На лобі Ніка виступили крапельки поту. Наступний будинок був одним із найбільших, він стояв навпроти скелі. На стіні навпроти нього не було ринв і вікон. Перебратися через дах можна було віддалено, але це означало б чіплятися за скелю і, мабуть, обрушити на нього град каміння. Єдиний тихий шлях повз цей будинок був навколо фасаду.



І китайського солдата посадили біля входу на вузьку доріжку між будівлею, яку Нік щойно покинув, і будинком, глуха стіна якого звернена до нього.



Він чекав, поки чоловік рушить. Минали хвилини, і все тривало півгодини.



Нік знову вивчив голу стіну та скелю за нею. Жодного шансу. Він зачекав ще кілька хвилин, а потім ухвалив рішення. Гаррота вийшла з його кишені.



Охоронець переступав з ноги на ногу, але залишався на місці. Нік підкрався до нього ззаду, як пантера на полюванні. Охоронець тримав у руках ще один із тих бажаних кулеметів.



Охоронець з іншого боку «села» повільно пройшов повз поле зору Ніка. Нік зачекав ще мить, а потім стрибнув, розкинувши руки.



Гаррота промайнула повітрям і встромилася в горло охоронця одним швидким, задушливим рухом. Нік злісно напружився, коли охоронець з низьким бульканням відсахнувся і схопився за шию. Кулемет упав. Нік блискавичним рухом звільнив одну руку і впіймав зброю, що впала. Напружені і жилисті м'язи його лівої руки чіплялися за зашморг, поки обидві руки знову не звільнилися для виконання свого головного завдання. Він стиснув щосили.



Тіло стало мертвим вантажем, утримуваним лише дротом. Нік зробив останній смертельний ривок і допоміг тілу впасти.



Він занурив його глибоко в тінь. Потім він зняв з тіла форму і

все, що можна було використовувати як зброю. Уніформа була занадто мала для Ніка, але, можливо, хтось ще міг її використати. Зібравши свої трофеї, він підійшов до вікна Рібера і насвиснув кілька знайомих тактів. Рібер відповів майже одразу.



"Тихо", - прошепотів Нік, перш ніж Рібер встиг щось сказати. "Візьми це. І дякую за допомогу». Він просунув у вікно форму охоронця, автомат і запасний патрон. «Може, Лі зможе вдягнути уніформу».



Він поплентався назад стежкою туди, де вбив охоронця. У селі було тихо, якщо не брати до уваги далеких кроків патрулюючих сторожів.



Нік почекав, поки один із охоронців зробить поворот, і потім безшумно промчав повз фасад першого великого будинку. Він був у темряві, і він захищав його. Так було і з наступним, але на його протилежному боці було тьмяне світло. Він попрямував до світла. Він ішов з вікна, яке було прочинене і майже повністю закрите щільною завісою. Крізь крихітний проміжок між важкими портьєрами він побачив розкішно обставлену спальню, зі смаком обставлену великим ліжком, товстим килимовим покриттям та зручними стільцями. Насправді все виглядало і дорого, і зі смаком, окрім картинок.



Їх було неможливо побачити більше кількох, але зразки були неймовірно непристойними. Кожен був дослідженням сексуальної брутальності; одна жінка, один чоловік, жінка з чоловіком, чоловік із жінками; жінка з жінкою, чоловік з чоловіком... Комбінації здавалися настільки повними, про що міг мріяти будь-який учень маркіза де Сада, і було ще більше картинок, прихованих з очей.



У кімнаті нікого не було, і з дому не долинало жодного звуку. На даний момент його цікавило тільки те, які будинки були зайняті, і чи є якийсь спосіб зв'язатися з Джулі.



Він відійшов від неймовірної сцени і попрямував до наступної будівлі. Подібно до будинків навпроти і на відміну від двох будинків, які він щойно пройшов, вони були розташовані трохи попереду схилу гори, щоб він зміг протиснутися за ними.



У тьмяному світлі з внутрішнього коридору першого будинку виднілися сплячі фігури на ліжках у кімнатах, схожих на камери. Більшість вікон було відчинено.



Його знову вразило, як і кілька разів до того, що для такої численної групи бранців чергує дуже мало охоронців. Можливо, їхні викрадачі були впевнені, що ніхто ніколи не зможе пройти через дверний отвір, що ретельно охороняється, на схилі пагорба. І все-таки має бути інший вихід. Будь-який досить обережний щур забезпечить собі хоча б один прихований вихід.



Він перебігав із тилу одного барака на інший. Наступним має бути жіночий квартал. Це було. Здебільшого бійки тривали, і його зустрів тихий лепет голосів.



Проходячи повз нього, він заглядав у кожне вікно. Кожна була відкрита, начебто для того, щоб скористатися перевагами підземної системи вентиляції, і кожна була закрита тонкою завісою. Він перевірив імена та особи. Місіс Аделаїда Ван Хассель простягає руку групі сонних старих дів. Міс Крамм, шкільна вчителька, позіхаючи, трохи пощипуючи… ну, як щодо того! - Невелика колба. Місіс Лоуї та її друзі. Бібліотекар із Таскалуса. Міс Пелл, міс Гольдфарб. Місіс Шмідт. Міс Ватзернейм через стан шкіри. Той, у кого бовтається нога, і той, хто має фальшивки. Міс Коллієр, мадам Флігель, немовля Сьюзі Хейг. Ні Олени, ні Джулі.



В останньому вікні у нього мало не стався серцевий напад.



Маленький смаглявий личко зустрівся з ним через підвіконня і сказав: «Містер Філе Котлета? Так приємно бачити вас, але без шуму, будь ласка. Обидві подруги їх відвезли».



Нік роззявив рота. Маленька японка посміхнулася йому у відповідь. «Ви мене забули? Ви називаєте мене місіс Ніккі. Для стислості. Ви виходите так само, як інші?



"Інші?" повторив Нік, почуваючи себе втраченим. "Хто ще відсутній?"



«Обидві красиві жінки. Так само, як ми входимо з солдатами, які ведуть одну, цю міс Добі. Потім інша жінка створює багато шуму. Тож вони ведуть обох».



"Послухайте, місіс Ніккі", - почав Нік тихим пошепком і розповів їй все, що міг.



Її очі заблищали. Коли він вийняв револьвер, який узяв у охоронця разом з автоматом, і попросив її дізнатися, чи знає якась із дам, як ним користуватися, він подумав, що вона заспівала.



"О, як легко", - сказала вона радісно. "Я можу використовувати. Я розповідаю дамам все. Ви свистите, коли хочете, щоб ми були готові? Що таке мелодія?"



Він тихенько свиснув, все ще почуваючи себе так, наче забрів не на ту сцену.



"Я отримала", - сказала вона. «Тепер ви знаходите жінок. Я чув, що солдати кажуть, що комендант знайде їм обом гарне застосування».







Зображення з виставки







Він міг уявити, яке застосування комендант знайде для двох вишуканих жінок. Фотографії на стінах цієї розкішної кімнати сказали йому все, що треба було знати.



Комендант міг робити з Оленою все, що хотів. Але не з Юхе, будь ласка.



Нік надав місіс Ніккі її підопічним і розчинився в напівтемряві за казармами. Вікно цієї непристойної кімнати все ще було освітлене. Але тепер від нього виходило не лише світло, а й звуки. Голос Олени, тихо ридаючи.



«Марк, Марку, не слухай їх. О, люба, мені байдуже, що вони зі мною роблять. Я хочу, щоб ти робив… все, що ти знаєш, вірно. Просто - я не знаю, що вони робитиму з усіма іншими”. Пауза. Нік глянув на щілину між фіранками і побачив Олену спиною до вікна. Він не міг бачити Марка. “О, дорогий, ні!” прошепотіла Олена. Просто тому, що вони мене вдарили… Я можу…» Хтось голосно засміявся… Сміх перейшов у голос коменданта.



«Це не дуже переконливо, Олено. Іди сюди, давайте зробимо це достовірнішим».



Нік побачив, як коротка рука простяглася і подряпнула перед її сукні. "Ми починаємо так". Рука сіпнулася вниз і розірвала сукню до талії. Олена ахнула. "Ви могли б дозволити мені спочатку переодягнутися на щось менш дороге", - різко сказала вона.



Комендант знову засміявся. «Для тебе буде багато таких, Олено. Дорожче, набагато красивіше». Його руки ковзнули під рвану тканину і спустили сукню на її плечі. «У будь-якому випадку, тобі подобається бути роздягненим, чи не так, моя мила Олена?»



Олена видала тихий звук – абсолютного задоволення.



Її сукня спадала до талії. Комендант увійшов у поле зору Ніка і посміхнувся. Його руки обхопили груди Олени; його пальці увійшли до її бюстгальтера.



"Аааа!" - Видихнув він. "Але це відкриється пізніше". Він відпустив бюстгальтер, злегка клацнувши гумкою, і схопив сукню там, де вона звисала з її стегон. Він розлетівся з різким рвучким звуком і впав до її ніг. Олена витончено вийшла з нього, скинувши спочатку одну елегантну туфлю, потім іншу. Тоді вона стояла там, на рештках своєї дорогої сукні, у своїх дорогих трусиках і мереживному бюстгальтері, у прозорому нейлоні та крихітному поясі, який був лише сексуально привабливим поясом для панчох.



"Тепер ти", - промуркотіла вона, і її витончені руки ковзнули до передньої частини туніки коменданта. Комендант посміхнувся і дозволив їй розплакатися. "Добре, добре, добре", - пробурмотів він. «Але ви надто ніжні. Нападайте на мене!



Вона напала. Нік чув, як вона важко дихає. Його власні, здавалося, поглинула хвиля огиди. Підглядання томізму був однією з пороків Картера, це частина роботи.



Нік ніяково поерзав. Патрульні ноги непомітно крокували за кілька ярдів від них. Він сів до стіни і дозволив куточку ока підглядати, коли він залишався напоготові для охоронців.



Уважний погляд упіймав яскраву картину майже оголеного коменданта, що розриває залишки тонкої білизни Олени. Олена грайливо рвонулася геть, ударивши чоловіка в груди своїми довгими нігтями.



"А добре!" прогарчав комендант. "Знову. Але нижче!"



Пальці Олени ковзнули його нижньою частиною тіла. Комендант зойкнув, схопив її за руку і потяг за собою на велике ліжко. Відбулася коротка імітація сутички, і коли вона закінчилася, кожен рваний одяг лежав на підлозі. Закохані скотилися разом, видаючи хрумкаючі, гарчать звуки, як пара тварин, що злягаються. Ноги Олени шалено металися. Її гострі зуби вишукували маленькі валики та виступи плоті, і вона кусала щоразу, коли його рука пробивалася між її ніг. Потім ноги мимоволі розсунулися. Комендант тріумфально крекнув і перетворився на таран.



Нік повернувся. Розмірна хода ніг здавалася ближче. І ще ближче.



Нік відірвався від вікна. Нема де сховатися за домом; назад у колію за бараком. Він швидко перетнув простір і пірнув у тінь з Хьюго напоготові.



Охоронець, озброєний до зубів, як і його товариші, тихо підійшов до вікна коменданта і крадькома озирнувся. А потім він глянув на щілину між фіранками і завмер, приголомшений.



Нік спостерігав за спостерігачем і ставив питання, що зробив би комендант, якби дізнався, що один із його солдатів, а може й більше, звик розділяти веселощі. Можливо, йому подобалося, що його спостерігають. Хоча, мабуть, не іноземні контррозвідники.



Нік задумливо глянув на охоронця. Гармати були привабливими. Але ще одне вбивство здавалося непотрібним ризиком, і за нього не можна було заплатити багатьом, крім більшої артилерії. Він із жалем відмовився від цього.



Охоронець зітхнув і відійшов. Комендант не помітив би; він був надто зайнятий розвагами та іграми.



Потім настала тиша. Нік повернувся до вікна. Олена та її коханий лежали, важко дихаючи, в обіймах один одного.



"Тепер приступимо", - м'яко сказав комендант. «Надто довго без тебе, Олено. А тепер ти показуєш мені деякі любовні хитрощі, яким навчився, га? Вранці ти побачиш Гербера та розіграєш свій маленький номер. Але тепер ми граємо.



Олена сонно заворушилась. "Я втомилася, Йі", - заперечила вона. "Почекайте до завтра".



«Ах, ні. Для мене немає очікування. Тепер, Олена». Голос був наполегливим.



Олена зітхнула і покірно ворухнулася. Вони почалися знову.



Цього разу Нік не міг дивитися чи навіть слухати. Техніка номер один-п'ять, яку іноді називають "Спражна кобила", не була для нього особливо приємним спотворенням. Навіть не як третя особа, до якої іноді потрібен цей прийом у спальні.



Цього разу Нік шукав шлях повз два будинки, що стояли на схилі гори. Бокове вікно коменданта було плацдармом, але не дуже тактовним для негайного використання. Тепер чому ці два будинки мають бути поставлені впритул до стіни пагорба? Звісно, не лише для того, щоб заощадити на будівництві четвертої стіни. І те, що вони були навпроти входу, здавалося, щось означало; можливо, вони не закінчувалися тут, а вели прямо на схил пагорба.



Він притулив вухо до стіни на схилі пагорба, де вона становила кут із будинком коменданта. На мить йому здалося, що він чує слабку вібрацію. Він дуже обережно обійшов перед будинком. Тут фіранки були щільно задерті. Він низько опустився і, змія, попрямував до наступного будинку. Все ще було в темряві, і вікна були щільно зачинені.



Він підповз назад до свого посту біля вікна коменданта і низько приліг у тіні, чуючи глухі удари тремтячих тіл по ліжку і легке задоволене бурчання. Потім він почав питати, де були Олена і комендант, коли він вперше зазирнув, щоб побачити непристойні фотографії. Чомусь у нього виникло відчуття, що вони прийшли звідкись ще. І він був упевнений, що вони не їздили селом, як він. Він зазирнув у кожну будівлю і не виявив жодних слідів кают-компанії, кухні, комори або будь-яких інших допоміжних будівель, які зазвичай пов'язані з житловими приміщеннями армії.



Його уявний погляд згадав гору зовні. Це була не стільки гора, скільки невисокий пагорб, що витягнувся у темряві великим та безформним. Великий. Набагато більше, ніж це півколо, видовбане з його серця. Можливо не всім серцем. Може, половина чи менше. У такому разі цілком можливо, що ці два будинки справді вели прямо у схожу печеру. І, мабуть, річ, над якою сюди привезли Марка, теж була захована десь усередині пагорба.



Позначка. І невловимий Бронсон. Їх усе ще не було видно. Хтось був у темному будинку.



Зсередини почулися зітхання задоволення. Ліжко з бурчанням замовкло.



Нік дозволив тиші вщухнути. Потім він почув тупіт ніг по підлозі та втомлений шепіт Олени. Він глянув у вікно і побачив, що комендант підвівся і потягся. Комендант заговорив. «Так, так, тепер ти спиш. Я лишу тебе до ранку. Ти одягнеш порвані речі, га? О, так, ще дещо. Ти маєш виглядати абсолютно правильно». Він простяг руку до неї і смикнув її головою вгору за скуйовджене волосся, люто завдавши удару правою рукою. - скрикнула Олена. «Ублюдок! Що ти…"



«Тихіше, моя люба», - застережливо прогарчав комендант і зло вдарив її. "Не забувайте, що з вами повинні поводитися з жорстоко".



«Заради бога, Йі, ти зайшла надто далеко!» - заверещала вона, вдаривши його кулаками.



"Ах, мило, мило, моя люба", - схвально пробурмотів він, відводячи її руки вбік і закидаючи їй вухо. «Але немає потреби називати мене іменами. Ми маємо свою роботу». Її голова сіпнулася назад від удару його кулака. "Свиня", - прошипіла вона. Його рука ковзнула по її губах.



"Я ж сказав вам, жодних імен", - м'яко сказав він. Він узяв одну руку і скрутив її, його пальці вп'ялися в її тіло, і, повертаючись, він ударив її вільною рукою в очі. Вона кричала і шукала його тіло зубами.



Йі різко кинув її на ліжко. Її голова вдарилася об спинку. Вона видала стогін і звалилася на подушки. І потяглася обома руками і люто стиснула її груди. Потім він повернувся і зник із поля зору Ніка. Олена лежала на ліжку із заплющеними очима, її груди судорожно здіймалися. У неї будуть вражаючі синці до ранку



"Так", - подумав Нік. Потім його задоволення розтануло. Якщо він не зробить щось, щоб запобігти цьому, Марк побачить ці синці і зробить очевидний висновок: через нього Олену катували. Безперечно, вона влаштує хоробрий спектакль і залишить його з упевненістю, що, якщо він не зробить те, що вони хочуть, вона помре жахливою, повільною смертю... не кажучи вже про те, що станеться з іншими.



Йі знову натрапив на поле зору Ніка, застібаючи свіжу туніку. Цього разу він підійшов так близько до вікна, що Нік швидко пригнувся. Йі пройшов повз вікно в дальній кінець кімнати. Пролунав слабкий ковзний звук, який повторився один раз і закінчився клацанням. Потім не було жодного звуку, крім важкого дихання Олени.



Нік зачекав кілька секунд, а потім почав працювати біля вікна. Воно було майже таким самим, як і вікно барака, тільки без екрана і трохи більше, і через деякий час воно поступилося місцем його обережним маніпуляціям.



Він підвівся і перехилився через підвіконня, дивлячись і прислухаючись. Жодних кроків патрулювання поблизу. У кімнаті з Оленою немає нікого. Одні двері у дальньому кінці ліжка; Комендант вийшов із кімнати не так. Стіни забиті неймовірними картинами.



"Пшш, Олено!" – наполегливо прошепотів він. "Олена, мила".



Її очі розплющились, і вона байдуже оглянула кімнату.



Нік проштовхнувся у вікно і тихенько впав на м'яку підлогу. Він почув зітхання, коли зачинив вікно і щільно засмикнув важкі штори.



«Олено, люба! Що вони з тобою зробили? - прошепотів він з, як він сподівався, відповідним зляканим виразом обличчя. "Брудні тварини!"



"Філіп!" вона ахнула.



"Шшшш". Він помітив, що двері були зачинені зсередини. "Хто там, ви знаєте?"



"Ні. Ні, я не знаю". Здавалося, вона майже задихається.



«Олено, нам потрібно забиратися звідси», - сказав він. "О, дитинко, вони жахливо завдали тобі біль?" Він перехилився через ліжко і обійняв його, його очі шукали в кімнаті другий вихід.



«О, любий, це було надто жахливо», - захникала вона. "Як - як ви сюди потрапили?"



"З вікна. Всюди шукав тебе. Бабуся в жіночих бараках сказала, що тебе кудись відвезли. Я мусив знайти тебе. Бачив, як ця свиня вдарила тебе, а потім зникла. Як ти потрапив сюди? тут? Чи не через вхідні двері. Я правий? Має бути якийсь секретний прохід через усе це місце. Як він привів тебе сюди, Олено? Чи можемо ми вибратися звідси? Вона все ще була сильно приголомшена, і він був цьому радий. «Одягайся. О, Боже, вони всі порвані. піднімаючи її до нього.



"У шафі", - прошепотіла вона. «Є мантії. Він маніяк, лиходій. Тут повно жінок – будь ласка, Філе, принеси мені халат».



Він відскочив від ліжка і пішов до шафи, притиснувши руку до Вільгельміни. Але єдиним сюрпризом став вміст туалету. Вона наполовину набита туніками, наполовину - жіночими пеньюарами. Він відніс одну Олену.



Вона сиділа на ліжку, притискаючись до грудей, що нили. Її очі спалахнули. "Ця брудна свиня!" - прошипіла вона. «О, я дещо дізнався від нього. Уривки? Ах, ти маєш рацію!»



"Я повинен був знайти тебе", - наполегливо сказав він. «Принаймні ми можемо бути разом, що б не сталося». «Поспішай, сука», - мовчки благав він її.



Вона затягла халат довкола себе. "Я знаю вихід", - сказала вона крізь зуби. «Він влаштував мені екскурсію, ублюдок. Насправді, якщо ти заглянеш у шухляду цього бюро, то знайдеш карту всього проклятого місця. Я б хотів убити цього сучого сина!



Але на ще більшу увагу заслуговувала карта, видана ящиком бюро. Один побіжний погляд на нього показав лабіринт проходів, кучерявих під будинками і що йдуть на схил пагорба за двома будинками, про які він розмірковував. Це було схоже на план, ніж на карту, і хтось намалював кілька хрестиків і кілька китайських символів. У шухляді також був пістолет. Він також узяв це.



Олена на нього чекала. «Поспішай, Філіп! Сюди», - сказала вона, проводячи пальцями по обшитій панелями стіні, яка, як знав Нік, мала бути на одному рівні з каменем зовні. "Ми прийшли кудись сюди". Вона понизила голос до шепоту. «Він може бути десь там зараз. Але я не бачив там охоронців».



Чи не так? - похмуро подумав Нік. Бог допоможе тобі, якщо ти брешеш.



"Що за цим стоїть?" – тихо спитав він. "Усього один прохід?"



«Ні, їх тут купа. Але…» І її очі розширилися з цієї думки. «Я не знаю, куди ми підемо, коли виберемося звідси. О, Філе, нам треба знайти місце, щоб сховатися!



"Ми знайдемо якесь місце", - сказав він і посміхнувся їй заспокійливо.

Щось клацнуло під її пальцями, що мацали. Панель відсунулася на кілька дюймів і зупинилася. "Боюсь", - прошепотіла вона.



Він стиснув її руку і торкнувся її опухлих губ. "У нас є шанс", - м'яко сказав він. "Давай візьмемо це".



Він посунув панель назад. Вони вийшли зі спальні в широкий, тьмяно освітлений коридор, від якого пахло бетоном та вологою землею.



Нік засунув за ними панель.







Екскурсія з гідом






Деякий час вони стояли і прислухалися, крадькома поглядаючи на широкий низький тунель, який біг по обидва боки від них і звужувався, закручуючи вниз і ховаючись з поля зору. Через простір перед ними, розділені кількома ярдами скелі, були дві двері ліфта у вигляді гратчастих гармошок. Одна з кліток стояла на місці, її двері були зачинені. Інший, мабуть, жив на іншому поверсі. Нік озирнувся і спробував перенести свій погляд план на справжній предмет.



"Ви прийшли праворуч?" - Прошепотів Нік. Вона кивнула, притискаючи до себе позичений одяг, як перелякана незаймана. "Тоді спробуємо ліворуч", - сказав він. «Згідно з картою, це зрештою має привести нас прямо до головних воріт. Ходімо». Вони почали обережний бочком обхід позаду двох будинків, комендантського та чийогось ще, і попрямували до лівої кривої вниз.



Олена злякано пробурмотіла. «Але що ми робитимемо, коли виберемося звідси? Ми не можемо йти додому через Червоний Китай».



«Шшш. Турбуйся по одному. Він сказав тобі, куди йдуть ці ліфти?



«Так. Якийсь механічний цех. І лабораторію».



"Він сказав вам, що вони зробили з Марком?"



Вона різко глянула на нього. "Ні. Що вони зробили з Марком?"



"Я не знаю. Його нема з іншими, це все, що я знаю».



Вона затамувала подих і простягла руку Ніку. "Я не хочу, щоб з ним щось трапилося", - пробурмотіла вона. "Але як ми можемо допомогти, якщо не виберемося першим?"



Схоже, відповіді не було. І її власне ставлення зараз викликає достатньо питань. Її обличчя з кожною хвилиною ставало все більш покритим синцями та пухлиною. Можливо, вона була так розлютована грубим зверненням коменданта, що справді була готова обійти червоних. Але чомусь це здавалося надто добрим, щоб бути правдою.



Коридор круто йшов ліворуч. Інший тунель з'єднувався з ним під гострим кутом, що веде до важких дверей. Олена провела його повз перехрестя. "Це глибше всередині", - прошепотіла вона. «Це веде на фабрику, про яку я розповідав вам. Ми маємо продовжувати роботу». Вони зробили. "Бачиш ці маленькі сходи?" - Прошепотіла вона через деякий час. Він бачив їх, притиснутих до стін тунелю з нерівномірними інтервалами. Кожен вів на скелястий дах, де закінчувався люком.



"Для чого вони?"



"Рятувальні люки", - м'яко сказала вона. "По одному з кожної будівлі нагорі веде в тунель. Принаймні він так мені сказав. Він привів мене до одного з них. Провів мене по сусідству з жіночих приміщень до іншої кімнати, я вважаю, щоб інші жінки не побачать. Потім через пастку в коридорі – це нелегко побачити, бо дошки всі однакові, і, здається, немає нічого, окрім маленької ковзної кнопки з обох боків. Принаймні вона є. – сказав він.



"Атака?" він прошепотів. "Коли вони вже такі..."



Він раптово зупинився. Десь у коридорі попереду пролунав легкий брязкітний звук. А потім далекий голос. Він повернувся до них, безтілесний звук, який міг видати чоловік чи жінка, тріумфально чи з болем.



Олена зупинилася, на її обличчі було щось на зразок страху та радісного очікування. "Нам доведеться повернутися", - прошепотіла вона майже беззвучно. Він ледве вловив це, але впіймав її обличчя. Вона хотіла продовжити.



"Немає сенсу повертатися", - пробурмотів він їй на вухо. «Залишися тут, якщо хочеш. Я піду".



Вона рішуче похитала головою. «Ми підемо разом. Ти так сказав. Я не дозволю тобі піти одного».



«Тоді залишайся позаду мене. І більше не кажи».



Вони продовжували мовчати. Звуки поверталися до них. Одним із них був голос коменданта. Інший був щось на зразок потріскуючого удару.



А потім різкий крик, який перервався жіночим прокляттям будь-якою іншою мовою, крім жіночої.



Джулі.



З боку Олени не було жодного звуку. Вона безшумно йшла за Ніком і з деяким завзяттям, яке змусило його шию напружитися.



Вони минули серію важких дверей і ковзнули поворотом коридору.



Охоронець незворушно стояв спиною до відчинених дверей.



Нік поспішно відпустив педаль, відштовхуючи Олену простягнутою рукою.



Вони почули, як охоронець змінив становище, а потім повільно підійшов до них. Потім вони обернулися і, здавалося, пішли.



Нік жестом показав Олені, щоб вона залишалася на місці, і обережно обігнув поворот. Охоронець поплентався назад коридором до відкритих дверей. «Ну, Картер, – сказав собі Нік. Швидко повернувшись спиною.



Він почав легкий біг зі свого положення стоячи, беззвучно ступаючи бетонною підлогою. Ярди... фути... охоронець був майже біля дверей. Нік набрав швидкість і підняв руку з простягнутою рукою, твердою і твердою, майже такою ж смертоносною, як лезо сокири. Лише кілька дюймів... Твердий край його долоні вдарив униз і приземлився, як лезо сокири глибоко вп'ялося в стовбур дерева. Коли він ударив, він знову почув тріск хлиста. Комендант музично засміявся. І охоронець нечутно впав під смертельним ударом карате Ніка. Його кулемет подряпнув стіну, коли Нік схопився за нього, але розваги в сусідній кімнаті, мабуть, були надто захоплюючими, щоб можна було помітити таку дрібницю.



Х'юго вилетів на його прохання. І знову кулемет був привабливим, але знову ж таки було надто ризиковано поширювати його шум по страшному підземному світі. Він знову почув батіг і приглушений звук, від якого в нього закипіла кров. Він майже не помітив Олену, що крадеться за ним.



"Але чому б не втекти, моя люба?" - Розумно сказав голос коменданта. «Якщо тобі не подобається тут, з нами, ти легко дістанешся до дверей. Ха?» Батіг багатозначно клацнув. «Або, можливо, вам подобається дуже дбайливе зняття одягу. По частинах". Тріщина. "Стрип за смугою". Батіг. "Розірваний фрагмент за розірваним фрагментом". Помах і глухий удар.



"Припини це!" Це був голос Гербера, високий і напружений майже до невпізнання. «Натомість удари мене! Чому ти не вдариш мене?



«О, бо ти нам потрібний, мій любий Гербере», - добродушно сказав комендант. «І ця жінка нам не потрібна. Принаймні, – усміхнувся він, – не зовсім для тієї ж мети».



Нік повернув голову дуже, дуже повільно і дуже обережно, доки не побачив кімнату. Коли батіг знову пронісся повітрям, він почув, як Олена шепнула позаду нього: «Убий його, Пилипе, убий! Подумай, що він зробив зі мною». І водночас він побачив сцену всередині. Він міг думати тільки про те, що ця людина робила з Джулі.



Вона стояла біля стіни, все ще повністю одягнена, але з розірваною сукнею та свого роду коміром на шиї. Ланцюг тягнувся від нього до підлоги і вгору по стіні за ним, де він з'єднувався з міцним металевим пристроєм, вставленим у камінь. Комендант став обличчям до неї і клацнув батогом. Біля дальньої стіни, прямо навпроти дверей, стояли троє чоловіків. Тільки вони не так стояли, як підтримувалися наручниками, які кріпили їх прямо до стіни.



"Але в тебе є місце, моя тигриця", - посміхнувся комендант. «Біжи на повідку – можеш дійти до дверей. І ти навіть не танцюєш для мене, моя красуня». Стрінги сердито хлестали її по ногах. «Це тому, що тобі подобається, як я тебе лоскочу? Чи ти хочеш, щоб ці джентльмени побачили, що я з тобою зроблю, коли твоє прекрасне тіло звільниться від непотрібного одягу? Батіг обвився навколо її талії і зі звуком, що рветься, відійшов. Джулі здригнулася. Її очі були заплющені, а змучене обличчя було блідим, блискучим від поту мармуром. Один із чоловіків біля стіни втягнув повітря і з тремтінням видихнув. Коліна Джулі скривилися, і вона впала на підлогу. Коли він піднімав Х'юго для кидка, вона нагадала Ніку побитого в клітці цуценя. Марк відчайдушно та безуспішно боровся зі своїми кайданками.



Комендант відійшов назад, докірливо дивлячись на тіло пошматованої жінки біля своїх ніг. Нік опустив Х'юго. Невелика помилка, і старий із трохи сутулими плечима отримає удар ножа, призначений для Йі. Прицілитися за ріг було непросто.



Йі нахилився і смикнув ланцюжок. Нашийник встромився в м'яку плоть шиї Джулі.



"Вгору, вгору, вгору", - заперечив він, як неслухняній дитині, і безжально потягнув за ланцюг. Джулі піднялася, як воскова лялька, що звисала з петлі ката. "Так. Краще," сказав комендант. Потім він вибив їй ноги з-під неї та дозволив їй впасти. Батіг хльоснув її, де вона лежала.



"Ах, ні, ах, ні", - простогнав згорблений чоловік. «Я не дивитимусь на це. Це має припинитися. Допустити це - найгірший злочин, ніж працювати на них. Досить, Йі. Я, наприклад, зроблю все, що скажеш. Тільки не чіпай цю дівчину знову. Будь ласка, будь ласка, Йи! Його голос піднявся до крику, коли батіг знову спустився.



"Ні, Дітц!" "Він правий! Це треба припинити! Два голоси пролунали одночасно, перший - болісний шепіт людини поряд з ним, а другий - лютий рев Марка.



"Тепер це набагато розумніше", - промуркотів комендант, повернувшись до них. "Якщо ви готові бути розумним ..."



"Ні, ти, чорт забирай, не будеш!" То був здавлений крик Джулі. "Не смій робити те, що він каже! Не смій!" Вона підвелася на колінах і раптом кинулася до ніг коменданта.



Він відступив зі сміхом, і батіг згорнувся.



Х'юго злетів у повітря.



Але в момент звільнення Нік стояв у дверях, і хтось біля стіни задихнувся. Комендант повернувся і наполовину обернувся до дверного отвору, зігнувши коліна в присіді. Х'юго легко ковзав по скроні і звалився на підлогу.



Нік стрибнув.



Повною вагою його тіло, що літало, обрушилося на коменданта і збило його з ніг. Його коліно сіпнулося вперед і вп'ялося в м'яку кишку. Людина під ним перекотилася з неймовірною силою буйвола і завдала удару шомполом по горлу Ніка. Нік заткнув рота і побачив червоний колір. Він відчував, що рикаючий звір людини відкинуло його і на нього напало, і він жорстоко вдарив його по твердій кам'яній підлозі. Він дозволив своєму тілу зовсім розслабитися на одну оманливу мить. Потім він раптом підняв коліна і підняв щосили. Вага злетіла з нього. Нік насилу підвівся на ноги і побачив підстрибує Ії. Він упіймав одну простягнуту руку, люто штовхнув правою ногою і скрутив затиснуту руку. І болісно ахнув і впав під болісним тиском. Коли він приземлився, І завдав удару обома ногами в черевиках і однією рукою з шомполом. Стискаючі пальці Ніка втратили всю силу своєї хватки, коли він похитнувся від ударів. Краєм ока він бачив, як Джулі намагається щось за його спиною.



Комендант це теж бачив. З неймовірною швидкістю він вивільнив свою скручену руку в ураганному перевороті і схопив Ніка за ноги, штовхнувши Ніка спиною до Джулі і змусивши всіх трьох розтягнутися. Нік змусив себе розслабитися і вчепився комендантові в горло. Джулі тихо застогнала. Марк продовжував безперервно лаятись. І раптом його щелепа відвисла. Його очі були прикуті до дверей.



"Олена!" - Видихнув він. «Боже мій, твоє обличчя! Що вони з тобою зробили?



Комендант загарчав і почав шукати те, що Джулі намагалася підняти з підлоги. Нік почув дзвін. Х'юго. Він сильно вдарив долонею по шиї коменданта, але відчув, що той осічка вдарив, коли комендант відвернувся. Вони схопились і перекотилися разом.



Х'юго лежав поза досяжністю. Двоє чоловіків, настільки дивно складених, але настільки схожих за силою та технікою, змахували, дряпали, били і згиналися на підлозі. Джулі легенько зітхнула; і вона лежала нерухомо.



"Олена!" - вигукнув Марк. «О, Олено, біжи! Забирайся звідси!"



Хтось інший міг запропонувати їй кинутися і схопити ножа або зробити що-небудь, щоб допомогти. Тобто хтось ще, хто міг бачити крізь позу крайньої втоми та агонії, яку їй вдавалося витримувати, коли вона впала на дверний отвір. З усіх людей Марк був не тим чоловіком, який дізнався б дивний загіпнотизований вираз її обличчя або прочитав її напівзаплющені очі. Він також не міг чути слів, які вона бурмотіла так тихо, що могла чути тільки вона. «Зроби йому боляче, зроби йому боляче, змуси цього мерзенного ублюдка страждати…»



Нік робив усе, що міг, щоб ублюдок страждав. Він завдав удару по серцю Ії і завдав болісного удару пальцем в одне з крихітних очей. Йі відповів ударом карате в грудну клітку Ніка, який на мить став пеклом і міг би жорстоко вбити, якби правильно закінчив. Нік спробував те саме лікування з тим самим результатом. Йі швидко відсахнувся і відскочив, щоб отримати ще. Двоє з них рубали і рубали з неймовірною силою та швидкістю, приземляючись і вискакуючи з зачіпок, що вбило б людей, менш навчених мистецтву вбивства.



І раптом одна з жовтих рук, що рубають, перестала різати і знову почала дряпати по підлозі. Нік обхопив товсту шию і сильно стиснув, одночасно вдаривши коліном у пах. Потім щось піднялося з підлоги і вдарило його по голові з такою лютістю, що на одну мить усі його почуття покинули його. Комендант загарчав і вирвався з чіпких рук Ніка, відкинувши його назад через кімнату рухом, що обертається, яке сильно вдарило Ніка об стіну поряд з Марком і залишило його з низько зігнутими колінами і головою.




Йі стрибнув.



Нік змусив свої почуття підкорятися йому. Його руки витягнулися назад, щоб утворити трамплін зі стіни позаду нього, а його нога злетіла вгору у жорстокому дропкіні, що використовується не у футболі, а у смертельній грі савату. Його палець на нозі поєднався з неймовірно приємним стукотом. Голова І різко відлетіла, і Картер знову вдарив ногою. Цього разу він почув хрускіт зламаної кістки, коли І зламалася шия.



Комендант упав.



«О, Пилипе, ти був чудовий! Він мертвий? Він справді мертвий?»



Нік невпевнено похитав головою. Олена увійшла у дверний отвір, і її синці на обличчі сяяли злим схваленням. «Ти завдав йому болю, чи не так. Для мене!"



«Олена, люба…» - почав Марк.



«Допоможи мені, Олено», - наполегливо сказав Нік, почуваючи себе людиною, яка ледве врятувалася живою з розлюченого бетономішалки. «Давайте звільнимо цих людей і заберемося звідси».



Він упав навколішки поруч із Джулі. Її очі все ще були заплющені, але дихання здавалося нормальним. Його спеціальний фахівець із злому замків має подбати про цього нашийника та ланцюга, прив'язаного до її шиї. Поглянувши на трьох приголомшених чоловіків у синцях, він розкрив міцний замок нашийника. "Хто твої друзі, Марку?" – спитав він. "Рудольф Діц та Конрад Шойєр?" Марк кивнув головою. “У них є ракета, ці люди тут. Перша атомна ракета Червоного Китаю. Тільки в ній є помилки - серйозні, - і вони потребують допомоги. Отже, вони з усіх боків затягли вчених, щоб передати їм».



«Але всі німці. Або колишні німці», - сказав Нік, послабивши комір і злегка грюкнувши Джулі по обличчю. "Чому це?"



Обличчя Марка затьмарилося. «Схоже, що у світі ще залишилися нацисти, які вважають, що єдиний спосіб повернути Німеччину туди, де вона належить – це приєднатися до китайських червоних. Якийсь чоловік на ім'я Бренсон вистежує нас і затягує нас сюди. І погрози! Що вони не збираються робити з усіма – а вони вже почали…»



Ти знаєш, де ключі від твоїх наручників? – перебив Нік.



«Думаю, вони у охоронця, – сказав Марк. "Боже мій! Охоронець!"



«Не турбуйтеся про нього, – сказав Нік. «Інші, можливо, не той. Олена, подивися».



"Ах так, охоронець", - сказала вона задумливо і вислизнула з кімнати, кинувши прощальний погляд на мляве і мляве тіло коменданта.



Марк спохмурнів. - Думаю, для неї це вже занадто, - промимрив він. «Здається, поводиться трохи дивно». «Це, - подумав Нік, коли він притулив Джулі до стіни і почав шукати в туніці коменданта щось придатне, - було зменшення цього тижня.



Олена, можливо, так думала, бо змінила вчинок.



«Цього буде достатньо», - сказала вона, стоячи у дверях, з автоматом у руці. «Тепер, коли ти вбив для мене цю свиню, ти зробив усе, що я хотів від тебе. О, з тебе вийшов би чудовий коханець, але хто знає – можливо, що-небудь можна влаштувати».



"Що ви маєте на увазі?" Марк прохрипів: «Убив його за тебе? І що ти робиш із цим пістолетом? Допоможіть нам вибратися з цього, заради Бога».



Вона сміялася. Ти можеш залишатися на місці. Можливо, маленька Джені Уайєт звільнить тебе. Я сумніваюся в цьому. Але ти, Картерет. Ти підеш зі мною. Те, що я дозволила тобі вбити цього виродка Йі, не означає, що ти просунешся далі. Ви вбили його, намагаючись втекти, розумієте, і я впіймала вас на цьому. "



«Олено, ти збожеволіла», - сказав Нік, вимірюючи відстань до неї, до Хьюго, до батога, до трьох безпорадних чоловіків. "Якщо ми зіграємо правильно, ми всі зможемо вибратися звідси".



"О, але ми всі звідси не виберемося", - м'яко сказала вона. «Чоловіки мають працювати, а жінки мають плакати, або, як свідчить прислів'я. І не намагайся обдурити мене, Картерет. Ти не безневинний фотограф. Не такий убивця, як ти. І той інцидент у Делі. Хтось спланував це Не кажучи вже про того маленького передавача, який хтось залишив пищати в цьому літаку, поки Іі нарешті не виявив його через кілька годин після того, як ви, мабуть, поклали його туди. А потім ви прийшли шукати мене». Олена коротко засміялася. «О, я радий, що це ти зробив. Але ти був єдиним чоловіком, якому вдалося вирватися та озирнутися. Так що я думаю, тобі доведеться порозумітися ... »



"Єдиний, про який ти знаєш", - сказав Нік, усміхаючись, і кинув погляд на прохід позаду неї. "Лавай, Піт!" - покликав він і побачив зляканий рух Олени, яка кинулася на батіг коменданта.



Його зміїні ремінці пролетіли в повітрі і обвилися навколо її зап'ястя. Нік смикнувся, коли жалюча батіг потрапила в ціль, і Олена розтяглася вперед, коли автомат випав з її онімілих пальців і з гуркотом впав на підлогу. Він жорстоко тягнув, тягнучи її за собою, як незграбну рибу, поки батіг не розвертався, а потім ударив знову.



Нік туго зв'язав її хлистом, не звертаючи уваги на болючі непристойності Олени і крик спантеличеного Марка. Він підняв автомат і тихо вийшов у коридор. Нічого, крім тиші та мертвого охоронця. Він пошукав ключі, знайшов їх та взяв автомат. Коли він повернувся до кімнати, Джулі розбудила себе і знайшла Хьюго; Олена боролася, щоб звільнитися від батого, що зв'язує її.



"Картерет", - сказав Марк тихим небезпечним голосом, - "я думаю, ви повинні нам усім пояснити".



«Так, – погодився Нік. «Олена Дарбі – одна зі шпигунів, які привели нас сюди. Мені потрібно ще багато сказати вам, але ви також можете розповісти мені дещо». Олена підповзла на колінах і вилаялася на нього. Він ударив її пістолетом. «А поки що у нас є термінові справи. Ми не можемо дозволити їй тинятися тут. Але мені важко завдати більшої шкоди… е-е… леді.



Джулі пирхнула і насилу піднялася на ноги, стягуючи брудну туфлю на високих підборах.



«Звичайно, я маю одну. Якщо тобі так складно вдарити цю прокляту даму, будь ласка, дозволь мені».



Черевик пролетів повітрям і з гучним стуком ударився Олені по голові. Олена застогнала та впала.



«На добраніч, люба, - сказала Джулі.







* * *




План був мрією про корисну ясність. Кожен тунель і кожна пастка, що ковзала, були відзначені з бездоганною точністю. Невідповідні флейти звуки «…дика голубізна геть там…» пливли тунелем. Пастки відкрилися. Голоси здивовано зросли і швидко затихли.



Одні двері в тунелі, які були відчинені, тепер були зачинені. За нею лежали комендант та один мертвий стражник. Олена в наручниках звалилася на стіну з кляпом, щільно засунутим їй у рот.



Шойєр приєднався до неодружених чоловіків.



Дітц із додатковим автоматом додав свою тендітну силу до групи подружніх пар Рібера.



Марк і Джулі, озброєні кулеметом і рушницею коменданта, полегшили собі шлях до жіночого приміщення для самотніх жінок і приєдналися до місіс Ніккі в плані провести жінок невеликими групами через тунель, щоб приєднатися до одиноких чоловіків.



Тоді всі чекатимуть, розсувні люки ледве прочиняються, щоб вловити звуки знизу, останнього заклику Ніка до зброї.



Єдиний маленький футляр для камери м'яко хитнувся, поки Нік йшов підземною доріжкою, позначеною на кресленні. Доріжка пролягала просто під будинками, де на нього чекали всі його підопічні. Наприкінці був раптовий підйом угору, що закінчувався широкими дверима. Кілька хвилин він працював із замками та засувами.



А потім він відчув, як свіже прохолодне повітря торкнулося його обличчя.







У печері в каньйоні






Він мав зробити дві речі.



Підірвати це місце, щоб прийшов цьому кінець, щоб нову зброю, яка розроблялася в ній за допомогою нацистських ноу-хау та вкрадених учених, було знищено.



Вивести звідси Гербера, Дитца і Шойера разом з рештою.



І, чорт забирай, відстають, як співробітники Лаутенбаха та Леманна. Як і невловимий Бронсон, ким би він не був і де б він не був.



Поки елемент несподіванки все ще був на боці Картера. Їхні викрадачі, очевидно, були настільки впевнені у своїй фортеці, як у в'язниці, що охороняли не більше, ніж очевидні виходи. Або навряд чи більше, оскільки цей вихід був не очевидний.



Нік глянув у ніч. Було ще темно, але небо нагадувало про наближення світанку. Якщо щось і потрібно було зробити, це потрібно було зробити швидко, поки сплячі не прокинулися.



Двері, через які він дивився, були покриті брудом і травою на схилі пагорба. Він знаходився приблизно за тридцять футів від головного входу до опечатаного села і був всього вдвічі менше. Тим не менш, він був досить великим, щоб пропустити щось на зразок автомобіля або великої вантажівки. Шкода, що він не мав одного чи кількох. Але єдині доступні вантажівки все ще були припарковані на цій пародії на сільську площу, і спроба викрасти їх означала миттєву катастрофу. Він вирішив, що навіть вивести їх з ладу та ризикнути бути викритими у замаху – це надто великий шанс. У них була одна можливість для прориву, і їхньою єдиною надією був один раптовий узгоджений рух.



Зовні патрулювали четверо охоронців; чотири, які він міг бачити, йдучи туди-сюди по смузі тьмяного світла, за що він був надзвичайно вдячний. Незважаючи на те, що двері, через які він виглядав, були сильно замасковані зовні через нависаюче дерно і сплутаних гілок, світло напевно, що просочується, було б помічено, якби схил пагорба не був уже залитий м'яким штучним освітленням.

Він швидко зачинив двері і вилаявся за свою безтурботність.



Але йому треба було знати, що чекає ззовні. І дещо, сказане Шойєром про компонування внутрішнього заводу, дало йому початок ідеї. І в цих замаскованих дверях була одна річ, яка йому дуже подобалася. Вона відчинялася назовні.



Він залишив двері зачиненими, але не замкненими, і швидко пішов назад коридором, поки не дійшов до повороту, в який Олена сказала йому не входити. На цей раз він увійшов. Вона круто спускалася до інших широких дверей, які загрожували чинити опір усім його незграбним спробам зламати замок. Пот виступив у нього на лобі, і він був майже розпачливий, коли, нарешті, особливий зломщик змусив щось усередині клацнути й ковзнути.



Він пройшов у ще ширший коридор, який розгалужувався у кількох напрямках. Праворуч від нього були два ліфти: один із кліткою на місці, а інший зник з поля зору. Звідкись за ними, далеко праворуч, він міг чути стійкий гуркіт машин, пронизаний дзижчанням і брязкотом меншого обладнання. Кілька коридорів вели до зачинених дверей. Це, як він знав як із креслення, так і з Дитца та Шойєра, були механічні майстерні. Перед ним і ліворуч від нього була ще одна серія проходів. Третій унизу вів у лабораторію людини на ім'я Лаутенбах. Була спокуса пройти коридором, знайти вимикач, про який сказав йому Марк, і зайти до цього напівбожевільного, щоб побачити, чи був легендарний Бронсон ще з ним. На жаль, цей хід не мав особливого сенсу. Він мав лише дві роботи, і це була не одна з них.



Найбільше його цікавив найдальший коридор.



Він підійшов до нього, тримаючись впритул до стіни і тримаючи Хьюго напоготові.



Коридор, який він шукав, було відкрито на дальньому кінці. Він не мав дверей; Шойєр сказав йому чому. Тому що в цьому не було потреби. Він виходив у величезну печеру з величезною будовою у формі силосу у центрі. Між стінами печери і величезною вирвою тяглися чотири вузькі подіуми, сильно загороджені в місцях виходу на головну артерію. Усі робочі приміщення вздовж стін надійно замкнені. На півдорозі між підлогою та стелею знаходилася величезна платформа, яка, як він знав, зацікавить його.



Він дістався відкритого дверного отвору і притулився до бічної стіни, щоб заглянути в печеру.



Охоронець повернув за кут зсередини і глянув йому прямо в обличчя.



Раптом цього вразила Ніка по спині.



Але йому вдалося приємно посміхнутися. Вираз обличчя охоронця був ще смішнішим, ніж його власне. Принаймні він так сподівався.



"Добрий вечір", - добродушно сказав Нік. "Герре Бронсон, ви знаєте, де він?"



Щойно охоронець почав відкривати рота, як рука Ніка вдарила і встромила Х'юго глибоко в шию людини. Лезо відсунулось і знову вдарило. Нік підтримував обвисле тіло, дивлячись у відкритий дверний отвір. Прохід був рівним кілька ярдів, а потім почав крутий спуск. По одному з подіумів йшов чоловік до величезної круглої конструкції, про яку йому розповідав Діц. Двері відчинилися перед гладкою гранню величезної вирви, і людина зникла всередині. Більше нікого не було видно. Нік затягнув охоронця в дверний отвір і залишив його лежати прямо в отворі печери, за кілька футів від пандуса, що спускався вниз. Наразі не було часу думати про місця, де можна сховати тіла. Ще один кулемет поповнив арсенал Картера.



Він швидко спустився пандусом до платформи, підвішеної між підлогою і стелею, не звертаючи уваги на сходи, які піднімалися і опускалися з обох боків.



Будь-якої миті - а може, це вже сталося - виявлять того чи іншого мертвого охоронця. Часу було дуже мало.



Коли він досяг платформи, він відчув величезну хвилю полегшення. З одного боку він розширювався у свого роду пандус, набитий вантажними бункерами та плоскими причепами, деякі з яких були побудовані для з'єднання з двигунами, інші забезпечені власними двигунами і кермовим обладнанням. І єдина річ, яку Дітц зміг описати лише невиразно, але яку він молився побачити, була там у всій своїй нестандартній досконалості, витягнутій, як гігантська багатоніжка з дизельним двигуном. За ним платформа розширювалася, як віяло, одна пандус йшов далеко назад до протилежної сторони печери, а кілька інших спускалися в робочу зону. Але його не хвилювало те, що лежало поза його межами. Він був стурбований шириною дивного автомобіля, його місткістю та тим, як він вибереться. Він виміряв це на власні очі. Це була б близька посадка та дико небезпечна подорож. Але він пройде через широкі прорізи дверей і коридори, через які він пройшов сьогодні ввечері.



Це буде майже беззвучно. Буде чути лише двигун. І тиха пульсація та виття машин допомогли б це приховати.



Це було б найкраще місце, щоб залишити бомбу.



Він сів у тіні величезного вантажного бака і вийняв «фотоапарат» із футляра. Терміни були найскладнішими. Він мав вивести своїх людей до того, як ця штука вибухне, і тільки перед цим, інакше на землі Бога не буде нічого, що могло б стримати всю зграю вовків. Увімкніть його занадто рано, і один літак з невинними туристами вирушить в останній, жахливий політ у небуття. Він вагався, поки смикав таймер. Після того, як він був налаштований, його не можна було змінити. Півгодини? Може бути. Краще зарано, ніж запізно. Завжди був шанс, що хтось може його виявити, якщо він пролежить надто довго. І хоча ця думка була жахливою, він мав зруйнувати це жахливо небезпечне місце, навіть якщо це означало підірвати за його допомогою безневинних людей. Тому що, за словами Гербера, Дітца і Шойєра, це було сховище всіх атомних секретів, вкрадених червоними китайцями у росіян і із Заходу. Без цього вони повернулися б до того місця, звідки почали - жебракування та крадіжку ноу-хау в галузі ядерної зброї. З ним – прощай, мир.



Нік поставив таймер на півгодини та обережно засунув компактну, але руйнівну бомбу під один із металевих вантажних бункерів. Потім він встановив відповідний таймер на своєму наручному годиннику і звернув увагу на довгу серію здвоєних вагонів, що становлять дивний безрейковий тролейбус, який він планував використовувати як поїзд метро. Кожна машина виглядала як величезна металева бочка, покладена вздовж, очищена від плоских кінців, розпиляна навпіл, а потім встановлена на чотирьох колесах. Разом ці десять чи дванадцять автомобілів могли утримувати та перевозити об'єкт циліндричної форми значної довжини. Або… кожен може нести незручно близько десяти людей.



Муфти надавали йому маневреності, якої він відчайдушно потребував.



Перша із вигнутих платформ була причеплена до мініатюрного, але сильного дизельного трактора, на якому сиділи двоє, водій та, ймовірно, охоронець. Нік сів за кермо та швидко оглянув органи управління. Кулемет упав на підлогу поряд із ним.



Залишилося двадцять вісім хвилин.



Він ще раз оглянув величезну печеру з її пандусами, містками та гігантською центральною вирвою. Широкий прохід, біля якого він залишив охоронця, був вільний. Пандуси позаду нього були вільні. Подіуми…



Двері відчинилися у вигнутій стороні величезної вирви, і двоє чоловіків вийшли по одному з подіумів, схожих на спиці, і серйозно розмовляли. Нік завмер. Приблизно через чотири або п'ять секунд вони дійдуть до головного круглого містка, який пройде над його головою і буде поза його полем зору, а він - з їхнього поля зору. Немає причин, через які вони повинні дивитися вниз. Він залишився там, де був, на очах у них і нерухомий, як статуя.



Вони зволікали. Вони жестикулювали. Вони сперечалися. Він міг чути їхні голоси у серйозному обговоренні. Вони зупинилися. І один із них сперся на поруччя подіуму і подивився вниз у яму, все ще жестикулюючи.



Серце Ніка спробувало забитися в його горло. Один випадковий погляд на цей сайдинг і балакучий там щось видавав; запит, можливо, або пронизливий крик охоронцю.



Балакучий відвернувся, щоб висловити свою думку. Нік зісковзнув з сидіння трактора і спустився далекою стороною машини, щоб присісти на платформі. Звідти він спостерігав, як вони розмовляють.



Колись здавалося, що вони ось-ось повернуться подіумом. Потім вони передумали на півдорозі і повернулися на свої позиції біля поручнів. Він гірко прокляв їх через те, що вони обрали таке малоймовірне місце для розмови.



Залишилось двадцять три хвилини. Двадцять дві хвилини.



21.



Що ж, схоже, стрілянина ось-ось почнеться. Тепер йому доведеться почати рухати цю штуковину, незалежно від того, що двоє чоловіків там побачили, сказали або зробили. Може, двох пострілів у стилі Вільгельміни не помітять? Ні надії в пеклі. Звісно, будуть помітні.



Він знову прослизнув на трактор, вирішивши запустити його першим і стріляти лише тоді, коли в цьому виникне нагальна потреба.



А потім один із чоловіків подивився на годинник і позіхнув. Вони кивнули один одному і скривилися. Нік знову подивився на радієвий циферблат свого годинника. Незабаром на пагорбах буде ясно.



Чоловіки над ним пройшли вузьким містком, вийшли на головну кругову доріжку і зникли з поля зору.



Він зачекав ще одну дорогу хвилину, перш ніж запустити дизельний двигун. Це зробило навіть більше галасу, ніж він думав. Але він все ще міг чути постійне дзижчання машин. Якщо пощастить, іншого шуму двигуна не буде помічено... якийсь час.



Трактор повільно рушив уперед, тягнучи за собою низку скрипучих машин. Нік переключив передачу і повів свій схожий на сороконіжку трейлер крутим схилом до відкритого під'їзду, тримаючи напоготові останній із вкрадених кулеметів.



Сороконіжка незграбно вилетіла у дверний отвір. Зчеплення скрипіло та скаржилося. Автомобіль голосно шкреб по стіні, на мить застряг там, неохоче вибитий. Мурликання дизеля скидалося на рев, який розбудить мертвих.



Залишилось сімнадцять хвилин.



Пристрій хитнувся і застогнав. Повернув ліворуч із брязкотом муфт і ще одним скреготом об стіну. Вийшов у головний коридор з ліфтами, скрипучи і ворушачи своїм довгим червоподібним хвостом. Зупинився біля дверей на поворот, Олена не хотіла його брати. Це мав бути страшенно крутий поворот.



Поки що коридор був чистий. Він перемістив свою багатоніжку в найкраще становище, в якому тільки міг, і зістрибнув з трактора, щоб відчинити двері, які він залишив зачиненими, але незачиненими. Одного жахливого моменту він подумав, що хтось прийшов і замкнув двері за ним. Але потім вона клацнула, і він широко розвернув її убік.



Він знову застрибнув у трактор і запалив ревіння.



Трактор врізався у дверний отвір і стрімко піднявся крутим схилом, тягнучи за собою дивну ношу. Машини вищали і рипіли, врізаючись у стіни в цьому майже неможливому повороті. Щось застрягло. Пот виступив на лобі Ніка, коли він увімкнув мотор і прокляв його, щоб він рушив, тягнув цю прокляту застрягла машину за поворот і вгору схилом. Кавалькада різким ривком рушила вперед.



А потім він почув пронизливий зойк обурення та тривоги.



Хвіст повзучої сороконіжки перекинувся у дверях і застряг.



Нік боровся із шестеренками. Швидкий реверс, ривок вперед та раптова зупинка. Позаду нього бурмотіли й кричали голоси. І сороконіжка прижилася.



Залишилось тринадцять хвилин.



Нік низько пригнувся і повернувся, коли потік куль вилетів із дверного отвору в тунель. Гнівні звуки брязнули по металу, і маленькі уламки каменя розбилися об його голову. Він миттю побачив сцену в дверях і поліз у кишеню. Виготовлений на замовлення брелок-ліхтарик Френкі Дженнаро міг би тут краще впоратися, ніж позичений кулемет.



Він подумки представив картину в дверях: один чоловік у коридорі, що обстріляв тунель кулями; перевернута машина, що заклинила дверний отвір; другий чоловік використовував машину як щит і стріляв із-за неї.



Нік витяг шпильку з крихітного дітища Френкі Дженнаро і різко розгорнув руку вперед і назад.



Куля відскочила від стіни і встромилася йому в руку. Він здригнувся і кинувся на підлогу трактора, його поранена рука тиснула на педаль акселератора, а інша тяглася вгору, щоб утримувати колесо.



Вибух звуку прорвався через тунель і вдарив його по вухах. Пролунав один дикий, дуже високий крик, і багатоніжка затремтіла, як вмираюче чудовисько. Хвіст різко змахнув рукою; важкі двері заверещали, завагалися на петлях і з шаленим кутом зачинилися. Трактор зло загарчав і шалено рвонувся вперед. Нік кинув через плече блискавичний погляд. Остання машина являла собою скручений металевий лист, що стирчав із зяючої дірки, його розірване зчеплення бовталося, як понівечений наручник. Двоє чоловіків більше не були чоловіками, а були розкидані по шматочках скаліченого тіла.



Трактор набрав швидкість і врізався в тунель, яким він так тихо ковзав з Оленою. Нік стиснув зуби і змусив трактор набрати максимальної швидкості. Машини шалено колихалися позаду.



Залишилось вісім хвилин.



Він повернув на знайомий поворот, машини розгойдувалися, ляскали туди-сюди, і він почав свистіти. Гучно, терміново, переконливо. Він знав, що всі його брат почують цю божевільну кавалькаду. Але в нього була одна невелика перевага – на нього люди чекали. Їх прочинені люки першими відкриються навстіж.



«…Поїхали, в дику синяву геть там…» Він почував себе курсантом ВПС, який почав неймовірні веселощі.



Він глянув угору, проходячи під каютою подружніх пар. Пастка відчинялася. Рібер спустився сходами зі своїм пістолетом-кулеметом, його обличчя здивовано застигло.



"У машину, Рібер!" - Крикнув Нік, сповільнюючись. «Завантажте їх якнайшвидше. В нас проблеми!" Він зупинив свою сороконіжку, що звивається, на півдорозі між люком Рібера і пасткою, що веде до чоловічих кімнат, куди Марк повинен був відвести всіх жінок. Він сподівався на Бога



Марк це зробив. А потім він зрозумів, що повинен був, інакше тунель був би вже заповнений озброєною охороною, і нагорі вибухнув би пекло.



Попереду він побачив м'язисту фігуру, що спускалася сходами, що веде місіс Аделаїду Ван Хассель. Піт з рішучим обличчям вів її однією мускулистою старою рукою, а іншою стискав кулемет.



"Почекайте!" зателефонував Нік. «Але будь готовий із цим пістолетом».



Відкрита пастка позаду нього полягала у вигнанні стривожених чоловіків та наляканих дружин. Рібер лежав плашмя в останній машині з його кулеметом, що прикривав корму. Місіс Рібер сіла за ним. Задні вагони швидко заповнювалися. Він почав повільно просуватися вперед. Між двома відчиненими дверима був один зачинений люк, і він молився Богові, щоб він залишався зачиненим. Вона вела до каюти офіцера, і він знав, що там їх було принаймні жменька.



Нік набрав швидкість і знову сповільнився поруч із Пітом. Середній люк все ще був зачинений.



"Завантажуйтесь, Піт!" Нік постукав. «Просувайтеся назад, щоб допомогти Рібер. Коллінз - попереду, одразу позаду мене. Джейкобі, поряд зі мною з пістолетом. Джулі! Допоможіть жінкам увійти. прямо над ним. Поспішайте! Попереджаю вас усіх, це буде пекельна подорож”.



Здавалося, вони рухалися у сповільненому сні.



Залишилось чотири хвилини.



"Все на місці? Давай, Маку! Допоможіть жінці».



Дітц... Шойєр... старий, який дивився на ноги... Міс Крамм, видихаючи слабкі пари бурбона - ні, бренді... Дядько Хуберт Хансінгер, напрочуд пригнічений... Левінсон... Роджерс... Лі Су ...



Середній люк все ще був зачинений.



Всі чули звуки одночасно, і одна з жінок кричала, як кішка на печі.



«Будь ласка, заткніться, - щиро сказала місіс Ніккі. «Ви видаєте жахливий та непотрібний шум».



Ще страшнішим звуком був звук кроків, що біжать, і гортанні крики. Вони йшли із задньої частини тунелю і йшли швидко.



"Готові, Рібер?" - заревів Піт.



"Готовий посперечатися, я готовий!"



Із задньої машини вирвалася деренча черга вогню, у відповідь на яку були постріли і крики.



"Всі посаджені?"



"Так!"



Нік кинув трактор уперед.



«Вниз, все, униз! Збережіть це, Джейкобі. Сідайте – все ще попереду. Четверо за дверима».



Джейкобі хмикнув і сів поруч із Ніком, стискаючи автомат у руках, і його погляд означав жахливу смерть для всіх, хто чекав попереду.



Тепер був безперервний потік вогню. Але крізь нього він почув, як жінка знову кричала. Він повернув голову і прискорив трактор. Жінка вказувала на середній люк. Він був відкритий. Сонний напівоголений головний охоронець стояв на сходах, що тяглися до найближчої машини. На очах у Нік він схопився за край і схопився на борт.



Місіс Ніккі піднялася на повний зріст близько чотирьох футів десяти дюймів і спокійно схопила простягнуту руку чоловіка. Одним неймовірним рухом вона перевернула його за борт. Його голова розбилася об стіну, і він лежав нерухомо.



Місіс Ніккі спокійно витерла пилюку з рук і почала шукати ще.



Залишилось дві хвилини.



Машини набрали швидкість і з гуркотом проїхали коридором.



Ще троє наполовину одягнених чоловіків вискочили з-за рогу і спустилися сходами, надто пізно, щоб схопити машину, але встигли вистрілити.



Тут завів кулемет Марка.



Коллінз цілився вгору і вниз, штовхаючи повітря автоматично і стріляючи з розрахунковою точністю.



Декілька голосів закричали від болю. Деякі з них виходили з машин, що брязкали.



Нік похмуро поїхав далі. Попереду з'явилися замасковані двері. Стрілянина за їхньою спиною була далі і набагато менш інтенсивною. Хтось у задній машині підібрав кулемет Піта і приєднався до вогню Рібера.



Сам Піт лежав нерухомо.



Тривожний дзвінок пролунав так голосно, що тунелем почулися пульсації.



Залишилась одна хвилина.



Кров сочилася через рукав Ніка, і його рука почала оніміти.



"Все вниз, тримайтеся! Ось воно!"



Ярди до виходу з тунелю… сильно на акселераторі… голова опущена… поранена рука стискає кулемет… Зараз же!



Двері відчинилися, і оцинкована сороконіжка вискочила в страшне передсвітанкове світло.



"Тепер стріляй, Джейкобі!" Два кулемети прогриміли з двомісних сидінь трактора. Четверо патрульних стражників кинулися в тіні за межами їхньої смуги світла і стріляли у відповідь чотирма гострими потоками куль. Три. Два. Три...



Джейкобі раптово скрикнув, але продовжував стріляти.



Нік різко натиснув на педаль акселератора і поїхав, як одержимий, тягнучи за собою величезного, довгого брязкаючого хробака і різко звернувши вправо, темною дорогою, якою вони йшли кілька годин тому.



«Ну ось, – подумав Нік. Нині зараз!



Величезний і розлогий пагорб гуркотів, як живіт велетня.



А потім він вибухнув катастрофічним вибухом грому, який врізався в його серце і послав його луна, рознесена по долині. Сороконіжка здригнулася від величезної вібрації, і її поєднані частини дико розгойдувалися. На мить Нік подумав, що тварюка збирається повернути хвіст і перевернутися. Але він продовжував йти дорогою до аеродрому і до їхнього викраденого літака.



Схил пагорба тремтів і тремтів. Його обличчя повільно розкрилося, і з'явився ніс вантажівки, що проштовхується крізь падаючий дерн, як якась доісторична істота, що пробирається крізь давню слиз.



Він струснувся і набрав швидкість. На його передньому сидінні сиділо двоє чоловіків, один за кермом, а другий висунувся з вікна з автоматом. Марк Гербер підвівся і вистрілив просто в обличчя чоловікові.



"Чорт тебе забирай, Леманне!" він гукнув. «До біса твоя зрада, виродок повзучий!»



Обличчя перетворилося на потворне місиво, і автомат випав із мертвих пальців. Марк продовжував стріляти. Кулі встромилися в колеса вантажівки і в метал його корпусу. Водій схопився за кермо і завернув. Нік мигцем побачив людину за штурвалом, зосередившись на своєму завданні - спрямовувати живих, вмираючих та мертвих до літака, який, як він сподівався, все ще буде там.



Він побачив голову і плечі людини з жорсткими, квадратними плечима і кулеподібною головою, перед яким стояло плоске, невиразне обличчя, яке виглядало так, ніби воно було недбало пришите.



Бронсон.



Він був схожий на свій опис.



Але ці жорсткі плечі та форма потворної голови нагадали Ніку когось іншого.



Юда. Людину, на пошуки якої він вирушив до Південної Америки. Головний злочинець CLAW, особливого відділення Червоного Китаю, яке сіє ненависть, вбивства та насіння війни.



З аеродрому пролунала рвана черга вогню. У відповідь відповіли два пістолети із дивної кавалькади Ніка. Він сконцентрувався на останньому колі до аеродрому, рухаючись з усією своєю швидкістю та вмінням. І їхній літак був там. Вантажівка, за кермом якої була людина, схожа на пруссака, поїхала в ранньому ранковому світлі.



Ким би він не був, він пішов. Можливо, Бронсон був Борманом; можливо, Бронсон був Юдою. Може, всі троє були одним цілим. Нині це не мало значення. Він мав закінчити другу половину роботи.



Промінь прожектора більше не розтинав небо, і всі гармати мовчали. Нік під'їхав до літака зі своїм вантажем - цілими, пораненими та мертвими. Раптом він утомився майже не висловити словами.



"Полковник Коллінз!" він сказав. Полковник ВВС опустив свій порожній автомат і повернувся до нього. "Ти знаєш, - сказав Нік, - як керувати цим літаком?"







* * *




Гора була зруйнованою печерою. Глибоко всередині пораненого живота пил осідав на величезній конструкції, що нагадувала бункер. У кімнаті, яка колись була лабораторією, інвалідне крісло лежало на спині, зім'яте та занедбане. За кілька миль звідси в напівпустельній долині під сонцем, що сходить, зупинилася вантажівка. Чоловік, відомий під стількими іменами, відкрив каптур і почав поратися під ним руками в рукавичках. Він мав дуже мало надії... але він уже повертався раніше.



Високо нагорі, далеко на південь, Нік Картер покинув крісло другого пілота гігантського реактивного літака і пішов через пасажирську кабіну. Кабіна була залита кров'ю та спогадами, але полковник ВПС Джонатан Коллінз, досягнувши Делі, не відривав очей від крові та думок. Нарешті зайняте радіо замовкло.



Піт був мертвий. Старий, що любив дивитись на ноги, більше ніколи не подивився б. Були й інші, які зітхали та стогнали уві сні. Марк Гербер сліпо дивився у вікно на рожеві хмари, яких він навіть не бачив.



Нік зі втомленим зітханням звалився поруч із Джулі.



Вона взяла його за руку.



"Привіт, любий", - м'яко сказала вона.



============================

============================

============================





Сайгон







Анотації




КОЛИ ШПІОН ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З ШПІОНОМ.



Незабутня гра в контррозвідку, в якій суперсекретна американська організація AX стикається з китайським бюро вбивств, ГІРКИМ МИНДАЛЕМ... і сам Кіллмайстер із подвійним агентом-жінкою, чия техніка була чарівною.







* * *





Нік Картер



Смерть та Прекрасна



Він отримав свою роботу через Vietnam Times



La Dolce Vita Vietnames



Знайомтесь, містере Фанг



Сайто, де ти?



Міс Антуанетта очищує будинок



Недосвідчений шпигун



Вечір п'ятниці



І суботнього ранку



Готово – Набір гелів – Вперед!



Майже всі Джейк



Клер має компанію



Я не міг допомогти. Я втратив голову



Killmaster зустрічає леді



Кохання - це кохання, але війна - це пекло







* * *







Нік Картер



Killmaster



Сайгон






Присвячується співробітникам секретної служби Сполучених Штатів Америки










Смерть та Прекрасна






Синьо-зелені небеса В'єтнаму проливають свій сліпучий блиск на сцени чистої листівки і абсолютного жаху.



Рисові поля плавно піднімаються вигнутими терасами біля підніжжя гір, що межують із плантацією Ла Фарж у контрольованому комуністами Північному В'єтнамі. На півдні лісисті пагорби спускаються до чудових міст та м'яких піщаних пляжів, які тягнуться, як гігантський килим, прикріплений до Південно-Китайського моря. Всередині суші, але що охоплює глибоку затоку моря, знаходиться столиця гавані Сайгон ... чотири години п'ятнадцять хвилин по повітрю від Маніли, дві з половиною години по повітрю від Сінгапуру і у світлових роках від плантації Ла Фарж на півночі сторона лінії поділу.



Мадам Ла Фарж відкинулася під спекотне серпневе сонце і думала про це. Спека та віддаленість Сайгона були одними з небагатьох речей, про які їй залишалося подумати.



Для Клер Ла Фарж екскурсія в Сайгон колись могла бути завершена серією проходжень зі швидкістю сімдесят миль на годину покращеними дорогами і запаморочливими проходами штопора в її спеціально побудованому Royal Roadster. Один раз, але не більше. Мадам Ла Фарж була практично в'язнею у своєму замку в передгір'ях. По-перше, родстер більше їй не належав. Хо Ван Мін захоплювався його старіючої красою і забрав його до свого штабного автомобіля. По-друге, мадам наказали обмежити свої рухи. І, нарешті, навіть якщо припустити, що вона могла вільно подорожувати, вона не бачила вагомих причин, щоб кидатися через пагорби та долини через рвані лінії конфлікту, проведені між Північчю та Півднем. В'єтнам у наші дні – не місце для непотрібних поїздок. Навіть у дружніх південних горах, де мисливці на велику дичину перетинають густий ліс у пошуках леопарда, тигра та кабана, можна знайти найнебезпечніше з усіх в'єтнамських істот: партизанів В'єтконгу.



Отже, мадам Клер Ла Фарж більше не подорожувала.



І все-таки вона була незвичайною жінкою. Ніхто не очікував, що гарна француженка буде звичайною, і мадам була винятком. Вона була дивовижно красивою вдовою; колись була відданою молодою дружиною, яка нічого не думала, окрім як тихо любити свого гарного чоловіка, а тепер жорстка бізнес-леді, твердо, але ніжно керуючи плантацією Пола. Величезні легіони, які допомагали їй підтримувати найбагатші землі на території, дивилися на неї з любов'ю та повагою. Коли вони називали її «Прекрасною», як це робили всі, крім одного чи двох, вони віддавали належне не лише її красі, а й скрупульозній справедливості та чесності, які привернули до неї Поля Ла Фаржа в Ханої майже за двадцять років до цього. жорстокий серпневий день.



Клер перекинулася на сонце. У В'єтнамі два сезони, і обидва літні. Один сухий, інший мокрий. Сонце світило після тринадцяти днів гарячого дощу. На плантації все йшло якнайкраще. Робити не було чого, і нічого нового, крім сонця, не було видно.



Так мадам Ла Фарж засмагала оголеною. Не бути розпусним і точно не шокувати допомогу. Просто щоб насолодитися сонцем і почуватися максимально комфортно.



Її тіло, розтягнуте на власному варіанті Пола елегантно зручного гамака для патіо, було довгим, бронзовим та сильно вигнутим. Навіть у своїй вишуканій наготі вона безпомилково виглядала французькою. Дійсно, мадам Клер Ла Фарж була втіленням французької жіночності у її кращому прояві, романтичною мрією у чудовому тілі. Навіть зараз, коли її груди піднімаються, як

пагорби з двома вершинами на пекучому сонці землі так далеко від Франції, вона здавалася вічно французькою. Її чорне волосся з короткою стрижкою зачесане назад із класичного чола. Тонкий ніс із витончено загостреними ніздрями розділяв високі вилиці, чиє послання про відчуженість суперечило повному чуттєвому роту - роту, який тепер мало що міг змусити його згинатися в сміх, - але який свого часу знав сміх. Вона лежала, як богиня сонця, оточена невисокою кам'яною стіною, що огинала південний край дворика, який прислужники звели в давнину, коли плантація і мадам були зовсім молоді.



Але стіна була слабким захистом від усього, що могло статися. Він був побудований як прикраса, невисока межа між землями та приватним життям Ла Фаржа. Підлога була єдиним захистом, якого вона коли-небудь потребувала.



Тепер, коли їй було 36 років, мадам нічого не захищало, крім ширми та старого армійського 45-го, недбало захованого між подушками гамака. Поль Ла Фарж, гарний і сміливий диявол воєнних років і французької розвідки, помер через десять жорстоких і порожніх років. Його кодове ім'я було La Petite Fleur. La Petite Fleur! Вона все ще могла посміхатися, коли думала про це - цей сміховинно тендітний ярлик для людини величезної м'язової сили, що добре знається на кожній фазі рукопашного бою і холоднокровно нещадного у поводженні з ворогом. Але тепло і ніжно з нею… сильний, теплий, ніжний, пристрасний… спогад про силу і солодощі, кохання та сміх…



Він зустрів її в Ханої в кінці Другої світової війни, доглядав за нею і завоював її, хоча вона була більш ніж на десять років молодша за нього і була оточена молодими нареченими, що задихалися. Потім він відвіз її на плантацію, якою його родина мала півстоліття. І він добре впорався, як і всі, але мав іншу, важливішу роботу. Він, як і раніше, був Ла Петіт Флер з французької розвідки. І французи вели запеклі битви, щоб завадити комуністам захопити контроль над В'єтнамом.



Тепер Північ була втрачена для них. Так був Пол.



Ла Петіт Флер виконував свою таємну роботу на французький уряд вісім довгих та небезпечних років. Дюжину разів він був близький до смерті, і дюжину разів він прослизнув крізь пальці ворога, щоб повернутись додому до Клер і на плантацію. Нарешті, всього за кілька тижнів до кровопролиття Дьєн Б'єн Фу, його начальство наказало йому ненадовго прилягти, бути невинним французьким плантатором і нічим іншим, поки не надійдуть нові накази. Він ненавидів думку про бездіяльність, але Клер відчула полегшення. Їм потрібен час разом, короткий перепочинок.



Потім куля вбивці вразила його у темряві в'єтнамської ночі.



Клер Ла Фарж була вдовою у тому віці, коли жінки найбільше потребували кохання своїх чоловіків.



Тепер у неї залишилися тільки плантація та спогади про Поле та його велике кохання. Тільки тепло, дощ, рис та чай займають її розум.



Вона знову поворухнулася на сонечку і зітхнула. Це було неправдою. Їй було про що подумати. Наприклад, люди, котрі обробляли її землю. Вони потребували її. Без її керівництва землі L4 Farge перетворилися б на безплідні руїни протягом кількох сезонів. Вона мала вибір. «Забирайся і тримайся подалі. Нехай твої лакеї самі про себе подбають». «Залишайся тут. Нехай вони збережуть свою роботу. Будинок твій і вся їжа, яка тобі потрібна. А інше наше. Земля виробляє нам». Так завершується промова генерала Північного В'єтнаму Хо Ван Міна.



Отже, вона лишилася. У будинку Пола. Але насправді навіть плантація їй уже не належала. Час минав, йдучи в нікуди, забираючи її молодість. Дати їй мало про що думати, окрім спеки, дощу, рису, чаю, її плантаційних рук, продуктів, які годуватимуть ворога, жахливої справи в'єтнамського конфлікту, який загрожував занурити світ у Голокост світової війни. Три…



Клер вилаялася. Нема про що думати! Їй треба було думати про сам світ, і вона лежала тут, як шматок глини, марна. Розчарування палало в ній так само жарко, як сонце. І згорів у раптовому полум'ї. Вона була неспокійною, от і все. Можливо, їй вдасться переконати Мін відпустити її до Сайгону за запасами. Фактично, вона вже почала рухати колеса, відправивши йому повідомлення. Поїздка піде їй на користь. Крім того, вона не могла нічого вдіяти із ситуацією у світі та комуністичною загрозою. Коли Пол пішов, це більше не мало значення. Більше нічого не мало значення.



Сонце палило, посилаючи промені, як пальці закоханого, у теплі ніші зігнутої довжини мадам на нерухомому гамаку. Вона не зводила очей з яскравого світла, хоча важкі сонцезахисні окуляри в арлекіновій оправі, прикрашеній дорогоцінним камінням, закривали їх. Гарячі хвилі близького атмосферного тиску тримали її палаючими гарячими пальцями.

Її тіло короткий час відчуло кохання та майже забуту пристрасть. Якби тільки вона могла знову знайти такого чоловіка, як Пол, щоб вона почувала себе так, як вона почувала себе під ласкою сонця.



Вона не побачила високої тіні, що впала на патіо за ширмою, але почула м'які кроки, що порушили тишу. Вона не ворухнулася і не взяла 45.



"Так, Сайто?"



Вона знала його ходу, легку котячу ходу гіганта, який був із Полом з тих пір, як утік з материкової частини Японії в 41 році, щоб боротися з воїнами серед його власного народу. Після краху Франції 1954 року він залишився у Клер. Вважається, що саме він першим назвав її «Прекрасною» та породив живу легенду.



«Моя пані, для вас не буде безпечного шляху до Сайгону. Генерал не в настрої виявляти вам люб'язність. І я прошу вас не намагатися зробити подорож якимось іншим способом».



У м'якому, ніжному голосі майстра було занепокоєння. Мадам, що швидко вловила потреби і потреби свого народу і завжди готова поважати їхню незмінну турботу про її благополуччя, виявила Сайто люб'язність, сівши і приділивши йому всю свою увагу. Він не міг бачити її з-за ширми, але він міг чути кожен її рух, і він знав, що вона сіла, щоб слухати його. Він також знав, що вона була оголеною. Але він не спробував оглянути екран, і вона навіть не думала потягтися за своїм шовковим халатом. Сайто, як її старшині та довіреному слузі, був зроблений вищий комплімент: її впевненість у тому, що її чеснота, сама її істота були в безпеці, коли він був поруч.



"Отже, з генералом важко", - без здивування сказала вона. «Але ти турбуєшся, Сайто. Можу я запитати, чому?



"У країні біда".



«На землі завжди неприємності. Що вас сьогодні так непокоїть – генерал?»



Незважаючи на всю її французьку інтонацію, в'єтнамська мова мадам звучала правдиво та ясно. Хоча Сайто розумів як її рідну французьку, так і англійську, їй завжди здавалося більш природним говорити місцевою мовою.



"Не тільки маленький генерал". У голосі Сайто пролунала зневага. Він відразу ж не злюбив Хо Ван Міна і не знайшов причин змінювати свою думку. «Щось його розлютило, тож він повністю відмовляється дозволити міледі піти з плантації. Він навіть наважився пригрозити покаранням, якщо ви не послухаєте його».



"А зараз?" пробурмотіла вона задумливо. "А які важливі новини у вас є для мене?"



«На цей раз він має на увазі саме це, мадам. Останнім часом були бомбардування та кілька битв, які йому не сподобалися. І це правда, що ризикувати ще небезпечніше, ніж раніше. Небо наповнюється літаками, які скидають людей, як насіння, у поля, і на всіх дорогах є смертельні пастки. І з Сайгона приходять чутки, що там буде більше демонстрацій, більше бомб. Комуністичні свині та тварини зі знаками знову ходитимуть і знову вбиватимуть. Не турбуйтесь, мадам, я вас благаю. Подорож неможлива».



Вона розуміла його занепокоєння. Це правда, що вона була впертою і неодноразово кидала виклик генералові. Але це вже не коштувало зусиль.



«Не турбуйся, Сайто. Я залишусь на місці».



"Все добре, мадам. Ви все ще хочете поговорити з генералом?"



Вона подивилася на екран, ніби побачила Сайто, що стоїть за ним. Уявним поглядом вона справді бачила його, зовсім нетипового японця - надто високого і надто західного вигляду. Він був добрих шести футів на зріст, щільної статури, його величезні руки бовталися з обох боків. Чорний пояс, як і безліч інших нагород у дзюдо, кендо і карате. Ніхто ніколи не перевершував Сайто. І ніхто ніколи не буде, окрім дами його покійного господаря. При всьому своєму значному зрості він був як маленький хлопчик, коли справа стосувалася Клер Ла Фарж.



«Ні, Сайто. Я не турбуватиму зайнятого генерала. Мені нецікаво перетинати 17 паралель, якщо це означає стільки стомлюючих труднощів. Зрештою, яка різниця? Ні, я залишуся тут, нікого не побачивши, будучи лише Леді Плантації”. Її тон насміхався над її словами, тому що ніхто краще за неї не знав, що Леді була безпорадною бранкою.



Сайто вклонився за ширмою. «Моя пані, як завжди, виявляє здоровий глузд».



Вона сміялася. Він теж звучав трохи глузливо. Вони обидва знали, що вона не завжди виявляла здоровий глузд. Але в його слабкому глузуванні не бракувало поваги.



"Таймс оф В'єтнам вже прибув, Сайто?"



"Протягом години, міледі".



«Принеси мені його, коли він з'явиться. Зі склянкою цукрової тростини та апельсина. Це все, Сайто.



Вона знала, що він кланяється через патіо, хоч знав, що його

ввічливості не видно. "Втішний велетень, - подумала вона, - щоб бути поруч". Але не як чоловік; зовсім не схоже на сильного чоловіка, що любить… Мадам Ла Фарж щільно закрила свої думки і зосередилася на сні. Сонце допоможе. Воно тепло торкнулося б її наготи, стисло б її, як обійми коханця, і виснажило б усю її боротьбу.



Сонце справді допомогло. Вона задрімала.



Якось вона відчула тінь, що падає на її тіло, ще до того, як почула звук. Це було згодом. Вона не могла сказати скільки пізніше, але сонце сказало їй, що минуло менше години, як вона очікувала чекати Сайто. І вона знала по кроках, що тінь була не Сайто; що це був той, хто вперше переступив поріг Ла Фаржа. Вона повільно розплющила очі і цього разу потяглася за своєю мантією. Тінь, що падає з-за ширми, наближалася. Її рука шукала під подушкою пістолет Пола 45 калібру.



Чоловік, хитаючись, наближався до неї, вмирав. Вона надивилася смерті, щоб одразу впізнати її обличчя.



Він, гойдаючись, підійшов до гамака, що хитається, наполовину тягнучи себе по викладеним плиткою каменям патіо. Вона швидко сіла, накинула на себе мантію і твердо спрямувала пістолет сорок п'ятого калібру на рваного непроханого гостя. Вона не боялася. Невиразно стривожений, цікавий, але не зляканий. «Поранений партизан», - подумала вона і почала чекати, коли чоловік попросить про допомогу.



Нероба зупинився, жалюгідне видовище в рваних сукняних штанях і шкіряному жилеті, що відчинився, оголило спітніле, спітніле, жовте тіло в плямах. Вона побачила тугу шкіру, натягнуту на кістки та жилисті м'язи, вени та сухожилля, які перетворилися на розтягнуті вузли, обличчя, яке відбивало агонію його виснаженого тіла. Його обличчя було переважно індокитайським, але вона могла бачити француза в змученому та змученому тілі.



Він похитнувся біля підніжжя гамака. І було щось дивно знайоме у викривлених рисах обличчя.



«C'est vous, мадам Ла Фарж? Je suis ... »



Вона могла тільки кивнути, коли він упав перед нею навколішки, чіпляючись руками за щось на талії. Його чорне, погано підстрижене волосся дико звисало з черепа, а пересохлі губи безмовно ворушилися. Розірвані і пальці, що кровоточать, незграбно поркалися, намагаючись витягнути щось із схованки і нав'язати це мадам, але тіло було нездатне робити те, що велить мозок.



Вона потяглася до нього.



«Мадам…» – прохрипів голос. "Повідомлення! Не… не… не…» Він відсахнувся, його слова перетворилися на невиразне шипіння вмираючого звуку. Потім його голос підвищився. "Не так!" як би говорилося. І: "Хай живе Франція!"



Останній був болісним, але якимось тріумфуючим криком. Мадам спізнилася, щоб упіймати труп, що впав на підніжжя її сонячного гамака. І тільки тоді вона побачила жахливі шрами на розірваній тканині на понівеченій спині чоловіка.



Мадам Ла Фарж не кричала. Поль Ла Фарж дуже добре її тренував. Вона тричі грюкнула в долоні з різким, уїдливим ударом. Сайто почує та прийде.



Вона швидко опустилася навколішки і відчула серце чоловіка. Знову смерть. Як старі, навіть лихоліття. Французька змішана з англійською, і обличчя індокитайця… Він знав її. Звідки вона могла знати його? Її пальці легко пробіглися його тілом у пошуках послання. Ні кишень, ні паперу, ні медальйону на шиї.



Мертві руки все ще чіплялися за брудну стрічку штанів, за пояс, зроблений з дивовижно пов'язаних мотузкових пасм. Обережно, але твердо вона розтиснула зчеплені пальці трупа. Повідомлення має бути якимось чином пов'язане із цим поясом.



Не так, як він сказав. Не так. Якщо він не був пройдений у грубе переплетення, утримуване цими тонкими нерівними вузлами, на поясі не було повідомлення. Але мало бути.



Вона зняла ремінь з мертвого панцира людини, яка загинула за Францію, і уважно його оглянула, почувши, як сандалі Сайто видали шкірясті звуки зсередини будинку.



«Ні… ні… ні… Не так…!» Ні. вузлів. Було багато способів приховати повідомлення. То був один. І тепер вона знала цього чоловіка.



Господи милосердний! вона думала. Чому помер Поль Ла Фарж? Він точно знав, що робити.



Брови мадам Ла Фарж люто насупилися. Прокляніть цю людину, яка вмирає біля її ніг зі своїми незрозумілими вузлами. Вони нічого не означали для неї, і вона нічого не могла з ними вдіяти. Весь цей жахливий інцидент був стомлюючим заняттям.



Проте її серце піднялося найдивнішим чином. Ця людина свідомо пробралася до дружини Ла Петіт Флер. І Пол жодного разу у своєму житті не підводив чоловіків.



Сайто з'явився через ширму. Мадам Ла Фарж махнула йому рукою, її думки полетіли. Було так багато справ.





"Хто він був, моя леді?"



«Андре Моро. Я не бачила його більше десяти років. Хто працює біля будинку, хто міг його бачити?



Незважаючи на те, що мадам довіряла своєму персоналу на плантації, вона знала, що принаймні одна чи дві людини висловили свою відданість В'єтконгу. Їх не можна звинувачувати в тому, що вони вірять у те, чого їх так ретельно вчили.



Сайто похитав головою. «Ніхто, міледі. Усі працюють на східних полях. І він не зайшов би так далеко, якби його помітили». Сайто нахилився, і його великі руки повернули викривлене тіло з неймовірною ніжністю. «Його вбили, міледі. Повільно, під тортурами. Мабуть, вони чогось дуже від нього хотіли».



Вона похмуро кивнула, її прекрасне обличчя виражало мету, про яку вона не знала багато років. «Нам доведеться позбутися його тіла, не звертаючись до влади. Тому що його вороги – наші вороги. І вони не повинні знати, що він прийшов до нас».



Сайто випростався і схрестив свої потужні руки. «Це буде зроблено. Поля служитимуть. Є багато землі під пором. Вона буде використана з користю».



"Так, але пізніше. Нам доведеться відвести його в будинок зараз і почекати темряви, перш ніж поховати його. Я маю надати це вам. А поки що є більш невідкладна робота».



"Скажи і скажи мені".



«Моро працював із французькою розвідкою. Поки була жива La Petite Fleur, це завжди був притулок. Мабуть, саме тому Моро приїхав сюди і він мені довіряв. Це означає, що я маю спробувати дістатися Сайгона і зв'язатися з тим, хто залишається у французькій розвідці. . Там все ще має бути хтось, хто..."



"Ні, міледі". Було несхоже, щоб Сайто перебивав її. Жорсткий вираз його обличчя теж був не схожий на нього.



"Ні? Що ти маєш на увазі?" вона вимагала. «Я абсолютно впевнений, що французький уряд все ще має агентів у Сайгоні, і я також впевнений, що La Petite Fleur хотів би, щоб я зв'язалася з ними».



Сайто вдалося одночасно похитати головою та кивнути. «Я нічого не знаю про французьку розвідку, але, без сумніву, моя пані права щодо їхньої присутності в Сайгоні. Але я прошу вас сказати, що Майстер не хотів би, щоб ви поїхали до Сайгона в цей час. Це завжди небезпечно. Тепер це неможливо. . Ви пам'ятаєте, що Генерал..."



"Генерал!" Мадам нетерпляче похитала головою. «Він товстий дурень, поганий. Його погрози мені нічого не означають. Він безперечно не завадить мені виїхати в Сайгон. Ходімо, Сайто, давай помістимо цю нещасну істоту в будинок і складемо наші плани на майбутнє. Ти поведеш мене до кордону, а потім я..."



"Ні, мадам". Сайто стояв перед нею камінням. «Ви не поїдете. Якщо комусь доведеться вирушити до Сайгону, я піду. Вчитель віддав мені накази багато років тому. Вони й досі стоять. Я не дозволю вам наражати себе на небезпеку. З повагою, міледі, я не можу дозволити вам йти."



Вона дивилася на нього, її очі сердито спалахували. Він був невблаганний. Але їй довелося втекти.



«Якщо ви маєте наважитися сперечатися зі мною, - холодно сказала вона, - принаймні ви можете почекати, поки ми подбаємо про мертвих».



Вона побачила біль у його очах і відвернулася.



Через кілька хвилин тіло Андре Моро було поміщене у підземні винні льохи будинку Ла Фарж, щоб дочекатися ночі, коли пагорби стануть темними та стануть чудовим укриттям для копання могил.



Після цього мадам та Сайто знову поговорили. Вона ніколи не бачила його більш рішучим; вона рідко була так сердита. Але врешті-решт вона змусила себе зрозуміти, що він не відпустить її, навіть якщо йому доведеться стримувати її силою. Він буде ніжним, але застосує силу. Думка про те, щоб змусити Сайто піти на такі крайнощі, нарешті змусила її поступитися. Зрештою, він переможе, і вона не отримає нічого, окрім жахливого обмеження між ними.



«Що ж, добре. Давайте забудемо ці останні кілька хвилин і займемося своєю справою».



Примружені очі Сайто мудро дивилися з його гладкого, сильного обличчя. Якщо він взагалі показував якийсь вираз, то це був вираз полегшення. "Накажіть мені, моя леді".



«Ви дістанетеся до міста з особливою обережністю та підете до офісів The Times of Vietnam». Сайто вичікувально підняв вузькі брови. «Ви розмістите рекламу у газеті. Вона скаже будь-кому, хто зможе прочитати її повідомлення, що La Petite Fleur повстав зі своєї могили із закликом до зброї. Тепер приготуйтеся».



Сайто вклонився та вийшов.



Мадам дивилася через великі французькі двері на розмірену проїжджу частину між галявинами перед її володінням. Королівський родстер мав стояти там, начищений і чекати, готовий відвезти господиню будинку, куди б вона не пішла. Але це було негаразд. Найбагатша жінка Північного В'єтнаму не змогла

перетнути штучний кордон і поїхати на південь в Сайгон. Раптом її розкішна в'язниця стала гнітючою, ніж раніше, і ще складнішим завданням. Після смерті Пола це мало великого значення. До цього моменту.



Ближче надвечір знову пішов спекотний дощ. Це зробило поховання неприємнішим, але водночас легшим. Клер Ла Фарж стояла на темному схилі пагорба, її промоклий одяг прилипав до тіла. Бідолашний Моро. Хоробрий Моро. Розбитий труп, що лежить, як собака, на пагорбах В'єтнаму. За що б він не віддав своє життя, не можна його необережно викинути. Якщо це коштувало його життя, воно того варте. Вона знову проклинала свою нерухомість. Вона має бути тією, хто вирушить до Сайгону. Але оскільки вона не могла, вона зберігатиме повідомлення Моро, поки потрібний чоловік не знайде його.



Сайто був готовий до небезпечної подорожі через дві армії, щоб дістатися міста. Він стояв високий і гордий у своєму костюмі з довгих штанів, тканинної куртки та капелюхи кулі. Він також мав рушницю, як і у більшості чоловіків у В'єтнамі в наші дні, і він міг уявити себе фермером, робітником або партизаном, залежно від моменту.



Мадам дала йому кошти та короткі інструкції. «Іди, Сайто. Нікому не кажи, що сталося, поки хтось не зв'яжеться з тобою. Тоді кажи тільки те, що я сказав тобі сказати. Нехай тебе побачать у Сайгоні. Але будь дуже, дуже обережний. Я збережу повідомлення тут і охоронятиму це з моїм життям”.



Він вклонився. «Краще охороняйте своє життя, міледі, знаючи, що я помру, якщо зло спіткає вас».



Вона простягла йому руку для поцілунку. Потім він пішов, величезна пантера у вигляді людини, що ковзала димною від дощу ночі.



Мадам Клер Ла Фарж тримала голову прямо та тверді плечі. Вона знову відчула себе сильною та живою. Кодове ім'я La Petite Fleur дзвеніло у неї в голові, як залп. Це було майже так, ніби агент Поль Ла Фарж повернувся до життя, щоб знову керувати його всесвітом.







* * *




Через три дні о 10:30 в Таймс оф В'єтнам з'явилася досить звичайна стаття у своїй особистій колонці. Пункт не гостріший і не менш провокаційний, ніж десятки інших подібних статей, які щодня з'являлися на цих сторінках:



Я мушу тебе негайно побачити. La Petite Fleur.





Майже всі у Сайгоні читають The Times. Є сорок газет, і ніхто не може прочитати їх усі, тому майже всі читають Times. Мсьє Рауль Дюпре був одним із читачів. Лікар Ніколас Картер був іншим.



Рауль Дюпре жив у Сайгоні понад двадцять років. Нік Картер поглинав хаос і суперечливу красу цього хаосу шість днів, майже стільки ж, скільки він був Лікарем.



Схоже, нікому в Сайгоні було начхати, чому він тут, або навіть що він там. Його розповідь про те, що він був передовим членом групи медичних спостерігачів Всесвітньої організації охорони здоров'я, здавалося, був проковтнутий як обрана приманка, і навіть найважливіші з влади Південного В'єтнаму тепло приймали його в перервах між заворушеннями, кулями, що летять, і раптовою зміною роботи. Навіть якби вони запідозрили, що він шпигун, їм було б байдуже. Майже кожен у Сайгоні - окрім того, що читає The Times - шпигунить за кимось, шпигун, шпигуватиме або вважає шпигунів серед своїх найближчих друзів. У полі «плащ і кинджал» так багато новачків, що вони прагнуть нейтралізувати один одного, тим самим позбавляючи влади нескінченних проблем і дозволяючи їм зайнятися серйозною справою, намагаючись утримати обложену націю від вибуху.



Нік Картер, таким чином, мав можливість шпигувати скільки завгодно душі. Того спекотного серпневого ранку він сидів у кафе на тротуарі, дивився газету і дивився, як проходять люди Сайгона. Його остання подорож до в'єтнамської столиці була три роки тому. Зовні нічого не змінилося. Більшість його, як і раніше, виглядала як центр Парижа; решта досі виглядала як центр Сходу. Паризькі магазини та ресторани вишикувалися вздовж широких бульварів, обрамлених пишними деревами, які мали стати коричневими від спекотної спеки, але якимось чином змогли дати прохолодну зелену тінь. Люди являли собою їхню звичайну суміш: гладколицьий священик, паризька красуня, косоока спокусниця, зношений робітник, стильне французьке обличчя, накладене на східне серце. Але тепер вони були напружені і поспішали, їхні погляди були крадькома, а голоси різкими.



Він перегорнув сторінки «Таймс», побачивши надруковані трагедії та замішання, які він сам бачив за останні кілька днів. Його місія в Сайгоні полягала в тому, щоб просто самому побачити і доповісти Хоуку, що відбувається в цьому складному місті, що роздирається розбратами, і чи є щось, що AX може зробити, щоб допомогти американським зусиллям у В'єтнамі. Хоук, стара чарівна бойова сокира, яка очолювала надсекретне розвідувальне агентство Америки, дала йому кілька інструкцій. "Тримати очі відкритими

. зверніться до таких таємних організацій, як тільки зможете. Ознайомтеся з урядовцями через свої контакти в ООН. Спробуй дізнатися хто на чиєму боці. Слідкуйте за все, що здається вам незвичайним”.



І було щось в Особистих нотатках сьогоднішньої газети, що здалося найвищому агенту AXE справді незвичайним.



Я мушу тебе негайно побачити. La Petite Fleur.





Нік брав участь у різних формах шпигунства та практикував його з перших днів існування УСС. Він знав про відомого французького агента, який працював під ім'ям Ла Петіт Флер. І він знав, що La Petite Fleur помер багато років тому. Засмаглі, правильні риси обличчя Ніка насупилися. Не було причин, через які ця проста реклама мала для нього якесь значення; кожен міг використати псевдонім La Petite Fleur. Але він навчився не довіряти такого роду збігам.



Він повернув газету і взяв велотренажер назад у свій номер середньої цінової категорії в готелі Saigon Palace із середньою ціною. Опинившись там, він замкнувся і відкрив дуже дорогу сумку з ще дорожчим обладнанням, відомим як Оскар Джонсон. "Оскар" був короткохвильовим радіоприймачем, що звикли передавати код.



Повідомлення, яке через деякий час надійшло до штаб-квартири Хока у Вашингтоні, містило цитату з Vietnam Times та прохання надати додаткову інформацію про La Petite Fleur.



Нік знав, що відповідь прийде через деякий час, і він не надійде через Оскара. Тим часом він мало що міг зробити, окрім як продовжувати некероване стеження і, можливо, продовжити свій тендітний контакт з Антуанеттою Дюпре. Можливо, йому час трохи краще впізнати її батька. Бо Рауль Дюпре був єдиною людиною, з якою Хок сказав йому, що він має зустрітися.







* * *




Рауль Дюпре - джентльмен, власник чайної плантації та багатий французький емігрант - був відомий та поважний, як і всі троє в районі Маленького Парижа в Сайгоні. На погляд Сайгон де Дюпре мав багато слідів Матері Парижа; на вулицях та в клубах за вечерею звучали прислівники, звичаї та витончені ритми Міста Світу, а бонвіванти епікурейського світу не відрізнялися від тих, що були на європейській батьківщині. Кажуть, що коли ти француз, ти береш Францію з собою, куди б ти не пішов. Сайгон є позитивним підтвердженням цієї аксіоми. Більшість його жителів, в'єтнамці або представники інших азіатських національностей, якимось чином виявилися безсилими запобігти перетворенню мегаполісу Сайгона на Париж у мікросвіті. Незважаючи на те, що війна вирувала так близько до його околиць, Сайгон бачив, як щоденні польоти літаків Airvietnam розвантажували туристів по рахунку, приїжджаючи, щоб спробувати паризький Сайгон з його готелями в європейському стилі, універмагами та нічними клубами. Тут були і музей, і зоопарк, і численні кафе, і навіть Театр Тонг Наут, у якому ставилися п'єси, ревю та народні співаки у затвердженій столичній манері. Ви могли їсти китайську мову, пити французьку мову, жити в'єтнамською мовою та танцювати всю ніч будь-якою мовою. Що стосується фільмів, ви можете подивитися, як Річард Бертон кохається з Елізабет Тейлор дубльованою французькою мовою або з в'єтнамськими субтитрами. Після цього можна було піти у Folies Vietnamese.



Це був маленький складний світ Рауля Дюпре, видатного громадського лідера Сайгона. Але мсьє Дюпре мав два секрети.



Будь-який з них, хоч вони й були перемішані, міг коштувати йому життя в'єтконгівцям або їхнім босам із червоних китайців. Агенти комуністичного В'єтміну, або «Народної республіки Північного В'єтнаму», спалили б його тонкий кишечник у олії, якби знали, що він був одним із ключових людей у французькій розвідувальній системі, яка покрила всю територію лінією шпигунства. Він, мабуть, не міг би переконати їх, що лінія справді дуже тонка, і що він сам тепер майже безсилий як діючий агент. Тим не менш, у нього справді були знання, які так довго шукали.



Інший його секрет, який зберігається не так добре, як він уявляв, було дике і розпусне любовне життя його єдиної доньки Антуанетти. Для динамічного чоловіка сорока п'яти років, зайнятого роботою не так на життя, але в смерть, дев'ятнадцятирічний син , який уявляв, що своє життя присвятив солодкого життя і життя богеми, то, можливо більшою перешкодою, ніж сліпота. на одне око і кульгавість на одну ногу. Тоні була випробуванням, неймовірно красивим та дратівливим випробуванням. З того дня, як її рідна мати померла, народивши її, Рауль відгукувався на кожен її крик і потурав кожній забаганки. Подібно до люблячих батьків-чоловіків у всьому світі, він приписував недоліки Антуанетті її бездітної юності та «хвороб зростання». Однак час від часу він не був такий впевнений.



"Тоні, ma petite", - говорив він. «Не поспішай, дитино моя. Ти маєш багато часу, щоб жити. Смак вина буде кращим, нехай воно спочатку повільно старіє.

е-е, наскільки це краще. "



«Тато, - вона жартувала його, змахнувши блискучим темним волоссям, - я була призначена для чоловіків і любові. Дозволь мені любити по-своєму».



Її спосіб - хоча вона ніколи не говорила йому правди - полягав у тому, щоб одного разу вночі любити трьох чоловіків на піщаному пляжі за дві години їзди від міста. При світлі повного місяця вона дозволила своєму покинутому тілу зробити задоволення і задовольнити трьох індокитайських моряків. Що міг зробити Рауль, окрім як погодитись на жахливий аборт, який запропонував зробити добрий старий доктор Вонг? Тоні плакала; вона сказала, що її зґвалтували; вона обіцяла бути обережною із компанією, яку їй складали. Але вона не зробила уроків. Та й сам Рауль не навчився мудрості. Він також не міг нічого відтворити. Тоні стала відома як найпростіший і найбагатша розпусниця у всьому Сайгоні. А Рауль пережив вечірки, скандали та шалені соціальні хвилювання, що охопили його міський будинок та плантацію.



Тільки його робота на французьку розвідку стабілізувала його життя, поки він намагався переконати себе, що Тоні колись виросте і стане жінкою, яка відповідає ролі дочки Рауля Дюпре.



Того ранку, коли реклама з'явилася в «Таймс оф В'єтнам», Тоні не з'являлася за сніданком до полудня. Рауль був надто поглинений думками про неї, щоб вивчати газету згідно зі своїм звичаєм. Він турбувався про свою трапезу, що складається з чаю, тостів і яєць з каррі, дивуючись, чому вона приїхала навіть пізніше, ніж зазвичай, і чомусь йому було надто соромно відправити слугу до її кімнати.



Дюпре випив три чашки кави і пильно подивився на бамбукові фіранки, що закривали південно-західний дворик. Вони сильно потріпалися. Він зітхнув. Якби Тоні була по-справжньому жіночною, до цих речей давно б приклалася. Але вона була лише жінкою, а не господинею. Її не цікавив її будинок. Замість того, щоб робити щось для себе, було простіше наказати товстій Мару спуститися в Торговий центр і купити все, що потрібно. Допомогу б усе зробила, якби тільки замовляла. Але вона навіть не замовляла. Вона була не тільки лінивою, чуттєвою дитиною щодо свого тіла, а й у всьому іншому.



«Bonjour, тату. І не гнівайся. Не сьогодні. Сонце надто чудове для твого похмурого обличчя. Посміхнись будь ласка!"



Ось вона, нарешті, сяюча, з вимитим вранці обличчям та у своєму особливому костюмі. Дерев'яні сабо, солом'яний капелюх, смугасте бікіні, юне тіло сяяло здоров'ям, на яке вона не заслуговувала. Похмурий вираз на обличчі Рауля Дюпре зник. Тоні була прекрасна, свіжа, як ранкова роса, але дівчина з Парижа. Gamine magnifique, його власна чудова життєрадісна дочка.



«Отже? Ти нарешті зголодніла, Тоні? О котрій ти прийшла минулої ночі?»



"Папа!" Вона сіла в плетене крісло навпроти нього і схрестила свої шовковисті ноги. Повна хвиля її жіночих грудей вибухнула за межі її недоуздка. «Так буржуазно! Чотири тридцять, здається, було. Невже це важливо?



Він спробував виглядати суворо. "Я сподівався, що ти засвоїла урок, Тоні".



Вона налила собі чашку чаю із синього фарфорового чайника.



«Можливо, тату. Але що тебе турбує сьогодні вранці? Я дуже добре тебе знаю і бачу, що в цьому є щось».



Він торкнувся губ тисненою серветкою праворуч від себе, намагаючись прийняти належну строгість. Але завжди було так складно бути суворим із цієї чарівної піксі з її маленьким дівочим обличчям та жіночим тілом.



"Мене не хвилює ваш останній шанувальник".



Вона вдала, що думає. «Кого ви маєте на увазі? Це П'єр, який зупинився у «Каравелі»?



"Ні."



«Можливо, цей милий американець? Той, хто має якесь відношення до ООН?»



Рауль на мить замислився і сформував туманну картину. «Він? Ні, я не заперечуватиму».



"Так." Тоні бешкетно подивилася на нього. “Не він. Може, тобі не подобається моя подруга Мішель?



Він вибухнув. - "Твоя подруга Мішель!" «Ця істота! Ваша прихильниця, дівчинко? Я, звичайно, маю сподіватися, що ні! Але чому ви повинні відправляти цій дикій дівчині в розвідувальні експедиції, щоб зібрати всіх доступних самців для ваших вечірок? Mon Dieu! Пам'ятайте, ви дочка Рауля Дюпре. . Поводься так, будь ласка, без допомоги цих веселих запаморочливих жінок, які служать тільки для того, щоб змусити тебе виглядати сміховинним в очах усього Сайгона. Пфуї! Мішель! "



Тоні посміхнулася йому. «Як тобі не соромно за француза, тату! Пфуї! Але що турбує тебе, mon père? Тепер я знаю, що ти говориш не про Міккі».



«Ні», - сказав він, проковтнувши ще ковток холодної кави. «Я маю на увазі ту жовту довжину шкіри та кісток, яку ти так вдало і чарівно називаєш Вон Тон. Он Тон, так! Я впевнений, що він безглуздий. Як же розпусно я боюся думати».



Він був здивований, побачивши, як його дочка почервоніла, і інтерпретував її реакцію як злість.

Він спробував загладити свою провину, пом'якшивши свій закид.



«Тоні, є так багато найкращих людей. Чому ти маєш спілкуватися з цим китайцем? Так, так, я визнаю, що він здається дуже привабливим. Але він китаєць, і є соціальні міркування. І зараз небезпечні часи. Ніхто не знає. ким чи чим може бути ваш друг Лін Тонг”.



Він бачив, як вона напружилася. Він знав, що її слова не переконають його. «Тату, я не обговорюватиму його з тобою. У нього чудовий розум, і за це я ним захоплююся».



"Звичайно, є; я знаю, що так. Але він комуніст, чи не так? Чи можете ви повірити, що він лише той, ким себе називає - молодий чоловік, який вивчає сільське господарство та управління бізнесом? Я хотів би знати, чому він повинен приїхати сюди, до Сайгона, в ці смутні часи, щоб вчитися? Знаєш, чому?



Він знав, що його дихання виходить надто швидко, але не міг його контролювати.



"Він мені подобається", - сухо сказала Антуанетта. «Я можу навіть полюбити його набагато раніше. І що ви можете з цим поробити?



Його серце болісно калатало, і він ненавидів закриту усмішку, що висвітлювала її обличчя. «Тоні! Я категорично забороняю це! Ти не можеш думати про таке!



Вона відкинула голову і засміялася як щаслива дитина, раптово вся скутість зникла. Вона була такою, Тоні; холодний і неприступний миттєво, теплий і безтурботний наступного. Це було дуже небезпечно.



«Справді, тату? Ти знайшов спосіб заборонити кохання?»



Він вибухнув, і це був не найкращий результат Рауля Дюпре. Він був у неї, і він це знав. «Я міг би ускладнити завдання. Я міг би скоротити твій зміст, а потім цей китайський жиголо...»



«Має власні гроші, а я, зі свого боку, можу жити коханням».



«Якщо він матиме тебе тоді. І я зможу перемогти тебе – я б, Тоні, я б, я…»



«Я ніколи не пробачу тобі цього. Якщо ти любиш мене так, як повинен мій батько, чому ти повинен бити мене за те, що я хочу бути коханим?



"Тоні, Тоні!" Він знову зазнав поразки. "Що я можу сказати вам, щоб ви зрозуміли?"



Вона обійшла стіл і обняла його голову м'якими руками. "Я розумію тебе", - м'яко сказала вона. «Але ти маєш зробити те саме для мене. Я люблю тебе тато. Хіба цього мало?»



"Ні, моя люба", - сказав він, насолоджуючись відчуттям її рук. «Ти теж маєш поважати мене. Я твій батько. Твоє життя – це моє життя».



«Це не так, – сказала вона. Її тон знову був холодний. Вона прибрала руки, обернулася і на своїх дерев'яних сандалях вийшла у внутрішній дворик. Звук знущався з нього, і її зад, здавалося, нахабно завібрував.



Щось тихо померло в його грудях у тисячний раз. Він тихо вилаявся і повернувся до своєї газети.



Він прочитав його уважно, словом у слово, щоб не думати про неї.



І чудово забув про неї, коли побачив Особисте в колонці на сторінці 13.



Я мушу тебе негайно побачити. La Petite Fleur.





Примара зі славного минулого піднялася з могили, щоб покликати її. З викликом, який він має слухатися.







La Dolce Vita Vietnames






Вперше він не міг дочекатися, коли Тоні вийде. Йому було важко думати ні про що, крім неї, коли вона була поруч, а тим більше робити те, про що він не хотів, щоб вона знала. Але після того, як вона загоріла на терасі протягом години, вона увійшла, переодяглася і вийшла, не сказавши йому жодного слова. Він навіть не ставив собі питання, куди вона може піти.



«Роздягайся, моя квітка. Я хочу тебе".



"Так, Лін Тонг ... мій чудовий Он Тон".



«Позбудься каламбурів, моя солодка. Ти не лестиш мені. Може, я й їстівний, але я зроблений з чогось твердішого за суп».



"Як я бачу". Антуанетта Дюпре засміялася і почала вислизнути з облягаючої сорочки понджі. Вона ніколи нічого не носила під ним. Лін Тонг спостерігав за нею останні п'ять хвилин, дозволяючи потребі рости в ньому, доки вона не була задоволена. Втретє на день. Лінь Тонг насолоджувався своїм спритним апетитом; Щойно воно було насичене, як воно повернулося знову, змушуючи нервові закінчення поколювати, а м'язи приємно напружуючись.



Його маленька тиха квартирка неподалік головної вулиці Сайгона була зі смаком дорогою і обеззброююче затишною; Скромне і підходяще місце, що ідеально підходить для спокуси спраглих сенсацій дочки Дюпре. Звичайно, це було завдання, план дій, розроблений братом Арнольдом (розшифроване ім'я Чунг Куонг Сунг), але він перетворився на чисту розвагу. В якомусь сенсі було шкода, що йому довелося використовувати наркотики, щоб забезпечити її інтерес до його мужнього тіла, але завдання було надто важливим, щоб випадково втратити її, і вона мала репутацію нудьгу, що нудно і швидко знаходить інші ліжка. Таким чином, він знав, що вона повертатиметься до нього. А ще він відчув цікаве почуття збудження, коли

бачив, як її стимулювали наркотики. Це було майже так, ніби він сам прийняв її, або ніби її неприродний екстаз торкнувся чогось чуттєвого в ньому, чого не могло торкнутися тіло. Це була робота, але ...



Але вона була прекрасна для нечистого західного жителя, чорт забирай. Гнучка, мила, пульсуюча від бажання. Вона йому особисто подобалася, що до певної міри було дуже погано.



Вона була правильно зачеплена. У більш ніж один шлях.



Вона стояла на товстому килимі, сукня лежала біля її ніг. "Як щодо поїздки насамперед?" - Видихнула вона трохи хрипко.



Він був спокушений ненадовго. Але це було зарано; йому доведеться змусити її почекати ще трохи. "Ні. Тобі це не потрібно, щоб насолоджуватися мною, чи не так?"



«Ні», - визнала вона, підходячи до нього в напівтемряві багато завішеної кімнати. Він потяг її на ліжко поряд з собою, як завжди насолоджуючись дивним хвилюючим поєднанням її дитячої краси та напрочуд повного тіла. Від її наготи в нього перехопило подих.



Його поколювало, коли м'якість її стегна торкнулася його твердості. Вона поцілувала його легким облизуючим рухом, і він посміхнувся до неї. Вона поклала теплу руку на плоскі м'язисті рівнини його живота і повільно потерла круговими рухами вниз, змусивши його замислитися про інші речі, крім планів брата Арнольда.



«Зараз у цьому немає потреби, моя мила рабиня. Але оскільки це дуже приємно, ти можеш продовжити».



"Звір!" - люто зашипіла вона, притискаючи своє податливе тіло до його худоби і кусаючи його за вухо. Він вилаявся і вщипнув її за праву сідницю. Вона верескнула і випустила його мочку вуха із зубів.



"Лін Тонг, мій розпусник", - благала вона. "Якщо ти хочеш мене, візьми мене зараз".



"Я зроблю, я зроблю це", - пробурмотів він. «Тільки в цьому я підкоряюся тобі. Пам'ятай це. Ти моє, моє творіння».



"Так Так!" - Наполегливо прошепотіла вона. «Зроби це зараз. Швидко, швидко, швидко…»



Він обернувся і кинувся на неї.



Вона відчайдушно боролася, ніби боролася з ним, ніби віддати своє тіло йому було далеким від її розуму наміром. Вона йому подобалася: вона боролася, як тварина, і завдавала крихітні рани всьому своєму довгому тілу. Він чинив опір, тримав її молотливі ноги і сильно штовхнув. Вона впала під ним на ліжко, стіна її опору впала і розчинилася в теплі, що охопило їх обох. Тьмяно освітлена кімната, плани урядів, що займаються таємними міжнародними справами, болісний страх невдачі та ганьби – все це було забрано приливною хвилею сексуального насильства. Тоні скрикнула один раз у темряві, але потім перетворилася на серію переривчастих стогонів і коротких лайок з приводу чудових речей, які він робив з її тілом.



Лін Тонг зробив все це з великою майстерністю.



Її приглушені стогін перетворилися на тихі крики чудового болю.



Для Лін Тонга це було найприємніше заняття у його житті.



"Мммммм", - простогнала вона. Її тіло гальванічно смикнулося, і слова пристрасті вирвалися з тремтячого рота.



"Замовкни", - м'яко сказав він, уже чудово виснажений. "Ти кажеш, як жінка в полі".



Вона обм'якла і зітхнула. Деякий час вона мовчала, переводячи подих, а потім засміялася. «Я із землі. Хіба ти не можеш сказати?

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги