Єдине питання Ніка, яке не відноситься до справи, в цей день стосувалося міс Елізабет Ештон.



"Як вона?" Тед здивовано глянув на нього. "Ну добре. Сьогодні вдень зайнята в офісі. Побачимося пізніше, у «Патріках».



Значить, Ліз не розповіла йому, що сталося цього ранку. Нік був дивно задоволений. "Хто такі Патріки?"



«Ой, даруйте, я забув вам сказати. Вони друзі посла. Вечеря сьогодні ввечері із Сендором, Адебе, Руфусом Макомбе та деякими іншими. Посол та його дружина залишаються з Патріками; були з того часу, як посольство було бомбардували. Хороші люди ".



Того вечора Нік виявив, що вони добрі люди. Так мило, що вони, здається, навіть не подумали, що він поводиться недипломатично, коли бродив з Ліз у саду під час коктейльної години перед вечерею.



«Я здивований, що ти виглядаєш такою повною здоров'я та бадьорості», - схвально сказав Нік. У м'якому денному світлі, коли сонце сяяло над її темним волоссям і кремовою бездоганною шкірою, Ліз виглядала ще більш чудовою, ніж будь-коли. Її великі, величезні очі дивилися прямо йому в очі з відвертістю, яку він рідко зустрічав у своїй професії. Вперше за довгі роки він ненадовго запитав, чи розкрили його власні очі контр-змову та вбивство, які лежали за ними. "Як плече?"



«Трохи чутливо, от і все. Лікар Ейба глянув на це; все в порядку. Як пройшов твій день?" Вона недбало відхилила предмет свого плеча.



Він сказав їй те, що, на його думку, вона повинна була знати, і вони з зростаючою легкістю розмовляли під листям, що коливалося, і блискучими дикими деревами, що височіли над їхніми головами. У міру того, як вони розмовляли, він усе більше усвідомлював теплоту та життєву силу високої та щедрої дівчини поряд з ним.



"Нам краще повернутися до інших, - сказала вона нарешті, - я дійсно хотіла поговорити з тобою наодинці хвилинку, щоб розповісти тобі про твоє запрошення".



"Запрошення?"



"Ага." У куточках її очей з'явилися зморшки. «Ми шкодуємо, що не помістили вас у справжній посольській пишності. І з цього ранку… ну, я мав згадати послу Терстону, що у вашому готельному номері сталися невеликі неприємності, і він був дуже засмучений. О, я щойно сказав що у вашій кімнаті обшукали, от і все. Ви повинні сказати йому все, що вважаєте за потрібне. Але він був дуже стурбований, і після п'ятнадцяти хвилин блукання по кущах він нарешті зумів запропонувати, щоб я попросив вас залишитися зі мною, тому що моя тітка Абігейл у гостях і може бути нашою супроводжуючою. Отже, я погодився. Не хвилюйтесь, у мене багато місця. Милий будиночок у Н'домі - це передмістя - приблизно за п'ять хвилин ходьби від усі."



Нік підняв брови, дивлячись на неї. "Це дуже привабливе запрошення", - сказав він, обмірковуючи його переваги. І дуже люб'язно з вашого боку дозволити себе втягнути в це. Але ви впевнені, що тітка Абігейл не заперечуватиме?»



Ліз весело посміхнулася. "Цілком вірно. Вона поїхала минулого тижня - як вона могла заперечувати?"



Вони так сміялися, що Тед Фергус прийшов дізнатися, в чому полягав жарт. Вони обдурили його давньою історією про слонів і вирушили на офіційну вечерю у величезну, обшиту панелями їдальню до Патрік.



Гості з Ньянги намагалися бути сердечними, але було зрозуміло, що вони стурбовані та абстрактні. Віце-президент Адебе пішов рано зі своєю чарівною дружиною шоколадного кольору та схвильованим Сендором. Руфус Макомбе, який збирався йти після того, як весь вечір не звертав уваги на Ніка, раптово передумав, почувши фрагмент розмови і вирішив загнати Ніка в кут. На своїй різкій, але ліричній мові він вибачився за свою колишню холоднокровність - «Непробачні погані манери» - і благав про це.



Коли попередні змагання закінчилися, він сказав: «Отже, ви збираєтесь на Дакар? Сподіваюся, ви знайшли важливий зачіп, який приведе вас туди. Нам він потрібний; він нам дуже потрібний». Його сильне молоде обличчя було напруженим, і крихітний м'яз нестримно смикався. «Ви не розумієте – але, звичайно, розумієте. Ви щось дізналися?



Нік повільно кивнув. «Трохи. Достатньо, щоб мені захотілося оглянутися за межами цієї країни».



Руфус задоволено кивнув головою. «Ах! Я також вважаю, що це більше, ніж ця маленька країна Ньянга. Якщо ви не маєте заброньованих номерів у готелях, чи можу я запропонувати готель «Сенегал»? Він не такий розкішний, як N'Gor, але він набагато зручніший, і я мене там добре знають. Я можу організувати бронювання, якщо хочете. "



«Це дуже дбайливо з вашого боку, але, будь ласка, не турбуйтесь. Може, якщо я згадаю ваше ім'я…?



Руфус енергійно кивнув головою. «Зробіть це, і вони нададуть вам готель. Цікаво, чи не цікавить вас якийсь вид розваг? Напевно, не надто легковажний, але є місце під назвою Кіліманджаро, де є чудові розваги в африканському світі. стиль." Його слова запитально повисли у повітрі.



"Якщо буде час, мені було б дуже цікаво", - відповів Нік. "Що це за місце?"



"Ні клуб, ні клуб", - рішуче похитав головою Руфус. «Я не можу точно описати це вам, тому що немає нічого подібного до Європи чи Америки. Жодних спиртних напоїв не подають, лише багато видів вина. Також дуже міцне африканське пиво. Жодних страв, але багато цікавих невеликих страв регіональної кухні. У центрі одного великого залу знаходиться кругла сцена, і там ви побачите таку розвагу, яку ніколи не бачили. Африканське світське життя, ви чули про це? Так це так. І барабани Конго, і пісні. Також чудове виконання пісень наших племен та наших міст. Нічого запозиченого з інших культур. Все своє! Пік його ентузіазму раптово впав, і світло згасло з його очей. Він незграбно закінчив: «Що ж, можливо, вам це не сподобається. Я згадую про це тільки в тому випадку, якщо ви хочете випробувати щось чудове, чого ви ніколи не знайдете у Вашингтоні».



Незабаром вечірка розпалася.



Ліз забрала Ніка з собою додому на своїй битій старій машині, якою вона керувала з упевненістю, яка йому сподобалася. Він помітив, що вона уважно стежила за дзеркалом заднього виду та перехрестям вулиць і їхала швидше, ніж було необхідно тихими житловими вулицями.



"Це броньований?" - сардонічно спитав він.



"А?" Ліз не зводила очей із дороги.



«Ваша машина. Шеф дбає про те, щоб захистити мене від куль. Набагато більше за мене».



«О. Ні, звісно, це не так. Але він був тим, хто припустив, що його великий бойовий фургон може виглядати трохи кидається в очі, поряд з моїм будинком. Якщо пощастить, ніхто не дізнається, що ви зупинились у мене. Посол заприсягся зберігати це в секреті. Звісно, я сказав Ейбу Джефферсону».



"Звісно." Він подивився на її гарну зовнішність із легким почуттям образи. Вона, Ейб та посол пригнічували його. Можливо, одного чудового дня йому справді дозволять прийняти деякі рішення за себе.



Вона зловила його погляд. «Не засмучуйтесь через те, що ми вас штовхаємо», - сказала вона з надзвичайним спалахом інтуїції. «Просто ти важливий гість, якого не можна турбувати через дрібниці. Крім того, ми хочемо убезпечити тебе. Ти нам подобаєшся - ти помітив?»



І їй сподобалася його посмішка у відповідь.



«Я помітив дуже багато речей, які мені дуже подобаються, – відповів він, – і ти один із них. І тому я не впевнений, що мені варто залишатися з тобою». Я можу бути небезпечним для тебе”.



"Вгадай, хто про це подумав?" - сказала вона, повертаючи кермо і мчачи старою машиною вузькою вуличкою. «У нас буде поліцейська охорона у цивільному. Ми зможемо приходити та йти, коли захочемо. Але ніхто інший не може. Тебе це влаштовує?"



«Чудово. А моя виписка з готелю? Мій багаж? Ви це теж організували?



"Угу".



"Ейб Джефферсон?"



«Ейб Джефферсон. Він зателефонує – давайте подивимося – за годину п'ятдесят хвилин».



Ліз на мить повернулась і посміхнулася до нього. "Чи бачите, ми вас усіх загорнули".



Через кілька хвилин вона засунула справну машину у свій гараж, пробурмотіла вітання смаглявому молодому чоловікові, який вислизнув із тіні, потім знову ковзнув назад і впустив Ніка у свій будинок. За ними рішуче клацнула клямка.



Її будинок був схожий на неї. М'яке міцне килимове покриття та великі лампи, що випромінюють приємне м'яке сяйво. Великі яскраві картини на стінах, сучасні, але не абстрактні. Бризки польових квітів у яскравих керамічних вазах та величезні стільці.



Величезний, місткий диван та купа подушок яскравих кольорів.



Те, що сталося, було неминучим.







Дипломатичний контакт






Вони випили по келиху вина, і він спитав про її плече. Вона розповіла йому, показала, і вони поцілувалися.



Плечо зовсім не турбувало. Не було й м'яких складок вечірньої сукні, які безперешкодно ковзали по всій довжині її бажаної фігури. Її груди були схожі на маленькі гори, які благали піднятися на них, а вершини були схожі на льодяники у формі троянд, які треба було спробувати.



Був час; він узяв його, і вона змусила його полетіти. Все це було настільки природно і чарівно, що він навіть не помітив, як це почалося. Одного разу вони були повністю одягнені, потягували вино і говорили про чоловіків, які носили ножі, щоб кидати нічого не підозрюючим другим секретарям, а наступного моменту вони були оголені разом і майже не розмовляли.



Вона притягнула його до однієї дивно гнучкою рукою, а друга дозволила ніжно пестити його засмагле м'язисте тіло. Він торкнувся чудових повних грудей і скуштував їх на смак, і деякий час притискав її до себе, не рухаючись, просто щоб відчути її м'яку, тверду довжину, притиснуту до нього. Вона ідеально йому підійшла. Його тверді м'язи напружилися проти її гнучкої сили, і незабаром він більше не лежав тихо поруч із нею, а терміново її виявляв. У ній був запах не Парижа, Нью-Йорка чи Лондона, а просто Ліз - свого роду чиста свіжість, яка нагадала йому свіжоскошену траву та прісноводні гірські струмки. І в ній була велика кількість, яка не була розпусною, а надихала. Він закопався обличчям у її волосся, коли його руки обіймали її тіло і говорили речі, які його дивували.



«Я хочу бути з тобою в стозі сіна, - пробурмотів він, - з сіном у твоїм волоссі і на тобі. Я хочу перевернути тебе в ньому і розсмішити, щоб ти не міг дихати, і любити тебе, поки ти лежиш, задихаючись. Я хочу взяти тебе на пляж, у пісок і під воду, висушити тебе і знову зайнятися тобою коханням. І я хочу тебе зараз… прямо зараз… Я хочу тебе зараз”.



Їхні роти злилися, а тіла притулилися одне до одного. Її тепло і ніжність огорнули його, і він поринув у повноту її тіла, збуджений її чудовими розмірами та формою та натхненний її відповіддю йому.



За негласною згодою вони продовжували кожну мить і проживали її повною мірою, насолоджуючись кожним відчуттям, що триває, і повторюючи його півдюжини різних чудових способів.



Якось вона розсміялася, хтиво зітхнувши.



"Що це?" - ліниво спитав він, погладжуючи соковитий горбок на її лівих грудях і дивлячись, як вона розквітає.



"Просто думаю про моє становище", - прошепотіла вона. «Леді дипломата високого рангу. І ваше. Спеціальний емісар, надзвичайно важливий...»



"Я намагаюся бути особливим", - скромно сказав він. «А щодо вашого становища, воно майже ідеальне».



Те, що вона могла робити зі своїм чудовим тілом і з усіма його масштабними чудесами, було одкровенням і захопленням. Вона була абсолютною втіхою та задоволенням, притулком після довгої подорожі, притулком, яке давало свої власні гострі відчуття та сюрпризи.



Він продовжував думати про стоги сіна, пляжі і м'яку траву, в той час як вони чіплялися один за одного і рухалися в ідеальному ритмі, що погойдує, поєднує в собі спокій і хвилювання. Вона була схожа на якусь чудову статую, трохи більшу за натуральну, раптово і чудово ожилу. Ні; це було неправильно. Вона ніколи не була статую, ніколи не була холодною. Тоді вона була матір'ю-землею, обіймаючи його, робила з ним ці неймовірно смачні речі. Угу. Ліз покусувала його за вухо і провокаційно поверталася до нього, припускаючи швидше за фаворитку гарему, ніж мати. І те, що вона вдихала йому у вухо, було не для дітей. Тоді вона була горою, що лежала під ковдрою з оманливо м'якої трави і вдавала спокійну, поки гігант не прийшов розбудити її... Він не знав, що може бути таким химерним. Від її дива в нього паморочилося в голові. Кожен її рух був раптовим задоволенням, пронизаним затяжною магією; кожен дотик кінчика пальця і напруга пружних молодих м'язів було новою подорожжю у світ заборонених насолод, які раптово стали його.



Гора тільки вдавала безтурботної. Він затремтів, затремтів, змінив колір і перетворився на вулкан.



Два чудово мускулисті, точно налаштовані і енергійні тіла злилися, зіткнулися і знову злилися. Будь прокляті гори, статуї, пляжі, м'яка трава. Це були дві людини більші, ніж звичайні пропорції, і пристрасті, що перевищують повсякденні, які займалися розкутим і гальванічним коханням на гігантському дивані в будинку, що належить не те щоб велетні, а пристрасній відьмі, в якій не було нічого маленького - ні її. ідеальне тіло та її здатність до



кохання та сміху, ні її життєвий ентузіазм. Вони об'єдналися в крещендо емоцій та фізичних відчуттів та розтягли момент досконалості на неймовірно довгий час. А потім земля рушила, і кімната перекинулася.



Нарешті вони лягли назад, важко дихаючи. Ліз важко зітхнула. Власне тіло Ніка тремтіло від поштовху. Він дозволив струсу піти, а потім знову притягнув її до себе, щоб відчути небесні груди на своїх грудях. Вони лежали разом із напівзаплющеними очима, обіймаючи один одного, поки їхнє дихання не стало рівним і тепле сяйво визволення, здавалося, не заповнило кімнату. А потім вони трохи поговорили, просто щоб краще пізнати один одного.



Вона раптом сіла і сказала: "Ейб Джефферсон".



Нік теж сів. "Ви маєте на увазі, що ви теж це в нього перевірили?"



«Нерозумно». Вона посміхнулася йому. «Він скоро буде тут. Він хоче поговорити з тобою.



"О, Боже, вірно". Він почав натягувати одяг. Ліз зникла у ванній і через кілька секунд повернулася у довгій сукні господині, в якій вона виглядала гідно та бажано одночасно. Нік був зайнятий випивкою, поправляючи щось холодне і освіжаюче після любові та вина. Його краватка була трохи кривою, а густе волосся, іноді таке гладке, падало на одне око. Його куртка сиділа на спинці стільця.



"У Ейба є пароль?" - спитав він, простягаючи їй напій. "Знаєш, ми не можемо нікого впускати сюди".



"О так." Вона з вдячністю відпила. «Це те, що я пам'ятаю, коли я була маленькою дівчинкою, і хлопчики говорили це: «Застебни губу, затягни блискавку…» Вона раптово зупинилася і почервоніла. «Я не знаю, що в тобі такого, що змушує мене казати такі речі. Але тобі краще одягнути куртку».



Нік натягнув куртку і з цікавістю глянув на неї. «Ви, мабуть, були розпусною маленькою дівчинкою. За яких обставин ви чули саме цей віршик?»



"Неважливо. Випряміть краватку».



Дверний дзвінок видав три короткі різкі звуки. Ліз швидко глянула у кишенькове дзеркало і нанесла пудру на носа. Нік стояв і сміявся з неї.



«Будь ласка, – сказала вона. «Ваші окуляри. Ваша гідність. Ваша м'яка сорочка. Що ви з ними зробили?



Він трансформувався для неї, починаючи з того, що зачесав назад волосся, і скінчив пихатим виглядом.



«Тільки я не думаю, що Ейб Джефферсон особливо чекає на це від мене», - сказав він, завершуючи перетворення. "Але мені краще пристойно виглядати - ви абсолютно праві".



Знову пролунав дзвінок у двері. Ліз рушила до нього.



«Я зрозумію, – сказав Нік. «Тримайся подалі від дверей. Заберись у куток. І цього разу зроби, як я говорю».



Ліз трохи сором'язливо відступила убік. Нік підійшов до дверей. "Це хто?" він назвав.



"Джефферсон". Безпомилково це був Ейб. «Але будьте обережні, відчиняючи двері. Не ставайте мішенню».



Нік клацнув клямкою і прочинив до себе важкі двері, відступивши з нею назад і використовуючи її як щит. Одним оком він обережно визирнув з-за краю, щоб знайти тьмяно освітлену постать Ейба Джефферсона, що вичікує по той бік одвірка.



«Викличте його, сержант, – м'яко сказав Джефферсон. У кущах позаду нього щось ворухнулося.



На одну недовірливу мить Нік подумав, що шеф поліції наказав напасти на нього. І другий момент майже довів це.



Блискавка, що шипить, спалахнула в кімнаті і вдарила в далеку стіну, потім відскочила на м'який стілець, а потім на килимове покриття. Він лежав там, димлячись, шипаючи і пускаючи язички полум'я.



"Якого біса!" Ліз обурено скрикнула і попрямувала до палаючого об'єкта.



«О, ради Христа, зроби, як я тобі кажу, і залишайся там, де ти страшенно здорова! Нік заревів у відповідь, навіть коли він стрибнув з однією витягнутою рукою, щоб зачинити двері, а інший потягнувся до палаючого предмета.



Коли він доторкнувся до нього, полум'я згасло. Це був полірований ассегай із гострим, як бритва, наконечником стріли, і від нього пахло бензином. Якби він когось зачепив, він міг би вбити. І якби він приземлився на щось миттєво займисте, це призвело б до жахливого безладу.



Колеса завищали на нерівному асфальті зовні, і хтось постукав у двері.



"Давай, Картер, впусти мене". - жалібно сказав Ейб Джефферсон. «За ним іде чоловік. Відкривай!»



Нік відчинив двері, все ще тримаючи злісний спис.



Ти впевнений, що їх більше немає? Я думав, що це твоя візитна картка».



Ейб Джефферсон обдарував його крижаним поглядом і зачинив за собою двері.



"Це не моя візитна картка.



Міс Ештон, мені дуже шкода”.



Ліз вийшла зі свого кута, і боротьба припинилася.



«Ейб, ти виглядаєш так, начебто не спав кілька тижнів. Сядь і випий».



Джефферсон сів зі стогоном від утоми. «Дякую, але за боргом служби не п'ю».



"Ти не чергуєш у моєму будинку", - рішуче сказала Ліз і налила йому здорову дозу імпортного бурбона. Нік доторкнувся ще теплий ассегай і сказав собі, що інциденти, створені не ним самим, зайшли досить далеко.



Джефферсон з вдячністю проковтнув свою склянку і зітхнув.



"Я бачу, що до цього не було прикріплено жодного повідомлення", - сказав він. «Але він був націлений не лише на вас. Сьогодні ввечері у кожного американця у місті було таке. Дік Вебб із посольства отримав таке в плече. Патрики загасили пожежу у своїй вітальні. І Тед Фергус повернувся додому і знайшов його спальня тліла. Інші були такими - вони, на щастя, не завдали жодної шкоди. Деякі з них прийшли із повідомленням. У повідомленні йшлося: «Вбивці-янкі йдуть додому. Очевидно, що це місто перебуває на піку температури. Це помилкова відплата. " Він осушив свою склянку і додав: "Принаймні, я сподіваюся, що це помилкова думка".



«Це помилка, – тихо сказав Нік, – але я не думаю, що це відплата. Як вибух посольства. Чи знаєте ви, що ті ж бомби використовувалися під час бомбардування посольства Росії та нашого?»



Джефферсон дивився на нього. "У нас немає можливості порівнювати докази такого роду", - сухо сказав він. "Це не той звіт, який ми отримали з Москви".



«Ні, можливо, ні. Але це звіт, який ми отримали з Москви та наших власних лабораторій. Те, що відбувається - це розрахована подвійна гра. Спочатку виставте американців у поганому світлі, а потім спробуйте відлякати їх за допомогою цієї фальшивої репліки відплати. Але ми не лякайся. І ми не так легко впадаємо у відставку. Я сподівався, що ти також. У світлі всього, що сталося сьогодні… О, до речі, Хакім благополучно дістався додому? "



Напружене обличчя Ейба Джефферсона розпливлося в посмішці. «Так, слава Богу, принаймні щось пішло добре. Він дуже високо відгукувався про вас. Ми доглянули магазин цього травника, як ви і запропонували. Нагорі є дві маленькі кімнатки, і в одній з них живе старий, Принаймні так нам говорять в салоні краси. Стара, яка керує ним, яка називає себе Елен, знає практично все, що відбувається у її районі. Вона каже, що чоловік на ім'я Ласло, якого вона описує як зміїну людину з черепаховим обличчям, останні півроку періодично займає іншу кімнату. Іноді вона не бачить його тижнями, а потім приходить і залишається на кілька днів. Він повернувся вчора після відсутності протягом тижня або близько того, а потім він, мабуть, пішов уночі, тому що він повертався двічі сьогодні - спочатку досить рано, невдовзі після того, як вона відкрилася, а потім знову між тридцятьма і двома годинами. Вона теж побачила вас і описала вас як дуже красивого і видатного, але досить зарозумілий. «Думає, що він страшенно важливий, - ось що вона сказала». Він посміхнувся. Його втома, здавалося, минула, і його гумористичні очі були насторожі.



"Дуже проникливий старий мішок", - без злості зауважив Нік. "А з того часу?"



"Лазло одного разу вийшов, щоб поїсти. В іншому він, здається, чіплявся за цю кімнату. Як ви знаєте, у нас немає ні права, ні причин обшукувати її або допитати його. І також прослуховувати телефон старого, який ми знаходимо, є прибудова нагорі". Що стосується різних пристроїв підслуховування у вашій кімнаті, то ми виявили їх джерело в кімнаті над вашою.Хоча ми були готові засікти будь-які поспішні від'їзду після того, як ми обірвали дроти, ніхто не пішов.І нікого не було.було пристрій для підключення магнітофона, коли ви використовували свій телефон, і ще одним повільно працюючим магнітофоном, що прослуховує вашу кімнату.Очевидно, що той, хто помістив їх туди, повинен тільки повернутися в зручний час, щоб отримати плівки. і чекали. О, ми були дуже розумні". У його тоні прозирала зневага до себе. "Єдиною людиною, яка підійшла до кімнати, був електрик, який розповів про перевірку короткого замикання в зазі млявих дротах. Він пішов у своїх справах і пішов. Лише через кілька годин Стоунволл повернувся, щоб перевірити своїх людей. , що ми зрозуміли, що електрик був найбільш підходящою людиною для цієї роботи. На той час він зник. У нас є опис, але ми його повністю втратили».



«Хтось реєструвався в цій кімнаті? Чи були вихідні дзвінки з неї?



Джефферсон подивився на Ніка з певною повагою. «Боюсь, нам теж потрібен час, щоб подумати про це. Ні, кімната мала бути порожньою. Це не найзавантаженіша пора року для готелю «Незалежність», хоча саме тут усі, хто перебуває коли вони приїжджають до Абімако, ніхто не залишається. З неї не надходили дзвінки, оскільки це було офіційно зайняте.



Але портьє – сьогодні вранці двічі бачив, як електрик готелю використовував телефонну будку у вестибюлі. Вперше, мабуть, був дзвінок до лікарні. Він дуже розпливчасто говорить про другий раз; «біля обіду, – думає він».



«Отже, найімовірніше, він комусь доповідав», - сказав Нік.



Ліз тихенько ковзала по кімнаті, знову наповнюючи склянки і поперемінно кидаючи схвальні погляди на Ніка та Джефферсона.



"Справа не в тому, що я хочу втягнути себе у вашу чоловічу розмову, - сказала вона нарешті, - але чи не міг наш збентежений списом за спиною пролити світло на це?" Його накази напевно походили від того, кому доповідав електрик”.



Погляд шефа був гіркий. «Він невинний, як і весь день. Просто він проходив повз, розорений і голодний, і він зазирнув у пошуках грошей. Ми не можемо його струсити. Поки немає. Ми намагаємося. Те саме з персонажами, яких ми спіймали в машині, які намагалися збити тебе, Картер. Вони сказали, що хотіли тебе налякати, бо ненавидять американців, сказали вони. І це все, що нам вдалося їх позбутися».



«Як щодо того хлопця у плащі? Того, кого я приспав?



«Підняв його, щоб не дати йому схаменутися. Він остигає, поки не заговорив, але з таким самим успіхом він міг би відкусити собі мову ... »



Знову і знову повторювалася та сама історія. Мертві не могли говорити, а живі – не хотіли. Те саме повторилося, коли прибув Стоунволл з багажем Ніка і звітом про метальників палаючих копій.



«Знайшов одного, вбив одного», - похмуро повідомив він. «Живий такий же безмовний, як і мертвий. Скляні очі від конопель, коли ми взяли його, і тепер тільки тремтить і стогне».



Останнім веселим зведенням вечора було те, що президент перебуває на межі смерті і що новини про його стан мають бути оприлюднені, якщо протягом найближчих двох годин не буде покращень.



Ейб Джефферсон, спотикаючись, пішов спати і сказав, що подзвонить, як тільки дізнається щось нове. Нік прийняв душ, ніжно поцілував Ліз і лежав поряд з нею, доки вона не заснула. Потім він мовчки підвівся і вдягнув свій робочий одяг.



Потрібен був час, щоб вибратися із заднього вікна досить безшумно, щоб уникнути спостерігачів Ейба. Навіть тоді він скреготів по гравію, коли думав, що він чистий, і йому довелося чекати майже півгодини в тіні, перш ніж переконався в цьому. Після цього йти під темно-чорним африканським небом було легко, і він дістався кута Авеніда Індепенденсія, нікого не зустрівши.



Сама авеню була складнішим завданням. Він почекав у своєму кутку, поки не зміг розрізнити сторожових псів у темряві, і йому стало шкода, що Ейб не був таким уважним. Принаймні троє чоловіків дивилися на фасад лавки травника з різних боків. Завулок був зовсім іншим. Вона була відкрита тільки з одного кінця, а навпроти неї сидів самотній спостерігач, що ходив туди-сюди, як леопард у клітці. У Ейба, мабуть, не вистачало кваліфікованих людей; цей хлопець був розумним спостерігачем. Він був видно, і йому було нудно. Він був настільки очевидний, що Нік був не першим, хто пройшов повз нього.



Нік безшумно вилетів у провулок і йшов, як тінь, що повільно рухається, за задніми стінами невисоких будівель, що виходять на авеню. Звичайно, подумав він, у провулку мав бути ще один спостерігач.



Він мав рацію. Було. Він лежав у дальньому кінці провулка, обличчя його було в темній липкій калюжці, потилиця була вкрита жахливими вм'ятинами і залилася засохлою кров'ю. Нік замовк досить довго, щоб переконатися, що для нього нічого не можна зробити, і використовував спеціальні тонкі рукавички без відбитків пальців, зроблені для нього спец. відділом AXE.



Він вважав задні двері, доки не зрозумів, що знаходиться за магазином травника. Зсередини не горіло світло, і замок спрацював без боротьби з Помічником зломщика Ніка. Його олівцевий промінь пронісся магазином і виявив, що в ньому немає всього, крім барахла, який він помітив раніше. Він повернувся своїми сходами до чорних сходів і почав обережно підніматися, одна рука злегка трималася за поручні, а друга тримала смертоносну Вільгельміну. Провислі сходи скаржилися, як зляканий кіт, і він на мить завмер в очікуванні. Нічого не рухалося. На крихітному майданчику було два двері, обидві були зачинені, але жодна з них не зачинена. Він дуже тихо відкрив одну з них і прокрався усередину. Як і раніше, не було ні звуку. Його маленький ліхтарик увімкнувся і почав досліджувати крихітну брудну кімнату із зачиненими віконницями на вікнах, неприбраним ліжком і кількома хисткими палицями меблів, включаючи пошарпане старе крісло. Промінь зачепив стілець і втримав його.



Мешканець кімнати сидів на стільці,



у вкрай незручній позі. На ньому був одяг старшокласника, якогось майстра чи, можливо, електрика. На сорочці були страшні плями. Нік перекинувся і підняв голову.



Вона страшенно посміхнулася йому. Посмішка була під підборіддям, і вона розтяглася від вуха до вуха в огидному розрізі. Нік дозволив голові впасти на залиті кров'ю груди і швидко оглянув решту кімнати. Порожні банки з-під їжі та брудна ложка у шафі. Густий пил під ліжком. У відкритих ящиках комода нічого немає, крім клаптиків сміття.



Він погасив світло і тихенько прокрався через крихітний майданчик до іншої кімнати. Вона була майже такою самою, як і перша, за винятком того, що вона була чистішою і ліжко було зайняте.



Промінь його ліхтарика падав на темне обличчя, на подушку. На нього дивилися двоє очей. Два старі, холодні, як камінь, мертві очі.







П'єр отримує роботу






Старий травник помер нещодавно. Приблизно так само, як і людина в цивільному в провулку, але не так, як людина з постійною посмішкою. І він помер нелегко.



Його ноги були наполовину підняті з ліжка, а постільна білизна була відкинута назад, ніби він вставав, коли хтось зупинив його двома ударами ножа вниз, а потім кинув помирати.



Це була їхня помилка. У старого була рясна кровотеча, і все ще волога кров утворила візерунок на жалюгідній старій нічній сорочці, що показував, що він насилу прийняв незручне напівсидяче становище і повернувся набік. Світло Ніка ковзнуло від його тіла до маленького столика біля ліжка. Єдиний ящик його був відкритий і виявив типову старі колекцію таблеток і ліків, куплених у найближчій аптеці, і кілька розрізнених паперів. Більшість із них були рахунками та квитанціями, а деякі були порожніми листами для записів. Двоє з них упали на підлогу. Нік увімкнув світло і побачив, що вони теж порожні. Поруч із ними, майже під ліжком, лежав обгризений тупий огризок олівця.



Світло знову заблищало над ліжком, і болісне обличчя звинувачуючи витріщилося на Ніка. Спробувавши сісти, старий знову впав на ліжко, і його худі руки безвольно лежали з обох боків. Але права рука була нещільно розкрита, а ліва була стиснута в кулак. З вузлуватої чорної руки стирчав край паперу. Нік відштовхнув пальці, що стискають, і витяг його.



Це була жалюгідна спроба надіслати повідомлення. Нік дивився на нього кілька хвилин, перш ніж йому вдалося розшифрувати болісно сформовані слова. Їх було всього двоє, і ніби вони були: Очі Дакара.



Очі… Дакар. Він сфотографував ці слова у своїй голові, засовуючи папір у кишеню і блискавично оглядаючи кімнату. Там не було нічого, крім одягу старого, що недбало зберігається, і кількох особистих речей. Єдине вікно виходило на темний провулок. Нічого не рухалося.



Нік залишив одну мертву людину і повернувся через крихітний майданчик до іншого. Він не залишив жодних повідомлень, але Нік знайшов картку, на якій було вказано, що він Альфред Гор, електрик з готелю Індепенденс. У кімнаті пахло кров'ю, алкоголем та ще чимось, що Нік не міг визначити. Від порожньої склянки біля крісла Гора пахло місцевим віскі, як і від страшенно забрудненої сорочки чоловіка. Лазло з Зеленим Ликом і витріщеними очима, очевидно, потішили його, перш ніж попрощатися. Ні пляшки, ні чогось ще… Витрішені очі. Очі, Дакаре. «Очі» пішли на Дакар?



І замітав сліди за ним. Вкрив їх кров'ю.



Він також узяв із собою все, що могло мати якесь значення для Ніка, за винятком написаної записки, про яку він не знав. І, звичайно ж, додатковий телефон, який був таким зручним для передачі інформації, отриманої з готелю «Незалежність».



Може, в магазині було щось цікаве.



Спостерігачі на Авеніді Незалежності все ще були на своїх постах, згустки густої темряви у більш тонкій темряві. Нік залишив їх на безплідному чуванні і швидко спустився вниз. Він двічі перевірив клямку задніх дверей, щоб переконатися, що ніхто не зможе проникнути всередину, поки він був у передній, а потім відчинив двері до магазину.



Щось маленьке і чомусь досить жахливе стиснулося в нього під ногами, коли він відсмикнув фіранку й увійшов до затхлої кімнатки. «Жук чи ящірка», - подумав він, не затримуючись на ньому, і мовчки рушив до тьмяного світла в передній частині магазину, щоб він міг використати його слабке свічення позаду себе, щоб озирнутися, а також прикрити промінь ліхтарика своїм власним тілом. Коли він підійшов до вхідних дверей, щось пробігло його ногами. Раптом він почув інші звуки в кімнаті - ковзаючі, бігаючі, тремтячі звуки -



Його проходження через кімнату когось розбудило та дратувало. Як те, що тихенько ковзнуло його ногами.



Олівцевий промінь його ліхтарика низько кружляв по кімнаті, колупаючи запорошені полиці і шукаючи моторошну присутність. Він був єдиною людиною в кімнаті, якщо…



Його світло вдарило в підлогу. Щось зробило один із цих нескінченно малих рухів і зупинилося в ярді від нього. Пробний ліхтарик знайшов та знайшов його. Істота подивилася на нього. Він мав червонувато-коричневе тіло, трохи більше срібного долара, і вісім довгих червонувато-пухнастих ніг. Легке озноб торкнувся спини Ніка. Він побачив загрозу в мініатюрі, істоту, названу тубільцями куща «Червоним дияволом», бо його злий укус павука пронизав його, як вила, палав, як пекельне полум'я, паралізував і вбивав.



Він задумливо рушив до нього, очі сердито блищали в олівцевому світлі.



Першою думкою Ніка було роздавити його ногами. Потім він згадав неймовірну швидкість, з якою ці жахи могли рухатися при збудженні, і як Хенк Тодд помер, корчучись, після того, як спробував наступити на одного з них у кущах Уганди. Тієї ж миті йому спало на думку, що по кімнаті ковзали й інші речі.



Стрибати через нього та бігати як у пеклі? Не зможу вибратися з парадних дверей – прокляніть цих марних спостерігачів Ейба. І Бог знає, які ще тварюки чекали, щоб встромити в нього свої ікла, поки він поркався з завішеними задніми дверима.



Істота зупинилася і подивилася на неї. З глибини кімнати пролунав м'який шиплячий звук. Нік швидко провів променем ліхтарика по підлозі, молячись, щоб Червоний Диявол не стрибнув на нього в темряві.



Першою його думкою було здивування, що він зумів перетнути кімнату, не наступивши ні на що, крім жука. Але, мабуть, саме його кроки привернули жахливу увагу всіх їх.



Другий червоний диявол з'явився з-за прилавка, а за ним - ящіркоподібна істота, яку Нік ніколи раніше не бачив. Червоний диявол номер два прослизнув під фіранку задніх дверей і залишився там, озброєний охоронець прикривав єдиний можливий вихід. Підлога між ним і першим павуком, здавалося, смикалася від дивного життя - павуків, жуків, ящірок, величезних скорпіонів та змій. Ісусе Христос, які змії! Два - ні, три, чотири - крихітні, грудки груди, що звиваються, плюються. Гадюки-габуни? До біса ім'я. Вони були гадюками та вбивцями.



Над його головою пролетіла кажан. Нік здригнувся, і диявол біля його ніг зигзагом наблизився до нього. Уся підлога затремтіла і здригнулася. Здавалося, він наближається до нього, як одна величезна чудовисько.



Ліхтарик, мандруючи кімнатою, виявив полиці та прилавок, крихітних звірів і один брудний стілець із прямою спинкою, який, мабуть, використовувався клієнтами, які чекали якогось дивного рецепту з мертвих трав та живої отрути. Можливо, це порятунок Ніка.



Він обережно пересунув ноги і дозволив тонким променям світла заграти по підлозі. Підлога між ним і завішаними дверима корчилася і шипіла дивним життям. Він мав час виляти себе за те, що він надто повільно реагував на ковзні, човгаючі звуки, але з того часу, як він увійшов до кімнати, пройшли всього кілька секунд. Потім істоти, що були ближче до його ніг - перший червоний павук і люта маленька вилка блискавки, яку він знав як гадюку, - наближалися з жахливою швидкістю. Він почув шипіння і підстрибнув.



Старовинний стілець похитнувся, впав на найближчу стіну і випростався, зловісно скрипучи. Ще до того, як він припинив свої дикі вагання, Нік знайшов рівновагу і поліз у кишеню за єдиним інструментом, який міг йому допомогти. Виявивши його заспокійливу, гладку, круглу форму, він із похмурим гумором подумав про своє скрутне становище. «Ні безглуздо», — сказав він собі, затискаючи світло зубами, і його сильні пальці скручували маленьку постать П'єра. Як жінка, яка боїться мишей, що застрибує на найближчий стілець.



Але ті істоти, які човгали й шипіли навколо ніжок стільця, були скоріше чудовиськами, ніж мишами, і деякі з них вміли дертися. Червоний диявольський номер щось уже розвідувало ліву ногу і подавало всі ознаки того, що готується піднятися на неї.



Нік затримав подих, востаннє повернув П'єра і легенько жбурнув його в центр кімнати, що звивається.



Смертельна газова кулька почекала свої звичайні тридцять секунд, перш ніж безшумно запрацювала. П'єр тримав невелику, але дуже концентровану речовину, яка всмоктувала повітря і виділяла потужну отруту; Нік бачив, як сильні чоловіки помирали від П'єра за секунди після попередніх півгодин. Але він не мав досвіду впливу П'єра на тварин, комах і змій.



Поки він чекав, повні затхлого повітря легкі й думки про плазуни і «Очі… Дакар», він повільно повернув промінь ліхтарика по кімнаті і гадав, як він дозволив себе зловити. З висоти свого зростання він міг бачити відкриті клітини та порожні ємності за прилавком травника. Зеленоліць-жаб'яче око, мабуть, мав неприємний маленький м'яч перед від'їздом у Дакар та вбивством поліцейського на виході. Але чому він, супер-сищик Нік Картер, не знав про цю біганину і метушні раніше? Він вилаяв себе, ставлячи запитання, і відразу зрозумів, що тільки шукав мешканців, перш ніж піднятися нагору. І очі, мабуть, пішли досить давно, щоб істоти заспокоїлися. Чи досить швидко, щоб вони ще не були вільними…?



Промінь спалаху лизнув підлогу під його ногами. Змія плюнула йому у відповідь. Його крихітне тільце смикалося, ніби готуючись до стрибка, і злісний плювок відкривався і закривався від повітря, що згущується.



Раптом на дерев'яному сидінні під ногами Ніка з'явився червоний диявол і приголомшено кинувся до нього. На цей раз нічого не залишалося, як спробувати вбити істоту. Нік підняв ліву ногу і дозволив смерті ковзнути під нею. Червоний диявол стрімко поповз до правої ноги, і Нік блискавичним рухом опустив вільну ногу, що збило б з пантелику будь-якого кмітливого людини. Але червоний павук був людиною. Якийсь інстинкт змусив його вискочити з ступні, що опускається, і сковзати по зовнішній стороні правої штанини. Нога Ніка марно опустилася на дерев'яне сидіння, і тварюка зачепилась за тканину його штанів. Він раптово і різко замахав ногою, ніби починав футбольний матч, але все ще чіплявся за його праву штанину. Нік відсунув ногу далеко назад, за край стільця, так що тварюка чіплялася за тканину, відокремлену від вразливої плоті Ніка на дюйм. Він відчув, як вона доповзла до коліна, де тканина була щільнішою, і тільки її товщина відокремлювала його від смерті.



Якби він спробував вразити його, воно вкусило б зі смертельною жорстокістю. Вільгельміна рознесе йому коліно на шматки. Х'юго міг схибити. Повзучий виродок був все ще страшенно живучий і дуже швидкий. Було диво, що він ще не вкусив. Швидше за все, він зараз досить погано почувається. Будь-якої миті він міг впасти і померти.



Це було негаразд. Він щекотав його коліно і поповз угору по стегну. Нік відчув, як на лобі виступив холодний піт. Він тримав нижню частину свого тіла нерухомо і розслаблено, як його навчили заняття йогою, і повільно й обережно поліз у кишеню куртки за єдиною іншою зброєю, яка в нього була.



Він безшумно витяг його і притиснув до невеликої, але жахливої тяжкості, яка лягла на його верхню ногу. Його великий палець лівої руки різко клацнув по крихітному гофрованому колесу, і різке полум'я запальнички врізалося йому в стегно. Але спочатку він вкусив червоно-коричневого вбивцю, який чіплявся за нього, як демон-коханець, і чудовисько страшенно смикнулося, коли блискуча спина та пухнасті ноги спалахнули. Вбиваюче полум'я показало, як непристойність, що зморщується, судорожно відбивається, ставала чорною, червоні іскри виблискували біля основи її коротких волосків. Він упав на підлогу, обвуглену кулю з вісьмома голими ногами, що світилися. Його світло згасло.



Нік погасив невеликий вогонь на штаніні штанів і змусив себе не відчувати пекучого болю і не дихати їдким повітрям. Він провів по підлозі променем ліхтарика. Десять маленьких, дев'ять маленьких, вісім маленьких павукових дияволів, сім маленьких, шість маленьких, п'ять маленьких гадюк-вбивць, чотири маленькі, три маленькі, два маленькі скорпіони, одна мертва зелена ящірка. Вони поникли, як вмираюче листя в промені його ліхтарика. Нарешті припинилися бігаючі, тремтячі, ковзні звуки.



Він зачекав ще секунд двадцять або близько того, перш ніж спуститися зі свого місця в море мертвих і зім'ятих тварин. Хтось повільно йшов вулицею ззовні. Коли він дослухався, кроки зупинилися. Зупинився, повернувся і знову зупинився прямо за вікном. Він міг бачити, як напівтемрява кімнати злегка згустилася, коли фігура затулила більшу частину слабкого світла, що проникало через вікно купи мотлоху з вулиці. Це був один із людей Ейба, і його ніс майже притиснувся до шибки. «Без сумніву, шукає мерехтливе світло, – подумав Нік. Що ж, він цього не побачить.



Нік низько пригнувся і поповз по хлюпаючій підлозі під рівнем вікна. Коли він очистив її і досяг неглибокої частини кімнати за вхідними дверима, він випростався і бочком пройшов у дальній кінець кімнати, не зводячи очей з вікна і намагаючись не помічати звуки, що лунають з-під його ніг. Ніхто зовні не міг їх почути, але для нього вони звучали як тіла, що розбивалися по боках.



Він зупинився біля завішених дверей і дивився, як чоловік Ейба повернувся і пішов далі. На той час легкі Ніка почали відчуватися як надмірно розтягнуті повітряні кулі, яке вуха чули спів далекого прибою. Йому доведеться вибратися назовні - або до відкритого вікна - поспіхом. Він вибрав останнє, коли розсунув фіранку і відчинив внутрішні двері; невідомо, що він може зустріти у провулку.



Сходи, як завжди, рипнули, коли він підбіг до сходового майданчика і кинувся в кімнату старого. Мертві очі, здавалося, дивилися на нього з гострою ворожістю та несхваленням. Нік впав на коліна біля прочиненого вікна і вдихнув прохолодне нічне повітря. Коли його дихання стало нормальним, він підняв вікно до упору, а потім пройшов до іншої кімнати, щоб відкрити віконниці та вікна зі віконницями. Будь-кому, хто дивиться, це здасться цілком нормальним, якщо чоловік прокинеться посеред ночі в задушливій кімнаті. Свіжий протяг пронісся сходовим майданчиком нагорі. Йому хотілося відчинити задні двері, щоб бути впевненим, що смертельні пари П'єра розсіялися б до того часу, коли люди Ейба вирішили дослідити це місце, але це було надто ризиковано. При найменшій перерві П'єр матиме достатньо часу, щоб тихо піти біля вікна. Йому самому, мабуть, доведеться зробити те саме, і зробити це зараз.



Двоє сторожів Ейба на Авеніді Незалежності стояли разом та радилися. Потім один пішов і приєднався до третьої для ще однієї короткої розмови. Нік подумав, а чи повинні чоловіки ззаду вчинити так само. Вони обов'язково повинні періодично перевіряти одне одного.



Бідолашний закривавлений виродок у провулку. Перший його погляд і вони врізалися в будинок. Йому доведеться якось їх затримати, хоч би на кілька хвилин.



Нік наповнив легені повітрям і побіг униз у затхлий нижній поверх. Він обережно відчинив задні двері і визирнув у вузьку щілину, перш ніж вийти. Ніч була тиха. Його очі та почуття підказали йому, що він був єдиною живою істотою у провулку. Потім він відчинив двері навстіж.



Стражник Ейба лежав там, де його знайшов Нік. Його кров тепер швидко висихала на вітрі. Другий з них зник, але Нік чув, як дві пари тихих кроків зустрічаються і зупиняються. Це створювало враження, що спостерігач номер один звіряється із спостерігачем номер два; номер два перетворився на номер три; номер три підійшов до номера чотири; номер чотири шукатиме номер п'ять і не знайде його; номер чотири свистить номер три, і разом вони знайдуть Картера з трьома тілами і повним ротом пояснень. Таке скрутне становище викликає незручність для спеціального представника уряду, яке вже глибоко загрузло в ньянгах та їхніх російських друзів. Очі Ніка ковзали по дахах, поки він піднімав громіздке тіло. Може бути. Так, він міг би це зробити, якби йому довелося. І йому майже напевно доведеться - навряд чи він зможе пройти повз двох живих людей, попереджених про небезпеку.



Він потяг громіздку постать по провулку і через відкритий дверний отвір, обережно поставивши її за дверима. Зачинивши двері, він знову почув кроки. Цього разу їхня була лише одна пара, і вони наближалися. Затамувавши подих від затяжних смертельних пар П'єра, Нік поспішно замкнув двері і кількома легкими стрибками піднявся сходами. З вигідної позиції в кімнаті старого, біля вікна, але прихованого зовні, він подивився вниз на провулок і побачив, як чоловік Ейба повільно підійшов до задніх дверей і минув. Через кілька секунд він зник з поля зору, його м'які кроки стихли, зупинилися, а потім знову стали голоснішими. Він зупинився десь біля вікна, і Нік почув, як він тихенько свиснув. Він знову пішов далі, цього разу нерішуче, наче вдивлявся в тінь. Якби він придивився до правильної тіні, то обов'язково побачив би кров.



Але він знову пройшов повз двері і повторив тихий свист. Нік ризикнув швидко подивитися, щоб побачити, як він досяг кінця провулка і просто стоїть там, дивлячись навколо, як заблукала вівця. Не чекаючи, поки він схаменеться, Нік заліз на високе підвіконня і стрімко підстрибнув до зовнішньої перемички. Звідти до даху залишалося всього фут або біля того, що знизу виглядало плоским і, мабуть, - як він сподівався - цементним або заасфальтованим. Він піднявся вгору, упираючись ногами у віконну раму, а руками тягнувшись від перемички до краю даху. За мить він схопився за край і підтягнувся до нього. Він був заасфальтований. Нею могла пройти череда слонів, і їх не почули. Він низько сів на ньому і глянув через край. На мить провулок був порожній, але поки він дивився, до невмілого спостерігача Ейба приєднався другий чоловік і



вони двоє обережно пішли по провулку з перебільшеною обережністю людей, які йшли яйцями динозаврів. Нік залишив їх на їхніх жахливих пошуках і безшумно рушив зі свого даху до сусіднього. Звідти він міг бачити, що один із спостерігачів Ейба все ще був попереду, але другий рухався довкола, щоб зайняти місце того, хто приєднався до четвертого у пошуках свого приятеля. «І вони були страшенно марні, - з огидою подумав Нік.



Але, мабуть, вони не були навчені цьому. Злочини Абімако до останніх місяців ніколи не були чимось більшим, ніж прості крадіжки та випадкові сварки. Крім того, всі найкращі люди Ейба були зайняті полюванням на бомбометників та вбивць.



Його просування по дахах було таким же безшумним і непомітним, він йшов, як гладкий чорний кіт, що виходить уночі по черепиці. Він так само тихо спустився наприкінці кварталу і перейшов вулицю, ховаючись від поліцейських на авеню. Після цього він швидко повернувся до будинку Ліз, знову повільно та обережно наближаючись до нього.



Він сподівався, що Ліз усе ще спить.



Все ще потайний, як чорна кішка, він увійшов у вікно.



Ліз не було у ліжку.



Він знайшов її у вітальні, що потягує холодне пиво і дивиться в журнал.



"Тебе не було всього кілька годин", - сказала вона. «Я прокинулася, мені хотілося пити, і я сумувала за тобою. Випий пляшку. Ти теж виглядаєш спраглим».



Не кажучи жодного слова, він узяв пивну пляшку і зняв кришку.



«Що, чорт забирай, ти робив, - запитала Ліз, намагаючись зобразити не стільки цікаву, скільки ввічливу зацікавленість, - щоб пропалити дірку у своїх штанах?»



"Готувався до Дакара", - сказав він. .






Безмовний відвідувач






Готель "Сенегал" у Дакарі був усім, про що говорив Руфус Макомбе, і навіть більше. Тим більше, що тільки-но Нік добрався до своєї кімнати після стрімкого ранкового польоту з Абімако, він почав запитувати, чи не перестаралися вони. Він також подумав над коротким списком людей, які знали, що він зупиниться в Сенегалі, і подумав, чи не слід йому підкоритися своєму початковому пориву зареєструватися в Маджестик під одним зі своїх численних творчих псевдонімів.



Він думав про все це в серії одночасних спалахів, поки коридорний, що несе свою єдину сумку, замкнув за собою двері, впустив сумку і сказав майже так само музично, як Стоунволл: «Підніміть руки, білий янкі, і робіть не звучати. Ти помреш миттєво, коли закричиш.



Нік повільно обернувся з напівпіднятими руками і побачив мускулисту темну постать і довгоносий пістолет із громіздким глушником. Громіздкий чи ні, він знав, що це був тип, здатний заглушити різкі постріли достатньою мірою, щоб дозволити їм пройти непоміченими в цьому жвавому, хромованому палаці на найгучнішій вулиці Дакара.



"Ти дурень!" - прошипів Нік. "Ти віроломний сліпий дурень!" Його руки впали з обох боків. "Хіба ти навіть не знаєш, на кого працюєш?" Рушниця майже непомітно здригнулася, і Нік скористався своєю мерехтливою перевагою. «Скажи мені слова, які були узгоджені, або ти помреш, як повзучий щур». Рідкі очі затуманилися від подиву, але пістолет невблаганно вказував на Ніка.



«Немає слів…» - почав здоровань. Нік перервав його вигуком, що розлетівся по всій кімнаті.



"Немає слів! Ти, неосвічена мавпо! Так багато ти знаєш про наші дії тут? Тьху! Негайно прибери цю безглузду рушницю, інакше ти постраждаєш за свій ідіотизм. Справа не зазнає таких негідників, як ти. Ти розумієш свої накази, свиня? "



Пістолет нерішуче опустився, і Нік підстрибнув. Його жилаві руки схопили і миттєво викрутили зброю. Пістолет вислизнув із його правої руки, і він легко вдарив їм по скроні здорову людину. Хлопець похитнувся і впав. Нік відсмикнув ногу і вдарив обтяженою п'ятою по одній тремтливої кінцівки. Він потрапив у гомілку там, де мав намір, і великий коридорний з криком упав.



"Тепер", - погрозливо сказав Картер. «Можливо, ви зрозумієте, що не жартуєте зі своїм начальством. Припиніть скиглити і негайно скажіть мені, хто змусив вас зробити цей немислимий промах. Хіба вам не казали, що білий американець вжив заходів, щоб перевірити Маджестик? І що я прийшли зі штабу, щоб дізнатися, куди він іде і кого бачить? Сядьте та поговоріть зі мною, як вас вчили. Як я сподіваюся, вас навчили».



Здоров'як застогнав і ледве сів.



«Я подумав – мені сказали – хто ти?» - пробурмотів він.



"Я питаю, ти відповідаєш!" - гаркнув Нік. "Які були ваші накази і хто їх вам дав, що ви не знали, хто я насправді?"



"Ласло, Ласло!"




– серйозно сказав чоловік. «Він сказав, що сюди може прийти американець Картер, а я мушу…», - він затнувся, його слова ковзнули по плечу Ніка і відсунулися з видимим зусиллям. Нік швидко озирнувся і водночас стрибнув.



Літаюча фігура, що вилетіла з дверного отвору ванної, промчала повз Нік на кілька дюймів і врізалася у великого коридорного. Два великі м'язисті тіла розтяглися на підлозі, і перше непристойно вилаялося. Другий випростався, стрибнувши, і зіткнувся з Ніком, пригнувшись, з піднятою дивною зброєю. Нік вискочив із зони досяжності та наставив пістолет коридорного.



"Назад!" він замовив. "Підніміть руки, або я вистрілю".



Чоловік кинувся на нього. Нік м'яко вилаявся і прицілився у вигнуте плече, яке саме по собі було однією з великих знарядь, починаючи від напруженої шиї і кінчаючи гострим кінцем дивної зброї в масивній руці.



Пістолет марно клацнув.



Нік знову вилаявся і сердито жбурнув його через кімнату, коли він повернувся боком і дозволив чоловікові наблизитися до нього. Його тіло злегка нахилилося вперед, його руки зі сталі та батогів були витягнуті, щоб штовхати і тягнути серію швидких рухів, настільки плавно скоординованих, що вони здавались одним цілим. Дерев'яне ударне лезо плоскої палиці, яке використовувалося як твердий край руки в карате, змивало вперед і вниз. Нік дозволив їй підлетіти до нього, потім обернувся, схопив опуклу руку, яка тримала ключку, і повернув її вниз, як ручку насоса. Ліва рука і нога відчайдушно бовталися в повітрі. Нік завершив поворот, і чоловік перекинувся на підлогу, немов колесо зірвалося з осі і шалено котилося. Чоловік видав звук, схожий на розкол кавуна. Нік підняв палицю у формі меча і шпурнув її слідом за пістолетом. У цьому бою він вважав за краще використовувати руки. І ноги. Він люто штовхнув ногою в пах. Чоловік застогнав, як відрижка, і судорожно смикнувся, підтягуючи ноги і хапаючись за себе, як гусениця, що обертається в клубок, що ниє.



Нік краєм ока помітив рух біля дверей спальні. Його перший нападник болісно піднявся на одне коліно і витяг ножа з-під куртки своєї вільної форми. Нік побачив, як рука відступила і рушила вперед, перш ніж він рушив, а потім рушив, як змащена блискавка. Ніж з шипінням прошипів повз його вухо і встромився тонким лезом у тверду деревину дверцят шафи. Нік схопився зі свого низького присіду, витяг ножа з дерева і одним плавним рухом кинув його назад по власнику. Вона зачепила вбивцю-офіціанта, коли він з болем пробирався до дверей, коли він потягнувся до дверної ручки. Його підняте підборіддя зробило його товсту шию легкою і непереборною мішенню. Він страшенно хрипнув горлом і впав на підлогу, схопившись за горло і гикнувши.



Другий чоловік повільно розвертався біля ніг Ніка. Нік, уникаючи простягнутих чіпких рук чоловіка, витяг Х'юго з тонких піхов.



Х'юго був оманливо маленьким італійським стилетом, який ховав смертоносне лезо льодоруба в тонкій кістяній рукоятці, поки його не випустили клацанням пальця по крихітному перемикачу. Потім Х'юго зайняв бойову позицію, і боротьба за Х'юго була вбивчою. Якщо, звичайно, Х'юго не досяг успіху шляхом м'якого переконання замість того, щоб завдати миттєвої смерті.



Нік клацнув маленьким спусковим гачком, і Хьюго вискочив з укриття, як змія, що висунула язик.



«А тепер сядь, заклавши руки за спину. Давай! Рухайся!»



Чоловік повільно сів, видаючи тихі кректання і шукаючи очима зброю. Коли він побачив пістолет і його подібну мечу палицю в дальньому кінці кімнати, поза досяжністю, він втратив до них інтерес і з надією витріщився на ноги Ніка, його плечі рефлекторно стиснулися, ніби його руки свербіли, щоб дістатися свого викрадача.



Сірі очі Ніка були холодні і жорстокі, коли вони дивилися на бранця зверху вниз.



"Тепер ти скажеш мені, де ти отримуєш замовлення", - тихо сказав він французькою. «Ти не втечеш звідси, поки не скажеш. Розумієш?



Темна голова кивнула, але на м'ясистих губах з'явилася зневажлива усмішка.



«Я так не думаю, – сказав Нік. Він підійшов до дверей спальні і замкнув її, не зводячи очей з безмовної фігури зі схрещеними ногами. «Нікого не впускатимуть або виходитимуть з цієї кімнати, поки я не закінчу з вами. І я не закінчу з вами, поки ви не скажете мені те, що хочу знати». Він повернувся до своєї жертви і подивився на неї, задумливо смикаючи точку Х'юго, що звужується. "Це може бути боляче". Він чекав. Чоловік нічого не сказав. "Хто вас послав?" – різко сказав Нік. «Почни з цього і почни зараз. Або я почну».



Чоловік рішуче похитав головою.



«Добре, почни говорити».



Чоловік знову похитав головою. М'язи на обличчі Ніка напружилися. Killmaster або



ні, йому не подобалося те, що він збирався робити.



«Тоді вставай і обернися обличчям до стіни», - пролунав крижаний голос Ніка, і його рота стиснулися в жорстокій, рішучій лінії.



Чоловік озирнувся на Ніка і повільно піднявся на ноги, великий бик із глибокими незграбними татуюваннями на щоках.



«Або повернися, або говори», - хльоснув його Нік.



Чоловік відкрив рота, але не повернувся і не заговорив. Натомість він злегка нахилився вперед і закинув голову, вказуючи в рот, як дитина, що хвалиться нещодавно видаленим зубом.



Бракувало не зуба. То була його мова.



Очі Ніка мимоволі розширилися, коли він глянув.



Неповний рот зімкнувся, а татуйоване обличчя набрало наполовину перелякане, наполовину зневажливе.



«Хто це зробив – люди, на яких ви працюєте?» Питання принаймні викликало певну реакцію.



Голова енергійно погойдувалася з боку на бік.



"Хто тоді?" Мова була відрізана багато років тому; мабуть, це зробили його власні люди. "Ваші одноплемінники?" Негативне похитування головою. "Суперник? Чаклун?" Ще два вирішальні струси. "Білий чоловік?" Рішучий, багаторазовий кивок та оголення зубів. "Португальська?" Знову кивок. "Французька?" Ще один кивок. "Бельгійський?" Кивок. Нік подумки підняв брову, хоча його обличчя було кам'яним. Що це було – варіація на тему «всі білі-чоловіки-одні й ті самі»? "Американець?" Рішучий ківок. "Російська?" Напівківок, що зупинився на середині. "Китайська?" Тремтливий рух, що киває, перекочується, супроводжується замішанням в очах і стурбованим похмурим поглядом. "Англійська?" Кивок, що завершився підборіддям на грудях і опущеними очима. Чоловік без мови знав, що він обдурив. "Нещодавно?" Жодної реакції. "Давним давно?" Жодної реакції.



Нік без задоволення оглянув свою жертву. Він і Х'юго, мабуть, змогли б випитати щось у цієї людини ще до кінця дня. Укол тут, кивок там, укол шпилькою зараз і потім рукостискання, і зрештою з'явиться якась відповідь. Але чи варто витрачене на цей час? Сумнівно. І не було жодної гарантії, що його залишать незайманим стільки, скільки йому потрібно.



"Заведіть руки за спину і тримайте їх там", - наказав він. "Так то краще." Нік вивчав його. Чоловік легко носив свій європейський костюм, ніби йому було в ньому незручно. І він носив свої непридатні туфлі, ніби вони були знаряддями тортур. Він був чимось незвичним для африканського міста. Проте…



"Ви можете писати, чи не так?" Х'юго похитнувся.



Чоловік тріумфально похитав головою. Х'юго кинувся йому в обличчя зі злою швидкістю і легенько прикусив м'ясисту частину лівої щоки. Він ахнув і мимохіть зробив крок назад.



"Ви можете писати, чи не так?" Х'юго жадібно прикусив іншу щоку і з неймовірною швидкістю відійшов.



Голова люто тремтіла. Здивування та біль змінили зневагу на обличчі чоловіка, і з його горла вирвалися тихі хникання.



«Покажи мені свої руки. Повільно. Принеси їх із-за спини. Спочатку з одного боку, потім переверни».



Руки повільно і - здавалося - благаюче потяглися до Ніку.



Це були вкриті шрамами і мозолисті руки людини, що працювала в землі, на столярній лавці і, можливо, з цеглою. Жодні мозолі не мали жодного відношення до того, щоб тримати олівець або штовхати ручку. Нік тихо зітхнув про себе. Це не було переконливим доказом, але чоловік, певно, говорив правду.



"Добре тоді. Є лише один спосіб відповісти мені, і ти збираєшся це зробити. Пам'ятай, я озброєний не лише ножем. І я не самотній, як ти думаєш».



Кров текла по смаглявому обличчі з двох маленьких отворів, і два насторожені очі невпевнено дивилися на Ніка.



"Ти збираєшся відвести мене до людей, які послали тебе сюди", - сказав Нік. І якщо ти зробиш це, не намагаючись дати мені чайові, ти можеш навіть пережити зустріч. А можливо і ні. Ходімо. Але перш за все ти можеш забрати свого приятеля і покласти його до шафи. Поспішай, друг. У мене немає всього дня”.



Х'юго розсік повітря, нетерпляче погойдуючись.



Чоловік залишився на місці. Тепер він зіщулився і хитав головою без найменшого натяку на зарозумілість чи зневагу, і жалюгідні булькаючі звуки виривалися з його горла.



"Ворушайся." Голос Ніка був холодний, як сталь Хьюго; і Х'юго говорив так само. Лезо блискавки розсікло одне велике м'ясисте вухо і граційно зісковзнуло з нижньої частини підборіддя.



Жертва Ніка загарчала і позадкувала, хитаючи головою, як лев від болю. Здавалося, він намагався скласти слова.



"Що це?" - Запитав Нік. "Ви хочете, щоб хтось поговорив за вас?"



Голова дико хитнулася, і



Його губи відсунулися, щоб показати зуби та ясна.



"Тоді рухайся!" Нік постукав.



Хлопець рухався зі швидкістю розпачу та вдарив зі сліпою силою жаху. Його руки рвали руку Ніка з ножем, і звуки, які він видавав, були звуками тварини, яка бореться за своє життя. Нік дозволив своїй хватці бути міцнішим, потім розвернувся на подушечках ніг і жбурнув чоловіка через плече на підлогу.



"Вставай!" він терся. "У тебе є останній шанс зробити те, що я тобі кажу, інакше ти закінчиш".



Чоловік скочив на ноги і стояв, важко дихаючи. Потім він знову стрибнув, схопившись за ножа і схопившись, як божевільний. Нік різко підняв коліно і підтягнув його до промежини німого. Його відвідувач видав жахливий звук, що задихався, але продовжував дряпати Ніка. Одна велика рука спробувала опустити руку з ножем, а інша вдарила Ніка в обличчя.



Нік знову скинув його.



"Ти дурень!" - сказав він майже благаюче. "Відведи мене, куди я хочу піти - чи я уб'ю тебе".



Чоловік сів і стрибнув. Х'юго зустрів його в повітрі і поринув у його серце.



Тіло все ще боролося за вже втрачене життя, коли Нік відірвав від себе сіпалися руки і дозволив мертвому впасти на підлогу.



Тоді Нік рушив стрімко, з гіркотою думаючи про небезпеку життя в готелі і про те, як йому завжди вдавалося захаращувати свою кімнату мертвими, вмираючими або відвідувачами, що тікають. Він затяг нерухомого безмовного чоловіка у ванну. Посильний був на півдорозі через підлогу, коли його двері затремтіли від важкого стуку. Він кинув чоловіка на свого товариша у ванній і зірвав із себе піджак та краватку. Діставшись до дверей спальні, він узяв сумку, кинув її на ліжко і відчинив. Він зірвав сорочку і кинув її на найближчий стілець. Його ноги плавно рухалися по подряпинах на килимі, а рука вже була на дверній ручці до того моменту, коли пролунав другий стукіт. Інша його рука була готова до всього, що відбувалося ззовні.



Він прочинив двері на кілька дюймів і клацнув: Хто це?



Інший коридорний стояв зовні, його рука все ще була піднята для стукоту.



«Сер, вибачте мені», - сказав улесливий голос. "Носильник Амос - можу я поговорити з ним?"



«У будь-що, поговори з ним, - відрізав Нік, - але не турбуй мене про це. Якщо ти маєш на увазі того хлопця, який приніс мою сумку, він пішов якийсь час тому. А тепер, якщо ти не проти…» Він глянув униз на його оголені груди і спробував виглядати так, ніби його потривожили під час перевдягання. Погляд чоловіка ковзнув угору по руці, яка вільно тримала одвірок, і зупинився на внутрішній стороні правого ліктя Ніка. Його погляд чіплявся за маленьке синє татуювання у формі сокири, яка була частиною Ніка з того часу, як він приєднався до AX кілька років тому.



"Є щось ще?" - Запитав Нік нетерпляче, але ввічливо.



«О! Ви впевнені, що він пішов, сер? Він потрібний для ... »



«Звичайно, певен! Думаєш, я його ховаю?



Посильний запобігливо засміявся. "Мені дуже шкода, сер; звичайно, ні, сер". Він зазирнув у кімнату за простягнутою рукою Ніка, потім відступив і кивнув головою. «Вибачте, що вас потурбував, сер».



Нік зачинив двері і тихо замкнув їх на подвійний замок.



Телефон задзвонив. Він підібрав його і роздратовано відповів.



"Я кажу, ми сьогодні уразливі", - сказав йому у вухо веселий голос. "Які новини?"



Що може бути нового? - відрізав він у відповідь. «Заради бога, я щойно приїхав! Що ти дзвониш?



"Про зустріч". Голос здавався скривдженим. "Це включено?"



"Звичайно, йде. У штаб-квартирі, і не спізнюйся. Насправді, будь там раніше, якщо зможеш. Я хочу поговорити з тобою, перш ніж інші дійдуть до цього. І для luvva Pete, будь на висоті з цими хвилинами, Гаразд? "



"Так, сер", - твердо сказав голос. «Чи можу я нагадати вам, що немає необхідності нагадувати, сер». Абонент різко поклав слухавку.



Нік поклав трубку з усмішкою і підійшов до вікна, щоб помилуватися – і оцінити вигляд.



Його кімната була на сьомому поверсі. Ранковий рух під ним галасливий. На гладкій стіні ніде не було виступів. Вікна були досить далеко один від одного, щоб відвідування сусідньої кімнати було небезпечним, якщо не неможливим. Про всяк випадок він клацнув їх і зачинив віконниці.



Відвідувачі чекали його на підлозі у ванній кімнаті.



У коридорному тілі виявився один цікавий предмет: здорова пачка сенегальських грошей. Нік швидко порахував і вирішив, що це коштує добрих трьох місяців чесної роботи або, можливо, кількох хвилин чогось більш вражаючого – наприклад, убити шпигуна.



Інший чоловік був іншим.



Його верхня частина тіла була вкрита шрамами та слідами татуювань.



схожі на ті, що на його обличчі, за винятком того, що вони були більшими і випирали назовні червоподібними гребенями. Деякий бруд або барвник були втерті в рани, поки вони були необробленими, і за кілька років до цього були запечатані під шрамами, що гояться. Нік знав, що це племінний звичай. Здійснюється обрядом – але де саме? Знаки були йому чужі.



Те саме було і з сушеним коренем у мішечку, який бовтався на шнурі на шиї людини. Він був роздвоєний, як корінь мандрагори, і коли він затис його між пальцями, від нього виходив дивний запах. Але він був меншим за типову мандрагори і мав сірувато-блакитний колір. А запах? Нік згадав: у брудній кімнаті над лавкою травника – кров, алкоголь та… героїн. Героїн! От і все. Але це було зовсім інше. Це був досить дієвий наркотик та дуже потужне заклинання.



На той час, коли пролунав другий стукіт у двері, Нік вимився, переодягся і пошкодував, що випив у літаку більше, ніж кави. Але це виглядало, як ще один день, коли він пропустить сніданок.



Він відчинив двері зі своєю звичайною обережністю, почувши незвичайний стукіт, який говорив - хоча хто дзвонив цього не усвідомлював - «Ліззі Борден взяла сокиру ...» і дивився на свого відвідувача.



"Так? Що це?" – відрізав він.



Його новий відвідувач кинув погляд у коридор і швидко підняв куточок гарної гумової маски, яку він носив.



«Це я, Хакім Огидний», - прошипів він. "З новою партією приємних фотографій".



Нік усміхнувся і впустив його.



"У мене для вас брудна робота", - сказав він і замкнув двері.



Їм знадобилося лише кілька хвилин, щоб скласти свої плани. Хакім зареєструвався у сусідній кімнаті і під покровом ночі переносив до неї тіла, а потім перевіряв. Посол Картер залишиться в Сенегалі стільки, скільки йому буде зручно, а потім нібито вилетить до Абімака.



Хакім вивчав тіла. З його схожою на плоть маскою, натягнутою на маківку, він більше був схожий на кошмар, ніж будь-коли.



"Корінь і сліди ..." - задумливо пробурмотів він. «Разом вони мешкають лише в одному місці – в горбистій місцевості на північ від Абімако. Може, ми туди підемо?



«Безперечно, - сказав Нік. «Коли ти розповіси мені про це більше. І коли я закінчу у Дакарі».



"І що буде колись?" Гарне око Хакіма запитало його.



«Коли я побачив, що стрибає у Hop Club і що такого високого у «світському житті» на Кіліманджаро».







Стрибок, стрибок та спуск.






Перед тим, як піти, Нік прикріпив додатковий замок до дверей своєї спальні, такий, який фахівці AXE гарантували, витримуючи все, крім тарана. Він розкрив її секрет Хакіму, який міг приходити і йти, коли хотів, і все ж таки не залишати кімнату і її жахливий вміст без нагляду.



Послам доводилося дуже обережно ставитись до того, що вони залишали валятися у своїх готельних номерах.



Хакім мав певні приготування, і Нік продовжив свій шлях, не ставлячи зайвих питань. Однак він не міг позбутися думки, що косоокий єгиптянин зовсім не стурбований проблемами, пов'язаними з тактовним рятуванням від трупів. Насправді задоволення, з яким він підійшов до свого завдання, було майже огидним.



"Ти не можеш зробити це поодинці", - сказав Нік. "Залиш їх, поки я не повернуся з ..."



«Не має значення, не має значення», - перебив Хакім. «Ви виконуєте свою частину роботи, а я займуся своєю. Можу запевнити вас, що я впораюся з цим до вашого задоволення. І до мого власного». І він справді потер руки і захихотів із злодійськими веселощами.



«Корнбол», - сказав Нік і взявся за разючі зміни у своїй зовнішності.



Хакім надихнув його. Коли Нік покинув готель «Сенегал» так ненав'язливо, як тільки він (і, мабуть, Хакім) знав, як, він уже зробив незграбний крок, який виглядав повільним і недбалим, але швидко покривав землю. На той час, як він пройшов два квартали, він був упевнений, що ніхто не стежить за ним і, можливо, не впізнає його, оскільки видатний дипломат прибув до Дакара у серйозних офіційних справах. Він побачив себе у вітрині магазину і мало не заткнув рота. Чудово! Але давай не перестарайся, Картер, інакше тебе заарештують за підозрою в чомусь неймовірному.



Він був не більше зловісним, ніж людина з приємно потворним обличчям і злегка накульгуючи, коли він робив першу частину своїх покупок, а потім реєструвався в готелі «Маджестик» під незрозумілим польським ім'ям. У той момент, коли він це зробив, він відчув себе комфортніше. Цей бізнес, пов'язаний зі своїм ім'ям, прив'язаним до власної особи, коли він був зайнятий важкою роботою, був тим, що він не дбав з перших днів його роботи в УСС. Це було більше питання безпеки, ніж особистого сейфа робота не могла не страждати, коли тебе дуже легко впізнавали.



Інші покупки відібрали у нього значно більше часу та грошей, хоча його покупки були дуже невеликими. Він сховав їх на собі, потім купив карту вулиць і здійснив поїздку різними районами міста на випадок, якщо раптом виявиться, що він біжить по незнайомій алеї, яку переслідують поліцейські або вбивці. Вмить він виявився не в тому кінці глухого кута.



До кінця дня у Хмелевому клубі почалися стрибки. Нік знав це, тому що під час екскурсії він пройшов повз нього і довколишніми вулицями і прочитав табличку з написом: «OPEN 5 TIL ?????»



З погляду розваг, це був не зовсім клуб. Худорлявий піаніст з величезними розширеними очима витріщався з важким умінням, яке могло б звучати чудово, якби піаніно не було мертвим і не ексгумовано після довгого зберігання. До того ж, це не був клуб зі швейцаром в уніформі або членами, які сплачували внески - майже всі його клієнти здавалися членами одного занедбаного братства.



У клубі подавалися закуски, вечері та кава, прохолодні напої та бутерброди, морозиво та алкоголь. Загалом це було досить жахливе та дуже популярне місце.



Піаніно застогнало, а Нік зупинився в дверях і озирнувся. Його обличчя було найвідразливішим, а його скритність - найогиднішим. Будь-який розсудливий вибивала його тут же викинув би. Але єдиний хлопець, який, здавалося, вважався вибивалою, дивився на нього без зайвої цікавості. Ні мажордома, ні господині не було, щоби проводити його до столика, і касир-чоловік дав зрозуміти, що не його робота - грати у супроводі лохів. Схудлі офіціанти стійко ігнорував його.



Нік знайшов для себе невеликий столик, один біля дверей, з якого йому було добре видно всю кімнату. Це був двомісний столик, присунутий до стіни і досить далеко від найближчого столу, щоб дозволити парі спокійно поговорити, якщо вони хочуть усамітнення.



Але більшість пар мало розмовляли. Більшість із них навіть не були парами. Жінок за столиками було менше, ніж чоловіків, і навряд чи можна було вигідно торгуватись за всяку ціну. Тільки один або два з них виглядали інакше, ніж волоцюги. Відштовхували не так їх риси обличчя, як густий, погано нанесений макіяж і поплутана неохайність волосся та одягу. Принаймні половина людей носила темні окуляри навіть за поганого освітлення нелюбого клубу. Схоже, що не багато хто з них багато пив. Один чоловік співав і кричав про себе за чашкою кави, а кілька інших, здавалося, потягували те саме, тільки тихіше. Звичайно, було ще рано розпочинати дію, але, схоже, ця група не жадала дій. Одна група жваво розмовляла та жестикулювала, а решта просто сиділи та смикалися.



«Господи Всемогутній, – подумав Нік, намагаючись схопити офіціанта. Якби Ейб Джефферсон мав таке місце під носом в Абімако, він би закрив його за три секунди, інакше на ньому сидів би його власний чоловік. Це наводило на думку, що, можливо, глава Дакара теж.



Офіціанти продовжували його ігнорувати, але чомусь Нік почав відчувати, що його помітили. Хтось безперечно уважно дивився на нього з напіввідчинених службових дверей ззаду. Він витяг з кишені складаний ніж і щось зробив з ним. Лезо клацнуло так різко, що чоловік через два столи підстрибнув і зіщулився. Нік уважно колупав нігті. Це не було однією з його улюблених звичок, але це дало можливість продемонструвати якесь незначне обладнання.



Нарешті худий офіціант у не зовсім білій сукні, що майоріла, обдарував його поглядом.



"Скотч", - прогарчав Нік.



Офіціант скривив губу. «Бренді та джин».



"Дякую за пропозицію, але я сказав скотч".



«Тільки бренді та джин».



«Добре, чорт забирай. Бренді та джин».



Офіціант обдарував його поглядом, на якому спеціалізуються офіціанти, і попрямував до маленького бару навпроти піаніно. Він повернувся з двома чарками. Один бренді, один джин.



"Мені змішати це?" - нахабно сказав він.



"Я змішаю", - прогарчав Нік. «І скажи менеджеру, що хочу його бачити. Бізнес».



Офіціант підняв брову. «Я з'ясую, чи це зручно. Що за бізнес?"



Очі Ніка звузилися, а рота перетворився на тонку тверду лінію.



“Я скажу йому сам. Просто передай його». Злість на його обличчі і крижаний голос не пропали даремно. Чоловік різко обернувся і підійшов до задніх дверей.



Джин був жахливий, але бренді був напрочуд м'яким. Нік випив їх обох, проковтнув джин, як ліки, але затримався над бренді. Він вдав, що не бачить, як офіціант зупиняється, щоб обмінятися знаком із вибивалкою.



Він послав кудись вибивала і багатозначно подивився на радієвий циферблат свого годинника. Вибивала – синець в американському костюмі – кивнув і вийшов, щоб доставити повідомлення.



Нік поліз у кишеню за пачкою марокканських сигарет, які він купив раніше вдень, коли внутрішні двері широко відчинилися і щільно зачинилися. Нік сконцентрувався на тому, щоб стриматися, змушуючи себе не повертати голову і не дивитись, і дивувався, наскільки це було для нього політичним подивом.



Підлога поряд з ним затремтіла.



Він дозволив собі підняти очі.



Величезна жіноча плоть зупинилася біля його столу. Вона була одягнена у величезну безформну чорну річ, яка мала бути сукнею, тому що це не було нічим іншим, і це був один здутий жир за іншим від неймовірних кісточок до динних щік. Маленькі поросячі очі дивилися на нього з-під жирних складок обличчя, а величезні сережки спускалися з відвислих мочок вух. Білі бабуси оборки на шиї ковбаси і мереживні оборки по краю чорного мішка. На неймовірно витончених пальчиках обох пухких рук блищали обручки. Маленький круглий рота відкрився, і з укриття пролунав звук.



"Я менеджер", - промимрив він. "Що ти зі мною робиш?"



Нік відсунув стілець, але не підвівся. Він поліз у внутрішню кишеню і витягнув футляр для візитних карток.



Ти менеджер? Я не чекав… е-е… жінку. Моя візитівка».



Микання перетворилося на регіт. Величезне тіло тремтіло і гойдалося, як гора під час землетрусу.



«Це не все, чого ти не очікував, чи не так? Що це за карта? Вона схопила його своїми прикрашеними коштовностями пальцями і продовжувала голосно хихикати. У голові у Ніка промайнула сцена з Коні-Айленда, величезна і шалено сміється жінка, яка сиділа у своєму величезному кріслі біля одного з розважальних тунелів, розгойдувалася туди-сюди і вмовляла клієнтів прийти і схвилювати шалене веселощі. божевільні дзеркала і ракетні машини, і речі, які з вигуком вискакували з павутиння пітьми. Одного разу її забрали чоловіка в білих халатах, і вона померла в психіатричній лікарні.



"А. Сигізмонді!" вона прочитала недовірливо. "Це не ваше ім'я, чи не так? Це не чиєсь ім'я!"



"Можливо, це не так", - визнав Нік. Але я використовую його. Чи є місце, де ми можемо поговорити наодинці?»



"Новинки та особливості", - прочитала вона. "Касабланка".



«Заради бога», - пробурмотів Нік. «Не так голосно. Я прийшов сюди не для того, щоб поговорити з усією клятою кімнатою – тільки з тобою».



Її маленькі очі дивилися йому в обличчя. "Ми поговоримо тут".



"Мені це не подобається", - категорично сказав Нік. "Може, мені краще поговорити безпосередньо з власником".



"Тобі не обов'язково це подобатися", - так само категорично сказала вона. «А я власник. Що це за фірмові страви? І навіщо мені про них розповідати?



«Я чув про ваш будинок у Касабланці», - м'яко сказав він. «І мої контакти кажуть мені, що вам може бути цікавим те, що я можу запропонувати. Тобто вони направили мене до Хмелевого клубу, але не до вас на ім'я. Вони обережні. Я сподіваюся, що ви також. Тепер, можливо, ви дозволите мені поговорити із вами без аудієнції».



Вона подивилася на нього зверху вниз, її очі були яскравими та проникливими.



"Великий послав тебе?" пробурмотіла вона.



Він дивився на неї у відповідь, намагаючись виглядати одночасно зрадливим і докоряючим. "Я нічого не знаю про Велике", - сказав він, бажаючи цього. «Мій бізнес – це моя особиста справа. За винятком, звичайно, моїх партнерів в інших країнах».



"Ах, інші країни". Вона витягла стілець, ніби він був зроблений із сірників, і навалилася на нього. Її тіло та стілець одночасно застогнали. «Ви маєте з собою зразки ваших новинок? Вони мають бути досить маленькими, щоб їх могло заховати моє тіло!» Вона голосно засміялася. «Якщо ми збираємось поговорити, ми маємо якось одне одного називати. Я мадам Софія. Софі, як Софі Лорен! Її тіло затремтіло від задоволення. «Але як я можу називати тебе Сигізмонді? Це неможливо!"



"Називай мене як хочеш", - коротко сказав він. "Давайте не витрачатимемо час один одного. Спочатку поверніть мою картку, будь ласка, а потім не рухайтеся, поки я не покажу вам те, що в мене є. Якщо вам це не цікаво, скажіть так, і я піду. Але попереджаю вас, Мадам Софія, коли я піду, я не збираюся, щоб ваші наймані руки втручалися в мої справи.» Вираз його обличчя був сконцентрованою загрозою.



Вона пронизала його своїми яскравими крихітними очима і підштовхнула картку до нього через стіл. Один рукав ковзнув на кілька дюймів нагору по її товстій руці, і він побачив уколи. Принаймні, вона не зватиме копів. "Ти жорсткий", - схвально заржала вона. «Мені подобаються безжальні чоловіки. Ці інші – тьху!» Зневага пробігла її тілом. «У тебе є сила. Покажи мені, що ще маєш». Її тон і погляд були такі суворі.



і неприємним, що вона, здавалося, говорила не про зразки у його кишені.



Він приховав своє відчуття відрази і відвернувся від неї, дивлячись на двох нових клієнтів, які увійшли. Вони були в темних провулках біля причалів або біля вогнища Мау-Мау, вимовляючи жахливі клятви і встромляючи свої пазурі в живі людські начинки; або вони належали до Хмільного клубу і якоїсь іншої організації, що збирає істот, що виродилися, і перетворюючи їх на вбивць.



Нік дивився, як вони знаходять столик у задній частині будинку, перш ніж витягти з його кишені перший пакет. У той же час він помітив, що кілька інших чоловіків вийшли з-за своїх столів і, шкутильгаючи, пробиралися через двері за худим піаністом.



Він згорбився і нахилився над столом, прикриваючи пачку від очей, крім неї. Його рука оголила це, але не відпускала. Це був прозорий пластик, наповнений білим порошком, який мав більший попит, і мав вищу ціну, ніж золотий пил, навіть незважаючи на те, що він був розрізаний, нарізаний і напудрений одним бездушним злодієм за іншим. Вона ніколи не дізнається про це, поки не спробує - а він не приніс його сюди, щоб комусь скористатися.



"У мене є ще цього", - пробурмотів він. "Набагато більше. Пакети більшого розміру, багато з них на мільйони, якби я зміг дістатися американського ринку. Але це зручніше для мене – особливо якщо я можу розвантажити у великій кількості. Зрозумійте, мені не потрібне. Я знаю інші ринки. І я піду до них, якщо тобі це не цікаво”.



"Дай мені відкрити", - видихнула вона.



"Ось?" - прошипів Нік. «Ви, мабуть, збожеволіли. У вас має бути офіс чи підсобне приміщення, яке ми можемо використати».



Мадам Софія перевела погляд із нього на пакет.



"Можливо, ми зможемо", - проворкувала вона. "Можливо. Тобі було що ще показати мені?"



Він витяг згорток з-під її чіпких пальців і поліз під куртку за другим з двох найважливіших предметів, які йому вдалося отримати протягом дня.



Він був більш-менш схожий на трубку і був меншим за його руки, так що сховати його під час подорожі по столу було легко. Він розтиснув перед нею руку, і її величезні груди опустилися, щоб зустрітися з ним.



Він почув тихе зітхання, що походить від слонового тіла.



"Де ти це взяв?" Її товсті, але витончені пальці стискали корінь і непристойно стискали.



Нік знизав плечима. "Яка різниця, чи є у вас застосування?"



Її крихітний рот підібгався. "Від одного не так багато користі".



Нік нетерпляче клацнув язиком. "Один! Я сказав вам, що це зразки. У мене необмежені запаси.



"Це малоймовірно", - скептично сказала мадам Софія. «Я знаю джерело цих речей, і я знаю, що вони ростуть лише за дуже рідкісних умов. Ваші запаси не можуть бути необмеженими. Ви брешете".



Нік наповнив свій голос нетерпінням та зневагою.



Ти знаєш джерело! Коли мій народ виявив його за останні кілька тижнів? Тьху! Думаю, ви маєте на увазі то засохлу овочеву грядку в - як це місце? - там на пагорбах Ньянгі. "



"Дуоло", - сказала вона задумливо. «Отже. Засохлі овочі. Хм. Так, я думаю, ми можемо дійти згоди. Ми підемо до моїх кімнат у задній частині будинку». Вона насилу підвелася зі стільця. Нік сунув зразки у внутрішні кишені і багатозначно поплескав по захованій кобурі. «Жодних хитрощів, - попередив він. "Я ні за що не здаюся".



"Чому винен ти?" вона розуміюче мукала. "Приходити."



Йому здавалося, що в кімнаті немає жодного звуку, крім металевого брязкання фортепіано та скрипу підлоги під її ногами. І здавалося, ніби всі очі в кімнаті впиваються в нього.



Мадам Софія підбадьорливо махнула мускулистому вишибалу і велично прошкутильгала через внутрішні двері, за нею слідував Нік. Вона пішла вузьким проходом, що ледве дозволяє їй пройти, проходячи повз кілька зачинених дверей і одну прочинену. Нік зупинився позаду неї, щоб запалити одну зі своїх цигарок «Касабланка» і швидко зазирнути всередину через тріщину. Те, що він побачив і почув у цей короткий проміжок часу, коштувало всій його подорожі.



Молода людина з м'яким обличчям у яскравій американській сорочці розмовляв у радіопередавач. Його обличчя було типовим жовто-бежевим китайцем, а голос – суто американським китайським. У ньому йшлося: «… успіх наш, якщо президент помре. Наша справа йде добре…»



Нік мовчки наздогнав мадам Софію і пішов за нею до кімнати наприкінці коридору.



Вона зачинила за ними двері.



"Мій офіс", - сказала вона.



То був якийсь офіс. У ньому був величезний письмовий стіл, величезні стільці та величезне ліжко.



"Сиди, давай поговоримо".



Нік вибрав стілець із прямою спинкою і сів.



З якоїсь причини його сигарета мала неприємний присмак, і виникла незрозуміла нудота в ділянці шлунка. Він озирнувся у пошуках попільнички та погасив цигарку.



«Я хочу, щоб усі зрозуміли, – сказав він, – що я займаюся цим бізнесом, тому що це бізнес, і все. Я можу поставити стільки, скільки вам потрібно, коли це потрібно. Звичайно, є плата за доставку, яка додається до ціни продажу”. Його майже охопила нудота, і його затопило запаморочення.



"Ах, доставка", - жирно пробурмотіла мадам. «Але ти виглядаєш трохи блідим. Може, випити?



Напій! Солодкий Ісусе, от і все! Ніколи не ризикуйте з незнайомцем у такому місці – ніколи. Міккі, швидкий обшук, а потім або перемир'я, або смерть.



"Ні, дякую", - сказав він. «Цей джин був отрутою. Ти маєш рацію, я погано почуваюся. Думаю, я подихаю свіжим повітрям». Він ледве підвівся на ноги.



Мадам Софія поклала свою товсту праву руку йому на плече і стиснула. «Чому тобі просто не розслабитися, поки тобі не стане краще? Поспи трохи. Відпочинь». Вона багатозначно потягла його, підштовхуючи до ліжка. "У старого слона були м'язи, приховані під цим жиром", - приголомшено подумав він. Треба забиратися звідси. Треба забиратися звідси. Вони побачать крізь маскування. Знайдуть зброю Вільгельміна Хьюго П'єр, подивляться на татуювання AX, візьмуть героїн та вб'ють мене.



Він зробив глибокий вдих і струсив її руку.



"Ні", - прогарчав він. Ти думаєш, я божевільний? Ти пошкодуєш про цей мерзенний прийом».



«Чому, любий, – проворкувала вона. «Я не розумію, що ти маєш на увазі під трюком. Давай, лягай на ліжко». Її сила, здавалося, зростала, а його сила згасала. Це було безнадійно; йому треба було піти, перш ніж він зовсім вимкнувся.



Він встромив кулак у її великий живіт. Вона судомно зітхнула і схопилася за себе, не впавши. Христе! Вона була китовим жиром, шкірою носорога і гігантським мішком з піском в одній особі. Одна товста рука потяглася до тривожної кнопки біля столу, а друга почала дряпати йому горло. О-подібний рот і надувні груди збиралися для крику. Нік відсмикнув свою пошкоджену праву руку і вдарив твердою стороною долоні по потворному роті і по гудзику. На цей раз мадам хмикнула і відсахнулася, з носа хлинула кров. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж вона впала, але вона впала. Нік завдав ще одного мстивого удару по величезному животу і, спіткнувшись, попрямував до дверей «офісу».



Як, чорт забирай, вибратися з цього місця, поки він не впав… Його голова розгойдувалася, як йо-йо, а ноги перетворювалися на спагетті.



Вільгельміна вилізла з кобури, коли Нік відчинив двері і поплентався в коридор. Вона була галасливою, але за таких умов була його найкращим вибором. Вільгельміна була дев'ятиміліметровим «Люгером» у спрощеному вигляді, провела час у казармах СС у Мюнхені до того, як Нік убив її власника та усиновив її. Вона стала його найнадійнішим фахівцем із усунення несправностей.



Його накрила хвиля хвороби, і він застогнав. Двері в радіорубку відчинилися, оператор вийшов і дивився на нього. Так рано! Нік простогнав про себе. Один постріл - і весь будинок на мене, і я навіть не знаю, як звідси вибратися.



Він стрибнув на розмиті кольори картатої сорочки і щосили відтяг Вільгельміну. Вільгельміна вдарила тихо, але з такою ж смертоносною силою, як і її кулі, завдавши удару в горло, розчавивши дихальне горло, і завдавши його смертельній силі й точності.



Хлопець у картатій сорочці видав жахливий звук і впав. Несподівано всі двері в коридорі відчинилися, і здавалося, що підлога розгойдується, і вся довжина вузького коридору перетворилася на рукавичку, заповнену ляками з витріщеними очима й кістими руками, що стискаються.







Щось старе, щось нове






Вільгельміна здригнулася в його невпевнених руках. Перед обличчям Ніка попливли неймовірно великі очі людських опудал.



Він стиснув зуби і гірко вилаявся сам із собою. Чорт забирай, Картер, візьми себе в руки і забирайся, забирайся! Рука схопила його за рукав. Він сердито відсмикнув руку, ніби його штовхнув жебрак у натовпі, і слабкість його власного жесту так стривожила його, що легке тремтіння усвідомлення пробігло по ньому, і його очі ненадовго сфокусувалися. Нік міцніше стиснув Вільгельміну і змусив свої ноги пройти прямою, болісною лінією вузьким проходом. На ходу він шепотів, як чоловік у власному сні чи у чиємусь кошмарі.



«Один рух від будь-якого з вас», - злісно співав він, лише невиразно усвідомлюючи, що він говорив, - «і я стріляю. Один звук, один маленький рух, один крок у будь-якому напрямку…» Одне чорне око Вільгельміни оглянув коридор, досліджуючи вперед і назад, уперед і назад. "... і ти помреш. Хто хоче померти?"



»Він хитнувся вперед, і виснажені постаті відійшли від нього, не рухаючи ногами, не рухаючи руками, просто гойдаючись назад і спостерігаючи за ним своїми хворими, зляканими очима. Одна нога, інша нога, одна нога, інша нога, придуште хворобу і тримайте її в животі, напівприкривайте очі і тримайте їх у голові, зморгайте чорноту, ущипніть свій мозок, щоб не заснути… Прохід роздвоюється. Одна розвилка вела назад у кафе. Інша, мабуть, вела в тил і двері на вулицю. Але, можливо, й ні.



Ти. Ти». Вільгельміна тицьнула в рваний рукав. «Який вихід звідси? Покажи мені. Веди дорогу».



Переляканий наркоман спробував повернутися до своєї кабінки. Нік загарчав і тицьнув його «люгером». «Давай! Покажи мені! І не попереду. Позаду». Чоловік судорожно затремтів, але зумів незграбно повернути ліворуч і в інший короткий коридор із дверима наприкінці. Нік потягся за ним, намагаючись зберігати пильність серед червоного серпанку, що кружляло навколо нього.



"Відкрий двері. Скажи мені, чи є хтось зовні. Не бреши - я тобі голову відірву».



Тремтячі пальці поралися з ручкою. Двері відчинилися. Небажаний ескорт Ніка кинув на нього полум'яний погляд ненависті та вийшов назовні.



"Ніхто", - повідомив він. "Люди наприкінці кварталу, а не тут".



Нік виник за ним і притиснув Вільгельміну до виснаженої спини. Він приголомшено дивився надвір. Здавалося ясним, наскільки він міг бачити крізь густий болісний туман, який майже тонув його. Двері відчинилися в декількох футах або ярдах позаду нього, і крізь рев у вухах він почув здавлений крик, а може, це був не що інше, як різкий вдих. Він штовхнув хлопця в дверному отворі з такою несподіваною силою, що той спіткнувся і впав з різким прокльоном. Нік вдихнув вечірнє повітря і змусив ноги бігти. Вони були свинцем, а він був живою смертю, і його почуття кричали йому, щоб він кинув нерівний бій і дозволив червоній темряві поглинути його. Але одна іскра, що світилася, яка була його шостим почуттям, казала йому, що він повинен бігти, ухилитися і знову бігти, тому що небезпека бігла за ним, і він не міг дозволити собі впасти, інакше... чи ще... чи ще що? Він невиразно відчував, що кінець світу настане, якщо він здасться, і що це буде його провина. Порив вітру злегка вдарив його по обличчю, надаючи швидкоплинної сили. Його притуплена чутка вловила звук кроків надто близько до нього, і він кинув погляд через плече. Кроки сповільнилися, і напівфокусовані очі Ніка побачили, як чоловік із зеленим обличчям та жаб'ячими віками підняв руку, сунув її між лопаток і висунув щось довге, зловісно блискуче.



Інстинкт вирвався з якоїсь прихованої глибини і змусив Ніка спалахнути, навіть коли він повернув своє мимовільне тіло набік. Довгий злий ніж просвистів повз нього, марно вдарившись об тротуар; чоловік на ім'я Лазло скрикнув і схопився за розбите плече. Нік знову вистрілив і побачив, як Зелене Обличчя кинулося надвір і крабом вилізло у відкритий дверний отвір. Мій Бог! Двері все ще так близько? Нік змусив себе встати і побіг, зробивши ще один непотрібний постріл через плече.



Йому здалося, що звідкись позаду нього, десь за спиною Ласло, десь у цьому божевільні з усіма дверима й кабінками, долинає тупіт ніг. Він змусив свій стомлений розум закачати іскри енергії у його важке тіло та побіг.



Його уявна карта мерехтіла, розмивалася, перетворювалася на маленькі квартали, провулки, широкі проспекти та звивисті вулички, які він так ретельно досліджував години, тижні або роки тому. Він біг, як одержимий, забувши, що розумний втікач не побіжить, а змішається зі своїм оточенням, пам'ятаючи тільки, що він повинен слідувати запланованому маршруту втечі. Його серце билося сильніше, ніж його кроки, а його ноги, що спотикалися, були ворогами швидкості і обережності. Нарешті він знайшов арку та немощений провулок, який шукав. Коли він увійшов, на нього дивився високий чоловік у синій мантії, що розвівається, але не спробував його зупинити.



Нік, хитаючись, пройшов по провулку і вийшов на вузьку задню вуличку, вздовж якої стояли халупи, які були трохи більше, ніж солом'яні хатини. Він перетнув її різким бігом, який здавався йому не більш ніж повзанням, а коли він дістався іншого боку, то спіткнувся на низькій доріжці і впав.



Мир. Інші. Це було чудово. Він ліг обличчям униз і відчув, як його думки пливуть, пливуть… Ні! Устань та йди! Вставай, ноги твої, чорт забирай! Відкрий, ублюдки очі, і залишайся відкритими! Він зробив глибокий болісний вдих, потім ще й ще, волаючи до останніх ресурсів натренованої йогою сили і волі, щоб відірватися від засміченого тротуару і знову стати на ноги.



Його свинцеві ноги болісно пробігли ще один квартал і



повели його на ширшу вулицю, яка вела на галасливу, їдку ринкову площу, зайняту вечірньою торгівлею. Нік сповільнив крок і ввалився в натовп, як людина, що пробирається крізь каламутну воду. Він невпевнено пробирався через групи туарегів у вуалі і засмаглих, гордовитих маврів, повз квіткові кіоски та виставки вишуканого срібла та химерних амулетів, подалі від того, що полювало за ним на вузьких вуличках. Зупинившись біля скриньки, де кипіла гаряча їжа та гарячі рідини, він купив кухоль солодкої міцної кави і змусив себе озирнутися на переслідувачів. Якщо вони все ще були за ним, то він більше не міг їх бачити. Кава ошпарила йому горло і живіт. Він випив стільки гарячого, солодкого напою, скільки міг, і рушив далі. Через площу та вниз по кварталу. Через вулицю та вниз по іншій. Він побачив, як мимо проноситься пошарпане таксі, і йому захотілося його зупинити. Але воно пройшло повз нього, перш ніж він зумів підняти руку, щоб помітити його. Червоний серпанок повернувся йому в голову і ліг на плечі. Ходити! - люто сказав собі. Іди, чорт тебе забирай, і продовжуй іти.



Нарешті важкі ноги, які, здавалося, належали якомусь непокірному роботу, вивели його на широкі вулиці, усіяні сяючими рожевими та блакитними будинками; повз будинки та їхні балкони в квітах на широкі ділові вулиці; повз статуї на міській площі; повз маленькі паризькі магазини на вулицю, яка принесла йому відчуття комфорту та затишку.



Було неможливо пройти останні кілька кроків між кутом та вітальними відчиненими дверима «Маджестика». Людина могла зробити тільки так багато, і тоді його отруєне тіло мало відпочити або впасти.



Позаду нього пролунав крик. Це було схоже на порив вітру, який допоміг йому надихнути. Потім величезні сенегальські солдати крокували вперед тротуаром; він зібрав достатньо сил, щоб кинутися попереду них, змушуючи себе зберігати стійкий крок, щоб вони залишалися позаду нього як живий щит, доки він не досяг дверей готелю.



Газета була останньою річчю у світі, яку він хотів зараз, але він змусив себе зупинитися біля газетного кіоску у вестибюлі, чекаючи, чи хтось піде за ним. Увійшли три туристки та морський офіцер. Він підвівся нагору, не питаючи ключа, і ввійшов усередину, відчинивши двері. Ліжко було м'яким… зручним… зрадливо привабливим… Нік відхилив запрошення та зателефонував до служби обслуговування номерів. Він ходив по підлозі, доки не принесли кави. Потім він двічі замкнув двері, напився і обмацав горло тремтячим пальцем, відпив ще й його вирвало. Він ходив, пив, ходив, промацував і виливав усі нутрощі у ванну, поки його не охопила більш природна втома. І ось, нарешті, він дозволив собі сісти та відпочити.







* * *




Спеціальний посол Ніколас Картер швидко увійшов до готелю «Сенегал» невдовзі після пізнього заходу сонця та раптового нападу темної ночі, не намагаючись приховати чи замаскувати своє прибуття, але не виставляючи себе напоказ на користь бомбометачів чи інших можливих убивць. Він пройшов через вестибюль із натовпом і дочекався, поки його ліфт майже не заповниться, перш ніж увійти до нього. З ним вийшла молода пара, що сміється, і зупинилася за три двері до його власної, частково закриваючи огляд спостерігачеві в протилежному кінці коридору, але даючи Ніку шанс побачити, як за ним спостерігають.



Він постукав у двері за сигналом «Ліззі Борден» перед тим, як відпустити два замки – стандартний та свій власний – і увійти, його думки зосереджені на Хакімі та інших людях, а його рука – на Вільгельміні.



Хакім відкинув газету, коли Нік увійшов.



«Ах! Мандрівець повертається, трохи зблідлий. Чи можу я порекомендувати вам цілющу порцію вашого чудового скотчу?»



Нік помітив склянку на столі поруч зі своїм косооким колегою і побачив, що Хакім ховав за своєю газетою грізну кирпату зброю. Він скинув замки дверей і з ентузіазмом кивнув.



"Можна, можливо. Можна навіть налити. Чоловік у коридорі якось пов'язаний з вами чи він іде з готелем?



Хакім відірвався від своєї наливної рідини і пильно глянув на Ніка здоровим оком. «То він усе ще тут? Ні, він не мій.



«Але він бачив, як ти приходиш і йдеш, так? Дякую". Нік з подякою проковтнув і опустився у крісло. «І він знає, що ти маєш доступ до кімнати, навіть коли мене тут немає?»



"Я не впевнений, що він знає". Хакім зручно влаштувався у кріслі. «Я здорово зіграв, постукавши і впустивши мене, і я думаю, що обдурив його, доки ви не повернулися. Він, мабуть, вже зовсім спантеличений».



Нік посміхнувся. "Може, нам варто дати йому подумати ще більше,



заманюючи його сюди та запрошуючи поговорити. Але я маю сумнів, що йому є що запропонувати».



Хакім скривився та кивнув. "Це, звичайно, було б розвагою, але він виглядає досить дурним підлеглим, і з таким же успіхом він може залишитися там, а не бути заміненим більш жорстким клієнтом. Можливо, мені краще розібратися з ним сьогодні ввечері з іншими нашими друзями. Він кивнув своєю злою головою у бік закритою ванною. "Якщо ви не думаєте, що він створить вам труднощі, коли ви знову поїдете звідси?"



"Я впораюся. А як щодо приготування надвечір? Все готово?"



Неймовірно потворне обличчя надавало йому ще страшнішого вигляду, ніж зазвичай. "Ах да!" - зашипів косоокий з жахливою радістю. "Тіла рушать сьогодні ввечері!"



Нік запитливо підняв брови. «За власним бажанням, без сумніву? Можу я запитати…?"



«Ні, друже, ти не можеш. У злого генія мають бути свої секрети. До речі, маю хороші новини. Виноградна лоза говорить мені, що президент Макомбе подолав кризу та показує всі ознаки гарного одужання».



"Слава Богу за це", - щиро сказав Нік. «Це означає, що у нас є певна надія навести лад у цьому безладді. Але як ви пов'язані з виноградною лозою? Я думав, вас не знають у цих краях?



Хакім прикрив своє здорове око в загадковому підморгуванні і дозволив іншому втупитися в стелю. «Я маю свої методи. Тепер, можливо, замість того, щоб ставити мені всі ці незручні питання, ти розповіси мені, як ти провів свій день і чому ти виглядаєш таким блідим і цікавим».



Нік розповів йому коротко, але яскраво. Хакім слухав із зростаючим інтересом і видавав тихі всмоктуючі звуки вдячності.



«Слава Аллаху та всім його дітям!» - захоплено сказав він. «У тебе має бути голова, яка б могла гнути кулі. Але як шкода, що ми не змогли закликати Чесного Ейба зробити набіг на цю смердючку і злякати всіх щурів».



«Так, ну, почервонів лише я, – кисло сказав Нік. Потім він задумливо посміхнувся. «Я зробив один анонімний телефонний дзвінок дорогою сюди – місцевим поліцейським. Насправді це було не зовсім анонімно. Я істерично мукав на них і сказав їм, що мене звуть мадам Софія і що в будинку було вчинено вбивство. мій безневинний заклад, Хмелевий клуб. Не могли б вони поквапитися, бо вбивця ще був поблизу і навіть намагався напасти на мене, Софіє. Тоді я закричав та швидко повісив трубку». Факт Хакіма перетворився на його недоречно привабливу усмішку. «Я не знаю, що це дасть, - сказав Нік, - але, принаймні, це повинно їх потурбувати. І невелике приставання іноді може бути дуже доречним».



«Я мушу сказати, що ви дуже незвичайний посол». Тон Хакіма передавав і комплімент, і питання. Ви завжди так ведете свої делікатні переговори?



«Ми, дипломати, маємо вміти адаптуватися, - сказав Нік. «І ти не уявляєш мені типового професора. Давай ще вип'ємо».



Вони випили за здоров'я президента Джуліана Макомбе, і Нік перевдягся у вечірній одяг. Він трохи поправив свою тростину, сказав Хакіму насолоджуватися вечірньою розвагою і дуже тихо вийшов у коридор.



Спостерігача більше не було на своїй посаді.



Нік насупився про себе. Йому було зручно не мати справи з цією людиною, але куди він зник і чому? Мовчазне просування Ніка коридором було навіть більш обережним, ніж зазвичай. Але він ще був один, коли підійшов ліфт, і так само один, коли увійшов до машини.



За винятком, звісно, ліфтера.



Двері за ним безшумно зачинилися, і він повернувся обличчям до себе.



Оператор опустив машину менш ніж на один поверх і натиснув на кнопку зупинки. ліфт затремтів і зупинився.



"Біда?" - М'яко сказав Нік. Але всі його почуття тремтіли і насторожилися.



"Великі проблеми", - погодився оператор. Щось металеве з'явилося в його руці, і він повернувся до Ніка. "Проблема в тому, що ти помреш". Пістолет у його руці був забезпечений звичайним глушником.



"Я що? Ти злишся?" Нік мимоволі підняв палицю.



"Ти помреш", - невблаганно повторив чоловік. "Удар у мене не допоможе". Він підняв пістолет.



"Чому?" - Сказав Нік і вистрілив першим. Металевий уламок смерті врізався в голе горло людини зі швидкістю кулі. Рука з пістолетом сіпнулася вгору, коли Нік відскочив убік, і задушений крик майже заглушив звук дикої кулі, що вилітає з пістолета. Постріл вдарився високо у стіну клітки, обшитої дерев'яними панелями. І щось здригнулося! Коліна ліфтера підігнулися. Він відчайдушно рвав собі горло і тяжко впав. Тільки ретельний огляд покаже, як померла ця людина.



"Тінг!"



Нік швидко подумав. Він засунув пістолет у кишеню і глянув.



на номери. Дзвонили одинадцятий, сьомий, п'ятий поверхи... тинг!... І восьмий. Він переступив тіло і підійшов до вимикачів ліфта.



Машина завелася з дратівливим бурчанням. Нік спустився на третій поверх і помолився.



Він вийшов у застелений килимами передпокій третього поверху і зітхнув з полегшенням. Офіціант мав намір вивести службовий візок з кімнати декількома дверима нижче, і, крім нього, в холі нічого не ворушилося. Нік відвернувся від офіціанта і поспішно попрямував до сходів. Потім він пустився галопом униз сходами.



Вестибюль кипів від звичайної активності.



Нік пройшов через нього у ніч. Біля тротуару чекала черга таксі.



Він вирішив прогулятись. На щастя, до Кіліманджаро можна було легко дійти пішки. За це він був вдячний – йому не було настрою ні до невідомих таксистів, ні до марафонських прогулянок. І якби рекомендоване Руфусом Макомбе місце розваг було чимось на кшталт рекомендованого ним готелю, Ніку знадобилася б вся його енергія та кмітливість.



Це було місце з ненав'язливою зовнішністю та простими меблями. Але він був великим і просторим, його відвідувачі були набагато менше завсідників Хмелевого клубу, і в ньому вирувало життя.



Нік замовив вино та низку «зразків регіональних делікатесів», запропонованих молодшим братом президента Макомбе. Обслуговування було швидким і веселим, а їжа та вино були чудовими. Група співаків у супроводі фантастично різнобічного барабана співала з юнацькою енергією, змішаною з талантом та свіжою вишуканістю нового, бурхливого світу. Глядачі - чорні, білі, кремово-бежеві та темно-засмаглі, одягнені в пух і прах або в найпростіший вуличний одяг - стукали ногами і ляскали в долоні зі спонтанністю, від якої Нік на мить відчув себе таким же безтурботним, як і вони. Нік намагався згадати, що в нього є робота, хоча, як ця робота могла бути пов'язана з цим радісним місцем та натовпом, все ще залишалося для нього загадкою. Але, без сумніву, таємниця проясниться, якщо вона залишиться з нею досить довго.



Артисти вклонилися і попрямували під бурхливі оплески. Нік відпив вино і почав чекати.



Усі вогні згасли. Сміх припинився.



Невидимий барабан забив повільний наполегливий ритм. Спочатку він був тихим, ніби долинав з далеких пагорбів, але потім він наближався, його ритм перетворився на візерунок терміновості.



Низький голос зародився, зустрів барабанний бій, промимрив навколо нього кільця і злетів високо в повітря, ніби стелі не було, а тільки небо. Він висів там довгий час, солодкий і ясний, як спів дикого птаха, а потім м'яко впав у серії тихих зітхань, як річка, що тече по невеликому гладкому каменю.



Ніку здалося, що в затемненій кімнаті здригнулося зітхання. Він пройшов крізь нього, як вітерець у лісі молодих дерев, і він відчув, як його кров тече, гаряча й холодна. Тьмяне світло, спочатку не більше ніж світло смолоскипів у тумані, пом'якшувало темряву в центрі кімнати. Він поступово зростав у міру того, як голос зростав і співав словами, які були дивними, але звуками, які розповідали про спогади про печалі і темні долини, про мешканців джунглів, прохолодні озера, залиті сонцем гірські вершини, про нове кохання та примітивні пристрасті. Коли світло смолоскипа перетворилося на повне світло, він показав жінку з розкинутими руками, високу жінку з короною чорних як ніч волосся і обличчям, про яке чоловіки мріятимуть, доки вони не помруть, повнотіла, повнокровна жінка, чия вишукана форма коливалася і тремтіла від пристрасті її пісні. Вона так яскраво мерехтіла і горіла світлом своєї чуттєвої краси, що осоромила штучне світло.



Світло в хаті опустилося до свічок. Пісня затихла, приєднавшись до барабана, і лишилася з нею. Десь із темряви пролунав шепіт чоловічих голосів. Шепіт перетворився на слово, що видихається хором, і єдиним словом було її ім'я. «Mirella… Mirella… Mirella…» Хор затих, як подих вітру. Барабанний дріб почастішав.



Мірелла танцювала. Її власний голос та одиночний барабан були її акомпанементом; танець почався з повільного тремтіння м'язів і переріс в екстаз. І поки вона танцювала, вона була центром землі, і всі очі в кімнаті пестили її. Її власні очі нічого не шукали; вони його вже знайшли. Її очі, рухи та пульсуючий голос були зосереджені на одній істоті.



Вона дивилася лише на Ніка.







Вони називають мрію Мірелла






Він був зачарований нею.



У ньому був майже надприродний магнетизм. Але в її ідеально сформованих кінцівках не було нічого надприродного.



Або у тому, як вони рухалися. Це був не так танець, як пропозиція і не пісня, а скоріше інтимне запрошення. Інтимний, тонкий, безпомилковий і чарівний.



Нік відчув, як її заклинання зачаровує його, і виявив, що не в змозі боротися з ним, навіть не бажає битися. Його воля танула, коли він дивився на неї, поглинаючи її чарівну красу всіма своїми почуттями. Її гіпнотичні очі, що світяться, тим більше засліплюючі очі, зворушені кільцем, зловили його і обернули.



Барабанний дріб та його серцебиття знову змінилися. Цього разу вона говорила з приємним рідким акцентом, який йому було важко вловити, хоча полірована мідь її шкіри говорила як про Північну Африку, так і про Близький Схід. Вона сказала, що співатиме про воїнів і про полювання на левів, про те, як вони вистежували, бігали, стріляли списами і билися, поки, нарешті, не повернулися з тріумфом у свої будинки, важко дихаючи від своїх праць.



Спочатку її гнучкі рухи та низький пульсуючий голос припускали скритність та обережність. Поступово вони збільшили інтенсивність полювання, а потім і вбивства, і її голос злетів до неймовірної висоти, перш ніж закінчився тремтячим зітханням. Її ноги злегка тупотіли у свого роду урочистості, її стегна ритмічно посмикувалися, а її дихання видавало повідомлення про виснаження. Нік бачив молодих воїнів наприкінці полювання і знав, що її майстерність неймовірна; і все ж для нього ці рухи були не тільки натякаючими на кульмінацію полювання, але також на кульмінацію, набагато чуттєвішу і захопленішу. Нарешті вона заплющила очі і дозволила рукам і голові відкинутися назад, ніби уві сні, і задоволена посмішка заграла на її губах. Тоді вона була вже не воїном, а жінкою, яка мріє про свого коханого. Її руки мляво піднялися і почали пестити власне тіло. Пелена трохи впала на підлогу.



Нік уперше усвідомив, у що вона була одягнена, і навіть тоді він не міг цього описати. Коли вона підняла руки проти світла, це було щось мерехтливе і водночас прозоре. Він був повний, але при цьому відповідав її тілу; і він спочатку подумав, що це не єдиний одяг, що струмує, а безліч окремих складок і вуалей. Один за одним вони вільно плавали, і гарне тіло хиталося і крутилося. У Ніка у скроні стукав слабкий пульс. Жінка була неймовірною; хтива без вульгарності, без сорому, але не безсоромна віддаючи свою красу; безособовий, майже загадковий, але теплий та нескінченно бажаний. Якимось чином усі заняття йогою у світі в цей момент не дали Ніка. Будь проклятий контроль дихання! - подумав він і відчув, що мало не задихається.



Вона знову глянула на нього крізь довгі густі вії, і йому здалося, що він побачив усмішку, призначену для нього одного. Можливо, вони так думали. Але він також відчував свою долю та знав, що вона була її частиною.



Найдовша вуаль спускалася до підлоги. Барабанний дріб частішав, і разом з ним частішали довгі прекрасні стегна. Ще одне, і ще одне посмикування тонкої тканини і витончений судомний рух… і вона була майже оголена у всій своїй красі. Світло в хаті тихо згасло, і один великий промінь почав тьмяніти. Вона благаюче простягла руки в жесті, який міг означати, що з неї достатньо, або вона хотіла набагато більшого. Потім вона майже по-звірячому зірвала зі свого тіла останні смужки. По хаті промайнуло звіряче гарчання. Деякий час вона стояла там зі своїм чудовим тілом, повністю оголеним і майже нерухомим, якщо не вважати крихітного м'язового тремтіння, яке було набагато провокаційнішим, ніж найбільш кричущі сексуальні жести; а потім світло згасло.



Нік відчув, як дихання вилітає з нього, як повітря з повітряної кулі, і по рвучких звуках навколо нього він знав, що кожен червонокровний чоловік у цьому місці мав таку реакцію. Він відчував дивну ревнощі.



Саксофон співав у темряві, і один за одним спалахували вогні. Мірелла і весь її вуаль зникли. Натовп, оплески та оплески вимагали його повернення, але Мірелла, за словами великого сенегальського ведучого, не вийшла на біс. - Один такий вчинок, подібний до неї, - все, чого заслуговує будь-який чоловік, - сказав він і закотив очі. Чоловіки у залі вітали.



Гурт був гарний, і маленький темношкірий співак заспівав останні хіти з Гани, тексти яких явно були сповнені хитрого сенсу та гарного гумору. Поступово екзотична аура Мірелли зникла, і в повітрі розтанули сотні чоловічих снів. Стук ногами, бавовни в долоні, дзвінкі склянки.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги