірила у християнського Бога і взагалі в якісь вищі сили. Проте… Якщо пекло пускало коріння в її душу, то й з іншого боку повинен хтось бути.

Із прочинених дверей війнув теплий протяг, оповивши вимучене тіло ароматом ладану. Це трохи заспокоїло Сату й вона, нарешті, змогла зробити останній крок. Крок за двері.

Усередині панував напівморок, який підкреслювали вогники сотень свіч. А надворі ранкове сонце заливало святу й содомську мозаїку вулиць древнього міста. Попід стінами спали люди. П’яниці, наркомани, бомжі. Церква приймала усіх. Не було серед її прихожих такої заблудлої вівці, яку вигнали б звідси померлі святі. Навіть, якщо вівці приходили сюди лише заради нічлігу.

Біля вівтаря стояв священик. Мабуть, він читав утреню, якої ніхто не слухав. Побачивши Сату, він одразу відвернувся від неї, постояв так хвилину й пішов у сповідальню. Сата рушила за ним. Підійшовши до заґратованого віконечка, вона вклякла на червоний килимок поверх дубового підмостя і схопилася за поличку нижче віконечка. Доторк до відполірованого дерева допоміг їй не зомліти.

— Отче, я хочу покаятися.

За віконечком ніхто не відповів. Гнітюча тиша ураз накрила Сату, немов целофаном, не даючи дихати. Жінка ще сильніше зціпила пальці на поличці, насилу набрала повітря в легені й майже прокричала:

— Отче, я прийшла на сповідь!

Тепер у відповідь на її слова за ґратами почулося часте й уривчасте дихання, наче хтось займався самозадоволенням — там, усередині святого місця. Але за мить Санта відігнала звичні для неї думки. Вона збагнула, що священик настільки переляканий, що не може говорити. Вона прихилилася головою до віконечка, щоб побачити відблиски свічок у зіницях святого отця. Їй було необхідно знати, що за тендітними ґратами сидить саме той священик, який щойно читав утреню.

Здавалося, це відблискують дві скляні кульки, а не очі живої людини. Отець змертвіло дивився всередину церкви. Не на Сату, а на щось за її спиною. Жінка повільно обернулася й мимоволі скрикнула. За декілька метрів від неї стояв натовп людей із перекошеними ненавистю обличчями. Такої ненависті вона ще ніколи не бачила. Усі, хто знайшов прихисток за товстими церковними стінами, повільно підступали півколом, тягнучи до неї брудні руки й наче притискаючи до сповідальні. Обдерті, кошлаті, смердючі, зі спотвореними бездомним життям і невпинним пияцтвом обличчями. Усі, кого Сата Санта зневажала й оминала в недавньому своєму житті. І кожен із них тримав у руці ніж, кавалок арматури, кастет чи ланцюг. І всі вони дивилися на Сату божевільними очима, ладні роздерти її просто під вівтарем.

Якась жінка з розпухлим обличчям і червоним наростом замість носа прошипіла:

— Отче, виженіть її!

Лисий чоловік з обпеченим лицем показав на Сату металевим прутом і закричав:

— Отче, ви що не бачите, що до нас прийшов сам Сатана?!

І звідусіль заревли, зашуміли, завили злі голоси:

— Це наречена Диявола!

— Вона спала з Ним!

— Отче, вбийте її!

— Бісова шльондра!

— Чортове м’ясо!

— Отче, пробийте їй груди хрестом!

— Спаліть її!

— Слуга зла у церкві!

— Вона з пекла!

— Диявольський виродок!

— Вирвіть у неї чорне серце!

— Вона продала свою душу!!!

Із кожним кроком натовпу викрики посилювались, множились, повторювались незчисленною луною під склепіннями. Якась навіжена впала на долівку й зі скаженими вересками забилася в судомі. Інші переступали через неї, шпортаючись і давлячи ногами.

Священик відсунув оксамитову ширму, вийшов зі сповідальні й зупинився між Сатою і натовпом, стискаючи обома руками хрест на грудях. Він був зовсім молодий, років зо двадцять. На його худому обличчі через неприродну блідість чітко окреслювався кожен волосок ріденької борідки.

Набравши в легені повітря, святий отець викрикнув:

— Зупиніться!!! — і виставив долоні перед собою. — Що ви робите? Це — Божий дім! Він для всіх!

— Відійдіть, отче! — стара алкоголічка зі спотвореним носом погрозливо підняла ножа. — Ви нам не завадите! Її потрібно роздерти на шмаття!

— Іменем Господа заклинаю Вас зупинитися! Ця жінка така ж Божа дитина, як і Ви! Вона має право на сповідь!

Обпечений, трясучи прутом, нахилився до отця й надщербленим голосом заперечив:

— Ми — люди, а вона — Диявол! Вона хоче твоє тіло, твою душу! Вона з’їсть тебе!

— Ніхто ні на крок ближче не підступить, — льодяним голосом проказав священик. Потім зірвав золотий хрест зі своєї ряси, обвів ним півколо перед біснуватим натовпом і обернувся до закляклої Санти. — Я слухаю гріхи твої!

Сата Санта заплющила очі, щоб не бачити людей навколо, й заговорила:

— Отче, я вбивала, брала чуже, зневажала Господа вчинками своїми, я… Отче, у мене багато гріхів. Усі вони мої! Я визнаю всі мої гріхи. І ще… ще я служила йому!!!

— Кому йому? — священик схопив голову Сати й струснув нею. — Кому йому?!

Сата розплющила очі, повні сліз, і прошепотіла:

— Дияволу…

— Ти каєшся у своїх гріхах? — так само тихо спитав святий отець.

— Каюсь.

Отець хотів ще щось сказати, але раптом упав перед Сатою на коліна й захрипів. Вона схопила його за плечі й глянула перед собою. Натовп уже тягнув священика за рясу, цілив ножами й арматурами у нього, в неї, а за спинами цих людей із підсвічників суцільною стіною йшло біле полум’я.

Піднявши до Сати очі, священик з натугою промовив:

— Господь… — з його рота цівкою пішла кров, — прощає тебе!

Зібравшись з останніми силами, він подав їй свій нагрудний хрест. Сата доторкнулася губами до теплого металу розп’яття. Отець обійняв її за талію, вже не в змозі триматися прямо. З його спини стирчав держак ножа.

Хтось схопив Сату за волосся. Її кинули на плити долівки. Десятки рук учепилися в неї. Затріщала тканина. Щось важке опустилося на голову й усе сховала під собою біла вогненна хвиля.

Останнє, що почула Сата, — це його розпачливий стогін. Він стогнав, бо вона перестала належати йому, бо він зник для неї, як володар, остаточно!