"Я можу тільки сказати, що ти дочка Єви і в тебе багато... яблук".



"Варто мати?" Вона посміхалася, але вже починала хвилюватись.



«Нескінченно того варте, - мрійливо сказав він.



"Але тепер ти даси мені голку, мій Он Тон?"



Він усунувся від неї і глянув на її обличчя. "Ви повинні це мати?"



"Я повинна."



Вона дивилася, як він пробирався через кімнату до шафи, де зберігав свій набір шприців, марлі та наркотиків. Вона почувала себе стомленою, але все ж таки жива. Її тіло було в синцях, але ще не наситилося. Вона жадала інших задоволень, поїздок на килимі-літаку і запаморочливих польотів над зірками, стрімких вибухів добробуту та солодкого забуття. За благословенне ніщо, далеко від нудності чайного бізнесу, невимовної погоди, скаржного тата і всієї похмурої проблеми, хто був буддистом, католиком, другом, ворогом, комуністом чи ...



Лін Тонг повернувся. Голка, яку він тримав у руці, на мить засяяла, спіймана променем сонячного світла, що пробивається крізь опущені жалюзі.



"Будь ласка!" Її голос був несамовитим хниканням.



Він швидко підкорився. Потім він відкинувся назад і дивився, як голка діє, відчуваючи це дивне збудження, яке було частково чуттєвим, а частково – очікуванням того, що вона може сказати. Бо прекрасна дама співала, як птах, коли тонка отрута голки виносила її почуття. І треба було так багато дізнатися про Раула Дюпре, який, як він був упевнений, належав до французької розвідки.



Але він повинен був мати

дах для його начальства.



І хоча сама Тоні не знала напевно, що її батько працював із французькою розвідкою, у неї було набагато більше корисної інформації, ніж вона думала.







* * *




Рауль Дюпре сидів у своєму заставленому книгами кабінеті, згадуючи минуле і намагаючись вирішити, як вчинити в теперішньому. Атмосфера в кімнаті допомогла йому замислитись. На відміну від бамбукового світу В'єтнаму, кабінет був симфонією меблів з червоного дерева і тику, більшу частину якої Дюпре привіз з Парижа, щоб зберегти своє почуття національної приналежності. Було надто легко втратити свою ідентичність у країні, де мова, звичаї та звичаї були лише наслідуванням паризькому. Йому треба було щось, крім туги за домом, щоб нагадати собі, що він був і завжди буде вірним французом.



Реклама стурбувала його, а також схвилювала. Поль Ла Фарж був мертвий. Але La Petite Fleur, напевно, все ще живе в мадам Поль Ла Фарж. Клер Ла Фарж. Він ніколи не зустрічав її, але Поль часто говорив про неї в минулі часи, а Дюпре чув щось про неї після смерті її чоловіка. Вона з гідністю носила одяг вдови, і ніякі гарячкові руки не вирвали його з жалоби. Безперечно, вона все ще була вірна пам'яті Поля Ла Фаржа. Але як - почав він питати - їй вдавалося залишатися в комуністичному Північному В'єтнамі всі ці роки? Чому вони дозволили їй залишитись? Ким вона стала? Чи вона мертва, і це якась хитрість? Дюпре був зовсім стурбований. Заклик до битви мав зловісну нотку. Що може означати цей виклик?



Наскільки він знав, розвідка залишила мадам одну, очевидно, нейтральну в цій неспокійній країні. Але, можливо, вони ще використовували її. Чи що ще може означати використання знаменитої кодової назви в оголошенні газети? Він має дізнатися негайно. Це може бути ризиковано, але це потрібно зробити. Він не міг зв'язатися з мадам Ла Фарж - навіть якщо припустити, що знає як - без попереднього знання її положення у французькій розвідці. Штаб зможе йому сказати. Але було одне, що він міг зробити, перш ніж зателефонувати їм прямої лінії екстреної допомоги.



Він зняв слухавку свого стандартного телефону та зателефонував до «Таймс оф В'єтнам». Якщо і в чому він був упевнений у своєму невпевненому житті, то це в тому, що його телефон ще не прослуховувався.



Він назвав своє ім'я Тран Суан Кам і говорив в'єтнамською мовою з чудовим акцентом.



"Я хочу поцікавитися рекламою, яка з'явилася сьогодні вранці в Особистій колонці", - сказав він. «Те, що підписав La Petite Fleur. Можливо, це може бути для мене, але я не можу бути певним, поки не дізнаюся, хто його поставив. Чи були залишені будь-які інструкції щодо відповідей?» Він зробив паузу, намагаючись вигадати спростування можливого аргументу, наприклад: «Ми не уповноважені видавати таку інформацію».



На його подив, відповідь надійшла легко і без аргументів.



"Так сер. Нам наказано сказати, що відповіді мають бути адресовані одному Сайто, який працює у хостелі Long Hue». Голос звучав так, наче йому не подобалося згадувати назву такого скромного місця. Потім він засяяв, і його господаря вразила радісна думка. «Але ви запізнилися, сер. На оголошення вже було дано відповідь. Принаймні годину тому».



Серце Рауля впало. Сайто! Повідомлення було від Клер Ла Фарж і хтось підхопив його до нього. У тривозі він дозволив своєму гніву підвестися.



«Мій добрий друже, я не питаю про вакансію, яка була заповнена. Тепер зрозуміло, що це повідомлення було для мене. Чи можу я запитати, хто ще про це просив?»



"Цю інформацію, сер, я не уповноважений давати", - роздратовано сказав голос. "І я не можу сказати, для кого було призначено повідомлення".



Рауль із запізненням стримав гнів. «Можу запевнити вас, що це дійсно було для мене, і дуже важливо, щоб я знав, хто ще…»



«Всі запити конфіденційні, сер. Я сказав вам усе, що дозволяє наша політика». Голос був самовдоволеним.



"Але..."



"Ні!" - тріумфально сказав голос. Звук звуку трубки вдарив Дюпре у вухо. Він повільно повісив люльку і спробував обміркувати це.



Наскільки він знав, він був єдиним чоловіком у Сайгоні, якого мало цікавити ім'я La Petite Fleur. Решта контактів Поля Ла Фаржа під час війни так чи інакше розсіялися; хтось мертвий, хтось удома у Франції, хтось в інших країнах, лише один чи два у штаб-квартирі. І штаб-квартира не побачила б випуск «В'єтнам Таймс» о десятій тридцять. Хтось ще перехопив повідомлення, яке мало бути призначене для нього.



Він згадав, що Сайто був відданим рабом Пола. Очевидно, мадам не могла сама приїхати до Сайгону за допомогою, бо всі контролювали комуністи.

Наскільки повністю вони контролювали мадам? Сама присутність Сайто могла стати пасткою наживки.



Дюпре повільно підійшов до свого масивного письмового столу з червоного дерева і відкрив центральну шухляду маленьким золотим ключиком, який він носив на брелоку для годинника. Настав час, якщо не час, привести в рух механізми.



Він дістав з шухляди невеликий телефон і встромив його в стіну. Він швидко набрав потрібний номер. Він швидко відповів.



«Вибачте, - почав він, - у мене питання щодо північних полів. У вас є La Farge, внесений до ваших списків як потенційний покупець земель, які ми обговорювали минулого місяця?»



«Ні», - була відповідь. "Я б так не сказав".



«Чи, може, La Fleur? Можливо, я неправильно прочитав ім'я.



Голос був трохи спантеличеним, але рішучим. "Ні, Ла Флер".



«О. Тоді я помиляюсь. Але чи все гаразд із землями? Дощ не пошкодив урожай, який неможливо відновити?



Голос, що відповів, був виразно здивований. «Наскільки нам відомо, звісно. Але я одразу з'ясую».



"Будь ласка. Дуже важливо, щоб ви підтвердили якнайшвидше».



"П'ять хвилин."



"Добре. Я буду чекати на твій дзвінок".



Рауль Дюпре повісив трубку і запалив панателу зі срібної скриньки на своєму столі. Телефон задзвонив, коли він глибоко вдихнув утретє.



"Месьє?" - Сказав голос.



"Я слухаю."



Ні. Абсолютно ні. Позитивно. Ми підтверджуємо негативну відповідь у всіх трьох пунктах. Фактично щодо вашого останнього питання землі вважаються цілком безпечними з погляду бізнесу».



"Дякую."



Рауль Дюпре цілу хвилину вивчав телефон, перш ніж відключити його і покласти назад у ящик столу. Це не дало йому жодних подальших відповідей. Він замкнув ящик і повернув ключ на брелоку до кишені жилета.



Інформація, отримана від його агента зі зв'язків із французькою розвідкою, не говорила йому, як ставитися до термінового виклику в особистому оголошенні, підписаному одним із безсмертних секретних агентів Франції, Ла Петіт Флер. Але він сказав йому, що мадам Ла Фарж не працювала з французькою розвідкою. Також не було відомо про її дезертирство. Скоріше, її плантація як і раніше вважалася безпечною для французьких агентів, які могли використовувати її під час біди. Здавалося, що ніхто, крім мадам Ла Фарж, не міг стояти за проханням про допомогу.



Дюпре натиснув кнопку дзвінка, сигналізуючи про товстого Мару, який служив з ним у тій чи іншій якості майже двадцять років, і дав йому чіткі інструкції.



Пізніше йому доведеться зробити ще один особливий дзвінок на ще таємніший номер.







* * *




Тоні була в захваті. Кімната Лін Тонг перетворилася на рай з пухнастих хмар і блакитного неба, яким вона ширяла, безтілесна, без жодних обмежень. Не було ні тата, ні похмурого суспільства, ні морального рівня, який треба підтримувати. Здавалося, що величезний всесвіт був під ним, маленький і нескінченно малий, не вартий занепокоєння існуючого в повітрі.



"Ти любиш мене тепер, кохання моє?" Голос Лін Тонг пестив її оголене тіло.



"О, так, я люблю тебе - як я люблю тебе".



Настала пауза в цьому позачасовому світі бархатистої м'якості, де все було нестерпно приємно і до божевілля солодко.



"Більше, ніж інші чоловіки? Більше, ніж ваш батько?"



Легкий напад чогось на кшталт болю пронизав її. "Папа! О, Боже, так. Він моя в'язниця, мій тюремник. Тебе тебе я люблю. Чи не його».



«Чому він такий суворий з тобою, моя ніжна Тоні? Чому він просто сидить там, як людожер, у своєму кабінеті? Хіба він не розмовляє з тобою, моя люба?



"Поговори зі мною! Ах, так, лаяти. Але я можу розповісти вам, чим він займається в цьому кабінеті ... » Антуанетта Дюпре була більш ніж готова розповісти про свого найяснішого батька чоловіка, якого, як їй здавалося, вона любила.



Лін Тонг, якого його балакуча Тоні ласкаво називав Тоні, нахилився вперед і прислухався. В обмін на її довіру він не збирався розповідати їй, що його колеги з жахливої організації, відомої як Горький мигдаль, називали його Катом, смертоносною зброєю Червоної китайської розвідки у В'єтнамі.







* * *




Доктор Ніколас Картер із Всесвітньої організації охорони здоров'я мав значно менш успішний день. Або, скоріше, Нік Картер з AX нічого не зробив.



Коли він зателефонував до будинку Дюпре, грубий голос сказав йому, що міс Антуанетта ще не встала. Під час другого дзвінка йому сказали, що міс Антуанетта відсутня.



Третій день поспіль його передбачувана поїздка на північ із бригадою армійських медиків відкладається. Тут тяганина, там безладдя, офіційна неузгодженість десь ще. Завтра, докторе Картер, вони обіцяли йому.

А може у суботу чи вівторок. Хвороба та смерть завжди з нами; не потрібно бути нетерплячим. Тим часом йому нічого не залишалося, як продовжувати вловлювати чутки, плітки та різкі звуки антиурядових демонстрацій. Йому було нудно, розчаровано та від природи цікаво.



Так він відповів на оголошення у The Vietnam Times.







Знайомтесь, містере Фанг






На превеликий подив Ніка, клерк був дуже люб'язний. «Ви повинні зв'язатися з Сайто у хостелі Long Hue. Дякую, сер. Добрий день".



Це було так просто, що Нік відчув, що він прогресує. На жаль, він помилявся.



Оскільки він не мав жодного виправдання втручатися у справи La Petite Fleur, ким би він не був, здавалося нерозумним просто зателефонувати і сказати: «Привіт, Сайто. Побачив ваше оголошення і подумав, що я подзвоню. . Так чи інакше, в хостелі Long Hue не було телефону.



Це була проста будівля всього за два квартали від бізнес-центру, але не в тому напрямку. Туристи інстинктивно уникали цього місця, навіть незважаючи на те, що вулиця була дуже чистою, а її мешканці явно не були головорізами. То була просто вулиця без туристів, от і все. І будь-який незнайомець виділявся, як хворий великий палець. Здавалося, що сам гуртожиток був геніально збудований так, щоб його мешканці могли бачити, але не бачили. На будь-кого, хто наводив довідки у фойє, можна було розглянути з десятка різних кутів, перш ніж він помітив навіть стійку адміністратора.



Нік якось пройшов повз нього і вирішив зробити інші приготування. Хлопець, що тинявся вздовж каналу, погодився запропонувати запрошення від імені Ніка.



Насправді Нік навіть не хотів розмовляти із цим Сайто. Ще немає. Просто подивитися на нього та відзначити його для використання в майбутньому. І, можливо, дізнатися, хто ще відреагував на ім'я La Petite Fleur.



Він відчував себе помітним навіть у пом'ятому костюмі, який, як він вважав, підходив для Ніколаса Картера, доктора медицини, і дозволив своєму посланцю, що повертається, пройти повз нього і зникнути з поля зору, перш ніж наздогнати його. На той час він був певен, що за хлопчиком не стежать.



"Він не пішов би з тобою?" - Запитав Нік.



«Ні, мосьє. Це загадка". Хлопчик усміхнувся, насолоджуючись зустріччю з цим іноземцем. “Його там не було. Але він залишив повідомлення.



"О? Для кого - для мене?" Неможливо, звісно, але закономірне питання.



«Для будь-кого, хто питав, мосьє. Його має знайти той, хто знає його, і той, хто знає себе, на ринку на вулиці Нгуєн-Хюе».



Це звучало як запрошення людини, але, мабуть, це означало взаємне визнання Сайто та його співрозмовника.



Він подякував юнакові і заплатив йому. Потім він рушив круговим шляхом до вулиці Нгуен-Хюе і величезного квіткового ринку, гадаючи, як взагалі він збирається помітити людину на ім'я Сайто в натовпі, яка завжди збиралася навколо прилавків.



Через дві години він все ще був здивований і майже готовий здатися. Його єдиною підказкою було те, що "Сайто" було японським ім'ям. Він вдивлявся крізь квіти в обличчя східних людей, доки не побачив маленького японця, що ховається за екзотичною квіткою, а потім дав собі відпочинок. У невеликому кафе, що примикає до ринку, подавалося місцеве холодне міцне пиво. Нік з вдячністю випив і ліниво глянув на довгий яскраво розфарбований блок. Це були фермери з Центрального В'єтнаму, моряки, які щойно вийшли з річки, в'єтнамські жінки в панталонах і з паризьким акцентом, обличчя всіх відтінків та відтінків.



На той час, як минуло півгодини, він був готовий визнати поразку. Він має якось розшукати Сайто у гуртожитку чи кинути весь цей безглуздий квест. Він послужив йому гарну службу за спробу засунути ніс у чужі справи.



Саме тоді він побачив когось, кого я бачив раніше. Невисокий, дуже товстий чоловік, який швидко йшов перевалку і швидко оглядався на всі боки. Нік бачив, як ця людина відчинила двері будинку Рауля Дюпре кілька ночей тому, коли він та кілька інших друзів вечора висадили Антуанетту після вечірки в «Каравеллі Скайрум». Товстун справив на нього враження старого слуги, того, хто керує домом, керує ним над рештою слуг і відчуває всю відповідальність за будинок на своїх плечах. Мару ...? Так, вона назвала його Мару.



Його інтерес посилився, коли товстун завагався, а потім зупинився. Довга постать вивільнилася зі свого становища навпочіпки між стійлами і показала себе високим м'язистим чоловіком з найменшим натяком на японця в його м'яких рисах. Двоє чоловіків уважно подивилися один на одного і коротко поговорили. Нік підвівся зі стільця і повільно підійшов до найближчої кабінки. Двоє чоловіків, за якими він спостерігав, почали йти Мару в декількох ярдах попереду. Людина, яка, мабуть, була Сайто, ліниво пішла за нею, ніби вона

так чи інакше, йшов у цьому напрямі.



Нік пішов за ними так само недбало.



Стежка вела прямо до елегантного будинку Дюпре.



Мару чекав біля воріт, доки високий японець наздожене його. Разом вони увійшли до бічного під'їзду будинку.



Нік повільно обійшов будинок, гадаючи, чи варто йому зателефонувати до парадних дверей і дізнатися, чи не повернулася міс Дюпре. Але це здавалося безглуздим ходом. Малоймовірно, що він знайде зручну замкову щілину, до якої можна прикласти вухо. Отже, він знову розчарований повернувся до свого готелю на Дуонг Ту-До. У його поштовій скриньці було два повідомлення. Одним із них було повідомлення про телефонний дзвінок від неназваної жінки, яка зателефонує знову. Інше був зарубіжною телеграмою.



Нагорі у своїй кімнаті він прочитав телеграму Хока.



ПОГОДЖУЄМОСЯ З МЕДИЧНОЮ Бригадою на північ. ЗАЛИШАЙТЕСЯ В САЙГОНІ ДО ПРИБУТТЯ ДОКТОРА ЛІНКОЛЬНА.



ФІНЧ.





На цей раз "Фінч". Птах під будь-яким іншим ім'ям завжди виявлявся Яструбом. Глава Сокири, більшу частину часу такий сухий і лаконічний, здавалося, ніколи не втомлював своїх тонких жартів про птахів, що повертаються додому на нічліг, або відкладають яйця, або про те, що він міг вигадати в даний момент. Він також мав пристрасть до гаджетів. Лікар Лінкольн був гаджетом; той, який не мав нічого спільного із медициною. Він був останнім способом передачі Хоуком.



Нік налив собі подвійну порцію віскі з дорожньої фляжки і сів, щоб всоте оглянути свій арсенал. Шість днів тут уже, а він ще не використав.



Вільгельміна Люгер. Перевірено. Хьюго на шпильці. Перевірено. П'єр газова кулька. Перевірено. І нова смертельна розвага Хока.



Нік вивчав свої нігті. Точніше, він зосередив свою увагу на вказівному пальці правої руки. Ще один жарт про Яструб - повернутися додому на нічліг.



"Зброя для тебе, Картер", - сказав Хоук. "Тепер ви зможете вказати пальцем на людину і одночасно вбити її".



«У наш час сучасності», - захоплено сказав Нік, посміхаючись очевидної гордості старого перед цим страшним маленьким пристроєм. «Припустимо, ви зупиніться, поки я спробую».



"Він уже пройшов ретельну перевірку", - холодно повідомив начальник AX. «Обережно з цим механізмом розблокування, Картере. Використовуйте великий палець, щоб клацнути ним. Тримайте цей запобіжник, поки вам не знадобиться використовувати цю штуку, або ви ризикуєте померти, почухавши власну голову».



«Я не чухатиму», - пообіцяв Нік.



Тепер він дивився на мініатюрного вбивцю. Це було ідеальне продовження його вказівного пальця, що додає лише частку дюйма до звичайної довжини пальця. Плоска трубка відходила від ковпачка, одягненого на цвях. Коли запобіжник був випущений, і палець у щось встромився, порожня голка висовувалася з ковпачка і вводила під тиском найнебезпечнішу отруту, яку могли придумати лабораторії AXE. Неминучим результатом була негайна болісна смерть. І коли палець відірвався від контакту, голка знову входила до свого смертоносного резервуару.



Хоук похмуро посміхнувся. «Вам навіть не доведеться витрачати час на перезаряджання зброї. Воно весь час напоготові».



"Тигр у танку, га?"



«Дракон, я думаю, доречніший. Наступна зупинка – Південний В'єтнам».



У своєму готельному номері в Сайгоні людина на ім'я Кіллмайстер закінчила перевірку своєї зброї. Останньому не потрібне було ім'я, бо насправді це не було зброєю. Проте це був інструмент: ключ. Без нього надсилати повідомлення доктору Лінкольну було б марно. З таким самим успіхом можна назвати це Ейбом.



А потім був цей палець. Він вирішив назвати свою пальцеву зброю Іклом.



Після цього рішення він налив собі ще одну порцію віскі, замкнув двері і зняв з себе одяг.



З якоїсь причини він швидко подумав про Антуанетту Дюпре, але потім відкинув усі ці думки і зосередився на своїх вправах йоги.



Самоконтроль довелося купити дорогою ціною; не було нічого легкого у випробуваннях, які він піддав своєму тілу, щоб бути впевненим, що воно завжди у відмінному стані. Він зігнув стінку живота і почав. Відміряні порції повітря наповнювали його груди глибоким рівним диханням, поки верхня половина його тіла не виступала, як гірський хребет, яке талія не перевищувала ширину руки. На його грудях, стегнах і плечах різке полегшення поколювало в м'язах. Шнури на його шиї були схожі на міцну проводку піаніно.



Затримавши подих на п'ять повних хвилин - на хвилину побивши визнаний рекорд, він повільно видихнув з легенів. Кров текла його тілом, і втома від марного дня покинула його.



Його рухи у наступні півгодини вразили б незнайомого спостерігача.

Я познайомився з принципами стимуляції-релаксації йоги та сп'янив будь-якого поціновувача чоловічої краси. Шкода, що дивитися не було на кого.



Тонкий, тонкий блиск омив його бронзове спортивне тіло, сяючи як на гладкій шкірі, так і на бойових шрамах. Його голова здавалася такою ж чистою, як небо, сповнене зірок, і він відчував майже непереборну потребу щось зробити зі своєю відродженою енергією.



Картерові пощастило. Він стягував футболку, щоб натрапити на боксерські шорти, коли у двері постукали.



Вільгельміна, П'єр, Гюго та Фанг були готові. Але так було тіло Картера. У будь-якому разі, який медичний спостерігач ООН зустріне того, хто дзвонить зі зброєю?



"Хто це, будь ласка?" - покликав він і тихенько підійшов до дверей.



І жіночий палкий голос нахабно сказав:



"Впусти мене, шері ... Я не проти, якщо ти голий!"







* * *




Лін Тонг все ще працював над Антуанеттою Дюпре. З його тілом, його навченим комуністом розумом та - наркотиками.



Його кімната напевно була найкращим місцем у місті, щоб отримати бажану інформацію.



"Але це дуже дивний спосіб поведінки продавця чаю", - сказав він, дозволяючи собі трохи спантеличитися.



Що? .. Продавець чаю! У нього плантація, моє кумедне кохання Вон Тон», - сонно булькала Тоні з теплого гнізда на оголеному плечі.



«Звичайно, знає. А я примара Фу Маньчжурія». Тоні схвально заревіла. Він був таким класним китайцем. Не дивно, що квадратний тато його не любив.



«Ти не привид, кохання моє, моє сексуальне кохання», - зітхнула вона, погладжуючи його м'язисті груди. «Але не варто недооцінювати тата. У нього справді є чайна плантація. І багато іншого. Він дуже багатий і впливовий. Набагато набагато більше, ніж ми з вами. Але ж Франція не могла зробити нічого в Сайгоні, не почувши спочатку від нього».



Лін Тонг засміявся. «Мила, для цього він має бути хоча б майстром шпигунства», - сказав він легко.



Тоні підняла брови і задумливо глянула на нього. Ідея, здавалося, висвітлила її й без того надто яскраві очі. Ви знаєте, я думаю, що він. Це саме те, що я думаю! Як ви дуже розумні. Це б пояснило так багато речей».



«Ой, гаразд, Тоні! Ти не можеш бути серйозним». Його серце підстрибнуло так раптово, що він був певен, що вона це відчула. Він не з тих, хто так ризикує. За ким він шпигуватиме? За французами? З ними покінчено!



"О, не будь у цьому занадто впевнена", - сказала вона з легким відтінком патріотизму. «У нього багато контактів із французами. Вони не здалися. Він бачить найрізноманітніших людей».



«Яких людей, кохання Тоні? І що ти мав на увазі, це могло б пояснити так багато речей? »



«О, речі, речі, таке інше. Кумедний замкнений телефон, поїздки, повідомлення, таке інше. Я не здивуюсь, якщо цей мій тато – серце французької розвідки. Не дивно, що він так турбувався про мене! Вона почала нестримно сміятися. «Кумедно, кумедно, кумедно.



Якби вона зайшла не так далеко, це могла б бути протверезна думка. Але чудові ліки, що поширювалися по її венах, змусили Тоні впасти в мозку впасти на землю. Лін Тонг усміхнувся подумки в темряві. Вона була психічно позбавлена волі.



Звісно, йому ще знадобляться докази. Але тепер він був на один великий крок ближче до цього. Тоні допоможе. За правильного керівництва вона могла б дізнатися для нього багато цікавого. Наприклад, місцезнаходження французького шпигуна на ім'я Моро, який зник із дуже важливою інформацією. Бог знає, що це було, але це творило пекельний хаос серед керівників китайської розвідки. Гіркий мигдаль передав слово Кату. Знайдіть Моро. Поверніть вкрадену інформацію. Незалежно від вартості.



Він притулився губами до теплих губ Тоні, хоч і був насичений, і його руки пристрасно досліджували її тіло.



Тоні простогнала. «Ой… ой, ой, mon cheri…»



Тьху ці тупі французи. Займайтеся з ними любов'ю, і вони подарують вам усе, що завгодно. Навіть вождь гіркого мигдалю, якщо він усе зробив правильно. У будь-якому випадку, настав час, щоб брат Арнольд - владний нечупара - пішов. Лін Тонг був саме тією людиною, яка дехто показав старому дурню і зайняв його місце. Нехай «Кат» досягне успіху там, де решта «Гіркого мигдалю» зазнала невдачі, і перше місце буде йому. Це було лише питання часу та терпіння.



Він закликав усю свою майстерність, щоб відродити подвійну пристрасть. Нарешті він м'яко сказав: «Ти маєш піти, Тоні. У мене є робота. І я хочу, щоб ти зробила мені одну маленьку річ».



"Покинути?" - сказала вона задумливо. «Будь ласка, будь ласка, не змушуй мене кидати тебе. Я хочу більшого – найбільшого».



"Скоро, моя Тоні. Коли ми обидва знову побачимось"

"Я готова".



«Ах, ні. Ви не повинні бути надто вимогливими. Але ми граємо у невелику гру, так? Щоб задовольнити мою цікавість? Ви дізнаєтесь для мене більше про свого батька. Хто його відвідує, що він їм каже, такі дрібниці У мене є почуття, що він і я могли б вести справи разом, якщо ви доведете мені, що він пов'язаний із французькою розвідкою. Можливо, ми виявимо взаємний інтерес, який він поки що не розкриє, бо я йому так не подобаюся. Ви мені допоможете, Тоні? "



Її неприродно яскраві очі раптово занепокоїлися. «Я не впевнена, що це буде правильно, Он Тон. Ти просиш мене шпигувати за власним батьком?



«Шпигун! Хіба я не пояснив? Звісно, це правильно. Це має бути правильно, тому що, якщо ти не зробиш цього для мене, хто ще відправить тебе в маленькі поїздки, яких ти так потребуєш? екстаз, моя Антуанетта? Я тобі більше не потрібний? "



Її обличчя відобразило стрімку хвилю страху всередині неї.



"О Боже! Звісно, ти мені потрібний. Не забирай себе в мене. Ти мені потрібен у всьому».





«Ви входите на свій страх і ризик, мадемуазель, – сказав Нік, зрушуючи ланцюговий замок із дверей.



«О, ла, ла», - хрипко буркнув голос. "Це попередження чи запрошення?"



Права брова Ніка злетіла до його волосся. Ніякого лікаря Лінкольна, якщо тільки жарти Хоука не стали набагато краще. Він відчинив двері і швидко відступив убік.



Жінка, яка стояла на порозі, була неймовірною.



Якби вона не була такою гарною, у її дивовижному вбранні вона виглядала б безглуздо. Але вона була високою і стрункою, майже такою ж високою, як Нік у своїх небезпечних відкритих туфлях на високих підборах, і якимось чином чудова язичниця у своєму неймовірному костюмі. Пурпурні панталони у стилі кюлотів підкреслювали чудові ніжки. Над ними болеро пурпурового кольору обрамляло блузку з якоїсь шовкової тканини, яка була настільки близька до прозорості, що могла бути зроблена з крученого шибки. Нік моргнув, усвідомлюючи все це. Здавалося, чудовий вигин грудей напружився проти болеро. Сміливі темні очі зухвало тліли, а чорний кінський хвіст зачухав густу колону волосся по її правому плечу.



Вона прослизнула в кімнату, зачинила двері і притулилася до неї. Її стегна, навіть у стані спокою, виглядали непереборно спокусливо. "Месьє Картер, - заспівала вона чуттєвими широкими губами, - я прийшла за вами".



«Зрозуміло. А що вам від мене потрібно, мадемуазель?



"Тільки ти."



"Яка чудова ідея", - сказав Нік. "Чи це частина американського плану?"



Вона відкинула голову і засміялася. «Тоні мала рацію. Звичайно, ви цікаві! Її очі затрималися на його напівоголеному тілі, схвалюючи майже класичні риси обличчя та чудову демонстрацію м'язів атлета. Він так само сміливо дозволив на власні очі блукати.



«Цікаво? Тепер ви мені лестите. Але яке відношення Тоні має до цього приємного візиту?



"Я поясню. Чи можу я сісти?" Він жестом показав їй на стілець. Але натомість вона пішла до ліжка, по дорозі скинула високі сандалії.



«Що за хо, – подумав Нік. Все це так раптово. Але в нинішньому вигляді це видавалося досить приємною інтермедією. А в Сайгоні було ще зарано, щоб грати на слух.



Вона зручно вмостилася на ліжку. Ти пам'ятаєш Тоні Дюпре? Більшість чоловіків пам'ятають. Вона хотіла побачити тебе знову, але останнім часом була досить зайнята. Я так розумію, ти також. Я намагався додзвонитися до тебе телефоном, але цього не сталося. Не відповідає."



«Вибачте мені», - галантно сказав він.



Вона млосно посміхнулася. «Пізніше. Коли ви дасте мені привід. Тоні, зараз. Вона влаштовує єдині вечірки в Сайгоні, які мають бути влаштовані належним чином. Або неправильно, якщо на те пішло. Запрошуються усі привабливі, самотні чоловіки. Навіть усі привабливі одружені чоловіки, якщо вони такі схильні. . Люди приходять і влаштовують те, що ви, американці, називаєте балом, і всі задоволені. Добре? Ось побачите. Ви приходите в 14 Duong Versailles у п'ятницю ввечері о дев'ятій, і там немає межі. Скажіть, ви п'єте чи кохаєтеся. ? "



Нік задумливо потер носа. «У мене непогано виходить і те, й інше, – сказав він з усією належною скромністю.



Жінка тихенько засміялася. "Що б ви воліли зробити зараз?"



"Боюсь, мені нічого пити", - збрехав він з надією.



Її посмішка була задоволеною. "Тоді підійди, і він опуститься поруч зі мною, і дай мені відчути це чудове тіло".



Його брови знову злетіли. Це був не перший раз, коли його тіло так нахабно шукали, але зазвичай це було з якоїсь причини на додаток до його чоловічих чарів. "Що, навіть не будучи представленим?" він сказав.



Вона простягла тонку руку і стиснула його зап'ястя. “Мішель – це ім'я. Міккі, деякі люди мене так звати. А іноді американці називають мене Майком. Ви називаєте мене, як хочете. Але підійди ближче”.



Він вивчив її і побачив, як її таз трохи рухається. Прокляття! але вона була гарна. Чи може бути таким легким безпечне заняття?



Він сів на край ліжка. Мішель поворухнулася своїм ротом. «Боягуз», - пробурмотіла вона. "Ближче".



Щонайменше, що він міг зробити, - це з'ясувати, чи справді вона небезпечна.



Нік нахилився до неї. "Ти просив про це", - сказав він так спокусливо, наскільки вмів. Принаймні, вона була в контакті з Дюпре, і це було цікаво. Не кажучи вже про інші її якості... Вона заплющила очі і нахилила рота. Нік засміявся в груди і легенько поцілував її в губи. З таким самим успіхом він міг би заземлити електрику.



Вона затято гальванізувала, наклавши на його шию руки і притиснула його обличчя до своїх грудей. На коротку мить він неправильно витлумачив рух, і його руки потяглися до її горла. Але потім її теплі губи вп'ялися в його оголений дельтовидний м'яз, душа його гарячими поцілунками. Ааа! Якщо маленька Майк був зразком, він повинен піти на вечірку Тоні.



Він утримував її, обхопивши руками її зап'ястя. "Ти знаєш, у що вплутуєшся, Мішель?"



Її низький сміх сказав йому, що вона знала. «Закрий двері і повертайся до мене», - пробурмотіла вона. “Дозвольте мені зняти цей одяг, і я покажу вам, що жінка може зробити для вас. Вам цікаво про мене? Я Сайгон. Мій батько був китаєць, моя мати - черниця, яка ніколи не приймала своїх останніх обітниць. Вони знали, як жити. . І я теж. На даний момент і все, що він може запропонувати».



"Хіба ти не боїшся мене?"



"Чому я маю бути?"



«Наскільки ви знаєте, я міг би бути вбивцею жінок, вбивцею, ґвалтівником, збоченцем, маніяком-вбивцею…»



Вона похитала головою. «Яка мені справа? Хіба ви не знаєте, що мені подобається кожен новий досвід? Ах, ви в шоці». Він не був, але спробував це подивитися. «Але ти не з тих. Не з такою особою. Це ніжні очі. Я знаю. Я бачила багато іншого. Я хотіла б дізнатися про тебе краще».



Якою б не була її справжня мета, її, безумовно, варто було вивчити.



Він пройшов через кімнату, щоб замкнути двері та уважно оглянути вікна. Ніяких вбивць, які могли б зловити його, коли його охорона ослабла, і жодних шансів, що хтось забереться на стіну.



Вона чекала його на ліжку, зайнята болеро та панталонами у паризькому стилі. "Ви справді збираєте таланти для вечірок Тоні?" він запитав. "Чи ви, можливо, застрягла танцівниця, яка шукає моряка, що проходить повз?"



«Танцівниця, що застрягла? Я не розумію. Тоні досить реальна, ти знаєш. Я теж. Ми, мсьє Картер – Нікі, – сироти міжнародної спільноти. Ми влаштовуємо вечірки та розважаємось, поки наші знамениті батьки тримаються. зайняті місцевою політикою. Вони занудні, і вони не мають на нас часу. Це ситуація, про яку Zest Magazine повинен у якийсь час зробити серію. Ми знедолені».



«Моє серце стікає кров'ю через тебе», - сказав він, спостерігаючи, як вона котить шовкову білизну своїм гладким тілом. «Але хіба ви не думаєте, що ви можете зробити щось, щоб допомогти іншим знедоленим? Схоже, їх тут чимало».



"Ах зрозуміло. Лікар Картер. Я забула". Вона зняла плівчасту річ з двома повними чашками. «Ти маєш на увазі бинти, турботу про безпритульних дітей, стримати марш комунізму і таке інше. Іншим разом, Нікі. Не зараз. Ох! Забудь про все це, Шері. Займайся зі мною любов'ю!



"Просто так? Ми зустрічаємося, лягаємо спати?"



"Просто так." Вона хрипко засміялася, дивлячись на нього. "Чому б і ні? Тобі просто зараз цікаво, c'est vrai?»



Хто б не став? Він був лише людиною. Він потягнувся до неї і знайшов м'якість, яка стала твердою під його лагідною рукою. Вона із задоволенням зітхнула і змістила витончено м'які вигини, щоб зустрітися з його твердим м'язистим тілом. Її рожевий язик раптово ковзнув між ідеальними зубами.



"Ти побачиш." Вона пробурмотіла обіцянку. «Я можу зробити для тебе більше, ніж будь-яка жінка, яку ти знав. Доторкнись до мене. Обійми мене. Ти знаєш, що означає бути цілком розпусним? Диким, вільним, як створення у полі…?»



"Покажи мені", - наказав він.



І вона це зробила.







Сайто, де ти?






Рауль Дюпре вибрав із срібної скриньки ще одну панателу і скачав її між аристократичними пальцями.



"Ви розумієте, - обережно сказав він, - що я єдина людина в цьому місті, яка мала відповісти на це оголошення?"



Сайто вклонився. «Мадам не знала, хто залишиться тут, щоби відповісти. Я не знаю, ким може бути інша людина. Але, схоже, тут є небезпека.



Дюпре кивнув головою. "Повідомлення, інформація, хоч би якою вона була, повинні залишатися у мадам, поки вона не зможе безпечно повернутися до належних рук.

На планування потрібен час. Комуністи пожертвували б полком, щоб дізнатися, що трапилося з Моро».



Сайто кивнув головою. «Це означає, що я маю негайно повернутися до мадам. Я обіцяю своєю кров'ю, що охоронятиму її все своє життя».



Француз виглядав збентеженим. Його сигара залишилася незапаленою.



"Мені дуже шкода, Сайто. Вона знову приєдналася до гарної битви. І ти теж. І оскільки ти це зробив, ти повинен розуміти, що тобі доведеться залишатися тут, поки будуються плани. Ти не зможеш повернутися до мадів. поки хтось не зможе піти з вами. Це займе трохи часу”.



Раулю Дюпре знадобилося чимало часу, щоб переконати Сайто, що він повинен залишитися, доки не буде організована експедиція з високим японцем як провідник. Для нього не годиться пояснювати, що він не може впоратися з цією ситуацією поодинці, і що Сайто повинен залишатися тут, поки старий товариш Ла Петіт Флер не отримає вказівок згори.



Коли Сайто пішов з Мару в покої слуг, його обличчя виражало бунт, Дюпре нарешті запалив панателу. Коли він почав плавно малювати, він відкрив шухляду, в якій знаходився його спеціальний телефон, і набрав особливий номер. Французька розвідка щось сказала про американську організацію під назвою AX, яка цікавилася подіями у Сайгоні. Добре, треба дозволити AX увійти та вирішити деякі з його проблем прямо зараз.







* * *




Антуанетта Дюпре увійшла до батьківського дому. Вона хотіла пити. Мару не відповів на владний дзвінок зумера у її особистій вітальні. Вона вилаялася і на свинцевих ногах пішла до величезної кухні. Мару не було в коморі, де він мав бути. Вона наливала собі прохолодний напій із меншого з двох холодильників, коли почула швидкі кроки у службовому коридорі.



"Чорт тебе забирай, Мару!" - люто сказала вона. "Чому ти не тут, коли я дзвоню тобі?"



Вона почула легке зітхання здивування і повернулася. Мару була не єдиною, хто зупинився у коридорі за дверима кухні. Інший був високим, дуже мускулистим чоловіком у фермерському одязі.



«Мені дуже шкода, мадемуазель, – сказав Мару. “Я не знав, що ти повернулася додому. Є що-небудь…?"



"Було", - відрізала вона, недолюблюючи себе через свою стислість, але не в силах це змінити. Але я зробила це для себе. Ви запізнилися. Хто ця людина? Чого він хоче?



Він новий садівник, мадемуазель Тоні. А тепер вибачте, будь ласка». Він вклонився. «Я маю показати йому його кімнату. Я негайно повернуся, якщо я вам знадоблюсь».



"Я ж сказав, що не хочу тебе".



Мару кивнув і продовжив свій шлях службовим коридором. Високий чоловік із ним серйозно вклонився Тоні і пішов за Мару тихими плавними кроками.



Тоні зачинила дверцята холодильника. Новий садівник! Mon Dieu, чим задовольнялися деякі люди! Ця людина була складна як східний Геркулес - її думки раптово повернули убік.



Садівник? Проходить через будинок із кабінету батька? Дивний. Рауль Дюпре не мав звички опитувати простих робітників у своїй таємній кімнаті. Хм.





Мішель стояла на порозі, повністю одягнена, на її чарівному язичницькому обличчі красувалося блакитнооке щастя. Вона світилася радістю.



"Ти обіцяєш, що будеш там, Нікі?"



"Я буду там. Дикі дракони не могли утримати мене від цього. Скажіть – а що щодо тата Дюпре? Я чув, що він щось подібне до важкого батька. Він також буде там?»



"О, Дюпре!" Вона знизала своїми прекрасними плечима. «Він буде там якийсь час, а потім зникне у своєму кабінеті. Він ненавидить ці вечірки, але не заважає. В певному сенсі шкода, що він не стежить за Тоні. . "



"Чому?" Нік дивився на неї. «Я думав, що ви двоє одного виду. Ви не маєте на увазі, що не схвалюєте її!



Вона засміялася і закинула темний кінський хвіст через плече. "Навряд чи. Я багато всього, але не лицемір. Ні, ти неправильно зрозумів. Як тільки Тоні побачить тебе знову, у мене є проблеми. У неї може бути хлопець зараз, але це нічого не означає. Вона гаряча, ось цей. І ви будете для неї надто багато. Вона погляне на вечірку, закричить від задоволення та додасть вас до своєї колекції”.



"Тоді мене не колекціонуватимуть", - галантно сказав Нік.



Мішель виглядала замисленою. Ти добрий, мій Нікі. Але не могли б ви сказати «ні» Брижит Бардо із Сайгона?



Він засміявся і легко поцілував її. Вона на мить притиснулася до нього, а потім раптово повернулася, вилетіла в двері і зачинила її.



Нік повільно одягнувся. Найімовірніше, він ніде не відмовиться від Бріжит Бардо. Тим не менш, він був менш зацікавлений.

Ні Антуанетта, ні Мікеле, ні Бріджіт, чим він був зацікавлений у Папі Раулі Дюпре.



Але, поправляючи краватку і зачісуючи неслухняне волосся, він ніяк не міг викинути з голови незвичайну Мішель. Її аромат зберігався у кімнаті… м'який, тонкий, афродизіакальний.



І він не міг позбутися думки, що її підхід до незнайомців - особливо до американського агента, якого вороги і друзі звали Кіллмайстер - був просто різким.







* * *




"Ти дурепа, що дзвониш мені з дому, Тоні!" - люто сказав Лін Тонг. "Звідки ви знаєте, що ніхто не підслухає?"



"Тому що я знаю, де вони всі", - холодно сказала Тоні. «Віддай мені належне за трохи здорового глузду, гаразд? Звичайно, якщо тобі не цікаво знати про цю людину...»



"Звичайно звичайно! Я просто хочу, щоб ти була обережна. Заради тебе, більше, ніж заради мене. Хто цей хлопець? Звідки він?"



"Я ще не знаю. Мару дуже потайливий. Коли я побачу тебе, Он Тон… коханець?



«Пам'ятаєш гру, в яку ми граємо, моя квітка? Принеси мені трохи інформації, я трохи повеселюся. І поки що ти мені майже нічого не сказала».



"Але як я можу…?"



«Дізнайся, кохання Тоні. Ти знайдеш спосіб. Я залежний від тебе, моя люба. Так само, як ти залежить від мене». Його голос був дуже ніжним. «Якщо є щось цікаве, ви можете сказати мені на своїй вечірці».



"Тільки тоді?" Вона була стривожена.



Він тихо засміявся. "Тільки тоді. І я йду без тебе, якщо тобі нема чого сказати мені нового. На добраніч, Антуанетта».



Телефон клацнув у неї у вусі. Чорт його, чорт його, чорт його забирай!



Але їй довелося знову бути з ним, і незабаром. Якось вона отримає те, що він хоче.







* * *




Мадам Клер Ла Фарж знову засмагала у внутрішньому дворику. Було жаркіше, ніж будь-коли, і здавалося, що хмари луснуть ще до вечора. Вона ставила питання про Сайто. Невже він благополучно прибув до Сайгона? Він помістив повідомлення до газети? Хтось відповів? Хто? Якби тільки вона знала пряміший спосіб звернутися за допомогою, або, принаймні, хто залишився в Сайгоні, хто міг би допомогти. Але всі чоловіки, яких вона колись зустрічала через Поля, були представлені їй як Жак, П'єр, Рауль, Анрі та Бернар, і вона не мала жодного уявлення, хто вони насправді та де знаходяться. Все, що вона могла зробити, - це сподіватися, що хтось - правильна людина - прочитає особисті знайомства та зв'яжеться з Сайто.



Очікування було важким, і з часом воно ставало дедалі важчим. Сайто вже має бути на зворотному шляху.



Мадам було нетерпляче. Але вона давно навчилася чекати. Цьому її теж навчив Пол. І після його смерті вона терпляче чекала, що-небудь, хтось прийде і заповнить порожні, самотні роки. Проте чекати було тяжко. Тим більше, що їй було ніяково, коли поряд не було втішного гіганта, який відповідав на її поклик.



Дерева, що обрамляють внутрішній дворик, здавалося, важко зітхають, коли над ними дме млявий вітерець. Мадам Ла Фарж стомлено зітхнула. Очікування, щоб повернутися в основне русло життя, було найважчим очікуванням. Це було схоже на підрахунок років, місяців і днів до закінчення терміну ув'язнення.



Де зараз був Сайто? Ніколи не міг передбачити, як будуть справи в Сайгоні. У ці смутні дні місто було подібне до бурхливого котла заворушень, перестрілок, смертей, арештів та інтриг. Що завгодно могло статися з будь-яким чоловіком з приводу.



Чи не Сайто. Він незабаром повернеться.



Десь у будинку пробив годинник. Ще година пройшла в небуття.



Можливо, він навіть не досяг Сайгона.



Вона неспокійно заворушилась. Час йшов швидко, а ще нічого не змінилося. Тяжка думка про те, що з Сайто щось трапилося, повільно переросла на переконання. Було смертельно небезпечно лежати тут на згасаючому сонці і оцінювати свої шанси, подорожуючи туди-сюди по небезпеці сільської місцевості. Не лише смертельно небезпечно, а й безглуздо. Вона різко встала і натягла синій шовковий халат. Ні звичайно; з Сайто нічого не сталося. Навіть якщо його подорож займе більше часу, ніж вона очікувала, не було жодних причин, через які вона не могла подбати про себе. І Пол, і Сайто, кожен по-своєму навчили її використовувати захисні механізми її гнучкого тіла. До того ж, затято нагадала вона собі, що в неї зовсім добрий розум і немає жодної необхідності спиратися на інших.



Але вона турбувалася про Сайто заради нього самого. І вона сумувала за Полом. Вона завжди сумувала за Полом, але в такі моменти навіть більше, ніж зазвичай. За всієї своєї відваги та винахідливості вона була, перш за все, жінкою. Через самотність вона почувала себе неповноцінною.



Вона увійшла у прохолоду вдома та прийняла

холодний душ. Після цього вона одягнулася у вільну бавовняну сорочку та налила собі прохолодний напій. Хмари, що падають, загрожували дворику, тому вона сиділа на затіненій веранді і дивилася, як темніє небо. На півдорозі вона почула звук віддаленого мотора, що наближався через тишу.



Сайто повертається? Чи не він; не на машині. Звук наблизився. Вона впізнала двигун свого власного королівського родстера.







* * *




Генерал Хо Ван Мінь з 5-ї Північно-В'єтнамської армії, більша частина легіонів якої розташовувалась табором на пагорбах всього за п'ять миль на південь від плантації Ла Фарж і, отже, незручно близько до 17-ї паралелі, був у гнівному настрої. Генеральський намет, величезне полотно з дахом, що розкинулося на площі в десять ярдів у колі, перетворилося на об'єднаний госпіталь і дурдом. Рана Дін Ван Чау була причиною обох.



Ще три дні тому Чау був блискучим та надійним ад'ютантом генерала. Тепер він лежав, вмираючи, на ліжку в наметі генерала. Куля снайпера влучила у тонку спину Чау. Він був одразу паралізований і незабаром рана почала гноїтися. З кожною миттю молодик - колись такий хоробрий, такий крутий, такий розумний і такий гарний - все більше вислизав у потворне забуття.



Генерал був жорстоко засмучений таким жахливим поворотом подій. Досить погано, що його останні загони проникли на відстань майже двадцяти миль від Сайгона тільки для того, щоб їх знищити партизани. Такою була природа цієї війни. Найгірше було те, що його власний батальйон був відкинутий від кордону до їхнього притулку в передгір'ях, не досягнувши жодного дюйма вологої коричневої землі. Але це була неймовірна катастрофа, що якась свиня зі снайперською гвинтівкою позбавила його послуг єдину людину, на яку він покладався. Дін Ван Чау. Чудово розумний. Завидно лукавий. Нескінченно винахідливий. Безумовно обнадійливий. Набагато розумніший за генерала, але при цьому так йому відданий. Так відчайдушно потребував його.



Генерал блукав наметом, як розлючений какаду. Це був невисокий, акуратно складений чоловік, який тільки починав повніти приблизно посередині, неймовірно сильний, незважаючи на свою крихкість, і, як відомо, запальний. Його навіть бачили, що тупцюють від гніву. Але ніхто не насмілювався посміятися над таким невійськовим жестом. Генерал також був відомий своєю мстивістю. І настільки ж геніальний, як Дін Ван Чау, коли справа доходила до винайдення цікавих форм покарання.



Налякані підлеглі та санітари вислизнули з шляху Міня, тоді як його особистий лікар Мен Ло Сун (один із найкращих у Червоному Китаї) прагнув створити чудо медицини.



Це було марно. Гарний юнак був практично втрачений з того моменту, як куля потрапила йому в спину. Дін Ван Чау, його хребет розлетівся на болючі фрагменти, був лише за кілька хвилин від смерті.



Генерал Мінх прокляв партизанів, снайперів, погоду та війну. Яка війна! Якби тільки чоловік міг зайняти сміливу позицію та силою перетнути цей кордон; використовувати китайську важку техніку, яка чекала на чорт знає чого в тих печерах на пагорбах; бомбити, вбивати, спалювати, підривати і чорт забирай, граючи в ігри з американцями та всіма іноземними інтервентами - і нехай тисяча нелюдів вирве кишки істоті, яка застрелила молодого Чау!



"Що ж?" - гаркнув він і зупинився перед лікарем. Його безволосе обличчя було маскою гніву.



"Він вмирає, великий".



«Тоді диявол забере його і моє кохання. Він годиться мені мертвим. Ба!» Він уперся п'ятою в брудну підлогу намету, ледве усвідомлюючи слово, яке промовив уголос. Чия це пекельна воля направила смертельну кулю йому в хребет? Снайпери! Яке огидне заняття є для солдата?»



Ніхто йому не відповів. Його слухачі тупо дивилися в землю, закриваючи свої вуха та розум передсмертним хрипом Дін Ван Чау.



Він зупинився і наказав так холодно, ніби його мертвий друг був облізлим собакою, який заліз у його намет, щоб померти. Не треба показувати свої емоції очима. Він ішов із опущеною головою. Забери тіло звідси, от і все!



Тіло зникло, а він все ще сліпо дивився на отвір намету, коли з'явився помічник з радіорубки і зупинився на стійці реєстрації. Думки генерала знову повернулися до "Вкл". Він зробив знак, і чоловік зробив крок уперед, простягаючи аркуш паперу для повідомлень.



Це було офіційне повідомлення прямо з польового штабу 13-ї китайської армії.



Так. Великі північні боси знали його.



CQA 1104



ПЕРЕЙДІТЬ НА ЗАХІДНИЙ ФЛАНГ НА ТРИ МИЛИ НА ПІВНІЧ. ПІДТРИМУЙТЕ ПОЛОЖЕННЯ ГОРИ НАД PLANTATION LA FARGE, ДО ТОГО, ЩО ПОДАЛЬШІ ІНСТРУКЦІЇ ВРАЖАЙТЕ НОВЕ РОЗМІЩЕННЯ ЯК МОЖЛИВИЙ ПРОРИВ, АЛЕ НЕ ПРИЙМАЙТЕ ДІЙ ПІВДЕННО. ЗАМІСТЬ СИЛИ РЕГУЛЮВАННЯ ПІСЛЯ

ОСТАННІХ ТЯЖКИХ ВИПАДКІВ.



CQA1105



АГЕНТ ВОРОГА АНДРЕ МОРЕ, ПОВІДОМІВ ТОН ТІЄН ОАН, ВТІКАВ З ХАНОЙСЬКОЇ ОБЛАСТІ, НАПРЯМУючись НА ПІВДЕНЬ, З ВАЖЛИВИМ СПИСОК, ЩО ВАЖЛИВО. ДОДАТКОВІ КОЖНІ ЗУСИЛИ РОЗБЕРІТЬСЯ З ЦЬОЮ ЛЮДИНОЮ ДОПИТАЙТЕ В СІЛІ ЧУЖИХ ЛЮДЕЙ. ТЕРМІНОВО, ЩОБ ВОНИ НЕ ПІШЛИ НА ПІВДЕНЬ.





Генерал швидко, якщо не складно, вилаявся. Опитуйте селян, чужих мандрівників! Що вони думали про нього, переписувача? Перемістіть західний фланг на три милі на північ після важких втрат! Так вони звинувачували його, чи не так? Відштовхнути його далі на північ, щоб охолонути в очікуванні їхніх інструкцій? Невже вони думали, що він сам назвав ці втрати своїм головним болем? Будь вони прокляті за купу косооких дурнів. Але... Агент противника прямує на південь. Через ці місця?



Його думки розпливлися і перетворилися на захоплюючий візерунок. Агент противника прямує на південь. Перегрупуйте сили над плантацією Ла Фарж. Дін Ван Чау вбито снайперською кулею. Великі втрати останнім часом. Справді. Чи це була снайперська куля? Якби це було так, у десятка снайперів витягли б начинки, щоб їх з'їли мурахи за це вбивство. Але як цікаво, що ворожий агент при цьому має бути на волі. Плантація Ла Фарж. Плантація Ла Фарж.



Крихітні очі Хо Ван Міна заблищали. Чудова жінка Клер Ла Фарж. Було сказано, що вона є політично нейтральною. Але як француженка могла бути нейтральною? Моро вочевидь був французом. На південь. Снайперська куля? Куля Моро. Дін Ван Чау мертвий. Ха! Снайперська куля? Його розум був калейдоскоп спотворених картинок. – Моя помста, – каже Дракон. Він убив, вона знає!



Він перетворив своє безумство на тиху хитрість. Вона буде першим об'єктом його допиту. Якби все було так, як має бути на плантації Ла Фарж, він трохи повеселився б, а потім домовився про переміщення своїх сил згідно з планом. Але якщо ні - він міг передбачити чимало заворушень у майбутньому.



Його серце билося майже так само шалено, як раніше для Дін Ван Чау, він послав за своїм водієм-сержантом та Королівським родстером.



Через п'ятнадцять хвилин він був біля вхідних дверей будинку в Ла Фарж, дивуючись, чому на його різкий виклик відповів не Сайто, а хтось інший.



Клер Ла Фарж зустріла його на закритій веранді. Вона побачила дивне світло в його очах, якого ніколи раніше не бачила.



Дощ почав капати на дах.



"Де ваш відвідувач Моро?" – різко сказав Мін.



Укол страху пройшов через неї і болісно осів у грудях. «Гість? Ви втратили свідомість, генерал, а також свої манери? Може, коли ви заспокоїтеся, у вас буде доброта пояснити значення цього вторгнення». Стук у грудях майже заглушив її слова. Мін, безперечно, побачить її страждання і зрозуміє, що це таке.



Але він, здавалося, не помітив. «Ви гордовиті, мадам. Ви забуваєте, що то війна. Ви заперечуєте, що Моро тут? Його бачили, коли він ішов до хати».



Ні, звісно, не міг. Навіщо на Міну чекати три дні, щоб говорити їй, якщо Моро дійсно бачили?



«Це смішно, – холодно сказала вона. «Протягом останніх п'яти років і більше у цей будинок не було відвідувачів, окрім вас та ваших солдатів. Хто це Моро? Я ніколи про нього не чула. Якщо бажаєте, огляньте будинок. Обшукайте сараї. та поля. Дайте мені знати, якщо знайдете когось. Я була б рада, якби ти знайшов його; я б насолоджувалася компанією джентльмена”.



«У вас не буде можливості, мадам. Він не залишиться тут довго після того, як я його знайду. Крім того, як ви можете бути впевнені, що він є джентльменом?»



Вона помітила, що його очі більше не були такими блискучими божевільними, а тон втратив свою загрозу. Вона була майже рада, що Моро лежав мертвим у землі, а не сховався в якійсь коморі, щоб дочекатися відкриття цієї дивної людини з високим різким голосом і неспокійними руками. Щось підказувало їй, що він отримає багато насолоди від чужого болю.



«Ви назвали його французьким ім'ям, чи не так? Тоді він джентльмен. А тепер забудемо на якийсь час наші розбіжності, генерал - випити перед тим, як поїхати назад під дощем?» Цього разу вона була певна, що з ним щось не так. Зазвичай він ухопився б за запрошення. Але він проігнорував це.



«Тоді дозволь мені побачити Сайто. Де він? Якщо ти стверджуєш, що Моро не бачив, можливо, він бачив. Надішліть за ним».



Її серце знову впало. "Його тут немає. Оскільки ви не дозволили

мені покинути свій будинок, мені довелося відпустити його до села Хон Ду, щоб обміняти на товари, в яких ми закінчилися».



"Так?" Маленькі очі звузилися. «Хон Ду? Ви впевнені, що він не поїхав у Сайгон замість вас, га? Хіба ви не відправили його до Сайгона, тому що я відмовився вас відпустити?»



"Звичайно, я впевнена!" - Огризнулася вона. «Ви дуже добре знаєте, що я не відправила б його туди, куди я сама не можу піти».



"Тоді я накажу одному з моїх людей знайти його в Хон Ду і повернути".



"В цьому немає необхідності. На той час, як ваш чоловік дістанеться місця, Сайто вже повернеться».



"Ах. Отже. Коли ви на нього чекаєте?"



Вона знизала плечима. «Завтра чи післязавтра, я гадаю. Важко сказати з огляду на ці дощі. Але він скоро буде тут».



"Я розумію." Він дивився на неї, напівусмішка скривила його обличчя. «Тоді я повернусь завтра, щоб побачити його. А потім наступного дня, якщо він ще не повернувся. А потім, мадам, якщо він ще не повернувся, я ще поговоримо з вами. А поки що, інформуємо вас. що я переміщаю свої війська на три милі ближче до вашої плантації з низки стратегічних причин, які вас не стосуються, але які дадуть нам змогу підтримувати ще тісніший контакт». Він іронічно вклонився. «Я також попрошу своїх розвідників уважно стежити за вашим Сайтом, щоб переконатися, що він не завдасть шкоди, якщо він випадково перетне наші рубежі».



«Як ви дуже добрі, – холодно сказала вона.



Він знову вклонився. «Я з нетерпінням чекаю на нашу наступну зустріч. Я скоро повернуся, мадам. Побачимося і з вами, і з вашим вірним Сайто».



Через кілька хвилин вона почула звук віддаленого під зливою свого королівського родстера.



Що насправді знав генерал? Єдине, у чому вона була впевнена, це те, що генерал дотримається своєї обіцянки і дуже скоро повернеться.







Міс Антуанетта очищує будинок






Нік увійшов до своєї кімнати і замкнув двері. У його кишені був невеликий акуратний пакунок, який він узяв із посольства після їхнього дзвінка. Він прибув із партією матеріалів, доставлених особисто високопоставленим офіцером ВПС США.



Пакет являв собою прямокутник із коричневого паперу завтовшки три чверті дюйма, щільно обгорнутий навколо чогось твердого, наприклад, щільного картону або тонкого металу. Він був адресований доктору Ніколасу Картеру, що перебуває під опікою посольства США в Сайгоні, а зворотна адреса гласила: Lincoln Pharmaceuticals, Сіетл, Вашингтон. Насправді, посилка особисто належала доктору Лінкольну з Вашингтона, округ Колумбія. штампи на зовнішності доктора Лінкольна закликали його кураторів зберігати «Лікарські зразки» у прохолодному стані та поводитися з ними обережно.



Він налив собі випити і зняв обгортку з упаковки розміром чотири на сім дюймів. Під обгортковим папером був міцний пластиковий контейнер, який використовується для зберігання різних капсул і пробірок з антибіотиками. Він був замкнений, а ключа у вузькій горизонтальній щілині не було. Але у Ніка вже був ключ.



Він вставив невелику металеву пластину з зубцями в проріз і сконцентрував усю свою увагу на тому, що мало статися. Настав час теж прийти; це зайняло більше часу, ніж він очікував.



Щось усередині маленького контейнера повільно закрутилося, а потім набрало швидкості. Нік підніс його до вуха та уважно прислухався. Тонкий металевий голос м'яко прохрипів його. Незважаючи на те, що він був дивно стиснутий і розбавлений, немов виходив від джина, замкненого в металевій банці, голос, безперечно, належав Ястребу.



«Слухай уважно, – сказав він без потреби. «Ви пам'ятаєте, що ця стрічка самознищується після завершення свого циклу. Я передам це повідомлення лише один раз. Після зворотного відліку до одного почну. Ви готові?" Нік мимоволі кивнув і посміхнувся. Він знав, що Хоуку не терпілося випробувати цей крихітний гаджет для повідомлень, і навіть через крихітний динамік він міг чути задоволення в голосі старого: «… вісім… сім… шість… п'ять… чотири… три… два…»



"Вогонь, коли будеш готовий, Гридлі!" Нік наполегливо зашипів і закурив сигарету.



"… Один. Нині. Предмет: Ваше радіо-повідомлення. Незабаром за ним надійшло повідомлення від французької розвідки, в якому вказано новий напрямок вашого завдання. Ваша поїздка на північ більше не є загальною експедицією щодо встановлення фактів, а конкретною роботою у тилу ворога. Нік свиснув. Так що AX увірвався туди, куди не наважувалися ступити навіть армія США. «Про це пізніше. Предмет: La Petite Fleur. З того часу ніхто не використав його, поки воно не з'явилося в колонку, яку ви бачили.. Тепер Коли В'єтмінь, або в'єтнамські комуністи, отримали контроль над В'єтнамом на північ від річки Бен Хай, вони поглинули територію, зайняту плантацією Ла Фарж Ця плантація була в руках

сім'ї Ла Фарж із часів французької окупації дев'ятнадцятого століття. Поль Ла Фарж виріс у В'єтнамі. Коли йому було п'ятнадцять, батьки відправили його до Парижа, де він провів решту студентських років. Під час Другої світової війни він став співробітником французької розвідки у Південно-Східній Азії під кодовим ім'ям La Petite Fleur. Його батьки загинули під час війни. Коли він був демобілізований, він повернувся до В'єтнаму, щоб зайняти плантацію. Він також одружився в Ханої на французькій дівчині на ім'я Клер Деверо, яка була як мінімум на дванадцять років молодшою за нього. Однак він продовжував співпрацювати з французькою розвідкою та зберіг своє старе кодове ім'я. Але з кінця війни до своєї смерті від ворожої кулі в 1954 році він працював проти комуністів у своїй країні та їхніх радників із червоних китайців. Коли він помер, мадам Клер Ла Фарж замкнулася в собі, уникаючи будь-яких контактів із французами чи навіть з людьми з довколишніх сіл. Вона присвятила себе підтримці працездатності плантації, незважаючи на близькість сил В'єтміню. Нам цікаво, як це їй вдалося. Це може означати, що вона досягла певного порозуміння з комуністами, яке може поставити під загрозу справу Півдня і, отже, війська США у В'єтнамі. Але наскільки можна встановити, вона не виявляла жодних політичних нахилів».



Нік заворожено слухав. Здавалося дивним, що вдова Ла Петіт Флер не стала на чийсь бік у битві її покійного чоловіка. Вона, мабуть, холодна.



Голос Хоука продовжився.



"Незважаючи на те, що ви, можливо, думаєте, мадам Ла Форж, здається, кохана людьми її плантації за її людяність і тепло. Вони називають її Прекрасною не тільки через її красу - яка є чи була, я кажуть, досить видатний - але для її характеру. Вона здається тією рідкісною істотою - справді чесна жінка. З'являється, я говорю.



Так, містере Хок. Я розумію вашу думку. Продовжуйте, будь ласка.



“Пункт: Моро. Андре Моро. Тепер нам відомо, що багато років агент французької розвідки на ім'я Моро, раніше пов'язаний з Ла Фарж, працював у тилу ворога і відправляв назад інформацію, що стосується впливу червоних китайців у В'єтнамі. Він нещодавно зник під час вкрай важливої місії, намагаючись дістатися Південного В'єтнаму з якимось списком. Тепер французька розвідка згадала про мадам Ла Фарж як можливе джерело притулку під час надзвичайних труднощів. Агент розвідки Рауль Дюпре Моро дійсно пов'язувався з мадам перед смертю. Вона зберігала його інформацію. Зберігала її, ви розумієте? Повідомлення у Vietnam Times було її закликом про допомогу від французької розвідки, проханням до когось прийти та отримати інформацію від неї."



"Дивний спосіб ведення справ", - подумав Нік, видихаючи. Скрегіт продовжував долинати до його вуха.



“Об'єкт: Рауль Дюпре. Тепер Дюпре володіє ключем від плантації Ла Фарж, образно кажучи, він чекатиме, що до нього підійде людина з повідомленням, в якому, я цитую, Андре передає привіт від Фіорелло, ви, звичайно, прийме це повідомлення. нормальну ідентифікацію істини.



«Нарешті: майте на увазі, що і китайські, і в'єтнамські агенти розвідки останнім часом подвоїли свої зусилля з викурювання всіх антикомуністичних агентів, що залишилися, у В'єтнамі. Знаючи це, зв'яжіться спочатку з Дюпре, а потім з мадам Ла Фарж. Потім вживіть заходів, щоб визначити наступне: A. Чи справді Моро зв'язувався з нею і чи є у неї інформація? B. Що сталося з Моро? C. Чи перейшла мадам Ла Фарж на бік комуністів і влаштувала пастку для Рауля Дюпре? D. Чи була пастка поставлена комуністами на мадам Ла Фарж як невинну приманку? Чи використовується вона, щоб мимоволі заманити агентів розвідки на комуністичну засідку? Ні, Картер, не хитайте головою. Відбувалися дивні речі».



Нік загасив сигарету і задумався, звідки Хоук міг знати, що він виглядатиме скептично в цей момент.



«Ваше завдання – знайти відповіді на ці запитання та повернути інформацію Моро. Схоже, що вона прив'язана якимось чином на поясі. Яка вам користь від цих знань, Моро раніше був антропологом-аматором. пояс може якимось чином відбивати його інтереси. Але не чіпайте його, хоч би що ви робили. Поверніть його в цілості та безпеці. І при цьому використовуйте Топор скрізь, де можете. Це більше не французька справа, Картере. Це тепер наше. "



Голос стих у слабкому шипінні звуку.



Нік зачекав пару миттєвостей, щоб переконатися, що

контейнер завершив свою роботу Він знав, що під пластиковим покриттям вже стертий вміст швидко розпадається. Через деякий час він вийняв комбінацію клавіш і магнітофон, без яких пристрій був марним, і почав методично руйнувати крихку пластикову кришку.



Він подумав, що дружина Ла Петіт Флера розмістила "Особисте" в "Таймс". Запис Хоука залишив без відповіді кілька невеликих питань, але, поза сумнівом, Дюпре міг це заповнити. Поки що робота здавалася досить простою, якщо не дуже приємною. Тепер, якби Клер Ла Фарж вийшла заміж за Пола наприкінці війни, їй зараз було б добрих сорок з невеликим. Хоча Пол був значно старший за неї… Ну, принаймні, середини тридцяти.



Розігрів старіючого французького айсберга, який цілком міг би стати маріонеткою комуністів, не був ідеєю Картера як стимулююче завдання. З іншого боку, її краса була чи була «дуже визначною». Француженки, на відміну від багатьох інших, з віком часто видужують.



То була радісна думка.







* * *




Мару було вражено. Спочатку погода, яка несподівано наприкінці серпня стала неймовірно красивою, а потім міс Тоні.



Міс Тоні була в саду, обрізаючи листя і нечисленні квіти, що залишилися, щоб прикрасити будинок для свого вечора.



До її сильного роздратування – стрижка не було одним із її улюблених занять, – «нового садівника» не було. Вона зібрала свої трофеї та пішла назад до будинку.



"Вази, Мару", - наказала вона. «Для патіо та фойє».



Мару повільно похитав головою. Міс Тоні цікавиться будинком! Чудеса ніколи не припиняться. Ще більше він здивувався, коли за півгодини побачив, як вона збиває подушки у вітальні і поправляє картини в холі.



"Але міс Антуанетта", - заперечив він. «Домробітниця вже забралася тут сьогодні вранці».



"Я це бачу", - сказала вона, проводячи пальцем по картинній рамці. «Цьому місцю потрібні жіночі дотики. Я хочу, щоб все виглядало особливо гарно для вечірки сьогодні ввечері. У нас не вистачає квітів, Мару. Я хочу, щоб ти спустився за мною на ринок і вибрав те, що здається мені найсвіжішим і найсвіжішим. барвисті. Крім того, я не довіряю цим постачальникам провізії. Вони надто позбавлені уяви. За кілька хвилин я дам вам список додаткових делікатесів, які, як на мене, нам потрібні. Я зателефоную вам, коли буду готова». Він згідно кивнув.



Мару не міг повірити своїм вухам. На міс Тоні завжди можна було покластися в плані розваги, спиртних напоїв та гір ікри, але просунутися далі було неймовірно. Як правило, йому, Мару, доводилося дбати про всі дрібні деталі, навіть не думаючи про її допомогу.



"О, Мару!" - Раптом сказала вона. «Перш ніж ви зробите щось ще. Чи є шанс замінити ці з'їдені міллю бамбукові штори у закритому патіо? Я знаю, що до вечірки залишилося небагато часу, але їх справді треба поміняти. Я тільки-но помітила, як жахливо вони виглядають. Можливо, хтось із Ле-Лой Тхань…? "



Він кивнув, зрадівши її раптовим інтересом.



"Я вважаю, що це стандартний предмет, міс Тоні", - сказав він. «Я сам виміряю їх і приведу із собою чоловіка, щоб підігнати їх. Можливо, я зможу приготувати їх, якщо почну відразу». Він похитав головою і поплив у внутрішній дворик. "Можливо, вона нарешті відкриває нову сторінку", - радісно подумав він.



"Добре, добре, добре", - подумала Тоні, сідаючи писати свій невеликий список. Це має зайняти його якийсь час. Принаймні досить довго, щоб обшукати покої слуг і з'ясувати, де він сховав цю людину. Доклавши трохи переконання, вона могла навіть отримати відповіді від м'язистого гіганта. І якщо їй справді пощастить, її батько може швидко з'їздити на плантацію, доки Мару не буде. Вона знала, що хатня робітниця її не потурбує; їй було чим зайнятися у хаосі, який вона залишила нагорі.



Список зайняв у неї трохи більше кількох секунд. Мару все ще вимірювала, коли вона пройшла коридором у величезну похмуру їдальню і почала планувати, куди їй покласти квіти. А другий бар та буфет тут, у їдальні, для різноманітності? Чудова ідея. Вона майже почала отримувати задоволення від своєї нової ролі домогосподарки, коли почула, як у кабінеті батька пролунав зумер.



Мару поспішила коридором, щоб відповісти на чіткий поклик. Тоні почула низький голос батька та відповідь Мару. Потім Мару вийшла з кабінету і зникла у службовому коридорі.



Тоні чекала, клацаючи одвірок пір'яною ганчіркою. Вона припустила, що щось подібне можна було б зробити з одвірками. Поки вона чекала, її руки почали тремтіти.



Мару повернувся з високим чоловіком

і тільки-но глянув на неї, коли знову увійшов до кабінету її батька.



Голос її батька знову загуркотів. - відповів Мару. На цей раз Тоні чітко почула відповідь Дюпре. "Що! Я тобі не вірю!" Мару знову заговорила, і цього разу Дюпре засміявся. "Чудово!" він сказав. «Входьте…» - його голос затих, і двері зачинилися.



"Мару!" – терміново покликала Тоні. "Мару! Поспішайте, будь ласка!"



Мару шкутильгав до неї коридором.



«Ви повинні спробувати дістати ці фіранки – ви закінчили вимір? Мені потрібен час, щоб розкласти квіти та інше. Будь ласка, йдіть!»



Мару завагалася. Він не повинен йти, поки Сайто був там із Дюпре. Це була дуже особиста розмова. Але...



"Будь ласка!" Вона нетерпляче тупнула ногою. Заради бога, чому не пішов?



Просто я подумав, що спочатку можу вам допомогти з чимось тут, міс Тоні. Я б не хотів, щоб ви робили щось надто напружене, поки мене не буде».



«Звичайно, я не буду. Тієї хвилини, коли ти підеш, я піду зробити зачіску».



Ах. Якщо вона теж збиралася вийти, все гаразд. "Так, міс Тоні. Список?"



Вона віддала його йому разом із грошима і вдала, що збирається вийти на вулицю. Нервове почуття піднялося в ній, як приплив. Дорогоцінні хвилини – даремно!



Нарешті Мару вийшов, задоволений, що вона піде одразу після нього.



Тоні легко побігла коридором до кабінету і притулилася вухом до важких дверей. Спочатку вона не чула нічого, окрім тихого бурмотіння. Потім вона почула голос незнайомця, який, безперечно, був гнівним.



«Ні! Мене не хвилює пояс, чи цей Моро, чи щось таке! Я мушу повернутися до моєї леді. Вона надто довго одна».



"Будь ласка! Не так голосно. Ще один день, це все, що я прошу…» - голос Дюпре стих. Тоні затамувала подих. До неї приходили уривки фраз.



«… Ла Фарж… хотів… допомогти. Мадам…»



"Але чому ти не можеш піти зі мною сам?" Знову сказав незнайомець.



«Тихіше, Сайто! Тому що мої накази...»



Отже, незнайомця звали Сайто.








* * *




«… Повідомлення… Ла Фарж… американець…» «Американець! Звідки мені знати ……….?" «… Повноваження… зв'яжіться зі мною… будьте певні…» «… небезпека ……» «… небезпека?… Мертвий… пояс…» «… близько. Завжди... небезпека... не чекайте більше». «…Завтра? .. завтра? Я зв'яжуся… на той час…»



Серце Тоні сильно забилося. Якщо батько раптом відчинив двері і застав їх тут - краще йти. Лін Тонг. Чи буде він задоволений? Чи буде сердиться, що вона більше нічого не почула? Краще зачекати.



Вона раптово почала так сильно тремтіти, що її рука вдарилася об двері. Для неї це було схоже на постріл із пістолета. Ніхто більше не чув тихого глухого удару, але вона не могла цього знати. Вона повернулась і легко побігла коридором.



Вона повинна передати Лін Туну повідомлення, щоб він прийшов сьогодні ввечері раніше, навіть якщо він розсердився, коли вона зателефонувала. Згадай зараз. Скажи йому. Ремінь ... Моро ... міледі ... одна ... Ла Фарж ... повідомлення ... американець ... контакт ... повноваження ... Мадам ... пояс ... небезпека ... пояс ... Ла Фарж ... завтра ... накази ...



Слова знову і знову крутилися в її голові. Лін Тонг зможе їх зрозуміти.



Запам'ятай зараз. Скажи Лін Тонгу, і він нагородить тебе.







* * *




Лікар Ніколас Картер провів велику частину дня з офіцерами-медиками 9-го в'єтнамського армійського корпусу. Його в'єтнамська мова була сумною, але вона дуже добре розмовляла французькою з додаванням кількох китайських слів. Він так добре з ними ладив, що незабаром йому показали карти, на яких вказувалися райони найважчих втрат. Натхненні своєю роботою, вони показали йому, де розташовані їхні польові шпиталі; де вони втратили рятувальний взвод B; де вони знали, що дороги будуть заміновані; де джунглі були надто густими, із заплутаними деревами та партизанами, щоб їх машини могли проїхати; де північні райони Південного В'єтнаму так міцно зайняті комуністами, що увійти у яких означало пройти через смертельну сутичку.



Нік серйозно ввібрав кожне їхнє слово і кожну зазначену область на їхніх діаграмах, переводячи їх на карту, яку тримав у голові. Було шкода, що він не знав точно, де знаходиться плантація Ла Фарж у цій безіменній місцевості на північ від кордону, але, безперечно, Дюпре дасть йому точні вказівки.



По дорозі назад в готель через центр Сайгона він зупинився в декількох магазинах і купив кілька речей, які йому знадобилися для поїздки на північ.



Після п'ятнадцяти хвилин йоги він довго приймав душ, репетирував свою зустріч з Дюпре і одягнувся для вечірки. Вечірка, на яку його запросила подруга Тоні, мала стати ідеальним тлом для його зустрічі з Дюпре.



Принаймні він так думав.





Недосвідчений шпигун






Солідний будинок Рауля Дюпре трусили барабани та сміх.



Хазяїн будинку стояв у розі внутрішнього дворика так далеко від гучної музики, наскільки це було можливо, щоб не втекти з вечірки. Його обличчя було спокійним, коли він запалив третю за вечір панателу, але його розум був сум'ятий. Людина з AX ще не зв'язалася з нею. Він обіцяв дозволити Сайто піти завтра. Тоні весь день була чудова, але тепер вона зникла в якомусь кутку з цим шматком слизу, Лін Тонгом. У його будинку. О так. Сміливий Дюпре із французького підпілля. Суворий батько. "Я не допущу, щоб ця людина була в цьому будинку!" «Моя вечірка, тату. Ви б вважали за краще, щоб я провела її в нього?» Він знову програв.



Жінка поряд з ним уже починала напиватися і тикалася грудьми в кожного чоловіка, що проходив. Дюпре здригнувся. У нього не було сварок із ними, але вони йому не подобалися настільки відверто. І всі вони були такими молодими, ці жінки та їхні чоловіки, але вони марнували час, як сірники, і на їхніх обличчях відбивався досвід, якого навіть у нього ніколи не було.



Де, заради Бога, були Тоні та ця худоба?



Вона була в саду і шепотіла Лінь Тонг про свій розпач. "Ти обіцяв! Ти обіцяв! Хіба я не зробила того, що ти просив? Хіба цього недостатньо?



Лін Тонг похитав гарною головою. "Не зовсім. Ти добре попрацювала, Антуанетто. Але давай пограємо ще трохи, га? Хтось – американець – зв'яжеться з твоїм батьком. Принаймні, я так гадаю, виходячи з тих коротких уривків розмови, які ти підслухала. Я пам'ятаю свою обіцянку, не хвилюйся. Але ніч довга. Може, пізніше, на пляжі... - Його сильні руки нахилили її підборіддя, щоб зустрітися з ним обличчям.



З іншого боку будинку Нік Картер пройшов у божевільний внутрішній дворик і почув радісний крик крізь стукіт ритм-секції.



"Ніки!" Мішель побігла йому назустріч. "Я думав, ти ніколи не прийдеш!"



"Як я міг триматися подалі, якщо знав, що ти тут будеш?" Він ухилився від її задушливих поцілунків і сказав, сміючись: «Дорога, будь ласка! Тільки не при дітях!



«Ах, ці діти лише починають, Нікі. Сьогодні ввечері ти побачиш дещо. Що ти будеш пити?"



«Я маю спочатку привітати свою господиню. Де вона?"



«О, я не знаю. Десь у кутку зі своїм останнім коханцем. Нехай вона залишиться там, доки ми з тобою...»



«Добре, якщо ви так кажете. Але я думаю, що мені слід віддати шану її татові. Я зустрічався з ним одного разу, чи знаєте. Він теж у якомусь кутку?»



"Фу!" Вона скривилася. Так, він є. Хмурячись сам по собі. О ні. Він розмовляє із цим маленьким Хоулі з вашого посольства».



Нік простежив за її поглядом. «Літтл Хоулі» не був одним із його контактів у посольстві. Має бути корисним прикриттям для зустрічі з Дюпре.



«Не йди, - сказав він. "Я скоро повернусь." Він пробрався крізь постаті, що розгойдувалися, і попрямував до Дюпре.



Рауль побачив його наближену, високу, засмаглу людину, яку він дуже коротко зустрів кілька вечорів тому і чий твердий ясний погляд якимось чином вразив його.



"Месьє Дюпре?" Нік твердо простяг руку. «Мене звуть Картер. Лікар Ніколас Картер. Ми зустрічались…"



"Ах так, звичайно". Дюпре взяв простягнуту руку і знизав її. «Я сподівався, що ми зможемо зустрітись знову. Доктор Картер, містер Хоулі, містер Хоулі, доктор Картер. Хоулі ввічливо кивнув головою. "Завжди радий зустріти іншого американця", - сказав він. "Залишаєтесь надовго?"



«Не дуже, – сказав Нік. «Завтра чи в понеділок вихідний для швидкої екскурсії польовими шпиталями. Ваша дочка люб'язно запросила мене, мосьє Дюпре…»



«Але я помітив, що недостатньо люб'язний, щоб прийняти вас, – рішуче сказав Дюпре. Ти не вип'єш. Що ти істимеш?"



"Я схожу", - послужливо сказав Хоулі. "Як щодо вас, мосьє Дюпре?"



Він вислухав їхні замовлення і кинувся крізь натовп, що згущувався.



Нік озирнувся. Зараз поблизу нікого не було, щоб їх підслухати.



"Я радий можливості познайомитися з вами", - сказав він. «Я щойно отримав листа від старого друга, в якому згадується ваше ім'я».



"О так?" Дюпре виглядав не більш ніж чемно зацікавленим. Але Нік помітив, що його погляд швидко бігав по кімнаті.



Так, Андре передає привіт від Фіорелло. Він також просив мене повернути той долар, який він узяв у вас багато років тому. Він посміхнувся. «Складний відсоток до теперішнього часу має становити п'ять, але, боюся, вам доведеться задовольнятися одним». Він засунув у гаманець і вибрав один навмання. Всі вони були цілком законним платіжним засобом і відрізнялися від інших одиночних ігор лише тим, що кожен із них становив у цілому тридцять. Насправді число (1 + 24 + 5 = топір або 30) було на

подвійний перевірці одержувача; справжній сенс записки був на фотографії Джорджа Вашингтона, людини, яка зрубала вишневе дерево – чим ще? - Сокира, і не міг збрехати.



Дюпре миттю глянув на неї. "Схоже на те, що я дав Андре", - сказав він. «Старі та липкі. Ви, американці, так само погано поводитеся зі своїми грошима, як ми, французи, з нашими франками. Але як ви познайомилися з Андре? Ах да! Думаю, воно маю. для мене це не так? "



Нік кивнув. Ця людина вміла використовувати свої мізки. "Вірно."



"От і все. Так, тепер усе складається». Дюпре засунув доларову купюру до кишені. Ти заспокоїв мене, друже мій.



У далекому кінці дворика, біля оркестру, Мішель зняла тонкий одяг і розмахувала нею над головою, тоді як її стегна гойдалися під барабанний бій. Коло її шанувальників, що клацають пальцями і тремтять, зростало з кожною хвилиною. Це місце наповнилося шаленим ентузіазмом. Ніку здалося, що він миттю побачив Тоні в натовпі, але не міг бути впевнений. Хоулі все ще намагався бути почутим у барі.



«Я так розумію, мадам все ще на плантації, – сказав Нік. "Хто насправді помістив це повідомлення у The Times?"



Рауль сказав йому.



"Ви йому довіряєте?"



"Неявно". Дюпре рішуче кивнув головою. «Я впевнений, що все сталося саме так, як він сказав».



«Заповніть подробиці, ви не заперечуєте? Починаючи із прибуття Моро».



Дюпре був на півдорозі до розповіді, коли побачив Хоулі, який наближався до них, з тривогою балансував три келихи і злегка проливається між парами покинутих танцюристів.



Sacre bleu! Але я ненавиджу ці справи», - пробурмотів Дюпре. "Ми поговоримо пізніше. Набагато пізніше, коли всі ці люди повністю перестануть звертати на це увагу. Як зазвичай. Ваш гід дуже хоче піти якнайшвидше».



"Хтось ще знає, що він тут?" - Запитав Нік. Дюпре глянув на нього. «Мій власний чоловік, Мару. І Тоні - я думаю, вона миттю побачила його. Але вона нічого про нього не знає.



Хоулі приєднався до них. «Уф! Вибач що так довго". Усі троє обговорювали складності в'єтнамської політики, коли Нік раптово відчув знайоме поколювання шкіри, яке говорило йому, що за ним спостерігають. Антуанетта Дюпре стояла біля естради, виконуючи щось на зразок танцю з маленьким темноволосим французом, який щосили намагався ковзати рукою по низькому вирізі її вузької сукні. Але вона не звертала уваги на свого партнера. Вона дивилася прямо на Ніка. Він усміхнувся і підняв до неї свою склянку.



"Ваша дочка", - пояснив він Дюпре. «Ви мене вибачте? Я думаю, вона хоче, щоб її врятували від свого партнера.



Дюпре оглянув кімнату і хмикнув. «Принаймні це не той китаєць, з яким вона ходить. Я хочу, щоб ти її врятував».



Нік підняв брови. "Якщо у мене буде можливість", - сказав він. Хм. «Китаєць», - подумав він, ухиляючись від жіночих рук, які сміливо тяглися до нього, коли він проходив. Цікаво, на чиєму він боці?



Мішель кинулася до нього звідкись із натовпу і обняла його.



"Нарешті!" вона заверещала. "Що тебе так довго, Чері?"



«О, ви знаєте, – двозначно сказав він. «Я бачив Тоні тут хвилину тому. Чому б тобі не відвезти мене до неї, щоб привітатися, перш ніж ми почнемо танцювати, пити і таке, що ти обіцяв?»



"О ні!" Мішель бешкетно посміхнулася і похитала головою. «Спочатку ми танцюємо. Дуже близько, так». Вона поклала йому обличчя на плече і потерлася об нього. "Протягом довгого часу. Потім ми п'ємо. Потім ми вітаємося з Тоні швидко перед тим, як піти. Потім ми…»



Міккі! Невже ти так рано ввечері з'їси його живцем? Залиш мені щось!»



Маленька засмагла рука лягла на рукав Ніка. Інший робив щось, що змусило Мішель скрикнути і відсунутися.



"Тоні! Ти маленька сучка!" - прошипіла вона.



Тоні скромно посміхнулася. "Мені завжди доводиться відокремлювати її від красивішого з моїх гостей", - сказала вона Ніку. «Йди, великий Майку. Жан-Поль дуже хоче перелізти через тебе. Не упускай свій шанс».



«Тьху! Залишся з ним, якщо він такий чудовий. Тобі не треба красти мого партнера».



«Мій гість, Мік. Відпусти його».



«Гм! Жінки! Не треба битися через мене. Запевняю вас, мене вистачить на двох», - скромно сказав Нік. "Міс Антуанетта, як ви?"



"Танцюй зі мною, доктор Картер", - спокусливо пробурмотіла Тоні.



Нік обійняв її і підморгнув Мішель. "Я повернуся за тобою, люба", - пообіцяв він.



"О, ні, ти не повернешся", - сказала вона гірко.

"Ні, якщо я знаю Тоні".



Вона знала Тоні.



Хватик Тоні Дюпре міцнів у міру того, як наближався вечір. Вона перейшла від «лікаря Картера» до «Ніка» на одному диханні, і це був лише початок.



Вона була одним з найкрасивіших маленьких створінь, які Нік колись тримав у своїх руках, і вона танцювала так, наче вела його в ліжко. Але її обличчя було червонішим, ніж того вимагали навіть чари Картера, і між шаленими танцювальними сетами вона пила так, ніби ненавиділа цей напій, але мала його отримати. Занадто багато. Довгі миті вона мовчала, обвиваючись довкола нього і повертаючи стегнами рухом, який був не так навіюванням, як вимогою. Потім вона починала белькотіти скандальні викриття про своїх гостей і розпитувати про те, що Нік робив у Сайгоні. Він розповів їй свою коротку розповідь про Всесвітню організацію охорони здоров'я і спритно привів її до місцевих пліток, досить похмуро подумавши, що вона, мабуть, є великим тягарем для батька, який був професійним шпигуном. Можливо, це було добре, що вона чіплялася за нього. Це дало б можливість дізнатися, як багато вона знала про роботу свого батька і його гостя з півночі.



Але вона відповідала на його запитання так само акуратно, як і він, і продовжувала вимагати, щоб він розповів їй більше про себе. Незабаром він почав питати, чому вона притулилася до нього.



Кімната наповнилася димом, що виходить не лише від звичайних цигарок. Дівчина схопилася на естраду і танцювала напівгола і зовсім покинута. Деякі з пар, що кружляють по підлозі, здавалося, перейшли у свій власний дикий світ, в якому не було нічого, крім реальності їхніх напівтуплених, напівстимульованих почуттів. Рауля Дюпре ніде не було. Нік побачив, що Мішель знайшла коло, на якому можна сісти. Обличчя, яке дивилося повз неї в натовп, належало досить симпатичному азіату. Китаєць…?



"Мені дали зрозуміти, що в тебе є постійний хлопець", - легко сказав Нік. «Великий, м'язистий, ревнивий звір. Коли він, мабуть, накинеться на мене і виб'є мені мізки?



Тоні видала зневажливий звук. «Нісенітниця! Я не належу нікому, окрім себе. Крім того, я покінчила з ним», - додала вона, не дотримуючись логіки.



Різка, пульсуюча музика нарешті припинилася з раптовим оглушливим гуркотом. Тоні підвела Ніка до маленького столика біля стіни і владно послала по напої, поки її артисти займали тісну сцену.



Тоні пила постійно, її погляд кидався від Ніка до Хоулі до приголомшеного офіцера американської армії в цивільному і назад до Ніка. Він спостерігав за нею краєм ока, вдаючи, що його трохи цікавить трупа імітуючих жінок, які виконували на сцені неймовірні непристойності. Дочка Дюпре, схоже, не цікавилася ними.



Вона зробила великий ковток і раптово вдарила своєю склянкою об стіл. "Ви той американець, який мав зв'язатися з моїм батьком?" - випалила вона, а потім зробила ще один поспішний ковток, наче готуючись до відповіді.



Нік дивився. Значить, вона дещо знала. Він змусив себе виглядати трохи спантеличеним. "У якому зв'язку?" – тупо спитав він.



Вона зробила невеликий жест рукою. «О, я не знаю. Він сказав, що якийсь американець мав зв'язатися з ним щодо чогось важливого. Ви хотіли його бачити?



"Я вже розмовляв з ним", - сказав Нік, уважно спостерігаючи за її реакцією. "Думав, ти мене бачила".



"Ой?" Це було невелике зітхання. На мить вона виглядала розгубленою дитиною, напівлікованою, наполовину зляканою. Він побачив, що її обличчя раптом зблідло, а руки тремтіли так, що скло стукнуло об стільницю. Ще одне запитання затремтіло у неї на губах, а потім вилетіло наполовину. "Чи означає це, що ви...?" Вона здалася. «Ой, забудь про це. У будь-якому разі для мене це нічого не означає. Давай ще вип'ємо. Подивися на тих дурнів там, котрі прикидаються жінками. Якби тільки знали! Якби вони тільки справді знали…» Вона осушила свою склянку, і її очі блиснули через кімнату туди, де сидів високий китаєць, пестячи Мішель.



Нік був зачарований. Тоні, яка була дитиною, намагалася щось його спитати. Тоні, яка була жінкою, відчувала певну залежність до цього гарного китайця. І був якийсь зв'язок між двома самоочевидними істинами. Він повинен був дозволити їй поставити своє запитання і дати їй чесну відповідь, щоб вона розповіла йому те, що він хотів знати.



Він узяв її руку і злегка погладив, дозволяючи пальцям пестити її долоню, зап'ястя і м'яку внутрішню руку, поки він не побачив, що його дотик пробудив її почуття. Він опустив руку під крихітний столик і ніжно дослідив її стегна.



"Чому б нам не піти кудись ще?" пробурмотів він. «Де ми можемо побути наодинці? Я впевнений, що ми з тобою зможемо знайти багато чого поговорити».



ГОДИНУ




Його очі блукали його обличчям і тілом. Її груди, здавалося, опухли під його поглядом.



"Добре", - тихо видихнула вона. «Але припини це зараз. Я примушу тебе взяти мене звідси і зараз, якщо ти не обережний. І не думай, що ми будемо єдиними». Потім її настрій раптово змінився. «Давай, давай виберемося з цього місця. Мені це набридло. Зазвичай вечірка закінчується на пляжі. Давайте дістанемося туди раніше за інших».



"Пляж?" Він підняв брови. "Це досить довга поїздка, чи не так?"



"Я хочу піти. Ти хочеш піти зі мною чи ні?



Звісно, хотів. Вона мала те, чого він хотів. Інформація.



«Звичайно, Тоні. Дуже.



«Тоді йди поперед мене. Я не хочу, щоб усі йшли за нами. На розі ліворуч, коли ти виходиш із вхідних дверей, припаркована синя Пантера. Я зустріну тебе там за кілька хвилин».



Він запитував, чи справді вона піде. Але якщо вона цього не зробить, він відразу ж повернеться і побачить, що чи хтось затримувало її.



Він пробирався крізь натовп, що хихикав, гойдався, намагаючись виглядати як чоловік, що шукає туалет.



Ніч була теплою, але приємною – майже ідеальною, наскільки знав Сайгон.



І знову, коли він тихо йшов садом, він відчув, як шосте почуття попереджає його про спостерігача або, принаймні, про когось поруч із ним у темряві. Він вийшов зі світла і тримався за тіні, довго, повільно оглядаючись навкруги. Але або його інстинкт обдурив його, або хтось щосили намагався сховатися. Після кількох секунд пильного очікування він безшумно вислизнув із саду до машини.



Майже на його подив, Тоні приєдналася до нього за кілька хвилин. Він сів за кермо, і вони поїхали у вказаному напрямі.



Чоловік у саду заворушився. Йому треба було відчути свіже повітря на своєму обличчі, і йому було байдуже, хто куди йде. Його єдина турбота була про мадам, а вона була далеко.



Але коли другий чоловік поспішив у сад і втупився вслід машині, що віддаляється, Сайто відчув неспокій, який нагадав йому про давно минулі дні з Майстром.



Ця людина винувато рушила. Не з тихою обережністю, ніби він чекав на даму, а ніби для нього було важливо те, що його не бачили. Цей чоловік на своїх довгих павучих ногах поспішив до другої припаркованої машини. Цей чоловік, здавалося, мав намір піти за дочкою мсьє Дюпре та її високим другом з тілом бійця та сильною щелепою.



Що ж, для нього це нічого не означало. Але Сайто пам'ятав. Він знову дізнається про це жовте обличчя.







Вечір п'ятниці






Вода текла по їхніх тілах маленькими теплими струмками, поки вони мчали темним пляжем до природного кам'яного притулку, де вони залишили свій одяг.



У дорозі вона була тихою та похмурою. Але після того, як вони залишили машину під деревами і дерлися по скелях до моря, вона раптом пожвавішала і наполягла на тому, щоб вони пірнули в м'які буруни, поки ніч була ще прекрасна. Їхній одяг швидко зірвався, і їх зустріло тепле море. Вона грала у воді, як зраділа дитина - жінка-дитина з дивними очима, м'яко заокругленими стегнами і напрочуд повними зрілими грудьми. У воді він ставився до неї як до дитини, дозволяючи їй хлюпатися і пірнати в неї скільки душі завгодно.



Нік схопив її за талію та підтримав. Його вологі руки обійняли її, а його губи притулилися до її губ. Раптом дитина зникла, і з'явилася жінка, яка бажає і вимоглива. Нарешті вона розплющила очі, зітхнула і взяла його за руку, спрямовуючи уздовж пляжу до скель, де вони залишили свій одяг.



"Не думаю, що хтось згадав, щоб принести рушник", - не сказав він нікому конкретно. "Ось, тобі краще сісти мені на сорочку".



"Ми обидва сядемо на нього".



Вони сіли поруч.



Вона знову замовкла. Він ліг на лікоть і акуратно прибрав вологе волосся з її чола.



Яскравий місяць пробився крізь хмари, що рухалися, і він знову побачив її очі. Тепер вони були схожі на калюжі болю. Крапельки туші прилипли до її щоки. Вимите майже повністю від макіяжу, її обличчя було примарно блідим, незважаючи на їхню галасливу вечірку в морі.



Його пальці простежили недбалий візерунок по її обличчю та підборідді; через плече та гладку вологу руку. І зупинився. Там також була косметика; Його сліди все ще були на її плечі. Тепер, коли її майже змило, він побачив характерні сліди від шпилькових уколів, які вона прикривала. Він відчув, як вона напружилася, коли глянув на її дитяче обличчя.



"Я так і думав", - тихо сказав він. «Але я думав, що цього майже неможливо досягти, якщо ви не маєте справу безпосередньо з комуністичними китайцями».

Здавалося, її маленька чудова постать зів'яла. «О, Боже мій», - простогнала вона. "Допоможіть мені, допоможіть, будь ласка!" Її руки обвилися навколо нього, і вона уткнулася головою в його груди. Коли він тримав її, гадаючи, чи зможе він виторгувати свою допомогу за все, що вона йому скаже, йому здалося, що він чує машину десь вдалині. Було б дуже незручно, якби гості з дому вирішили, що час натовпом спускатися на пляж. Але за кілька хвилин звук зовсім зник.



"Що я можу зробити?" пробурмотів він.



Вона підвела голову і наполегливо поцілувала його.



Маленькі піщинки злітали і бризкали на їхні переплетені тіла.



Він почав дуже ніжно. Незабаром напруга в її тілі поступилася його дотику, і вона відкинулася назад з легким стоном задоволення, чекаючи.



Місяць зник за хмарами.



Її маленьке, повне тіло пригорнулося до його твердої, але гнучкої сили, і її чудово округлі стегна оголено торкалися його. Він відчув, як почастішало її серцебиття, і вона почала бурмотити невиразні лагідні слова. Її руки бродили по його тілу, затримуючись на м'язах і відчуваючи його твердість, а її губи зухвало ковзали по його вухах... його очах... його роті... його горлу... і назад до його рота, що шукає. Його пульс почав гонку, щоб наздогнати її, оскільки все його тіло охопило зростаюче бажання. Вона була м'якою; їй було тяжко. Витягнуті та жорсткі; гнучкий і чіпкий. Пошук; потім бажаючи, щоб він обшукав. Кожен досліджував тіло іншого та оцінював потреби іншого.



"Ах!" вона зітхнула. «Ближче, ближче…»



Він легко розсунув гладкі ноги і шукав близькості, перекочуючи її і тягнучи за собою в тихій дикості, яку він відчував у собі і відчував, що вона потрібна.



Потім вона боролася. Билися так, щоб їхні тіла залишалися з'єднаними, і кожен рух був уколом екстазу. Він дозволив їй боротися, поки не захотів більшого, ніж імітація опору, а потім упіймав її в пастку м'язистих рук і ніг, яка залишила її безпорадною. Її тіло хвилеподібно хиталося навпроти нього. Його стегна давали їй ритм, і вона вловила його, рухаючись разом з ним у горизонтальному танці фізичного кохання. Тепер вони їхали швидкою конвеєрною стрічкою, яка не могла зупинитися, щоб відпустити їх, доки не довела їх до кінця шляху.



Вона раптом ахнула і розірвала його губи своїми маленькими гострими зубами, а її руки обвилися навколо його спини і несамовито дряпали його тіло. Він тихо вилаявся, відірвав її руки від себе і притис їх, не втрачаючи ходи. Його рот притулився до її губ і жорстоко розчавив їх. Вона застогнала від болю та задоволення, і її тіло вигнулося під ним. Її рухи судомно прискорилися в такт з його, і потім одного гальванічного моменту вони обидва забули літаючий пісок, що зітхало море, їх окремі особистості - все, крім дикого збудження, яке змушувало їх чіплятися разом, задихаючись і піднесено. Момент затягнувся та помер.



Нік опустився на пісок, відчуваючи себе дивно втомленим для людини, для якої секс був так само необхідний, як свіже повітря та гарний скотч. Він потягнув Тоні вниз, щоб вона спокійно лежала в його руках.



Вона лежала нерухомо хвилину чи дві. Ще одна машина проїхала далеко, не зупиняючись.



Тоні заворушився. "Тобі не подобається, коли я завдаю тобі біль?" прошепотіла вона.



«Мені подобається все, що ти робиш, Тоні. Але тобі не треба битися зі мною. Я з тобою, а не проти тебе.



Вона сіла - раптово, як і майже все, - і подивилася йому в очі. «Ви повинні сказати мені, – наполегливо сказала вона. «Ви той американець, який мав побачити мого батька? За дуже важливою справою?



Він вагався. Вона думала, що купила його зараз?



"Хіба ви не розумієте?" Її голос був напруженим. «Я хочу, щоб ти був! Якщо ні, то скажи мені. Просто скажи мені, це все, що я прошу!



Нік сів і взяв її за руку. Він знав, що повинен сказати їй і ризикнути в тому, що було. Зрештою це було те, заради чого він сюди прийшов.



"Так", - сказав він. Але це приватний бізнес. Що ви знаєте про це? Хтось сказав вам з'ясувати? Очі, уколи, лютість, китаєць... вони складалися. "Ось чому тобі потрібна допомога?" Голос його звучав дуже тихо та зрозуміло.



Вона дивилася на нього. "Я ... я хотів знати сам".



«Ні, Тоні. Хто дає тобі наркотики, дитино? І примушує працювати на них? Знаєш, я можу допомогти».



Сльози обернулися їй на очі і потекли по щоках. «Ти маєш присягнути, ти маєш заприсягтися, що ти друг мого батька. Доведи це мені. Доведи, що ти працюєш із ним».



Він похитав головою. "Як я можу це зробити?"



«Якщо я скажу вам те, що знаю, ви можете сказати мені те, що він, мабуть, сказав вам, якщо ви його друг. Якщо я скажу «Ла Фарж», яке ім'я

n ви пропонуєте мені? "



Ла Фарж! Вона справді дещо знала; багато, надто багато.



"Як щодо - Сайто?" - Замислено запропонував він. Він побачив, як очі її розширилися, і вона майже непомітно кивнула. "А якщо я додам "Китаєць", яке ім'я ви можете мені запропонувати?"



Цього разу вона мало не задихнулася. "Ви знаєте! Ви знаєте! Ви знаєте, що це він змусив мене шпигувати за татом. Він обіцяв – я ненавиджу його! - він пообіцяв - і він хотів, щоб я також дізналася про вас». Слова виливалися назовні, поки не перетворилися на божевільний безлад.



Нік грубо вразив її. «Він тебе зачепив, чи не так? Що він хотів, щоби ти зробив? Заспокойся, Тоні, або я знову кину тебе у воду і замочу, поки ти не знайдете сенсу».



Вона заспокоїлася і почала розповідати йому про гладке, хвилююче китайці на ім'я Лін Тонг, який донедавна не вимагав від неї нічого, крім її тіла. І те, що він вимагав зараз.



«Скажи мені, що саме ти чула в лігві твого батька Тоні. І що ти сказав Лін Тонг».



«Це було щось на зразок повідомлення, і Сайто якнайшвидше має повернутися до своєї дами…»



«Ні, Тоні. Слова. Ти маєш бути точнішим. Я маю знати слово в слово, що ти йому сказав. Згадай. Чий голос ти почув першим? Ти сказав Лін Тонгу, що він сказав?



Згадай зараз. Ні, мені начхати на пояс. Моро, повертайся до моєї леді занадто довго на самоті, будь ласка, не голосніше ще раз, це все, що я прошу, щоб Сайто наказував повідомлення La Farge American



Нік слухав із зростаючою тривогою. Не було майже нічого важливого, що вона не чула і не повторювала китайця. Хтось був дуже задоволений інформацією, але хтось хотів більшого. І не було жодних сумнівів у тому, що він бачив, як Нік та Тоні монополізували один одного весь вечір. Будь-яка людина з мінімальним інтелектом може становити досить показову історію.



«Завтра, – сказав він. - Зв'яжіться до того часу. Я думаю, він казав, що впевнений, що на той час з ним зв'яжуться, ніби пообіцяв Сайто, що йому більше не доведеться чекати».



Нік кивнув. Порив вітру підхопив викинуту сукню Тоні, засинав її піском і впустив. Дерева за багато ярдів зітхали і шелестіли. Він повернув голову. Хтось рухався у темряві?



"Підемо", - сказав він. «Одягайся, Тоні. Я не хочу, щоб хтось знайшов нас тут».



«Вони не зайдуть так далеко; я вже казав вам. Це моя власна мала бухта. Ніхто не знає про це, крім... крім одного моряка, якого я колись знала».



"Не Лін Тонг?"



Ні, не Лін Тонг. Але – але – що нам тепер робити?» Вона зробила легкий тривожний рух до нього у темряві.



"Це залежить від обставин", - тихо сказав він. «Чому ти все це розповів, Тоні? Це тому, що твій китайський друг довів тебе до відчаю?



"Ні!" Її голова рішуче похитала. «О, це правда, я була в розпачі - я все ще в розпачі, і Бог знає, що робитиму поки - і злюся, тому що він обдурив мене. Але я рада гніву. Це змусило мене побачити його більш ясно. Він забуває – часто я забуваю – що в глибині душі я дійсно люблю свого тата. Я мушу вийти з цього. Я повинна. Ти вже мені допоміг. Ти дав мені шанс… порівняти».



"А зараз? Ти хочеш позбутися цієї звички і її разом з нею? Чи ти збираєшся сказати йому, хто я?



Вона так міцно тримала його руку, що було майже боляче. «Я намагатимусь не робити цього», - тихо сказала вона. «Але допоможи мені. Навіть якщо тобі доведеться посадити мене, допоможи мені більше не бачити його».



"Я допоможу. Ще одне запитання, а потім підемо. Коли я знайду цього Лін Тонга, коли він буде вдома?



Хмари раптово розійшлися, і місяць подивився на них. У цей момент Нік достеменно знав, що вони не одні. Інстинкт змушував його рухатися, як намазаний олією вугор, відкидаючи його тіло вниз і вбік і перекочуючи Тоні з собою, ніби їхні тіла все ще були одним цілим.



Але тіло може рухатися тільки так швидко.



Шалені подвійні звукові розряди вдарили по його вухах, коли він котився. Тоні скрикнула і зупинилася посеред крику, видавши невеликий здавлений звук, коли третій постріл рознісся по піску через бар'єр з каменів. Нік побачив, як її обличчя спотворилося від болю, коли її маленька, рясна постать тремтіла в його руках; а потім від четвертого звіту по його плечах пройшла пекуча смуга болю. Швидким болючим рухом він підняв її до вузького укриття найближчого невисокого валуна. Вона тихо застогнала, і тонка темна цівка повільно потекла по її шиї.



Він почув звук ще звідкись. Кутом ока він упіймав фігуру, що рухалася, коли хмари накрили місяць. Тоді він не побачив нічого, крім невиразної форми біля своїх ніг і товщини в темній ночі кам'яної перешкоди - їх нібито відокремленого притулку.



Його одяг лежав десь на піщаній галявині.

між ним і вбивцею - на цей час так само близько до вбивці, як і до нього. А з ними були його друзі Вільгельміна, Гюго та П'єр. Все, що в нього було при собі, - це неперевірений Ікло.



І занепокоєння про Тоні, яка благала його про допомогу і тепер лежала нерухомо, і щось мокре стікало по її голому плечу.



Він чекав, щоб звук знову пролунав. Коли це сталося - м'яке дряпання тканини об грубий камінь - він поповз геть від свого низького валуна до першого з великих каменів, що утворюють притулок. Якби він міг відстати від хлопця, відрізати його між кам'яним бар'єром та морем – він досяг високої скелі раніше, ніж він очікував. Його висота не підготувала його ні до низького виступу, який одразу твердо лежав у нього під ногами, ні до крихітного камінчика, який котився, коли він легко стукав по ньому ногою. Він упав, ніби в нього вже стріляли, намацуючи камінчик або якийсь інший камінчик, поки щось маленьке і тверде не потрапило йому в руку. Він почув дряпаючий звук за кілька ярдів від нього і шпурнув свій камінчик на високі скелі над собою, сподіваючись, що людина подумає, що він уже дерся, коли впав перший камінь.



Звіт зруйнував ніч, як найгучніша луна перших чотирьох пострілів. Повітря розсілося високо над його головою, і воно прийшло набагато вище, ніж він очікував. Друг Кіллер, значить, теж рухався, але знову піднімався по скелях і уникав моря. Нік вилаявся в собі і обережно повернувся на м'який пісок, тихо рухаючись до джерела останнього пострілу.



Тиша. Абсолютна пітьма. Його ноги видавали слабкі шерехи на піску, які чули для нього самого, але не для когось на відстані більше кількох футів. Поривчастий вітерець теж був зайнятий, і він допомагав заглушувати тихі звуки, які він видавав.



Він зупинився та прислухався. Все, що він міг чути, був шум хвиль та вітру. Якщо інший чоловік рухався, він був таким самим тихим, як і Картер. Нік напружив очі у темряві. Здавалося, нічого не рухалося. Він глянув на небо й оглянув хмари. Темний, товстий, злий. Жодних ознак наближення перерви.



Якимось чином йому доведеться зробити свою перерву.



Кожен міг зіграти у вичікувальну гру. Але якщо Тоні ще мав шанс, Нік не міг дозволити собі чекати. Він не мав виграшних карт.



П'ять пострілів. У вбивці може бути ще п'ять. Плюс запасний магазин. Немає особливого сенсу викликати вогонь лише для того, щоб змусити його стріляти; не було поняття, що він мав під рукою.



Дві можливості. Перший: змусити його вистрілити ще раз, щоб визначити його позицію, а потім кинути на нього одну різку дозу Ікла. Нестача - як не втратити голову під час бігу. Другий: повернутися до його одягу під покровом невблаганної пітьми, взяти Вільгельміну Люгер та вистрілити у нього. Недоліки…? Можлива помилка у темряві щодо того, де саме може бути його одяг; пошуки Вільгельміни на відкритій піщаній галявині; підставляючи себе мішенню, що сидить... Але йому не потрібно було сидіти. Він точно знав, де в кобурі влаштувалася Вільгельміна. І, принаймні, він матиме шанс вистрілити у відповідь, а не бути застреленим ще до того, як він почне свою місію.



Він почав повільно повертатися до галявини, безшумно рухаючись уздовж скелі, перш ніж він навіть усвідомив, що вирішив. Він боявся смерті не більше, ніж життя, але не мав бажання помирати через дурість. Він колись просив лише про бойовий шанс. І він швидше помре, коли роботу буде закінчено, ніж до її початку.



Він обережно прокрався назад повз обм'яклу фігуру Тоні, бажаючи доторкнутися до неї, щоб дізнатися, чи дихає вона ще, але знаючи, що не повинен, поки це безмовне переслідування не закінчиться. Натомість він глянув на небо. Як і раніше, щільні хмари, як чорна бавовна, не ворушаться на слабкому вітрі.



Ще кілька кроків. Ні звуку від іншого чоловіка, який чекає там у темряві.



Руки Ніка непомітно покопалися в його одязі та витягли «люгер». Потім він ковзнув назад до кам'яної перешкоди і кинув камінь на високі скелі, про які він востаннє чув від убивці. Він почув, як він різко вдарив і впав, відскочивши дрібними ґратами, на м'який пісок. Але замість пострілу пролунало рохкання людського звуку, майже «Ааа!». тріумфу.



Потім голос. Імітація американця, написана в неприродній тональності, ніби намагаючись замаскуватися.



«Перестань грати зі мною в ігри, мій друже. Я знаю, що ти не озброєний. Я дістануся до тебе рано чи пізно, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі. Але немає причин, з яких ти маєш це робити. Дівчина становила небезпеку для нас обох. Тепер, коли вона нас більше не турбує, ми можемо поєднати наші знання без страху. Вона збрехала вам. Ми можемо говорити разом як розумні люди. Я обіцяю, що не стрілятиму, якщо ви здастеся. "



"Тоді кинь свій пістолет", - крикнув Нік. "Дай мені послухати, як він впаде".



Відповіддю був низький сміх, потім коротка пауза. Щось гуркотіло по скелі в ярдах від мене. Рука Ніка тинялася, поки він не знайшов ще один камінь. Інший чоловік крикнув: «Я виконав свою частину роботи. Тепер дозволь мені побачити тебе».



«Якщо це була рушниця, то так вона і є!» – крикнув Нік. Він жбурнув камінь у голос і позадкував боком. гаркнув пістолет. Це було набагато краще, ніж оманливий голос. Нік двічі вистрілив і почув крик болю. Щось тяжко впало на скелю і з гуркотом упало на пісок. "Не людина - валун", - подумав Нік і знову вистрілив. На цей раз без крику. Над його головою заскулив постріл. Він побіг зовнішнім краєм своєї скелі назустріч звуку, проклинаючи чорноту і напружуючи вуха, щоб відсіяти крізь звук вітру і хвиль характерний людський звук. Але нічого не було. Тільки море.



Він знову вистрілив у нікуди, ткача та бігу, поки стріляв. Нічого. Немає пострілу у відповідь.



А потім почув звук дощового літа в Сайгоні. Дощ. Він обрушився раптовим проливним дощем, ніби пробку висмикнули з неба, ударяючи по каменю, піску і морю, поки не заглушив всі сліди погляду і кожен тихий тихий звук. Він знову вистрілив у ніч, сподіваючись на відповідь. Не було.



Він чекав. Минула хвилина, дві хвилини. Настало затишшя. Одна з тих химерних пауз, коли здається, що хмари перехоплюють дихання перед новим натиском. Потім почув біг. Ноги бігали від піску до гальки, ламали гілки, дряпали суки й листя, що впали, і штовхали каміння, пробиваючись крізь підлісок, що веде до дороги. Нік побіг за звуком, доки він не зник. Зупинився, майже не усвідомлюючи, як дощ ллє його тіло. Думав – машина! Знову побіг.



Попереду не було жодного звуку. Машина не завелася; не було кроків гілками та камінням на пологому березі пляжу. Але якби він пішов за ним, він все ж таки міг би знайти людину, яка шукає машину Тоні або, що ймовірніше, ту, яка привела його сюди.



Тоні. Лежить під зливою, її м'яким тілом тече кров. Вона могла бути ще жива і потребувати його. Якби був хоч найменший шанс допомогти їй – а він згадав, як щиро він обіцяв допомогти, – йому довелося б повернутися зараз же.



Він повернувся, спочатку нерішуче, а потім побіг до неї під сліпучим дощем.







І суботнього ранку






Вона була там, тихо лежала поряд із низьким валуном, на якому він її залишив, і сильний дощ хвистав по її оголеному тілу.



Нік підхопив її двома сильними ніжними руками і відніс до відносного притулку скелястого бар'єру. Він поклав її, якби вона була сплячою дитиною, і прибрав мокре волосся з її блідого обличчя. Дощ майже змив кров. Він запитував, чому він міг це бачити, а потім зрозумів, що небо майже непомітно освітлилося. Він поклав одну руку їй на скроню, а іншу на м'які вологі груди. За мить він підвівся і попрямував до їхнього мокрого пакунка з одягом. Він підняв їх і відніс туди, де вона лежала, на ходу відстібаючи свій крихітний ліхтарик олівцем.



Його тонкий промінь падав на неї, коли він узяв її руку і тримав її. Незабаром він заглушив крихітний бій. Він дуже обережно накинув на неї піджак. Вона була така холодна і волога, маленька Тоні, яка так недавно була такою теплою, живою і такою дуже стурбованою. Навіть куртка була холодною та мокрою, але не пропускала зливи.



Одягнувшись у решту мокрого одягу, він зрушив піджак і одягнув Тоні в її кілька тонких, тонких речей. Потім знову обернув її курткою і підняв на руки. Його пальці обвилися навколо неї. Ікло блищало під дощем.



"Наступного разу, Фанг", - прошепотів він. «Ми знову зустрінемося з цим ублюдком. Ми підійдемо ближче, перш ніж він втече, і дамо йому це».



Він пішов пляжем до дороги, дивуючись, чому вбивця вирішив бігти. Але це мало значення. Знаючи, чому б не допомогти. Куртка поверх обм'яклої форми теж мала значення. Це не принесе жодної користі.



Дощ не шкодить мертвим.







* * *




Босі ноги Лін Тонга легко вдарилися об асфальтову дорогу високо над пляжем. Його плече страшенно боліло від розриваючої рани від цієї несподіваної кулі. Пекельні дракони! Хто б міг подумати, що голий американець раптом звідкись витягне пістолет чи його власний так скоро підведе? Доки він був єдиним, хто мав зброю, у цьому процесі був якийсь сенс, якесь задоволення. Він міг би розважатися до ранку. Уявіть, американець намагається втекти голе, як немовля!

Але раптовий вогонь у відповідь виявився не таким вже кумедним. А коли заклинив його власний жалюгідний пістолет російського виробництва - на бігу він гірко проклинав росіян - ситуація стала неможливою.



Йому було цікаво, чи йде за ним ще людина. Були моменти, коли він був упевнений, що загибель близька до нього, але минуло кілька хвилин з моменту останнього пострілу здалеку, і на дорозі не було жодного звуку, крім ляпасів його власних ніг та зливи. Він мав щось зробити з машиною Тоні, коли вперше побачив її. Тепер… Де це було зараз? Він, мабуть, пройшов це. Краще не шукати. Немає часу. Його можуть знайти на місці злочину. Людина, яка, не вагаючись, уб'є її або навіть катуватиме для отримання інформації. І він мав таку життєво важливу роботу. Але було шкода, що раніше він був такий обережний. Його машина, мабуть, ще за півмилі, і здавалося, що він уже біг годину.



Проте він був досить розумний. Виходить, Антуанетта думала, що нікому не розповідала про бухту! Звісно, розповіла. Її маленький притулок у скелях, де вона так весело грала у дитинстві. І одного разу вночі, коли вона була трохи старша, взяла двох чи трьох моряків. Звичайно, вона розповіла йому про це, оскільки вона розповіла йому так багато всього, коли вона була високо у хмарах, породжених наркотиками.



В якомусь сенсі думати про неї було сумно. Якби йому вдалося спочатку вбити американця, вона могла бути ще жива. Але чомусь усі ці розмови про неї змусили його втратити влучність. Він дико вистрілив із гніву і вбив Тоні. А не чоловіка.



Лін Тонг майже любив її. Принаймні йому подобалося те, що він міг з нею робити. Коли ще він отримає таку людину.



Зрештою! Його машина.



Він забрався до нього, його одяг незручно прилип до його тіла. Назад до міста. Можливо, годину чи дві на підготовку, не більше, а потім вона буде вже в дорозі. Не треба нікому розповідати, що він дізнався.



Ла Фарж. Ремінь. Море.



Як добре, що він так добре знав цю землю.



Машина здригнулася.



Той, хто мандрує поодинці, мандрує найшвидше... Зрештою, Кат зробив усе необхідне. Чому б не потиснути славу?

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги