1-10 Збірник детективів із серії Кіллмайстер про Ніка Картера,

"І не тільки це", - додав президент компанії. «Охоронці вежі також контролюють вузькоспеціалізоване протипожежне обладнання, пристрій спринклерного типу, який покриває кожну сторону, кожен куточок цієї галузі. Його можна активувати з будь-якої з платформ, а також із клітини. Залежно від потреби він може випускати точно спрямовані хімічні розчини, певні типи газів чи навіть водяні струменя. І, звичайно ж, будь-яка частина установки може бути ізольована дистанційним або прямим закриттям ряду важких сталевих дверей, так що у разі якоїсь невеликої пожежі або порушення його можна негайно ізолювати і локалізувати. Звичайно, це не єдині наші гарантії. Просто додаткові запобіжні заходи для загальної безпеки. Наш містер Паррі все це спроектував сам. Він працює з нами багато років, із самого заснування заводу». Він кинув теплий погляд на шефа Паррі.

«Я маю сказати, що він розробив чудову систему, яка ніколи не підводила нас. Башта практично усуває необхідність у більш звичайних пристроях безпеки навіть для спостереження за гелікоптером. Але, як я вже сказав, ми все ще використовуємо всі такі пристрої - у нас навіть є пара птахів-спостерігачів, розміщених на основі даху, хоча ми рідко використовуємо їх. Бо, звісно ж, із вежі відкривається вид на сільську місцевість на багато миль навколо, а в цій відносно плоскій фермерській країні майже нічого не видно».

«Надійно», - подумав Нік, дивлячись вгору на клітку, що піднімається. Якщо, звісно...

«Отже, – сказала Валентина. "Дуже цікаво." І її очі теж дивилися вгору, заворожені, коли дно клітки зникло з поля зору. «Але який вигляд він повинен мати звідти весь цей комплекс. І як шкода, що я не можу втиснутись з ним у цю маленьку клітку! »

Віце-президент Полінг ввічливо посміхнувся. «У цьому немає потреби», - сказав він. «Ми маємо оглядовий майданчик, і ми планували відвезти вас туди. Якщо ви підете цим шляхом...? Група рушила вперед.

Директор заводу Джеймс Вестон узяв він ініціативу. «Сходи та клітка знаходяться на західній стіні», - сказав він. «Але перш ніж ми піднімемося, ви можете подивитись цей маленький пристрій, який ми називаємо Handy Andy. Енді, звичайно, комп'ютер, але дуже особливий… – його голос продовжував гудіти.

І знову гурт майже непомітно змінив форму, поки йшов дорогою. Нік підійшов до Валентини і відчув легкий дотик до свого рукава. Шепіт Валентини був дуже низьким, легке дихання йому у вухо.

"Я бачила це раніше", - пробурмотіла вона.

Нік напружився. "Який з?"

«Це сходи», - сказав президент компанії, перервавши повільну ходу і з занепокоєнням дивлячись на Валентину. - Як бачите, досить висока та крута. Але є й інша клітка, як сказав Вестон. Ах, заспокойтесь, мадам. Я бачу, це трохи слизько. Вкрай недбало до когось». Його рука перейшла до Валентинової руки, щоб вести її.

І знову картина змінилася. Валентина кинула погляд на Ніка і мовчки ворухнула губами. Але в цей момент Полінг відступив убік, пропускаючи її, і вона відвернулася, тому її невисловлене слово було втрачено. А потім президент і Полінг встали між Картером і Валентиною вузьким вузлом біля підніжжя високих гвинтових сходів, які закінчувалися високо нагорі платформою з величезними дверима, врізаними в єдину стіну. Поруч із ним піднімався другий ліфт, клітка чекала на рівні підлоги. Паррі та Вестон розташувалися по обидва боки від нього і почали чекати.

Нік глянув на клітку, і вона йому не сподобалася. Вона була навіть менша за клітинку сторожової вежі.

"Сильне стиснення", - тихо сказала Джулія. «Я не знаю, що мене це надто хвилює. Місткість, три особи – чи одна Валентина».

«Ну от і все, мем, – сказав Полінг. «Я вважаю, ви скоріше скористаєтеся цим, ніж підніметеся? Я впевнений, що ти став би.

«Досить маленький», - винен сказав президент. «Щоб заощадити площу, як ви розумієте. Але Паррі та Вестон будуть керувати знизу, а решта підійдуть і зустрінуть вас там. Це задовільно? "

"Але звичайно, звичайно?" – сказала Валентина. «Це не ваша вина, що я велика».

- Хвилинку, мадам Січікова, - рішуче сказав Нік. «Чесно кажучи, як стосовно компанії, так і стосовно себе, вам не варто підніматися в одну клітинку». Коли він говорив, його очі оглядали велику робочу зону. Інша клітка, як він помітив, повернулася зі своєї подорожі до неба і ширяла на середній висоті всередині своєї платформи. Усі охоронці перебували на своїх постах на платформах та на рівні підлоги. Немає нічого безпечнішого і безтурботнішого. Але відомо, що у шахтах ліфта щось відбувається, і Валентина бачила знайоме обличчя серед людей, яких ніколи раніше не зустрічала.

"Але тут є місце тільки для мене", - розважливо сказала Валентина. «І я можу пообіцяти вам, товаришу, мене ніяк не можна змусити піднятися цими сходами. І не відмовляти мене підніматися до клітки. Вирішено, Картер. Позитивно».

Нік з досвіду знав, що вона не здасться. Отже. за всяку ціну йому доведеться постійно тримати товариша Валю у полі зору. Але це було складно, бо на висоті стелі ліфт виходив просто за дах у власне житло. І на той короткий період це було б поза увагою.

«Тоді, якщо ви не заперечуєте, – тихо сказав Нік, – я пошлю Грім попереду нас на дах, щоб почекати зовні вдома. Міс Барон залишиться тут унизу. Почну лазити, тримаючись трохи попереду клітки. А ви, сер, - сказав він президентові, - можете йти за мною з містером Полінгом. Я знаю, що ви розумієте, що мадам Січікова - це моя відповідальність і що я маю залишатися з нею якомога ближче. Містер Паррі, я гадаю, верхні двері зачинені. Можливо, ти будеш досить гарний, щоб послати туди охоронця з Громом, щоб його випустити. Паррі завагався. «Ну, знаєте, це трохи нерегулярно. Я не впевнений, що ...

«Все гаразд, Паррі, все гаразд», - сказав президент. “Пан. Позиція Картера цілком зрозуміла. Надішліть охорону за допомогою Грома; це буде в порядку».

"Насправді в цьому немає необхідності", - сказав Паррі. «У мене вже двоє чоловіків на даху, і я можу відчинити двері звідси». Він клацнув перемикачем на маленькій панелі управління біля основи гвинтових сходів. «Ти можеш іти вгору, Грім. На внутрішній платформі є електричне око, яке відчинить вам двері. Потім теж закрийте її, але потім вона знову відкриється, і наступний чоловік піде за нею. Ви опинитеся на широкому оглядовому майданчику з двома моїми охоронцями по обидва боки та ліфтовою кліткою праворуч від вас. Двері в неї, звичайно ж, відчиняться тільки тоді, коли клітина досягне верху. Ви розумієте автоматично. Мадам не важко. І клітка сторожової вежі, звичайно ж, стежитиме за всіма нашими рухами».

Тоді давайте одразу ж, – сказала Валентина. Вона пройшла повз Полінга і велично зробила крок у крихітну клітку.

«У дорозі, Джонні, – сказав Нік.

Big Thunder почав підніматися гвинтовими сходами по трьох сходах за раз.

- Боже мій, - захоплено сказав Полінг. "Як ти думаєш, він витримає дистанцію?"

"Він витримає", - коротко сказав Нік. "Юля. У ліфта, будь ласка.

Її духи пронеслися повз нього ніжною ласкою.

Клітина сторожової вежі повільно піднімалася, щоб відповідати підйому Джонні Грома.

Нік дивився і чекав. Джонні підвівся. Клітина сторожової вежі повільно піднімалася, крокуючи за ним. Валентина нетерпляче спостерігала. Джулія стояла поряд, чекаючи, як і всі інші.

- Маю сказати, що я знаходжу ваші запобіжні заходи трохи надмірними, Картер, - м'яко сказав Полінг.

"Ні, він абсолютно правий", - хрипко сказав Паррі. "Не можна ризикувати".

Джонні досяг сходового майданчика, і верхні двері відчинилися. Клітина сторожової вежі, що все ще крокувала ним, зникла з поля зору.

Двері за Джонні зачинилися.

Валентина придушила величезний позіхання.

"Я почну", - сказав Нік.

Він повільно проїхав перше коло, одним оком стежачи за Валентиною, яка чекала на своїй платформі, а іншим - у пошуках клітки, що повертається, сторожової вежі.

Настала шістдесятисекундна пауза. Потім клітка сторожової вежі повільно ковзала вниз і зупинилася на висоті кількох футів над підлогою.

«А тепер, Паррі, – сказав президент компанії.

Паррі натиснув на вимикач біля клітки Валентини. Він піднімався неохоче, ніби для незвичного до такої ваги.

Нік збіг гвинтовими сходами. До того часу, як ліфт Валентини підніметься нагору, він уже буде на внутрішній платформі, щоб піти за Джонні через двері. Він побачив її тільки в ногах під собою, що піднімається, як бегемот у резервуарі, і за кілька ярдів від нього, через величезний робочий простір, клітка сторожової вежі плавно ковзала вгору по платформі, крокуючи за Валентиною. Позаду Ніка піднімалися Полінг та президент. Джулія стояла внизу, дивно сплющена, коли він глянув на неї зверху вниз, тримаючись однією рукою за підніжку, а іншою граційно помахуючи в повітрі, ніби відповідаючи на якесь запитання. Паррі і Вестон стояли поряд з нею, спостерігаючи за кліткою Валентини.

Нік подивився на Валентину.

Він зупинився на мить, щоб дозволити її клітині наблизитися до нього, щоб він міг покликати її. Але в цей момент позаду нього пролунав крик, і, коли він повернувся, щоб знайти його джерело, він відчув, як його голова паморочиться, як від раннього ранкового похмілля.

Він побачив, як Полінг упав зі сходів, схопившись рукою за горло. Він бачив, як президент компанії схопився за поручні сходів, промахнувся, упав і з гуркотом упав униз. Його почуття закружляли. Крізь густий туман, який, як він знав, знаходився всередині нього, а не зовні, він побачив, як Паррі, Вестон і Джулія впали на підлогу, і коли він спробував піднятися сходами, щоб крокувати по клітці Валентини, він відчув, що пробирається через густий бруд, що схопився за ноги і заповнив рот і ніздрі.

Газ! - Гарячково подумав він. Мушу досягти вершини! Треба… Валентина… треба дістатися до дверей…

А потім грязюка потяглася до нього, потекла через нього, втопила його, і він упав.

Його останній розпливчастий вигляд був на масивній жіночій фігурі, що гротескно впала в клітку, клітці, яка, здавалося, невблаганно піднімалася за межі його досяжності.

* * *

Єдиний чоловік, що затамував подих, мовчав на місці, поки не був цілком певен, що ніхто інший не рухається. Потім, заради безпеки, він ще порахував до десяти і озирнувся. Захисні двері були зачинені. Охоронці валялися на підлозі та платформах. Те саме зробили Брасс та дуже важливі гості.

Він похмуро посміхнувся про себе і прийняв єдиний запобіжний захід, необхідний в наступні кілька критичних хвилин. Потім він своїм умілим дотиком торкнувся органів управління і зайнявся своїми справами.

Дві кабіни ліфта рухалися крізь тишу наповненого газом приміщення.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Життя сповнене злетів і падінь

«Я не розумію, про що ви говорите, – сказав Гамільтон Гарві. «І більше, я нічого про тебе не знаю. Чи можу я припустити, що ви просите мене зв'язати вас із Центральним розвідувальним управлінням? Перший секретар американського посольства в Каїрі дивився на свого відвідувача з огидою та підозрою. Хакім Садек роздратовано зітхнув. Американське чиновництво завдало йому біль у традиційному місці; з його досвіду, майже всі вони, чорт забирай, були скуті,

позбавленими уяви бовдурами. Не дивно, що американці мали так багато проблем, щоб їх розуміли за кордоном.

- Тоді ще раз, - терпляче сказав він. «Мене звуть Хакім Садек, я професор кримінології у Каїрському університеті. Я також прикріплений як консультант до місцевого департаменту поліції, і зараз я розслідую вбивство німецького хірурга на ім'я фон Клюге. Я маю інформацію, яку мене попросили передати американському агентству під назвою AX. Тільки не Сі Ай Ай. Сокира. Ах, Ex, Ee. Один із їхніх агентів, класифікований як D5, мав зв'язатися зі мною, щоб отримати цю інформацію. Його вбили, коли ми зустрілися. Мені зараз ще важливіше зв'язатися з його начальством, його колегами. Мені потрібно повідомити багато про що, і це терміново. Налагоджуйте контакт будь-яким зручним для вас способом – говоріть самостійно, скремблюйте, телефонуйте, кодуйте, використовуйте хіндустані чи свинячу латину – але заради Аллаха, вступайте в контакт!

Гарві підібгав губи. Він знав про D5 - принаймні дещо про нього. AX надіслав запит про місцезнаходження цього хлопця. Здавалося, що він зник. А тепер здавалося, що він мертвий.

"Але навіщо приходити до мене?" - тихо спитав він, все ще не люблячи цього відразливого вигляду хлопця. Що примушує вас думати, що я взагалі можу зв'язатися? Ой, напишемо, звісно...

"Ні, писати не будемо", - крижаним тоном сказав Хакім. «Ми зателефонуємо гарячою лінією до штаб-квартири AX у Вашингтоні і поговоримо з Хоуком або агентом під номером N3, також відомим як Killmaster. І я знаю, що ви можете встановити контакт, тому що N3 сам сказав мені про це, коли я працював з ним попереднього разу. Кожне американське посольство, місія та консульство у світі має таку гарячу лінію для надзвичайних ситуацій. Чи не правда? І це терміново. Сам Хоук надіслав мені D5, а тепер D5 мертвий. А тепер не могли б ви подзвонити?

Гарві відсунув стілець і дуже повільно підвівся. Садек, схоже, багато знав про AX – про Hawk, N3, D5. І він мав рацію щодо гарячої лінії.

"Дуже добре", - сказав він нарешті. "Я буду. Почекай тут, будь ласка.

Він пройшов від свого столу до внутрішніх дверей офісу і зачинив їх за собою.

Він повернувся через три хвилини з подивом на широкому обличчі.

«Я поставив їх на картку. Іди сюди, будь ласка, – сказав він.

Хакім пішов за ним у маленьку задню кімнату і заговорив у слухавку.

"Садек тут", - сказав він. "Картер?"

Відбулася невелика пауза, можливо, через коливання або, можливо, процес розшифровки. Потім йому у вухо виразно заговорив сухий голос.

"Картер зараз трохи зайнятий", - сказав голос. «Це його помічник. Ім'я Яструб».

На іншому кінці дроту Хоук слабо посміхнувся самому собі. На даний момент його бавило грати другу скрипку Картера.

Але його веселощі зникли, коли він почув розповідь Хакіма.

Щодо D5. Про особу, яку згадав Хакім. Про фотографії, контактні відбитки, знайдені в секретній скриньці в будинку фон Клюге.

Щодо штучних рук.

«Чи є ще якісь загрози вашому власному життю?» — нарешті спитав Хоук.

"З перебоями", - сказав Хакім. «Іноді я можу працювати потай, іноді - ні. Щоразу, коли я є собою, речі літають повітрям, і люди крадуться по кутках. Вони переслідують мене, гаразд.

"Жаль. І ніякого шансу перевернути їх?"

«Але, на жаль, ні. У них є прийом миттєвого самогубства. Також вони тепер обережніші, діють завжди на відстані. Можливо, у них не вистачає персоналу».

"Можливо. Сподіваюся, що це так. І ви кажете, що у вас немає зображення десятої людини? "

Ні. Нічого. Зовсім нічого. Я не маю жодних доказів того, що він пов'язаний з іншими. Тільки невелика непряма закономірність, яку я збудував у своїй голові. І спогад про те, як він виглядав».

"Тоді тобі краще відразу прийти сюди", - сказав Хоук. "Ви доступні?"

«Я упакований, – сказав Хакім. Він почув короткий смішок Хоука.

«Тоді залишайся на місці. Я влаштую транспорт. Дай мені Гарві на хвилинку, за годину ти знову почуєш від мене.

Хакім повернув гарячу лінію Гарві і повернувся до іншої кімнати, щоб чекати.

Повільно тяглися десять хвилин.

* * *

У його вухах пролунав крик, такий же гострий, як фізичний біль, і тяжкість у грудях, яка давила на нього і душила, наче його поховали живцем.

Потім крізь хвилю нудоти він почув кроки і крики, що біжать, і раптово згадав.

Нік розплющив очі і підвівся на ноги. Він похитнувся, схопившись за поручні сходів, і глянув униз крізь море туману. Охоронці рушили через проходи до жахливої сцени внизу. Постаті, що розкинулися, все ще лежали там, де впали. Одна Джулія підводилася з підлоги і нестійко дивилася вгору на клітку Валентини.

Нік приголомшено обернувся і теж глянув на нього.

Він був трохи вищим, ніж коли він бачив його востаннє, але він був там, що нерухомо висів на платформі посередині між підлогою і стелею. І було пусто. Він мимоволі застогнав і обернувся до сторожової вежі. Його клітка теж була там, де він бачив її востаннє, і вона теж була нерухома. Але він був закритий, і неможливо було сказати, чим займався його мешканець. Тепер ворухнулися інші - охоронці на платформах і цивільні на підлозі - і його очі пробігли крізь них, ніби якимось дивом він побачив, як величезне тіло Валентини здіймається серед них. Але немає; її там не було. Він повернувся і збіг гвинтовими сходами на дах. Далеко внизу він почув голос, що кричав «Гаїті», і голос Паррі, що кричав: «Відпусти його – це Картер – о, Боже мій, вона пішла!» Потім він був на майданчику, і великі двері відчинилися, коли він наблизився до них. Він вийшов на яскраве холодне світло осіннього полудня і втягнув повітря від раптового шоку від побаченого. Джонні Тандер нерухомо лежав за кілька футів перед ним. Кров, що згорнулася в потилиці, більше не текла; велике серце перестало битися. І дві уніформи

Види перекладу На оглядовому майданчику вниз лежали гвардійці. Перший був мертвий, як камінь, з маленькою діркою у животі та великою у спині. Інший ворушився. Нік кинувся до нього, пробігаючи повз велику подвійну сараю з одними відчиненими дверима. Через нього він побачив примарну форму вертольота з порожнім простором поряд з ним, де мав бути інший. Значить, це була відповідь – чи її частина. Але як щодо тих клітин, які все ще звисають унизу…? Він кинувся поряд з другим стражником, що впав. Людина була розбита, вмирала, але іскра все одно залишилася. Він слабо намацав пістолет поряд з ним, і очі, приголомшено дивлячись на Ніка, були суворими та ненависними. - Картер із AX, - швидко сказав Нік. "Я на твоєму боці. Що трапилося?" Вираз обличчя вмираючого змінився, і пальці вислизнули з пістолета. "Ху ... Ху ... Хьюз", - слабо сказав чоловік. "Клітка". Він слабо помахав сторожовій вежі. "Без розуму. Має бути злий. Постріл... Ми Бігемо... Я намагався... - Він глибоко зітхнув, його очі заплющилися. "Жінка!" - терміново сказав Нік. «Ви бачили російську жінку?» Голова невиразно хитала: “Коли?” – терміново сказав Нік. “Де? Вона сюди приходила? Тоді йому здалося, що голова людини хитається з боку на бік; але він не міг бути певний, бо коливання закінчилися обвалом палуби, і людина була мертва. Нік схопився і побіг. Він був майже впевнений, що вже надто пізно для бігу, але в той же час він повинен був переконатися в точних умовах на багатоярусному даху. Крім нього на ньому не було жодної живої істоти. Але в ангарі для вертольота було відчуття тепла та запаху диму, і було ясно, як друковане повідомлення, що один з гелікоптерів злетів в останні кілька хвилин. Він глянув на годинник, швидко обшукуючи оглядовий майданчик та ангар. Минуло дванадцять, тринадцять, може, п'ятнадцять хвилин з того часу, як він уперше почав підніматися сходами і в нього потрапив газ. Важко сказати точно, тому що він не дивився на годинник, коли завіса впала, але в будь-якому випадку у вертольота було достатньо часу, щоб злетіти і зникнути з поля зору. До того ж часу було достатньо, щоб оператор клітки сторожової вежі натиснув на вимикач або щось ще, через що газ розлився через робочу зону; потім підвестися, стріляти - без сумніву, з пістолета з глушником - зачепитися за Валентину, коли вона вийшла з клітки; знову відправте обидві клітини назад, щоб отримати кілька секунд; злетіти зі своїм бранцем у гелікоптері. Бранець чи труп? Жива чи мертва Валентина була б неслухняним тягарем. Можливо, замішані двоє чоловіків, один із клітки та спільник на даху, можливо, чекають в ангарі поза полем зору. Він раптово усвідомив, що вважає зрозумілим, що оператор сторожової вежі теж зник, безумовно був замішаний. Проте, навіть якщо він не зник, він мав брати участь. Якщо тільки він теж не збирається десь виявитися мертвим… Дах вибухнув від активності, коли він стояв, дивлячись на пляму крові біля відчинених дверей ангару, і розмовляв у крихітному мікрофоні в нагрудній кишені. «Фішер - якнайшвидше сюди, на дах. Девіс і Олстон - дістаньтеся до своєї машини, повідомте Хоуку, що Січікова зникла, мабуть, викрадена гелікоптером, запитайте загальну тривогу, потім залишайтеся в машині для подальших розпоряджень. Хаммонд і Джулія – залишайтеся на місці, тримайте очі та вуха відкритими для всього, що не заважає – на все! А потім поруч з ним опинився Полінг з блідим обличчям і тремтячими губами. Охоронці ринули через відчинені двері за ним, ще троє вивалилися з клітки, яку нещодавно займала Валентина. «Беда, лихо!» - простогнав Полінг і дивився в темряву ангара. «О Господи, його більше немає. Охоронці сказали, що бачили, як він злітав і спочатку подумали, що ми його відправили. Потім Центр управління B пролунав сигнал тривоги, і прибуло відділення екстреної допомоги, яке виявило, що ми запечатані. Коли вони увійшли, багато хто з нас, коли вони увійшли, задихалися від газу, як група... "Вони вимкнули газ, чи не так?" – сказав Нік. Він побачив, що клітка сторожової вежі досягла рівня даху та вивергала ще трьох постатей. Незабаром унизу вже нікого не залишиться. Полінг тупо глянув на нього. "Вони-? Та ні, я так не думаю. Мені здається, до моменту виклику клітини система вентиляції вже працювала. Звичайно, дистанційно. Тому що в ньому нікого не було. У жодній із клітин нікого не було!" Він вражено похитав головою. . "Я не розумію, як ... я маю на увазі, що могло статися з Хьюз?" "Хьюз, це оператор клітини, вірно?" – сказав Нік. Полінг кивнув головою. «Вищий охоронець, один із найкращих. Але ж його, мабуть, витягли прямо з клітки! Хтось, мабуть, чекав на даху – у когось має бути… «Неможливо, – сказав я Паррі, підходячи до нього ззаду. Його акуратно бородате обличчя виглядало жорстким, з примруженими очима та злим. «Якщо тільки самому Х'юзу не вдасться провести до ангару спільника, що здається вкрай малоймовірним. Мабуть, Х'юз сам влаштував цю справу з якоїсь неймовірної причини. Другі двері ангара відсунулися, коли він заговорив, і він вказав на людину в комбінезоні пілота. «Ти, Мисливець, прибери цю штуку звідти й уперед – швидко! Охоронці повідомили, що бачили корабель, що прямує на північ на північний схід, - додав він на користь Ніка. «Ми поженемося. Я також розіслав поліцію штату та прикордонне попередження. Є ідеї? «Зачекайте хвилинку, - сказав Нік. «Я хочу, щоб мій чоловік пішов з нами. І мені потрібно провести ретельний огляд усіх будівель, територій та прилеглих територій на випадок, якщо справа «вертольота» - приманка. «Приманка», - сказав Паррі."Троє чоловіків загинули, один з наших літаків зник. Але як скажеш. Де цей твій чоловік? Заради бога, не будемо марнувати час. Що таке має статися на моєму заводі!" "Неймовірно", - м'яко сказав Нік. Ах, Фішер - у "вертоліт" і вже в дорогу. Давай, Паррі, давайте очистимо колоди і приступимо до справи. Я хочу провести повну перекличку всіх чоловіків, які повинні знаходитися в приміщенні. І я хочу, щоб це місце було повністю охоплено безпекою щоб ніхто - крім нікого - не пішов звідси, поки я не дозволяю це. "Це близнюк", - сказав Паррі. "Ідентичний до останньої деталі". "Добре, - сказав Нік. "Що допомагає." Але він не пояснив, як це допомогло, коли він працював з Паррі, щоб привести план пошуку в дію. * * * "Вибач, що змусив тебе чекати", - сказав сухий, різкий голос голови AX. "Але дещо сталося, і мені довелося зайнятися цим. Щось, що може зробити ваше перебування тут ще важливішим. Хакім дивився на годинник і слухав.Усього півгодини, і чоловік вибачається!AX рухався досить швидко." У найближчі десять хвилин вас заїде джип, - продовжив Хоук. "Спочатку ви потрапите на невеликий приватний літак на місцевому аеродромі. Цей літак доставить вас на одну з наших армійських авіабаз, де ви сядете в літак і полетите прямо в Нью-Йорк. Вас зустрінуть. Ось і все. Якщо у вас немає питань?" "Без питань", - сказав Хакім. , і коли той відвернувся від нього, його обличчя було зовсім несхожим на його власне. ня він був не гірший за всіх, і у нього не було наміру зазнати поразки на цьому етапі цієї гри. * * * "Я вас не розумію!" - сердито сказала Джулія. «У що ти, чорт забирай, граєш? У вас є всі інші, які б'ють кущі - вертольоти тут, прикордонні патрулі там, охоронці рояться по сільській місцевості, Девіс і Олстон кружляють у тій реактивній машині, Хаммонд ховається по території, заглядаючи під кожен закривавлений камінчик, і таке інше. Ви можете думати про те, щоб кататися вгору і вниз цими клітинами для щурів. Боже правий, я подумав, що найменше, що ти зробиш, - це захопити літак-погоню і самому вибратися звідти. Що трапилося, Картер, ти став м'яким чи щось таке? Клітина сторожової вежі повільно спускалася. "Найцікавіше - це газ", - сказав Нік. «Його можна вмикати та вимикати тільки звідси. Отже, сторож сторожової вежі, мабуть, вимкнув його перед тим, як покинути нас. Дбав про нього, чи не так? З огляду на те, що він міг би виграти кілька зайвих хвилин, якби цього не зробив. Але на щастя для всіх нас, що він зробив». Джулія пирхнула. «Що в цьому такого вдалого? Схоже, що це нам нічим не допомогло. У будь-якому разі це не був смертельний газ». - Ні, не смертельно, - задумливо сказав Нік. «Але якби ми вдихали його набагато довше, ми всі були б дуже хворі. Тривале вдихання могло стати причиною смерті. Як ти думаєш, він дбав про нас після вбивства трьох чоловіків на даху і бозна-що з Валентиною? Я так не думаю. І він сам достатньо думав про газ, щоб одягнути маску». Нік задумливо смикав. Він усе ще лежав на підлозі клітини, ніби його недбало відкинули, коли він більше не потрібен. «Цікаво, чому він намагався його зняти. Це було б досить ефективне маскування. З іншого боку, всі на заводі знали, що він чергував у клітці, тож я думаю, він не думав, що є сенс закривати обличчя. Тож давайте пограємося з тим, що він, мабуть, зробив».

Клітина досягла рівня першого поверху та спустилася до підвалу. Нік зрушив важіль, і вони знову піднялися. Телевізійні монітори на панелі перед ним відображали мініатюрні зображення обшуку на території та в будинках, і він майже ліниво спостерігав за зусиллями, подумки відтворюючи сцену отруєння газом.

"Грай скільки хочеш", - крижаним тоном сказала Джулія. Але ви все ще не відповіли на моє запитання. Чому ти там нічого не робиш? "

"Що робити?" – м'яко спитав Нік. “Ви самі відповіли. Як ви кажете, у мене є всі інші, які ламають кущі. Хтось має підтримувати вогонь у будинках. Мені." Вся його істота волала до дії, навіть коли він говорив, але щось продовжувало його бурчати і говорити йому, що немає сенсу йти з напіввзводом в якусь марну погоню на літаку. Клітина неухильно піднімалася, а потім зупинилася від нього. дотику.

«Це було приблизно тут, – сказав він, – коли я бачив це востаннє. Клітина Валентини була навпроти. На той час газ уже почав виходити. Допустимо, я вбивця Х'юз. Я надягаю протигаз і зупиняюся. Чекаю кілька хвилин, поки газ не виб'є всіх. Поки що я не впевнений. Я знаю, що Валентини немає, тому що бачу, як вона падає в клітці. Але її клітка продовжує підніматися. Чи ні? Я вважаю, так. Я, Х'юз, не можу зупинити його зростання, і в будь-якому разі я хочу, щоб вона була на даху. Тому, коли всі лежать плазом, я рухаюся вперед, вгору».

Нік торкнувся вимикача, і клітка сторожової вежі неухильно піднялася. «Я добираюся до даху, зупиняюся, вимикаю газ та знімаю протигаз. Я бачу Джонні Грома з двома охоронцями та стріляю в них. Потім я підбігаю, хапаю важку Валентину з її тепер відкритої клітки і тягну до вертольоту. Ні - спочатку я відправляю свою та її клітини, тому що тепер, коли я перебуваю на даху, я контролюю обидві клітини. За словами Паррі, ними обома можна керувати зсередини чи дистанційно з основного поверху чи даху. Тому я відправляю клітини назад, дозволяючи їм зупинитися посередині між підлогою та стелею, а потім саджаю громіздкого товариша Валю у вертоліт, за допомогою чи без допомоги якогось таємничого спільника, та злітаю».

Нік визирнув через дах. «Я досить розумна людина. Швидкий, кмітливий, досить сильний, щоб підняти бика. Привітайте мене. Тому що, судячи з переклички, я єдина людина, яка зникла з заводу. Зі мною немає спільника. Це означає, що або мені вдалося провести одного з них на дах зовні - що, як запевняє цей шпигун Картер, зовсім неможливо, - або я зробив все диво поодинці. Звісно, неможливе було відомо. Але потрібна невелика допомога. І чому серед іншого, що я повинен робити, я турбуюся про те, щоб вимкнути газ і відправити клітини назад? »

Мигдалеподібні очі Джулії пильно дивилися на нього. Зневага зникла з її обличчя, дрібні зморшки зсунули разом витончено вигнуті брови. «Ви відправили клітини назад як маневр, - сказала вона, - щоб ввести в оману решту з нас. Це не спрацювало через той шпигун Картера, але на той час ви вже за горами і далеко, так що це не має значення. А що стосується відключення газу – можливо, у вас унизу є спільник, якому ви не хочете завдавати шкоди».

«Можливо», - сказав Нік. "Може бути." Він дивився на те місце, де лежало тіло Джонні Грома. Джонні навіть не мав можливості витягнути пістолет, а Джонні швидко натискав на курок. Але в одного із охоронців. Встиг і двічі вистрілив. І помер на очах Ніка.

Був шанс, що він когось поранив, і кров поза ангару була Валентининою.

"Ми зараз спустимося, - сказав Нік, - і спробуємо іншу клітку". Він намацав важіль, і клітка сторожової вежі спустилася повз платформи і охоронці. «А тепер, коли ви запропонували співучасника внизу, спробуйте цього розміру: він міг би керувати клітинами з пульта управління на підлозі. І вимкніть газ».

"Ні", - сказала Джулія. Ні, цього не може бути. Ви були першими, хто прийшов до тями. Коли рятувальний загін утік на виручку, кожен з нас все ще був непритомний. Ми вже через це проходили. Вони бачили нас, бачили, як кожен із нас лежав, як викинута на мілину риба, а потім задихався. Лише ти рухався.

"Переїзд, так", - сказав Нік. «Не граю в опосума, хоча, можливо, хтось грав. Тому що, якби я був спільником унизу, я був би страшенно впевнений, що мене не помітять рухомим, поки півдюжини інших людей не встануть на ноги. Давай спробуємо іншу клітку.

Охоронці безпристрасно спостерігали за ними, коли вони залишили портал сторожової вежі та увійшли до клітки, яку останньою займала Валентина.

.

"Те, що йде вгору, має впасти", - балакуче сказав Нік. «Ліфти, а також інше. І ми знаємо з нашого довгого погляду на підрівень, де ця клітка зупиняється. Але спробуємо ще раз самі. Але спочатку встань, щоб подивитись на речі.

Вони велично злетіли через дах, а потім спустилися. На цей раз вони не зупинилися на рівні основного поверху, а спустилися на нижчі глибини. Двері клітки відчинялися в коридор з важкими сталевими дверима. Кожна кімната за дверима була ретельно обшукана, і нікого не здивувало, що нічого не знайшли. Тут були ремонтні майстерні, диспетчерська з рядами блоків запобіжників та вимикачів, складські приміщення для обладнання та запасних частин. Нік знав, що там унизу були охоронці, але вони стояли поза увагою коридорами доступу. Всі двері, як і зараз, за звичаєм були замкнені. І всі вони були заблоковані, коли не використовувалися.

«Проте ключі є, - сказав Нік. «І колись під час нашого нокауту клітина могла спуститися сюди. При невеликій удачі та хорошому плануванні хтось міг би витягти Валентину з клітки і затягнути в одну з цих кімнат, щоб ніхто не побачив її. Що, коли вона впала, а не піднялася? Подумай про це, Джуліє.

«Я думаю, – сказала Джулія. "І я думаю, що всі ці кімнати були обшукані, а її там немає".

«Здається, – сказав Нік. «І все ж таки Валентина когось дізналася. Не Хьюз, усамітнений у клітці сторожової вежі. Вона його не бачила. Хтось унизу, з нами. У нашій найближчій групі. Я думаю, це був лише випадок, і через те, що група продовжувала балакати про це, їй було важко сказати мені, хто це був. Прокляття! Він раптово був страшенно злий. «Я, мабуть, був не в своєму розумі, щоб дозволити їй займатися цим самотужки. Особливо знаючи, що вона когось бачила. Але який саме? Полінг, сам президент?Всі вони тут уже багато років - я знаю їхню історію.О, чорт забирай.Давайте знову піднімемося і проведемо військові збори в президентському офісі.Можливо, пошукові справи вже щось дадуть.

Він провів Джулію назад у клітку і натиснув кнопку першого поверху.

"Ти щось знаєш?" сказала Джулія, з відсутнім поглядом у її котячих очах. «Я помітив одну дрібницю, яка мені здалася досить дивною. Біля підніжжя сходів кілька шафок із тросами, а над ними висить табличка «ГАЗОВІ МАСКИ». Коли я прийшов до тями, то побачив, що одна з них трохи відкрита, ніби хтось намагався її схопити в останню хвилину. Але про це ніхто нічого не сказав. І наскільки я міг бачити, нікого не було достатньо близько, щоби це зробити».

«Наскільки ви могли бачити, – сказав Нік. «Але ви були відсутні на рахунок десять – десять хвилин. Припустимо, хтось знав достатньо, щоб затримати подих… Це дуже цікаво. Яка це була шафа? "

Клітина зупинилася на рівні першого поверху, і крізь металеві ґрати вони могли бачити маленькі дверцята під табличкою з написом «ГАЗОВІ МАСКИ».

"Той, що праворуч", - сказала Джулія, дивлячись на неї. «Клянуся, його було відкрито раніше! Я знаю, що це було. Але тепер усі вони були зачинені.

«Отже, хтось трохи прибрався, - сказав Нік, - що, можливо, він не мав можливості зробити це раніше. І що, чорт забирай, з цими забутими богом дверима? »

Він натиснув кнопку з написом ВІДКРИТИ. Нічого не трапилося. На іншому кінці статі, через ажурний портал, він міг бачити Паррі, Полінга та пару охоронців, що озираються на нього.

Паррі зробив крок до клітки і крикнув: Картер! Щось не так?"

І тоді величезний машинний зал поринув у чорнильну чорноту.

Нік вимовив свистяче прокляття і кинувся до дверей. Вона трохи затремтіла від його атаки, але втрималася.

«Яка краса», - сухо пробурмотіла Джулія. «Тільки ти і я разом у темряві – у пастці у щурячій клітці з убивцею на волі».

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Десь є хтось

Це було схоже на виклик на біс для першого будильника, за винятком того, що ця сцена розігралася у темряві, яка спочатку була абсолютною, а потім розсікалася пошуковими ліхтарями. Заверещала сирена, і охоронці діловито снували по хаті, не знаючи, що шукати.

«Ось, візьми це», - сказав Нік і тицьнув своєю олівцевою флешкою ​​в Джулію. «Кинь його в замок, і поїхали звідси».

Він витяг маленький пістолет із кобури на поясі і націлив його на запірний механізм. Спрацював запобіжник, і пістолет виплюнув - не кулі, а вузький промінь розпеченого світла, що глибоко встромився в метал.

«Небеса, про що вони думатимуть далі?» - захоплено сказала Джулія. «Маленький кишеньковий ацетиленовий пальник, не менше».

- Лазерний промінь, - коротко сказав Нік. «Тримайся подалі від цього».

Метал обурено зашипів, коли промінь прорізав його. Замок ненадовго затлів і розсипався. Нік погасив смертельний промінь і різко вдарив ногою у двері, і цього разу вона слухняно хитнулася вбік.

«Підійди до охоронців із ліхтариками і залишайся з ними», - рішуче сказав він Джулії. "Я йду вниз".

Його довгі, різкі кроки швидко привели його через мерехтливу безтурботність величезної кімнати до сходів, що вели в підрівневі переходи. Світло раптово висвітлило його обличчя, і хтось схопив його за руку.

«Не треба метатися як божевільний, Картер, – сердито сказав Полінг. «Через хвилину ввімкнеться світло, тож, ради бога, залишайтеся на місці, поки не впадете зі сходів і не зламаєте собі шию. Відколи ви приїхали, у нас було досить неприємностей.

"Буде ще дещо, якщо ти не злізеш з моєї спини", - грубо сказав Нік, відштовхуючи його в бік. Полінг верескнув і відсахнувся. «І не нацьковуй на мене нікого зі своїх охоронців, - додав Нік через плече, побачивши, як один із охоронців рвонув уперед, - інакше я замислюся про ваші мотиви. Поверни його! »

"Добре, добре, тоді йди!" - прогарчав Полінг.

Нік уже почав спускатися сходами, тонкий промінь його спалаху проникав у морок. Він швидко спустився вниз, а потім погасив своє світло, коли побачив унизу фігуру, що швидко наближалася до нього.

"Стій!"

"О, тільки не знову!" Нік застогнав. Охоронець із ліхтарем націлив на нього пістолет. «Послухайте, я теж роблю роботу, і мені треба дістатися силової - швидко!»

"О, ти, я тебе знаю, так", - задумливо сказав охоронець. Але я одержав наказ від начальника. Він сам там і сказав мені, що ніхто - крім нього - не піднімається і не спускається сходами або через ці коридори, поки він не скаже. Він нікому не довіряє, навіть вам, розумієте? Вибач, друже. Але залишайся на місці».

"Мені теж дуже шкода, - люб'язно сказав Нік, - і більше того, я теж нікому не довіряю". Його посмішка в колі світла була ніжною і чуйною, але долоня руки, що вистрілювала і вдарилася об громіздку шию охоронця, було зовсім не так. Чоловік упав із тихим зітханням і важким стукотом.

Нік обійшов його тіло, що впало, і побіг до диспетчерської. Його олівцевий спалах раз у раз прорізав морок, але ненадовго; в обставинах він волів непомітно ковзати в темряві. У проходах, що вели від нього, він бачив інші маленькі кола світла і чув тупіт ніг, але в коридорі, в якому були замкнені службові приміщення та шахта ліфта, нікого не було. Він швидко спробував відчинити двері, проходячи повз. Вони все ще були замкнені.

Промінь його ліхтарика падав на міцні двері диспетчерської. Вона теж була закрита і замкнена, ймовірно, всередині знаходився начальник служби безпеки Паррі.

Він з гуркотом ударив по ньому.

"Відкрийте! Впустіть мене!" він назвав. "Це Картер, відкрий".

Нема відповіді. Нічого не трапилося. Він спробував ще раз. Ще нічого.

Він міг викликати охорону. Але він був один, і йому подобалося робити все по-своєму. Іноді це було помилкою.

Цього разу він використовував не лазерний промінь, а особливий зломщик, тому що, на відміну від дверей ліфта з електронним керуванням, ці двері мали замок, яким він міг маніпулювати. Він працював методично, тихо, прислухаючись до звуків зсередини та з сусідніх коридорів, але він чув лише віддалене мурмотіння голосів охоронців і випадкові кроки… за винятком одного невеликого брязкаючого звуку, який він не міг визначити.

Двері відчинилися, і він обережно ввійшов усередину.

Недостатньо обережно.

Його промінь світла на секунду досліджував внутрішню темряву, тоді як його права рука потяглася до «люгеру» у її прихованої кобури. А потім раптовий свистячий звук, що просвистів у темряві, раптово закінчився жахливим, надзвичайно болючим вибухом у його голові, і він побачив сяйво мерехтливих вогнів там, де раніше не було світла. Одного разу він завзято завдав удару обтічним стволом «Люгера» і відчув, як той ударився об щось тверде, але пружне; а потім знову його голова вибухнула, і він упав.

* * *

Яскраве світло і різкий звук обрушилися на його почуття, і він змусив себе відкрити повіки.

У кімнаті керування електроенергією та в коридорі за його спиною спалахнуло світло. Перемикач мав охоронця в уніформі, і з ним був хтось, схожий на механіка.

"І мені пора теж", - невпевнено подумав Нік і, піднявшись на ноги, побачив Паррі на півдорозі через кімнату, втомлено погойдується навпочіпки і тримає обидві руки біля голови. Його обличчя було в синцях та крові, а його одяг був розірваний. Над ним ширяв чоловік, можливо, медик, але Паррі нетерпляче відмахнувся від нього і ледве підвівся на ноги. Потім побачив Ніка.

"Ти його бачив?" вигукнув він. "Ви бачили, хто це був?"

"Я ні чорта не бачив", - коротко сказав Нік. Ти прийшов першим - що ти побачив?

"Це", - сказав Паррі і тицьнув пальцем у масивний комутатор. «Прийшов із ліхтариком, змусив усіх охоронців охороняти проходи, щоб ніхто не міг увійти чи вийти,

обійшов довкола і побачив половину перемикачів. І не просто відключено – пошкоджено. Подивись на них!"

Нік подивився. Збитки були невеликі, але були. Дивний вид пошкоджень, ніби якийсь надзвичайно важкий предмет вдарився об блок важелів, і деякі з них трохи скривилися. Поруч на підлозі лежав гайковий ключ.

"Так, і це теж". - Сказав Паррі, простеживши за поглядом Ніка. Він усе ще був тут, ким би він не був, і хоч би яким чортом він потрапив. Не знаю, чи він використовував цей гайковий ключ на дошці, але він точно використав його на мені. Прийшов до мене в темряві, коли двері за мною зачинилися, і я спрямував своє світло на панель. Спочатку ковзнув по мені, спіймав бік мого обличчя. Я впустив ліхтар, спробував схопити пістолет, на мить схопився за нього, а потім все. Шпаннер упіймав мене, я впав. А потім, я вважаю, ви увійшли якраз у той момент, коли він намагався втекти.

"Вирубав і охоронця сходів, коли йшов", - сказав чоловік біля пульта управління. "Має знати якийсь вихід звідси, про який ми не знаємо..."

"Який!" - люто гаркнув Паррі. «Чому мені не сказали про це одразу? Це означає, що він, мабуть, піднявся сходами в головну.

«Ви щойно отямилися, містере Паррі», - нагадав йому чоловік. "І я вже поставив оповіщення по всіх станціях".

"Я вирубав цього хлопця", - сказав Нік. Злі, вражені очі Паррі вп'ялися в нього. «Довелося – він мені заважав. Він сказав, що ви віддавали конкретний наказ, щоб нікого не впускали і не випускали звідси, включаючи мене. Чому ти йому це сказав?

"О, ні, ні, ні, ти помиляєшся, Картер", - серйозно сказав Паррі. «Звичайно, я не хотів вмикати вас. Як я міг -? Востаннє я тебе бачив, ти застряг у ліфті. Скажи… як ти вибрався? »

- Магія, - коротко сказав Нік. «А тепер припустимо, що ми продовжимо пошуки і спробуємо знайти цю загадкову людину».

- Таємнича людина, - повторив Паррі, смикаючи себе за бороду. «Це має бути внутрішня робота, ви це розумієте? У нас є ще один Х'юз - охоронець, механік, один з інженерів, кожен із ста сімдесятьох людей. Боже, я не знаю, кому вірити! Але гаразд, давай продовжимо.

Вони ладнали з цим. Але годинник пошуку та допиту нічого не дав. Ніхто не був оголошений зниклим безвісти, окрім Валентини. Можна було пояснити рухи кожного. У жодній із замкнених кімнат нікого не виявили.

Була одна новина, і вона була вражаючою. Про це повідомив Аль Фішер на нічному засіданні в офісі президента після повернення гелікоптером.

"Вірно, в Кетскіллс", - терпляче сказав він. «Очевидно, йому вистачило фори, щоби полетіти на схід ще до того, як була подана тривога. У нас було чимало часу, щоб знайти його на всіх цих деревах, і не пошук літаків допоміг нам - принаймні для початку. До поліції штату надійшли дзвінки від місцевих мешканців про те, що виглядало як аварійна посадка, і вони передали нам інформацію. Це досить важкодоступне місце, тож у нас виникли невеликі проблеми. Ось, я наголосив це на карті». Він штовхнув карту короткими пальцями. Нік навіть не глянув на неї. На той час він був упевнений, що це не допоможе.

"Отже, нам нарешті вдалося приземлитися", - стомлено продовжував Фішер. «Це було неподалік гірської дороги, і він, можливо, прямував до невеликої галявини, на яку ми впали. Він не вижив. Але апарат був не в такому поганому стані, тому цілком можливо, що план спрацював більш-менш за графіком. За винятком того, що він сам був у досить поганій формі. Точніше, як мертвий. Послухайте, я вже через усе це проходив, – звернувся він до Ніка. «Ви вже маєте дорожні патрулі. Що додати? "

«Ще раз, Ал, – сказав Нік. «Поки що ми всі разом, я хочу, щоб у всіх була повна картина. Отже, ця людина була мертва і вся в крові. Але ти кажеш, що не через катастрофу.

Фішер кивнув головою. "Правильно. Два кульові поранення, одне пронизало живіт, а друге потрапило в шию. Судячи з стану «коптера», я б сказав, що він контролював ситуацію майже до останньої хвилини. Жодних кульових отворів в апараті, але кров по всьому сидінню та органам управління, так що схоже, що він забрав рану в живіт з собою під час зльоту.

- Мій чоловік на даху, - напружено сказав Паррі. «Принаймні хтось влаштував нам щось на зразок шоу. Але жодної жінки! Я цього не розумію. Мабуть, на тій дорозі на неї чекав автомобіль. Але чому вони не взяли Х'юза?

Ел Фішер знизав плечима. «Думаю, він виконав своє завдання. Немає сенсу тягнути мертву людину. До речі, стан кущів та дороги нічого не доводить. Хтось міг пройти крізь дерева; хтось міг виїхати дорогою. Але там дуже сухо, щоб щось сказати напевно. І це все, що я можу сказати.

- Обличчя, Ал, - нагадав йому Нік.

"О так, обличчя", - сказав Фішер. «Як я вже казав, медики Хоука оглядають його. Але коли я глянув на нього великим планом, то побачив піднесене обличчя. Крихітні шрами біля рота та

так, і по щоках, і під підборіддям. Можливо, операція з приводу старої травми обличчя, я не знав би. Але вони були там».

Полінг раптово гаркнув, але це не зовсім було сміхом.

"Хьюз, з підтяжкою обличчя!" він пирхнув. „Що ти знаєш! Я бачив цю людину багато років і навіть не підозрював. Ніхто з нас цього не зробив».

"Чому ми повинні?" – коротко сказав президент. - Гадаю, це була його приватна справа. Його очі раптово звузилися, і він кинув на Ніка проникливий погляд. «Або, можливо, цього не мало бути».

"Можливо, і не повинно", - погодився Нік. «А тепер давайте розберемося з цим та відпочинемо, як зможемо. Ти впевнений, що хочеш померти у першій зміні, Паррі?

Начальник служби безпеки виглядав змученим, але енергійно кивнув.

"Моя відповідальність", - різко сказав він. «І зі мною постійно будуть двоє чоловіків. Ще три години мене не вб'ють. Тоді ви можете взяти на себе відповідальність. Бери всіх своїх людей із собою, якщо хочеш.

«Дякую, але я б вважав за краще, щоб вони були біля виходу», - відповів Нік. "Я так розумію, ви дасте мені ще пару резервних людей?"

"Звичайно, буде", - сказав Паррі. "Коли я піду, ти отримаєш нову пару". Він коротко засміявся без жодних веселощів. «Я сподіваюсь, що їм можна довіряти. Тим не менш, я об'єдную їх, як можу, і один чоловік може спостерігати за іншим. Те саме, коли Полінг чергує. І це має подбати про ніч. Я йду зараз. Побачимося внизу на два.

Він залишив розкішний президентський кабінет та попрямував до диспетчерської. Спільне засідання вирішило, що саме тут можуть виникнути подальші проблеми, якщо взагалі щось станеться. Похмура думка про саботаж витала в повітрі.

Зустріч швидко припинилася. Полінг і президент мали спати на кушетках у своїх офісах, Джулія мала спати на ліжку в кімнаті першої допомоги для жінок, а Нік подрімав в одній із «зон відпочинку».

Тільки так не сталося. Диван у великій кімнаті з кольоровим телевізором був досить великим для двох, і ним користувалися двоє. У кутку кімнати тьмяно горіла маленька лампочка.

«Це пекельний час кохатися», - сонно сказала Джулія. «Один великий російський сановник все ще відсутній, один зловісний незнайомець таїться в темряві на заводі з бозна, якими злими думками на умі. А ти -"

«І в мене є свої злі думки», - пробурмотів Нік, відчуваючи м'якість її гнучкого бронзового тіла і люблячи її дотик. «Поки ми маємо час, давайте використовувати його з розумом. Я добре знаю нашу Валентину, і вона була б не проти». Його спритна рука зняла тонкий ремінець, і Джулія виявилася оголеною та красивою.

"Я не проти, - прошепотіла вона, допомагаючи йому розстебнути гудзик на сорочці, - але хіба ми не повинні щось робити?"

"Ми щось робимо", - м'яко сказав Нік. «І не думай про таємничих незнайомців, . Їх немає. Питання лише в тому, щоб узяти невелику мотузку та дочекатися повішення.

"Ах, як романтично", - іронічно пробурмотіла вона. «Якщо це все, про що ти можеш говорити, не кажи...

Ніхто з них не розмовляв, окрім як вимовляв тихі, м'які слова кохання і вимовляв ім'я одне одного, ніби саме ім'я було ласкою. Вони шукали, торкалися і знаходили те, що шукали, а потім їхні тіла зливалися, мов бурхлива річка.

«Моє кохання, моє кохання», - тихо видихнула Джулія, і її тіло розтануло під нього. Його руки ковзали по ній і обводили бархатисті контури її плинної краси, а його губи палали вогнем її губ. У них обох була напруга, що волає до звільнення, і незабаром рухи, що повільно погойдуються, і ніжні дотики перетворилися на шалений, нестерпно чудовий ритм. Він зробив це останнім для них обох. Він знав як; раніше вони бували там разом більше одного чи двох разів, і кожен знав, як схвилювати іншого до шаленого вибуху.

Її темне волосся було розпущене по плечах, а очі сяяли, і її очі сяяли з таким захопленням, яке завжди змушувало його хотіти доставити їй максимальне задоволення, який завжди змушував його почуття хитатися, а всі його нервові закінчення дзвеніли, ніби вона гладила кожного один їх своїм електричним дотиком. Як і зараз ... але вона робила більше, ніж погладжування, а він уже пройшов точку простого поколювання. Він був у вогні, вона теж; і вони злилися разом у довгій миті палкого щастя. А потім вони поринули, все ще з'єднані, в м'яку, як подушку, калюжу визволення і млосно пливли, ніби на теплому літньому припливі, що відступає.

Деякий час вони лежали, зчепившись, у тиші, яка порушувалась лише їхнім нерівним диханням і стукотом їхніх сердець.

Жоден з них не забув, як вони опинилися там, і що сталося зникнення і кілька смертей, які ще доведеться з'ясувати, але вони обоє звикли жити на краю пекла і набувати свого щастя, коли вони могли його знайти.

Нарешті Нік зітхнув і потягнувся.

"Недостатньо", - пробурмотів він. "Недостатньо. День і ніч на теплому піщаному пляжі - ось що нам потрібно. Або кілька днів на лузі, катаючись по траві. Або тиждень

або близько того в гарному м'якому стогу сіна…»

«Для мене все це звучить дуже публічно, – практично сказала Джулія. «Також трохи колюче. Я думав, тобі подобаються ліжка?

"Я знаю, знаю", - тепло сказав Нік і провів губами по м'якості її грудей. "Погляньте, як мені подобаються ліжка і що з ними йде". Він поцілував її в губи і затримався там, поки його пульс не став надто енергійно частішати, а потім він змусив себе відкотитись убік.

"А, ну, відбуваються дивні речі, - сказав він, - і мені краще піти що-небудь з ними зробити".

Він піднявся одним плавним рухом свого пружного тіла і почав вдягатися.

"Але ти ще не в зміну", - сказала Джулія, дивлячись на нього.

"Вірно", - погодився він. «І я зовсім не здивувався б, якби нас побачили, що ми прийшли сюди разом, і я не очікував, що вийду, поки не прийде час зайняти місце Паррі. Тож я їду звідси задовго до цього і сам трохи вистежую».

Джулія почала натягувати свій одяг. "Що ти мав на увазі – загадкових незнайомців немає?" - спитала вона, її злегка розкосі котячі очі дивилися на нього крізь напівтемряву. «Ми згодні, що у будівлі є спільник, вірно? І безперечно відбувається щось страшенно дивне. Хтось винен”.

"Вірно, за всіма пунктами", - погодився Нік. «Але не чужий. Не забувайте, що Валентина дізналася про когось, хто був з нами. І забий це у свою прекрасну голову, дорога – тобі не здається, що викрадення Валентини та саботаж – це надто багато для одноденної роботи? Чому інсайдер, спільник, хотів підірвати владу за кілька годин після викрадення Валентини? Здається безглуздим. Під час відключення електроенергії не було серйозних пошкоджень і нічого значного не сталося. Навіщо це було? І я не можу купитися на збіг. Отже, я говорю собі, що ці дві речі безпосередньо пов'язані. І я маю на увазі прямо. Я думаю, ми безперечно можемо прийняти ідею спільника, який все ще з нами. Давайте не будемо віддавати належне Хьюзу за швидкість, винахідливість і таке інше. Уявімо собі людину, яка надягла на себе протигаз, яка маніпулювала клітинами знизу після того, як Х'юз вистрілив на даху і злетів, і яка ввімкнула газ, коли «вертоліт отримав хорошу фору. Тому що, знаєте, якби Х'юз вимкнув його, ми б отямилися набагато раніше, ніж ми. Добре, уявіть собі таку людину, і я думаю, ви повинні прийняти на себе більше, ніж спільник. Напевно, у вас є чоловік, якому тут не чужий”.

Джулія провела гребінцем через гриву чорного волосся.

«Добре, отже, він не спільник, – погодилася вона, – а сам генеральний планувальник. Однак мені цікаво, чому він не пішов із Валентиною». Її котячі очі звузилися і потемніли. "Ви не думаєте, що вона мертва?"

Нік на мить замовк. Вільгельміна Люгер ковзнула у свою звичайну кобуру. Стилет Хьюго ковзнув у його замшеві піхви на передпліччі Ніка. П'єр, газова гранула, невинно прихована в кишені куртки Ніка.

"Я так не думаю", - повільно сказав він. «Хьюз легко міг убити її та залишити тіло в клітці. Ні, тут є складніша схема. Занадто складно брати за чисту монету. Я думаю, вони, мабуть, вирішили, що вона для них цінніша, ніж мертва, тому натомість вони її викрали. Для… допиту».

«Допит», - повторила Джулія, трохи здригнувшись. "Але де? А хто і як?"

"Що ж, я скажу вам, що я думаю, - сказав Нік, - і я скажу вам, чому я так думаю".

Він сказав їй коротко. Очі Джулії розширилися, коли вона слухала.

«Тож я думаю, тобі краще піти зі мною цього разу», - закінчив він. «І якщо мене знову спіймають дрімаючим, я хочу, щоб ти біг як чорт і кричав щосили. Ви готові?"

"Для чого завгодно", - сказала вона, і її прекрасні губи були похмурими.

В основній робочій зоні горіло світло. Клітина сторожової вежі повільно рухалася вгору і вниз, і чергові охоронці на підлозі та платформах патрулювали з подвійною силою, але їх ніхто не зупинив. Паррі віддавав накази.

«Ми використовуватимемо сходи», - сказав Нік, і вони спокійно спустилися гвинтовими сходами на підрівень. Охоронці привітали їх кивками, коли вони увійшли до широкого коридору, в якому розташовувалися майстерні та диспетчерська, і знову їх не зупинили.

Двоє чоловіків чергували біля зачинених дверей, найближчих до ліфтової шахти. Вони стояли по обидва боки від нього, насторожені, озброєні та готові. І вони виглядали здивованими. Один із них подивився на свій годинник.

"За дві години до зміни, сер", - сказав він послужливо.

"Я знаю, у мене термінові новини для Паррі", - сказав Нік. "Він усередині?"

"Так сер. З пальцем на червоній кнопці на випадок, якщо ми йому знадобимося. Чоловік слабо посміхнувся. «Але він цього не зробить. Спочатку обшукали, ніхто не ховається. І ніхто не зможе пройти повз нас».

"Я можу", - сказав Нік. "Сподіваюся, він вам це сказав".

- Ну, він сказав, що ви прийдете в два, сер, але ...

«Але я тут, вірно?» – сказав Нік. «І у нас із дамою є з ним справи. Так що відкрийся, гаразд? Якщо хочеш, можеш піти з нами».

Охоронець знизав плечима. «Добре, ти бос. Але

ми маємо залишатися тут згідно з наказом. Як він нам сказав, ми перевіряли його з двадцятихвилинним інтервалом – ми зробили лише одну перевірку – і, як він нам сказав, ми залишаємось поза домом, поки він не зателефонує нам. Тож йому не сподобається.

"Йому сподобається", - сказав Нік. «Ви у чистому вигляді. Накази від дядька Сема. Так відкрито.

"Та сер. Джеррі - ключ.

Другий охоронець кивнув і встромив ключ у замок. Потім балакучий узяв свій ключ і здійснив другий маневр.

"З метою безпеки", - пояснив він. «Треба використовувати дві клавіші, окремі, це досить складно, ти маєш знати, як… Гей, почекай хвилинку! Щось заклинило. Він штовхнув двері й поворухнув ключем. "Джеррі, ти знову повернеш свій ключ".

Джері спробував ще раз. "У мене все гаразд", - сказав він.

"Ну, чорт забирай!" сказав балакучий охоронець. "Щось тут застрягло, чорт забирай!"

- Добре, кинь це, - наполегливо сказав Нік. - А тепер не говоріть тихо. Чи добре замкнутися минулого разу? Поки він говорив, лазерний пістолет вийшов зі свого укриття.

«Звичайно, це було… якого біса ти робиш?»

"Я йду туди. З жінкою. І ви двоє дотримуватиметеся своїх постів, що б не сталося».

Метал плюнув та розплавився. Двері довкола замку клубилися, як палаючий папір. Тонка смуга світла сяяла на них через отвір, потім коло, потім сфера, коли товста металева деталь із замком провалилася в ніщо.

"Шефу це не сподобається", - нервово сказав балакучий охоронець.

«Ні? Але ви зауважите, що він ще нічого не сказав. А тепер мовчи і залишайся тут. Джулія - ходімо зі мною. Але залишайся на кілька кроків позаду».

Двері відчинилися від дотику Ніка. Він штовхнув її якнайдалі і втупився в кімнату.

Погнуті перемикачі були випрямлені та відремонтовані. Різке світло заливало кожен куточок кімнати.

«Ні, чорт забирай, це неможливо!» випалив охоронець. "Чому ми були тут..."

"Заткнися!" - люто сказав Нік. «Ти маєш бути на варті біля цих дверей, так що охороняй її та мовчи!»

Він увійшов до кімнати, і його погляд ковзнув нею.

Як ліфт Валентини після отруєння -

Він був порожній.

Начальник служби безпеки Дж. Болдуін Паррі зник.

Розділ восьмий

Дев'ять мінус два аркуші - вісім

І не було жодних ознак насильства.

Джулія зачинила двері і притулилася до неї.

«Я вважаю, у цій кімнаті є своя маленька ліфтова клітина», - пробурмотіла вона.

- Щось у цьому роді, - пробурмотів Нік. "Він повинен."

І він знав, що це має бути досить простий пристрій, інакше не було б часу на те, що треба було б зробити.

Однак у підлозі та стелі не було аварійного люка. Раніше він перевіряв, а тепер знову. І все одно нічого не знайшов.

"Якщо ми просто почекаємо ...?" Джулія гукнула йому.

Він похитав головою. «Не можу залишити йому лазівок. Потрібно знайти його там, де він зараз.

Через кімнату від нього біля стіни стояла низка шаф для зберігання речей. Їх він теж вивчив із охороною раніше ввечері, і вони не сказали йому нічого, крім того, що завод зберігає багато запчастин. Шафи були широкі, але неглибокі, а на їх полицях були акуратно покладені ящики та інструменти.

Тепер він уважно їх вивчив. Особливо їхні замки. Вдень шафи залишалися незачиненими, і коли він бачив їх востаннє, дві чи три були трохи відкриті. Він оглянув їх усі, відкриваючи ті, які ще не були відкриті, і було очевидно, що тільки дуже маленький карлик міг утиснутись між будь-якої полиці. І навіть тоді йому довелося відсунути вміст. Проте жодна з полиць не була потривожена, і карлика не було видно. Але Ніка цікавила ширина неглибоких шаф - ширина, яка змусила згадати ще один менш місткий отвір.

Тепер усі двері були зачинені та зачинені.

І він побачив те, чого раніше не помічав. Можливо, він пропустив це, бо двері вже були відчинені, а деякі з них відчинені, або, можливо, тому, що він був такий зайнятий, заглядаючи всередину в пошуках нападника, якого насправді не сподівався знайти; можливо тому, що його розум взагалі не був заблокований.

Але тепер це було, і тепер це побачив.

Замок і ручка однієї з дверей злегка випирали назовні, ніби двері були пом'яті зсередини. І зовнішня обшивка замку була зовсім новою. Він блищав, він сяяв. Решта мали тупість, майже іржавість кількох років експлуатації.

Джулія підняла брови і запитливо подивилася на Ніка.

Він притулився вухом до міцного металу дверцят шафи і потягся до відмички, поки слухав.

Зсередини не було жодного звуку. Він справді не очікував, що це станеться. І все ж таки звідкись через двері долинав звук, ніби сама шафа була слуховим вухом або провідником дуже далекої порожнистої нитки шуму. Недостатньо голосно, щоб його можна було почути у диспетчерській; Звичайно, недостатньо голосно, щоб бути почутим через практично звуконепроникні двері в коридор.

Нік жестом наказав Джулії замовкнути

і почав працювати над замком. Він був справді новим, і він був таким же міцним, як і складні замки на головних дверях заводу… неймовірно міцний для замку простої шафи для зберігання речей.

Зрештою, це дало. Він обережно прочинив двері, і вони відчинилися, ніби щойно змащені олією. Ряди коробок, як і раніше, стояли недоторканими на полицях. Він штовхнув їх. Більшість із них були маленькими та легкими. Але вони не рушили з місця.

"Та вони ж на полицях!" - прошепотіла Джулія. «Чому у світі…?»

- Я дурень, - пробурмотів Нік. «Мав зрозуміти це раніше. Вони там застрягли, тож, звісно, не впадуть.

Тонкий промінь його олівцевого ліхтарика досліджував внутрішню частину шафи. У ящиках зберігалися непотрібні частини, залишки матеріалу, яких було мало користі. А це означає, подумав Нік, що саму шафу потрібно буде відкривати рідко, якщо взагалі. І все ж таки він був відкритий раніше ввечері, коли він зазирнув у нього після того, як його забили.

Минали хвилини, доки він проводив ретельний пошук. Він глянув на годинник. Вісім хвилин з того часу, як він пропалив свій шлях до кімнати. Що ж, це має дати йому достатньо часу - якщо він зможе знайти цю річ.

А потім він побачив це. Маленька висувна ручка у задній частині шафи, наполовину прихована картонним клапаном на відкритій коробці.

"Джулія, - прошепотів він, - вимкніть світло в кімнаті - біля дверей є вимикач - і скажіть охоронцям, щоб вони мовчали і мовчали".

Її брови спитали його, але вона тихо вислизнула, не сказавши жодного слова. Світло згасло, все, крім тонкого променя його ліхтарика, і він почув за собою тихе бурмотіння її голосу. Потім тиша. Він швидше відчув, аніж побачив, як вона повернулася до нього в темряві.

"Це двері", - пробурмотів він. «Я проходжу; ти залишишся тут. "

Він зрушив ручку убік. Пролунало найменше клацання, і полиці повернулися всередину на кілька дюймів. Тьмяне примарне світло пробивалося крізь отвір, і він почув тонкий звук, схожий на луну далекого голосу. І тепер, коли фальшива задня стінка шафи була відкрита так, що було видно її край, він міг бачити мітки на ній - наче хтось зламав її, буквально зламав її з іншого боку.

Це була остання відповідь, яка йому була потрібна. Тепер він достеменно знав, як і чому відключилася електрика. Але яка іронія в тому, що він опинився замкнений у кабіні ліфта!

Він штовхнув дверцята полиці, увійшов у широку, але неглибоку шафу і подивився вниз.

Там були грубі сходи, що вели вниз до сяйва світла, а біля її підніжжя був вузький прохід, через який проливалося яскравіше світло.

Запах сирої землі досяг його ніздрів, коли він спускався. Але що його найбільше цікавило, то це одна драбина, яка була розколота, наче від раптового важкого вантажу, і фрагмент темної тканини, що прилип до однієї з скал.

Він досяг дна. Зараз не було ні часу, ні необхідності оглядати сліди потертостей на бруді біля підніжжя сходів. Хтось там лежав, а хтось підвівся, але це вже не мало значення. Тепер для нього могли мати значення тільки звуки, що проникають у освітлений коридор... два голоси, що бурмотять, обидва низькі і низькі.

Нік мовчки рушив до яскравого світла і зупинився там, де прохід розширювався до маленької грубої кімнати, зайнятої двома людьми, які щось бурмотали один одному.

Одна з них – товариш Валентина Січікова із російської розвідки.

Іншим був Дж. Болдуін Паррі, начальник служби безпеки Вест-Веллі.

"Це добре, товаришу, дуже добре", - сказав Паррі майже люблячим голосом. «Отже, ви розповіли їм про нас дев'ятьох, так? Ах так. Це було природно. Але як щодо цього єгиптянина, який, на вашу думку, має певну небезпечну інформацію – як його звуть, ви пам'ятаєте?

Широке обличчя Валентини похитнулося на жаль.

"Не зараз", - сказала вона. "Не зараз. Але зачекайте - це прийде до мене. Дай мені трохи подумати. Терпіння, товаришу. Терпіння."

На один сліпучий, страшний момент віра Ніка впала. Вона, Валентина – його Валентина – все це влаштувала, щоб базікати з одним із Дев'яти….

А потім Валентина рушила, і Паррі рушив з нею, а Нік прокляв себе як дурня, що сумнівається.

Її руки були пов'язані за спиною, а кісточки обв'язував важкий ланцюг. А у Паррі в руці була голка для підшкірних ін'єкцій.

«У мене немає часу на терпіння, товаришу, – м'яко сказав Паррі. «Не можу повірити, що пам'ять твого слона підвела тебе. Ми ведемо ту саму боротьбу, ваш народ і мій. Ми маємо співпрацювати. Я мушу знати, хто ще щось про нас підозрює. Я маю знати, хто нас дізнається. Я повинен знати ім'я цієї людини і де вона знаходиться. Часу мало - я мушу знати, я мушу знати, я мушу знати! Хто він?"

Валентина приголомшливо позіхнула. Її очі раптово розплющилися в яскравому і схожому на бусинки погляді. Ні, ти не товариш, і наша боротьба не така, як твоя. Поруч озеро, китайський диявол. Я говорю, стрибай у нього! »

Її зв'язані ступні хльоснули і сильно вдарили по Паррі, що сидів навпочіпки.

Він загарчав, як собака, спіткнувшись і злісно вдаривши тонкою батогом у лівій руці.

«Товста сука! У мене є інші методи - наркотики, щоб змусити вас кричати про пощаду, але ви навіть не станете кричати, тому що це ваш величезний зяючий рот ...

«Тиша, свиня!» Валентина заревіла, і цього разу її величезне тіло рушило, як таран, і дуже врізалося в Перрі.

Жоден з них не бачив підкату Ніка, що летів, але Паррі відчув, як сталева пастка обхопила його нижню частину тіла, коли він відсахнувся, плюючись від люті від удару Валентини. Він упав на сиру земляну підлогу, як мішок з баластом.

"Хо-хо-хо! Це було красиво, Нікська!" заревіла Валентина.

Але Паррі не закінчив. Він корчився, як розлючений пітон у лапах Ніка, а його копіткі пазурі були руками людини, добре навченого мистецтву вбивства.

Вони разом перекинулися. Нік завдав удару по скроні Паррі і натомість знайшов сиру землю, коли Паррі відсахнувся. Нік ухопився за зап'ястя, що накинулося на нього, і люто повернувся, піднявшись на ноги і затягуючи замок, поки Паррі не бовтнувся через його плече, як п'яний, якого тягнуть додому після занадто довгої вечірки. Потім щось обірвалося. Паррі пронизливо верескнув, і Нік дозволив йому впасти, завдавши йому удару в шию на шляху вниз. Він лежав рівно, як людина, що готується до рахунку, і нога Ніка пройшла дугою, що мало бути нокаутуючим ударом по підборідді.

Але Паррі був швидким. Ви мали дати йому це. Він відсахнувся, одна рука закопалась глибоко в кишеню, а потім почувся різкий гавкіт і запах палаючої тканини. Нік відчув, як куля вдарила його стегно, а потім стрибнув - сильно на фігуру Паррі, що впала, з однією рукою в кишені. На цей раз його удар пройшов прямо і вірно. Голова Паррі відкинулася назад, він ніби відригнув, а потім замовк.

Нік глибоко зітхнув і обернувся до Валентини.

«Слава Богу», - сказав він і опустився поруч із нею навколішки з Хьюго в руці. "Давай знімемо ці шнури з тебе і одягнемо на нього".

«Дякую», - просто сказала Валентина. "Я знав, що ти прийдеш, мій друже".

Її одяг був розірваний і покритий брудом; її обличчя та руки були в крові. Але вона посміхнулася і, звільнивши руки, легенько обійняла його і поцілувала щоку.

«Це була моя вина, Нік. Клітина мені довелося піднятися в ній, бо я відчувала, що тоді щось має статися, і мені було дуже цікаво дізнатися, що це буде. І я завдав тобі багато клопоту. Мені дуже шкода Вибач.

"Не твоя вина", - сказав він, намотуючи мотузки на зап'ястя Паррі. «Це було заплановано із самого початку. Паррі щось зумів би – він та його товариш у клітці».

«Ах! Клітина на сторожовій вежі, - сказала Валентина, усвідомивши, що все гаразд. «Отже, був ще один. Але ось цього... цього, звісно, я дізналася. Її пухкі руки пестили обличчя Паррі, блукали його бровами і під його бородою. "Звичайно, спочатку я не була впевнена", - сказала вона. «Але ось шрами. Ви бачите їх? Обличчя цієї людини колись було трохи іншим. Звичайно, не дуже сильно відрізняється, інакше вони не вибрали б його, і я не знав би його. Але я дуже підозрюю, що справжнього Дж. Болдуіна Паррі було вбито кілька місяців тому. Ця людина – Чанг Чинг-Лунг – він виїхав із Москви близько року тому».

"Це так?" - М'яко сказав Нік. Його пальці сунули в рот Паррі з щелепою, що відвисла в пошуках рятувальної таблетки, яка, як він підозрював, могла бути там, але нічого не було. «Ну, він привів із собою друга, пораненого приблизно так само. Але його більше нема з нами». Він коротко розповів їй про людину на ім'я Хьюз, поки той рився в кишенях Паррі, про політ хибного вертольота і про отруєння газом. «Тож я був майже впевнений, - продовжував він, - що тебе збили, а не підняли. А після збою в електропостачанні я був майже певен. Я вирішив, що Паррі був єдиним чоловіком, який міг ударити мене цим гайковим ключем. Досить легко йому лягти і вдавати, що його вдарили, просто... як він вдав, що його отруїли газом. Як я це бачив, тебе кинули сюди і якимось чином сховали, а потім ти отримала нагоду розбити вимикачі.

Валентина посміхнулася. «Отже, ви отримали мій сигнал. Я думав, що ти зрозумієш. Я тільки боявся, що тебе ще немає на заводі, що ти, можливо, кинувся за дикими качками...

- Погоня за гусаками, - автоматично поправив Нік, дивлячись на маленький прямокутник цупкого паперу в руці.

«Отже, гусяча погоня. Але в будь-якому разі ти досі був тут. Однак у наступний момент Чанг-Паррі вривається в кімнату харчування, а я все ще настільки ослаблений його наркотиками, до того ж частково пов'язана, що не можу чинити опір у своєму звичайному стилі. Ми разом падаємо на вимикачі, і деякі з них я згинаю. Потім йде його голка для підшкірних ін'єкцій та - ух! Я знову виходжу, і, гадаю, він скидає мене зі сходів перед тим, як ви сюди прийшли. Отже, ця частина закінчена. Але скажи мені, Нікська, чому ти була така впевнена, що я не злетіла на гелікоптері?

Нік м'яко посміхнувся. «Валентина, люба, я бачив його близнюка

г Мені просто треба було знати. Я не знаю, яка сила у світі могла втиснути вас у цей маленький коригувальник через його звичайний люк розміром з людину. Він був дуже малий для тебе, от і все.

«Хо, хо, хо, хо, хо!» Валентина радісно ляснула себе по стегні. «А що це за папірець у тебе в руці?»

- Квиток на літак, - повільно сказав Нік. «Учорашнє побачення. З Монреалю до Буффало».

"Вчора", - пробурмотіла Валентина. "Монреаль. Так, це досить цікаво... Хтось іде?"

"Я йду", - сказала Джулія з темряви брудного коридору. Вона вийшла на світ і посміхнулася до Валентини. «Вітаю, товаришу, - тепло сказала вона, - я скажу вам пізніше, як я дуже рада вас бачити. Але поки що, Картер, у наших руках невелика криза. Люди юрмляться в диспетчерській, вимагаючи спуститися сюди. Чи маю я затримати їх за допомогою мого вірного дерринжера чи я маю впустити їх? Півдюжини охоронців розмахують рушницями; є Вестон, Полінг та наш Чарлі Хаммонд. Усі навколо виглядають дуже похмурими та білими.

"Заради бога, не всі", - сказав Нік, встаючи з розпростертого тіла Паррі. «Уестон, Хаммонд та один із охоронців. Більше нема місця. І нехай хтось розбудить медика, поки ти поряд».

"Так, сер", - жваво відповіла Джулія і зникла коридором.

Тіло Паррі раптово ожило. Його голова метнулась убік, а рот широко розкрився в різкому русі.

Нік розвернувся і жорстоко вдарив Паррі ногою.

Але зуби Паррі вже були затиснуті в кутку коміра сорочки і застебнуті там з укусом шаленого собаки. Нік упав на нього і смикнувся з відчайдушною силою. Нашийник порвався у Паррі в зубах, куточок відірвався у нього в роті. Кулак Ніка сильно вдарив його по щоці, і щелепа відкрилася; І коли це сталося, Нік міцно обхопив чоловіка однією рукою за горло, а другу грубо просунув між стиснутими зубами.

Паррі видав тихе булькання, коли з його рота вирвався легкий хрускіт.

Його голос був приглушеним, але слова були ясними.

Занадто пізно, надто пізно, - хрипко пробурмотів він і гальванічно закинув голову назад, поки руки Ніка все ще чіплялися за нього. Його обличчя страшенно спотворилося; він сіпнувся, а потім упав назад, мертвий.

Нік відсторонився, і його руки впали з обох боків. Не було сенсу щось говорити, але на його обличчі відбивався відчай і зневага до себе.

Валентина зітхнула з величезним розчаруванням, але погляд, який вона подивилася на Ніка, був сповнений співчуття та прихильності. "З одного боку, це втрата", - м'яко сказала вона. «Але все ж таки ми багато чого досягли. Подумайте – двоє закінчилися, а лишилося сім».

- Усього сім, - з гіркотою сказав Нік. "І він міг би сказати нам, де їх знайти".

"Думаю, він би не став", - м'яко сказала Валентина.

Ноги скотилися коридором, і троє чоловіків подивилися на них. Балакучий охоронець, директор заводу Вестон і Чарлі Хаммонд з AXE.

«Заради любові до Христа, що ти зробив з Паррі?» - вигукнув Вестон.

"Це не Паррі", - сказав Нік. «Я поясню пізніше. Принаймні з нами знову пані Січікова. Чарлі, ти маєш новини?

Тому що він не виставив своїх людей на виходах, як він обіцяв; натомість він тихо наказав, щоб вони обшукували завод лише з Вестоном як провідник. Навіть якщо Вестону не можна буде довіряти, йому доведеться показати їм усе, що просять показати.

Чарлі Хаммонд кивнув головою. "Новини, добре", - сказав він жорстко. "Погані новини. Вестон краще за мене скаже вам, скільки не вистачає, але ось що я можу сказати - відсутніх урану і плутонію достатньо, щоб підірвати весь світ дюжину разів і забрати з собою Місяць. Якщо колись так буде використовуватися. Якщо ні - десь на свободі страшенно багато радіоактивного матеріалу».

"Це катастрофа, немислимо!" Вестон вибухнув, і охоронець глянув на нього з відкритими ротами і широко розплющеними очима. «Хтось, мабуть, систематично крав його у спец. Контейнери. Раніше ми цього не помічали - ми зберігаємо його в тому ряду зі сталі та бетону, який я вам показував раніше, і не використовуємо їх одразу. Камери A та B – це ті камери, які ми використовуємо протягом останніх кількох місяців. Але C, D та E ми не чіпали; нам не треба. Вони мають бути повними – але вони практично порожні! Але як – чому – хто? Я не розумію. Це неможливо! "

«З парочкою зрадників серед вас, а може, і з парочкою, - похмуро сказав Нік, - і парою гелікоптерів!» на даху та фальшивий Паррі з усією свободою приходити та йти, я не думаю, що це так неможливо. Ви сказали президентові?

"Так. Боже, він бігає по колу, - гарячково сказав Вестон. "Дзвінок у Нью-Йорк, Вашингтон, його дружині, чорт забирай".

«Це потрібно негайно зупинити, – різко сказав Нік. «Перш ніж він закінчиться, запанує національна паніка. Давай виберемося до біса з цієї темниці і вбиваємо йому в голову хоч трохи здорового глузду. Хаммонд - залишайся тут з Джулією і пошукай, чи немає інших захованих

Дверей або вкрадених запасів чорт знає чого. І я хочу навіяти вам - кожному з вас, у цій кімнаті і десь на заводі - що ні слова з того, що тут сталося, не повинно просочитися. Ані слова. Найменше про недостатній матеріал. Зрозумійте мене? Гаразд, давайте піднімемося і переконаємося, що президент це теж розуміє... і накаже наказ. Ніхто, ніхто не говоритиме».

* * *

Але хтось це зробив.

Першим відкрив рота балакучий охоронець на ім'я Браун, Джо зі своїми приятелями - а їх у нього було багато. Коли він прийшов додому після виходу зі зміни о другій годині ранку, він розбудив дружину і розповів їй все про це. Зрештою, вона була його дружиною, а з дружиною треба поговорити, правда?

Хейзел Браун не могла дочекатися ранку, щоб зателефонувати своїй найкращій подрузі. То що може зашкодити, якщо розповісти лише одному дуже хорошому другові? І хто міг тримати при собі такі чудові новини?

«Джинні! Знаєш що? На заводі сталося найжахливіше пограбування. Чи не гроші. Уран! Плутоній! Любий, ти розумієш, що це радіоактивний матеріал, і ніхто не знає, куди він пішов. І знаєте, що ще…»

Джо прокинувся пізно і взяв свою машину на тюнінг своєї улюбленої станції техобслуговування. Це було його улюблене заняття, тому що ним керував його старий приятель, колишній охоронець з Вест-Веллі, і він не бачив нічого поганого в тому, щоб розповідати про це старому Максу, поки той заприсягся зберігати в секреті.

Джіні Нельсон щось прошепотіла своїй сусідці через задній паркан.

Марта Райан мала партійну лінію….

У Макса був брат, власник салуна.

Ніхто з них не знав, що декількома годинами раніше, у Каліфорнії, маленький хлопчик взяв дерев'яну коробку на стоянці і пограв з нею, поки його старший брат не прийшов, забрав її у нього і передав поліції, ні що поліція передала його експертам, які поставилися до нього з великою тривогою.

Вони не знали ні про жерстяну коробку, закладену в лікарні Денвера, ні про пацієнтів, які повільно вмирали, самі того не підозрюючи. Пацієнти, лікарі та медсестри.

Нік не знав ні про що з цього набагато пізніше.

У перших променях ранку після подій у Вест-Веллі він із запаморочливою швидкістю повертався до Нью-Йорка. Валентина міцно спала на задньому сидінні; Джулія та Чарлі Хеммонд розмовляли тихо. Попереду була машина AX, попереду була машина AX, над головою вертоліт AX та хаос на заводі.

Сигнал на панелі приладів запищав.

Нік клацнув вимикачем. Картер. кажіть, - сказав він.

«Яструб, тут», - сказав голос у відповідь. «Багато того, що я вам скажу, залишиться у вас, поки ви не відпочинете достатньо. І мені є що тобі сказати, N3, повір мені. Але зараз зі мною хтось ще хоче поговорити з тобою. Давай, H19. "

H19? – подумав Нік. Що, чорт забирай? Ні H19.

«Вітаю, N3», - сказав голос, який здавався дивно знайомим. «H19 тут із абсолютно новою партією приємних відчуттів. Але, можливо, ти зараз не в настрої для них, мій друже.

"Хаким!" – крикнув Нік. «Ти косоокий старий сучий син!» І його обличчя розпливлося в посмішці, яку він не використав уже багато годин. «Що ви робите тут – чи там – чи де б ви не знаходилися? А що із програмою H19? "

"Тепер я секретний агент", - сказав Хакім похмуро. "Г-н. Хоук дав мені тимчасове завдання. Мене спеціально послали, щоб виправити твої помилки ». Потім його голос змінився; це було низько і серйозно. «Ми поговоримо пізніше, Ніколас. Але у мене є одна новина, яка, я думаю , може вас зацікавити Ось що: я згадав, кого я бачив, спостерігаючи за хірургом фон Клюге на тій вечірці в Каїрі.Наступного дня він залишив країну, місце призначення невідоме - у його паспорті було багато віз, включаючи Канаду. але Канада досить близько, я описав його вашому містеру Хоуку, якого особливо цікавили його штучні руки.

«Штучні руки!» Нік випростався на сидінні водія, а Джулія відвернулась від Хаммонда і витріщилася на нього.

«Так, штучні руки. Їх дві, причому непогані. Зважаючи на все, в іншому він сильно змінився, але, судячи з опису, який я зміг дати, Хоук думає, що знає цю людину. Його ім'я було названо мені Мартіном Брауном за професією, комівояжером у якійсь вузькоспеціалізованій компанії з виробництва обладнання, яка часто відправляла його по всьому світу. Але цілком імовірно, що його заняття зовсім інше, і його звуть не Мартін Браун, а Юда».

Розділ дев'ятий

Десята людина

Пальці тонкої форми, майже природні, б'ють за металевим татуюванням барабана на полірованій поверхні столу. Голоси наповнили кімнату; на підвищених тонах чоловіків, залучених до спекотної ділової дискусії. Цього разу плівка була спеціально обрана, щоб заглушити живі звуки, бо тепер було неможливо вести повсякденні справи за допомогою накиданих нотаток та випадкового короткого шепоту. Було надто багато про що говорити.

Ти повинен бути впевнений у цьому, Ей Джей, ти повинен бути впевнений! - Вигукнув голова, і його голос пролунав

навколо столу, як спів виття розлютованого комара. «Ми не можемо дозволити собі обдурити себе чутками, які, можливо, були навмисно підкинуті».

"Я впевнений у своїх силах", - вигукнув Ей Джей. пробурмотів. «Спочатку я почув цю історію в Буффало, а потім знову у невеликому містечку неподалік Вест-Веллі. Потім, як і було заплановано, я зв'язався з Л.М. Він підтвердив, що зі своєї вигідної позиції він бачив, як гелікоптер упав, і спостерігав за пошуковими групами. Фен напевно мертвий. Що стосується Б. - Ні, я не можу бути впевненим у цьому. Але він не зв'язався зі мною, як мав. Може, М.Б. ви чули про нього?

"Не будь дурнем!" - люто завив комар. «Запитав би я вас про це, якби я сам знав відповіді? Звісно, ідіот! Ні, від Б.П. Я також не чув нічого розумного від Джей Ді з Нью-Йорка. Він нічого не бачив, нічого не знає, тільки те, що Картер та російська жінка не повернулися до свого готелю. Але я отримав звістку з Каїру. Да-а-а, я чув із Каїра! І єгиптянин, Садек, вислизнув від нашого народу там. Він знає лише те, що він виявив і що він робить зі своєю інформацією».

А.Дж. знизав плечима. «А що він міг відкрити? Він не знатиме, де нас знайти, і він не впізнає нас, коли побачить нас. Ми були обережні. Звичайно, він не бачив нас ні до, ні після наших... е-е... операцій. І фон Клюге повернув нам всю інформацію та фотографії зі своїх файлів. Він ...

"Ах, він повернув нам фотографії, так!" Людина на чолі столу зобразила усмішку, що перетворила його обличчя на мертву голову. «І я б убив його набагато раніше, якби не з'ясувалося, що ми могли б використати його надалі – у цьому випадку я був би дуже впевнений, що він не зберігав приховані копії. Але як би там не було, працювати треба було швидко і без звичного піклування. Ба! ті платні єгиптяни виявилися гіршими, ніж марні. Необережне вбивство та необережний пошук. Ах так, цілком імовірно, що свиня фон Клюге - мій шановний земляку, прогни його бог! - Зберіг копії картинок для себе. І Седек не такий дурень, яким виглядає. Якщо й були картинки, Садек їх знайшов».

«Але картинки?» HM заговорив уперше. «Це все, що він міг знайти, і нам нема чого їх боятися. Це великі країни і як йому нас знайти?

Металева рука тяжко вдарила по стільниці.

"Я кажу вам, що він не дурень!" - прогарчав тонкий голос. «Він знайде їм гарне застосування. Ви можете розраховувати на це. І це не лише картинки. Він бачив мене! Мене! Він може пам'ятати; він не може нічого цього зробити. Але може. Звичайно, він зробить ці неймовірні спроби вбити його. Пекельні зуби, я мав зробити це сам! Але вистачить про це. Він живе; він небезпечний. Імовірно, росіянка теж живе. Ще одна небезпека. Тому ми маємо діяти швидко». Його палаючі щілини в очах розсікали стіл, як гарячі ножі, по черзі впиваючись у кожного чоловіка. Були лише чотири члени правління, крім голови; троє займалися своєю справою у Сполучених Штатах, а двоє інших.

«Ми маємо припустити, - продовжував пронизливий голос, - що і Чанг, і Фен мертві. Це означає, що весь наш зв'язок із заводом був стертий миттєво. Дуже шкода, що ми не можемо зробити подальші заміни на заводі, але я вважаю, що ми повинні вважати себе щасливими, зробивши те, що ми зробили. Коли настане день L, ми легко візьмемо рослину. А поки що у нас є все необхідне для генеральної репетиції». Пергаментне обличчя знову розкололо усмішку мертвої голови, а важкі плечі стиснулися. «Перед вами четверо – інструкції. Читайте та записуйте як завжди. З рештою зв'яжуся сам. Відтепер ми активізуємо всі дії, особливо пов'язані із матеріалами із заводу. Наші троє чоловіків на місцях займуться його розповсюдженням. Ви, AJ, докладете додаткових зусиль і приймете ЛСД. Ви побачите, що я зробив так, щоб його використання збіглося з вимкненням електроенергії. Ви, CF, звертатиметеся із забруднювачами. О.Д., те саме, але ви сконцентруєтеся на водопостачанні. Х.М., ви залишитеся тут на два дні. Ви маєте віддалений вимикач живлення? Добре. Ви активуєте його відповідно до вказівок, а потім повернетеся в готель, щоб встановити передавач і приймати дзвінки. Я сам поїду і подбаю про те, щоб усі наші плани збувалися. Ми тут більше не зустрінемося. Це може бути небезпечно. Інший ваш обов'язок, Є.М., полягатиме в тому, щоб повідомляти про будь-які слідчі дії тут, у Канаді, протягом наступних кількох днів, після чого ви отримаєте подальші розпорядження. Пам'ятайте – зараз ми працюємо над генеральною репетицією. Там може бути лише один. Це має бути успіх, це має бути руйнівно! А після цього… ах, після цього! » Знову огидна посмішка, як зловтіха Смерті в склепі. «Після цього остання темрява. День L та кінець. Уся Північна Америка буде нашою».

Він глибоко і задоволено зітхнув і відкинувся назад, думаючи про славу, яка чекала попереду його та китайських майстрів, які так багато платили йому. «І добре б, – подумав він. ну вони повинні.

А потім він різко нахилився вперед, і його трохи жорсткі пальці поринули в портфель.

"У мене теж є картинки", - сказав він. «Вивчіть їх. Запам'ятай обличчя. Це ті люди, яких ми маємо шукати. Це люди, яких ми повинні уникати чи вбивати. Бажано вбити. П'ять осіб. 5. Вивчайте їх! »

* * *

Дев'ять мінус два – сім, плюс один – вісім. А восьмим був Юда. У його розумі не було сумніву.

Нік відкинувся назад у літаку ВПС США та заплющив очі. «Слава богу за Хакіма», - втомлено подумав він, - «Шкода, що возз'єднання було таким коротким і безрадісним, але коли все це безладдя буде улагоджено, їм треба було відшкодувати це однією пекельною балаканкою - Нік, Хакім, Валентина і Джулія». , і, можливо, навіть Хоук.

У його голові та в кишені були картинки. Їх десять. Дев'ять були копіями фотографій, які Хакім виявив у будинку фон Клюге, і серед них були особи фальшивих Паррі та Хьюза. Десятий був малюнок, зроблений з пам'яті Хакімом, і уявний образ Ніка був забарвлений його власними гострими спогадами про цю людину. Валентина підтвердила основну історію; її дев'ять були такими ж, як у Хакіма. Дев'ять мінус два залишає сім… плюс один дає вісім… а восьмою живою людиною була всюдисуща, вбиваюча Іуда, людина, яка стільки разів пропонувала свої послуги тому, хто більше заплатить – за умови, що цей учасник торгів поділяв лякаючу ненависть Юди до Західного світу.

Нік задрімав. Нью-Йорк і Вест-Веллі залишилися далеко позаду нього; Західна долина кишить додатковою охороною, AXEmen та суворими хлопчиками Дж. Егберта; Нью-Йорк знову благословенний присутністю Валентини. Але цього разу вона погодилася замаскуватися, і в Хакіма теж було дивне обличчя.

Джулія поряд з Ніком потяглася уві сні, і пасмо нового світлого волосся впало на її нові блакитні очі. Вона виглядала такою самою скандинавкою, як і сам Нік; Редакційний відділ AXE зробив їх максимально схожими на брата та сестру Viking.

Нік ворухнувся і подивився на неї. "Практично кровозмішувальний", - пробурмотів він.

Джулія знову потяглася. «Ніякого інцесту прямо зараз, братику, - сонно співала вона. «Твоя маленька Інгер потребує відпочинку».

«Ти отримала це, люба, - сказав Нік, глянувши на годинник. «Ми приїдемо до Монреаля приблизно за десять хвилин. Час денного сну скінчився.

Що це було. Не тільки тоді, а й на багато годин вперед.

Вони оселилися в сусідніх одномісних кімнатах скромного готелю «Едвард» і майже одразу виїхали на оглядову екскурсію. Але вони були озброєні не лише фотоапаратами, і вони побачили поліцейські ділянки, муніципальні управління, туристичні бюро, офіси авіакомпаній, готелі, ресторани та особи. Найбільше вони шукали обличчя. Через деякий час вони розлучилися, домовившись зустрітися за напоями у барі Princess готелю Monte Royale.

* * *

Паніка у Штатах почала наростати.

По-перше, це були тижні періодичних відключень електроенергії, смогу, брудної води, криваво-червоних озер під ранковим сонцем. Потім раптово почалися розмови, дикі чутки про те, що сталося у Вест-Веллі.

Водночас нове спостереження миготливих літаючих тарілок у штаті Середнього Заходу.

Ще одне озеро, криваво-червоне.

Зміг у Дарієні, штат Коннектикут. У Дарієні!

Потім медсестра у лікарні Денвера виявила дивний контейнер далеко у шафі для білизни. Вона викликала чергового стажистка на свій поверх. Він повідомив про це свого начальника. Його начальник викликав поліцію.

Те, що про це говорила поліція, було у денних газетах.

Це було незадовго до того, як загадкові контейнери почали з'являтися на звалищах, кухнях ресторанів, нічліжках, залізничних станціях та роздягальнях по всій країні. Більшість із них були нешкідливими. Але деяких із них не було.

Вони були на відстані сотень, навіть тисяч миль один від одного, невинні коробки та небезпечні. Але новини поширилися швидко. І сам факт того, що ящики були розкидані так широко, сприяв перетворенню страху на майже істерію. Це означало, як казали люди, що серед них було безліч ворогів. Або як ще вони могли поширити свою зраду так далеко й широко? На той час вони були цілком впевнені, що є ворог, і ті, хто не вірив у прибульців з космосу, неминуче почали пов'язувати всі лиха, великі та малі, з одним джерелом. Червоний.

І вони мали рацію. Але через свою невинність у них не було можливості дізнатися, що те, що відбувається з ними, було викликане не чим іншим, як невеликою групою надкваліфікованих саботажників, озброєних хімікатами, кінопроекторами з батарейним живленням, барвником, простою електронікою. пристроїв та смертельного видобутку із заводу West Valley. Їм не спадало на думку, що противник це широко поширював лише тому, що він здійснював швидке та ефективне використання авіаліній, доступних для всіх.

*

Нік прибув до готелю Монте-Рояль на кілька хвилин раніше. Було цілком природно використовувати цей час, ставлячи ті ж питання, які він ставив в іншому місці протягом дня, але він робив їх автоматично і без особливої надії. Найбільшою його ініціативою була авіакомпанія, що виписала квиток Паррі, і це виявилося марним. Як і всі його інші зусилля.

І тому, коли керуючий готелю та його детектив із жалем похитали головами, він зовсім не здивувався. Вони переглянули всі фотографії, включаючи нарис Мартіна Брауна, зроблений Хакімом, і серед них не було жодної, яку вони дізналися б.

«Гарно виглядають чоловіки», - прокоментував керуючий готелю. «Тільки людина з бородою і цей хлопець із черепним обличчям взагалі ні на що не схожий. Але ти залишаєшся тут, і я уточню у адміністратора та прислуги.

Нік залишився і поговорив із менеджером.

"Сумніваюся, що вони були тут гостями", - сказав Нік, просто щоб щось сказати. «Насправді, наскільки мені відомо, лише один із них – бородатий чоловік – колись був у Монреалі. Я думаю, що вони, мабуть, колись зустрічалися десь, але не обов'язково тут. І все ж ми знаємо, що ця людина, - вона торкнулася ескізу Юди, - має візу до Канади. Можливо, вони влаштувалися у вашій країні».

Менеджер криво усміхнувся. – Сподіваюся, не на моєму місці. Мені не хотілося б думати, що я міг укривати банду міжнародних злодіїв». Нік назвав їх так, щоб не вдаватися до деталей, і це принесло співпрацю, якщо не конкретним результатам.

А потім обличчя менеджера завмерло, і в його очах з'явилася цікавість.

- Укривають їх, - слабо повторив він. «Не як гості. Звичайно, не як гості, інакше я б напевно бачив деяких з них, принаймні. Якщо вони не були замасковані? Але… можливо, вони не потребували маскування. Бо вони не очікували, що їх побачать. Чи не з першого разу. І ви кажете, що думаєте, що в них мало бути де зустрітися?

"Так, я так думаю", - різко сказав Нік. "Що ти до чого?"

Менеджер підвівся і вперся обома руками в передній край столу. "У нас є конференц-зали", - сказав він інтенсивно. Окремі конференц-зали. Деякі компанії використовують їх для засідань ради директорів чи спеціальних бенкетів. Здебільшого вони використовуються лише за спеціальним призначенням. Але одна-дві компанії здають їх на тривалий термін. Вони мають окремі входи, власні ключі. Навіть особливі замки. Ми ніколи не бачимо, щоб ці люди приходили і йшли - вони вживають таких заходів через дуже секретний характер їхнього бізнесу. Я не маю навіть говорити тобі, хто вони такі...

"Але ти будеш", - наполегливо сказав Нік. "Ви повинні. Мені нецікаво втручатися в безневинні справи; Я шукаю одну групу дуже небезпечних людей. Злодії? Вони вбивці, мужик! Я повинен знати.

Менеджер дивився на нього. "Так", - сказав він. «Я думаю, тобі краще знати. Одна з кімнат використовується відділенням уряду Канади і вони використовували її вже багато років. Я ручаюся за них, поки пекло не замерзне. Інший – Canadian Ceramics, Ltd. Мені сказали, що все ще в процесі будівництва, тому вони не мають власного постійного офісу. Я бачив одного з них лише одного разу. Не можу сказати, чи це був один із цих чоловіків на ваших фотографіях. Він був літній, сивий, почесний. Підготовлені всілякі довідки та рекомендації та оплачені за півроку наперед. Наполягав на абсолютній конфіденційності, тому що його компанія впровадила революційно новий процес на стадії планування і не могла розраховувати, що конкуренти дізнаються про це. Я вже багато разів чув подібні історії. Так що, звісно, я ...

- Купився, - закінчив Нік. «Звичайно. І ви не уявляєте, коли вони проводять свої збори? "

«Зовсім ні, ні. Вони приходять і йдуть непоміченими, як і урядовці.

«Я хочу побачити цю кімнату», - сказав Нік, прямуючи до дверей.

"Сам відвезу вас туди", - сказав менеджер і провів Ніка через вестибюль.

Вони разом обійшли будинок і вийшли на вузьку асфальтовану дорогу, що веде до готелю.

"Входи окремі, як бачите", - зазначив менеджер.

Нік побачив. Вони були не лише окремими, а й захищені низькими цегляними стінами, що ведуть до окремих під'їздів. При розумній обережності десять чоловік або дві дюжини чоловіків могли легко прийти та піти непоміченими.

"Дякую", - сказав Нік. "Ось цей? Добре. Я піду один. І його кивок означав відмову.

Але як? У мене немає ключа.

"Я маю."

Нік дочекався, поки його провідник зник з поля зору, а потім взявся за роботу зі спеціальним відмичкою. Замок був справді хитрим.

І це було прикручено зсередини.

Він працював тихо, методично, радіючи засову всередині, бо це напевно має означати, що там хтось був.

Відбулася серія низьких кліків. Він зачекав секунду, але нічого не почув зсередини і відсунув затвор.

Потім він зупинився у вузькому коридорі і замкнув за собою двері. Він знову зупинився, щоби послухати.

Нічого.

Були міцні дерев'яні двері.

Досягши кінця коридору, він мовчки ковзав до нього. Він теж був замкнений.

Він узяв його і ковзнув усередину.

Це був великий зал засідань із великим блискучим столом. Стіл був порожнім, і місця навколо нього були порожніми.

Через кімнату були ще одні двері. Той був напіввідкритий.

Нік потягнувся до Вільгельмін і підійшов до дверей.

Кімната за нею була маленькою, трохи більшою за туалет, і великий чоловік з м'яким обличчям сидів за столом і стукав по зв'язці ключів. І це були не ключі від друкарської машинки.

Абетка Морзе була мовою, яку Нік знав досить добре, щоб думати. Йому не потрібно було зупинятися, перекладати та пропускати якесь повідомлення. Він притиснувся до стіни біля крихітної кімнати та прислухався.

"HM, HM, HM", - почув він. «Заходьте Т.С. Заходьте до Т.С. Звіт. "

«Т.С., Літл-Рок. Т.С., Літл-Рок. Stinkbomb у негритянському секторі викликала жорстокі заворушення. Все місто у напрузі. Завершено присвоєння ящиків згідно з MB замовлень, незважаючи на складні обставини. Усі з підозрою ставляться до незнайомців із сумками. Майже напали, та втекли. Проте графік викинули. Затримка заважає виконанню наступного проекту. А також копи на виходах із міста, на вокзалах тощо. Не буде розумною спробою догляду. Запитати пораду. Над."

«HM до Т.С. Чи маєте ви безпечне житло там, де ви знаходитесь? Над."

«Досить безпечно. Готель Рундаун на Орваль-стріт.

«Залишайся там для подальших розпоряджень. Не можу порадити інакше, доки MB дає інструкції. Він може звернутися до вас безпосередньо, але сумніватися в тому, що він уже досяг вашого району. Можу лише запропонувати вам почекати в готелі та повторити контакт через дві години. Над."

Нік почув плавне клацання перемикача, а потім різке скрегіт стільця. Шляхетний чоловік голосно позіхнув і підвівся на ноги. Його велика фігура вимальовувалась у дверях поруч із Ніком.

Нік відкинувся назад, щоб набратися сили, а потім рвонувся вперед. Ствол Вільгельміни різко, люто вдарився об скроню великої людини; а потім удар карате лівою рукою Ніка встромився сокирою глибоко в шию.

HM впав без звуку.

Його обличчя було дзеркальним відображенням однієї з картинок Хакіма.

Цього разу Нік не ризикував. Він швидко взяв міцну липку стрічку, яку він майже втратив надію використати, і зв'язав нею рот, руки та кісточки. І коли він це зробив, він узяв крихітний шприц і пляшечку з внутрішньої капсули і зробив укол у вену Х.М.

У маленькій кімнатці були невеликий передавач-приймач і одна повністю упакована валіза, Нік швидко глянув на обидва і потім намацав невеликий перемикач за лацканом. Вшите в його куртку двостороннє радіо було не більше за портсигар, але було потужним і універсальним.

"N3 в AX HQ", - пробурмотів він. “Головний пріоритет для Хоука… Сер? Знайшов зачіпку у готелі Mont Royale. Я поверну його тобі. А поки ось ще один, і він означає максимальну швидкість: один із семи знаходиться в Літл-Році, у схудлому готелі на Орваль-стріт, і йому наказано залишатися там. Але він не може залишатися там надовго, так що ...

Він закінчив своє повідомлення чітко. Перш ніж він закінчив, почув тонкий голос Хоука: «Садек! Негайно приведи мене сюди, Садеко. Добре, Картер. Добре. Нарешті заради бога! Закінчено.

Наступний дзвінок пішов до Джулії. Він міг чути звуки бару на задньому плані.

«Купи собі випити, лялька?» - спокусливо сказав він у крихітний мікрофон.

"Заблукайся, засранець", - різко сказала вона. «Купи собі випити. Я йду."

Він чекав, вивчаючи маленьку машину перед ним. Це був незвичайний пристрій, але він вирішив, що зможе змусити його працювати.

Приймач Х.М. почав пищати.

«LM Норфолк. Л.М., Норфолк, - йшлося у ньому. "Увійдіть, HM, увійдіть, HM, увійдіть, HM"

Нік клацнув перемикачем передачі. Він не бачив, щоб прихований другий перемикач на задній панелі крихітної машини автоматично спрацьовував, коли він почав передачу.

"HM, HM, HM", - постукав він. «Заходьте, Л.М. Ідіть, Л.М. Репорт».

Пауза. Потім: Х.М. Запит. HM Запит. Ваш дотик інший. Щось не так? Запит. Запросіть додаткову ідентифікацію».

"Добре, Нікська", - прошепотіла Джулія йому у вухо. «Мені довелося залишити бар. Занадто багато слухачів. Я в дамській кімнаті. А ти де, чорт забирай? Говори, коханий».

- Х.М., Х.М., Х.М., - постукала трубка. "Назвіть себе."

«Почекай, Джуліє», - прошепотів Нік. "Повернуся до тебе через секунду".

Його пальці грали клавішами.

«HM у Л.М., - постукав він. «Так, щось не так. Діяльність у готелі. Обшук підозрюваного. Б.П. мабуть говорив. Повинен скоро виїхати звідси. М.Б. отримаємо повідомлення протягом наступних кількох годин. Стривайте – хтось прийде. Звичайно, але почекай! »

«Джулія, дитинко», - сказав він у мікрофон, - «вийди з готелю, обійди західне крило, вибери другий шлях із цегляними стінами і подай сигнал топір». Дорогою відправь повідомлення Хоку, що одна з наших курей живе в Норфолку. Подробиці згодом, але зараз я на іншій лінії».

Він знову постукав. «HM до LM Safe поки що, але пошук наближається. Ваш звіт швидко. Я перешлю до MB якщо я піду звідси.

Поспішайте, Л.М. Поспішайте».

«LM до Х.М. », - була відповідь, і цього разу постукування з іншого кінця було не таким плавним, як раніше. «Повідомте наступне. Розміщений контейнер у корпусі ВМФ. Почав лякати блюдцем. Залишив забруднювачі смогу у восьми різних місцях. Запитати деталі проблеми з вашого боку. Над."

- Немає часу, - наполегливо постукав Нік. «Треба негайно піти. Останні замовлення від MB для вас є наступним. Залишайся на місці. Він зв'яжеться з вами особисто через кризову ситуацію. Ви маєте безпечне житло? »

«Досить безпечно. Мотель "Скайлайн", 17-й маршрут.

«HM Л.М. Залишайтеся там і будьте обережні. Немає потреби у великій тривозі, але треба виявляти обережність. Чи не намагайтеся зв'язатися з іншими. М.Б. або я зроблю це якнайшвидше. Над."

«Але мої попередні інструкції…»

Нік заглушив прослуховування своїм власним.

"Були змінені. Ви підкорятиметеся новим наказам. Кінець зв'язку."

Пауза. Тук-тук. «Прийміть. Над."

Нік усміхнувся про себе, встаючи з маленької машини. Він був готовий приймати нові вхідні дзвінки, і він також. Цього разу йому пощастило, і якщо йому пощастить і далі, він зможе сидіти тут і приймати повідомлення, доки всі вони не подзвонять, і Хоук їх забиратиме одне за одним.

На жаль, він досі не знав про прихований перемикач на задній частині машини, який був встановлений Х. вимкнувся, коли він встав, щоб потягтися, і це спрацювало автоматично, коли Нік почав передачу. Він не міг знати, що до нього був підключений таймер і він випадково залишив його в положенні «включено».

Нік знову заговорив у свій крихітний мікрофон, коли почав обшукувати упаковану валізу. «N3 до Хоку. N3 в Hawk. Далі до Норфолку ведуть. Безперечно Норфолк. Вірджинія. Проспект розмістив контейнер, ймовірно радіоактивний, у житловому блоці ВМФ. Самого себе можна знайти в готелі Skyline, Норфолк, Маршрут 17. "

"Добре. У мене вже є людина... ну, хтось... на шляху до Норфолку, - повернувся Хоук. "Яка з них це перспектива?"

- Не знаю, - холодно сказав Нік, риючись у валізі. "Ініціали, які він використовує в даний момент, - Л.М. Але він не надіслав свою фотографію разом зі своїм повідомленням..."

«Добре, добре, вистачить про це. Але чи знаєте ви, чи це був Юда? »

Нік похитав головою в мікрофон. «Це був не Юда, безумовно не Юда. У Літл-Році теж не було. Вони обоє чекають наказів від М.Б. сам. Мартін Браун, бос. Чи це Брюн, чи ще щось? Між іншим, я зараз розумію валізу, яку, мабуть, мав винести звідси HM хлопець. Я підозрюю, що це лише один із кількох, решта вже використовується десь ще. Це має дати скептикам привід задуматися – у ньому більше смакот, ніж у чоловічій сумці Fuller Brush».

«Чекай», - сказав Хоук і заговорив з кимось поряд з ним. «Проспект Л. М. Норфолк. Сповістіть нашого кур'єра, негайно надішліть підкріплення. Говорять, що він знаходиться в мотелі Skyline, Маршрут 17. На двомісному! Добре, Картер.

Нік продовжив огляд. «Забруднюючі речовини, які вам потрібні? Зробіть свій вибір. Чи зміг тобі потрібен? У нас багато! Тобі вистачить смердючих пігулок? Візьми додому упаковку із шести”. Він описав вміст Хоуку, поки швидко розбирав його.

Один невеликий кінопроектор з двома незвичайно широкими отворами, двома лінзами та двома супутніми рулонами плівки. - Готовий посперечатися, тривимірні літаючі тарілки, - сказав Нік.

Велика плоска упаковка пігулок вугільного кольору, що викликають нудоту до ніздрів. Каністра з желатиновими ковпачками-правилами, наповнена якоюсь рідиною. Пара шматочків. Маленький електронний пристрій з крихітним поршнем і таймером - щось подібне до надсучасної версії динамітного детонатора, за винятком того, що він, здавалося, був призначений для вибуху або заклинювання електричних кіл.

"Добре, решта залишиться", - сказав Хоук. "Я зрозумів. Я надішлю людину взяти передавач: я не хочу, щоб ви годинами сиділи на дупі і балакали. Ти маєш інші справи. Я буду на зв'язку."

У вусі Ніка пролунало легке клацання, і Хок зник. «Крутий старий диявол», - подумав Нік і потім піднявся на ноги через стукіт у вхідні двері. "Ліззі Борден тремтіла", - підказував йому ритм, і він знав, що його відвідувачкою була Джулія.

Він глянув на знайомі риси обличчя Х. Чоловік був поза домом і залишатиметься там доти, доки лікарі AXE не розбудять його за допомогою протиотрути. Він ще може поговорити. І передавач все ще був на місці, щоб видати людей, які його використали.

Справи йшли дуже непогано.

Він зробив два кроки від крихітної кімнати.

Вибух був настільки раптовим, що охопив його, перш ніж він його почув.

З шиплячим, лютим, оглушливим ревом і болісним тріском металу маленька кімната вибухнула за ним і викинула уламки, що летять, у велику кімнату. Уламки сталі, гіпсу та дерева бризнули назовні, ніби вистрілив із гармати; грудки та уламки обпікаючих снарядів ударили його по потилиці. Нік упав, як віл на бійні.

Передавач доставив останнє повідомлення.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Два проти двох

Людина зі штучними руками сиділа, опустивши капелюх на очі, і чекала до останньої хвилини, перш ніж сісти на другий за день рейс. Але він був насторожений і спостерігав.

При останньому дзвінку на рейс він неквапливо підвівся і спустився трапом, тонко посміхаючись про себе. Він думав, що подорожувати до Сполучених Штатів і через них не важко, якби тільки в одного були посвідчення особи та паспорта на всі можливі випадки. І ті, що в нього були – найкраще, що можна було купити за гроші. Так само чинили і його люди.

Він сів у літак і слухняно пристебнув ремінь безпеки.

Загалом він залишився задоволеним. Було дуже шкода Б.П. та завод, але вони виконали своє головне завдання. Тепер треба було просто працювати з подвійною обережністю, і він звик до цього. Навіть питання про новий штаб було вже вирішено; її було вирішено заздалегідь, оскільки потрібно місце для зберігання вкрадених матеріалів із Західної долини.

О так. Справи йшли дуже непогано. Газети, репортажі з радіо; всі були задоволені. Ще день або два, і настав час для останнього, пом'якшуючого удару перед днем ​​L.

За тисячі миль звідси інший чоловік висловлював подібні думки. Він був одягнений у тьмяну армійську форму, як і люди, що були з ним; але вони представляли вищі військові уми своєї країни.

«Ми входимо до півфіналу, – сказав генерал Куо Сі Тан із тихою гордістю. «Наші власні сили перебувають на піку готовності, а умови з іншого боку майже дозріли. Юда вчинив добре. Імперіалістичні собаки вже залиті страхом. Йому потрібно тільки вибрати підходящий момент, нашому Іуді, і тоді він зробить свій хід. Це буде остаточне сум'яття, хаос. Потім ми переїжджаємо».

«Починаєш думати, що в нашому русі навіть не буде потреби», - зневажливо пробурчав Лі Ту Мень. «Можливо одного страху буде достатньо, щоб зламати паперового тигра. Тоді ми зможемо… а… вести переговори на своїх умовах.

"Можливо", - сказав Куо Сі Тан. «Але побачимо, побачимо. Звичайно, страх та деморалізація – наші головні союзники. Але коли загальна сума всіх страхів поєднується з незрозумілою темрявою, що широко розповсюдилася ... ах, яка ще більша можливість у нас коли-небудь з'явиться для використання Зброї! Але, як я вже сказав, нам доведеться почекати та подивитися – почекати зовсім небагато – щоб побачити, чим закінчаться військові ігри, генеральна репетиція. Потім ми діятимемо відповідно. Але все залежить від Юди».

* * *

У його вухах долинало белькотіння голосів, а голова здавалася лопнулою перезрілою динею. Щось липке прилипло до його спини і сочилося по обличчю. У нього був присмак крові та запах крові.

«Думаю, це кров», - приголомшено подумав Нік і спробував розплющити очі. Але жоден м'яз на його обличчі чи тілі не рушив.

Крім крові, був ще один запах - суміш гіпсового пилу, що збиває з пантелику, розплавленого металу і обпаленого дерева.

Люди говорили дуже голосно та збуджено, і йому хотілося, щоб вони пішли. Звук та біль пронизали його тіло. Кров, хаос та агонія; ті речі, про які він знав. Але не більше.

А потім у його ніздрях з'явився ще один запах - ароматні парфуми, схожі на чистий і прохолодний, але до певної міри спокусливий вітерець. Легкі пальці торкнулися його обличчя; волога крижана тканина ніжно погладила кров.

Голос Джулії шепотів йому.

Джулії... Він все ще не міг розібрати окремі слова через белькотіння і рев у вухах, але його почуття повільно поверталися до нього - тепер достатньо, щоб він зневажливо подумав, що всі ці люди марили, як купка ідіоти. Тим не менш, він все ще навіть не гадав, де він, і його очі дивилися в червону темряву.

Потім голос Джулії раптово став різким та чистим. Він підвівся над лепетом і обірвав його, начебто її голос був вимикачем.

«Мені потрібний лікар у готелі та таксі», - різко сказала вона. «Якщо тобі потрібно викликати поліцію, зроби це і перестань базікати. Але вам було б набагато краще, якби ви якнайшвидше запросили сюди CBI, людину, і дозвольте мені все їй пояснити. В іншому випадку я сам зателефоную безпосередньо до Вашингтона. А тепер вийдіть звідси і принесіть мені того лікаря та таксі. Я серйозно!

І подобається тобі це чи ні, я можу віддавати тобі накази, тож люб'язно роби, як тобі кажуть.

«Досить зарозуміла з її боку», - туманно подумав Нік. Вона теж бреше, солодка сучка. Але робить це добре.

В кімнаті раптом стало тихо, якщо не рахувати тихого бурмотіння Джулії. Спочатку він подумав, що вона розмовляє з ним, але потім почув, як вона сказала: «Барон в AX HQ. Терміново Хоуку, Барону в AX HQ. Терміново для Хоку »

А потім його голова знову закружляла, і він глибоко поринув у червону темряву.

За кілька хвилин він знову сплив на поверхню, і спогади спалахнули, наче гострий біль. Його очі розплющились і побачив, що Джулія схилилася над ним, і він з усіх сил спробував сісти.

"Вниз, тигр", - запобігливо сказала вона. "Ви ще не готові до занять йогою".

Його очі випробувально бігали по кімнаті. То був хаос. Але найгірше було

Закривавлена постать, що лежить у футах від нього.

- Джулія, - болісно прохрипів він, - це ...?

Джулія кивнула головою. «Твій бранець, так. Якщо ви берегли його для розмови, вам знову не пощастило. На нього впало щось дуже гостре та важке, і – прощай, номер три. А тепер заткнися ненадовго. Шарлатан з готелю збирається вас підлатати, а потім ми повертаємось до Нью-Йорка. Папа Хок – це ...

"Почекай", - сказав він наполегливо. У них десь є схованка. Радіоактивний матеріал. Вони повинні тримати його у якомусь місці, щоб до нього можна було приїхати. Це могло бути тут, десь у готелі. Доведеться провести пошук лічильником Гейгера – доведеться перевернути все місто з ніг на голову.

"Не ти", - твердо сказала вона. «Ти не у формі, щоб перевернути щось із ніг на голову. Я повідомлю Хоуку, і це зможе зробити хтось інший. Але не ти».

Біль пронизав його голову, а потім настав ще один момент чорноти. Невиразно він почув, як відчинилися двері, і почув кроки, що йшли коридором. Вони принесли з собою голоси та легкий запах антисептиків.

"А що щодо інших?" – слабо спитав він. «Літл-Рок та Норфолк? Будь-яке слово?

"Занадто рано для Літл-Рока", - пробурмотіла Джулія, коли до кімнати увійшли лікар і домашній детектив. «Але якщо наш птах не прилетів із Норфолка, ми повинні встановити контакт прямо зараз».

Місіс Гаррі Стефенсон пережила багато дивних подій за дев'ять років роботи як власниця мотелю Skyline в Норфолку, але цей, схоже, перевершив їх усіх. Вона ніколи в житті не бачила парочку детективів з таким дивним виглядом. Що ж, один був досить стандартним, за винятком того, що він здавався набагато акуратнішим і жорсткішим, ніж нечупарати, які зазвичай приходили на пропущені дзвінки на відстеження, але інший -!

Вона відірвала від них очі і знову подивилася на низку фотографій, розкладених на її стійці реєстрації.

"Так, я певен", - щебетала вона пташиним голосом. «Ось це прямо тут. Прийшов учора ввечері до Hertz, вийшов сьогодні вранці, прийшов сьогодні пізно ввечері, відтоді не виходив. Номер сім, праворуч від вас. Ви бачите, що машина ще там.

«Чорні двері чи вікна?» величезний чоловік пророкував своїм глибоким голосом із дивним акцентом.

Вона похитала головою. «Немає дверей. Маленьке вікно у ванній кімнаті. Немає виходу – чи всередину – крім фронту. І велике скляне вікно у передній не відкривається через кондиціонер. Ось ключ. Якщо хочете, то можете зупинити машину перед номером шість. Там нікого немає.

"Як ви, мадам", - прогримів здоровань. «І будьте впевнені, що якщо буде якась шкода, ви отримаєте достатню компенсацію».

«Ну, я сподіваюся, ти не…» - почала вона, але великий чоловік і худорлявий міцний чоловік уже йшли з її офісу.

Вона дивилася, як вони сідають у машину, що чекає, і коротко розмовляють з водієм та іншим чоловіком. «Як дивно вони виглядають разом, – подумала вона. Прямо як Ніро Вулф та Арчі…

Автомобіль під'їхав до будинку номер шість. Вибралися великий чоловік і худорлявий; двоє інших чекали.

- Стукайте у вікно, - м'яко сказав здоровань Чарлі Хаммонд. "Я скористаюся ключем".

Чарлі ковзнув до вікна і видав ритмічний стукіт, який міг бути обережним сигналом. Усередині почувся легкий рух, і Чарлі продовжував стукати.

Замок повернувся з крихітним клацанням, і здоровань штовхнув. Нічого не трапилося. Знову натиснули. Двері не відчинилися.

"Зут!" сказав здоровань роздратовано собі під ніс; відступив на два кроки, рвонувся вперед, як розлючений бик, з одним величезним, неймовірно потужним плечем, спрямованим у двері, і вдарив триста фунтів м'язової тяжкості по хисткому дереву.