Вироки з досьє Карли спадали на думку Ніка і змішувалися з його особистими спостереженнями. Кістки чорно-білих слів вже наповнювалися тілом і забарвлювалися думками.



На взяту напрокат машину світив вуличний ліхтар. Звичка змусила його вивчати відполіровані поверхні у пошуках нових відбитків пальців та замків, які могли б показати сліди злому. Він відчинив двері для Розалінди. Вона сіла до «Ягуара» витончено, але обережно.



Нік підійшов до свого боку машини. Він відчинив двері і раптово повернувся на подушечках ніг, коротке волосся на потилиці неприємно встало.



Двоє чоловіків у масках матеріалізувалися з темряви та майже напали на нього. Один мав пістолет, а інший, схоже, не мав зброї. Рука Ніка хитнулася, навіть коли його тіло повернулося. Він розсік повітря швидкою та смертоносною дугою, яка розірвалася на шиї стрільця. Чоловік ахнув і позадкував. Нога Ніка стрімко вилетіла нагору, а твердий край його правої руки врізався в хрящі вже вкритого м'ясом носа. Пістолет загримів десь на тротуарі, чоловік застогнав і впав навколішки. Нік знову підняв ногу, одним оком не відриваючись від фігури другої людини, що скорчилася, і вдарив п'ятою по шиї стрільця. Коліна чоловіка розплавилися, і він упав.



Вуличний ліхтар висвітлив два розрізнені об'єкти. Один із них був ножем, спрямованим вгору до живота Ніка. Інший, схоже, був срібним шипом, що падає на голову другого нападника.



Вечірня туфель Розалінди з шипами вдарила другу людину по голові. Він застогнав від болючого здивування, і висхідний ніж втратив мету та інерцію. Нік

в той же час і дозволив клинку, що метається, промайнути повз нього. Він стиснув лещатами руку з ножем, коли атакуючий втратив рівновагу. Він знову обернувся, опускаючи руку під свою, а коліно вгору. - гаркнув він. Чоловік задихнувся і впав. Нік, ігноруючи маркіза Квінсберрі, але не правила рукопашного бою, вдарив його, коли він упав. Він штовхнув його насправді акуратно і болісно. На цей раз стогін був голосом з пекла.



Нік дістав ніж та пістолет і кинув їх у свою машину.



«Молодець, Троянд. Дякую», - сказав він і опустився на коліна, щоб швидко обшукати двох нападників.



"Це було безглуздо з їхнього боку", - сухо сказала вона. «Вони мали змусити тебе захищати мене».



"Можливо, вони думали, що я не буду", - розгублено сказав він. «Подивіться довкола, переконайтеся, що ніхто не йде».



Вона дивилася у ніч.



«Навіть миша. Потрібна допомога?"



Ні. Просто продовжуй дивитися. Я не хочу нічого пояснювати чи зв'язуватися з поліцейськими».



Його пальці майстерно пробіглися двома комплектами одягу.



На свій подив, він виявив посвідчення особи, ключі, невеликі суми готівки, коріння квитків та позначки від прання. Він зірвав темні хустки-маски і побачив щетинисті обличчя, перекручені більше болем, ніж загрозою. Їхні гаманці та пошарпані карти нічого для нього не означали. Він все одно взяв їх, вийняв гроші та залишив їх у кишенях. Його брови задумливо насупилися.



"Може, ми візьмемо їх із собою?" - спитала Розалінда з ноткою нервової напруги в голосі.



«Тягнути його за волосся через хол Copa International? Ні дякую. Ми залишимо їх там, де їх знайшли». Говорячи це, він скотив того, хто стріляв у тінь, і притулив до стіни в ніші дверного отвору. "Більш менш." Він обернувся до іншого. «Вони були досить уважні, щоб повідомити мене про ім'я, адресу, номери телефонів і навіть дитячі фотографії».



"Що?"



"Так, незвичайно, чи не так?" він погодився і затяг ножа в квадрат темряви подалі від вуличного ліхтаря. Чоловік жалібно застогнав. Нік шпурнув його на плитку і побачив, що його очі розплющуються.



Так ти знову з нами, Мак? Імпульсивно, Нік придушив бажання сказати Хто тебе послав? і натомість сказав: «Що, чорт забирай, за ідею? Ти шукаєш тюремного ув'язнення – чи я знову тебе поб'ю?»



"Сукін американець", - виразно сказав чоловік. «Проклятий багатий злодій». Він плюнув угору. Нік різко повернув голову, але відчув, як бризки потрапили йому на щоку. Тильною стороною долоні вдарив чоловіка по обличчю.



«Злодій? Хіба ти не такий?



Чоловік видав непристойний безмовний звук. Ти, ти бруд. Все, що маєш. Ти вкрав це. Автомобіль, жінку, все». Він застогнав і схопився за свою болісну руку. «Іди сюди, влаштуй грандіозне шоу на свої паршиві гроші. До біса тебе, свиня. Якщо хочеш, поклич поліцію. Ублюдочний шахрай!»



"Роберт!" Голос Розалінди був наполегливим. «Залишіть їх, заради Бога. Про них не варто турбуватися. Вони нічого не здобули. І я не хочу робити дурниць із поліцією. Будь ласка дорога…"



"Готовий посперечатися, що ти не будеш!" Агонізуючий голос був глузуванням. «Скільки вона обійшлася тобі з вкрадених грошей? Я читаю газети, я знаю, що ти...»



Рука Ніка врізалася в обличчя, що посміхається, і закрила йому рот.



"Ви знаєте, що б я зробив, якби я був вами?" - сказав він, вичерпуючи крижану ненависть. «Я лежав там і молився, щоби поліцейські не приходили. А потім, коли мені стало трохи краще, я виїхав би з міста. Бо, може, я піду в поліцію, а може, й не стану. Але я знаю, де тебе знайти – ти і твій друг”. Він багатозначно постукав по кишені пальто. що, можливо, я тебе відпущу, можливо».



Чоловік сказав щось брудне. Бандит заворушився і застогнав. З тихої ночі пролунав чоловічий голос, що здійнявся у веселій ранній ранковій пісні.



"Роб, давай!" Голос Розалінди був нетерплячим, коли вона сіла в машину.



Чиясь рука і нога знову злобно вдарили. Було ще два болючі звуки. Нік заліз на водійське сидіння, і незабаром «Ягуар» скотився в потік машин, що прямував до пляжу Копакабана.



Нарешті Розалінда заговорила.



«Ви справді думаєте, що вони були на рівні? Я маю на увазі… кошерні шахраї?



"Майже позитивно". Нік кивнув, дозволяючи "Ягуару" набрати швидкість. «Я перевірю їх за першої нагоди, але я відчуваю до мозку кісток, що вони чесні головорізи. Професійний ризик бути брудно багатим. І очевидний. І тіньовий. До речі, чому «Роб»? "



"О, я не знаю", - сказала Розалінда.

звісно. "Чомусь ти не схожий на Боба".



"Хм." З якоїсь причини це нагадало йому Карлу. «Слухай, у мене завтра гаряче побачення з цією жінкою з Ленглі. Як ти думаєш, ти зможеш…?



"О, я впораюся", - перервала вона. «Чи не витрачали часу даремно? Чи не думаєте ви, що вам ще трохи часу, щоб почати грати з іншими жінками?» Чомусь вона виглядала роздратованою.



"Це небагато", - визнав він. «Але я завжди повертатимуся до мого єдиного справжнього кохання - яке не дає мені потрапити до спальні».



"Хм!" Розалінда скривила губи, але її очі були задумливі.







* * *




Глибокі помаранчеві промені пізнього полуденного сонця падали на затоку і повільно розчинялися в воді, що темніла. Нік і Карла, залиті сонцем і вкриті сіллю, лежали на величезному пляжному рушнику, який вона принесла. Обід у клубі був недовгим; день на неймовірно відокремленому пляжі був довгим і лінивим. Час від часу вони насолоджувалися невеликим виливом із фляжки, яку вона принесла.



Якось Нік запитав: «Що це, афродизіак?»



Вона посміхнулася йому з-під опущених повік і відповіла: "Тільки якщо ти знайдеш це так".



Тепер він ліг, дивлячись крізь пальмове листя. Це був самий відокремлений пляж, який він колись бачив. Вони плавали, сміялися і пили, і лише кілька разів бачили людей десь поблизу. Вони говорили майже все, крім того, що мало значення для кожного з них. Очі Карли були живі, а обличчя залите сонцем і, можливо, ще чимось.



«Давай, Роберте. Ще одне швидке плавання до заходу сонця!



Радо сміючись, він підняв її на ноги. Разом вони побігли до води. Нік проплив уперед і пірнув нижче, затамувавши подих і чекаючи на неї. Сильні руки потяглися до неї, коли вона ковзала повз, і вони обоє сміялися, поки не задихнулися. Потім вони побігли назад через пляжну смугу до свого затишного місця між деревами.



"Давайте знімемо ці мокрі речі і насухо витираємося рушником", - весело сказала Карла. «А потім давай полежимо тут і подивимося, як з неба випаровуються кольори».



Нік дивився на неї. "Ти маєш на увазі…?"



Вона засміялася його подиву. "Чому б і ні? Ми дорослі, чи не так? Хіба вам іноді не подобається відчувати, що все ваше тіло може вільно дихати морським повітрям, вбирати його? Вона стягувала ремені, доки говорила. «Не хвилюйся – нас ніхто не побачить. Звісно, якщо ти не хочеш…»



"Звичайно, я хочу", - сказав Нік. «Просто я один із тих загальмованих американців, про яких так багато чути». Трохи ніяково, прикрившись рушником, він зняв свої шорти, пильно дивлячись на пальмову гілку, що низько висить, з впевненістю знаючи, що буде далі.



Вона лежала на рушнику, гарна й оголена.



Він ліг поруч із нею. Миттю дивилася на хмари у вечірньому небі. Потім вона обернулася до нього і поклала одну прохолодну руку йому на обличчя.



"Роберт ... хіба я тобі не подобаюся?"



«Звичайно, Карла. Більш ніж небагато», - промимрив він. «Ти гарна, ти збуджуюча. І ти одружена. Якщо мені щось не подобається, то це чоловік, який ховається на задньому плані». Але його ніжно погладжує рука зняла укол з його слів.



“Це не шлюб! Це взагалі не шлюб! - люто сказала вона. «А чому тобі до того, що я одружена, якщо ні?»



На це питання важко було відповісти. Він знайшов час, притягнувши її до себе і красномовно поцілувавши.



«Карла… це не має нічого спільного з святенництвом. Але я обережний. Заради тебе і себе я не хочу, щоб розлючені чоловіки гавкали нам по п'ятах. Наприклад, ти знаєш, де він зараз? ви слідували. "



"Ха!" Вона видала зневажливий звук. «Він не посміє. Він знає, що втратить мене назавжди, якщо спробує. У будь-якому разі його немає в місті».



«Але ж ти не знаєш де? Принаймні ти так сказав. Звичайно, ти маєш знати…»



Вона різко відсунулася від нього з таким розгніваним виразом обличчя, що він зрозумів, що повинен змінити мелодію, інакше він втратить ту маленьку нитку, яку тепер тримав у руках.



Карла! Хіба ти не бачиш, як ти мене приваблюєш? Я не можу не питати тебе про це. Карла… будь ласка». Він підвівся на засмаглому лікті і схилився над нею. «Боже, ти такий милий». Він зітхнув і заплющив очі. Його рука ковзнула по м'яких лініях її шиї і підборіддя… ковзнула вниз, щоб відчути контури одних високих гострих грудей… ковзнула нижче і відчула шовковисту м'якість. Він запитував, коли вона його зупинить.



Її тіло корчилося під ним.



Кольори зійшли з неба, і їхнє місце зайняла м'яка темрява.



Його губи повернулися за курсом, наміченим його пальцями.

«Укусіть мене. Укусіть мене! - благала вона, стиснувши зуби.



Він вкусив її. Кілька разів у різних місцях.



Потім вона нахилила його голову і поцілувала жадібно, вміло. Її пальці блукали його тілом. Її напівзаплющені очі блищали в напівтемряві, дихання почастішало. Незважаючи на себе, він відчув, як його власний пульс почастішав. Здавалося, її зростаюча пристрасть перетворила її на яскраву і красиву істоту. Задвірки його свідомості нагадали йому Пірса Ленглі, людину. В іншому кутку йому холодно сказали, що ця жінка змінила за власним бажанням, і це може бути його першим і найкращим кроком до зниклого агента. Перед його думкою виникла бездумна пляма.



Нік відчув, як її ноги розсунулися під ним, відчув, як напруга його власного тіла ковзає, ніби в темний, невідомий колодязь, який перетворився на хвилястий ставок, а потім у вир, що кружляє. Він дозволив собі піти, весь у собі, за винятком тієї частини, яка завжди була агентом, готовим до небезпечних та несподіваних. Його грубий голос сказав йому тепер, що він повинен поспішати, що це буде пекельне місце, де можна потрапити.



Вона ахнула і вкусила. Її тіло тремтіло і викривлялося від бажання. Її ноги обвилися навколо нього, а її м'язи напружилися, щоб витягти з нього всю силу, яку він міг дати. Йому не треба було прикидатися ніжністю, яку він не відчував; вона віддалася люто і нестримно, вимагаючи від нього такої ж жорстокості та тваринної сили. По-своєму вона була чудова - абсолютно занедбана, надзвичайно досвідчена, затято фізична.



Йому здавалося, що він тоне у хвилях її бажання, хоч він знав, що сам створює хвилювання. Смутно він подумав про Розу і з якоїсь причини відчув ненависть до себе і до жінки, яка здригалася під ним.



Нарешті він сплив, задихаючись; і, нарешті, вона глибоко зітхнула і випустила його - люто стискаючи його, ніби сама тонула - у серії коротких болісних стогонів екстазу.



Потім вона лежала майже тихо, зітхаючи й тремтячи.



Він змусив себе бурмотіти щось м'яке, безглузде, хоч його спонуканням було схопити одяг і бігти. Але через мить вона розплющила очі, і вони були наповнені щастям та задоволенням. А потім йому захотілося проклясти себе і попросити її пробачення.



"О, Боже ..." - сказала вона і знову зітхнула. "Так сильно. Так раптово. Наступного разу…» Вона затамувала подих і подивилася йому в очі. "Буде наступного разу, чи не так?"



Зрештою, він змусив себе діяти. То була його репліка.



Він повільно відійшов від неї, знаючи, що її апетит не задовольняється, а розпалюється, що її бажання мати його тіло зростатиме і продовжуватиме зростати. Він знав це так само точно, якби вона розповідала йому весь день.



"Там буде, чи не так, Роберте?"



Він хрипко зітхнув. Сором – Роберта Мілбанка чи Ніка Картера, він не знав, хто саме – змусив його піднятися на ноги та обернути рушник навколо талії.



Карла. Карло, послухай мене». Він упав навколішки поруч із нею. Його голос був твердим і розумним, м'яко благаючим. «Ти маєш розповісти мені про свого чоловіка. Не тому, що я хочу підглядати. Не тому, що я не довіряю тобі. А тому, що мені просто не подобається думка, що я не знаю, де він. Мені не подобається ідея Родріго теж. Хіба ви не знаєте? "



Вона трохи напружилася і відкрила рота, щоб щось сказати.



"Ні, зачекайте!" – наполегливо сказав він. "Не сердіться. Не псуйте все це. У нас може бути щось чудове разом, ти і я». Його голос раптово став твердим. «Але мені не подобаються складнощі. Мені не подобаються загадки – і я не люблю змагання. Я просто хочу знати, як ви можете дозволити собі так недбало ставитись до нього. Де він і коли він повернеться? Невже це так багато потрібне від вас? "



Настала її черга дотягнутися до чогось, що могло б прикрити її оголене тіло.



"Ви завжди виявляєте такий інтерес до чоловіків?" - крижаним тоном спитала вона.



"О, Боже", - дуже тихо сказав він. Він підвівся на ноги і деякий час дивився на неї.



"Тобі не спадає на думку, - спокійно сказав він, - що ти той, хто мене цікавить?" Він відвернувся і почав вдягатися.



Вона дивилася на нього крізь густу темряву.



"Я не знаю, де він", - сказала вона нарешті. «Я не бачив його вже кілька тижнів. Він зателефонував мені зі свого офісу і сказав, що йому треба виїхати у справах. Він не сказав, куди, і я не спитав. І він не сказав, як довго він буде далеко. Я давно відмовився від турбот”.



Вона почала натягувати одяг.



"Він дзвонив тобі з офісу, і його не було кілька тижнів"). І він не був із тобою на зв'язку? Чи часто він робить такі речі? Нік перекинув питання через плече.



"Ні, я вважаю, що ні", - визнала вона. "Він зазвичай не затримується

так довго. І він дзвонить”.



У голові Ніка було безліч питань, але він не наважувався ризикнути їх поставити. Він застебнув сорочку і задумливо замислився. Було хоча б дуже можливо, що Пірс Ленглі справді поїхав у справах. Але він у цьому сумнівався. І його сумніви зростали з кожною хвилиною. Двох вже знайдено мертвими, які померли з різницею в кілька тижнів. А Ленглі?



"Цього разу пройшов майже місяць", - сказала вона задумливо, ніби розділяючи його думки.



«Хм. Тоді він може повернутися будь-якого дня. А коли він повернеться, я здаюся, чи не так? Ні, Карла. Я не так граю. Не хочу ділитися з тобою. І я не хочу". Не хочу, щоб його виставляли дурнем. Що було б, якби він сьогодні раптово прийшов додому та почав шукати тебе тут? "



Вона зневажливо засміялася. "Він ніколи не дивиться сюди".



Нік обернувся до неї обличчям. «Ніколи? Як часто він повинен це робити?



"Чорт тебе подери!" - Вигукнула Карла. «Чорт тебе забирай! Ти кращий за мене? Чого ти від мене хочеш? Що ти від мене хочеш?" Вона була на ногах, напіводягнена, очі горіли гнівом і мукою.



"Нічого особливого", - розумно сказав Нік, ніби він втратив інтерес. «Просто дізнайся, де він і коли він повернеться. І позбався цього Родріго теж. Мені начхати, що я просто один із зграї». Його очі переважали над нею, і вона придушила відповідь, яка зірвалася з її губ. "Я звик отримувати те, що хочу". Раптом він усміхнувся своєю чарівною усмішкою. "Звичайно, в даному випадку це нічого не означає, якщо ти теж не хочеш мене".



Вони мовчки перестали одягатися. Карла нарешті заговорила.



"Як я можу дізнатися?"



«О, - сказав Нік, ловлячи сигарету, - ти, мабуть, знаєш деяких з його ділових знайомих. Дізнайтеся, з ким він востаннє розмовляв, що він сказав, якщо він зв'язався зі своїм офісом. Мені не потрібно казати вам, як. "



Що, якщо я не зможу? Що, якщо я не впізнаю?



Він знизав плечима. «Маю сказати, я думаю, що це досить дивно». Він зібрав рушники. «Давай повернемося до клубу за твоєю машиною. Хіба ти не хочеш, щоб я відвіз тебе прямо додому?



Вона дивилася на нього. "Ви маєте на увазі - ми не бачимо один одного сьогодні ввечері?"



"Ну, я думаю, це краще, чи не так?" – дружелюбно сказав Нік. "Спочатку ми вип'ємо ..."



"А потім ти не хочеш мене знову бачити, чи не так?"



Нік упустив рушники. «О, люба, ні! О, Карла, це не так». Він терміново обійняв її. "Будь ласка, не думайте так". Його мова знайшла її мову в пристрасному поцілунку. Її очі були напівзаплющені, а губи блищали.



"Ходімо," м'яко сказав. "Просто зателефонуй, коли будеш готовий мене бачити".



Він знав, що вона точно знала, що він мав на увазі. І він знав, що вона зателефонує.







Допитливий репортер






Було вже за північ, коли людина, яка не була ні Ніком Картером, ні Робертом Мілбанком, залишила розкішний номер у готелі Copacabana International. Він був молодий, але сутулий. Сильні риси його обличчя приховувала борода, яка асоціюється з розсіяними професорами чи жителями Грінвіч-Віллідж. Його сталеві сірі очі були спотворені за товстими окулярами, а костюм, хоч і добре скроєний, вільно звисав з його постаті. Але він рухався швидко, очі насторожилися.



Спочатку він переконався, що коридор порожній. Він знайшов сходи, пройшов три прольоти, а потім піднявся ліфтом на поверх вулиці. Звідти він пішов до Excelsior Copacabana, провів кілька хвилин у барі, а потім упіймав таксі і вирушив до готелю Serrador у центрі міста.



Перед від'їздом з Інтернаціоналу він разом із Розаліндою ознайомився із сьогоднішніми подіями та планами наступного дня.



«Я не впевнена, що це був той самий чоловік», - сказала вона. "Я миттю побачив його тільки після того, як ви помітили, що за нами спостерігають. Але це кругле обличчя виглядало знайомим. Він був із групою, але було важко сказати, чи належить він до них, чи вони просто У всякому разі, він сказав Я знаю, що він задумав для мене – він сказав щось про угоди з сумками з алігатора та аметистами – але для вас я думаю, що це дівочі шоу та азартні ігри».



"Сільвейро, га?" - Сказав Нік, смикаючи себе за бороду. "Цікаво, це його справжнє ім'я?" Гадаю, він не сказав, коли зателефонує».



"Ні", - сказала вона, розглядаючи його нове обличчя. «Він просто посміхнувся і сказав, що ризикне знайти нас через якийсь час. А потім він усміхнувся своєю жирною усмішкою та пішов».



«Добре, ми зачекаємо на нього», - сказав Нік. «А тепер послухайте. Я залишив слово, що нас не турбувати до пізнього ранку. Коли ви підете, візьміть табличку з дверей і тайте звідси якомога ненав'язливіше. Я зустрінуся з вами в музеї між трьома та три тридцять. Будь ласка, постарайтеся виглядати трохи менш розкішно, ніж зазвичай, щоб вас не приваблювали

натовп шанувальників”.



"В музеї?" - зневажливо сказала вона. «Ймовірно, це будуть лише я та миші».



«Ага, бережися цих мишей. І зробися сама, як миша. Хочеш Кольт, про всяк випадок?»



"Ні дякую. Я не хочу, щоб мене спіймали з чимось подібним. До речі, як ви цілувалися з мадам Ленглі?



Обличчя Ніка напружилося з-під бороди. «Якщо ти можеш винести незнання, я б одразу не спитав. Але якщо вона зателефонує, поки ти тут, просто… е-е… візьми повідомлення. Або, якщо вона залишить записку, прочитай її і позбався. цього. Під час виступу він поширив кілька статей про свою персону. Люгер, стилет і невелика кругла куля, яка могла бути пластиком, металом або якимось сплавом.



"Та це ж Вільгельміна!" - сказала Розалінда, широко розплющивши очі і піднявши прекрасні брови. «І Х'юго, чи не так? Я думала, що ти їх втратив».



Бородате обличчя розпливлося в усмішці.



"Я теж. Але - це кумедний старий світ, це так. Я їх повернув. Я розповім вам, як днями. Це справжня історія. А поки - де Сантос і Бренха. Якщо вам потрібно Мені терміново зателефонуйте до кімнати 1107, Серрадор, і запитайте Нолана. Я чутиму телефон, навіть якщо перебуваю в іншій кімнаті. Все готове. на завтра?



Вона кивнула головою. «Так, це буде легко. Але ким ти будеш, коли я тебе побачу?



"Хм." Він замислився на мить. «Я думаю, це підійде. Поки що не потрібно занадто часто перемикатися. Шукайте Майкла Нолана, бородатого хлопчика-репортера. І подбайте про себе, добре? Нік обернувся до неї і взяв її обличчя руками. «Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося. Перевіряйте замки та вікна, коли я піду, і не робіть нічого необачного завтра. Ми тільки починаємо, і мені потрібно, щоб ви були поряд».



"Ну, це не дуже схоже на це", - почала вона, але він змусив її замовкнути бородатим поцілунком у губи.



"Не відчиняй двері стороннім", - сказав він легко. «Просто перевірте, чи вільний берег, і я вже в дорозі».



Коридор був порожній.



У понеділок, невдовзі після години дня, він вдруге відчинив двері кімнати 1107 готелю «Серрадор». Перший раз стався за кілька годин після їхнього прибуття ближче до кінця минулого тижня. У той же час місіс Марлен Вебстер з Далласа, штат Техас, зареєструвалася в кімнаті 1109 і зажадала повної самоти на вихідні. Майкл Нолан, бродячий кореспондент Washington Herald, дав зрозуміти керівництву, що має намір використовувати свою кімнату тільки як штаб-квартиру для поїздок з міста в глиб країни. Він бував там рідко.



Нічого не вказувало на зв'язок між Майклом Ноланом і місіс Марлен Вебстер, незважаючи на замкнені двері. Документи дуже добре оформили бронювання. Керівництво не мало знати, що і леді, і джентльмен можуть відкрити майже будь-які двері з легкістю найдосвідченішого зломщика.



Нік замкнув за собою двері кімнати 1107 року. Звичка змушувала його перевіряти дверцята шаф, ящики бюро, вікна, запилені поверхні та сантехніку. Ліжко, яке він залишив пом'ятим під час свого першого візиту, поправили, але більше нічого не змінилося. Пошарпаний багаж і трохи одягу Нолана залишилися недоторканими.



Він дістав з кишені невеликий набір і швидко порався із запірним механізмом, який прикріпив до сполучних дверей під час свого першого візиту. Через кілька секунд він увійшов до кімнати 1109 року і оглянув багаж місіс Вебстер.



Багаж місіс Вебстер був дивом винахідливості. Крім звичайного набору жіночих прикрас, до нього входили деякі пристрої, відомі лише AX та аналогічним спеціалізованим службам. Косметичка місіс Вебстер була особливо добре підігнана. Коли його зняли з верхніх полиць, він показав короткохвильове радіо, відоме AXEmen як Оскар Джонсон.



Повідомлення Ніка Хоуку було коротким і загадковим:



ПРЕС-ТУР ЗАВТРА ПІДТРИМКА ПОВНОВАЖЕННЯ, ЯКЩО НЕОБХІДНО. НОЛАН ЗА НОВИНАМИ БУДЕ ПОМОЧНИКОМ З АНТРОПОЛОГІЧНОЇ ІСТОРІЇ. ГОЛОВНИХ ПЕРЕРИВІВ ЩЕ НІ.





Відповідь Хоука була ще коротшою. ПЕРЕВІРИТИ. ПІДТРИМУВАНІ ОБЛІКОВІ ДАНІ.



Це було небагато, але це означало, що штаб-квартира AX знатиме, куди прямують агенти Картер та Адлер, коли востаннє отримували звістки. Картер з повними повноваженнями для преси перевірятиме Rio Journal. А Розалінда Адлер буде у Національному індійському музеї.



Нік скористався ванною Марлен Вебстер і розсипав її ароматний порошок на полиці та на підлозі. Підійшовши до ліжка, він натягнув ковдру і пом'яв подушку. Потім, трохи прочинивши тут ящик і кинувши туди жіночу туфлю, він замкнув Оскара Джонсона на ніч і повернувся до кімнати 1107 року.



Протягом п'ятнадцяти хвилин він виконував вправи йоги, які дозволяли йому вичавлюватись із вузьких кутів і надовго затримувати подих багато хвилин,

потім він заліз у ліжко Майкла Нолана і заснув як немовля.



Вранці він трохи поправив бороду і пішов далі.



Головний редактор англомовної газети Ріо тепло привітав його. Його дуже цікавило, що бродячий репортер Washington Herald і стрінгер Amalgamated Press and Wire Service - так, так, звичайно, він уже отримав їхнє телеграфне повідомлення - повинні цікавитися місцевою кримінальною історією.



Тон Ніка був серйозним, і він смикнув себе за бороду.



«Звичайно, ви розумієте, сеньйоре, - сказав він цілком прийнятною португальською мовою, - що на даний момент мій запит має конфіденційний характер. Пізніше – поліція. Але тепер – ви розумієте, як справи з будь-ким, хто відстежує історію, – воліють поговорити безпосередньо з керівниками”. Він принизливо усміхнувся. «Принаймні, я завжди вважав за краще працювати незалежно від влади якнайдовше».



Редактор зрозуміло посміхнувся.



«Але, звісно. Репортери скрізь одні й ті самі. Але чому у вас має бути такий інтерес до нікчемності, подібної до Аппельбаума? Цікава історія, так, але виразно не важлива?»



"Можливо, не саме по собі", - сказав Нік. «Але мені цікаво, чи до вас дійшло, що ще один американець, торговець коштовностями Пірс Ленглі, зник безвісти протягом кількох тижнів? І що ваш репортер, Жоао де Сантос, був знайомий із ними обома? Це може нічого не означати. звичайно, але в цьому є щось цікаве, чи не так? Він сподівався, що його власні питання не здадуться надто цікавими.



«Наш власний де Сантос? Але...» Очі редактора звузилися. "Звідки ви знаєте, що він знав інших?"



Нік сумно зітхнув. «Розумієте, Апельбаум має сім'ю в Штатах. Досить далекі родичі, але він мав звичай писати їм. Мабуть, він мало спілкувався, та й писати не було про що. Тому він згадав своїх друзів та книги, які йому подобалися найбільше, тощо. Тепер, коли він якийсь час не писав – ну, ось як усе почалося, розумієте. А потім, коли його тіло було виявлено, і відразу після цього де Сантоса було знайдено мертвим, і Ленглі зник безвісти, ну, мій офіс телеграфував мені розібратися в цьому».



Це була досить спотворена історія, але в нього були телеграми та документи, що його підтверджували. Він також мав природний інтерес головного редактора до Жуана де Сантоса.



"Але Ленглі! Що ти маєш на увазі, він зник?"



Нік знизав плечима. «Ні його будинок, ні його офіс не мають жодної вистави, де він знаходиться, і він був відсутній на кілька тижнів. Це може бути суто особиста справа чи якась дуже секретна справа – хто може сказати? Але я хотів би дізнатися. І я сподівався, що ти зможеш мені допомогти. Мій офіс, здається, думає, що за цим може бути щось більше, ніж здається на перший погляд. Чи можна перевірити, чи можуть інші американці зникнути безвісти? Чи загадково знайдені мертвими? »



"Але чому де Сантос?"



"Я не знаю. Я зовсім не знаю. Але, можливо, він просто натрапив на історію, на яку не мав натрапити».



Нік кинув на редактора проникливий погляд, схожий на газетний яструб.



"Що це за історія?"



Нік запозичив свою уяву і запропонував історію, яка включала торгівлю зброєю та оптове пограбування дорогоцінного каміння. Звичайно, він міг тільки здогадуватися, будучи тут відносно чужим, але хіба це неможливо? На той час, коли він закінчив, він сам майже в це повірив. Редактор теж принаймні достатньо, щоб надати йому неохочу допомогу. Він пообіцяв, що його співробітники проведуть перевірку зниклих безвісти, і повідомив Ніку про подробиці виявлення тіл Аппельбаума і де Сантоса. Зрештою він пообіцяв зателефонувати Кармен де Сантос і запропонувати їй дозволити бородатому американському репортеру взяти в неї інтерв'ю.



"Але я не можу обіцяти, що вона побачить тебе", - сказав він, піднімаючись і проводячи Ніка до дверей свого офісу. "Як ви розумієте, вона так важко переживає".



"Я можу це зрозуміти", - співчутливо сказав Нік. "Але ви можете запевнити її, що я заберу в неї дуже мало часу і що я надзвичайно поважаю її почуття. Але у світлі того, що ви мені щойно сказали, вона, можливо, не проти спробуватиме прояснити це. У будь-якому випадку, я не дзвонитиму їй, поки не отримаю від вас звістку. Вона може навіть зателефонувати мені сама, якщо їй подобається. Майкл Нолан, номер 1107, готель Серрадор "



Він повернувся до готелю, зробивши по дорозі одну коротку зупинку. У книгарні «Єдиноріг» була табличка на дверях: зачинено.



Кімнати 1107 та 1109 були очищені та відремонтовані.



Він замкнув сполучні двері і сів чекати й думати. Можливо, йому варто зателефонувати Карлі.







* * *




Розалінда пройшла через широкі двері Національного музею Індіанців та зітхнула з полегшенням від довгоочікуваної прохолоди.

Вона зупинилася біля входу і подивилась на план поверху.



«Індейські цивілізації Центральної та Південної Америки… племена Бразилії, Колумбії, Чилі, Перу, Мексики і т.д. і т.д. і т.д. Пуебло… зуні… ацтеки… інки… хівари… і т.д. , костюми, мови, звичаї… місця поховання… жертовні колодязі… храми… скарби… конкістадори… ну, от і все. Офіси? Перший поверх, мабуть. Але спочатку вона шукала все, що відповідало її ранковому курсу. Вона пройшла через мармурове фойє і через відчинені подвійні двері в кімнату, заставлену величезними скляними шафами.



Будь-хто, хто дивився на неї, побачив би непоказну жінку середнього зросту в невисоких зручних туфлях і в дещо невідповідній прямій бавовняній сукні. Її волосся було зібране в пучок, і воно було на диво неживим, ніби ніколи не відчувало сонця. Крихітні зморшки защипали куточки її очей та рота. І сьогодні її звали Мері Луїза Бейкер. Від цього вона навіть відчула себе сірою.



Вона шукала компанії серед індіанців у скляних корпусах. Був один нудний турист, чоловік, у сорочці з квітковим малюнком; одна серйозна молода пара з блокнотами та хрипкими голосами; один мовчазний юнак, який терміново потребує стрижки; одна старенька займала єдине місце для сидіння. Схоже, це крісло охоронця, хоч вона не здавалася охоронцем.



Розалінда наважилася. Це справді було досить цікаво. Діорами були виконані напрочуд добре, і очі цих людей з далекого минулого були напрочуд живими. Стародавні твори та їх переклади, а також деякі артефакти особливої форми та дизайну лягли в основу однієї з маловідомих монографій Карлоса Бренхі про втрачений континент та його тих, хто вижив. Він написав кілька таких робіт у своєму сухому науковому стилі, підкріпивши свою дисертацію порівняннями ієратичного листа та ретельними малюнками вишукано виготовленого посуду із символічними написами. У неї зараз була одна з цих монографій у її об'ємному гаманці разом із рекомендаційним листом, на підготовку якого пішла значна частина ранку. Сам собою підпис був другорядним шедевром. Кожен міг відразу побачити, що це робота старіючого вченого з точним розумом і тремтячою рукою.



Коридори, здавалося, тяглися нескінченно. Кожна головна кімната вела до інших, і кожна з додаткових кімнат мала відгалуження. Над основним поверхом знаходився антресоль, а над ним ще кілька поверхів відкритих експонатів та вітрин. Охоронці музею здавалися нечисленними та рідкісними.



Нарешті, почуваючи себе просоченою індійськими знаннями та пригноблена віковою тишею, вона попрямувала до офісів на першому поверсі.



Табличка на дверях говорила: ПРИВАТНИЙ. ОФІС. Лікар Едуардо Соарес. Лікар Карлос Бренха.



Вона легенько постукала у двері. Нема відповіді. Вона знову постукала. Нарешті пронизливий голос нетерпляче вигукнув: «Входьте! Заходьте!»



Вона зробила. Худий чоловік у окулярах визирнув із-за столу, заваленого паперами, книгами, церемоніальними масками та незвичайними керамічними виробами. Другий стіл був ще безладнішим, але він був порожній.



"Доктор Бренха?" - Невпевнено запитала вона. "Чи ти…?"



«Ах! Ні! Вибач. Дуже шкода". Чоловік незграбно підвівся і жестом показав їй на стілець. «Доктор Бренха – незрозуміла річ загалом. Не можу цього збагнути! Радий бачити Вас. Ви знаєте його? Будь ласка, сідайте. Мене звуть Соареш. Куратор. Бренха, так. Дивна історія – хороша людина, прекрасний розум. Ви кажете, що знаєте його? О ні, звісно, ні. Я доктор Соарес. А ви? "



"Мері Луїза Бейкер", - нерішуче сказала вона. «Колорадський інститут індійських досліджень. Я маю рекомендаційний лист до нього». Розалінда покопалась у сумочці. "Я тут у відпустці, але подумав, що скористаюся цією можливістю ..."



«Ах! Як шкода". Лікар Соареш пильно подивився на неї поверх окулярів. «Я не бачив Бренху протягом кількох тижнів. Його немає вдома, він не приходить на роботу, він не потрапив в аварію, ніхто не знає, де він може бути. Раптом одного разу він не прийшов. Я приголомшений».



«Ви маєте на увазі…» Розалінда дивилася на нього. «Ви маєте на увазі, що він щойно зник? Невже він у поїздці, у відпустці, у гостях?»



Соареш енергійно похитав головою.



«Ніколи не вирушайте у поїздку без ретельно розроблених планів. Жодної поїздки. Жодного відвідування.



"Але ви, звичайно, перевірили через поліцію?"



"Ну звичайно! Лікарні, поліція – морг. Жодних слідів. Жахливо! Десь захворів, мабуть, втратив пам'ять. Як би ми всі іноді були розсіяними. Та не так. Погано погано".



«Але це зовсім неймовірно! Коли ти сказав, що бачив його востаннє? Обличчя Мері-Луїзи Бейкер було блідим від співчуття та тривоги. «Інститут буде…»



«Ось він», - сказав Соарес, гортаючи папери на столі і дістаючи календар. «6 грудня. Була п'ятниця. Нас тут нема.

на вихідні, звісно. Ой! Мало не забув. - Він подивився на неї з цікавістю. - Хтось ще питав про Карлоса. Антрополог із Лісабона. Так. Лікар Томаз. Ніло Томаз. Ви колись чули про нього? "



«Боюсь, що ні», - сказала Розалінда, подумавши: «Хтось там був? Вголос вона сказала: «Він усе ще у місті? І я мала чути про нього?»



Соареш знизав плечима і махнув рукою. "Ні ні! Я ніколи про нього не чув. Але так, він у місті. Насправді, він майже щодня приїжджає сюди, щоб працювати над написами. Найбільше його цікавлять ієратичний алфавіт та малюнок. символи. Я так розумію, це вас також цікавить? "



Розалінда з ентузіазмом кивнула. «Якби я міг зустрітися з цим лікарем Томазом – призначте зустріч…»



"Немає проблем. Немає проблем. Смішно - він вперше приїхав сюди відразу після того, як Бренха пішов, і був дуже розчарований, як і ви. У той час він сказав, що хотів би зустрітися з кимось, пов'язаним з цією областю. Так, я вірю він навіть сказав, що якби хтось ще прийшов побачити Карлоса, він дуже хотів би зустрітися з цією людиною! "Соареш щасливо засяяв. "А ось і ти!"



"Так", - пробурмотіла Розалінда. "Ось я. Чи не могли б ви сказати мені, де я можу знайти лікаря Томаза? Або скільки він зазвичай приходить сюди?»



«Взагалі, - буркнув Соареш, з ентузіазмом ляскаючи руками, - він тут прямо зараз. Я бачив, як він увійшов хвилин двадцять тому і розставив свої речі у маленькій ніші у задній частині будинку. Ми можемо піти та зустрітися з ним прямо зараз. . Ходімо! "



Він простяг лицарську руку, щоб допомогти їй підвестися.



"О, але насправді", - заперечила вона. «Вам не здається, що це трохи втомлює, поки він працює? Хіба не було б краще, якби ви, можливо, згадали про мене і сказали, як увійти ... »



«Звичайно, ні, звісно, ні. Я сказав вам, що він хоче зустрітися з колегами.



Він мало не потягнув її довгим коридором, який вів до одного з головних залів, і знову в інший коридор. «Він, мабуть, скучив зі мною», - подумала вона, при першій же нагоді схиляючи мене до незнайомця, що проходить повз нього. Вона не могла позбутися бажання, щоб Нік був десь під рукою, щоб надати їй моральну підтримку.



"Там зараз!" - бадьоро сказав Соарес.



Останній із серії лабіринтних проходів привів їх у невелику нішу, майже заповнену скляними ящиками з кам'яними табличками та уламками кераміки із символічними написами. Великий чоловік сидів на складному стільці і з цікавістю дивився нагору, коли вони увійшли.



У нього були надзвичайно широкі плечі і маленькі круглі очі, які ковзали її тілом, немов шукали приховані вигини - або зброю.



«Міс Бейкер, дозвольте мені уявити доктора Ніло Томаза. Лікаря Томаза, міс Мері… е-е… Мері Бейкер з Інституту Колорадо. Я розумію, що ви маєте спільний інтерес до мого друга доктора Карлоса Бренха».



"Невдалий спосіб висловитися", - подумала Розалінда.



"Взагалі-то, у мене просто рекомендаційний лист", - сказала вона, невпевнено посміхаючись. "Я не збирався вас турбувати".



Здоров'як простягнув сильну руку і стиснув її.



«Занепокоювати мене? Ніколи! Із задоволенням!" Він широко посміхнувся.



"Ну ось, ось і зараз", - радісно сказав Соареш. «Як я й сказав. Тепер я знаю, що вам двом буде про що поговорити, тому я залишу вас наодинці». Похитуючись і киваючи головою, він замітав між рядами індіанських постатей. Під прикриттям його від'їзду Розалінда крадькома глянула на свій годинник. Будь ласка, Бог дозволь Ніку швидше прийти та знайти мене. Було без чверті зо три.



Вона подивилася на Ніло Томаза та його стопку блокнотів. Маленькі очі здорованя вп'ялися їй у очі. Її серце завмерло. Щось було дуже не доречно. Звичайно, всі мають несподівані слабкі місця, але... Принаймні, подумала вона, їй не доведеться турбуватися про власне незнання ієратичного листа.



Обкладинка м'якої обкладинки виднілася під одним із блокнотів. Вона не могла прочитати всю картину обкладинки, але вона бачила цю книгу серед інших подібних книг у газетному кіоску в центрі міста, і вона згадала книгу та зображення на обкладинці одночасно яскраво та ясно.



Книга називалася «Пекельний будинок пристрастей».



Людина, яка любить читати на дозвіллі, сказала:



«Зовсім вірно, міс Бейкер. Нам є про що поговорити. Щось змусило його подих почастішати.







* * *




Нік подивився на годинник. 2:45. Він зачекає ще п'ять хвилин, а потім піде на зустріч із Розаліндою.



Якийсь час тому головний редактор журналу зателефонував йому в номер 1107 готелю «Серрадор» та розповів кілька цікавих речей: по-перше, зникли власник нічного клубу та куратор музею. Два, це було абсолютно вірно

що, схоже, ніхто не знав про місцезнаходження торговця дорогоцінним камінням Пірса Ленглі. По-третє, поліція виявила, що пошарпана камера де Сантоса, знайдена на схилі пагорба на шляху його падіння, виявилася зовсім не камерою, а оригінальним пристроєм, що стріляє кулями 22 калібру. Однак ніхто не був застрелений. По-четверте, він – редактор – зателефонував Кармен де Сантос і розповів їй про питання репортера Майкла Нолана. Вона виявила певний інтерес, тому він запропонував їй зв'язатися з ним у номері 1107 готелю Серрадор.



Поки нічого.



Нік прокрутив в умі те небагато, що знав. Головний редактор повідомив йому раніше, що поліція майже впевнена, що де Сантос був убитий. Крім того, де Сантос попросив продовження відпустки, і того ж дня, коли повернувся, він помер. Він не мав зв'язатися зі своїм офісом до наступного понеділка, і він цього не зробив.



«Він повернувся і в щось потрапив, – подумав Нік. І тепер майже напевно, що він помер останнім. Нік був переконаний, що порядок зникнення життєво важливий, але оманливий. Де Сантос, наприклад, міг би розлучитися з багатьма з них, а потім виїхати у відпустку, насолоджуючись помилковим почуттям безпеки, лише для того, щоб повернутися і стати жертвою власної зради.



Але чомусь Нік не думав, що це можливо.



П'ятеро з шести тепер почали з'являтися як особистості, і список почав формуватися: Ленглі та Аппельбаум, які зникли безвісти / померли на початку гри, приблизно в той же час. Він тільки-но дізнався, що Де Фрейтас і Бренха зникли безвісти через кілька днів після раптового від'їзду Ленглі в Бог знає куди. Жуан де Сантос нещодавно помер. Жодного звіту про Марію Кабрал. Він повинен якось потрапити до будинку.



Кумедно. Він був упевнений, що лінію де Сантоса було прослухано, будинок оглянуто. Можливо, він не матиме цього відвідувача. Або, можливо, відвідувач зачекає, поки Нік піде.



Без десяти зо три. Краще бути в дорозі. Може, Роз пощастило більше.



Він схопився на ноги одним плавним рухом і потягся до ручки дверей, коли почув тихий звук. Хтось зупинився біля його дверей.



Хтось постукав. Знову постукав.



Нік мовчки ковзнув по килиму в комору. Його рука зімкнулась на зручному прикладі Вільгельміни.



Повернулась ручка передніх дверей. Щось дряпалося в замку чи повз нього. Ручка знову загриміла. Нік відступив у шафу, залишивши собі півдюймову щілину, щоб бачити крізь неї.



Незнайомець із хижим обличчям та великими руками обережно увійшов до кімнати Ніка. Одна рука зачинила вхідні двері; другий ковзнув у бокову кишеню. Гострі очі дивилися на всі боки, а загострені вуха сіпалися, намагаючись почути найменший звук.







Хьюго ставить запитання






Нік чекав. Вільгельміна, Гюго та П'єр чекали з ним, терпляче і приготувавшись.



Газова гранула П'єра, маленька, але смертельна, не призначена для використання у закритих приміщеннях чи громадських місцях. Він був надто смертоносним. Гюго, стилет із клацаннями, з вишуканою винахідливістю виготовлений учнем Челліні, був у своїх силах швидким і вирішальним аргументом. Вільгельміна - Люгер, оголена до найнеобхіднішого, як зброя, якою вона була, діяла одночасно як мовчазний переконливий і злісний убивця, укус якого був навіть гірший, ніж її гавкіт.



Вільгельміна була готова.



Обличчя Хорька увійшло у ванну і відразу знову вийшло. Нік дивився, як він наближається до шафи, його очі металися від дверей шафи до ліжка, від комода до столу, поки він ішов. Щось на столі змусило його зупинитись. Сторінка портативної машинки була покрита печаткою - спроба пов'язати загибель Аппельбаума і де Сантоса. Внизу сторінки Нік набрав ЛЕНГЛІ???



Новачок з цікавістю прочитав сторінку і дістав її з машинки. Він засунув його у внутрішню кишеню і відкрив верхню скриньку столу. Великі руки перебирали зошити та папери з ім'ям Майкла Нолана, коли Нік вирішив, що Феррет мав достатньо часу, щоб нишпорити.



Він мовчки вийшов зі свого укриття.



Він постукав. - "Руки вгору!" "Встати до стіни!"



Феррет обернувся, його очі горіли здивуванням і люттю, а рука потяглася до шишки в кишені.



"Нічого подібного!" – сказав Нік. "Підніміть руки, або я стріляю!"



Нік відвернувся, коли Феррет вистрілив із кишені. Вільгельміна різко відповіла. Феррет видав тихий звірячий лемент і вільною рукою схопився за руку з пістолетом.



«Наступного разу, - сказав Нік, - слухайся».



Його швидкий, легкий крок привів його до незнайомця. Швидка рука витягла кишеню, що сочилася, і витягла пістолет з тупим носом.

Феррет вилаявся і кинувся на нього. Нік із болісною силою вдарив його власним пістолетом по переніссі і швидко відступив, сунувши пістолет у свою кишеню.



«А тепер дозвольте мені побачити ці руки в повітрі, - сказав він швидко португальською, - або я відірву їх обидві».



Феррет вилаявся, але підняв обидві руки. Кров текла його правою манжетою.



«Ти б не посмів», - прогарчав чоловік із хижим обличчям. «Подумай про шум. У вас у готелі будуть усі…»



"Ви думаєте про це," сказав Нік. «Це моя кімната, пам'ятаєш? І тут виникає цікаве питання – чому ти в ній?»



"Чому ви думаєте?" - Сказав чоловік і плюнув на килим. «Дружній візит? Ви заробляєте собі на життя, я одержав своє. Чому б вам просто не викликати поліцію?



Його очі металися, як язик отруйної змії. Вікна, двері, ящики столу, торшер, диван… виходи, зброя, допомога…?



Прикривши його Вільгельміною, Нік двічі замкнув двері.



«А тепер, - м'яко сказав він, - ти розповіси мені, навіщо ти тут і що тебе так приваблює в цих записках та паперах. І не намагайся сказати мені, що тобі потрібні гроші. Що ви хочете від паперу в друкарській машинці? Хочете показати її комусь? "



Феррет видав хихикання, схоже на сміх.



"Я збираю сувеніри від усіх своїх клієнтів", - хихікнув він. «Що взагалі такого особливого в друкарській машинці?»



«Я поставлю питання», - сказав Нік. "Відійди від столу".



"Ну, ти не отримаєш відповідей", - посміхнувся Феррет. «У чому річ, ти боїшся закону? Чому ти не…"



«Рухайся! Поклади руки до стіни».



Нік підійшов до людини з обличчям тхора, якого Вільгельміна тримала в його руках легко, але вірно. Його обличчя було твердою маскою рішучості. Ферре обернувся і високо притиснув руки до стіни.



Х'юго вийшов зі свого укриття. Його жорстокий льодоруб клацнув. Нік смикнув Феррет за куртку. Дві половинки розділилися, оголивши спину брудною, але дорогою сорочки. Прокляття Феррет стали гучними та плавними.



Потім Х'юго атакував сорочку, акуратно розірвавши її по спині, не надто піклуючись про розтріскані під нею плоті. Феррет здригнувся і промовив слово, яке Нік не чув роками. Х'юго знайшов місце біля основи голої шиї Феррета і трохи погладив його.



«А тепер, – дуже тихо сказав Нік, – ваше ім'я. Хто вас послав. Навіщо? Чому вас так цікавлять двоє мерців? Краще говори швидше». Х'юго несподівано вкусив вузлувату шию. "Подобається?"



"Фу!" Звук вирвався з горла чоловіка, і м'язисті плечі стиснулися. "Ти свиня!"



«Я так і думав, – люб'язно сказав Нік. "Більше?" Х'юго знову тицьнув, трохи глибше. «Почни, друже. Я не маю цілого дня. Але в мене достатньо часу, щоб тебе сильно образити».



"Ви впевнені у цьому?" - несподівано сказав Феррет. "Ти страшенно впевнений?"



«Я впевнений, – сказав Нік. Х'юго вкусив і скрутив, відсторонився і швидко проткнув поперек. «Чому я не маю бути впевненим? Вже боляче, чи не так? Що ще гірше, ти не знаєш, куди я збираюся тебе вколоти наступного разу. Як щодо чогось тут, нагорі? Ми цього ще не зробили». Стилет утворив поверхневий візерунок на оголеному правому плечі, яке здригнулося в очікуванні удару. Х'юго відстрибнув і жадібно покусав поперек. «Що тебе цікавить у моєму бізнесі, щурів? Що привело тебе сюди? Можливо, ти вбив де Сантоса, чи не так? Х'юго описав повільний акуратний зигзаг трохи нижче лівої лопатки. З крихітних щілин і уколів починала сочитися кров. На шиї Феррета виступив піт. Він видавав не зовсім людські звуки.



«Цікаво, скільки часу потрібно людині, щоб стікнути кров'ю, – сказав Нік, – якщо кров потече по краплі за раз? Ми скоро дізнаємось. Поговоримо!



Х'юго знову вкусив, акуратне півколо в плоті, і зупинився.



"Сволота!" - прогарчав Феррет. «Ви б не подумали, що у вас було так багато часу, якби ви знали, що станеться з Кармен де Сантос, якщо ви не випустите мене звідси. А потім, їй-богу, коли я повернуся...»



Він наполовину повернув голову, випльовуючи слова, так що його злий профіль був звернений до Ніка. Довгий твердий ствол Вільгельміни вдарився об розбитий ніс, і голова Феррет сіпнулася назад.



- То ти щось знаєш про де Сантоса? Нік промуркотів, але думки його металися. То був якийсь блеф? Може бути. Але це також був прорив. "Що ти знаєш? І коли ти повернешся, де?"



Х'юго намалював гарну вісімку на різнокольоровій спині Феррета. Дрібні цівки крові незабаром зіпсували чіткі контури.

Феррет видав непристойний звук. «Просто кут вулиці. Вони стежитимуть, щоб побачити, чи я повернуся. Якщо вони не побачать мене, вони почнуть працювати з цією жінкою де Сантос, тож тобі краще йти, якщо ти хочеш бути хоч трохи корисною…»



"Який кут? Хто вони?"



Господи, що вони робили з Кармен де Сантос? А з дитиною? Це має бути блеф.



Вісімка почала капати Феррет за пояс.



Х'юго протиснувся під шкірний клапоть і почав досліджувати.



"Де? Хто вони?"



Стомлене тіло Феррета корчилося.



«Куточок Бранка та Варгаса. Припини, чорт забирай, стій!» Його дихання стало уривчастим, болісним. «Прямо за кут. Вони наглядатимуть за мною. Якщо мене не буде за півгодини, вони вб'ють її, і вони прийдуть сюди, і тоді ви побачите через Ісуса, що вони зроблять із вами. ! "



"Хто вони?" Голос Ніка хвистав його, як батіг. Х'юго почав копати глибше.



«Альварес та Мартін! Альварес та Мартін! Я більше не знаю, говорю вам! Я роблю для них роботу, я не питаю чому! Якщо ви не дасте мені спокою, я кажу вам, що вони дуже скривдять її! "



"Ви більше нічого не знаєте!" Голос Ніка глузував з нього, тоді як голос у глибині його свідомості спонукав його піти і з'ясувати, що відбувається з Кармен де Сантос. І Розалінда, в ім'я Христової любові! Якби вона зіткнулася з чимось схожим на це, Бог знає, як би вона цілувалася. "Ви знаєте, що вони намагаються дістатися до неї, але ви більше не знаєте?" Х'юго обмацав сиру плоть. «Де вони тусуються? Чого вони від неї хочуть? Він змусив Х'юго зробити невелику джигу всередині рани.



Феррет закричав і кинув руку на Ніка. Х'юго приземлився на підлогу, і Нік швидко відступив, коли чоловік з божевільним від болю очима піднявся у стрибку.



Думки Ніка працювали як блискавка. Продовжити це і ризикнути, що розповідь про Кармена де Сантоса була блефом? Повертайся пізніше?



Вільгельміна зруйнувала обличчя Феррета. Пролунав жахливий хрускіт, і людина з розбитим обличчям упала, як мішок із цементом. Нік упіймав його, коли він упав, і ще раз ударив по підборідді. Він нахилився над тілом у швидкому пошуку, не знайшовши нічого, що могло б упізнати людину. Він все ж таки знайшов пачку міцних бразильських сигарет, свій псевдонім та адресу на півставки, подряпані на сірниковій коробочці, взятій з клубу Каріока, і невелику зв'язку ключів. Одним із «ключів» був пристрій, добре відомий Ніку: універсальний маленький предмет, призначений для відкриття безлічі дверей. Також в одній із кишень була невелика кількість сріблястого порошку. Не час зараз про це думати. Він переклав усі, крім порошку та власних машинописних нотаток, у свої кишені. Записки, які він кинув у ящик столу. Передаючи ключі, він побачив, що один з них трохи відрізняється від інших: він був меншим, блідо-золотого кольору і важким. На ньому по колу було нанесено цифру 12.



Нік працював швидко. Він відімкнув двері до місіс Марлен Вебстер. До того часу, коли він обережно відчинив вхідні двері, обличчя Хорька було надійно пов'язане, з кляпом у роті і його рваний піджак, що тихо спливав кров'ю, в замкненому туалеті місіс Марлен Вебстер. У кімнаті Майкла Нолана було відновлено порядок, який обдурив би всіх, крім натренованих очей поліції.



Літня пара чекала ліфта. Нік приєднався до них і увійшов разом із ними наполовину заповнений вниз автомобіль.



Друга, менш помітна з його орендованих машин, була припаркована за квартал від нього.



До півгодини Ферре залишалося менше ніж десять хвилин. Якщо це був блеф, він виставляв себе дурнем. Але дзвонити по телефону, щоб дізнатися, як там місіс де Сантос, було марно - очевидно, її провід прослуховувався. Бог. Якщо у Розалінди проблеми, їй доведеться подбати про себе.







* * *




О пів на четверту. Нік взагалі не збирався приходити.



У животі Розалінди виник вузол болю, коли її фальшиве обличчя кивнуло здоров'якові, що стоїть поруч.



«Я дійсно не знаю, доктор Томаз, - сказала вона приблизно вп'ятнадцяте. "Я теж цього не розумію, але це, мабуть, якась амнезія. Я впевнена, що він скоро знову з'явиться. А тепер, знаєте, мені дійсно потрібно йти. Я думаю, мій друг, мабуть, чекає на мене де- небудь ще ".



Якимось чином вона змусила його покинути цей маленький альков, що викликає клаустрофобію, переповнюючись ентузіазмом при зустрічі з кимось із суміжних областей. Енергійно помахавши рекомендаційним листом і монографією Бренхі перед його обличчям, вона побачила, як мерехтіння зникло в його маленьких очах і змінилося чимось, близьким до подиву. Він пройшов за нею - надто близько, щоб заспокоїтися - до головної зали та коридорів, обставлених великими скляними вітринами. Потім він спитав її, і вона відповіла на його запитання

Її головна труднощі полягала в тому, щоб приховати від нього своє знання про те, що він зовсім не знайомий із давніми знаками та письменами. Можливо, їй варто кинути йому в обличчя і подивитися, як він відреагує. Ні. Він був надто великим і злісним на вигляд. Вони зайшли в глухий кут.



"Як ви думаєте, де ваш друг може чекати?" - спитав Томаз, його голос луною рознісся заскленими коридорами.



Розалінда з деяким подивом подивилася на нього: «У нас є улюблене маленьке кафе, де ми зустрічалися останнім часом. Чому ви питаєте?"



"Я просто подумав, що це трохи дивно, - прогарчав Томаз, - що друг-джентльмен забуде, де він зустрів таку прекрасну даму". Він нещиро посміхнувся. "Я б точно не став. Хто цей розсіяний друг?"



«Чому, лікарю», - сором'язливо хихикнула вона. "Просто друг. Не треба переходити на особисті теми! «Чорт забирай, - сказала вона собі. Тепер він у мене в руках, і я не знаю, що з ним робити. «Але я маю йти. Якщо він чекає, він може піти раніше, ніж я приїду».



"Ви дозволите мені взяти вас", - сказав Томаз, і це не було питанням. "Моя машина стоїть на під'їзній доріжці".



На під'їзній доріжці стояло кілька машин. Розалінда швидко подумала. Нікого не було видно. Індійський музей здавався найменш популярним місцем розваг у місті, принаймні по понеділках. Було дуже тихо. "Зломовна тиша", - подумала вона. Принаймні зовні буде денне світло і, напевно, кілька людей.



"Це дуже мило з вашого боку", - сказала вона.



Він надто сильно взяв її за руку і провів через головні двері. На них світило сонячне світло. Смуги саду обрамляли звивисту дорогу, подекуди в траві стояли лави. Розалінда ухвалила рішення. Вона не збиралася їхати в невідомому напрямку або нескінченно сидіти в якомусь кафе з цією неповороткою зловісною людиною. І вона не збиралася дозволити йому втекти без останнього зусилля.



"Це прекрасний день", - сказала вона, розглядаючи пейзаж. "Можливо, ми могли б посидіти на сонці кілька хвилин, а потім продовжити".



Томаз неприємно посміхнувся. "Що про вашого друга?"



"Я передумала", - весело сказала вона. «Жіночий привілей. Він може зателефонувати мені пізніше і пояснити, де він був весь день ідіот».



Вона цілеспрямовано підійшла до лави на півдорозі до будинку. Томаз крокував поруч із нею з легким задоволенням на ненауковому обличчі.



Розалінда сіла і витягла зі своєї місткої сумочки сигарети і досить громіздку запальничку. Томаз сів поруч із нею, коли вона закурила цигарку, тримаючи велику запальничку в руці.



"Доктор Томаз", - почала вона. "Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам дуже пряме питання?"



Велика голова схилилася набік, і очі знову перетворилися на вузькі щілинки.



"Звідки мені знати, доки ви не запитаєте?" Його губи скривилися в напівусмішці.



«Що ж, - сказала вона, нервово затягнувшись, - я не могла не помітити, що ви насправді не дуже розбираєтеся в області доктора Бренхі, чи не так? Але ви дійсно хочете знати все про людей, які здаються цікавився їм, і ви поставили мені дуже багато питань сьогодні вдень. Ви ж не вчений, чи не так? Ви розслідуєте його справу? Поліція? "



Маленькі очі заблищали.



«Це дуже розумно з вашого боку, міс Бейкер. Мені було цікаво, чому ви не спитали мене, чому я так мало знаю. Так, я намагаюся з'ясувати, що трапилося з Брехою. І ви теж, я так розумію?



«Та ні, - сказала Розалінда, здивовано піднявши брови. «Мені було цікаво зустрітися з ним, і, звичайно, мене непокоїть те, що з ним трапилося. Чому ви не згадали, що ведете розслідування? Я б відповіла на ваші питання набагато вільніше, замість того, щоб просто думати, що ви поводитеся доволі цікаво. . "



Він дивився на неї.



«Які питання, міс Бейкер? Що ви про все це знаєте?



Розалінда змусила себе хвилюватись.



"Да нічого. Я просто мав на увазі, що тоді я не подумав би, що в тобі є щось смішне ... »



"І тепер ви це робите. Що ж, можливо, ми просунемося далі, якщо пошукаємо цього вашого друга і подивимося, що він скаже. Або, можливо, ви вважаєте за краще піти зі мною до штабу. Ми просто зробимо звичайну перевірку вашої особистості". Він скоса глянув на неї і взяв її за руку. Її сигарета впала на траву, коли вона відсунулась від нього.



«Хвилинку, Томазе, або як там тебе звуть», - рішуче сказала вона. «Раніше на мене приміряли всілякі допити, і ваш не кращий, ніж більшість. Спочатку ви вчений, який не знає свого предмета, а тепер ви поліцейський із почуттям. ваші руки геть від мене. Штаб, справді! Де ваше посвідчення особи? "



Краєм ока вона побачила садівника, що ліниво гладить траву за п'ятдесят футів від неї. Сходами музею спускалася молода пара.

"Ідентифікація?" - задумливо сказав Томаз. Він поліз у піджак.



Гаразд, це була ідентифікація - блакитна беретта, що вказує прямо на це напружене місце в животі.



"Так воно і є", - м'яко сказала вона. "Чому? Хто ти?"



Він неприємно засміявся. «Ходімо, міс Бейкер, чи хто б ви там не були. Мій маленький пістолет може зробити дуже потворну дірку, якщо ви не зробите те, що вам кажуть».



"Так", - погодилася вона, встаючи з лави і направивши на нього запальничку. «До того ж, він видає дуже неприємний звук. Це більше, ніж ти можеш сказати про мого маленького друга. Я покину тебе зараз, Томазе, і знайду дорогу до штабу. Ти не стрілятимеш, але Я буду."



Він схопився на ноги і, ричачи, потягся до неї. Вона поспішно відступила, її голос підвищився від обурення.



«Доктор Томаз, будь ласка! Будь ласка, відпустіть мене! Заберіть від мене руки! Не смій мене більше турбувати!



Молода пара зупинилася як укопана і дивилася на картину. Садівник перестав грабувати.



"Чому, дурна сука!" - прошипів Томаз. "Якщо ти думаєш, що зможеш піти ..."



"Досить!" вона істерично кричала. «Я не хочу, щоб ти мені погрожував. Брудний старий! Її рука відсмикнулася і вдарилася йому по обличчю. "І якщо ти спробуєш піти за мною, я піду прямо в поліцію".



Вона повернулася до нього спиною і пішла геть під'їзною доріжкою.



Молода пара вп'ялася поглядом. Десь відчинилось вікно.



Томаз стояв там, розгойдуючись від удару її маленької руки, ховаючи власну зброю своїми великими руками. Повільно, схиливши голову, він пішов.



Розалінда побігла під'їзною доріжкою на вулицю.



Пройшов деякий час, перш ніж вона почула кроки, перш ніж вона зрозуміла, що вони стають дедалі швидше.







Облога, погоня та золотий ключик






Маленький Джо радісно булькав у манеж. Будинок на Васко да Гама Драйв був притулком миру та розсудливості, якщо не вважати тіні незрозумілої смерті, що нависла над ним.



Але Кармен де Сантос і маленький Жуан були у безпеці.



З вулиці почулося гурчання плавного мотора, яке потім стихло.



Почуття терміновості підкралося до Ніка, як приплив. Або гамбіт Феррета був блефом, або він все ще на один стрибок випереджав безликого ворога. Він дивився у потьмянілі від болю очі Кармен де Сантос і запитував, наскільки вона розуміє те, що він сказав. Для неї він все ще залишався репортером, що запитував, як і Жоао.



Вона подивилася на сутулого бородатого чоловіка у своїй затишній вітальні і зітхнула.



"Diga me que jazer", - безнадійно сказала вона. «Скажіть мені, що робити. Я все розповіла поліції, але поки що вони мені нічого не сказали. Я не розумію, чому я маю бути в небезпеці. Але якщо ви можете допомогти мені дізнатися про Жоао ... »- її голос затих. геть, і її привабливі очі блукали його обличчям.



"Я зроблю все, що зможу", - серйозно сказав Нік. «І я хотів би, щоб ви доставили занепокоєння поліції і мені. Думаю, те, що ви мені сказали, буде великою підмогою. А тепер я хотів би, щоб ви зробили ще дещо. Можливо, тобі це не сподобається, але це важливо, і я думаю, що тобі слід зробити це негайно. Ти й маленький Джо».



"Маленький Джо?" Тьмяні очі заблищали життям. "Що він може зробити?"



«Ви можете переїхати звідси, ви обидва, або до родичів, або в якийсь готель. Не турбуйтесь про гроші. Я допоможу вам. Але в найближчі кілька днів, думаю, вам буде зручніше десь ще." Його тон був різким і рішучим.



"Це не пропозиція, чи не так, сеньйоре?" Вона задумливо глянула на нього. «Я гадаю, це наказ. Чому ви наказуєте?



Нік змусив свій тон виявити терпіння. Йому сподобалася жінка; він їй співчував. Але йому хотілося, щоб вона усвідомила необхідність терміновості.



"Бо я вважаю, що ваш чоловік збирався дізнатися щось дуже важливе і що ви можете опинитися в такій самій небезпеці, як і він. Я не хочу бути таким різким, але ви повинні покинути цей будинок. Скажіть тільки комусь дуже Потрібно терміново піти звідси. Візьміть те, що вам потрібно сьогодні ввечері, а я подбаю про те, щоб забрати інше пізніше. .



Вона ще довго дивилася на нього. «Я готуватимуся», - сказала вона.



Жоао джуніор голосив.



«Я і сам почуваюся трохи таким самим», - сказав Нік. "Може, нам варто заспівати дуетом, малюк?"



Немовля перестало плакати і серйозно дивилося на нього, коли він підійшов до вікна і виглянув з-за фіранки.



Компактна машина з маленькими високими вікнами

простоювала на розі Да Гама Драйв та перехрестя. Нік якийсь час дивився на це. У ній сиділи двоє чоловіків, які здавалося з такої відстані, на когось чекають, на когось шукають. Він повернувся і пішов через вузький прохід на кухню. Через вікно над раковиною він побачив, що задня частина будинку виходить на провулок, обнесений огорожею. Задній кінець іншого будинку виходив на провулок. Його вид на вихід на вулицю було заблоковано. Він дуже тихо відчинив задні двері і визирнув.



Біля паркану наприкінці провулка сидів чоловік. Досить звичайний з вигляду чоловік, але без видимих причин для цього. Діловий костюм, капелюх, сигарета, розваливши біля паркану. Не на той час доби. Можливо, не будь-коли доби. Нік експериментально постукав ручкою дверей.



Чоловік звернув увагу і обернувся на звук. Нік тихо зачинив двері.



Він повернувся до вітальні до вікна. Компактна машина повільно рухалася повз будинок. І зупинився. Вийшов чоловік. Він був такий схожий на старого гангстера Чикаго, що це було майже смішно. Але в суворому, невиразному обличчі й рішучій, плоскій ході не було нічого смішного.



Ситуація мала всі ознаки облоги. І перестрілка була останнім, чого Нік потребував зараз.



Він схопив Джо-молодшого і затяг у спальню, де Кармен де Сантос швидко пакувала невелику сумку. Ще до того, як вона від подиву випросталася, він спокійно сказав: «Місіс де Сантос, у нас гості. Залишайтеся тут з немовлям та тримайтеся подалі від дверей та вікна. Не виходьте, доки я не прийду за вами. Говорячи, він м'яко обійняв Джо-молодшого і підійшов до вікна спальні. Він виходив на смугу саду, яка вела в провулок. Зі своєї точки зору він не міг бачити спостерігача в кінці провулка або машину, яка стояла на дорозі попереду. Добре. всього, їхній вигляд з вікна спальні був не кращий.



Пролунав дзвінок у двері.



Нік заспокійливо посміхнувся молодій жінці та її дитині, штовхнув їх у бік відкритого туалету та побіг на кухню, де замкнув двері на засув і вставив міцний дерев'яний стілець під ручку. З кухонного вікна він міг бачити частину кінця провулку. Спостерігач перетнув його поле зору і зник з поля зору. Здавалося, він колупав нігті ножем.



Знову пролунав дзвінок у двері.



Нік повернувся у вітальню швидким легким кроком. Той, хто був зовні, стукав ручкою дверей без особливого результату. Це були міцні двері, і замок був надзвичайно надійний. Де Сантос, очевидно, вважав за доцільне вжити деяких запобіжних заходів.



Грунтіла ручка, а дзвіночок дзвенів кілька разів поспіль, а Нік встав біля стіни подалі від вікна і ближче до дверних зашморгів. Таким чином, він зможе виконувати дві корисні дії одночасно.



Почалися знайомі звуки злому замків.



Потім… було два різкі рапорти та замок зламаний.



Тіло Ніка чекало, як спіральна пружина, готова до випуску.



Двері відчинилися раптово, але не так раптово, щоб ударитися об стіну. З боку це може здатися надто підозрілим. Нік зробив безшумний рух, який забрав його від щілини між дверима і косяком, але не настільки, щоб втратити прикриття дверей.



Плосконогий чоловік увійшов до кімнати, і пастка закрилася.



Нік дав йому половину часу, який йому потрібно, щоб підійти до далекого краю дверного отвору і зачинити двері ногою, щоб виявити, хто міг ховатися за нею. Це Нік зачинив двері, і незнайомець упав, розтягнувшись і лаючись, його рука з пістолетом була скручена під ним у сталевій хватці. Щось на зразок броньованого кулака двічі вдарило його в нижню частину шиї з такою сліпучою силою, що він навіть не відчув жорстокого удару Ніка. Нік про всяк випадок ударив його по голові власним пістолетом, потім підійшов до вікна.



Водій чекав на кермі, не підозрюючи, що двері зачинив не його колега.



Нік сунув у кишеню пістолет Плоскостопого і притягнув постать до дверей. Часу на пошуки було небагато, але багато часу йому не знадобилося. І знову він не знайшов жодних паперів, тільки невелику кількість грошей та брелок. Брелок був дуже схожий на брелок Феррета. Але цього разу на маленькому золотому ключику була цифра 9. Він узяв ключі та швидко увійшов до спальні.



"Один упав", - весело сказав він двері комори. «Не хвилюйся - ми скоро підемо звідси».



"Що це таке?" пролунав тривожний голос. "Ви не думаєте, що ми маємо викликати поліцію?"



«Не цим телефоном, сеньйоре, - сказав Нік, йдучи

вздовж стіни до вікна. Він почув гудок десь перед будинком. Немов по команді спостерігач у провулку з'явився у полі зору і знову зник за задніми стінами. Нік потягнув за вікно, виявив, що на ньому є замок, і відчинив його. Він легко зісковзнув. Він чув кроки, які зупинялися, що він вважав чорними дверима.



"Просто зачекайте зараз", - тихо сказав він. «Я повернуся через вікно, тож не бійся».



"Що, якщо це будеш не ти?" прошепотіла вона. Молодий Жуан хникав.



"Це буду я", - сказав Нік і переступив через підвіконня.



За винятком роботи двигуна на холостому ходу, попереду не було жодного звуку. Почуття Ніка були настільки тонко налаштовані, що він міг чути щось на зразок шереху біля задніх дверей, гуркіт сковорідок ст. кухня по сусідству, і велосипед, що їде схилом. Але з фронту нічого не долинало.



Він безшумно спустився в сад і тихо попрямував у провулок.



Чоловік через чорний хід відпустив дверну ручку і, повернувшись спиною до Ніка, став навшпиньки, щоб заглянути в кухонне вікно де Сантоса. Це було непросто. Він був невисокий на зріст, а вікно було високим. Але це полегшило Ніку життя.



Не мало значення, що гравій хрумтів під ногами Ніка, коли він наближався до вікна. Було надто пізно, щоб попередити цю людину звуком. Його підняті руки зробили його ідеальною жертвою тактики командос, яку використав Нік. Сталева пастка вчепилася за напружену шию і тиснула на неї, поки щось не зламалося, і удар, подібний до падіння праски з висоти, більш ніж завершив роботу. Пролунало одне хрипке бурчання. Чоловік упав, як зарізаний бик.



Знову пролунав автомобільний гудок – три короткі різкі звуки.



Нік залишив людину на місці і побіг назад по провулку в сад.



Все здавалося, як раніше.



Нік виліз із вікна спальні та легко приземлився, продовжуючи рухатися. Він почув зітхання, коли відчинив двері туалету. Кармен де Сантос зіщулилася в кутку під костюмами покійного чоловіка, притискаючи до себе дитину, що плаче.



«Все гаразд, – сказав Нік. «З тобою все буде гаразд. Нам доведеться поквапитися. Пройдіть через кухню. Не має значення, що ви бачите зовні. Моя машина їде схилом».



Вона вийшла з туалету, майже схлипуючи.



«Але… але… я не готова! Як ми можемо просто піти…?



"Ми повинні", - твердо сказав Нік, захлопуючи чемодан. "Йди на кухню. Я буду з тобою за кілька секунд».



З валізою в руці він востаннє заглянув у вікно. І він почув, як відчинилися двері машини. Він зачинив вікно, замкнув його і поспішив за жінкою та дитиною.



Вона стояла біля задніх дверей, виглядаючи побитою і спантеличеною.



"Візьми валізу", - наказав Нік. "І дай мені дитину".



Він відсунув стілець від дверей, коли говорив, і відсунув засув. Маленький Джо заплакав.



"Ні!" вона сказала. «Ні! Ніхто нас не чіпатиме…!»



«Так», - сказав Нік, відчиняючи двері. "Або ти втратиш його зовсім". Він грубо вийняв дівчинку з її рук і засунув їй чемодан. «Я перепрошую пізніше, але тепер тобі доведеться робити, як я тобі кажу».



Він виштовхнув її через задні двері та зачинив за собою. Крик дитини перейшов у приглушений лемент за рукою Ніка.



Кармен де Сантос швидко ахнула, побачивши, що побачила в провулку, а потім пішла поряд з Ніком, схопивши крихітний кулачок Маленького Джо.



"Будьте обережні, як ви його тримаєте!" - люто прошепотіла вона.



«Шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш!



Вони були в розі будинку, де провулок переходив у невеликий сад. Нік слухав. Спочатку він не чув нічого, крім машин, що проїжджали, оскільки після полудня рух почав збільшуватися. Потім настало затишшя, і він почув кроки на тротуарі.



Нік ризикнув уважно озирнутися за ріг.



Крізь щілину між будинками він міг бачити постать людини, що ходить туди-сюди. Поки Нік дивився, чоловік зупинився, подивився на годинник, а потім вирішив діяти. Він швидко пройшов повз щілину до будинку де Сантоса і зник з поля зору.



"Ходімо", - прошепотів Нік. «Наприкінці провулка повернути праворуч».



"Дайте мені дитину", - сказала жінка.



"Давай! Поспішай!"



Він чув кроки, що йшли короткою доріжкою до вхідних дверей.



«Будь ласка, – сказала вона. «Я триматиму його в спокої. Повірте, я вам довіряю. Але, можливо, вам потрібні ваші руки».



Кроки припинилися.



Нік дивився на неї частку секунди. Тепер вона контролювала ситуацію і він інстинктивно знав, що вона його не підведе. Без слів він простяг їй дитину.

справа. Тихе гуркіт маленького Джо швидко вщухло. Нік взяв Кармен за руку і повів її через пролом у провулок.



Позаду нього він почув стукіт у двері.



На півдорозі вони досягли кінця провулка і подивилися на похилий перехрестя. Наскільки можна було судити, всі автомобілі та пішоходи займалися своїми законними справами. Вони поспішили вгору схилом. Машина Ніка чекала.



Жіночий голос раптово перервав опівдні.



«Луїс! Луїс! Іди та подивися! Я ж сказав тобі, що дещо чув!



У Кармен перехопило подих.



«Не про нас, – сказав Нік. «Провулок. Він може допомогти нам лише в тому випадку, якщо твій сусід бачив його. Третя людина думатиме про інші речі, окрім нас. От і ми. Сідай».



Коли Нік сів на сидіння водія і завів мотор, він почув збуджені крики з боку провулка. Луїс та його друзі, мабуть, приєдналися до сусіднього клубу з пошуку тел. Він поставив машину на передачу.



"Тримайте голову опущеної, поки ми не поїдемо звідси", - наказав він, сповільнюючись до короткої зупинки на Васко да Гама Драйв.



Вона кивнула і опустилася нижче на сидіння, похитуючи Маленького Джо на колінах.



Нік пропустив пару машин і помчав вулицею. Компактний автомобіль все ще стояв на розі. Він подумки записав номер машини і повторив його Кармен де Сантос.



"Запам'ятай це, гаразд?"



Вона знову кивнула головою. "Я запам'ятаю."



Він прискорив рух. Ще одна машина на Драйв ожила і повернула наліво на жваву дорогу у бік Ріо. Всі звуки руху злилися в один комфортний пульсуючий шум.



За ними ніхто не поїхав.



"Місіс де Сантос", - почав він. Молодий Жуан сидів тихо. Його мати урочисто подивилася на Ніка. «Настав час вибачитися, - сказав Нік, - і я мушу тобі ще, поки ми не закінчили. Я збираюся зареєструвати тебе в Сан-Франциско, переконатися, що всі твої витрати покриті, а потім залишу вас, щоб ви зателефонували в поліцію і розповіли їм про це. Я сам зв'яжуся з ними незабаром. Але є слід, який я просто маю відстежити і негайно. Якщо я зв'яжуся з ними, пройде ніч, і я втрачу його.



Вона посміхнулася. "Я розумію це. Жуан був би таким самим. Але вони дуже розгніваються».



"Я впевнений, що так і буде", - погодився він. Але вони можуть легко розшукати мене через Серрадор, якщо вони дійсно стривожаться.



Вони розмовляли дорогою до центру міста, обговорюючи, що вона має сказати поліції і наскільки обережною вона має бути з собою та маленьким Жуаном. Потім вони замовкли, поки він не зареєстрував її в готелі під вигаданим ім'ям і вніс передплату за тиждень.



«Не турбуйся про це, – весело сказав він, простягаючи їй гроші, – я поверну все назад. Це на витрати».



Він провів Кармен та дитину до їх маленького номера і пішов.



Майкл Нолан, псевдонім Роберт Мілбанк, псевдонім Нік Картер, опинився у страшній заплутаній ситуації. Але, принаймні, він знав, що за ним не стежать.







* * *




Розалінда знала, що це так.



«У будь-якому разі, чорт його забирай», - пробурмотіла вона собі під ніс, майже вірячи - на мить - своєму власному вчинку з людиною, яку її тітка Ада назвала б «катом».



Потім реальність наздогнала її – і Томаз був поруч.



Вона прискорила крок широкою, обсадженою деревами вулицею, що проходить повз музей. Люди, що гуляли в ясний полудень, і потік машин служили укриттям. Але замало. Томаз мав час подумати і, можливо, скласти план. Він міг би зрозуміти, що під прикриттям дерев і звуком машин, що проїжджали, він міг просто вистрілити. І він, можливо, дуже хотів би спробувати, оскільки вона бачила його обличчя і впізнає його будь-де. Як і лікар Соареш! Але те саме, безсумнівно, було в будь-якої кількості людей, які бродили музеєм. Тільки мав привід показати пальцем на Томаза.



Поруч із нею тротуаром йшло кілька пар ніг. Її вуха виділяли одну пару і чули, як вони йдуть за нею. Вона повернула за поворот. Тут дерева були товстішими. Її темп прискорився. І його також. Вона побігла. Він теж. Вона майже могла чути його подих.



Раптом дерева відкрилися та утворили вхід у парк скульптур та фонтанів. Вона майже минула його, коли побачила біля воріт купку туристів, які милуються неймовірно мускулистим торсом. Розігнавшись зі швидкістю, яка здивувала навіть її, Розалінда різко повернула і побігла до парку. Вона почула, як Томаз незграбно повернув за нею. Декілька туристів повернулися, щоб подивитися на погоню. Зі збентеженою усмішкою вона приєдналася до групи. Дякувати Богу, деякі з них були знайомими

типами американців. Її очі ковзнули по них. Шкільний вчитель чи бібліотекар. Літня пара, яка, можливо, живе на Середньому Заході. Лисаючий уболівальник у яскравій сорочці. Світлоока старенька, безперечно, найрухливіша з усіх. Її серце зігрілося. Вона зазначила, що Томаз із навмисне схвильованим поглядом зупинився в нерішучості прямо біля воріт.



«Будь ласка, вибачте мені, - трепетно ​​сказала вона найближчій лисій голові і плоских грудях, - але ця людина! Він переслідував мене і говорив найшаленіші речі! Чи не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас? Я… я знаю, що це безглуздо, але я просто не знаю, як його позбутися. Я намагаюся повернутися в місто, але воно йде в мене по п'ятах! "



Бабуся примружилася. «Як жахливо, моя люба. Ти маєш залишитися з нами». Вчитель розуміюче сказав: «Боже мій, які мужики в цих спекотних країнах!» Лисий з благородним животом люто загарчав: «Ах, свиня!» І гід, веселий юнак з усміхненим смаглявим обличчям і обнадійливо широкими плечима, щедро підняв руки.



«Приєднуйся до нас, Сеньйорін! Ми подбаємо про тебе. Ти поїдеш з нами назад автобусом, так?»



"Так!" - палко сказала Розалінда. Група оточила її.



Томаз невпевнено відступив, коли група пройшла повз нього. Було зроблено кілька невтішних зауважень. Але він зупинився біля воріт і стояв на місці, коли вони вийшли з парку, очі його пропалювали дірку в спині Розалінди.



Коли вони благополучно сіли в автобус і від'їхали від тротуару, Розалінда побачила, що він намагається зловити таксі. Наскільки вона могла бачити, це йому не вдалося. Але коли через кілька хвилин вони благополучно дісталися міста і вона подякувала своїм супроводжуючим, вона прослизнула в дамську кімнату кафе і про всяк випадок кардинально змінила свою зовнішність.







Зникнення Снупа






Без десятої п'ять.



Нік зупинився біля столу Серрадора.



"Є повідомлення для Нолана?"



Клерк здивовано підняв брову. «Одне, сеньйоре. Ви пробачте, якщо я не записав його точно так, як мені дав його телефоніст». Він заліз у щілину і передав повідомлення Ніку. Воно гласило: «16:30 Молода жінка. Повідомлення… Де ти була? Подзвони мені додому! Без імені".



Нік хмикнув. "Що, за словами оператора, сказала дівчина?"



Клерк відверто посміхнувся. Керівнику було б соромно за нього.



«Вибачте мені, сеньйоре. Вона сказала: «Залишіть це повідомлення… Де, чорт забирай, ви були, вош? Зателефонуйте мені додому, як тільки увійдете». Вибач, сеньйоре. Вона сказала. "



«Хм, – сказав Нік. На його бородатому обличчі з'явилася посмішка веселощів та полегшення. «Вважаю, я знаю, хто це, але вона говорила англійською чи португальською?»



Посмішка клерка стала ще ширшою. Ах так, здавалося, він думав, дуже важко встежити за всіма жінками в житті.



«Англійською, сеньйор. Але з акцентом, дуже схожим на мій».



«Розумна дівчинка», - подумав Нік із ще більшим полегшенням.



"Добре, дякую. Немає відвідувачів?"



Клерк згадав своє становище і стер посмішку.



«Два джентльмени просили вас, сеньйоре. Вони були разом. Коли я сказав, що вас нема вдома, вони пішли».



Так. Вони спитали. Але ж вони пішли?



Нік задумався. "Як так. А повідомлення немає? Помітили, як вони виглядали? Я наче когось чекав».



Клерк з жалем похитав головою.



«Таких запитів багато щодня. Можливо вони були середнього зростання. Можливо, трохи старше сеньйора…» Він знизав плечима. «Це справді неможливо згадати».



Нік співчутливо кивнув. "Я знаю спасибі."



Нік зупинився біля кіоску, щоб купити сигарети та оглянути вестибюль. За витонченими колонами не було ні підозріло піднятих газет, ні спостерігачів. Але елегантний вестибюль був настільки заповнений людьми, що сказати, напевно, було неможливо. Він підійшов до телефонних будок і вибрав середню із трьох, де нікого не було. Обережно зачекавши кілька хвилин, він зателефонував до Інтернаціоналу і запитав міс Монтес. Поки встановлювався зв'язок, він міркував, чи хтось чекатиме його нагорі, особливо після «зникнення» Феррета.



Розалінда відповіла лагідним тоном Монтеса.



"Привіт, дитинко", - солодко сказав він. "Приємного дня? Не гнівайтесь - я повісив трубку, і мені дуже шкода».



"О, це ти", - кисло сказала вона. «Я мало не повісилася завдяки тобі. Де ти, якщо це не так багато, щоб спитати?»



"Центр міста з нашими друзями", - сказав він. "Я думаю, вони скоро випишуться, і я хотів попрощатися. Можливо вам не все одно

спуститися та допомогти? "



"Ой, так, якщо я їм потрібна". У її голосі зникла кисла нота. "Одразу?"



"Ще немає. Я просто хотів переконатись, що ви доступні. Я уточню. А поки що, можливо, ви будете готові».



"Я зроблю це", - серйозно сказала вона. "Крім того, все гаразд?"



"Просто чудово", - сказав він, і настала його черга бути кислим. "Побачимося." Він повісив трубку і вирішив піднятися сходами до своєї кімнати, замість того щоб ризикнути вийти з ліфта в чиїсь - очікуючі руки.



Він зачекав трохи вище за другий майданчик. Переконавшись, що ніхто не йде, він пішов, розгорнувши свої довгі ноги і помчав довгими перельотами до своєї власної кімнати, наче він гуляв по набережній. Його розум був зайнятий на цьому шляху, і він був лютий на себе. Те, що він пропустив зустріч із Розаліндою і не зміг перевірити кут Бранка та Варгаса, дратувало, але, очевидно, не дуже. Що дійсно було непробачно, то це те, як він представив Майкла Нолана поліції. Вони будуть розпитувати його, спостерігати за ним, знімати з нього відбитки пальців - прив'язувати його до точки, де ні Мілбенк, ні Картер не зможуть взяти на себе відповідальність, якщо буде потрібно. Навіть його колекція обладнання завдавала незручностей. Майкл Нолан, як іноземний репортер, очевидно, не мав бразильського дозволу на зброю, і при цьому він не повинен був бути людиною, яка має звичку використовувати пістолети. Це була одна з причин, через яку він уникав перестрілки з облягаючими. Він передав пістолет Плоскостопого Кармен, щоб поліція могла його відстежити. Але, звичайно, відбитки самого Ніка були на стовбурі, не кажучи вже про всю кімнату Нолана. Що ж, це було неминучим. Але Нолан став завдавати незручностей задовго до того, як закінчив свою роботу. Він навіть не знайшов способу перевірити двох головорізів, які напали на Мілбанк, не звернувши уваги на самого Мілбанку. Ну і хрін із ним. Це просто має пройти дошкою. Одне він знав про них, і це те, що вони не вписувалися у схему інших зустрічей.



Група людей увійшла до ліфта, поки він чекав наприкінці коридору. Він пройшов у свою кімнату і прислухався до дверей, перш ніж відчинити її. Потім, дуже тихо і повернувшись, він відчинив двері. У його голові промайнули поточні проблеми: попрацювати з Ферретом, а потім позбутися його. Знайди вихід для Нолана. Залежно від того, що робити із сусідньою кімнатою.



У його кімнаті панувала абсолютна тиша.



Там був хаос.



Його шосте почуття підказувало йому, що там немає нікого. Його вуха погодились. Але досить було побіжного погляду, щоб побачити, що там був хтось, крім покоївки, дуже недоглянутий вигляд. Їй не потрібно було б доопрацьовувати своє прибирання за кілька годин до цього. Це навіть не було видно.



Він замкнув за собою двері і витріщився на безлад.



Двері туалету були відчинені, і трохи розірваного одягу лежало на підлозі. У ящиках столу не було паперів, більшість з яких було розкидано по підлозі, а деяких, схоже, не було. Машинописний листок, який він забрав у Феррета, зник. Ящики бюро виглядали так, наче на них обрушився буревій. Зникло все, що стосувалося особистості та професії Майкла Нолана. Листи (фальшиві), документи, що засвідчують особу, крім тих, які Нік ніс із собою (фальшиві), нотатки (частково фальшиві), гроші (справжні) – все пропало. А той, хто тут був, дуже поспішав. Більше того: дикун. Навіщо – щоб його налякати? Дві його невеликі валізи були буквально розірвані на частини, постільна білизна була безладно перемішана, а матрац порваний. Меблі та сантехніка також отримали свою частку уваги; навіть тюбик зубної пасти був здавлений, а на підлозі валялася розбита склянка.



Все було дуже цікаво.



Виглядало так, ніби грабіжник відчув на собі вплив людини, яка, на його думку, могла бути зовсім не газетярем. Навіть найпросунутіші репортери не стали б тягати з собою їхні секрети в тюбику із зубною пастою. Навряд чи можна очікувати цього, крім, можливо, контрабандиста... чи шпигуна.



Він перевірив телефон. Провід залишився цілим, і в коробці не було мікрофона або додаткових збірок, що вказують на те, що його розмови не будуть особистими.



Якби це побачила поліція, йому було б ще гірше.



Тоді йому спало на думку, що він може зробити з Майклом Ноланом і Ферретом. Але часу на це він не мав.



Повісивши на зовнішній ручці табличку «Не турбувати», він почав трохи жалкувати за деякими зацікавленими особами. Він замкнув двері і почав свої приготування. Той, хто прийде першим, матиме неприємний шок. Поліція зіткнеться з додатковою загадкою, та

Ель Нолан цілком міг запам'ятатися як убивця, а чи не як герой. Можливо, йому вдасться махнути ще одним відволікаючим маневром у цьому напрямку. І Кармен де Сантос ...



Можливо, вона колись зрозуміє.



Він відімкнув сполучні двері на випадок, якщо йому доведеться зробити швидке пересування, швидко перевірив сусідню кімнату і повернувся до свого телефону.



За хвилину чи дві він розмовляв із головним редактором журналу «Ріо» Перейрою.



«Ах! Радий, що ти досі тут», - весело сказав він. «Послухайте, я маю дещо для вас, якщо ви ще не підняли його. Але для початку, у вас є щось для мене?



«Трохи», - з жалем відповів голос. «Нічого спільного із Жуаном. А про Апельбаум - поліція все ще допитує людей, які раніше заходили до його книгарні, і поки що нічого не розголошують. Але вони визнають, що знайшли докази того, що квартира Аппельбаума були обшукані до того, як приїхали туди, і вони кажуть, що знайшли низку незрозумілих відбитків. Схоже, що досі немає жодного офіційного інтересу до Ленглі, хоча я виявив трохи того, що ви могли б назвати брудом. Мадам Здається, Ленглі погрався, і кажуть, що чоловік Пірс раптово втомився від цього і покинув її. Чомусь це не здається неможливим. Я бачив цю жінку кілька разів у Заміському клубі, і я думаю, що життя з нею – скажімо, після перших кількох тижнів – було б нестерпно”.



"Хм!" сказав Нік, не переконаний. "Можливо Ви праві. Але чи залишить він квітучий бізнес? Цікаво, як виглядають його книги та його банківський рахунок».



Редактор усміхнувся. "Мені також цікаво. І у вас може бути щось. Є молодший партнер, так, але якщо Ленглі не повернеться найближчим часом, він обов'язково попросить аудит та розслідування. Можливо, тоді щось може статися про ваш великий дорогоцінний камінь скандал." Він злегка злісно засміявся, а потім додав: "О так. Це нагадало мені. Ви пам'ятаєте того власника нічного клубу, про якого я згадував? Того, хто керував Клубом Місячного Пилу - божевільним маленьким місцем, одного разу я був там, і це було за кілька тижнів до цього - ну, неважливо. , Про які він говорив. Виявляється, він згадав їй про торгівлю зброєю тільки одного разу після кількох напоїв одного разу вночі, а потім сказав їй забути про це, це нічого. Але вона наполягає, що вони його вбили. ", як вона це називає. Вона гадки не має, хто вони. Поліція, до речі, попросила мене не публікувати це.



"Цікаво", - недбало сказав Нік, набагато більш захоплений, ніж він хотів зізнатися. «Хоча я й уявити не міг, який можливий зв'язок він мав із рештою. До речі, а як щодо того маленького музейного працівника? Хто знає, можливо він займався контрабандою древніх індіанських мушкетів!



"Може бути! Але я не думаю, що це можливо. Очевидно, він був дуже відданий своїй роботі і проводив надто звичайний годинник, щоб займатися чимось... е-е... під прикриттям. Він мав стару машину, на якій він їздив на роботу на завод. одночасно і щодня. Іноді одного чудового вечора він вирушав трохи довше на свіже повітря, а іноді їхав з міста на вихідні. У цьому матеріалі не було абсолютно нічого цікавого”, – іронічно сказав редактор, – «крім того, що він зник».



"Все ще не знаю, як, хм?" – сказав Нік. Все це було цікаво, але раптово він відчув необхідність рухатися далі.



"Ну, щось подібне до ідеї. Одного разу він виїхав з музею на своїй машині, очевидно прямуючи додому, і він просто не приїхав туди. Поліція перевіряла рух машини, але вони не готові сказати просто як далеко вони його простежили. Однак вони не знайшли Наскільки вони можуть бачити, з його будинку нічого не було взято».



«Хм. Що ж, все це дуже цікаво. Але чомусь я не бачу, щоб це пов'язувало вас, чи не так? Нічний клуб звучить як гарна ідея.



"Ах так?" Голос редактора став цікавішим.



"Я знаходжу його маленьким персонажем зі злочинного світу - саме так я його предствляю, я розповім вам пізніше. Він схуднелий персонаж з підозрілим обличчям, і ви б не подумали, що можете йому довіряти, але ми живемо, як у вогні. . гроші я отримую невеликі шматочки інформації, і він сказав мені сьогодні вдень, що чув на кільцевій розв'язці, чому ця місіс де Сантос у небезпеці».



"Справді? Що за…?"



"Отже, я поскакав, як лицар на білому коні", - сказав Нік і швидко переключився на цензуровану версію денних подій. Так усе було.

Це твоя сенсація, – закінчив він. - Ви можете перевірити це пізніше – я маю на увазі пізніше – з поліцією щодо використання історії. Я не міг залишатися і чекати на них, бо тепер я йду слідом чогось ще, на що мене навів мій маленький друг».



Діос! Нолан, ти йдеш! Це справжня історія. Але яка твоя нова зачіпка?



Нік засміявся. «Я обіцяю тобі, що ти дізнаєшся першим – після того, як я пройду за цим. Але тепер мені потрібно буде вирушити на зустріч із Тхірком. Я не хочу втрачати нічого, крім нього. можливо, доведеться сказати мені. Ще раз дякую, і я зв'яжуся з вами”.



Він швидко повісив слухавку і почав працювати.



Його першим кроком було подивитися на Феррі. Він лежав у напівтемряві туалету, його обличчя було блідим і болючим, а очі сповнені ненависті. Але його узи, як і раніше, були міцними, а рот твердо закритий. Кров засихала на його рваній спині та знебарвленому одязі. Ліжко в кімнаті місіс Вебстер усе ще було застелено. Нік помістив кілька жіночих дрібничок у сумочки-обманки, переконавшись, що його власне обладнання надійно заховано. Він упустив лише те, що йому знадобиться у наступні кілька хвилин. Потім він звернув увагу до Ферре.



Феррет досить акуратно спливав кров'ю, нічого не проливши на підлогу туалету. Нік послабив кляп і збрехав йому.



«Тепер у тебе є вибір, друже. І зрозумій, що твої товариші переслідують тебе. Ти допоможеш мені, розкажи мені все, що знаєш, і я допоможу тобі. У тебе немає вибору – і тобі кінець».



Феррет посміхнувся. «Ти мусиш відпустити мене. Як ти позбудешся мене, інакше - винесеш мене? Ха! Чи залишиш мене тут? Ти не можеш залишити мене лежати без діла, поки хтось не прийде мене знайти. Ти повинен відпустити мене. "



"Не будь надто впевненим", - холодно сказав Нік. «Для мене не проблема залишити тебе позаду. Зовсім немає проблем. Навіщо потрібен золотий ключ, Феррете? Який золотий ключ? Він потягнувся до Хьюго.



В очах Ферре раптово з'явився страх.



"Моя вхідні двері, чорт забирай, от і все!"



Нік подивився на нього якусь мить мовчання.



"Останній шанс, Феррете", - сказав він нарешті.



Феррет заплющив очі. "У мене є час, щоб протриматися", - м'яко сказав він.



"Я не бачу", - сказав Нік, відчуваючи різкий укол захоплення своєю жертвою і почуття огиди до себе. Потім він прогнав обидва почуття, коли його мозок холодно сказав йому: тебе звати Кіллмайстер, Картер, майстер-вбивця. Це ваша справа, тож ви тут.



Він дуже постарався загнати Х'юго в таке життєво важливе місце, що Феррет помер майже миттєво, не побачивши леза.



Нік одягнув кляп і підняв Феррета до своєї кімнати, безцеремонно кинувши його на підлогу. Потім він перекинув лампу і стілець, щоб посилити загальну плутанину, і перевірив, що ще він може зробити з кімнатою Майкла Нолана. Нічого не могло привести до чогось, крім зниклого репортера. Якщо запити ставали надто постійними, Hawk міг їх легко обробити.



Знявши хитромудрий замок з дверей, Нік стер відбитки пальців з обох ручок і використовував звичайний замок, щоб розділити кімнати, як і раніше. Потім він застосував один із найуспішніших методів зміни зовнішності, щоб прибрати бороду з обличчя, і змінив піджак. Коли він вийшов з кімнати 1109, сумки місіс Вебстер були упаковані, і Нік виглядав як атлетичний юнак, що йде на не дуже важливий захід. Телефон задзвонив у його покинутій кімнаті, коли він йшов коридором до сходів.



Внизу він одразу пішов до телефонної будки і зателефонував Розалінді до Інтернаціоналу.



«Негайно, люба, – сказав він. «Не втрачай жодної хвилини. Пакети і все готове, тому ви можете просто зайти, щоб перевірити». Він завершив дзвінок швидкими інструкціями, які вона прийняла без стомлювальних питань.







* * *




Вона добре провела час. Вони зустрілися не більше ніж за півгодини в аеропорту Сантос-Дюмон. Перш ніж кинути машину Майкла Нолана, Нік їздив навколо, поки Розалінда обмотувала речі місіс Вебстер папером і шнурками і знімала деякі набивки та макіяж, щоб востаннє попрощатися з місіс Вебстер. Потрібно було три зміни таксі і дві зупинки в кафе, перш ніж Розіта Монтес і Роберт Мілбанк під'їхали до Міжнародного аеропорту Копакабана. Розіта була в захваті від свого шопінгу; Роберт сміявся і бурчав з приводу жінок, екстравагантності та незручності тягати із собою пакети. Вони шепотілися і сміялися в ліфті, як молодята у весільному шопінгу.



Коли Нік зачинив за ними двері, його обличчя було серйозним, і він уважно оглянув їхній величезний номер, ніби ніколи не бачив його раніше.



"Що трапилося?" - спитала нарешті Розалінда.



Він змахнув похмурий погляд і посміхнувся до неї.



«Дами говорять першими і найдовше. Думаю, у вас був цілий день. Але ви не заперечуєте, якщо я спочатку вийду у ванну і спробую згадати, хто я?



"Зроби це", - сказала вона з незвичною м'якістю. «Я дістану лід та окуляри».



"Ти - мрія", - сказав він і торкнувся губами її чола.



Він зник у ванній, яку вона назвала "своєю", і швидко хлюпався. Потім настала довга мовчанка - таке довге, що вона подумала, що він, мабуть, заснув у величезній ванні. Вона швидко прийняла душ і вийшла, що пахла гарденією та спеціями.



Нік досі не був готовий.



Вона зісковзнула в те, що зірки кіно називають «чимось зручним» і здивувалася, чому він так довго. Коли вона почула глухий тріск із «його» спальні, вона зрозуміла, що її нерви натягнуті, як дроти піаніно. Її босі ноги безшумно вели її по товстому килиму до дверей його кімнати. Коли вона зазирнула всередину, її серце майже болісно билося.



"Чорт тебе подери!" вона сказала. «У будь-якому разі, чорт тебе забирай. Я думав, що щось сталося з тобою. Що то був за шум? І чому ти стоїш на голові?



Нік акуратно опустився і пригнувся. Попри це Розалінда дивилася на красу його тіла. Тонкий струмок поту покривав гладку, як метал, шкіру, змушуючи її світитися жовтувато-золотим світлом у вечірньому світлі кімнати. Вся м'язова грація пантери була поміщена в це чудове тіло.



Сіро-сталеві очі, які могли похмуро горіти або ставати крижаними від жорстокості, горіли сміхом.



"Пробач, Роз", - вибачився він. "Я перекинув стілець". Він схопився і одягнув м'який халат, вільно зав'язавши його на талії. «Я саме виконував вправи йоги, про які розповідав вам. Вони допомагають очистити мозок та повернути світ у перспективу. А як щодо того напою, який ви мені обіцяли?



Він узяв її за талію і повів коридором у «свою» кімнату, відчуваючи її тверду жіночу красу під тонким халатом. Вони сіли на м'який диван і підсмажували один одного віскі з льодом.



"А що щодо сьогоднішнього дня?" Вона спитала. Короткі темні локони прилипали до скронь, і від неї пахло чудово. Халат упав з її колін. Її ноги виглядали досить добрими, щоб їсти.



"Ще ні", - пробурмотів Нік. "Прямо зараз є ще дещо, чим я дуже хочу зайнятися". Він з надією поставив склянку.



"Що це таке?" Вона трохи повернулася до нього обличчям, і западина між її грудьми зухвало змінила форму.



"Це", - сказав Нік, обіймаючи її. Його поцілунок був ніжним, невпевненим. Але коли він відчув, що це повертається, коли її руки залізли йому за спину, він віддав усе, що мав. Нарешті він звільнився і зітхнув.



«Троянда... Якщо ти хочеш вигнати мене, краще зроби це швидко. Якщо я залишусь, то за хвилину буду під цією маленькою мантією. Так що ..."



"Залишися", - пробурмотіла вона, притискаючись до нього. "Поцілуй мене знову."







Людина з чорною пов'язкою






Якщо Карла була голодним вир, то Розалінда була м'яко поточною річкою з раптовими невеликими поворотами і поворотами, що відкривають нові принади на кожному кроці. Її дотики були легкі, ніжні, рухи то млявими, то плавними. Вона прошепотіла, лежачи поряд з ним, відчуваючи його пружну силу на своєму гнучкому тілі танцівниці, і звук був схожий на вітерець, що співає в літній день.



Їхні заняття любов'ю були повільними і ніжними, не раптовим людоїдським поглинанням один одного, а поступово наростаючою потребою, яка сама по собі була задоволенням. Він доторкнувся до неї там, де, як він знав, вона хотіла, щоб до нього доторкнулися, і вона тремтіла від стримування. Її груди піддалися його поцілункам, і їй хотілося більшого. Деякий час вона лежала тихо, насолоджуючись чуттєвим задоволенням, яке поколювало її тіло, а потім швидким хвилюючим рухом вона опинилася над ним, доставляючи йому таке ж солодке задоволення.



«Ближче… ближче… ближче… Я хочу, щоб ти був ще ближче…» – хрипко пробурмотів він, відчуваючи, як зникають усі його небажані спогади.



Вона прийшла до нього повністю, віддаючи себе грації та простоті, про існування яких він забув. Навіть те, що вона так тихо сказала йому на вухо, нагадала йому про річку: «Нехай це триватиме вічно… нехай триватиме вічно… Милий, нехай триватиме…»



Він дозволяв цьому тривати до тих пір, поки він міг винести вишуканий біль такого зростаючого задоволення, поки він був задоволений їх повільними, хтивими рухами. Вони мрійливо пливли разом за течією, яка збільшувала темп, доки вони їхали, доки досягли порога і були змушені сильніше чіплятися одне одного. Її руки пестили і пестили його з наростаючою наполегливістю, поки, нарешті, її нігті не вп'ялися в його спину, і її рот не розтанув.

Отримав його в останній благанні і раптовому гарячому бажанні. Потім його було втрачено - красиво, чудово, хвилююче втрачено. Їхні тіла напружилися, вигнулися і злилися докупи, стегна чудово напружувалися, а роти зливалися. Потім - над водоспадом, і вниз, і вниз, і вниз, і вниз... і вниз...



Вона зітхнула довгим, здригається щасливим зітханням і дозволила своїй голові відкинутися на подушки. Нік лежав поряд з нею, напрочуд розслаблений і мрійливо задоволений, і дозволив їй притиснути його голову до її теплих м'яких грудей. Цього разу не було примусу встати та бігти. Було правильно лежати з нею, сяючи та відпочивши.



«Мила дитина», - сонно пробурмотів він.



Вона подивилася йому в очі, посміхнулася і видала тихе муркотіння, як сонне кошеня.



Деякий час вони спали.



Він підвівся, коли денне світло покинуло кімнату, і тепле сяйво почало просочуватися від його тіла. Розалінда теж поворухнулася, через деякий час він налив їм випити, і вони почали довго й серйозно розмовляти, ділячись пережитим днем. Розалінда почала зі своєї зустрічі в музеї і закінчила описом своєї втечі, яка змусила Ніка насупитися і посміхнутися.



«Але я нічого не добилася», - сказала вона. "Все, що я отримала від цього, - це добре поглянути на його обличчя".



«Принаймні ви могли крадькома поглянути на його книгу. Пекельний будинок пристрасті!» Нік розсміявся і труснув кубиками льоду. «Ні, ти добре попрацювала. Як завжди, у таких справах у нас дуже мало роботи. Найкраще збовтувати і продовжувати перемішувати, поки щось не вийде на поверхню. Ми маємо змусити їх показати себе. І я думаю, ми наближаємось до мети. Я сам розбудив звичайне шершневе гніздо сьогодні вдень – ось чому Майкл Нолан мав прийти до несподівано раннього кінця». І він розповів їй про свою повсякденну роботу, починаючи з його відносин з Перейрою та легкими нарисами подій, які призвели до швидкого відходу з Серрадора.



Вона уважно слухала, час від часу ставлячи запитання та коментарі.



«Основна проблема у всьому цьому, - закінчив він, - у тому, що поліція тепер буде настільки зацікавлена у запитах Нолана до редактора журналу, що вони збираються активізувати свої власні зусилля та почати заважати нам. З іншого боку, вони можуть виявити багато інформації, яку ми не зможемо отримати самі – аж до виявлення вбивць та тих, хто за ними стоїть. І знову ж таки, це може залишити нам стільки ж у темряві, як ми були раніше".



"Що саме вам сказала Кармен де Сантос?" Вона спитала. «А вона мала на увазі, що її чоловік був будь-ким, але тільки не газетярем?»



Він похитав головою. «Ні за нашими власними звітами, ні з того, що я дізнався від неї. Вона просто думала, що він пішов у гарячу новину. Можливо, вона прикривала його, але я маю сумніви в цьому. Вона сказала, що через кілька годин після того, як вони повернулися з поїздки того суботнього ранку, він влаштувався з газетою. Раптом він сказав якимось здавленим голосом: Боже мій! Ця маленька книгарня, Аппельбаум, знайдена мертвою. Вбитий!» "



Кармен була трохи здивована реакцією чоловіка. Наскільки вона знала, єдиним контактом Жуана з Апельбаумом було випадкове відвідування його книгарні.



Незабаром після цього він зателефонував, але не зміг додзвонитися до своєї групи. Це був місцевий дзвінок, і він сказав: «Я дзвоню з «Ріо Джорнел». Ваш чоловік, будь ласка, тут? Чи є історія, яку я хотів би - о? О дякую. Ні, їхати немає сенсу. повідомлення."



І за кілька хвилин після цього йому зателефонували.



Він прислухався на мить, а потім сказав: «Аметисти, ні, але якщо це смарагди, звичайно, мені цікаво. Але що то за історія? Він теж виїхав із міста? А як щодо того, хто... хто цього не зробив? Зрозуміло. Ти думаєш, він може зламатися так скоро..."



Хоч би як вона намагалася, місіс де Сантос мало що могла згадати з розмови. Вона не намагалася слухати, і в будь-якому випадку вона була зайнята дитиною.



Але перш ніж повісити трубку, він сказав: Альварес, чи не так? Добре, я там буду. Милуючись виглядом”.



Повісивши трубку, він почекав, потім підняв слухавку і довго слухав тишу, перш ніж набрати спочатку один номер, потім інший безуспішно.



Потім він сказав Кармен, що повинен піти слідом казки і що він повернеться, як тільки зможе. Він поцілував її, полоскотав дитину і пішов із фотоапаратом через плече. І він не повернувся.



«Аметисти та смарагди», - сказала Роза, задумливо насупившись. "Історія коштовностей?"



Нік похитав головою. "Це більше схоже на код, свого роду пароль. Можливо, той, який він використав з Ленглі. І Ланг

Лей перейшов до когось іншого – на ім'я Альварес”.



«З добре відомої команди, Альварес та Мартін? Боже правий. Що змусило його піти так, не зв'язавшись попередньо зі своїм домашнім офісом?»



«Думаю, ми цього ніколи не дізнаємось. Але в Альвареса, мабуть, була для нього дуже цікава та переконлива історія. Здається, він мав кілька тижнів, щоб опрацювати її… Хм. Якщо де Сантос намагався зателефонувати своїм соратникам, то це, мабуть, була Карла, з якою він розмовляв. О, між іншим – жодного повідомлення від леді? "



Розалінда похитала головою. Ні. Не пощастило, Казанова»



Нік побачив її раптову зміну виразу обличчя і стиснув її руку.



«Вона – частина бізнесу, а ти – ні. Принаймні не в тому ж сенсі. Ти особлива. Ти мені подобаєшся, я хочу тебе, ти мені подобаєшся, і ти чарівна. Я не можу сказати нічого з того ж у ній. Вона жалюгідна, невротична жінка”.



"Ну, ти надто багато критикуєш!"



Він зупинив їх обох, поцілувавши її, поки вона задихнулася.



«А тепер давайте готуємось до гарячих точок. Я голодний!"







* * *




Вони з'їли розкішну пізню вечерю в A Cobaça Grande, де інші відвідувачі дивилися на них з цікавістю, але дали спокій. Якщо хтось, що проходив повз їх стіл, затримувався досить довго, щоб вловити уривок розмови, все, що він міг чути, це Розіта про найм домашнього персоналу, у тому числі перукаря, для обслуговування їх у їхніх величезних апартаментах, а Роберт говорив про яхтах, машинах тощо. буд. та її адвокатах.



Роздавши величезні чайові, вони попрямували до клубу Carioca на згадку про Ферре.



Швейцар сказав їм, що це один із найрозкішніших і найдорожчих будинків у місті, і так воно й було. По-справжньому прекрасні фрески із зображенням Ріо та його пляжів дивилися на величезний танцпол, на одному кінці якого росли брили справжніх пальм, їхні голови майже торкалися стелі, а їхнє коріння йшло вниз через невидимі дірки в підлозі. Група із шести частин супроводжувала чуттєво атлетичну команду акробатів у пляжному одязі. Коли Ніка та Розалінду провели до столика біля рингу, виступ завершився вдячними оплесками, і гурт зміг виконати танго, що тремтіло від примітивного збудження. Вони швидко зробили замовлення і приєдналися до танцюристів, втрачаючи себе у чудовій музиці та задоволенні компанії один одного, знову знаходячи повільні солодкі відчуття пізнього вечора.



Коли сет закінчився, вони повернулися до свого столу та побачили, що за ними спостерігають.



«Привіт, кохання моє, - сказала Розалінда. «Він іде сюди. Ви спочатку бачили його, але я… я розмовляла з ним. Це Сільвейро».



Нік із першого погляду оцінив обстановку. До них з-за столу в дальньому кінці зали, де сидів інший чоловік, з сумним виглядом і чорною пов'язкою на руці, пробивався до них невисокий круглий чоловічок з наполовину урочистим, наполовину веселим виразом обличчя.



Маленький чоловічок зупинився біля їхнього столика і помахав рукою офіціантові. «Те саме з усіх боків, Педро», - сказав він. «Пробачте мені, Сеньйорін, Сеньйоре, якщо я вторгнуся. Жінка, з якою я мав задоволення розмовляти». Він люб'язно похитав головою. «Луїс Сільвейро до ваших послуг, сеньйоре Мілбанк. Чи можу я приєднатися до вас на хвилинку?»



«У будь-що», - велично сказав Нік. «Поки ви не питаєте, як багато інших, секрет мого успіху!» Він розуміюче засміявся, і Сільвейро посміхнувся разом із ним.



«Дивно, що ви так сказали, сеньйоре, - сказав він, сідаючи. "Я планував зробити саме це!" Веселе обличчя швидко повернулося до своїх урочистих ліній. «Але насправді маю невелику справу, яку треба обговорити, і я можу зробити це дуже швидко. Ні, не хвилюйся…» - зауважив вираз огиди на обличчі Ніка. «Просто як співвласник цього клубу я, можливо, зможу зробити ваше перебування тут приємнішим. Можливо, ви навіть плануєте оселитись? Маю зізнатися, я з деякою цікавістю відзначив ваш приїзд і дуже сподівався зустрітися з вами. Насправді, я вже говорив про це вашій дамі”.



Він показав на Розалінду, яка кивнула у відповідь.



"Що ж, це дуже добре з твого боку", - невизначено сказав Нік і почав чекати.



"Ти не заперечуєш?" Сільвейро поспішив далі. «Звичайно, хтось чув щось про вас із газет, хоча не можна завжди приймати деякі їхні дурниці за чисту монету. Я дуже хотів би допомогти вам відчути себе тут як вдома. Бути моїм гостем у клубі», і він махнув рукою, "у будь-який час, коли ви оберете. Можливо, щоб познайомити вас з деякими з наших спортивних фігур - можливо, допомогти вам в угодах з нерухомістю та найму персоналу. Я знаю, як важко добитися справедливого відношення в новому місті, особливо ... Що ж, мої послуги у вашому розпорядженні. Ха. Пора, Педро. Не змушуйте наших гостей чекати з цього моменту." Він спохмурнів, дивлячись на офіціанта.



"Чому я думаю, що послуга...

- Все чудово, - солодко сказала Розалінда.



«Так, справді, – сказав Нік. Офіціант із вдячним виглядом поспішив геть. «Ваше здоров'я, містере Сільвейро».



"З повагою, друзі мої", - відповів Сільвейро. «Що ж, я не більше затримуватиму тебе», - сказав він. "За винятком того, що хочу сказати ще дещо. Звичайно, я також чув про ваше бажання знайти щось вигідне для інвестицій. У нас з партнером є низка серйозних проблем. Можливо, ви захочете зустрітися з ним пізніше. на кшталт фінансового чарівника, у чому ви переконаєтеся, якщо залишитеся в Ріо надовго». Він посміхнувся і сумно похитав головою. “Пробачте мені, якщо я здаюся нав'язливим, але… я знаю, що не завжди легко вивести гроші зі Штатів до Бразилії. Якщо у вас виникнуть такі труднощі, я впевнений, що Перес може допомогти вам. Я лише пропоную ці пропозиції”.



Нік дозволив своєму інтересу помітно загостритися.



«Валютні обмеження, особливо в цих обставинах, є невеликою проблемою. Можливо, є спосіб вести справи з вами та вашим партнером…? До речі, хто він?



Сільвейро перехилився через стіл і заговорив тихіше. Щось трохи раболіпне закралося у його відношення: «Його звуть Кабрал. Перес Кабрал. Він сидить один за великим столом навпроти танцполу. На ньому чорна пов'язка. На жаль, він щойно переніс дуже велику втрату. . Він зітхнув. «Але життя триває. Зазвичай він навіть не з'являвся на публіці так швидко, але клуб щойно був відремонтований і перейменований, і він хотів сам побачити, як йдуть справи. Може, ви хотіли б зустрітися з ним зараз?»



«О, ми про це не подумали б, - швидко сказала Розалінда. "Бідна людина! Я впевнена, що він не хоче зараз непокоїти незнайомців».



"Сеньйорін, ви дуже уважні", - м'яко сказав Сільвейро з сумною усмішкою на губах. «Але бачите, він мій добрий друг, і я думаю, що відволікання піде йому на користь. Може, просто коротка зустріч, щоб відволікти його на мить від своїх проблем?» Він благаюче подивився на Розалінду та Ніка.



"Що ж, якщо ти впевнений, що все гаразд", - нерішуче сказав Нік. Але я думаю, ми можемо почекати. Це не терміново".



«Спочатку я спитаю його, - сказав Сільвейро, підводячись.



"Добре", - сказав Нік. "Але не тисни на нього".



«Звичайно, ні», - розуміє Сільвейро і поспішив геть.



Вони спостерігали його, коли він розмовляв з Кабралом. Чоловік із чорною пов'язкою насупився, прислухався, кивнув і підвівся. Він пішов за Сільвейро до їхнього столу повільними, легкими кроками людини, якій належить земля, якою він іде. Його манера вітати їх була чемною і впевненою, але під його полірованою поверхнею ховалися біль та розпач.



«Міс Монтес, містере Мілбенк… для мене велика честь познайомитися з вами». Офіціант поспішив до їхнього столика з четвертим стільцем, і всі сіли.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги