1-10 Збірник детективів із серії Кіллмайстер про Ніка Картера,

«Це Паділла, – сказав Нік. «Ви сказали, що він сказав вам щось ще. Що це було?"

"Це була наша перша зустріч", - прошепотіла Евіта. «Раніше ми пішли до його квартири. Я змусив його сказати мені дещо раніше. Я погодився піти. І він сказав, що це було в нас у всіх під носом, якби ми тільки знали, де шукати. Він не знав де, бо сам був би там. Але він знав, що до Санто-Домінго лише кілька хвилин їзди. І Трухільйо засміявся, коли сказав йому. Він сказав - сказав жартома, що це буде на La Trinitaria. І він повторив це кілька разів, сказав Паділья. У La Trinitaria було щось дуже кумедне.

"La Trinitaria!" Обличчя Паули раптово побіліло і зблідло. «Так називається група спротиву, до якої належали всі наші люди! Що це за жарт, коли всі чоловіки мертві? »

«Пауло, я думаю, він навіть не зрозумів себе, Паділло. Але я вважаю, що це був не просто жарт. Я думаю, що це може щось означати для нас. Я не знаю що." Евіта втомлено зітхнула і облизнула губи. "Тепер вистачить!" - різко сказала Марі.- Вона повинна відпочити". "Ще дещо", - видихнула Евіта. "Цей китаєць, Цін-фу. Алонзо надав йому інформацію про нас, гадаю, він мало що знав, але весь час щось говорив про Алонзо, і було щось у його манері говорити, що змусило мене подумати, що він якимось чином працював з фіделістами. що він прийшов у них сумніватися". Нік кинув погляд на Паулу. "Мій кубинець?" пробурмотів він, тепер її обличчя стало ще білішим. Ми думали, що він наш друг. Особливо одного із нас. Ми маємо негайно повернутися. Марі? Ти подбаєш про Евіт?

«Але так, звичайно, звісно! А тепер закінчіть говорити десь в іншому місці».

Вона швидко вигнала їх із кімнати та поставила на кухні з кавником.

«Човен завжди поруч, - сказав Жак, коли Марі залишила їх. «У покинутій човновій сараї в Турі. Паула знає. Анрі Дюкло відвезе вас туди й назад. За домовленістю він буває там о другій годині ранку, тож скоро буде. Але якщо хочеш, ти маєш трохи часу, щоб відпочити.

Нік похитав головою. «Чим раніше ми звідси поїдемо, то краще для всіх. Ми можемо пройти туди за годину, чи не так? "Жак кивнув. "Тоді ми можемо залишити коней тут", - сказав Нік, глянувши на годинник. "Так буде тихіше. З тобою все гаразд, Пауло?

"Так." Вона різко підвелася з-за столу. «Я думаю, що ми зараз попереду, і ми маємо залишатися попереду».

"Жак". Голос Ніка був тихим, але переконливим. “Бережи себе. Я все ще думаю, що за нами стежили. І якщо вони не спіймають мене та Паулу, вони можуть піти за тобою. Не дозволяйте їм дотягнутися до вас».

Жак поплескав його по плечу. «Не буду, друже мій, – тихо сказав він.

* * *

Том Кі опинився у скрутному становищі. Було життєво важливо, щоб він повідомив Цин-фу Шу, але не менш важливо було зупинити цих людей. Всі вони. Не тільки ті двоє, які прямували до човнової пристані в Турі, а й ті, що залишилися. Вони надто багато знали. Він все ще думав, що робити, коли його навушники вловили останні прощання і звук задніх дверей, що відкриваються. Двері тихо зачинилися, і засувка ковзнула на місце. Потім він нічого не чув. Але він невиразно бачив, як дві нечіткі фігури мчали через відкритий простір між будинками навпроти і зникали в тіні.

"Якщо ні", - вирішив він. На той час, як він передасть повідомлення Цин-фу, буде вже надто пізно. Він має діяти сам і швидко. Зсередини будинку долинали тихі звуки людей, які готувалися до сна. Він усміхнувся про себе в темряві, знімаючи навушники. У його рукаві було два чи три тузи, які, якби він їх правильно зіграв, злетіли б у ціні в Пекіні. По-перше, він знав дорогу в Турі, і його не треба було вести. По-друге, чоловік та жінка йшли, і це дало йому час. І, нарешті, у сідельній сумці він мав певне спорядження, яке, як він завжди знав, коли-небудь стане в нагоді.

Він потягнувся

до сідельної сумки і витяг те, що йому було потрібно, перевірив це в темряві своїми вмілими пальцями, потім почекав у тиші цілих десять хвилин, перш ніж зробити наступний крок. Потім він сів на коня й повільно і майже безшумно направив її до будинку Леклерка. Крізь щільно завішене вікно світилося слабке світло, і це було чудовою метою.

Том Кі підняв праву руку і націлив пристрій, дуже схожий на сигнальний пістолет. Він так само діяв, але його полум'я утримувалося в мініатюрній ракеті, а його заряд був смертельний. Він натиснув на спусковий гачок і врізав другий снаряд у ствол. Перший приземлився на товстий солом'яний дах і встромився в нього, як куля, перш ніж розколотися і викинути язики розжареного полум'я. Другий полетів до вікна. Він дивився, як вона увірвалася всередину, коли він зачинив третій за ним, а потім ще один по солом'яному карнизу над вхідними дверима. Палаючий термітний склад струмінь і розливався в річки вогню, жадібно дряпаючи серце того, на кого нападало. Серія невеликих вибухів розірвала тишу, коли полум'я увірвалося до складу боєприпасів Жака Леклерка, невеликий арсенал, який мав захистити їх від будь-яких атак. Тепер це тільки посилило становище.

Том Кі опустив гранатомет і схопив поводи зляканого коня. Він відчув тепле сяйво урочистості та задоволення. Його маленькі іграшки були надзвичайно ефективними. Через кілька секунд цей будинок з глини, дерева і соломи перетворився на пекло, що палає нестерпним жаром і полум'ям, що обпалює. Це було як напалм на висушеній на сонці деревині, як величезний вогнемет на звалищі бензину. Пелена вогню накрила стіни від кінця до другого.

Ніхто з криком не виходив із дому. Після першого моменту ніхто не закричав. Полум'я жадібно в'ївалося в солом'яний дах та дерев'яні вироби і люто дряпало, шукаючи ще.

Том Кі пустив свого гарцюючого коня риссю, а потім і галопом. Небо за його спиною було червоне.

Він все ще міг випередити і чатувати на них у Турі. У цьому маленькому рибальському селі не могло бути багато покинутих човнів.

І тому ми прощаємось

Старовинний Ford пройшов поворот, як гонщик у Ле-Мані.

"Скільки ще?" - Закричав Нік, перекриваючи звук своєї швидкості.

«Приблизно тридцять секунд, з твоєї швидкості», - крикнула у відповідь Паула. Я вас зовсім не розумію. Спочатку ви хочете прогулятися, тому що там тихіше, а потім виганяєте машину у якогось жалюгідного землероба з п'ятьма банановими деревами та заставною на його халупі. Повільніше, гаразд? Ти пройдеш повз село! Ось Турі, внизу схилом праворуч.

Нік уповільнив крок і подивився на крихітну групу будинків, що збилися в купу біля ватерлінії. Він проїхав кілька сотень ярдів і різко звернув на грубу під'їзну доріжку до невеликої кавової плантації. Він глянув на свій годинник у світлі панелі приладів, перш ніж потягнути за дроти, які він перетнув кілька хвилин тому, коли підбирався до припаркованої машини. Дванадцять сорок п'ять. Не погано. Двадцять хвилин, щоб здійснити швидку і безшумну прогулянку, викрасти старовинний візок і припаркуватися за дві хвилини ходьби від човнового причалу в Турі.

"Коли ми їхали, за нами не стежили", - сказав він. Але я знаю, що за нами стежили раніше. В цьому немає сенсу. Чому за нами не пішли знову, коли ми покинули LeClerqs? Бо хтось уже знав, куди ми йдемо? »

"Це неможливо", - холодно сказала Паула. Хто міг знати? І не кажи мені, про Марі та Жака.

"Я не буду. Проведіть мене до човна, ми зачекаємо і подивимося, хто прийде. Якщо, звичайно, її нас не нападуть.

Він вислизнув з машини, злегка закрив двері й почекав, поки до нього приєднається Паула. Вона була не з тих жінок, яким подобається, коли для неї відчиняються двері.

Вона провела його по схилу пагорба повз задні двері сплячого села до провислого дощатого настилу біля кромки води. З центру його напівзруйнований причал виступав у морі, а по обидва боки від берегового кінця доку було кілька навісів по-різному аварійного стану. У кожного з навісів було по два двері: одна вела до тилу з дощатого настилу, а інші, майже завширшки з сам навіс, виходила в море. Деякі сараї були відкриті та порожні. Один або два з них були занадто старими для використання.

Паула провела його за навіси і повз виступаючого причалу до далекого кінця променаду. Дошки рипіли під ногами. Вільгельміна чекала у руці Ніка, готова зустріти компанію. Сарай на дальньому кінці доріжки шалено нахилився боком у м'яко плескаючу воду. Вони попрямували до нього. Обидві його двері були зачинені. Паула зупинилася біля задніх дверей і підняла ключ до замка.

Нік трохи поклав руку їй на плече. "Почекайте." Він кинув швидкий погляд на хлів поруч з ним. Він був відкритий на ніч і в досить хорошому стані. І

він стояв між їхнім сараєм і всіма, хто міг пройти променадом.

"Тут", - прошепотів він. «У кут, подалі від дверей. Ох! Його обмацувальні руки знайшли те, що шукали. Заберіться під цей брезент і залишайтеся там, поки Дюкло не приїде.

"Я нічого такого не зроблю!" - сердито прошипіла вона. «Ми можемо почекати у сараї Генрі…»

"Ти хоч раз мовчиш і зробиш, як тобі кажуть", - прогарчав Нік, і в його голосі пролунала крижана влада. «Іди на землю та мовчи». Він витрусив брезент на випадок, коли ховалися щури, і засунув його під нього. Приглушений голос сказав: "Чорт тебе забирай!" а потім полотно осел.

Нік виглянув з сараю і поплентався тротуаром до замкненого, де їхній човен мав чекати. Він обережно обійшов його, скоріше відчуваючи, ніж бачачи розхитані дошки та сяючі діри гниття. "Замок - це сміх", - подумав він. Будь-хто, хто хотів, міг пробитися туди протягом трьох хвилин. Він знайшов косу щілину майже у фут заввишки і кілька дюймів завширшки. З обережністю, яка підтримувала його життя протягом багатьох років полювання та переслідувань, він встромив ніс олівця в щілину, низько присів і клацнув вимикачем. Він побачив, як крихітний промінь прорізав густу темряву всередині. Але ніякої реакції зсередини не було. Він збирався заглянути всередину, коли почув тихий стукіт кінських копит по дорозі над селом. Звук припинився майже одразу. Це міг бути сільський мешканець. Але він у цьому сумнівався.

Уздовж внутрішнього краю стародавнього тротуару росли низькі тростини. Нік намацав їх і виявив, що по щиколотку в сльоті, але досить добре захований.

Минуло кілька хвилин. Потім заскрипів дощатий підлога. Якщо це був човняр Анрі Дюкло, то він запізнився більш ніж на годину.

І Анрі не треба було вмикати і вимикати ліхтарик, щоб оглядати кожен пошарпаний човен.

Світло падало на сарай, де Паула лежала під брезентом. Здавалося, він там затримається. Нік напружився, сподіваючись на Бога, що зловмисник не помітив підошву туфлі чи пасмо волосся, що стирчало з-під полотна.

Він цього не зробив. Він залишив другий останній сарай, і його світло висвітлило останній сарай у черзі. Промінь на мить сфокусувався на дверях і потім згас. Чоловік ковзнув до дверей і почав поратися із замком із чимось, що не було схоже на ключ.

Палець Ніка свербіл на спусковому гачку Вільгельміни. Але чорнильна чорнота унеможливлювала точну стрілянину навіть з близької відстані, і зараз він швидше сумніватиметься, ніж вбиватиме. Також він вважав за краще бачити обличчя людини, перш ніж вистрілити у нього.

Він підвівся з очерету з легким шурхотом і стрибнув у темну спину, змахнувши однією рукою за гак коммандос на шиї, і Вільгельміна була готова вдарити по ребрах. Але слух у цього чоловіка, мабуть, був такий же гострий, як у Ніка, тому що він повертався, навіть коли Нік стрибнув, і він звивався, як вугор, коли м'язова рука обхопила його горло. Він ударив ліхтариком по голові Ніка і вдарив його гострою ногою. Обидва удари були легкими та слизькими і нічого не означали б, якби двоє чоловіків були на твердій землі, але це не так – обшивка похитнулася під їхньою загальною вагою, і вони обоє втратили рівновагу. Нік мимоволі стиснув хватку і відступив на дошку, що нахилилася під його ногами. Гниюче дерево раптово розкололося під ним, і він відчув, як його права нога різко впала між роздробленими дошками в безодню холодної води. Інший чоловік, все ще в його руках, тяжко розтягнувся на ньому; Ніка вдарилася ліктем об дощатий підлогу, і Вільхеміна злетіла. Ліхтарик з гуркотом зупинився і висвітлив їхні заплутані постаті.

Том Кі люто повернувся і наполовину звільнився, просунувши одну руку в піджак і спробувавши підвестися. Нік побачив його обличчя з примруженими очима та його швидкий рух одночасно. Однією рукою він стис горло, а інший витяг назовні, щоб стиснути лещатами тонке зап'ястя китайця. Том Кі пронизливо заверещав.

«Зрадник Фіделіст!» він важко дихав і намагався вирватися. Нік був не в настрої критикувати компліменти. Його стегно було щільно затиснуте між гниючими дошками, і його вага розподілялася незручно незручним чином. Він тримався за Тома Кі щосили, що міг, і крутив руку, поки плече не нахилилося до нього. Потім він сердито смикнувся. Щось тріснуло зі звуком, схожим на постріл із пістолета. Китаєць кричав і відчайдушно рубав Ніка у скроні. Нік похитнувся вбік і відчув, як його пальці розслабилися на горлі іншого чоловіка. Том Кі вчепився в них із відчайдушною силою і вирвався геть. Він схопився на ноги і вдарив Ніка ногою по обличчю. Нік пригнувся, спіймав ковзний удар по голові і невиразно побачив, як здорова рука китайця знову сунула руку в піджак.

.

Нік схопився за дошку і піднявся вгору. Гострі уламки дощатого настилу встромилися в штанину його штанів і встромилися в шкіру, як зубці пастки для тварин. Рука Тома Кі простяглася до нього, показуючи. Нік вирвався на волю, коли крихітний язичок полум'я плюнув у темряву і вп'явся йому в руку. Він стрибнув убік, а потім пірнув уперед, витягнувши руки і потягнувшись до зброї. Був ще один вибух! звуку, і він тримав Тома Кі за руку та за голову, перш ніж він відчув укус. Китаєць вдарився головою об дощатий підлогу, і Нік пішов за ним. Він важко приземлився, ударивши коліном у спину, і його рука сіпнулася під підборіддям. Пролунав ще один тріск, цього разу ще різкіший, і Том Кі лежав зім'ятим у тиші смерті. Нік підвівся і важко зітхнув. Ось і все про гру у запитання та відповіді. Він знав, що хлопець китаєць, але це було все, що він знав.

"З тобою все гаразд?" Він здригнувся від голосу. На мить він зовсім забув про Пауля. Потім він зрадів її голосу у темряві. Так. Хапай світло і давай поглянемо на нього. Вона направила світло на постать, що лежала, коли Нік перевернув тіло.

"Він один із них", - тихо сказала вона. "Я бачив його в Санто-Домінго з Цін-фу".

Але на його тілі не було нічого, що могло б розповісти їм про нього ще щось.

Нік потяг Тома Кі до краю тротуару і сунув його між гнилими дошками і очеретами, що зітхали. Потім він повернувся до орендованого елінгу з Паулою поряд з ним.

"Я хотіла допомогти тобі", - сказала Паула, коли вони разом сіли на брезент. "Але я так мало бачила в темряві і боялася тебе вдарити".

"Боюсь" - не те слово для тебе, Пауло, - тихо сказав Нік. "Ти зробив правильно. За винятком того, - додав він, - що ви повинні були залишатися під брезентом.

Вона тихенько засміялася. "Тепер ти знаєш, що для мене це було неможливо!" Її рука трохи спочивала на його руці, і він пощипав від її дотику. "Тобі боляче", - м'яко сказала вона. «Будь ласка, дозвольте нам зійти в човен до приходу Анрі. Я знаю, що на борту є медикаменти».

"Вони залишаться", - сказав Нік. «Я волію залишатися на місці і доглядати нових відвідувачів».

Деякий час вона мовчала. Нік дивився на дощатий підлогу і знову задумався про своїх друзів Марі та Жаку. Жак знав, що вони їдуть у замок, Жак знав, що вони їдуть сюди… Йому було цікаво, чи справді вони можуть довіряти Анрі Дюкло.

"Ви знаєте, - сказала Паула, - що ви навіть не назвали мені свого імені?"

Він дивився на неї у темряві. Це правда. Жак навіть не хотів знати - так він сказав, так безпечніше - і цей випадок, здавалося, ніколи не виникав з Паулою. Звичайно, він мав прикриття та супровідні документи. Але тепер він був упевнений у Паулі, якщо ні в чому іншому.

"Мої друзі звуть мене Нік", - сказав він.

"Нік. Мені подобається, що." Її рука легенько торкнулася його бородатої щоки. "Цікаво, як ти виглядаєш насправді". Вона відсмикнула руку.

- Страшенно потворно, - весело сказав Нік. «Без підборіддя та покритий бородавками».

Вона знову засміялася. То був приємний звук; не дівоче хихикання, а жіночий сміх. - А ваше тіло – я вважаю, це теж фасад?

«Ах, ні», - сказав Нік, раптово дуже усвідомлюючи своє тіло та його близькість до неї. «Ні, це все мене міцно, за винятком м'яких плечей та нарощеного взуття».

"Спочатку ти мені не сподобався", - різко сказала вона.

"Це було моє враження", - пробурмотів Нік.

«Чи бачиш, я чекала...»

"Я знаю, Пауло". Нік посміхнувся. «Загін чоловіків. Ви сказали мені один чи двічі. Але подивимося на це по-нашому. Знову і знову Сполучені Штати посилали загони людей у країну, щоб допомогти, і знову і знову половина світу зверталася проти нас і бурчала з приводу американського втручання. Останнім часом певні групи почали отримувати вигоду з цього, посилаючи фальшиві крики про допомогу, а потім кричачи всьому світу, що дядько Сем зробив це знову. Ми точно знаємо, що потрапили у пару навмисних пасток. Це лише пропагандистський гамбіт, але щоразу він розплачується за них ненавистю до нас. Отже, жодного загону. Немає морської піхоти. Найменше у Санто-Домінго, де в нас уже плюють. Ми вже трохи втомилися від плювків. Ось чому вам довелося задовольнятися однією людиною, а не групою».

«Я мала це зрозуміти. Я прошу вибачення." Вона зробила паузу, а потім сказала: "Але я рада, що ти єдиний чоловік. Було неправильно з мого боку бути такою невдячною. Ви хочете, щоб я зараз розповіла вам про Алонзо?"

«Було б непогано», - сухо сказав Нік і перевірив радієвий циферблат свого кубинського армійського годинника. Година п'ятнадцята. Надворі все ще було темно, як у вугільній шахті, і тихо, як у могилі.

«Він є членом спеціального загону кубинців, які мають табір на пагорбах на захід від Санто-Домінго. Я знаю, що вам, американцям, важко це зрозуміти, але багато хто

з нас у Домініканській Республіці не можуть думати про них як про ворогів. Вони пропагандисти, шпигуни, радники - називайте їх як хочете. Звісно, вони комуністи. Але вони несуть із собою своєрідний революційний дух, який потрібен нашій країні, надію на те, що колись у нас буде лідер, який не буде ні дурнем, ні фашистом. Ми не працюємо з ними, але й не заважаємо їм, і вони не заважають нам. Принаймні я так думав. Принаймні один чи два з них стали нашими друзями. Алонсо Ескобар був дуже зачарований маленькою Лус, однією з моїх Страшних. Він часто її бачив».

"І чи знала вона, куди ви збиралися, коли їхали з Санто-Домінго?"

"Так." Паула зітхнула. «Щоразу, коли хтось із нас кудись іде, ми завжди розповідаємо трьом іншим. Це правило, і воно часто допомагало нам виходити з неприємностей. На цей раз, здається, нам це зашкодило. Очевидно, вона мала сказати йому, де ви повинні піднятися. Цікаво, чи він чекав взвод?

Але вона єдина, хто міг йому сказати, і я не можу зрозуміти, чому вона це зробила. Він не такий уже й спритний, як чоловік. Сподіваюся, вона не перейшла до Фіделістів».

"Сподіваюся, що ні", - задумливо сказав Нік. «Я вважаю, було б зрозуміло, якби вона це зробила». Але його думки дуже відрізнялися від його слів. Він уже бачив одну сильно закатовану дівчину і в нього виникло неприємне відчуття, що може бути інша.

"Що ти думаєш?" - спитала Паула трохи різко.

«Сказати по правді, - збрехав він, - мені було цікаво, чому ти така блондинка, довгонога і майже англійка. О, я, звісно, схвалюю. Але я не можу не поставити питання.

"Ой. Я майже англійка. Тільки мій батько був наполовину іспанцем. Він помер дуже-дуже давно..."

Вона несподівано розповідала йому про життя за Трухільо і про свого чоловіка, Тоніо Мартело, який шість років тому помер від кулі в голову за те, що був членом політичної організації, яка виступає проти диктатора. Він був більшим, ніж член, він був її лідером. Він назвав свою групу La Trinitaria на честь борців за незалежність минулого століття. Але кожен останній член його групи або помер у в'язниці, або був застрелений після фарсового процесу, і всі їхні сім'ї були позбавлені всього майна, тоді як Трухільо хвалився вкраденими мільйонами, які чекали на банки Швейцарії. І оскільки він був хвалько, він проговорився про схованку із золотом і дорогоцінним камінням, який він ще не відправив. Сто мільйонів доларів. Сто мільйонів доларів золотими прикрасами та монетами, дорогоцінним камінням та напівдорогоцінним камінням, рубінами, сапфірами, смарагдами, чорними перлами… все вкрадено. Деякі з них зняли з вдів його жертв, і казали, що це доставило йому найбільше задоволення.

З його смертю чутки поширилися, як лісова пожежа, поки в них не було стільки фантазій, що правда здавалася зовсім загубленою. Минули роки, а розповідь про скарби залишалася бездіяльною. Але й дружини загиблих не забули. Під керівництвом Паули вони сформували групу, яка присвятила себе виправленню старих помилок та пошуку скарбів. І вони були надзвичайно зацікавлені, коли нова історія знайшла шлях до них через підпілля, історія китайського полювання за скарбами та різних ключів, що ведуть до схованки. Була також пропозиція про особливе використання китайцями золота, що легко продається, і коштовностей у їхньому власному проекті під назвою Operation Blast. Ніхто не знав, що таке Blast.

"Почекай хвилинку!" – несподівано прошепотів Нік. Він був зачарований історією Паули, але все ще налаштований на зовнішній світ. І він почув далекий звук ніг, що біжать. Для Дюкло було ще зарано.

Дощатий підлога гуркотів і рипів, кроки сповільнювалися до швидкої ходьби. Хтось підійшов до них, важко насвистуючи і роблячи паузу між нотами, щоб задихатися від напруження. Світло спалахнуло і згасло тричі.

"Це Анрі!" Паула зітхнула, схоплюючись на ноги.

"Обережно!" Нік був поруч із нею біля дверей.

Її світло тричі спалахнуло на темному обличчі, очі якого моргнули від яскравого світла.

«Пауло! Дякувати Богу, ви прийшли рано! Хто… хто це з тобою? Рука майнула на кобуру.

«Все гаразд, Анрі. Він - друг." Паула йшла до нього своїми довгими швидкими кроками. "У чому справа - за тобою хтось полює?"

"Ні ні!" - Видихнув він, все ще намагаючись віддихатися, щоб заговорити. «У всякому разі, я так не думаю. Але сталася жахлива трагедія, жахлива! »

"Що це таке?" вона прочитала реп.

"Жак". Анрі провів рукою по тремтячому обличчі і шумно проковтнув. «Жак, Марі, весь будинок у вогні! Він згорів за хвилини, всього за кілька хвилин, аж до землі. Поліція, всі юрмляться навколо, ніхто нічого не може зробити. Нестерпна спека, біле полум'я пожирає все, все пропало! »

"Ні!" Паула

плакала. Це був крик агонії та зневіри.

«Так, так, мені дуже шкода. Бачить Бог, мені дуже шкода. Кажуть, запальнички. Навмисний підпал, жахливо».

"Евіта теж", - прошепотіла Паула. Нік схопив її за плечі і відчув, як вона сильно тремтить. "О Боже. Згорів живцем!"

«Евіта! Я не знаю Евіту, - поквапливо сказав Анрі. «Але вони померли за секунди, лише за секунди. Звісно, це було навмисно. Хтось почув вибухи, що виїжджає з села кінь і визирнув. Коня більше не було, але будинок перетворився на одну велику вогненну смугу. Катастрофа! Ми не можемо поїхати сьогодні ввечері, Пауло. Тонтони Макута всюди ставлять запитання. Хтось зник, жахлива проблема. Натомість завтра, можливо, навіть не тоді. Крім того, тепер вони думають, що справа з джубою була вбивством, і полюють на чоловіка. Усі мають бути притягнуті до відповідальності, інакше родина – ви знаєте, що вони роблять із сім'єю зниклого безвісти».

Паула повільно кивнула головою. «Але ми не можемо туди повернутися, – тихо сказала вона. "Ми повинні піти".

Ні, ні, ми не можемо йти. Вам доведеться ховатись! »

"Нам треба йти, Анрі", - твердо сказав Нік. «І ми підемо. Але в цьому немає потреби. Я заплачу за човен скільки ти забажаєш, але сьогодні ввечері я заберу його звідси.

Анрі дивився на нього. "Паула - мій друг", - нарешті сказав він. «Плата за човен не стягується. Залишіть його у бухті Сан-Хорхе, де Паула вам покаже. Якщо я зможу її забрати, це зроблю. Якщо ні… - він знизав плечима.

«Дякую, Анрі, – сказав Нік. "Покажи мені човен".

* * *

За десять хвилин вони вже були у затоці. Це був невеликий човен з крихітним мотором та латинським вітрилом; нема на що дивитися, але це приведе їх туди, куди вони збираються. На борту були медикаменти, рибальські снасті, грубий рибальський одяг, трохи їжі.

Легкий вітерець віяв їх у бік моря. Нік бачив вогні інших невеликих човнів, що усеювали море. Паула сиділа на кормі і нічого не дивилася.

"Ми рано, не потрібно поспішати", - сказала вона беззвучно. “Якщо вони шукають нас, вони не знайдуть нас тут. Але ми повинні почекати, щоб вирушити до Сан-Хорха з рештою рибальських човнів, інакше нас можуть зупинити, коли ми туди дістанемося. Якщо хочете, киньте мережу та ловіть рибу. В нас є час. І буде краще».

Нік розгорнув мережу та підрахував, скільки в них часу. «Багато, – вирішив він. Вони могли дрейфувати пару годин, перш ніж вирушити прямо до Сан-Хорха. Обидва вони могли використати інше. Невеликий туман хлинув на них, і він опустив латинове вітрило на рангоут, щоб він міг служити укриттям. Потім він знайшов морський якір і кинув його за борт, щоб вони не пішли надто далеко в море. Паула навіть не помітила, як він відкрив аптечку і наклав грубі пластирі на дві подряпини від куль, нанесені Томом Кі.

Закінчивши, він глянув на неї в тьмяному світлі їхньої бортової лампи. Її обличчя було невиразне, але щоки були вологими. Він знав, що це не через дощ.

"Паула".

Нема відповіді.

«Пауло. Потрапити під вітрило. Я знаю, що ви думаєте, але не знаю. У нас є ще більше причин взяти себе в руки та продовжити роботу». Він знав, що це, мабуть, пролунало безглуздо, але були часи, коли навіть у нього не вистачало того, що сказати. "Йдіть сюди."

Він обережно потягнувся до неї і потяг під парусинове укриття. Потім він обхопив її обличчя долонями та ніжно поцілував.

І раптом вона опинилася в його обіймах.

У темряві перед світанком

Він тримав її, поки вона тихенько плакала в нього на грудях, і продовжував тримати її, коли ридання стихли. Вона притулилася до нього, ніби хотіла потонути без його сили, щоб урятувати її.

"Пробач, пробач", - видихнула вона. "Це саме ... не жіноче в мені".

"Це дуже жіночно з твого боку", - твердо сказав він і ніжно погладив її по волоссю. Міцні груди, напрочуд повні й стиглі під грубою, вільною сорочкою, притулилися до його грудей, а її пальці втиснулися в його спину. Його дихання раптово прискорилося, незважаючи на всі роки занять йогою.

"Паула ..." він прошепотів. Він знову торкнувся її губ своїми і дозволив їм затриматися з тугою, а коли вона не відсторонилася, він притяг її ще ближче і поцілував її з наростаючим жаром. Її рот злегка розплющився, і вона відповіла з такою наполегливістю, що його пульс почастішав. Її руки перемістилися до його потилиці і стиснули її з якимось розпачом, тож їхні роти палко стиснулися, і він навряд чи міг повернути голову, навіть якби захотів. Його рука ковзнула по її боці та по стегні, але вона все ще не заперечувала. Поцілунок спалахнув ще яскравіше.

Нарешті вона відвернула голову.

"Тобі не обов'язково цього робити", - видихнула вона. "Я не хочу співчуття".

«Я знаю, – сказав він. «Я не пропоную це тобі. Ти так думаєш? "

Він знову поцілував її, цього разу майже люто, і взяв її груди долонею. Вона здулася під тканиною, і він пестив

поки його мова зустрілася з її мовою. Вона жадібно поцілувалася у відповідь, і її напружене тіло поступово розслабилося. Коли вони розійшлися, у них перехопило подих.

Коли вона заговорила, вона здавалася майже формальною.

"Я не думала про кохання з того часу, як помер Тоніо", - сказала вона. «Я не хотів, щоб чоловік торкався мене». Вона почала розстібати грубу сорочку. "Ти мене чув? Я сказав: "Рухайся".

"Я чув тебе", - сказав Нік, і у нього у скроні бився пульс. І не лише у його храмі. Він торкнувся гладкої шкіри під її грудьми, коли її сорочка сковзнула. Вона впіймала його руку і притиснула до себе.

"Я знала, що ти вважаєш мене важким", - прошепотіла вона. Ти все ще так думаєш?

"Ні", - пробурмотів він, обіймаючи її і розстібаючи крихітну клямку. «М'який, гарний, м'який. Ви всі такі? "

«Чому я маю тобі говорити? Тобі так складно це дізнатися? »

Це було не так уже й складно. Він виявив це, коли допоміг їй закінчити роздягання, а вона допомогла йому закінчити його. Вся її шкіра була м'якою, як пелюстки, а під нею лежала чудова постать, яка була тугою там, де вона мала бути натягнутою, і податливою там, де вона мала податися. Нік зробив ковдру з їхнього одягу, і вони разом лягли на нього, нетерпляче торкаючись один одного, поки лягали, і зближалися ще до того, як їхні голови торкнулися тонкої подушки. Їхні губи знову зустрілися у довгому вибуховому поцілунку, а потім вони досліджували один одного своїми рухами та руками. Нік відчув, як тремтять її стегна поруч із ним, коли він поцілував її ідеальні соски і змусив їх піднятися крихітними вершинами. Він змусив свої руки повільно ковзати її тілом, хоча пристрасть була в ньому вже настільки сильна, що він знав, що вона теж повинна це знати. Вона трохи доторкнулася до нього в тому місці, де він хворів найбільше, і він із задоволенням зітхнув. Він погладив її чудовий плоский живіт, покриваючи його поцілунками, і рушив униз. Її ноги трохи розсунулися, він відчув її тепло і м'якість, відчув її запопадливість. Його зондування було ніжним, люблячим, хоча його поцілунки ставали невідкладними.

"Ах мій дорогий!" вона ахнула раптово. «Не надто рано, не надто рано! Обійми мене трохи».

Він миттю зупинився і притиснув її так близько, що вона була майже його часткою. Скоро вона стане його частиною, але не раніше, ніж вона цього захоче. Вона повільно притулилася до нього стегнами і поцілувала його з такою ніжною пристрастю, що його бажання до неї перетворилося на щось більше, ніж спрага гнучкого тіла. Це було трохи більше з того часу, як він уловив слабке дихання її духів і відчув м'якість її губ там, у печері, але тепер це переросло в щось таке, що він рідко дозволяв собі відчувати. Нік Картер, Killmaster з AX, був близький до чогось подібного до справжнього кохання.

Нік ніжно її пестив, Паула розслаблялася, як кішка, але, як кішка, вона була готова реагувати на кожен дотик, і, як кішка, вона кусала ласкавого її. Її стегна злегка похитувалися, стимулюючи його, і її пальці вчепилися в нього з усією гнучкістю. Вона не була східної гурі, не псевдодосвідченою студенткою коледжу, не суккубом, який позбавив його життя і залишив його порожнім і незадоволеним. Вона жадала кохання, і він теж, і вони підходили один одному, ніби вони були народжені, щоб зібратися разом. Нік порівняв її з собою, поки вони лежали разом, і не знайшов нічого зайвого. Вперше він зміг повністю оцінити пишність, що ховалася за її робочим одягом. Його тіло і руки відкрили те, чого його очі ніколи не бачили - ідеальну форму, жіночне тіло в кращому прояві, прекрасну річ, що обтікає, яка була сповнена енергії і водночас чудово керована. І в ній була сила, яка надзвичайно хвилювала його, гнучка сила, яка кидала виклик і все ж таки благала, щоб її придушили.

Човен м'яко хитався, поки вони котилися разом, щоб піднятися нагору. Нік підвів її під себе і легенько опустився на неї, в неї, а потім маленький човен похитнувся в ритмі, що не мав нічого спільного з вітром або морем.

"Ти була мені потрібна", - прошепотіла Паула. «Ти так потребував тебе. О, кохай мене… кохай мене».

«Я хотів тебе», - пробурмотів він, пробуючи насолоду її грудей і відчуваючи, як вона вібрує під ним. «Цікаво, чи захочеш ти мене колись? Хотів тебе в печері, у кущах, у в'язниці, скрізь. Хотів, щоб ти лежав у сіні, щоб кататися з тобою так. Він продемонстрував, і вона застогнала від насолоди від скреготу. «Хочу тебе зараз... більше, ніж будь-коли».

Їхні роти злилися воєдино, а тіла згиналися і вигиналися у вишуканій акробатиці кохання. Вона повернула йому все, що він давав, дражнюючи його тіло і спокушаючи його, повільно і зухвало повертаючись, наче розслабившись, і потім раптово пульсувала гальванічними рухами, від яких у Ніка перехопило подих і він застогнав від екстазу. Кожну мить здавалося останньою, але кожна мить вела до іншої, ще більш пристрасної. Кожен її рух

був заряд електрики, який відразу ж виснажив і зміцнив його, змушуючи боротися за контроль, але віддаючи їй ще більше за себе. Відчуття накладалися одне на інше, створюючи своєрідну симфонію чуттєвості. Два чудові тіла зіткнулися і розійшлися, знову зіткнулися і переплелися одне з одним. Вона була пристрасною та наполегливою, але знала всі тонкощі та нюанси та насолоджувалася кожним із них. Нік глибоко поринув у її дива, втрачений у болісному задоволенні продовжувати кожну гру свого тіла, щоб вони обоє могли насолоджуватися нею повною мірою. Але всередині нього наростала буря пристрасті, і він вигнувся, дозволяючи їй вибухнути.

Його мова глибоко проникла між її відкритими губами, і його тіло корчилося від відчайдушної потреби.

Він раптом застогнав і почув її стогін разом із ним. Її ноги схопилися за нього і притиснули їх до себе, а її стегна вигнулися, щоб захопити його тіло своїм. М'язи напружилися і грали один з одним, поки тертя не перетворилося на рідке полум'я. Стегна сильно затремтіли, а потім здригнулися, коли буря всередині Ніка вибухнула і стала її частиною. Човен сильно розгойдувався, бризки бризнули в укриття, але вогонь не згас. Він палав довгими, неймовірними моментами повного екстазу, коли чоловік і жінка разом зітхнули і лежали, хитаючись, як одна істота. Сліпуче збудження скріплювало їх густим туманом, що затьмарює все, крім їхніх взаємних відчуттів. Повільно, дуже повільно вона почала очищатися.

Нік відкинувся назад і ніжно обійняв її. Її серце все ще билося, як трифамер, і його серце, і її пожертва була повною. Але в її розслабленому тілі не було нічого розслабленого. Нік ніжно поцілував її і підняв її голову, так що розсіяний промінь світла від бортової лампи висвітлив її обличчя. Очі Паули були яскравими, але спокійними, і на її губах була посмішка. У ній була нова краса і вираз задоволення, що не мало нічого спільного з насиченням.

"Ти гарна, Пауло", - м'яко сказав Нік. «Дуже, дуже красиво… у всіх відношеннях». Він прибрав пасмо медового волосся з її чола і торкнувся губами її очей. А потім її щоки. А потім її рота. А потім знову її груди, тепер м'які та круглі. Він почував себе бадьорим і свіжим.

"Ти збрехав мені", - пробурмотіла вона.

"Що я зробив?" Нік здивовано звів очі.

"Ти збрехав. Ніяких м'яких плечей, ніякого нарощеного взуття. Це все ви, всі ви. І все… все чудово». Вона знову посміхнулася і притулилася його губами до своїх.

Це був довгий, повільний ніжний поцілунок, який закінчився лише тоді, коли вони лягли назад на пом'ятий одяг і сплелися разом. Деякий час вони відпочивали в обіймах один одного, і їхній наступний поцілунок був ніжним. Це було пристрасно, вибухонебезпечно, вимагало більше поцілунків та значно більше, ніж поцілунків. Кінчики пальців Паули ковзали по тілу Ніка, затримуючись на плямах штукатурки та роблячи легкі ніжні рухи, схожі на м'які слова співчуття.

Незабаром знову почалася ритмічна клістеніка. Смуток, який допоміг розпочати все це, був стертий протягом довгих шалених моментів любові між двома людьми, які обидва знали, як задовольнити і насолоджуватися.

"Ах, тепер навіть краще ..." - пробурмотіла Паула і прошепотіла речі, що розпалюють гаряче вугілля бажання Ніка. Він цілував таємні місця і захоплювався солодкістю та пружністю її тіла. Така крута, вона здавалася такою відстороненою у своєму котячому самовладанні. Але за прохолодою ховалася дивовижна тваринна життєздатність і азарт, які викликали у нього радість у відповідь. Вона змусила його відчути себе великим і сильним - десяти футів на зріст з такою могутньою силою. Він хотів насамперед привести її до висот вибухової пристрасті, яких вона ніколи раніше не знала, і він грав на ній з усім своїм значним майстерністю, щоб дати їй вищі фізичні відчуття.

Її довгі ноги оточували його, а її груди притискалися до грудей. Чимось вона відрізнялася від усіх багатьох інших жінок, яких він знав, і він спробував зафіксувати цю відмінність, притискаючи її під собою до грубої палуби човна, що підкидається. Запах моря та вологий туман огортали їх, коли вони боролися у чуттєвих обіймах кохання, змішуючись із теплим, солодким ароматом її свіжого тіла.

Вона належала до природи; вона була такою ж природною і незворушною, як вітер і море навколо них. І вона була самотньою, як і він сам, яка звикла приймати власні непрості рішення та діяти відповідно до них. У нього, принаймні, був Топор у центрі його світу. Їй залишалося лише самій назвати своє життя. У якомусь сенсі вона була створена для цього зі своїм жіночним жорстким тілом і своєю впевненістю в собі, і все ж таки жодній такій гнучкій і красивій жінці не варто було б жити на самоті. Вона відрізнялася від інших, бо була дуже схожа на нього, але все ж таки була жінкою під маскою.

Але тепер маска була знята, і вона стала дикою та вільною. Разом вони зробили захоплений, розкутий

Він шепотів безглузді слова, які переходили в стогін вишуканого задоволення. Під дотиком Ніка її тіло розцвіло і стало для нього раєм, в який він хтиво поринув через оксамитовий прохід. Їхні тіла зливалися, спалахували, люто тремтіли і пожирали одне одного. Паула відкинула голову і заплющила очі. Її губи розплющилися, і з них вирвався легкий стогін. Навіть її раптовий гальванічний ривок до нього мав грацію руху, яка посилювала момент вибуху. Думки Ніка закружляли в червоній серпанку, коли він повністю віддався їхньому спільному бажанню. Тепер вона була на піку, на піку пристрасті, до якого він довів її своїм стрімким тілом. Поміж ними текла розплавлена лава. Несподівано вони разом провалилися в космос, хапаючись один за одного і задихаючись від полегшення.

На цей раз, коли все закінчилося, вони були млявими та виснаженими. Обидва задоволено зітхнули і лягли спати. Вони лежали пліч-о-пліч, тримаючись один за одного, але не розмовляли, і коли, нарешті, вони заговорили, йшлося про речі, які не мали нічого спільного з тим, чому вони тут. Вони були там, і на якийсь час цього було достатньо.

Соляні бризки облизували їхні тіла та нагадували їм, що ніч на вулиці була прохолодною. Це також нагадувало Ніку, що, крім любові, є й інші справи.

«У нас закінчився час», - сказав він з жалем і поцілував її ще раз, перш ніж підвівся і почав одягати одяг. Паула злякано вигукнула.

"Я забув!" сказала вона, сповнена самоуречення. "Як я міг забути?"

- Сподіваюся, легко, - промимрив він. «Але не забувай сьогодні ввечері».

Вона обдарувала його швидкою та променистою усмішкою. "Ніколи. Ще один…"

Вони знову поцілувалися, а потім він допоміг їй вдягнутися.

Вони швидко взяли себе в руки і підняли вітрило. Навіть із допоміжним двигуном це було б гонкою, щоб приєднатися до рибальських човнів, що заходять у Сан-Хорху з їхнім нічним уловом.

Вони увійшли останніми, разом сміючись з кількох рибок, які їм якимось чином вдалося зловити в мережу. Але їхнє приземлення було прийнято без питань, і це було все, що на даний момент мало значення.

Паула привела його до пошарпаного джипа, припаркованого в провулку рибальського містечка, і, коли сонце відкидало свої довгі ранкові тіні на пагорби, вони вирушили до міста Санто-Домінго.

Нік їхав із запаморочливою швидкістю, поки Паула керувала. Знову вони поділяли почуття невідкладності, що зростало, але тепер це було не для сексуального задоволення. Очікування світанку дало їм одне одного, але вимагало й дорогоцінного часу.

- Ця дівчина Люз, - різко сказав Нік. "Що вона могла б сказати, якби її допитали?"

Рот Паули раптово стиснувся в колишню жорстку лінію.

«Вона могла б сказати, що в місті є сотня жінок, які називають себе жахливими, що у дев'яти осіб, з яких вона одна, є притулок у місті. Що ми шукаємо скарб Трухільйо, і що Евіта працювала над Падилою у пошуках підказки. Що є й інші чоловіки зі схожими підказками. Що американці надсилають допомогу». Вона кинула на нього швидкий погляд. "Схоже, вона вже згадувала про це".

- Як ви вважаєте, під примусом? – тихо сказав Нік.

Паула дивилася на нього. «Я так не думаю, – повільно сказала вона. «Вона завжди високої думки про кубинці Кастро і низьку - про американців. Я думаю, вона могла б легко сказати щось Алонзо без примусу. Але тільки з приводу вашого приїзду, не більше. Нічого про Грозних. І взагалі нічого нікому”.

«Я думаю, товариші Алонзо цікавитимуться, де він, – сказав Нік. "Вони знають, що він бачив її?"

Паула затамувала подих. "Я думав про це. Але кубинці нам не вороги! »

"Вони знали?" – наполягав Нік.

"Так. Вони знають." Дві зморшки занепокоєння зрушили її брови. Але вони не знали, де її знайти. Якщо, звісно, вони її не впізнають. І всі ми більшу частину дня вистежуємо потенційних клієнтів. Її могли б побачити.

Нік не заперечував. Марно було кричати про те, що могло б статися з Луз, якби її спіймали. Він змінив тему.

Ти хоч уявляєш, що таке Замок чорних?

Вона похитала головою. «Я теж здогадався б, що це «Цитадель». Я не можу згадати жодного місця поряд із Санто-Домінго, яке підходило б під цю назву. Але принаймні ми знаємо, що це десь недалеко від міста».

"Це ще не все, що ми знаємо", - сказав Нік. «Ми маємо ще одну підказку. "La Trinitaria". Тому що я впевнений, що це мало бути ключем до розгадки.

«Це був дешевий жарт про Трухільйо, - сердито сказала Паула. «Типово для нього знущатися з борців за свободу. Звичайно, для нього це має бути жартом - вкрасти все їхнє майно і знати, що мертві ніколи їх не знайдуть.

«Ні, це має бути щось більше. Можливо, жарт, але жарт із сенсом. Паділля так думав, пам'ятаєш?

Вона кивнула

без зайвих зусиль. Нік знав, що вона думала про Евіт і про те, що перетворилося на її сцену на смертному одрі.

«Ви, мабуть, знали, що ризикуєте, коли почали це полювання», - ухильно сказав він. "Найкраще, що ви могли б зробити, - це кинути всю цю справу і повністю розпустити".

- Я не робитиму нічого подібного, поки ... - гаряче почала вона, і Нік швидко втрутився.

"Поки ти не знайдеш його і не поділишся багатством", - закінчив він за неї. "Я знаю. Я й сам так себе почував. Але щодо "La Trinitaria". Чи було якесь місце, яке вони регулярно зустрічали, якесь місце, яке мало для них якесь особливе значення, про яке Трухільо міг дізнатися?

"Вони могли б знати, і він міг би дізнатися, але вони не розповіли про це своїм дружинам", - з гіркотою сказала вона.

"Але як ви думаєте, вони це зробили?" він наполягав.

«Я думаю, що вони мали це зробити, але я гадки не маю, де це могло бути. Говорю вам, вони нам нічого не сказали! »

«Дуже мудро», - прокоментував він, пролетівши повз важку вантажівку під час модернізації і спустившись з іншого боку пагорба. «Але якось неприємно для нас. Тим не менш, це не могло бути далеко від Домінго, чи не так?

Вона подивилася на нього зі слабкою надією. "Ні не може".

«Добре, чи було у них таке місце чи ні, у нас все ще є три справи: Замок чорних, щось пов'язане з La Trinitaria, що трохи більше за жарт, і місце недалеко від Санто-Домінго. Все могло бути й гіршим. З іншого боку, я гадаю, ми можемо бути впевнені, що кубинці не допоможуть нам більше, ніж китайці». Він зосередився на дорозі на мить і плавно скинув гальмо педаль. «Скоро перехрестя – куди мені звернути?»

Вона розповіла йому, і вони різко повернули ліворуч прибережною дорогою до столиці.

Вони ще трохи поговорили, а потім замовкли.

Нік раптом подивився на Паулу і посміхнувся. Останні кілька хвилин він відчував її погляд.

«Заглядати під бороду, чи є в мене підборіддя?» - піддражнив він.

Вона трохи почервоніла. Ні. Я вже знаю, що маєте. Мені було цікаво, чи я довів вам, що я справді жінка».

"Ви це довели", - гаряче сказав він. «О, як ти це довів, маля Паоло!»

* * *

Сонце відкидало вечірні тіні, коли вони вийшли з джипа і ковзали по закутках Санто-Домінго. Розбиті вікна та кульові ями свідчили про недавні вуличні бої, і солдати стояли на варті в різних місцях, але Паула знала, як їх обминати, і безпомилково вибирала їхній маршрут.

Вони йшли майже півгодини, перш ніж вона торкнулася його руки і вказала на безлюдну вулицю. «Ось, – сказала вона. «Ми вибрали обхідний шлях, але так безпечніше. Це місце – наша штаб-квартира».

Він глянув і не побачив нічого, крім руїн. Весь квартал здавався напівзруйнованим та занедбаним. Вона вказала на пару явно непридатних для життя уламків. Одне було дуже старими руїнами, зарослими виноградною лозою та листям, а інше, його найближчий сусід, являло собою великий провислий будинок, шрами якого, можливо, датуються часом Трухільо. Перед ним на розбитому тротуарі лежала пухка цегла, сходів у нього не було, сад перетворився на джунглі. Двері та вікна були забиті, і від цього виходило відчуття повного запустіння.

"Який з?" - спантеличено спитав Нік.

"І те й інше. Слідуйте за мною."

Вона кинула насторожений погляд на вулицю і швидко зробила крок у плутанину цегляної кладки, що впала, і виноградних лоз. Він пішов за нею під навісом листя і через щілину між двома кришеними купами зношеного каменю. Проміжок перетворився на прохід зі стіною з одного боку та завісою зі старої цегли та листя з іншого. Над головою нависла ідея зруйнованого даху. Паула переступила через впалу колону, мабуть, залишки портика, що обрушився, і опинилася в приміщенні, яке виглядало як давно покинута вітальня зі стелею з листя і неба. Потім вони опинилися в іншому коридорі, короткому, сирому та темному, з цілим дахом. Наприкінці була глуха кам'яна стіна.

"Ця частина - наша власна робота", - м'яко сказала Паула. «Тут дах, який ми замаскували зовні виноградною лозою, та двері. Ви бачите двері? »

«Ні, – визнав він.

"Добре. Ти будеш, коли він відкриється.

Наскільки він міг бачити, вона нічого не зробила, щоб відкрити його, але поки він дивився, невелика панель відсунулась, і на них втупилась біла пляма обличчя.

"Автоматичний попереджувальний сигнал", - сказала Паула. "Ми наступили на це".

«Все дуже геніально, – сказав собі Нік. Дивно, на що здатна автоматизація. Окрім іншого, це залишало багато місця для людської помилки. Його рука стиснула зад Вільгельміни.

Паула говорила з обличчям за отвором.

"Відкрити", - сказала вона. "Все добре. Він - друг."

- Тоді увійдіть. Тут усе гаразд».

Тяжкі кам'яні двері відчинилися всередину. Паула поспішила

та захопила за собою Ніка.

"Луз!" - радісно сказала вона, коли маленька темноволоса дівчина у фойє зачинила за ними великі двері. - Виходить, ти в безпеці?

"Звісно." Дівчина пересунула засув через двері і повернулася до них обличчям. Нік подумав, що вона виглядає нездорово блідою, і на її верхній губі виступили краплинки поту. "Чому мені не бути?"

"Ми поговоримо про це трохи пізніше", - сказала Паула. «Вона досить дивно дивиться на дівчину, – подумав Нік. «Настала черга Альви за обов'язком служби, чи не так? Чому ти біля дверей? »

«Вона дуже пізно прийшла, – сказала Луз, дивлячись у підлогу, – і дуже втомилася. Тому я сказав, що візьму її перші дві години».

"Ой." Паула все ще дивилася на неї. «Ви впевнені, що все гаразд?»

"Так Так!" – сказав Луз.

Але вона хитала головою з боку на бік, і її очі розширилися від страху.

Допитливі кубинці

Картер рухався швидко, але не досить швидко. Він напружився від готовності за сигналом Луз, але одна справа - бути готовою, а інша - прикрити всі темні куточки незнайомого місця. Він розвернувся до руху в тіні і швидко вистрілив у мур. Кам'яна стіна, здавалося, стріляла в нього з завидною точністю, бо від неї виходив крихітний сплеск полум'я, і Вільгельміна з гучним жалібним брязкотом відлетіла від нього. Він пригнувся і намацав Х'юго, коли свистячий звук долинув до його вуха і рознісся по черепу.

Нік упав навколішки у спалаху світла, що була в нього в голові. Миттю розтяглися, коли він щосили намагався встати, і він почув раптовий стогін болю від Паули і низьке кудахтання людського звуку.

"Ах, хитати головою було неслухняно, моя маленька Лус", - сказав приємний баритон іспанською. «Я знаю, що Алонзо не схвалить. Тч! Потім щось встромилося в живіт Ніка, як таран, і перетворило його в стогнучу, що рветься купу. Він вирвав руки і знайшов ногу в штанах, яку смикнув щосили. Пролунало гучне прокляття, і на нього розтяглося важке чоловіче тіло.

- Ти, безтурботний, Ернесто, - промовив приємний голос, і знову в голові у Ніка пролунав галас і вибух. Але цього разу блискучі вогні всередині його черепа перетворилися на один болісний лист болю, а потім погас зовсім.

Він почув стогін людини, і йому потрібен час, щоб зрозуміти, що це він сам.

Нік тримав очі закритими і визирав з-під закритих вій. Він був у кімнаті майже сибаритського пишноти порівняно з усім, що він бачив після від'їзду з Вашингтона. Килимки, стільці, штори, картини, книжкові полиці; і було троє чоловіків, форми яких все ще були трохи розпливчасті, але швидко ставали яснішими. Всі вони були дуже схожі на нього, за винятком того, що на них був одяг, а він був у спідній білизні. І вони зручно вмостилися на стільцях, а він лежав на підлозі з мотузкою навколо зап'ясток і щиколоток.

Пролунав м'який смішок, і приємний голос м'яко сказав.

«Ти можеш розплющити очі, аміго. Ви досить довго відпочивали».

Нік відкрив їх і струсив туман. Він болісно пульсував у півдюжині місць, але, здавалося, нічого не зламалося. За винятком того, - він раптом крякнув, намагаючись сісти, - може, ребро чи два. Його очі повільно обвилися по кімнаті, поки він перевіряв сполучні мотузки. Він був швидше жіночним, ніж розкішним, але його зіпсували троє бородатих чоловіків, що розвалилися на найкращих стільцях.

"Де жінки?" - Запитав відповіді Нік.

Чоловік у центрі, приємний баритон, засміявся.

«Який час подумати про жінок», - сказав він з глузливим докором. Але ви не повинні турбуватися про них. Про них… подбали».

"Що ти маєш на увазі, подбали?" Нік змусив себе виглядати обуреним та стривоженим. Він був і тим, і іншим, але не так сильно, як здавалося. Що йому потрібно, то це час, щоб прояснити свою голову та оцінити ситуацію.

"О, нічого страшного", - легко сказав чоловік. «Удар по голові кожній, зв'язування, блювота тощо». Його посмішка стала ширшою. «Це було зовсім не неприємно, запевняю вас. Усі ці прекрасні жінки! "

Очі Ніка бігали по кімнаті. Продаж меблів. Килимки. Нема вікон. Одні важкі двері. Заблоковано? Ймовірно. Хоча в ній немає ключа.

"Всі?" - непевно спитав він, ніби все ще приголомшений.

"Але звичайно. Було б дуже необачно не знерухомити їх усіх ». Він посміявся. «Вісім мовчазних жінок в одній кімнаті! Хіба це не диво? І вони мовчать, запевняю вас. Його веселе обличчя раптово стало серйозним. «Звичайно, маленький Луз не дуже добре почувається, як ви розумієте, ми йшли за нею, коли вона шукала нашого зниклого товариша, а потім чарівна Альва біля дверей трохи утруднилася впустити нас, так що, боюся, ми були змушені поводитися з нею трохи грубо. , стане краще.Без сумніву, вона зробить

чудовий додаток до нашого табору на пагорбах». Він знову весело засміявся і намацав у кишені довгу черчілліанську сигару. «Звичайно, Луз не надто люб'язно поставилася до нашого допиту, тому нам знову довелося діяти переконливо. Я впевнений, що вона могла розповісти нам навіть більше, але… гм… наші розпитування милих дам змусили мене повірити, що у нас не було надто багато часу до прибуття компанії. А ось і ти. Як добре. Ласкаво просимо, Аміго. Він голосно посміхнувся і підніс сірник до сигари.

«Досить, Гекторе», - прогарчав один із інших. «Дозвольте мені повернутися до штабу та сказати їм, де ми знаходимося. Запитайте цього хлопця – не розповідайте йому історію свого життя! »

Чоловік на ім'я Гектор затягнувся сигарою.

"Усього доброго, Фелікс", - добродушно сказав він. «Чим більше інформації ми можемо розповісти нашому другу, тим розумніше він зможе нам відповісти. Наприклад, ми повинні переконатися, що він розуміє, що ми можемо зробити з усіма його подругами, якщо він не співпрацюватиме. Зокрема його провідної леді. Як її звали? О так. Паула. Чудове ім'я. Теж дика кішка. Смачно.

- Пауло, - видихнув Нік, ненавидячи цього чоловіка. Що ти з нею зробив? Він глибоко зітхнув, ніби побоюючись гіршого, але дихальна вправа, тренована йогою, повернула до життя його летаргічну систему.

«О, нічого особливого, – сказав Гектор. «У неї невеликий синець, і тепер вона спить. Решта піде їй на користь. Він посміхнувся. «Вісім жінок для нашого табору на пагорбах, якщо вони всі живі. А Паула з довгими і красивими ногами напевно буде найпопулярнішою. Думаєте, доля гірша за смерть? Ах, ні. Ви б так не подумали, якщо зможете уявити смерть, яку ми приготуємо для них». Його бородате обличчя раптово перетворилося на потворну маску. «Тож почни уявляти, мій друже, і розкажи нам, чому американці послали тебе сюди. І не намагайся продовжувати цю вигадку, ніби ти такий же кубинець. Ми знаємо краще, ніж це. Ернесто знайшов деякі інструменти в підсобному приміщенні, настільки добре обладнаному господарками будинку, і він буде використовувати їх на вас, якщо ви не заспіваєте мелодію, яку ми хочемо почути. І якщо вам так пощастило, що ви втратили свідомість, то перш ніж поринути в забудькуватість, згадайте, що нам потрібно пограти з вісьмома жінками, перш ніж ви всі помрете». Він лагідно посміхнувся і глянув на Ернесто.

Ернесто, м'язистий і косоокий, грав зі своїми інструментами. Вони були прості - молоток і жменя гострих цвяхів. Нік уявив їх собі під рухом кінчиків пальців, і ця думка йому не сподобалася. Ернесто поставив свої іграшки на інкрустований журнальний столик і при цьому зрушив низьку чашу, відкриваючи Вільгельміну та Хьюго. Але П'єра там не було.

Серце Ніка завмерло, і він проклинав себе за свою дурість, за свою тупість. І в той же час він відчув приплив майже полегшення. Він згадав, що зробив з П'єром, і згадав, що він це зробив. Це було, коли вони зупинилися на п'ятихвилинну перерву в довгій дорозі, і він пішов, щоб поспілкуватися з природою - принаймні так він сказав Паулі. Він експериментально пересунув ноги. Так, П'єр був там.

"Ви можете забути про свої погрози", - різко сказав він. «Я скажу вам те, що ви хочете знати, і більше, ніж хочете. І я почну з цього. Мене послали не американці.

«О ні, мій друже, - сказав Гектор. «Це не те, із чого треба починати. Чи не брехнею. Ви кажете нам, чому ви тут, що дізналися і де знаходяться решта ваших людей. Тому що ми знаємо, що ви передова людина цілої армії. А тепер, будь ласка, говоріть ввічливо, інакше у Ернесто сверблять пальці.

- Припини цю дурну балаканину, - грубо сказав Нік. «Слухай, якщо хочеш, і смажись у пеклі, якщо не хочеш. Американці нікого не надіслали. Чому? Тому що вони думали, що це безглуздий задум, і, можливо, вони мали рацію. А де я знаю? Тому що це моя справа – знати такі речі. Ось за що мені сплачують Chicoms. І вони не надто задоволені тобою прямо зараз. Хочете знати, чому ваш приятель Алонзо не повернувся? Бо вони зловили його на шпигунстві». Його думки металися попереду його слів, згадуючи, що Евіта говорила про те, що Цін-фу сумнівається у Фіделістах, складаючи воєдино те, що він дізнався, і доповнюючи це багатьом, про що він здогадувався. Він дозволив всьому цьому вилитися з деякою похмурою зарозумілістю, ніби він знав, що його власні боси могутніші, ніж люди, які його зловили. "І ви, звичайно, знаєте, що вони з ним зробили, чи не так?" він продовжив. «Можливо, тепер ти зможеш трохи уявити. І не думай, що вб'єш мене натомість, що виграєш. Я їм корисний, і це набагато більше, ніж ти. Ти вже наробив достатньо проблем, відправивши за ними шпигунку.

Гектор пильно глянув на нього пронизливим поглядом, похмурим.

"Ви намагаєтеся сказати мені, - вимагав він, - що ви найманець на зарплату китайцям?" Ви думаєте, що я дурень, якщо вірю у такі дурні історії?

"Гей

ти дурень, якщо ні. Тобі краще повірити в це, інакше тебе розірвуть на шматки, як Алонсо Ескобара. Нік раптово схопився за живіт і застогнав. «Чорт забирай, а хто з ваших ослів ударив мене ногою в живіт?» Я сам відгвинчу йому гайки! Якого біса була ідея послати шпигуна за Цин-фу? »

"Ми не посилали його, - сказав Гектор крізь зуби, - і ми ті, хто запитує вас".

«Можливо, - сказав Нік, намагаючись здаватися гравцем з купою тузів, - але тобі краще дати кілька відповідей, інакше ти виявиш, що твої товариші стають ще менш товариськими. Навіщо ти послав…?

«Ми його не відправляли! Кажу вам, він кинувся до них без нашого відома. Єдине, що він сказав, це те, що дівчина, яку Лус привела до нього. Він не думав, що вона знає багато, але збирався стежити за цим. Тепер, звичайно, ми знаємо від неї те, що вона сказала йому – що загін американців мав висадитися біля мису Сен-Мішель 13-го числа о першій годині ночі». Гектор пильно подивився на Ніка. Двоє його товаришів виглядали нудними; Ернесто з надією поглядав на цвяхи. «А тепер будьте досить люб'язні, щоб пояснити, звідки дівчина мала таку конкретну інформацію, коли, як ви кажете, американці взагалі відмовилися нікого послати. І як ти опинився в цей найкращий час.

Нік втомлено зітхнув і змінив своє становище на підлозі, користуючись нагодою, щоб пограти м'язами на зв'язках на зап'ястях і кісточках. Йому здавалося, що тепер його руки стали грати трохи вільніше, ніж раніше. Він продовжував непомітно маневрувати ними, доки говорив.

"Наскільки дурним можна стати?" він сказав. «Хіба ви не бачите, що дівчина потрапила на підкинуту інформацію? Те саме було і з дівчиною Паулою. У мене були інструкції дізнатися про Грозних, тому, звичайно, я використав їхній підхід до американців. Жаль, що ваш Алонзо вирішив подати сигнал. Шкода, що він вирішив піти за Цинфу назад у Замок. І тобі краще попрацювати, щоб переконати їх, що ти не посилав його, бо прямо зараз вони не вірять тобі. Їм не подобається, коли за ними шпигуть, і їм не подобається ваша співпраця. Цин-фу дуже стурбований тим, що ви, кубинці, наразите на небезпеку їх операцію «Вибух», якщо будете продовжувати в тому ж дусі. Так що, якщо ти знаєш, що тобі добре, ти знімеш з мене цю мотузку...

«Їхня операція «Вибух»?» Гектор підвівся зі стільця й потрусив кулаком. «Їх! Це була ідея Фіделя від початку, і вони обіцяли нам допомогти. Ми доставили їх сюди, ми допомогли їм організувати їхні склади з боєприпасами, ми розповіли йому про скарби, які їх фінансуватимуть. Вони прийшли сюди як радники і тепер намагаються керувати всім шоу - якби вони були американцями! А потім вони їдуть на Гаїті, навіть не сказавши нам. Перше, що ми дізнаємося про це - це коли нам по радіо повідомляють, що Ескобар мертвий. І вони кажуть про співпрацю? Вони говорять про небезпеку Вибуху? Кажу вам, було б краще, якби ми самі продовжили полювання за скарбами! »

"Ви!" Нік засміявся, але всередині тихо аплодував.

Ця людина була джерелом інформації. - У тебе навіть немає жодних підказок до скарбів? Ви? Чи ти їх стримував? "

"Стримував!" Гектор виплюнув слова крізь зуби. «Мадре де Діос, якби у нас були підказки, у нас були б скарби та пекло з китайцями та їхньою брехнею. Навіть із операцією «Вибух» ми впораємося без них».

«О, я так не думаю, – легко сказав Нік. “Часи змінилися. Я не думаю, що Blast більше такий, як ви думаєте».

«О, це так? Що тоді?» Гектор сердито глянув на нього.

«Ви відпустіть мене, і я вам скажу. Скажи мені свою версію, розповім свою. Тоді ми зможемо разом добре посміятися».

Гектор стояв абсолютно нерухомо, дивлячись на нього зверху донизу.

«Отже, смійтеся разом, чи не так?» - сказав він нарешті. «Я повинен дозволити тобі розслабитися, поки ми говоримо про Blast, і я розповім тобі все, що знаю про це. О ні, мій друже. Мені спадає на думку - із запізненням, я повинен визнати, але мені справді здається, - що ти вичавлював з мене інформацію, навіть коли лежиш там. Та й брехня це слово! Тепер не буде брехні, розумієш? Його просування до Ніка було повільним і загрозливим. «Ернесто готовий до свого лікування, і я також. А поки що Фелікс може піти і почати розважатися з дівчатами, якщо ви не дозволите нам негайно дізнатися правду. Скажи мені спочатку – що ти казав про замок?

Який замок? - невинно сказав Нік, проклинаючи себе за те, що надто рано переступив межу, і знову крутив шнури на своєму зап'ясті.

- Так, саме – який замок? Гектор заревів і жорстоко вдарив Ніка ногою в живіт.

Нік хмикнув від болю і зігнувся навпіл, схопившись за живіт зв'язаними руками і приховуючи рухи своїм тілом. "Було б трохи дивно дивитися, як грає сам із собою в такий час", - подумав він.

Його пальці ковзнули під шорти і вирвали П'єра з тимчасового укриття, але думка про те, що його вважають дивним, була найменшою турботою.

«Сідай, ти!» Знову удар, але цього разу легший удар, щоб підштовхнути його.

Нік виплюнув прокляття і сів, все ще чіпляючись за живіт. П'єр лежав у його руках. Якби він міг просто постояти досить довго, щоб дізнатися про операцію «Вибух».

«Ернесто! Іди сюди з цвяхами. Ти, свиня брехлива, руки простягни.

Пекло! Нема часу гальмувати. П'єру доведеться негайно зробити свій внесок. Нік застогнав і крадькома ковзнув пальцями по маленькій кульці. Гектор нахилився і люто схопив Ніка за незграбні руки. Нік вирвав їх із рук Гектора, стиснув в один твердий, як залізо, подвійний кулак, який все ще стискав П'єра, і злісно вдарив кубинця вгору горлом. Гектор відсахнувся з дивно пронизливим вереском, і Нік важко підвівся на ноги. Ернесто наближався до нього з молотком, готовим ударити.

Нік відскочив убік і ухилився від удару, що летить. Його пальці скрутили гладку поверхню газової гранули і клацнув крихітний механізм. Він зробив один глибокий вдих, коли Фелікс проштовхнувся між двома іншими і вибив йому ноги з-під нього, а коли він упав, він ще раз повернув крихітну капсулу і кинув її прямо в Гектора.

Він відскочив від похмурого зелено-сірого одягу і з гуркотом упав на підлогу.

"Хо, що це?" - проревів Гектор. - Фелікс, візьми його. Ернесто, принеси ще мотузку. Ми зв'яжемо цього хлопця, як свиню! Він кинувся на Ніка і впіймав його в ведмежих обіймах, який міцно стиснув його руки на його тілі і майже видавив з нього подих. Нік похмуро тримався за джерело життя у своїх легень. Він знав, що може протриматись до чотирьох хвилин, не вдихаючи. , але ведмежі обійми ускладнювали це.

«Шнура більше немає, – сказав Ернесто. «Мені доведеться повернутися до комори».

"Тоді йди і поспішай!" - прогарчав Гектор.

У Ніка впало серце. Якби Ернесто пішов зараз, він, принаймні, був би в безпеці, можливо навіть досить добре, щоб допомогти іншим.

«Тьху, це лише трохи металу», - сказав Фелікс, піднявши П'єра і принюхуючи до нього.

"Один напевно", - подумав Нік.

«Поспішай, - сказав я!»

«Я не можу знайти ключа. Він має бути у тебе в кишені».

Ба! Все завжди залишається за мною». Гектор на мить відпустив Ніка і поліз у кишеню. "Ось-"

На обличчі Гектора з'явився величезний подив. «Це – дуже близько тут». Він відкинувся навпочіпки і дивився на двох своїх чоловіків. Вони стояли, розгойдуючись, як дерева, що були зрубані, але ще не впали. Безмовна картина тривала кілька секунд, які Ніку здалися вічністю. Він відкотився від Гектора і побачив, як чоловік незграбно рушив до нього. Хід був марний; Гектор раптом ахнув і схопився за горло. Фелікс здавлено скрикнув і розтягнувся на ньому.

Нік схопився на ноги і незграбно стрибнув до столу, за яким лежали Х'юго та Вільгельміна. «Залишилося дві хвилини, – подумав він. Може трохи більше. Його легені вже почувалися незручно заповненими. Ернесто здивовано дивився на нього й повільно потягнувся до наплічної кобури. Потім його коліна розплавилися, і він упав.

П'єр зробив свою справу.

Нік незграбно зупинився, як переможець у бігу на мішках, і вхопився за свій стилет за тонку ручку. Він незграбно затиснув лезо між зап'ясток і провів їм туди-сюди серію швидких пильних ривків. Минули довгі секунди. Потім товсте пасмо відокремилося, і Нік сильно смикнувся. Його тіло благало перевести дух; але його руки принаймні були вільні. Він швидко нахилився і розрізав мотузки, що зв'язують його ноги.

Залишилося менше хвилини – набагато менше. Після фізичних знущань протягом останніх двох днів він сповільнив хід і його витривалість була не на належному рівні, і він почав сумніватися, чи зможе він вижити. До біса це! він сказав собі. Просто візьми ключ і вперед!

Шнури раптово розірвалися. Він відштовхнув їх і кинувся до тіла Гектора. Ключ – Боже, де Ключ? Він майже задихався, коли виявив це, і він не міг дозволити собі задихатися. У повітрі стояв густий та важкий газ.

Він схопив ключ і побіг до дверей. Його одяг! Він відчайдушно озирнувся, побачив їх, схопив їх, побачив свій рюкзак, підняв його, раптово згадав Вільгельміну, побіг за нею, а потім через червоний, вибухаючий серпанок у своїй голові зрозумів, що поводиться як маніяк. Він боровся за контроль і змусив себе вставити ключ у замок з усією обережністю, як п'яний, який знає, що його дружина чекає на нього, і, на його величезне полегшення, ключ легко заклацнувся. Він вирвав двері, кинувся і зачинив її за собою.

Вибуховий порив звуку вирвався з його легень, коли він притиснувся до стіни і відсахнувся назад з гумовими ногами, приголомшений. Перед його очима все ще плавав червоний серпанок, коли він втягнув величезні ковтки повітря і вдивився

навколо себе. Його зір трохи прояснився, і він побачив, що знаходиться в тьмяно освітленому коридорі, настільки тьмяно освітленому, що він міг бачити промінь світла, що виходить з-під дверей. Тріщина світла! Він змусив своє шалене дихання сповільнитися і швидко опустився на коліна, щоб засунути сорочку і штани в щілину, щоб вловити пари П'єра, що сочилися. Потім він підвівся, невпевнено побіг до кінця коридору і до початку сходів і справді вдихнув.

"Китайський дракон" був закритий на ніч, але він був не зовсім порожнім і не зовсім без охорони. Олівцевий ліхтарик вдивлявся в темні кути, а на задньому дворі стояв припаркований джип; його водій озброєний та насторожі.

Нік тихенько блукав по обшарпаних кімнатах над рестораном і попрямував на сопіння сплячої людини. З трьох крихітних кімнат тільки одна була зайнята, а у перших двох не було нічого цікавого. Якщо й можна було щось знайти, це має бути там зі сплячим. Він метнувся, як тінь, до відчинених дверей третьої кімнати і зупинився зовні.

Минуло вже майже три години з того часу, як він почув приглушений стукіт у будинку Жахливих і, зламавши двері, виявив, що Паула лютує і збирається звільнитися. Разом вони звільнили решту жінок, які кипіли від гніву і майже повністю не боялися, а потім провели конференцію з Луз як її зіркою. Коли вона розповіла свою історію, Нік узяв гору і виклав свої плани звільнення від неживих товаришів Алонзо.

Тепер він стояв біля відчинених дверей на верхньому поверсі китайського ресторану Цинфу і слухав. Тяжке дихання не змінилося, і в повітрі витав солодкий димний запах. "Опіумний сон", - подумав Нік. Можливо, сновидець буде мріяти і пережити цей нічний візит.

Нік переступив поріг, і майже одночасно сталося три події. Продзвенів тривожний дзвінок, кімнату раптово залило яскравим світлом, і напіводягнений китаєць схопився з низького розкладного ліжка з криком подиву. Рука Ніка ворухнулася, як блискавка, і підійшла до Вільгельмін.

"Підніміть руки над головою і покажіть мені, де ця штука відключається, або я виб'ю вам мізки", - швидко постукав він китайською. "Зрозуміли!"

Чоловік вилаявся і повільно підвівся. Сигнал будильника продовжував гудіти.

“Швидше. І просто покажи мені – я зроблю це».

Чоловік уперся у стіну біля картотеки та нахилився.

- Жодних хитрощів, - прогарчав Нік. "Просто покажи мені, - сказав я".

Хлопець позадкував і вказав на вимикач на стіні.

"Відійди!"

Він відступив убік і боком спостерігав за Ніком, що наближається, дуже уважно спостерігав, як Нік направив на нього заглушений «Люгер» і торкнувся стіни. Перемикач клацнув угору.

Будильник заскулив, і яскраве світло раптово згасло.

У чорнильній темряві почулося гарчання, і Нік швидко розвернувся і двічі вистрілив в упор у цей рух. Чоловік миттєво впав із глухим стукотом, від якого затремтіла підлога.

Нік висвітлив його і скривився побачивши. Двох великих планів від голодного рота Вільгельміни було достатньо, аби мало не розірвати людину на частини.

Він знав, що повинен піти, але він також знав, що повинен подивитися, що було в цій шафі. Судячи з променя його спалаху, це була єдина річ у кімнаті, яку варто було охороняти сигналізацією.

«Цікавий будильник», — подумав він, пораючись зі своєю відмичкою. Достатньо голосно, щоб розбудити міцно сплячого, але недостатньо голосно, щоб привернути увагу ззовні. Інстинкт, а не щось ще, змусив його одразу вбити звук.

Він швидко порився в ящиках із папками. Здебільшого ресторанна пошта. Кілька літер китайською, які він поклав у кишеню. Офіційний лист іспанською мовою. Меню. Бухгалтерські книжки. Рахунки.

І у вузькій картонній тубі картка.

Він швидко обшукав решту кімнати і більше нічого не знайшов. Потім він тихо спустився сходами, ще раз швидко оглянув ресторан і кухню і вийшов у провулок, тихенько насвистуючи.

Паула злізла з місця водія.

"Ти не поспішав", - пробурмотіла вона. "Все добре?"

"Добре. Ось, кинь це на сидіння, а потім йди і спостерігай наприкінці провулка.

"Правильно." Вона слухняно рушила геть.

Нік приступив до роботи. Він витягнув тіло одне за одним через чорний хід і поставив їх у ресторані, акуратно за стіл, ніби вони заснули після густого обіду. Його художнє аранжування Гектора було не зовсім завершено, коли він почув різкий, майже несамовитий свист із провулка і звук машини, що згорнула за ріг неподалік. Він кинув Гектора і побіг.

Паула повернулася на місце водія із увімкненим мотором джипа.

«Поспішайте, швидше, – прошепотіла вона. Він швидко зачинив задні двері і стрибнув поряд із нею.

Вона ввімкнула мотор і з ревом виїхала на перехрестя.

"Якого біса?" - Сказав Нік, коли вона зробила поворот, а потім ще один.

"Ця машина", - видихнула вона. «Не думаю, що він бачив мене, але я бачив його - перев'язану голову і таке інше, він нахилився вперед і розмовляв зі своїм водієм. Цін-фу повернувся до міста.

Грізні

Нік сів на чолі великого обіднього столу і з подякою подивився на своїх товаришів. Ізабелла, Тереза, Альва, Лус, Паула, Люсія, Інес, Хуаніта… Ах, жінки, жінки. Як він їх любив! Його усмішка стала ширшою, коли він глянув на них. Він мився, голився, спав, займався спортом, їв і тепер милувався вісьмома милими дамами. Небеса, що це було. Він із задоволенням зітхнув. Один або двоє були для нього трохи подорослішали, а Луз і Альва все ще виглядали блідими та напруженими, але всі без винятку намагалися виглядати для нього якнайкраще.

- Сеньйоре Картер, ви, як ви кажете, пускаєте слини, - суворо сказала Люсія. Вона була напрочуд гарною жінкою середніх років, яка служила вихователькою сержант-майора Грозних. «І можу я запитати, що ви робили сьогодні вранці у своїй кімнаті з Хуанітою, що змусило її так хихикати? Вона мала подавати тобі лише чашку кави.

«Чому, люба Люсіє, – докірливо сказав Нік. Це все, що вона зробила. І все, що я робив, це вправи йоги».

Хуаніта знову хихикнула. Це була маленька смаглява дівчинка зі швидким сміхом та низькою температурою кипіння. «Ти мала його бачити, Люсіє. Ви коли-небудь бачили чоловіка, який стоїть на голові і смокче живіт? "

"В той же час? Звісно, ні, - твердо сказала Лючія.

«Я можу спитати, сеньйоре Картере, що у вас на столі перед вами?»

Нік кивнув. «Я дістануся цього через деякий час. Це не повинно викликати у вас безпосереднього занепокоєння, але я думаю, що вам буде цікаво. По-перше, я думаю, нам слід розповісти вам трохи докладніше про те, що сталося на Гаїті. Пауло?

Вона розповіла історію швидко і лаконічно, в манері, якою захопився б сам Хок. Жодна із жінок не перервалася. Вирази обличчя з'являлися на їхніх обличчях, і в певні моменти виступу вони видали тихі стогін жаху, але вони слухали так само уважно, як і будь-який інший екіпаж AXEmen на брифінгу. Захоплення Ніка ними зростало. Ці жінки заслужили скарб; з усіх людей вони використали б його з розумом.

Коли Паула закінчила, настала коротка мовчанка. Очі дивилися на стіл, і руки були стиснуті від гніву.

Нік швидко втрутився, перш ніж розпочалася реакція. «Люзе, давай ще раз розповімо твою історію, щоб ми могли скласти частини докупи. Що найважливіше, так це ключ до розгадки: все, що ви знаєте про Алонзо, все, що він знав про вас».

Луз повільно кивнула головою. «Все, що він колись знав про мене, було маленькими особистими речами, і що я належав до групи патріотів, які називають Грозними. Якимось чином він, мабуть, дійшов до слуху, що ми полюють за скарбами, бо він увесь час говорив про це хитромудро». Вона благально подивилася на Паулу. «Напевно, я більше нічого йому не сказав. Чи не тоді. Але я не думав, що він така вже погана людина, просто хтось подібний до нас, і не було нічого поганого в тому, щоб іноді зустрічатися з ним у місті. Він був чоловіком, з яким можна було поговорити.

"Так, я знаю", - м'яко сказала Паула. "Я знаю, як це буває".

"І коли ти зустрів його в той день, коли Паула поїхала на Гаїті, - спитав Нік, - що він сказав?"

«Він був схвильований, – сказав Луз. Він щось дізнався і весь час натякав, що це пов'язано зі скарбами. Що ж, я повинен був знати, що це було - я розповів вам учора ввечері, як я намагався витягти його з нього. Але він нічого не роздавав даремно. Отже – я запропонував йому обмін». Вона пильно подивилася на Ніка. «Я ніколи особливо не думав про ідею Паули про допомогу американців. Отже, я розповів йому про тебе. Сказав, що наш лідер зустрічається з американським лідером, повідомив йому час та місце. І він був лютий. Сказав, що тільки-но виявив свій перший доказ і не збирається ділитися нею ні з ким, навіть зі своїми кубинськими товаришами, і чорт його забирай, якщо до нього прийдуть американці. Тоді він навіть не хотів, дай мені ключ. Але я… працював над ним. Дала всілякі обіцянки про те, як з нетерпінням чекаю на його повернення і що ми робитимемо разом. Сказав, що я продовжу працювати у своїй групі та спробую зібрати інші підказки, якими ми з ним поділимося. Разом ми шукатимемо скарб, знайти його і житимемо довго і щасливо. Здавалося, він мені повірив». Її тон був сухим. «Тепер я можу уявити, наскільки він був би корисним мені потім, якби ми справді працювали разом і знайшли це. Але я впевнений, що він не розповів ні своїм кубинцям, ні китайцям, куди він іде і що намагається зробити».

Нік кивнув. «Я думаю, це досить ясно і він вирішив зайнятися бізнесом для себе. А як щодо його підказки? "

Вона наморщила носа і виглядала задумливою. «Я думав і думав про це, але й досі не можу розібратися в цьому. Але, здається, підходить, не

це з іншими підказками? "Trujillo es mi Pastor". Благодійнику Трухільо завжди подобалася ця строчка - весь цей псалом, фактично "Trujillo es mi Pastor"! Ви знаєте інше? Все так роблять, тому що він не особливо змінював: Трухільйо мій пастир, я не хочу. І так далі. Його чоловіки! О так, він любив цей псалом».

"Це чудова підказка", - сказав Нік. "Хоч би це не означало". Він згадав, як читав про це маленьке богохульство, як один із улесливих прихильників Трухільйо переписав псалом на хвалу своєму босу-диктатору. Тепер його перший рядок став ключем до розгадки. "Зелені пасовища", - повільно промовив Нік, згадуючи слова. «Тиха вода. Шляхи праведності? Це навряд чи могло бути застосовним. Але як щодо долини тіні смертної та дому Господа? Здається, це узгоджується принаймні з одним з інших доказів, La Trinitaria – Трійця».

"Але це шокує!" - обурилася Лючія. «Блюзнірство!»

"Це навряд чи хвилювало Великої Людини", - гірко сказала худенька дівчина на ім'я Інес. «Я майже починаю розуміти, чому він подумав, що це так смішно. Але я не можу зрозуміти, яке відношення до цього має «Замок чорних»».

– Я теж, – визнав Нік. «Але можливо, якесь дослідження проллє світло на це. Хтось хоче стати волонтером? »

«Я зроблю це», - сказала Тереза ​​тиха. «Я працював у бібліотеках».

"Добре. Потім - чи може хтось із вас згадати когось, хто міг би знати, де і де б там не було, La Trinitaria проводила свої збори?

Усі хитали головами.

"Ми можемо запитати серед інших", - сказала Паула. «Є ще дев'яносто один із нас, з яким ви не познайомилися. Може, хтось із них щось вигадає. Ми також можемо уважно переглянути всі документи, які могли залишити наші чоловіки. Я знаю, що у всіх нас є, але ми не шукали нічого особливого».

– Згадую, – м'яко сказала Тереза. «Дивлячись на картинки та читаючи старі листи. Я пам'ятаю, що Мануель мав щоденник, але він спалив його незадовго до того, як вони прийшли за ним».

«Мають бути інші щоденники», - енергійно сказала висока гнучка дівчина. Нік схвально глянув на неї. Це була Ізабелла, з блискучими зеленими очима та гривою червоно-золотого волосся. «Не всі з них встигли спалити щоденники та документи. Десь має бути хоча б клаптик паперу із, скажімо, закодованими позначками».

«Так, але тоді поліція все перевірила», - заперечила Хуаніта. Вона давно перестала хихикати. "Вони навіть розірвали наші книги".

«Я знаю, але щось могло бути змарновано. Це не був би очевидний документ - навіть щоденник Мануеля, мабуть, був зашифрований.

«Варто спробувати, – сказала Паула. «Ізабелла, ти займешся цим кутом. Доберіться до кожної вдови Опору в місті і попросіть їх пройти через все, що залишилося від їхніх чоловіків. Тобто, це не було взято у них. Виберіть півдюжини з них, щоб допомогти вам розповсюдити інформацію та направити пошук. Це не повинно бути складно; більшість із них кричали, щоб чимось зайнятися». Вона подивилася на Ніка і посміхнулася йому. «Ми говоримо про Асоційовані Жахливі, не дуже активні члени, у яких все ще є вдома і щось, що залишилося від їхніх сімей. У них непогано виходить збирати інформацію – і, якщо хочете, поширювати чутки».

«Так, – сказав Нік. «Я хочу, щоб вони уважно стежили за будь-якими ознаками діяльності Куби чи Китаю та одразу ж доповіли вам. І я хочу, щоб вони найтоншим чином заповнили місто чутками про окремі табори кубинців і китайців, що ховаються в пагорбах. А потім, якщо вони зможуть впоратися з цим, не привертаючи до себе уваги, я хотів би, щоб деякі з них переконали, що кубинці мають намір продати китайців, а інші - що китайці використовують кубинців як цапів-відбувайлів. Це буде непросто, але можна. Але це потрібно зробити так, щоб вони не кинули собі на шию орди китайців та кубинців. Ви можете спробувати ...

"Я могла б спробувати доручити Люсії керувати", - сказала Паула. «Я можу гарантувати, що вона досягне результатів».

Лючко похмуро посміхнулася. «І жодних наслідків. Сеньйор, легше, ніж ви думаєте, змусити жінок поширювати дикі чутки, а потім самі виходити з себе білосніжними і невинними.

Нік посміхнувся. «Готовий посперечатися, ти теж можеш це зробити. Це лишає мою частку у це. Поки ви займаєтеся своєю справою, я шукатиму - шукатиму місце недалеко від Санто-Домінго, яке відповідає всім доказам, наскільки ми можемо інтерпретувати їх на сьогоднішній день. Можуть бути й інші докази, і нам також доведеться їх шукати. Чи є поблизу інші колишні трухільйонці, такі як Паділья, над якими ми можемо попрацювати? »

«Досить багато, дуже ймовірно, – глузливо сказала Паула, – але вони, як правило, соромляться свого минулого. Відомі прихильники Трухільйо пірнули в укриття, коли він помер, а більшість інших дуже потайно ставляться до своєї політики. Ніхто не хоче визнавати

що мав до нього якесь відношення. Лише зрідка, коли відбувається переворот правих або, можливо, вечірка, на якій розливається занадто багато спиртного, один із них вискакує та показує себе. Нам було дуже важко вистежити будь-кого з них”.

"Що ж, давайте продовжимо те, що у нас є", - сказав Нік. «І якщо ми виявимо, що ми в безвиході, ми можемо придумати ще одну плітку для круговороту чуток - нагороду за інформацію, частку у видобутку або щось таке. Але поки що ми маємо над чим попрацювати. І останнє, і ми почнемо». Він витяг рулон паперу з картонної трубки та розклав на столі. Це була карта Гаїті та Домініканської Республіки, яку він знайшов у кімнаті нагорі Китайського Дракона.

"Нік, це розмова, і весь час у нього була карта скарбів", - сказала Лючія, пильно дивлячись на неї.

"Це не те, що є", - сказав Нік, розгладжуючи його. «Це, напевно, навіть важливіше. Я сказав би, що це план операції «Вибух». Поглянь і скажи мені, що ти думаєш».

Навколо нього зібралося вісім гарних тіл, вісім симпатичних осіб дивилися на карту. Духи, якими вони нанесли за вуха спеціально для Ніка, огорнули його м'якою хмарою солодкої жіночності. Чудово! - подумав він і рясно вдихнув. Він почував себе султаном у своєму гаремі. За винятком того, що султан не ставив би бізнес вище за задоволення.

«Але скільки мітин!» - здивувалася Паула. «Я думав, що Blast матиме якесь відношення до проекту бомби, можливо, ракетного об'єкту. Але чому їх має бути так багато? Дивіться, шість навколо Гаїті та Санто-Домінго. І ще один на Кубі. Навіть у Пуерто-Ріко. Ви впевнені, що це для операції "Вибух"? »

Нік кивнув. «Я маю перевагу перед вами. Був лист від самого Фіделя нашому приятелю Цинфу. У ньому було роздано не так багато, як я міг би, але він скиглив про потребу в капіталі і згадав вісім початкових установок, які мають бути надані для операції «Вибух». І там було сказано, що його база, та, що на Кубі, неподалік Гуантанамо, - він тицьнув пальцем у карту, - готова. Не було сказано для чого, але подивися, де це стосовно інших». Вони дивилися, як він водив пальцем на берегах острова.

"Бачите? Прямо навпроти відповідної бази на Гаїті. Разом вони контролюватимуть Навітряний прохід, не кажучи вже про допомогу, яку вони отримали від двох інших тут, внизу. І подивіться на той, що знаходиться в східній точці Санто-Домінго. Між цим і його аналогом у Пуерто-Ріко прохід Мона може бути повністю закритий для кораблів США, які могли б упоратися навіть без бази на Пуерто-Ріко за допомогою цих резервних баз на півночі та півдні».

"Але вони не можуть будувати бази на нашій землі!" - гаряче сказала Ізабелла, і її руде волосся торкнулося обличчя Ніка.

"Ще ні, не можуть", - сказав Нік. «Але вони зможуть, коли візьмуть владу, що, я впевнений, вони й збираються зробити. Гаїті дозріло для перевороту; Домінго не так уже й сильно відстав. Я думаю, що база на Пуерто-Ріко – нездійсненна мрія, але навіть червона може мріяти».

"Я не розумію", - прямо сказала Луз. «Ви маєте на увазі, що це не має нічого спільного з бомбами, випробувальними вибухами чи навіть міжконтинентальними балістичними ракетами?»

«Балістичні ракети, так, але малої дальності. І кому потрібні бомби, якщо можна відрізати всю Південну Америку від США за допомогою кількох ракет малої дальності, літаків наземного базування та берегових батарей? Послухайте, захопіть ці острови і ви отримаєте укріплений наземний міст через Карибське море. Американські кораблі не змогли б пройти через ці проходи, не будучи викинутими з води нічим складнішим, ніж берегові батареї та пара застарілих літаків. І це Blast. Я думаю. Але поглинання не відбувається просто так - вони дозволені, а іноді навіть заохочуються. Це одна з причин, з якої вам потрібно змусити цих змовників голосно та швидко виляти. Чим більше буде відомо про те, що відбувається, тим краще. І не дозволяйте нікому обманювати себе, кажучи, що комуністи будь-якого з цих таборів хочуть допомогти комусь, крім себе”. Він звернув карту і знову вставив її в трубку. зробити, щоб помучити вас, вони заповнять це».

"І яке відношення все це має до скарбів?" - Запитала Люсія. «Не те щоб мене не особливо шокували все, що ви кажете, але чому вони мають займатися полюванням за скарбами – нашим полюванням за скарбами – коли у них є такі ретельно продумані плани, щоб зайняти їх?»

Нік відсунув стілець. «У них складніші плани, коли у них є зайвий капітал. Ви можете зробити багато з сотнею мільйонів доларів чужих грошей». Він підвівся і весело посміхнувся з-за столу. «Я дякую вам усім за увагу і за те, що ви – всі ви – такі красиві».

"Як добре мати чоловіка в будинку", - мрійливо сказала Альва.

"Так, чи не так?" Паула погодилася. «Було б ще краще, якби ми мали цілий взвод».

У нього була дводенна щетина на обличчі, погано сидячи, погано підібраний одяг на спині, і він блукав по домініканському селі, виглядаючи як селянин, що полює на зниклого бичка. Ні військовослужбовці ОАД, ні місцеве населення не глянули на нього більш ніж швидко.

Але в безформному одязі фермера було заховано люгер, стилет і замінник П'єра, а також кілька інших пристосувань, менш підходящих фермерам, ніж людині на ім'я Кіллмайстер.

Нік зробив крок у свою третю долину за день, напружено думаючи. Можливо, він дивився надто далеко чи недостатньо далеко. Можливо, він надто буквально розумів слова Двадцять третього псалма, і це була лише перша фраза, на якій слід було зосередитися. "Trujillo es mi pastor" "Пастор". Пастух.

Пастух. Ферма? У Сан-Крістобалі, всього за вісімнадцять миль від Домінго, була власна ферма покійного диктатора Фундасьйон. Він припустив, що йому краще глянути на нього, але здавалося малоймовірним, що його ще не обшукали. Інша ферма? Чи «пастор» мав інтерпретуватися як священик чи парафіяльний священик? Церква... собор... місіонерський будинок... але замок? Монастир? Тереза ​​дала йому список. Він вліз у кожного з них, розповідаючи історію невдач, і не виявився мудрішим.

"Зелені пасовища", - знову подумав він. "Тиха вода". Він бачив багато того й іншого, але не разом. Може, їм не належало бути разом. Або, можливо, він гавкав зовсім не на те дерево.

Він рішуче крокував. У долині під ним було невелике фермерське поселення, а над деревами з'явився шпиль маленької церкви. Це мала бути його остання зупинка за день перед поверненням, щоб зустрітися з Паулою та джипом, і він палко сподівався, що це якимось чином окупиться. Навіть постріл у горщик із тилу, коли він ставив свої тонкі питання, був би довгоочікуваною ознакою того, що йому стало жарко.

Пострілів був; там нічого не було. Маленька церква була збудована у 1963 році, і її молодий пастор з гордістю сказав Ніку, що він та його парафіяни самі очистили незайману землю.

Нік випив запропоновану склянку води, подякував їй і відвернувся.

Ще один втрачений день.

* * *

Лікар Цін-фу внутрішньо вилаявся. Куди б він не пішов, йому на п'яти чіплявся якийсь проклятий кубинець. Він був такий обережний із утилізації цих таємничих тіл, але якимось чином щось просочилося назовні. У будь-якому випадку, в його приміщенні було проведено поліцейське розслідування - на щастя, після того, як він і Мао-Пей виконали своє жахливе завдання, - і люди на вулицях дивно дивилися на нього. Він закрив "Китайський дракон" "на ремонт", сказав він будь-кому, хто його питав, і присвятив себе бізнесу до дня відкриття.

Він, звичайно, не сказав їм, що його бізнес полягає в тому, щоб відстежувати колишніх прихильників Трухільйо та працювати з ними, використовуючи підкуп та шантаж. Він також був готовий катувати та вбивати, якщо це допоможе, і він швидше думав, що це допоможе. Фактично, він уже вбив одну людину, яка погрожувала поскаржитися владі на її загрозу шантажу.

"Мао-Пей". Він нахилився і торкнувся свого водія за плече. «Зупиніться у бібліотеці. Я хочу подивитись старі газетні файли».

Мао-Пей хмикнув, а потім раптово згадав про його манери.

"Так, сер", - сказав він спритно.

Цін-фу відкинувся назад і глянув через плече. Чорт! Мотоцикл досі переслідував їх.

Він сердито глянув на нього і дістав сигарилу. Містом ходили найшаленіші історії, і він знав, що в половині з них немає правди. Але він був страшенно впевнений у тому, що кубинці справді хотіли порушити його ретельно продумані плани. Все вказувало на це, особливо цей нескінченний хвіст. І все ж таки він не міг зрозуміти, звідки пішли чутки, хто скинув на нього кубинські тіла, хто взяв план операції «Вибух». Звісно, не кубинці. Вони мали свою копію. Десь у цій штуці була третя сторона.

Грізні. Хто вони в ім'я всіх китайських дияволів?

Ким би вони не були, він переможе їх у грі. Він втратив кількох людей, у тому числі цього огидно тупого охоронця-кухаря, але в нього все ще залишалася група людей, навчених методами пошуку та допиту. У цей момент вони були розміщені по всьому місту, і він не сумнівався, що з кількох ковток виривалися крики агонії. Якщо був хоч найменший шанс, що вони знали когось, хто знав когось, хто щось знав, то вони були матеріалом для його катування.

Він похмуро посміхнувся і затяг сигарилу. Коли полювання закінчиться, до Operation Blast буде внесено деякі зміни.

Будь прокляті ці кубинці та їхня ряба зрадницька шкура! Незважаючи на них, він чудово з ними ладнав.

Його поганий настрій раптово змінився сміховинним оптимізмом. Він добре ладнав. Його запити давали плоди. Успіх був у його руках.

Слідами скарбів

"Може, нам краще було б самому слідувати за Цинфу", - прогарчав Нік.

У будинку із закритими віконницями був час конференції, і його настрій був поганим. Цинфу бачили тут, там і скрізь, а потім він раптово зник. Схоже, кампанія з перешіптування була настільки успішною, що влада ОАД була досить стурбована, щоб провести розслідування. Вони затримали кількох кубинців, але китайці відлетіли з курника.

"Неможливо", - твердо сказала Люсія. «Звичайно, ми завжди дивилися на них відкрито, але з кубинцями, які завжди йшли за ним, ми влаштували б справжню процесію, якби теж спробували. Це було гарною ідеєю посіяти проблеми між ними, але це мало удар у відповідь.

- Відповідну реакцію, - похмуро поправив Нік. «Цікаво, що він знайшов у бібліотеці?»

"Вам краще поцікавитися, що дізналася Тереза, - сказала Люсія, - і всі ми".

"Мені дійсно цікаво", - сказав Нік, дивлячись на неї. Його вразило те, що в ній - у всіх жінках - відчувалося збудження, яке він раніше не помічав. "Що ви всі дізналися?"

«Навіть Паула виглядає трохи самовдоволеною, — подумав він.

"Спочатку ти, Тереза", - різко сказала вона.

Тереза ​​була зайнята своєю справою. «Сьогодні ввечері я знайшла заслання у маловідомій монографії, - сказала вона, - про групу бенедиктинських ченців, які живуть у тихій долині - на жаль, безіменних. Мабуть, багато років тому вони дали якусь клятву зберігати таємниці і рідко з'являються. Але відомо, що вони носять чорне з голови до п'ят, чорні каптури з прорізами для очей та грубі чорні мантії, що сягають ніг. Також кажуть, що їхній монастир схожий на замок на вигляд, хоча, знову ж таки, немає його опису з перших рук. Я розумію, що нам це мало допомагає. Але що ви можете знайти цікавим, то це те, що вони відомі як Чорні Клобуки. Або, коротше, як Чорні».

"Чорні!" Нік грюкнув долонею по стільниці. Його очі зайнялися інтересом. «Але ви не уявляєте, де може бути їхній монастир?»

Тереза ​​похитала головою. «У засланні лише сказано, що це «десь неподалік Санто-Домінго». Очевидно, це дуже самотня долина, інакше ми чули б про це раніше. І ви б його, напевно, знайшли. Але тепер, принаймні, ми маємо підстави для подальших досліджень. Мабуть, у селі є люди, які чули про ченців у чорних капюшонах, можливо навіть бачили їх.

Нік кивнув. «Як щодо людей прямо тут, у місті? Можливо, вчені. Богослови. Зберігач музею, місцеві священики, навіть єпископ. Принаймні тепер ми знаємо, що шукаємо монастир. Чи не так? Так, гадаю, так. Якийсь час я починав думати, що нам слід шукати спеціалізований ресторан, яким керують три хлопці на ім'я Блек, які раніше були частиною стада Трухільйо. Але ченці! Вони фігурують, пов'язані з цим. Тепер усе, що нам потрібно зробити, це знайти цю долину».

«Мабуть, це місце, ця долина, - задумливо сказала Паула, - де замок захований так акуратно, що, здається, ніхто про нього не чув. Непросто сховати замок чи навіть монастир. Ти справді думаєш, що ми на правильному шляху? "

"Ми повинні бути", - твердо сказав Нік. «Тепер ми знаємо, що це місце існує, чи не так? І ми знаємо, що ці ченці були потайливими людьми, тому якимось чином вони, мабуть, знайшли спосіб приховати свій замок чи монастир, чи ще щось. Ми просто повинні продовжувати займатися питаннями та пошуком. У кого є що ще внести? »

"Так", - сказала Паула. "Ізабелла?"

Ізабелла підштовхнула через стіл до Ніка невеликий стос паперів.

«Погляньте, – сказала вона. «Ми не можемо зрозуміти це, але тут є якась закономірність. Ми обійшли дев'яносто один будинок і в шістьох з них знайшли - ну, ви побачите, що ми знайшли. Але на кожному з них зустрічаються одні й ті самі слова та символи».

Нік потягнувся до невеликої стопки і перебрав її. Щоденник із розміткою кількох сторінок. Список білизни з doodle на обороті. Кишеньковий календар з позначками кількох дат. Лист лінованого паперу, покритий списком слів, які, здавалося, не мали значення. Вкладиш із записника з деякими з тих же слів і цифр поруч. Форзац книги, списані літери та символи.

"Місця зустрічей", - повільно сказав він. «Тримаю парі, із зазначенням дати та часу. Але закодований.

"Вірно", - сказала Паула. "Як у вас виходить зламувати коди?"

- Непогано, - весело сказав Нік. "Зовсім непогано." Він розклав перед собою папери і взявся до роботи.

* * *

Кіллмайстер був експертом із злому кодів. Доктор Цін-фу Шу з китайської розвідки був експертом у ламанні людей. Він не дуже добре грав з Евітою Мессіною, але тепер він надолужував втрачене. Йому не вистачало Тома Кі, і він сумував за Шангом, але мав інших помічників. Один із них зараз займався тортурами

вбивав людину на ім'я Гарсія-Галіндес, а інший придушував крики агонії.

«Бачиш, як марно брехати», — безтурботно сказав Цін-фу, постукуючи попелом сигарили по килимку Гарсії. Ми знаємо, хто ви. Ваш добрий друг сказав нам, де вас знайти. Він також був досить гарний, щоб повідомити нам, що у вас є одна з доказів. Тч, бідолаха, він зараз не дуже добре почувається. Він надто довго нам розповідав». Він приємно посміхнувся. «Але врешті-решт він сказав нам. І ви також розкажете нам те, що ми хочемо знати. Затягніть дроти. Chin You. Не будь з ним лагідним».

Чин Ю зробив, як йому сказали. Цинфу прислухався до приглушених криків і оглянув затишну квартиру. Так, справді, подумав він, це зручне місце. З таким самим успіхом він може залишитися тут, доки його місія не буде завершена.

Він був досить задоволений собою. Одна невелика замітка в жовтій газеті привела його до людини, яка обіймала незначну посаду в уряді покійного Трухільо. Цю людину вмовили розповісти їй про інших чоловіків, які тепер спокійно живуть під вигаданими іменами, які, у свою чергу, були переконані надати корисні маленькі крихти інформації. Гарсіа-Галліндес, він був упевнений, був останньою ланкою в його ланцюжку підказок. Цін-фу дивився, як корчиться його жертва.

"Прибери кляп, Фонг", - легко сказав він. "Я думаю, наш друг намагається нам щось сказати".

Гарсія Галіндес глибоко зітхнув і заговорив.

Цін-фу слухав. Його брови насупилися. Ця підказка була такою ж незрозумілою, як і всі інші.

"Що це означає?" - закричав він, від раптової люті його бліде обличчя почервоніло. "Де це місце? Де це знаходиться?"

* * *

«Долина Тіні!» Нік тріумфально заревів. “Це воно! Має бути. Це не буде ні ресторан, ні аеропорт, ні вокзал, ні перукарня, ні якесь із цих місць. Долина Тіні – єдине місце, яке підходить. Але де це? Його немає на карті».

Луз наморщила чоло. «Я прожила тут все своє життя, – сказала вона, – і ніколи про це не чула. Може, вони вигадали назву?

"Інших імен вони не вигадували", - сказав Нік. «Це все на околицях Санто-Домінго. Навіщо їм вигадувати одне ім'я? Якщо тільки… хвилинку. Якщо тільки це не опис, а не ім'я ". Він провів вказівним пальцем по карті Санто-Домінго та околиць. «Тут є кілька людей, у яких немає імен. І я знаю, що це значні долини, тому що я пройшов половину з них ».

«Звичайно, не у всіх є власні імена, - сказала Люсія. «Вони надто малі, щоб мати значення. Але люди, які живуть у них чи поруч із ними, дають їм імена, які більше схожі, як ви кажете, на описи. Наприклад, є одна, названа Долиною корів, через один маленький молочний фермер, який використовує її схили для випасу свого стада. А ще є Долина Гранатів, бо ...

«Я зрозумів, – сказав Нік. «А як щодо Долини Тіні?»

«Є місце, яке більш-менш підходить під цю назву», - повільно сказала Паула. «Це не так долина, як глибокий яр, і я ніколи не чув, щоб це взагалі щось називалося. Насправді, я його ніколи не бачила. Але Тоніо одного разу сказав мені про це, коли ми проїжджали по дорозі... — Вона раптово зупинилася і затамувала подих. Тоніо сказав мені про це! Мій чоловік. Він сказав, що знав це ще зі своїх походів, що це дивне і похмуре місце, яке було в тіні цілий день, крім полудня. Він сказав, що майже всюди довкола нависала скеля. І я пам'ятаю, як сміявся і питав його, коли він колись був мандрівником, бо я вперше почув про це. А потім він змінив тему. Я подумав чому, але забув про це. Але я думаю, що це було б ідеальним місцем зустрічі для групи рухливих людей. Якими усі вони були.

"Тепер вона нам розповідає!" - Вигукнув Нік. «Після всіх цих днів метушні, а секрет у тебе завжди був».

"Це було багато років тому", - трохи натягнуто сказала Паула. «І як я можу пов'язати це з полюванням на скарби? І ми ще не знаємо, що це має до цього якесь відношення».

"Пауло, це має бути", - рішуче сказала Ізабелла. «Інакше це занадто випадково. Скільки може бути ТАКИХ долин? Подумайте про підказки – тепер вони усі збігаються».

"Так, але він нічого не сказав про те, що там унизу є замок або якийсь монастир", - заперечила Паула. "І це здається неможливим для будь-якої будівлі".

«Не неможливо, – сказав Нік. «Просто складно. Ви самі сказали, що заховати замок непросто. А що може бути краще для групи ченців, які присяглися зберігати таємницю? Він відсунув стілець. "Пауло, ти збираєшся відвезти мене туди".

"Хвилинку", - м'яко сказав Альва. - Якщо пам'ятаєте, це наше полювання. Цього разу ми всі маємо піти».

"Дорогий, я думаю, що ми можемо бути трохи помітними", - розумно сказав Нік. «Дозвольте мені спочатку оглянути його, і якщо він здасться багатообіцяючим, ми всі займемося

всі разом. Ходімо, Пауло.

"Хвилинку", - твердо сказала вона. Альва права. Це наше полювання. І якщо ти так упевнений, що це місце, ми всі разом підемо.

- А тепер подивися… - почав Нік і раптово зупинився, коли виявив, що його оточують вісім яскравих жінок із вогнем в очах. Вони були чудові, сексуальні, привабливі, цілеспрямовані та перевершували його чисельністю. Найгірше було те, що без Паули він не міг знайти місце. І вона також була проти нього. Він упіймав її погляд і насупився.

Вона йому посміхалася.

"Ти ж хочеш піти з нами, чи не так?" - сказала вона призовно.

Він здався. Вони були для нього надто багатьом.

* * *

Лікар Цін-фу танцював маленьку божевільну джигу від захоплення. "Це все, що нам потрібно, це все, що нам потрібне!" – радісно закричав він. «Мао-Пей, ​​ти можеш знайти це місце?»

Мао-Пей стояв у дверях вітальні Гарсії, його похмуре обличчя світилося. Він кивнув головою.

“Я можу знайти місце. Він дає гарні вказівки, дурна свиня»

"Тоді пішли", - вигукнув Цін-фу Шу. «Chin You, убий дурня!»

Гарсіа Галіндес, образно кажучи, виплеснув кишки. Тепер він це робив буквально. Чин Ти умів убивати, щоб зробити приємність своєму господареві.

Цін-фу радісно зітхнув. Жаль не продовжити радісний момент, але в нього були інші справи.

* * *

Півмісяць кидало болісне світло на схил гори. Нік озирнувся і невиразно побачив, що вони йдуть за ним, вісім безформних фігур, які, як він знав, належали восьми струнким і довгоногим гарним жінкам. Найближча була поряд із ним.

- Розташуй їх по краю, Пауло, - тихо сказав Нік. «І не дозволяйте нікому з них рухатися, доки я не подам сигнал. Ви впевнені, що це те місце? "

"Так, я впевнений. Хіба я не провела половину ночі у пошуках пам'яток?"

- Так, глухий кут. Нік поплескав її по щоці і посміхнувся їй у темряві. «Тепер розгорніть свої війська і тримайте їх у тиші до світанку. Це не займе багато часу. Якщо хтось щось чує...

"Вони повинні дати свисток", - закінчила вона за нього і повернулася до свого заступника.

"Почекайте." Нік злегка торкнувся її руки. «Коли ви поговорите з ними, поверніться до мене. Я буду там нагорі. Він вказав на край яру.

"Добре", - м'яко сказала Паула і вислизнула.

Нік пройшов останні кілька ярдів по крутому схилу і втупився в абсолютну темряву. У слабкому місячному світлі були видні виступаючі скелі і густо листяні верхівки дерев, от і все. Він добре уявляв собі тіні, які мають огортати це місце навіть опівдні.

Грунт під його ногами був покритий м'яким мохом і гниючим листям. Праворуч від нього велике, схоже на парасольки листя якоїсь пишної тропічної рослини низько схилилося, утворюючи відмінне укриття. Нік присів під ним і, озирнувшись, побачив Паулу, що розподіляла свій загін жінок. Один за одним вони займали позиції з обох боків від нього і зникали в укритті. Всі вони були озброєні, дисципліновані, всі мовчали, як партизани в джунглях. Це був кумедний спосіб зробити візит купці невинних ченців, якщо припустити, що поблизу є якісь ченці, але на той час, коли Нік і його малоймовірний загін знову пройшли через усі докази і розглянули протидію, це здавалося єдиним шляхом.

Він вдихнув свіже нічне повітря. І насупився. Це було не зовсім так свіжо, як має бути. Дим. Так? Навіть ченці розводили багаття. Він знову принюхався. Кордить? Фосфор? І те, й інше, він був майже певен, і запах горілого дерева теж. На мить виникла спокуса кинути свою ракету в долину внизу, щоб подивитися, що відкриє її яскраве світло. Але це був кінець скритності, тому вирішив не робити цього. І все ж запах у повітрі переконав його, що він та Жахливі Паули прибули не першими.

Він почув її м'який свист поблизу і свиснув у відповідь.

Поруч із ним з'явилася Паула.

"Ви знайшли собі гарне відокремлене місце", - пробурмотіла вона.

Нік швидко потягнувся до неї і притяг до м'якого моху.

«Мені довелося побути з тобою віч-на-віч одну мить», - прошепотів він. «Усі жінки ляльки, і я їх дуже люблю, але вони заважають». Він провів губами по її обличчі і ніжно поцілував. Вона обхопила його голову руками і погладила по волоссю.

"Це було важко", - видихнула вона. «Я так хотіла увійти до твоєї кімнати, але…» Вона тихо посміхнулася. «Я думаю, що вони зробили все. Це було б несправедливо із мого боку».

"О, я хотів тебе", - пробурмотів він, і його руки обійняли її. «Коли це закінчиться, ми знайдемо місце, щоб побути вдвох – човен, хлів, прямо тут, де завгодно. Що б не трапилося сьогодні ввечері, обіцяй, що ми матимемо час.

«Моя люба, моя люба, я обіцяю тобі». Їхні руки міцніше обнялися, і їхні губи зустрілися в палаючому поцілунку. Пульс Ніка почастішав, коли він відчув її так близько до себе, відчув, як м'яке тепло її грудей довго давило на нього.

. Його язик пристрасно досліджував, і його тіло раптово наповнилося жаром. Паула затремтіла перед ним і повністю віддалася його поцілункам. Він притулився до неї своїм тілом, відчайдушно бажаючи зірвати одяг із них обох прямо тут і зараз і поринути глибоко в її тепло. Паула задихнулася і притулилася до нього, її пальці вп'ялися в його спину, а її язик відчайдушно шукав, ніби своїм ротом вона могла дати йому все кохання, яке так гаряче ворушилося в її тілі.

Так само раптово вони розійшлися, важко дихаючи і борючись зі своїм зростаючим бажанням.

- О, Пауло, - пробурмотів Нік, зусилля взявши себе в руки. "Давай покінчимо з цим, щоб ми могли робити те, що справді важливо".

Вона трохи торкнулася його руки і відійшла від нього.

"Це буде скоро", - пообіцяла вона. «Я знаю, що це буде невдовзі. Але я маю покинути тебе зараз, інакше це буде - надто рано.

Він тихенько засміявся, бажаючи її, як і раніше, але знаючи, що зараз не час.

«Я зараз піду туди, – сказав він. «Я знаю, що ми домовилися почекати світанку, але маю підозру, що хтось нас випередив».

Паула різко втягла повітря. "Але як ти побачиш, куди йдеш?"

«У першій частині подорожі мені не обов'язково бачити», - похмуро сказав він, хапаючи пазурі, що лазять. «Це не може бути гіршим, ніж Кап Сен-Мішель. І чекайте на мій сигнал, розумієте?

"Я чекатиму. Але будьте обережні. Я тебе люблю."

Вона ще раз поцілувала його, швидко і пішла.

Нік намацав шлях до краю і обережно опустився. Йому здавалося, що він завжди скелелазав, хоча він хотів би зайнятися чимось іншим. Але принаймні це було трохи простіше, ніж сходження на Гаїті.

За кілька хвилин він уже був на дні вузької долини, відірвав кігті і вдивився в світанку. Нічого схожого на замок не було. Нічого не було видно.

Поруч хрипко квакала жаба; квакання закінчилося крихітним сплеском.

Тиха вода! Серцебиття Ніка почастішало. «Тихі води» у Долині Тіні… Смерті? У повітрі витав важкий запах диму, нагадуючи, що смерть, мабуть, уже зовсім близько.

Нік підняв прилад нічного бачення і підніс до ока. Крізь коло зловісного зеленого світла, видимого тільки йому одному, він міг бачити чіткі контури стін долини. Він повільно провів шукачем по каменях та деревах. Несподівано зупинився, повернув назад і знову сфокусувався. Чітко здалася кам'яна стіна.

Це була стіна чогось дуже схожого на середньовічну цитадель, побудовану під скелею, що нависала, і непомітно переходила в природну скелю. Кущ густого куща майже, але не зовсім, приховував дверний отвір... а важкі, обставлені залізом двері безвольно висіла на петлях, крізь неї пробивалася величезна дірка. До кущів притулився китайський солдат з карабіном, що звисає з його плеча, що було дивним способом для людини стояти.

Він не стояв. Він розтягнувся на кущах і був мертвий.

"Отже, їм було нелегко потрапити всередину", - похмуро подумав Нік. Але вони це зробили. Деякі з них. Цікаво скільки саме.

Він перемістив приціл з одного боку долини на іншу у пошуках ознак життя. Не було нічого, крім невеликої брижі на поверхні тихого ставка на дальньому кінці долини і вузьких кам'яних сходів, висічених у грубій скелі рукою людини. Біля його підніжжя стояли дві майже людські постаті, але вони були мертвіші за сам камінь. Нік дивився на них через скло і відчув легку огиду. Їхні голови були відірвані. Схоже, гранати. Неможливо було з упевненістю сказати, що вони являли собою до того, як їх розмазали по дну долини, але на їхніх понівечених тілах було щось на кшталт форми кубинської армії.

І це було все, що телескоп міг йому сказати, за винятком того, що освітлювальні ракети висвітлювали шлях у долину та через неї, і що ніщо не могло завадити йому увійти прямо через відчинені двері.

Він мовчки пройшов м'якою вологою травою повз мертвого китайського солдата з великою діркою в грудях і увійшов до схожої на тунель зали. В абсолютній темряві його ступня вдарилася об щось м'яке та громіздке. Нік клацнув ліхтариком. Біля його ніг лежало тіло товстобрюхого ченця, його чорний каптур був липким від крові з кульового отвору в його голові. Другий чернець лежав, розтягнувшись за кілька футів від нього, капюшон був зірваний з обличчя, і в його мертвих і пильних очах був вираз обурення. Поруч із ним на підлозі лежав старовинний мушкетон. І було ще дещо.

Китаєць у закривавлених оливково-коричневих тонах повільно піднімався з підлоги, і пістолет у його тремтячій руці був направлений у груди Ніка.

Вільгельміна одного разу заговорила із приглушеним звуком. Чоловік тихо зітхнув і впав, мов важкий мішок.

Нік пробирався між тілами вниз коридором у бік іншого звуку, далекого, який раптово пробив тишу і перейшов у крик. Він повернув за кут в інший прохід, освітлений мерехтливим світлом єдиної свічки в тримачі на стіні, і переступив через іншого мертвого ченця. Крик перетворився на шалений ланцюжок відомих слів. Він слухав, поки йшов далі, відчуваючи огиду до різанини навколо нього і охоплений безумством у пронизливому голосі.

«Кожен із вас помре!» він почув. «Один за одним, а потім ти, в останню чергу, але повільно – повільно, повільно, жахливо! Скажи мені, де він, син сатани! »

Нік переступив через ще одне тіло і зупинився біля відчинених дверей. Те, що він побачив за нею, було сценою з пекла.

Все, що любить, має померти

"Це ти син сатани", - тихо сказав низький голос. Чорна мантія була розірвана, обличчя оголилося від чорного капюшона і залите кров'ю, але обличчя великої людини було спокійним. "Те, що колись було залишено тут злими людьми, буде віддано тільки тоді, коли люди моєї країни прийдуть вимагати це".

Він стояв у кімнаті, яка всього кілька годин тому мала бути мирною простою каплицею, що перетворилася на склеп, віч-на-віч з високим китайцем. Груба кам'яна підлога була посипана мертвими і вмираючими, китайцями в сірому одязі і ченцями в чорному одязі. На кожній із кількох дерев'яних ослонів сиділи живі ченці, кожен у розірваній до пояса мантії та з руками, витягнутими над головою та прив'язаними до дерев'яного підлокітника. Над одним із них стояв похмурий китаєць із вигнутим ножем у руці; за кафедрою стояв кулеметник, направивши зброю на чоловіків, що лежали на спині; третя постать в оливково-коричневих тонах стояла за кілька кроків від Цин-фу Шу, і єдиний чернець. Він, як і сам Цін-фу, був озброєний кирпатою рушницею, а також карабіном.

Нік притиснувся до стіни за дверима і витяг голову у бік жаху за його межами, відзначаючи кожну позицію, кожну зброю, кожну деталь сцени.

Кулемет, карабін, два пістолети, один ніж і, можливо, ще один пістолет у потаємній кобурі, і один пояс із гранатами. І чотири особи використали їх.

Проти одного люгера, одного стилету та однієї газової гранати, які не робили відмінностей між другом та ворогом. Плюс один загін жінок, які перебувають надто далеко, щоб допомогти, і чия присутність у будь-якому випадку могла бути лише додатковим ускладненням.

Безумець усе ще кричав на високого спокійного ченця.

Ти знаєш, що значить померти, від ударів ножем у живіт? - заволав він. «Як ти думаєш, цим твоїм дурням у мантії це сподобається?»

«Убий мене, якщо ти мусиш убити», - спокійно сказав чернець. «Я молюся, щоб ти пощадив решту моїх бідних братів, бо вони нічого не знають».

"Ти молишся!" Цін-фу завив чимось на кшталт сміху.

«Так, молись мені, дурню, і подивися, чи це врятує їх. Покажи мені, де захована ця схованка, чи подивися, як твої «бідні брати» плавають у власній крові».

«Вони не бояться смерті, і я також. Краще, щоб цьому поклали край».

"Кінець, так". Обличчя Цин-фу спотворилося в огидній масці садистської злості. «Ви благатимете про кінець, кожен з вас по черзі. Це ще не кінець. Мао-Пий! »

Чоловік із ножем і поясом із гранатами підняв очі й хмикнув.

"Почни вирізати, будь ласка".

"Спочатку кулеметник", - швидко вирішив Нік, інакше по кімнаті вибухне смертельна хвиля, яка дійсно стане кінцем для всіх, крім Цин-фу та його людей. Нік на секунду відвів погляд від кулеметника і побачив, як Мао-Пей ударив ножем по оголених грудях найближчого ченця, що лежить на спині, і почав повільний розріз у плоть і вниз, до живота.

«Він буде повільно витріщений», - приємно сказав Цін-фу.

Ніж описав звивистий, болісний шлях через живіт людини, що лежить на спині.

Нік підняв Вільгельміну та уважно прицілився. Кулеметник з кафедри спостерігав за похмурим подією з таким огидним захопленням, що зняв палець зі спускового гачка і легенько поклав великий пістолет на кафедру. Але палець на спусковому гачку Ніка вже стискав, а подовжений ніс Вільгельміни неухильно вказував на маленьку сцену, що манила, між очима стрільця. Вільгельміна одного разу сплюнула своїм глухим гуркотливим звуком і відправила смертоносне послання прямо додому вибухом, який залив кров та мізки об стіну кафедри. Вона вже націлилася на свою наступну мету, коли кулемет з гуркотом упав на підлогу каплиці, і навідник зник з поля зору.