Чорне й біле в сірих тонах

-20-

«Малу звали Делія. Але це ім’я вона вже ледь пам’ятала. Інші ж його давно забули. Зрештою, навряд чи хтось із теперішніх знайомих знав її довше кількох тижнів. Тим більше ніхто й не підозрював, що її звуть інакше, ніж вона себе представляла. Повія-кидало повинна постійно змінювати місце своєї праці, коло знайомств і, звісно ж, імена. По-перше, щоб запобігати сутичкам із сутенерами, по-друге, щоб обібрані нею клієнти не знайшли її. Так, спеціальність Делії була дуже ризикованою, але, водночас, прибутковою і не такою принизливою, як кадастрова проститутка. До того ж, тут був простір для творчої праці, бо вилучення грошей із чоловіків — це справжнє мистецтво.

Останніми днями Делія була Самантою. Біле волосся, заплетене у хвостик, тінейджерський прикид, крикливий макіяж — одне слово, школярка-мінетчиця років тринадцяти-чотирнадцяти на вигляд (насправді ж — усі шістнадцять). Саме таких обожнювали старі збоченці-багатії, які воліли, щоб їм відсмоктали, ніж самим активно тарабанити повій. Друге їм вдавалося або надто швидко, або ніяк, що погано впливало на їхню й без того невисоку самооцінку. А от коли якась маленька сучка робить усе замість тебе, то ще можна побавитись у крутого перця. Таких клієнтів була більшість, проте траплялися різні. Інші види сексуальних послуг Делія-Саманта намагалася не надавати, хоча, якщо це потрібно для справи, — будь-ласка!

Переважно заробіток був непоганим. Крім двадцяти-п’ятдесяти одиниць за саму процедуру (це якщо клієнти давали гроші, а не били в морду), майже завжди вдавалося поцупити їхні гаманці. Тому клієнтів потрібно відразу вибирати з відповідного прошарку. Проте нерідко для підтримки іміджу, а деколи й просто заради їжі, доводилося працювати й зі звичайними трударями.

Рідко, але таке бувало, вона знімала людей вище середнього класу. Тоді можна було поживитися відразу на декілька тисяч і тиждень-два пожити десь у новому місці на повному пансіоні, розважаючись, підлатуючи власне здоров’я й приглядаючись до оточення.

Досі жоден зі старих клієнтів не знаходив її, щоб помститися. Переважно, за ті гроші, які вона крала, шукати злодійку не виплачувалося. Та й знайти цю дівчинку-хамелеона було ой як непросто.

Дуже легкою поживою були «круті» хлопчики багатеньких батьків. Те, що ця дівчинка використовує їх (і зовсім не заради препаршивого слинявого сексу), а не вони її, доходило до них лише тоді, коли в сім’ях починалися скандали через зникнення цінних речей чи значних сум грошей. Тоді були сльози розкаяння, зізнання у всіх гріхах і опускання завищеної самооцінки на належний рівень — біля плінтуса.

Особливо обережною треба бути з бандитами різних мастей. У них і вкрасти не так просто, і знайти тебе можуть доволі легко. Таких потрібно просто уникати або ж відпрацьовувати свої копійки й не брати зайвого. Власна безпека цінніша за гроші. Та вчора Делія припустилася фатальної помилки.

По-перше, чоловік не виглядав бандитом, тобто не був схожим на звичайних гангстерів, кидайлів, злодіїв, рекетирів, грабіжників. Звісно, Саманта-Делія швидко збагнула, що перед нею не просто успішний бізнесмен, а бізнесмен-мафіозі, та пропозиція в дві сотні за звичайний відсос у розкішному лімузині приспала її обережність. Далі почалося справжнє божевілля. Коли вона дістала зі штанів (дуже дорогих штанів) клієнта його чоловічу гордість, у лімузин заштовхнули якогось збитого на холодець чоловіка. Її змусили смоктати під час того, як бідолаху різали ножем. Очевидно, цьому мафіозі вже бракувало гострих відчуттів для збудження, тому він вигадав таке жахливе збочення. Вона добре розуміла, що, побачивши обличчя жертви, убивць і замовника, їй уже не жити. У таких випадках свідків злочину не залишають. А перед смертю з нею зроблять дуже неприємні, м’яко кажучи, речі. Проте далі сюжет почав розгортатися ще неймовірніше: залунали постріли й кулі забарабанили по броньованих вікнах. З перестраху Делія мало не відкусила те, що тримала в роті (шкода, звісно, що не відкусила). Поки мафіозі відстрілювалися від добрих людей (ті, хто стріляв по їхній машині, були, безперечно, добрими людьми), малій вдалося не тільки вислизнути з машини, а й прихопити з салону барсетку свого пришелепуватого клієнта. Якщо її знайдуть після цієї пригоди, то вб’ють у будь-якому випадку як свідка. Тож пограбування вже мало що важить — більше одного разу не помреш.

У барсетці було 190 тисяч одиниць, декілька ламінованих золотом візиток, фото старої жінки (мабуть, мами), маленький диск, схожий з одного боку на цифровий носій, а з іншого — на якусь прикрасу, кредитки, інтерчеки. Диск був зроблений з якогось невідомого металу. Такий мала бачила вперше.

Після цього вечора вона двічі втікала від найманих убивць (чи то чисте везіння, чи то відточені життям інстинкти). Сьогодні в морзі це вже була третя втеча.

Зараз потрібно якомога швидше знайти одяг і зникнути з Вініаліса. Тут дуже страшно. Делії справді було страшно, страшно як ніколи в житті, а пережила вона вже ой як багато. І справа тут не так у кілерах (вони, принаймні, з цього світу), як у… Це важко згадувати, проте біль між ногами не дає забути про нічне чудовисько, що намагалося роздерти її піхву. І кілери, і монстр — усе на раз. Вона знала, що зелене чудовисько, як і найманці цього виродка-мафіозі, буде шукати її. Їм усім кортить довести почату справу до кінця. І ще в Делії було гидке враження, що в ній щось зароджується. І це не дитина, а якісь глистяні виродки. Гидота… жахлива гидота.

Сьогодні зранку Саманта зникла. Її місце стало вакантним.

Нарешті Делія вийшла на узбіччя приміського шосе, проблукавши цілу ніч запущеними передмістями. На своє щастя вона нікому не потрапила на очі. Дівчина зібгала на грудях вкрите брунатними й коричневими плямами простирадло (єдиний одяг, який встигла поцупити з моргу). Ніч видалася напрочуд холодною й зуби зараз цокотіли якийсь скажений рок-н-рол.

На дорозі з’явилася «Фарера» ковбой-класу. Те що треба!

Вчорашня повія викинула простирадло у смітник, який одиноко тулився до траси, й вийшла на дорогу, прикриваючи груди й лобок руками. Водій «Фарери» відразу пригальмував і зупинив авто поряд із оголеною голосувальницею. Делія підбігла до відкритої кабіни й перехопила погляд водія. Молодий, вродливий, видно по очах, що добряк. З таким навіть приємно буде попрацювати або ж просто відтягнутися й відпочити.

— Привіт! Тут зі мною трапилася прикра історія. Коли я купалася в озері, у мене вкрали одяг. Ви не допоможете мені?

— Сідай, — чоловік зняв темно-синю сорочку і подав її дівчині, залишившись у майці. — У житті всяке буває. Мене звати Саєнс.

— А мене — Делія. — Чому б не скористатися власним іменем, якщо його і так ніхто не пам’ятає?».

Сата втомлено зітхнула і сперлася чолом на долоні. Важко пишеться. І від запланованого сюжету дуже вже відхиляється. Раніше в романах вона чітко дотримувалася сюжетної лінії, хоч і не плануючи її наперед, але добре знаючи, що і як може відбуватися далі. За ніч з-під її пальців висковзували десятки сторінок захоплюючого чтива. А тепер?

«Досконалість зла», «Диявол з пером», «Шлях знизу до серця», «Історія, яка нікому не належить», «Темна правда», «Гейша Сатани», «Люцифер став найдорожчою повією». Які лише епітети не вигадували для неї в пресі. І все це було правдою. Саме так вона себе почувала. Раніше. А тепер?

З мобі-токі долинули імпульси. Сата піднесла апарат до вуха. На другому кінці засіла Малявка, яка виростила Сату.

— Сучко, чого ти мені не маячиш по йобі-мокі? Сато, це ти?

Від такого щирого привітання письменниця розпливлася у радісній усмішці.

Після порції смачної лайки Малявка заговорила по суті:

— …проблема, гонудраси драні! Нас приперли до засраної стінки! Ми вже обісцялись, але не канає. Допоможи! Ти знаєш, просто так я не бакланю! Просто це вже крайняк, абсендець!

— Що сталося, мала? — З цим запитанням в уяві Сати остаточно сформувався образ Делії.

— Фраєри приперли. Ми віддраяли якогось біляка на цвинтарі, але він сам нарвався. Почав каблучитись, бо ми собі тихенько смоктали пиво й ригали. Довелось йому личко підправити. Та то всьо в зад! На другу днину до нас привалило троє білих, і на таких реальних конях! В одної був старий «Сузукі», але такий апгрейдений, що я мало не всцялася від заздрості! Двигун на… Та то всьо в зад! Вони кинули нам пусту пляшку з-під текіли. Із запискою. Там було надрюкано (прочитав Писарчук), що ми повинні за добу забратися з міста, інакше нас відправлять туди, де чорти прабабок в дупу грають. Ото би була ржуха, якби ніхто з нас не вмів читати! Але то всьо в зад! Направду реаліті дуже й дуже хренова! Ті самі білі дебіли тиждень тому вже написали таке «Залізним Пантерам». Ті не представили уважухи такій писанині. На другий день усіх пантер розстріляли на байкерському параді в Подранцях. Нікого не залишили. Тепер ми з біляками зажерлися. Одним фігом пояснюю: завтра на сьому вечора у нас буде скотобойня і скотом будемо ми. А у нас і так апокаліпіс: Саманта хвора, Дрина і Півпальця підстрелили сусіди, Девона загребли копчики, Ієкосистема і Тубзік поїхали на п’янку ше тиждень тому і досі глухо. Сато, сучко мила, поможи! Пришли своїх, інакше нам завтра зроблять переселення душ!

— Добре. Пришлю. Не пісяйте по сідлах, — коротко відповіла Сата, впевнена, що зможе допомогти.

— Ну, тоді спокійняк! — Голос Малявки після такого запевнення подруги відразу став спокійнішим. — Не плескай там заглушкою. Чекаємо, чортеня!

Своїй банді (а досі спокійно поблювати можна було тільки з ними) Сата з радістю підсобить. Серж на її прохання пошле їм дві машини зі своїми хлоп’ятами.

От тобі й біляки! От тобі й Білі Ангели!

Санта глянула на годинник: скоро дванадцята. Чверть години до півночі. Червоні цифри на табло годинника переливалися вогнем.

Він чекає на неї!