1-10 Збірник детективів із серії Кіллмайстер про Ніка Картера,

Потім - ніж із гранатами, хлопець, який акуратно обробляв ченця, який більше не міг стримувати свій біль у тиші.

На секунду виникло замішання, коли голови повернулися до кафедри, і ножик завмер. Нік ухопився за можливість і швидко рушив уперед, присідаючи на низькому рівні, що змусило його

Тієї ж секунди пірнути за лаву, коли «Люгер» завдав удару в профіль похмурої людини. Вільгельміна сплюнула один, двічі; ковзнула по задній частині товстої голови своїм першим поцілунком, а потім зрізала його верхню частину. На той час, як тіло впало, Нік знову втік. Кулі промайнули повз його голову, і Цін-фу кричав щось незрозуміле.

Двоє вбито і двох залишилося. Наступним був китаєць з карабіном, але він більше не мав переваги несподіванки і укриття було мало. Цін-фу був біля вівтаря; він пірнув за єдину статую в каплиці, мабуть, постать її святого покровителя, і вистрілив із криком. Але хлопець із карабіном був осторонь. На жаль, він був зайнятий, стріляючи зі свого карабіна у бік Ніка, і його мета постійно покращувалася.

Нік низько приземлився за тілом ченця, що впав, і зробив один промах. Його людський щит сіпнувся від вогню у відповідь; він послав ще один швидкий постріл у бік вівтаря, почув, як той марно плюється ні в статую, ні в стіну, і кинувся боком під лаву. Обидві зброї тепер невблаганно націлювалися на нього. Останній постріл обпалив його своєю близькістю, і брат Якіснейм, як і раніше, спокійний, гордий і безстрашний, якимось чином потрапив на лінію вогню. Нік швидко зісковзнув з ряду сидінь, ненадовго прихований за безладдям дерев'яних планок і тіл, і підстрибнув у ярдах від своєї попередньої позиції з Вільгельмін, готової до дії. Цин-фу Шу - він припустив, що це був той хлопець - все ще стріляв із-за статуї, а Брат Яке ім'я все ще був у черзі - ні, він не був…!

Одна з рушниць раптово перестала стріляти, і великий чернець з тихим голосом боровся з карабінером за володіння карабіном. Миттєву секунду карабін чоловіка беззвучно гойдався в повітрі, а потім він попрямував до ребрів Брата для близького, але потужного пострілу, якого так і не було. Великий чернець відскочив з дивовижною спритністю - і, стрибнувши, він вивернув карабін. Інший чоловік повернувся до нього з гарчанням тваринної люті і встромив пістолет йому майже в обличчя. Нік вистрілив в фігуру Цин-фу, що обережно з'являється, і вистрілив ще раз, буквально не замислюючись. Здавалося, Вільгельміна автоматично знайшла свою мету. Пістолет вилетів із руки чоловіка і ковзав по підлозі. На мить китаєць постояв із здивованим виглядом, а потім великий приклад карабіна вдарив його по голові, зруйнувавши його. Брат Кокіснейм відступив, задоволений своїм смертельним ударом, і розгорнув гвинтівку в руках так, що її ніс був спрямований на статую Цин-фу, що прикриває.

"Attababy, брате!" – радісно крикнув Нік. «Прикрий його тил, а я дістану його попереду. І тобі краще здатися, ти за статуєю. Ти останній, хто лишився”.

Настала секунда абсолютної тиші. Цин-фу зник з очей за статуєю святого. Нік стрімко підповз до нього рачки, Вільгельміна була готова. Краєм ока він побачив, як великий чернець тихенько переслідує статую з іншого боку.

Потім він почув глухе клацання і завивання люті. Цин-фу вискочив з-за статуї, відкинувши порожній пістолет, і рухом, надто швидким для того, щоб його могло простежити, опинився біля підніжжя кафедри і підхопив кулемет, що впав.

"Тоді ми всі помремо!" - Закричав він, танцюючи невелику джигу маніакальної люті. Подивіться на братів на лавках, пов'язаних, як голуби, - подивіться, як вони помруть! Він розвернувся і, пригнувшись, стрибнув до сходів з кафедри, приземлився, наполовину повернувшись до лав, а кулемет попрямував до безпорадних фігур тих небагатьох, хто ще живий.

Доручений у великого ченця карабін заревів і відкусив великий шматок від кафедри, але Цинфу залишився неушкодженим.

"Спочатку ти!" Цін-фу закричав і направив кулемет у бік ченця.

Нік упав на одне коліно та вистрілив.

Остання куля Вільгельміни потрапила Цінфу в груди і відкинула його.

«Забирайся з його шляху. - закричав Нік і стрибнув до сходів з кафедри з однією думкою - вирвати смертоносний кулемет із рук Цін-фу, поки він не обрушився на всю кімнату.

Він запізнився на секунду. Цін-фу судомно похитнувся в передсмертній агонії, і його палець стиснув курок. Потоки гарячого свинцю хлипали з кафедри і кусали шматки статуї, що була притулком Цин-фу. Великий чернець, що причаївся за ним, сердито заревів і впав так низько, що дощ смерті захлеснув його над його головою. Нік різко зупинився на нижній сходинці. Цин-фу повільно падав, кулемет усе ще тримався під пахвою, а його гарячий ствол викидав дикі постріли крізь стіну кафедри і розжовував його на шматки. Він не намагався прицілитися,

востаннє і направити його вогонь до кімнати. Він дивився на статую з дивним, нечитаним виразом обличчя. Тепер не було потреби виривати у нього пістолет.

Нік повернувся, щоб простежити за поглядом цих вмираючих очей.

Голови статуї не було. Його тіло було розбите в дюжині місць; одна рука була відключена, а в торсі була велика дірка. З нього щось лилося. Все це похитнулося та розсипалося. А потім він упав. У Ніка перехопило подих, і по спині пробігла тремтіння.

Зруйнований святий розколовся навпіл і виверг потік блискучих предметів. З гіпсових ран посипалося блискуче каміння - червоні блищали вогнем, зелені горіли, як котячі очі в ночі, крижані білі, відкидаючи іскри світла, що раптово випускається. Вони брязкали і брязкали по підлозі, змішуючись із золотими прикрасами та підвісками, кільцями, ланцюгами, гіпсом та кров'ю.

Цинфу знову закричав. Його обличчя перетворилося на щось нелюдське, коли він в агонії дивився на багатство, яке шукав. Крик був лепетом маніяка, який перейшов у шалений плач, а потім припинився назавжди. Він упав на місці і завмер у власній крові. Кулемет продовжував кашляти своїм безцільним градом куль, а потім мовчав.

Нік переконався, що він мертвий, перш ніж перевірити, що сталося з великим ченцем. Але не було жодних сумнівів у тому, що він був мертвий, як і всі ті, хто носив оливкові ганчірки, і багато з тих, хто був у порваних чорних одязі.

Він почув протяжне вибухове зітхання і повернувся, щоб побачити великого ченця, що дивився на своїх Братів, на його склеп каплиці, з виразом невимовного болю на обличчі.

«Вибачте, що я прийшов надто пізно». – тихо сказав Нік. «Я віддав би все, щоб цього уникнути». Він сховав Х'юго в рукав і почав різкими рішучими ударами розрізати пов'язаних ченців. "Але ти добре б'єшся, брате", - додав він. "Ти і всі твої брати".

Монах дивився на нього. "Хто ти?" він запитав.

– Ще один мисливець за скарбами, – категорично сказав Нік. «А як тебе звуть, брате?»

«Франциско. Батько. Я тут абат». Біль посилився на обличчі великої людини. Ти хочеш сказати, що я отримав твою допомогу тільки тому, що ти хочеш отримати цей закривавлені скарби для себе? Тому що - я теж не можу дозволити тобі цього, друже мій, навіть якщо мені доведеться битися з тобою до смерті. Ти ж не мій співвітчизник; це не належить тобі».

Нік відірвався від свого завдання.

"Скажіть мені одну річ - члени Тринітарії зустрічалися в цьому місці?"

Абат кивнув головою. "Вони зробили. І тільки таким людям я передам цей скарб. Я розумію, що ті, хто це сховав, пішли, але вони теж були злими, і я не віддав би їм це. Я сам перемістив його з того місця, де його поклали". , і сховав у статуї, щоб він був безпечний для людей, які його використовуватимуть.Не знаю, хороший ти чи поганий, але це має дістатись тільки моїм співвітчизникам.

"Як щодо дружин Тринітаріїв?" – тихо спитав Нік. "Ви б дали їм це?"

Батько Франциско глянув на нього з надією, що зароджується. «Я б із радістю подарував їх їм. Їм, а не комусь».

– Тоді я їх отримаю, – сказав Нік. «Вам знадобиться їхня допомога у…прибиранні».

П'ятеро здорових ченців з розірваними до пояса рясами, один серйозно поранений, у іншого з живота текла кров, і один розпатланий настоятель дивився на нього з подивом.

"Я не розумію", - сказав настоятель.

"Скоро будеш", - пообіцяв Нік. «І повірте мені, чи не так? Ваші люди – мої друзі».

За кілька хвилин він уже був на дні долини біля підніжжя кам'яних сходів і видав пронизливий свист, що означав наближатися - обережно. Свист у відповідь пролунав, коли він озирнувся в світлі раннього ранку. Поруч були мертві кубинці. Він уперше зауважив, що в одного з них все ще була дуже пошкоджена рація. І з раптовим ознобом він подумав, скільки було розмов до того, як хлопцеві відірвало голову.

Паула з'явилася верхньому краю ущелини. Він показав їй на сходи. Вона зникла на мить, а потім знову з'явилася над ним, піднімаючись спочатку обережно, а потім швидкими кроками. На той час, як інші з'явилися позаду неї, вона вже бігла до нього.

* * *

Сонце стояло високо, коли вони покинули Замок Чорних, Нік і п'ятеро жінок. Лючія тримала Інес та Хуаніту з собою, щоб допомогти абату та його людям у їхньому похмурому завданні очистити завали смерті та руйнування, які були спадщиною Цін-фу.

Один за одним вони піднімалися грубими кам'яними сходами. Спочатку Нік з настороженими очима і вухами та Вільгельміном напоготові, з двома китайськими гранатами в кишені. Потім Паула із кольтом .45. Потім троє жінок, у кожної з яких були грубо сплетені мішки з борошном, міцно прив'язані до шиї і

кожен стискав револьвер. Нарешті Луз, з китайським карабіном. Один за одним вони досягли вершини і зібралися мовчазною групою під деревами, чекаючи на сигнал Ніка.

Нік стримав їх, змахнувши рукою, поки він дивився вперед, намагаючись пробити поглядом густе листя в пошуках чогось, чого там не мало бути. Стовбури дерев… кущі… низько звисаючі листя… Здавалося б, нічого нового не додали. І все-таки його шкіра поколювала знайомим попереджувальним сигналом. Схил пагорба не був непрохідними джунглями; За гаєм, у якому чекали його партнери, були галявини, порізані розрізненими чагарниками, і гірки покритих лишайниками скель, і це було проблемою для тих, хто не заперечував проти невеликих вправ. Але це було чудове прикриття для засідки.

А якщо припустити, що кубинець з радіо зумів надіслати повідомлення… що може бути краще, ніж знайти скарб, ніж чатувати на тих, хто знайшов його першим? Можливо, вони очікували, що вони накинуться на Цін-фу, щоб схопити його, але, очевидно, їм було байдуже, у кого це було, поки вони могли це отримати.

Нік повернувся до своїх очікуючих жінок.

"Ви троє з мішками", - прошепотів він. «Приберіть їх з очей за кущі і залишайся з ними, що б не трапилося, поки я тобі не свисну». Він побачив, як Альва відкрила рот із бутона троянди, щоб заперечити, і його обличчя перетворилося на вираз, знайомий тим, хто знав його як Майстра Кілл. «Ми все це вже проходили і це замовлення. Ви, жінки, вважали за краще залишити це місце, замість чекати; тепер ти робиш, як я тобі говорю. Займайся і мовчи».

Альва здивовано подивилася на нього і позадкувала зі своїм мішком. Двоє інших мовчки пішли за ним.

"Пауло, Луз", - сказав Нік. «Пам'ятайте, що я вам сказав. Залишайся за мною і прикривайся всім, чим можеш».

Вони мовчки кивнули. Луз зробила крок убік і швидко перевірила карабін. Погляд Ніка затримався на обличчі Паули.

"Можливо, в цьому нічого не буде", - м'яко сказав він. "Але, будь ласка, не ризикуй". Він узяв її руку і трохи стиснув, а потім відвернувся.

Вони мовчки пішли за ними на кілька кроків тому. Йому, чорт забирай, хотілося, щоб вони не були там, але якщо трапиться засідка, знадобиться більше, ніж він сам, одна людина, щоб залучити їхній вогонь. Навряд чи вони віддадуть свої позиції задля одного розвідника. Отже, він, Луз і Паула мали стати принадою. А може вони будуть мухами в пастці для павука.

Тепер він вибрався з-за дерев і перетнув галявину на низькому присіді, оглядаючи схил пагорба на бігу. За ним ішли Паула і Луз, рухаючись зигзагами, як їм було велено, їхні ноги злегка цокали по опалому листю.

Поки що ніяких ознак засідки, і кущі з кожною хвилиною ставали дедалі рідшими. Це починало виглядати так, ніби вони дісталися додому - геть, удома і на волі, і тільки один останній свисток приніс їм скарб, що вбив стільки людей.

Він був майже на дальньому кінці іншої галявини, коли перша черга прорвалася крізь дерева по обидва боки від нього. Позаду нього пролунав крик і ревіння карабіна. Нік кинувся до куща і витяг з кишені гранату. Обернувшись, він побачив, як Луз схопилася за горло і впала, а Паула пірнула в укриття у стовбурі дерева з пістолетом, вивергаючи невеликі черги вогню. Витяг гранату, порахував і покинув. Вона злетіла в повітря і з вибухом врізався в невисокий чагарник, який раптово перетворився на невелике пекло з кущів, що палають, і літаючих безформних речей. Двоє чоловіків, одягнених у знайому кубинську форму, вискочили з кущів з пригорнутими до плечей гвинтівками. Нік застрелив одного з них із Вільгельміни, перш ніж хлопець вивернувся за дерево; другий пірнув за камінь і випустив чергу у бік Паули. Нік чув її вогонь у відповідь, коли він витягав з кишені іншу гранату і витягував чеку. Перехресний вогонь другої групи пронісся галявою, шукаючи його, майже знаходячи його. Кулі плескали над його головою, зриваючи кору і листя і розкидаючи їх уламки на нього, коли він відсмикнув руку і кинувся. На один жахливий момент він подумав, що граната ось-ось потрапить просто в голову Паулі, але вона впала в останню частку секунди і випустила потік пострілів через галявину. Граната пролетіла повз неї і з гуркотом приземлилася.

Димовий серпанок клубився по схилу пагорба, і повітря наповнювалося запахом палаючих тіл. Жар обпалив обличчя Ніка, і він швидко пригнувся, коли гарячий свинець пронизав його з усіх боків. Щось ударило його в плече і оніміла рука; він. перевів Вільгельміну на свою ліву руку і швидко випустив кулі в бородату фігуру з автоматом. Хлопець упав, запустивши кулі у дерева.

Паула все ще стріляла. Одне гніздо стрільців мовчало. Але був ще один, все ще активний, хоч кущі навколо нього палали, і тепер постріли з його кулемета летіли навкруги.

Вільгельміна була марна проти смертоносного потоку свинцю. Нік сунув її назад у кобуру і кинувся до покинутого кубинського кулемета. Він утік, навіть коли підхопив його, присідаючи і повертаючись до валуна на галявині. Його нога підігнулася під ним, коли щось ударило її з укусом, схожим на молот зі сталевими кігтями, але він сховався і кинувся на всю довжину за скелю, вже стріляючи по вогневій позиції.

Він зупинився лише тоді, коли в нього скінчилися боєприпаси. А потім зрозумів, що ніхто не стріляє. Він чекав довго, але все ще не було жодного звуку. Нарешті він невпевнено підвівся, кров текла його ногою і плечем, а Вільгельміна здригнулася в його лівій руці, і подивився через галявину. Нічого не рухалося. Він запитливо щебетав. І, на його величезне полегшення, пролунав щебет у відповідь, який сказав йому, що Паула жива.

Але він знав, що це може бути не кінець, і він також знав, що вони двоє не зможуть поодинці протистояти подальшим атакам. Тому він вдихнув і подав пронизливий сигнал, що означає «Підійдіть – готуйтеся до атаки».

А потім він почув крик. Паула.

вона кричала "За тобою, за тобою!".

Він болісно обернувся, Вільгельміна тицьнула у повітря.

Двоє брудних, закривавлених людей вийшли з кущів і кинулися на нього з убивством в очах і мачеті, що розсікали повітря, як косами. Він вистрілив один раз, схибив; знову вистрілив і побачив, як один із них з криком упав, а потім другий напав на нього. Вільгельміна безсило клацнула, і він жбурнув її хлопцю в обличчя. Йому нічого не дало, крім секунди, щоб витягнути Х'юго з рукава, а Х'юго був вістрям проти мачете, що розгойдується.

Він тицьнув і ухилився, голосно проклинаючи свою безпорадність, знаючи, що він не мав жодної надії в пеклі з його єдиною марною рукою, однією марною ногою. Все, що він міг зробити, це пригнутися та вколоти, спробувати вивести хлопця з рівноваги, спробувати вирвати мачете з його рук. Він навіть не бачив, як інший наполовину підвівся і почав болісно ковзати до нього з піднятим мачете, ні третю людину, яка вийшла з-за дерев з револьвером, спрямованим на нього, ні дівчини, яка тихо зісковзнула з укриття вагаючись між трьома смертоносними цілями.

Але він чув постріли. Те саме зробив кубинець, який відчайдушно рубав його тонко заточеним мачете, і на одну послану небесами секунду людина повернула голову і кинула погляд на звук вогню. Нік опустив голову, як бик, і кинувся в атаку. Всім своїм вагою він потрапив кубинцю в живіт і відкинув його назад, а потім Х'юго знову і знову бив йому в шию. Мачете випало з безвільних пальців, і Нік підхопив його для останнього удару. А потім він підвівся, останній постріл все ще гримів у його вухах. У роті у нього був присмак крові, звук крові у вухах, видіння крові, що затуманює його очі, але він почув легкі кроки, що наближалися з гаю на краю яру, і побачив, як Паула падає на берег. земля, її пістолет досі димиться. Вона стискала свої груди, і вся її рука та вся розірвана сорочка була в крові. Тільки тоді він побачив людину, яка, мабуть, застрелила її, людину, яка лежала мертвою з револьвером у руці, і іншого кубинця з мачете, який був ближче до нього, ніж він думав.

Він підійшов до Паули і схопив її за руки. Наскільки він знав, довкола може бути ще дюжина живих кубинців, але його це більше не турбувало. Бо Паула вмирала.

Нік притис її до себе і молився про себе. "Пауло, Пауло", - прошепотів він. «О, Пауло, чому…? Чому ти не врятувалась замість мене? "

"Я хотіла врятувати тебе", - сказала вона здалеку. "Хотів, щоб ти жив, хотіла щось тобі дати". Вона глибоко зітхнула і подивилася йому у вічі. «Дай тобі життя і все моє кохання», - ясно сказала вона.

"Будь ласка, живи", - сказав він, не знаючи, що сказав. «Будь ласка, живи і дозволь мені любити тебе». Його руки трохи натиснули, і її губи торкнулися його.

Він похитав її в руках і поцілував.

На мить вона цілувала його.

А потім померла.

Пострілів більше не було. Три жінки мовчки дивилися зі сльозами на щоках. Він не бачив їхнього приходу; він не хотів їх бачити. Це було закінчено.

* * *

"І все було скінчено, я так розумію?" - тихо сказав Хоук. У його блакитних крижаних очах був такий вираз, якого мало хто бачив. Можливо, це було співчуття.

Нік кивнув. "От і все. Тіла, які потрібно поховати, подбати про цей проклятий скарб, дрібні деталі цього роду. Але кубинці і китайці в нас би вже майже скінчилися, тому битися не було з ким. Коли ми повернулися, у Санто-Домінго стався вуличний безлад, тож нас навіть не помітили». Він ніяково задерся на стільці. Це було лікарняне крісло в лікарняній палаті, і його атмосфера пригнічувала. «Це була різанина, все це»,

- сказав він, дивлячись у вікно на блакитне небо за багато миль від Домініканської Республіки і думаючи про слід смерті, який він залишив після себе. «Не впевнений, що воно того варте».

«Операція «Вибух» теж померла, – сказав Хоук, дивлячись на синій дим своєї сигари. «На даний момент це може не мати великого значення для вас, але для нас це дуже багато важить. Вони мали хорошу схему, і я думаю, що коли-небудь вони спробують її знову. Сподіваюся, ти будеш до них готовий».

"Так я сподіваюся, що так." – неживо сказав Нік.

Хоук випростався і глянув на нього зверху донизу.

«Ні, – сказав він. «Але ви будете готові. І пам'ятай одну річ, Картер. Вони просили допомоги, і ви дали їм те, що вони хотіли. Побачимося у Вашингтоні наступного тижня.

Він пішов так само раптово, як і прийшов.

Нік розтиснув кулак і подивився на рубінове кільце в руці. Лючія знайшла його на дні одного з мішків із борошном, коли рештки Грозних зібралися разом для останньої зустрічі.

«Візьми, – сказала вона. «Це була Паула. Подумай про неї.

Він думав про неї. Кінець

============================

============================

============================

8. Зброя ночі

Нік Картер

Зброя ночі

Перша глава

Дивні речі трапляються при тьмяному світлі

Якщо що й можна було сказати про Генріха Штроблінга, то це те, що він не дозволив двадцяти з лишком рокам вкраденої свободи пом'якшити тіло свого колишнього гауляйтера. Навіть будучи Генрі Стілом, аргентинським бізнесменом з філією в Чикаго, він поводився в тонусі в найкращих заміських клубах та гімназіях різних країн. Він був одержимий фізичною підготовкою, тілесною досконалістю та м'язовими вправами ще з часів своєї роботи в організації Гітлерюгенд у нацистській Німеччині.

Тепер він тренувався.

Кожна унція його точно налаштованої сили люто напружувалася проти чоловічого тіла, настільки ж сильного і рухливого, як його власне - тіла молодше за нього, чудового у своїх кращих проявах, але тепер покритого синцями і пульсуючого від болю від рук приятеля Строблінга.

Напарник лежав мертвим у кімнаті, де тримали Ніка у полоні, і від Ніка до кінця довгої кривавої стежки залишався лише Строблінг. Слід почався зі смерті сотень невинних людей, коли Строблінг одягнув форму і клацнув батогом. Кінець цього мав бути тут і зараз, на цьому даху в Чикаго цього задушливого, похмурого вечора пізньої осені.

Але це був би кінець, якби Нік зміг прикінчити його до того, як його власна сила висохне.

Нік забурчав від болю в руці і перекинувся, штовхаючи. Йому не було чим допомогти, тільки його змучені і ниючі м'язи. Його звичайний арсенал зброї був захований десь у цій кімнаті тортур. Ніхто більше не знав, де він. Ніхто не знав, що він нарешті наздогнав Строблінга, що одним вирішальним ударом у потрібному місці може знищити одного з головних військових злочинців нацистської Німеччини.

На даний момент здавалося, що Ніка буде знищено.

Він ударив Строблінга коліном у пах і, вивернувшись, завдав удару бритвою по шиї великого німця. Тепер це був Строблінг, який хмикнув - двічі поспіль, - але він продовжував наближатися до нього, наближаючись двома сталевими руками та своїм власним коліном.

Навколо них була тиша, якщо не брати до уваги метушні та бурчання. Жоден з них не чув звуків міського руху на двадцяти трьох поверхах нижче цієї старої будівлі, де Строблінг тримав свій кабінет. Жоден з них не подумав про щільність повітря, про темну хмару, яка, мов просочена димом ковдра, лежала між містом і небом. Жоден із них не думав ні про що, крім абсолютної необхідності вбити іншого.

Тепер вони були нарізно, стоячи на ногах, важко дихаючи. Старий просмолений дах - будинок був одним із найстаріших хмарочосів Чикаго - потріскував під ними, коли вони човгали ногами в танці смерті. Рука Строблінга метнулася, як батіг, який він колись носив. Нік ухилився, втомлений майже до смерті, і високо замахнувся правою ногою в потужному ударі, що відскочив від вивороту твердого підборіддя Строблінга.

Строблінг стрибнув, і вони разом упали.

Грубі руки схопили Ніка за горло.

Великі пальці Ніка впираються у вічі Строблінгу.

Прорив та глухий кут.

Цього разу стрибнув Нік; цього разу саме його ноги вдарили всім своїм тілом боком об чоловіка та змусили його розтягнутися. Дихаючий рев люті вирвався з горла Строблінга, і вони знову корчилися разом, утворюючи сплутану хвилеподібну купу.

Твердий клинок руки Строблінга вдарив Ніка по обличчю. Голова Ніка раптово болісно смикнулася, але він власноруч схопився за горло Строблінга. Вони підтягнулися, стиснулися.

Строблінг вигнув тіло, як тигр, що бореться, і з усією силою рвонувся вгору - повертаючись, згинаючись, здригаючись, щоб обтрусити тварюку біля його горла. Нік тримався, стискав сильніше.

Мить Строблінг лежав нерухомо. Нік думав, що він у нього, сподівався, що він у нього, молився, щоб він у нього був, тому що його власна сила, здавалося, мерехтіла, як вмираюча свічка.

Потім людина під ним різко рушила, і гранітна твердість п'ят обох рук з силою вдарила Ніка в обличчя, і здоровенний німець у той самий момент сильно звивався і вирвався на волю. Він підвівся і позадкував назад, його обличчя перетворилося на спотворену маску ненависті в тьмяному світлі, яке виходило від більш високих будівель поблизу, і вуличні ліхтарі, що сяяли далеко внизу.

Нік витяг обидві руки, схопив убивцю за щиколотку і потяг. Строблінг важко впав, але перекотився і приземлився ще сильніше, осідлавши Ніка. Його ноги були стиснуті ножицями, а руки стиснулися навколо горла Ніка.

Цього разу Строблінг стиснув – люто, невблаганно, відчайдушно. Він тепер важко дихав і видавав свистячі німецькі слова, гортанні звуки огиди та спраги крові – і його хватка на горлі Ніка посилилася.

У вухах Ніка чулися співи і біль у горлі, і йому здавалося, що червоний серпанок, у якому плавали його очі, розчиняється у темряві. Він пройшов; він був наприкінці; все ставало чорним.

Але потім відчуття минуло, і він був все ще живий, а Строблінг все ще стискав горло сталевими, смертоносними руками коменданта табору смерті – руками, які вбивали так часто і так жахливо.

Нік не міг дозволити йому піти.

Він не міг дозволити йому жити!

Нік важко віддихався і зібрав останні запаси сил.

Але це була його невгамовна воля, а не його сила, яка змусила його безжально врізатися в грудну клітку іншої людини - довбати глибоко і сильно, вивернути когтистою рукою мускулисте тіло, схопити ребро і тягнути з властивою йому дикістю. усвідомлення те, що це його останній шанс. Потім він перекотився, тримаючи руки Строблінга біля горла; важко перекотився, як і раніше розчавлюючи і тягне, одну за одною відводячи руки назад і встромляючи їх глибоко в кишку, знову і знову розколюючи і скручуючи, поки не почув тріск кісток.

Строблінг закричав, послабив хватку і кинувся від Ніка, щоб зі стоном котитися смоляним дахом.

Нік похитав головою, щоб прочистити її, радіючи обіцянці перемоги. Шанси знову стали рівними, більш ніж рівними; тепер вони були на його боці. Строблінг теж був поранений; він був близький до виснаження і корчився від агонії.

Тепер він має!

Він дав собі час перевести дух.

Це був невідповідний момент.

Строблінг повільно піднімався на ноги, позадкував навпочіпки і стогнав. Він теж задихався. Можливо, минулої весни. Але Нік збирався його випередити, і йому не мало значення, що Строблінг все ще відступав, гарчав і намагався дистанціюватися між ними. Може, він намагався втекти. То що, коли він був? Куди він міг піти? Вони спустилися внутрішніми сходами, Стробблінг попереду, а Нік за ним? Вниз по пастці-брязкальце, смертельній пастці пожежної драбини, на тротуар двадцятьма трьома поверхами нижче?

Ні - Строблінг повинен знати, що Нік все ще може крокувати до нього, без вагань стрибне на нього, навіть ризикуючи власним життям. Здавалося, німець це зрозумів; він перестав відступати зараз. Він сидів навпочіпки, дивлячись на Ніка, його руки були стиснуті в пазурі, готові до атаки та вбивства.

Тіло Ніка напружилося, розслабилося, а потім напружилося для нападу. Він спостерігав за Строблінгом і наказав своєму втомленому тілу піти в атаку.

Його ноги відірвалися від даху, і раптова чорнота вдарила йому в обличчя, як удар молота.

Там, де раніше було тьмяне світло, тепер нічого не було.

Строблінг зник з поля зору. Все зникло. Не було нічого, крім глибокої темряви, густої та всепоглинаючої темряви, чорної, як вугільна яма в пеклі. А потім було відчуття тканини, коли Нік приземлився в чорній порожнечі і торкнувся Строблінга. Просто торкнувся його. І втратив його в шереху звуку.

Він уповільнив агонію свого виснаження, і коли він зробив випад після шурхіт звуку, там нічого не було.

Він тихо вилаявся і почав обмацувати. Тільки просмолений дах зустрівся з його пальцями, що шукали.

Потім він почув легкий тріск з відстані кілька футів.

Строблінг, що крадеться від нього давньою висохлою смолою, вислизаючи в послану пеклом незрозумілу пітьму.

Дах скрипіл, коли Нік рухався. Він зняв туфлі і мовчки пішов по зношеній смолі.

Строблінг більше не видавав жодного звуку.

Лише абсолютна тиша. Абсолютна чорнота.

Ні, не абсолютна тиша. На даху з ним, так; але не на вулиці внизу. Автомобільні гудки, їх багато; свисток поліції; люди кричать. Але тут нічого нема.

Його ковзні ноги щось піналися. Він нахилився, щоб доторкнутися до нього. Два дечого. Взуття Штроблінга.

Значить, він теж йшов у навмисній тиші. Повзати по даху, щоб влаштувати Ніку засідку. Або, можливо, знайти відчинені двері на внутрішні сходи.

Нік відправив свої думки крізь темряву, згадуючи. Коли весь світ згас, двері були приблизно за п'ятнадцять футів праворуч і за шість футів позаду нього. Так що тепер він буде приблизно за дванадцять футів позаду нього і за десять футів праворуч.

Чи Строблінг спробує скористатися пожежними сходами? Чи він чекав звуку від Ніка?

Нік застиг… чекав… слухав – і думав.

Світло могло знову включитися будь-якої хвилини, будь-якої секунди. Строблінг теж так думав. Тож тепер він, мабуть, намагався придумати найкращий варіант - спуститися сходами і втекти чи знайти укриття на даху, з якого він міг би вистрибнути й атакувати, як тільки знову спалахне світло.

Яка ситуація? Тут знаходилися корпус для верхнього сходового майданчика, корпус для ліфтів та резервуар для води. От і все. Але цього було достатньо.

Він вирішив, що для самого Ніка найкраще було піти до сходових дверей і почекати там.

Він безшумно йшов крізь темряву, досліджуючи її почуттями, прислухаючись до Строблінга, рахуючи кроки.

Було неймовірно темно. У його голові було мало місця для пустих роздумів, але він не міг не поставити питання, що викликало відключення світла і чому воно було таким гнітючим. Збій харчування, звичайно, але… Він понюхав повітря. У ньому вогкість пари. Зміг.

Раніше він був зайнятий свідомо відзначати це. Але забруднення повітря було майже відчутним. Це було як у гіршому випадку Лос-Анджелеса, як у Піттсбурзі до зачистки, як у Лондоні того смертельного сезону, коли чотири тисячі людей загинули від бруду в повітрі.

Його очі хворіли від цього, і його легені були забиті цим. «Дивно, – подумав він.

Але де, чорт забирай, Строблінг?

Пальці Ніка торкнулися стіни і ковзнули нею. Двері на сходову клітку повинні бути приблизно тут.

Звук долинав із кількох ярдів. Клямка тріщала, спочатку м'яко, а потім голосніше, наче чинила опір. Він обернувся.

Якого біса! Чи міг він так помилитись із дверима?

Він швидко рушив на звук, злегка спираючись на подушечки ніг, обережно на випадок попадання в пастку.

Звук став гучнішим, і двері відчинилися.

Він лаявся, коли підійшов до нього. Строблінг пройшов через двері, і в темряві він піде… Але в одному куточку його розуму Нік поставив запитання.

Чому Строблінг довелося боротися з дверима? Вона була відкрита.

Його відповідь прийшла зі звуком чогось розколюваного, вдихом теплого, жирного повітря і криком, який почався з високої пронизливої ноти, яка наростала, луною віддалялася, опускалася, розчинялася, як сирена, що швидко зайшла, а потім закінчення.

Він не міг бути певний, але йому здалося, що почув глухий удар дуже далеко внизу.

Тепле жирне повітря з відкритої шахти ліфта м'яко дуло йому в обличчя, і воно раптово стало мокрим від поту.

Він зачинив двері і відвернувся, вражений. Таким чином, затемнення, яке майже запропонувало Строблінгу втекти, забрало його замість нього.

Одне відключення електроенергії, одна стара будівля, один старий і погано охоронюваний ліфт - і стежка закінчилася.

Був слабкий натяк на світ, що з неба піднімається на схід. Він попрямував до нього, обережно ступаючи в темряві, доки не підійшов до стіни і не глянув на місто внизу.

У кількох вікнах мерехтіли крихітні цівки світла. Він подумав, що дві невисокі будівлі – лікарня та пожежна частина – яскраво освітлені. На вулицях світили фари. Десь у напівтемряві світився промінь ліхтарика.

Це все. Петля була чорною. Береги озера Мічиган лежали під темною пеленою. На півдні, заході, півночі, сході все було темно, якщо не брати до уваги рідкісних точкових променів світла або маленьких іскор світлячків, які робили темряву ще темнішими.

«Ще одне, – подумав він. Ще одне з тих відключень, яке, за їхніми словами, більше ніколи не повториться.

Але зараз все, що це означало для нього, - це необхідність потягнути його втомлене тіло вниз по двадцяти трьох сходових прольотах у пошуках телефону, пиття, ліжка та сну. Амі це ознаменувало закриття справи Генріха Штроблінга.

Тоді він не знав цього, але це ознаменувало відкриття іншого.

* * *

Джиммі Джонс був надто молодий, щоб читати газети, не надто молодий, щоб розуміти слова, але надто молодий, щоб дбати про себе. Бетмен був його швидкістю. А Бетмен не був у Чикаго позаминулої ночі, тому Джиммі не знав, що весь Чикаго та його передмістя, а також більша частина штату Іллінойс та деякі частини сусідніх штатів були затемнені за довгі п'ять годин до того, як спалахнули вогні. раптово, незрозуміло, знову почалося. Він також не знав, що рік тому майже вдень хлопчик, трохи старший за нього, йшов дорогою в Нью-Гемпширі, роблячи точно те, що Джиммі робив зараз цієї холодної ночі в штаті Мен.

Джиммі йшов додому вечеряти і розмахував ціпком. Сонце сіло, йому було холодно, і в небі було кілька кумедних миготливих вогнів, які змусили його трохи злякатися. Так що він змахнув своїм ціпком, щоб відчути себе сильним, і він ударив нею по деревах уздовж дороги, і він ударив нею по ліхтарних стовпах.

Він ударив два ліхтарі, і нічого не сталося, за винятком приємного звуку удару палиці об стовпи.

Коли він ударився об третій стовп, світло згасло.

"О, Кі-рист!" - винен сказав він і дивився на темну дорогу, що веде додому.

Усі вогні згасли. Усі вогні на дорозі та всі вогні у місті попереду.

"Боже!" - Видихнув він. «О боже, я справді зробив це зараз!»

Він побіг у темряві.

Він зовсім забув про дивні миготливі вогні в небі.

Але люди в його темному рідному місті бачили їх, коли в них згасло світло, і деяким із цих людей було трохи не по собі. І деякі з них безсоромно боялися.

Через три дні в Скелястих горах рейнджер Горацій Сміт вийшов з джипа, щоб розім'яти ноги і помилуватися своїм другим улюбленим пейзажем. Першою була Аліса, вона була вдома у Боулдері; другим було водосховище Елкхорн, зазвичай вкрите льодом у цю пору року, але поки що синє під майже зимовим небом.

«Якесь тепло для цієї пори року», - сказав він собі, крокуючи між високими деревами та навколо природної кам'яної стіни, яка відокремлювала греблю від очей туристів, які проїжджали. Зовсім не здивуюсь

Якби в цій ідеї не було нічого, що росіяни заважають нашій погоді. Наступне, що ви дізнаєтеся, - вони розтоплять арктичний крижаний покрив, щоб перетворити Сибір на пустуню і затопити східне узбережжя.

Ну, в будь-якому разі, вони не могли торкнутися Скелястих гір і прохолодної блакитної води, яку він так любив.

Він переліз через купу каміння і обігнув останній великий валун. Його гребля лежала попереду, спокійна і гарна під полуденним сонцем. Він дивився на неї з любов'ю.

І відчув раптове жахливе відчуття, ніби його розум зламався.

Він моргнув, похитав головою, знову глянув.

Іноді на заході сонця - так, але не опівдні і ніколи опівдні.

Він чомусь упав навколішки і поповз до води.

На той час, як він дійшов до неї, нічого не змінилося.

Вона все ще була криваво-червоною.

А внизу, в долині, в маленькому містечку, яке колись було шахтарським табором, місіс Міртл Х'юстон відкрила кухонний кран, і з неї вилився струмок червоної рідини.

Вона була не єдиною домогосподаркою в Голд Геп, яка того дня запізнилася з обідом.

До обіду дива червоного озера обговорювалася по всьому штату Колорадо. Ніхто не міг цього пояснити.

Наступного дня в Покателло, штат Айдахо, Джейк Крю, як завжди, виліз із ліжка о 6-й годині ранку, але без своєї звичайної ранкової бадьорості. Він погано спав. Ніч була душною не так від спеки, як від безповітряності. Жодного подиху повітря. Атмосфера була важка, як якась величезна спляча тварина.

Бочкоподібні груди Джейка розширилися, коли він стояв біля відчиненого вікна, намагаючись вдихнути повітря. Світанок мав бути не раніше, ніж через п'ятдесят шість хвилин, але вже мали з'явитися якісь ознаки ранкового сяйва.

Не було.

Низко над містом лежала серпанок, брудний, смердючий туман, подібного до якого він ніколи раніше не бачив. Ні туману, ні дощу; просто брудна ковдра з бруду.

Він недовірливо дивився на неї і принюхався. Хімічні запахи Авто дим. Smoke, Sulphur або щось таке. Він роздратовано пробурмотів і попрямував у ванну, щоб обполоснути обличчя холодною водою і змити відчуття бруду, що ходить.

Запах води був огидним.

До восьмої години ранку майже всі з тридцяти тисяч жителів Покателло були стурбовані тим, що прохолодне, чисте повітря та проточна прісна вода в їхньому місті з незрозумілої причини виявилися зараженими.

Їх анітрохи не заспокоїло те, що пізніше того ж дня вони дізналися, що їхня столиця Бойсе постраждала так само. Зовсім не певен.

* * *

ФЛАГСТАФ, АРИЗОНА, 17 ЛИСТОПАДА. Вісімдесят сім осіб, включаючи трьох інженерів, одного лікаря, двох пілотів авіаліній, п'ять учителів, кілька десятків студентів, вісімнадцять туристів і чотирьох державних солдатів, стали свідками минулої ночі демонстрації з повітря НЛО біля піку Хамфрі. Солдат Майкл нарахував дванадцять «вогняних куль у небі, з хвостами за ними, які були схожі на струмені зеленого вогню». Камера доктора Генрі Метісона зробила три швидкі знімки їх, перш ніж вони «зробили раптове вертикальне піднесення і зникли над горами». Сьогодні, розмовляючи з цим репортером, він прокоментував: «Я хотів би, щоб вони спробували пояснити це як болотний газ.

Над найвищою точкою Арізони? Скоріш за все, не. Особливо після того, що сталося кілька днів тому просто в пустелі. Я кажу вам, люди нервуються через такого роду речей, і настав час нам зробити якісь реальні дії, перш ніж ми впадемо в стан паніки.

РЕДАКЦІЯ, КАНЗАС-СІТІ РАНІЙНЕ СОНЦЕ, 10 ЛИСТОПАДА - «Після дев'ятої години та сорока семи хвилин хаосу сьогодні вранці о п'ятій тридцять п'ять знову запалилися вогні в рівнинних штатах. Чотирнадцять людей загинули внаслідок нещасних випадків, прямо чи опосередковано спричинених відключенням електроенергії. Сотні будинків усю ніч залишилися без води. Тисячі людей застрягли у своїх офісах, на вулицях, у ліфтах. Сотні тисяч мешканців цих чотирьох штатів раптово втратили тепло, світло, комфорт - і пояснення. Чому це сталося знову? Ми ніколи не дізнаємось? Чому енергокомпанії не можуть пояснити, чому це сталося і як ситуація раптово виправилася? Ми маємо право знати, і ми вимагаємо…

* * *

«Привіт, привіт, привіт, хлопці, Swingin' Sammy знову з вами, щоб принести вам всі останні записані хіти, вибрані спеціально для вас вашою улюбленою радіостанцією, старий добрий WROT у Тул - Що? Хвилинку, хлопці. Отримав зведення тут. Вітання! Спалах! Від міської водопровідної комісії. Вода! Я, я ніколи не чіпаю це… Слухай, може, тобі теж краще не чіпати. Тут йдеться – і слухайте уважно, люди – УВАГА! НЕ ПОВТОРЮЙТЕ - НЕ ПИТЕ ВОДУ З ДОМАШНЬОГО БАРАБАНУ, НЕ ПИТЕ ВОДУ В МІСТО, НЕ ПИТИ ВОДУ В ОБЛАСТІ, ЩО ОБСЛУГОВУЄТЬСЯ ТАПАКОНІКОВИЙ РЕЗЕРВУАР. Є СВІДЧЕННЯ НЕЗВИЧАЙНОГО ЗАБРУДНЕННЯ, НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО ШКІДЛИВОГО, АЛЕ ДО ПРОВЕДЕННЯ ЗАКЛЮЧНИХ ВИПРОБУВАНЬ НАСТОЙНО ПРИЗИВАЄТЬСЯ, ЩО ВСІ ЖИТЕЛІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ ВИКОРИСТОВУЄМО. НЕ БУДЬТЕ ТРИВОЖНІ - ПОВТОРІТЬ - НЕ БУДЬТЕ ТРИВОЖНІ. АЛЕ БУДЬ ЛАСКА, СПІВПРАЦЮЙТЕ. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ БУДЕ ШВИДКО І ДОСТУПНО НАДАВАТИСЯ.

Слухай, мені здалося, що сьогодні вранці у моєї зубної щітки якийсь кумедний смак.

* * *

Нік Картер загасив цигарку і пристебнув ремінь безпеки. Вогні околиць Нью-Йорка лежали під ним і його попутниками, і "Сузір'я Істерн Ейрлайнз" вже плавно спускалося вниз.

Він глянув униз. Це була ясна, прекрасна ніч, і він міг бачити вогні Брукліна, Лонг-Айленда та мосту Верразано, і він був радий повернутися додому, вирішивши всі питання в Чикаго.

Вогні мерехтіли та мерехтіли. Попереду лежала злітно-посадкова смуга, яскрава доріжка.

Потім його не було.

Він зник уночі проти Манхеттеном, переважно Лонг-Айленда, частинами Коннектикута і Нью-Джерсі.

У літаку пролунали схвильовані голоси. Пілот зробив крен, кружляв і подякував своїм щасливим зіркам за те, що на чистому нічному небі є зірки.

Через три хвилини, з точністю до секунди, знову спалахнуло світло.

Мільйони людей, у тому числі Нік, глибоко зітхнули з полегшенням. Але їх полегшення стримувалося підозрою, що це може статися знову, і майже впевненістю, що це станеться знову.

І ніхто з них не знав чому.

Нік був удома у своїй квартирі у верхньому Вест-Сайді трохи більше ніж через годину після того, як зупинився біля стійки для листів біля Колумбійського університету. Його власна адреса була відома тільки його найближчим друзям, і більша частина його пошти вирушала манівцем, перш ніж доходила до нього на місці.

Тепер він розгорнув листа, катаючи язиком гладкий крижаний бурбон і гадаючи, хто міг писати йому з Єгипту.

Лист підписав Хакім Садек. Хакім, звісно! Хакім, косоокий кримінолог, який використовував свої хитрі таланти з таким вражаючим ефектом під час того бізнесу в Африці.

Спогади про витівки Хакіма змусили Ніка посміхнутися від насолоди.

Але лист був не дуже кумедний. Він уважно прочитав його двічі і, коли поклав назад у конверт, обличчя його було похмурим.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Валентина Велика

«Ні, – сказав Хоук. - І, будь ласка, зніміть тост із тостера і передайте його мені. Боже мій, можна було подумати, що якийсь геній у цій надто дорогій пастці снобів знайде спосіб зігріти тости.

Нік передав тост. Щоправда, було холодно та сиро, але не в готелі «П'єр». Хоук майже постійно розмовляв по телефону з того часу, як у його номер принесли сніданок, а Нік прибув, щоб привітати главу AX після повернення із зустрічі на найвищому рівні в Європі.

"Ні?" – сказав Нік. «Ви майже не слухали мене. Чому б і ні?"

"Звичайно, я тебе слухав", - сказав Хоук, з обережністю розмазавши мармелад. Він був незрозуміло дратівливий, але він не втратив апетиту прикордонника, через який він чомусь виглядав худим, жилавим і жорстким. «У всякому разі, я все про це знаю. Тут вимкнення електроенергії, там забруднення. Озера, що стають яскраво-червоними, та вода, що тече з-під крана. О, навіть у Європі я все чув про це. Хмм. По ранкових газетах я бачу, що вчора ввечері над Монтоком знову бачили літаючі тарілки. Безперечно, надзвичайно зловісно. Він накинувся на свою яєчню і якийсь час зосередився на ній. Потім він сказав: «Не думайте, що це мене не хвилювало. Обговорив це із Шефом за чотиристоронньою системою у середу ввечері. Централ вважає, що це масова істерія через війну нервів у В'єтнамі, спровокована абсолютно нормальними інцидентами, які трапляються випадково, зі значно більшою, ніж зазвичай, частотою. Люди перебільшують, складають два і два та отримують сорок п'ять. Бюро каже:

«Більше двох і двох, – сказав Нік. «Навіть більше сорока п'яти».

"Die Bureau" каже, - повторив Хоук, пильно дивлячись на Ніка, - що ворожі агенти зовсім не можуть діяти. Всі події можна віднести до людської помилки, механічних збоїв, самообману та уяви. Однак вони попереджають нас, що ми не маємо повністю ігнорувати можливість того, що російські диверсанти ховаються серед нас. По-перше, подивіться на червоне озеро. Хоук кисло посміхнувся. «Це справді вразило Дж. Егберта там, де він живе. Але він буде пильним, сказав він, і пильним.

Він зробив ковток кави і скривився. «Дуже погано, щодо долара за чашку. Пфуї. Добре. Маккракен вибрав середній курс між двома середніми курсами, і це справді хороша лінія. Він дотримується теорії, згідно з якою всі ці епізоди легко можна пояснити, хоча сам не може їх пояснити. Збої у подачі електроенергії були звичайним явищем упродовж десятиліть. Всі ми знаємо, що зміг і забруднення навколишнього середовища прийшли до нас із віком машин. І ми також знаємо, – каже він, – що тут задіяний психологічний фактор – що подібні речі відбуваються хвилеподібно, наприклад, самогубства, авіакатастрофи тощо. "Це пройде", - каже він. Через наш національний стан нервів - знову ж таки, я цитую його - американський народ звалює в купу безліч не пов'язаних між собою інцидентів і вводить в себе стан напівпаніки. Але про всяк випадок – а тут він іде разом із Дж. Егбертом – ми повинні зберігати пильність.

Шеф погодився. Так. Вся поліція штату та місцева поліція докладе зусиль для розслідування всіх подібних явищ. Федеральні маршали будуть відправлені туди, де це необхідно, і Національну гвардію вже було попереджено, щоб вони могли діяти в крайніх випадках. ФБР, як і було обіцяно, буде пильним та пильним. Але нам, AX, наказали не торкатися до нього носом. Із. Ось і все, Картере.

"Це?" - Замислено сказав Нік. «Шкода. Але у мене в рукаві є один маленький козир...

"Тримай його там!" - гаркнув Хоук. «Якщо у вас немає конкретних доказів іноземного втручання та достатньо гарного уявлення про те, де і як розпочати розслідування. Ви?

Нік похитав головою. “Я не. Нічого, окрім підозр”.

"У мене це є", - сказав Хоук. "І це все, що в мене є". Він зробив великий ковток охолоджувальної рідини зі своєї чашки кави, і його шкірясте обличчя спотворилося в гримасі, коли він відсунув чашку. "Гадість", - прогарчав він.

«Зроблено з найкращих кавових зерен у світі та найгіршої води у світі», - зауважив Нік. «Нью-Йорк дуже власний. З рівнем забруднення вище, ніж будь-коли. Вони кажуть нам, що він неотруйний, але огидний на смак. Цікаво чому?"

- Досить, Картер, - холодно сказав Хоук. "Тема закрита. Навіть якби ви могли пуститися в погоню за дикими гусаками, я не став би витрачати ваш час на це. І ти не вільний.

З завтрашнього ранку ви чергуватимете до подальшого повідомлення.

"Служба супроводу?" – недовірливо сказав Нік. Це означало провести патрулювання за допомогою якогось VIP із комуністичної чи «непримиренної» нації, і його ідея не хвилювала. Він отримав своє звання майстра вбивств не проведенням екскурсій.

Хоук обдарував його тонкою усмішкою. «Це може виявитися цікавішим, ніж ви думаєте. Що ви знаєте про завод із виробництва ядерного палива у Вест-Веллі, штат Нью-Йорк? »

Нік знову подумки повернувся до відповідного файлу пам'яті. "Належить і управляється Nuclear Fuel Services", - сказав він. «Це перша і поки що єдина комерційна установка з переробки ядерного палива на американській землі. Він виробляє чистий плутоній того типу, що використовується виготовлення ядерних бомб, але з військових цілей - лише живлення мирних ядерних реакторів. Вест-Веллі знаходиться приблизно за тридцять п'ять миль на південь від Буффало, тобто недалеко від озера Ері і недалеко від канадського кордону». Він наморщив брови і повільно потягся за цигаркою. - Насправді, не так уже й далеко, - задумливо сказав він, - від джерела «шістдесяти п'ятого північно-східного відключення світла». Ніколи не думав про це раніше – так, це цікаво».

Хоук зітхнув. «Забудь, Нік, - стомлено сказав він. «Забудьте про вугілля затемнення. Суть заводу така: він відкритий для публіки за попередньою домовленістю. І не лише американська публіка. Членам Міжнародного агентства з атомної енергії, кваліфікованим вченим із дружніх країн та різним іноземним латунним капелюхам, які мають право на участь з інших причин. Ідея полягає в тому, щоб поділитися своїми знаннями у мирних цілях. Так сталося, що ми зобов'язані доглядати – по суті, дуже сильно – певному урядовому відомству у СРСР». Він запитливо глянув на Ніка, і в куточках його очей зморшки стали глибшими. - Власне, російській розвідці. Вони домовилися, найвищими каналами, направити представника для інспекції заводу в Вест-Веллі».

– Російська розвідка, – категорично сказав Нік. «Тепер я все чув. І моя робота - стежити за тим, щоб вона не пхав носа туди, куди не повинна. О, чарівно».

"Так, це наша робота", - визнав Хоук. «Це, звичайно, трохи незвично, але з різних причин ми не могли відмовити у їхньому проханні. Я впевнений, що вам це не видасться неприємним. Бажають убити Валентину Січикову.

Обличчя Ніка просвітліло. «Валентина! Дівчина моєї мрії, кохання всього мого життя! Ви маєте рацію - це проливає на речі трохи інше світло. Але як вони її обрали?

Хоук відкинувся назад і прикусив кінчик [однієї зі своїх забруднюючих повітря сигар.

"Бо ви двоє знаєте один одного", - сказав він. «Бо вони хотіли надіслати когось, кому ми можемо довіряти. Я сам, як ви знаєте, нікому не довіряю, але доки їм доводилося обирати когось, це могла бути і вона. Я винайняв для неї апартаменти на двадцять третьому поверсі і меншу кімнату для вас прямо навпроти. Мені не потрібно говорити вам про це, вірите ви їй чи ні, але за нею потрібно постійно наглядати. Вона блискуча жінка, і в цьому може бути більше ніж здається на перший погляд. Так що ти ставитимешся до неї по-царськи і дивитимешся на неї як на… ах, яструб. Він поліз у портфель і витяг складений аркуш паперу. «Ви можете прочитати цей лист Смирнова, який дійшов до мене через державу. Саме він обрав Січікова для цього візиту. Він скористався цією можливістю, щоб написати нам щось на кшталт листа фанатів про нашу участь у цій московській історії. Дуже хвалебний та грубий. Це може вас потішити.

Нік прочитав це. Дмитро Борисович Смирнов справді щедро хвалив відділ Хоука. Але здавався щирим, і він серйозно

просив, що людина, яку він знав як Тома Слейда, повинен супроводжувати товариша Січикову. Як глава російської розвідки, він чудово розумів, що візит товариша може викликати підозри в деяких колах, але був упевнений, що Хоук і «Слейд» впораються із ситуацією з їхньою звичайною делікатністю… і так далі, і так далі, і так далі. , з безліччю компліментів та побажань здоров'я.

"Дуже добре", - прокоментував Нік, повертаючи його. «Я знаю, що це трохи красиво на ваш смак, але я сказав би, що друг Дмитро означає все». Він задумливо зиркнув на Хоука, думаючи про щось, що не мало жодного стосунку до Валентини або її начальника.

Хоук дивився на нього. "Добре?" він вимагав. "Що в тебе на думці?"

Нік поліз у кишеню і витяг власного листа.

«Я теж отримую листи від фанатів», - сказав він майже ліниво. «Ви пам'ятаєте Хакіна з Єгипту та Абімако?»

Хоук кивнув головою. "Так, - сказав він твердо". Так?

«Це дійшло до мене через урвище», - сказав Нік. Я завжди думав, що Хакім був природженим AXEman, і я залишив його, щоб зв'язатися зі мною. За останні рік чи два я отримав пару інформаційних листів. А тепер це. Думав, це може вас зацікавити.

Хоук взяв листа. Він насупився, читаючи.

Він сказав:

Дорогий Миколо,

Невелика нотатка перед тим, як я піду в клас і почну сьому частину мого курсу «Сім живих мистецтв». Подробиці будуть надані на ваш запит, але на даному етапі я не хочу нав'язувати вам занадто багато того, що ви можете вважати дрібницею. Тим не менш, я зіткнувся з чимось, що змусило мій ніс, що винюхує злочин, посмикуватися, а очі схрещувати мечі навіть більш відважно, ніж зазвичай, і я відразу подумав про тебе і твій власний талант внюхати дивне і, здавалося б, незрозуміле .

Минулої ночі я відвідав похмуру вечірку за межами кампуса на честь ще більш похмурої людини в кампусі. Я прибув із запізненням, навмисно, бо в мене немає терпіння в цих справах, і коли я дістався туди, вино текло безладно і язики плескали. На мою велику огиду, я був негайно схоплений доктором Вільгельмом фон Клюге з Медичного коледжу, який одразу втомив мене своїми чудовими подвигами в галузі медицини. Потім він раптом перестав мене втомлювати. Незабаром він став майже таким косооким, як і я, і слова вилетіли з його рота. Повинен вам сказати, він хірург, якого привіз до Єгипту наш шановний Насер, і коли він почав розповідати про свої нещодавні різьблені фігурки, я насторожився і прислухався.

Схоже, він є експертом у косметичній хірургії, про що він раніше мені не розповідав. Крім того, здається, що протягом останніх кількох місяців він зробив серію операцій зі зміни рис обличчя ряду чоловіків, які заплатили йому величезні суми грошей за його навички. З професійної точки зору, його найбільший тріумф був в області навколо очей і в гормональному стимулюванні росту волосся там, де раніше волосся не хотіло з'являтися. У ході його балачки з'ясувалося, що жоден з цих людей - їх було вісім чи дев'ять, наскільки я міг судити - не був понівечений будь-яким чином, так що їм дійсно знадобилася операція. Вони просто хотіли змінити свою зовнішність, і, за його словами, він зробив це безпрецедентно. У мене склалося враження від нього, хоча він не сказав прямо, що всі вони знали один одного і що до кожного зверталися дуже схоже. Деякі вимагали більш менш роботи з носом; один або два вимагали його найбільшої майстерності у перетворенні вилиць. Але загалом їхні вимоги були однакові.

Я тоді спитав його - а хто б не став? – саме так, як вони виглядали раніше. А потім, мій друже, він, на превеликий жаль, замовк, як ви б сказали, і дуже швидко заговорив про інше. Ніщо з того, що я міг зробити чи сказати, не повернуло б його до обговорення його хірургічної майстерності. Проте мені здалося, що я бачив, як він нервово оглядав кімнату, і невдовзі пішов.

Я бачу, що, як завжди, моя «швидка замітка» перетворилася на розділ, і в ній я не запропонував вам нічого, крім нематеріальних активів. Але я вважаю, що вони мене дивно цікавлять, і я займуся цим питанням. Я також бачу, що наближається година, коли я читатиму лекції моїм початківцям борцям зі злочинністю, так що я залишу вас з цією маленькою загадкою.

Термін скоро закінчиться – хвала Аллаху зі святом мого криміналіста. Ви не пропонуєте цього року відпочивати в Єгипті? На жаль, я не подумав. Але напишіть мені на дозвіллі і скажіть, що ви думаєте про фон Клюге і його п'яний маячні. А поки що мої найкращі привітання -

Вибачте за переривання. Телефонний дзвінок начальник поліції. Сьогодні немає занять; Я на зв'язку як консультант.

Фон Клюге було знайдено мертвим у ліжку сьогодні вранці. На перший погляд, це виглядало як природна смерть. У ході розслідування було встановлено, що його навмисне задушили.

Мені треба йти.

В поспіху,

Ваш друг, Хакім Садек.

Хоук упустив листа на стіл і обережно закурив холодну сигару. Він, затягнувшись, відкинувся назад і затягнувся вкотре. Нарешті він заговорив.

«Ви хочете, щоб я припустив, що тут є щось більше за злочинну групу, що діє в Єгипті. Добре, я не обговорюватиму всі такі можливості і зроблю ваше припущення. І річ у тому, що ця справа має міжнародні наслідки і може потрапити до компетенції AX. Я правий?"

Нік кивнув. "Це природно ..."

- Звичайно, про операції, - роздратовано перебив Хоук. «Очі, носи, вилиці, волосся. Зокрема очі, я впевнений, ви хочете, щоб я помітив. Я помітив. І вбивство хірурга, ймовірно, після того, як він закінчив свою роботу. Але одразу після цього? Можливо, ні. Ні - після того, як його побачили тим, хто говорить. Можливо, підслухали. О, ви мене зацікавили, поза сумнівом. Але ми маємо знати більше – набагато більше – перш ніж я зможу діяти». Він задумливо примружився і знову затягнувся. "D5 в Іраку", - сказав він нарешті. «Він може дістатися Каїра і трохи покопатися. Це вас влаштовує?

Нік посміхнувся. “Ви знаєте, що це не так. Але це краще ніж нічого. Тільки я не думаю, що він той, хто вступить у контакт із Хакімом. Він не зовсім смакує Хакіма.

Яструб випустив дим і примружився.

- А ти, я гадаю? Чого ти хочеш, Картер, - вирішити питання про затемнення, прийняти Січикову і відлетіти до Єгипту одночасно? Я не пам'ятаю, щоб ми надали вам титул Супермена. Ви маєте наказ. І тобі дали завдання».

"Так, сер", - сказав Нік і відсунув стілець.

Хоук махнув йому у відповідь. «Сідай, Нік, сідай. Погана кава завжди псує мені настрій. D5 може перевірити, але ви все одно можете щось зробити. Ви беззастережно довіряєте цьому Хакіму?

- Беззастережно, - сказав Нік, сідаючи на стілець.

«Тоді телеграфуйте йому. Використовуйте звичайні громадські канали. Скажіть йому, що ваш добрий друг буде в Каїрі протягом наступних днів або двох і зв'яжеться з ним, щоб дізнатися про останні новини. Сформулюйте це як завгодно, але дайте зрозуміти, що вам потрібні всі деталі, які він зможе розкрити, і ваш друг передасть їх вам. Я сам перекажу накази D5 і примушу його зашифрувати звіт Хакіма прямо мені. Як його конспірація?

Хакіма? Він експерт». Нік посміхнувся, згадавши. «Настільки досвідчений, що іноді я ледве можу його розібрати. Але він наздоганяє».

"Добре. Потім дайте йому знати вашою власною мовою, яка ретельно охороняється, що ми хочемо, щоб він дізнався - якщо це можливо віддалено - коли фон Клюге завершив свої операції. Точний час та спосіб його смерті. Хто ці чоловіки були чи могли бути? Якщо вісім чи дев'ять осіб останнім часом зникли безвісти в Каїрі чи його околицях. Якщо медичні карти фон Клюге доступні для перевірки. Хто міг бачити чи чути, як він говорив на тій вечірці? І так далі. Я залишаю на ваш розсуд дати йому зрозуміти, що ми хочемо знати. В даний час. Приберемо з дороги справу Січікова. Хоук витяг із свого опуклого портфеля тонку папку. «Ось список місць, які вона хотіла побачити, окрім заводу West Valley. Можливо, вам вдасться умовити одну з ваших численних подруг - зі схваленням AX, звичайно, - відвезти її до Bergdorf's і Macy's, а також в одне або два інші місця, які можуть вас не дуже турбувати. Звичайно, ти будеш під рукою. У документах є зразковий маршрут для заміських екскурсій. Ви можете використовувати свою машину чи машину з контори. Ваш рахунок буде чудовим, але я сподіваюся, що ви принесете трохи змін. Вона прибуде до Кеннеді завтра вранці о десятій через Pan Am, і ви будете там, щоб її зустріти.

«Пан Ам? Чи не спеціальний російський рейс? »

Хоук похитав головою. "Нічого особливого. Вона їде манівцем для власного задоволення, і один із наших чоловіків буде з нею на рейсі з Лондона. Ніякого її власного. Схоже, вона незалежна жінка. І вона подорожує під своїм ім'ям, без будь-яких спроб маскування.

«Я маю на це сподіватися», - сказав Нік. «Я скоріше спробую замаскувати Статую Свободи, ніж незрівнянну Валентину. Хто все знає про цю подорож? »

Кути рота Хоука повернуті вниз. «Надто багато людей на мій погляд. Поки що не в пресі, і я маю намір і далі продовжувати. Але ця історія обійшла урядові та наукові кола, тож це не секрет. Тим не менш. Ми нічого не можемо з цим поробити. Я можу лише закликати вас виявляти максимальну обережність. На всьому шляху за вами стоятимуть два прикриття, Фасс і Кастеллано, але ви не гірше за мене знаєте, що їхня функція - виявляти хвости, а не усувати неполадки. Так що ви будете значною мірою самі по собі. Ваша подруга категорично відмовилася від усіх наших стандартних заходів безпеки. Тим не менш, у нас немає причин очікувати на неприємності. Її мало знають за межами Росії - наскільки ми можемо судити, вона не значиться в чиємусь розшуку, і ми ретельно її перевірили. Так що я майже впевнений, що у вас не виникне труднощів.

«Не розумію, чому я винен», - погодився Нік. «Я з нетерпінням чекаю на зустріч із нею знову. Тепер є одна дама, яку я справді люблю! »

"Одна?" сказав Яструб і схвалив Ніка

з майже батьківською посмішкою. «Одна з щонайменше дюжини, про які я знаю. А тепер уявіть, що ви берете пляшку «Курвуазьє» і наливаєте нам обом по чарці. Я знаю, що вже трохи рано, але мені потрібно щось, щоб відволіктися від смаку сніданку. Боже мій, подивися на туман над цим похмурим містом.

* * *

Нік в'їхав на пежо на стоянку аеропорту і вдихнув чисте прохолодне повітря. Валентина обрала для свого приїзду чудовий день. Без сумніву, вона наказала природі поводитися добре. Небо було блакитним і вільним від смогу, ніби він робив усе можливе, щоб вітати її.

Його перепустка привела його до офіційної зони зустрічі на кордоні злітно-посадкової смуги, і там він чекав, дивлячись одним оком на годинник, а іншим блукаючи навколо, щоб помітити цятки в небі та прикривачів позаду нього.

«Подібно до Хакіма», — подумав він раптово, чиї очі справді дивилися в протилежні сторони, і він міг дивитися відразу на дві різні сцени.

Він відправив телеграму Хакіму Огидному, як Хакім любив називати себе, протягом години після того, як залишив Яструб напередодні. D5 до цього моменту мав вирушити до Єгипту. І Валентина Казкова приземлиться у Нью-Йорку у найближчі десять хвилин. Жаль, що Картер не міг опинитися в двох місцях одночасно. І все ж таки Валентину варто було чекати.

Погляд Ніка продовжував блукати. Приземлився Constellation, потім 707. Два гігантські реактивні літаки з ревом злетіли. У імміграційної служби стояв у прикриття Фасс. Кастеллано був на оглядовому майданчику. Злетів ще один літак. А потім у небі виросла точка, яка перетворилася на обтічного металевого гіганта, що приземлився на смугу перед ним.

Літак Валентина.

Вона все ще знала його як Тома Слейда, ім'я, яке йому довелося використати під час роману в Москві. Але навіть при тому, що вона не знала його справжнього імені, вона багато знала про нього - що він був оперативником найвищого рангу AXE, що він любить жінок, гарну їжу, міцні напої; що він міг використати свій розум, а також кулаки та смертоносну зброю; що, незважаючи на його звання Кіллмайстра, у ньому були тепло, кохання та сміх. А він, у свою чергу, знав, що вона ніколи в житті не використовувала іншого імені, крім свого; що вона була однією з найбільш руйнівних, ефектних, чесних і прекрасних жінок, яких він колись зустрічав; і що, незважаючи на її зовнішність, вона мала швидкий і гострий розум, що дозволило їй обійняти посаду головного помічника наркома російської розвідки, поступаючись лише вищому наркому Дмитру Борисовичу Смирнову.

Сходи були на місці; великі двері корабля були відчинені. Перші з тих, хто знову прибув, почали виходити з літака. Потім вони вийшли двома постійними потоками – люди з пальтами, фотоапаратами, сумками; люди, усміхнені стюардесам і радісні погляди на обличчях, і люди, які невпевнено дивляться на незнайомий світ і з надією шукають зустрічних.

Валентини наразі немає.

Нік пішов до літака.

Два стійкі потоки сповільнилися до тонкого струмка, а потім зупинилися. Валентини, як і раніше, немає.

Він зупинився біля переднього трапа і глянув угору. На своїй посаді все ще чекала першокласна стюардеса. Тож було ще дещо.

Потім на обличчі симпатичної стюардеси розпливлася посмішка, і вона простягла руку, щоб узяти протягнуту до неї величезну руку.

Чудова Валентина стояла у дверях, вимовляючи коротку прощальну промову подяки. Нік подивився вгору, відчуваючи приплив прихильності до цієї прекрасної жінки.

Стояли у дверях? Ні, вона наказала – наповнила, зменшила, зменшила до розмірів люка у модельному літаку. Здавалося, що навіть гігантський літак зменшився у розмірах, тож його величезні розміри стали лише тлом для цієї єдиної жінки.

Коли Валентина Січикова, нарешті, почала свій повільний, величний спуск, її очі ковзнули величезним летовищем, сприймаючи його з недбалістю, наче хтось кидає погляд на маленьке заднє подвір'я передмістя.

Нік мимоволі розвів руками, задовго до того, як вона підійшла до нього, і його привітна усмішка мало не розділила його обличчя надвоє.

Її власне обличчя спалахнуло від насолоди.

"Томашко!" - проревела вона, зупиняючись на сходах. "Привітання! Ні, не підходь до мене назустріч - я думаю, ці сходи тільки мене витримають, так? Хо-хо-хо-хо!» Її тіло тремтіло від буйних веселощів. «Знаєш, чому я змушую Олексія чекати, а ми виходимо останніми, друже мій? Тому що я не хотів перекривати проходи. Хо-хо-хо! Вона ненадовго обернулася і сказала через плече. «Олексію, у тебе все є, друже мій. Ні, ти дозволила мені взяти цю важку сумку, Альоша...

Нік із любов'ю дивився на неї, поки вона вела жваву бесіду з Алеком Грінбергом із лондонського офісу AXE. На задньому плані його було ледве видно, але він був там, комар, що охороняв слона.

Адже Валентина справді була однією з найбільших жінок Росії. Вона була величезною: більше шести футів на зріст і неймовірно широкою; широкі, що вселяють страх, опуклі плечі і груди, такі величезні й безформні, що неможливо було сказати, де могла бути її талія і чи була вона в неї. Її ансамбль із синіх мішковин

комбінезона і прогулянкові туфлі розміром з човен підходили їй до Т - або, швидше, до О, на які він найбільше був схожий на стан спокою. Але в дії вона була не так безтурботним, як дирижаблем в російській сукні, танком з серцем, бульдозером з теплотою десятка людських істот.

Вона продовжила свій повільний спуск, і міцні сходи затремтіли.

Агент A7 стояв за нею, спостерігаючи за її величним прогресом і проникливим поглядом оглядаючи поле. Її багаж стояв нагорі сходів поряд із ним. Обережний Алек, як зауважив Нік, свідомо тримав руки вільними, доки Валентина не вибралася на твердий ґрунт та її новий ескорт.

Нік влаштувався прямо біля підніжжя сходів і дивився, як вони наближаються до нього.

Він почув одночасно пронизливий пташиний свист і перший свистячий звук, а за долю секунди раптовий різкий дзвін металу об метал.

Одним стрибком він піднявся сходами до середини і прикрив величезну постать Валентини своєю високою мускулистістю - якраз вчасно, щоб побачити її спину, як переляканого коня, і грюкнути величезною рукою по її пудингу на шиї.

Десь за спиною Ніка пролунав тріск батога, коли Валентина хиталася до нього, як проколота повітряна куля.

У ТРЕТІЙ РОЗДІЛІ

Зникла дев'ятка

Ал! Дістав дівчину всередину! Нік заревів, і навіть коли він кричав, він крутився всім тілом і хапав дві величезні руки, так що вони обвилися навколо його шиї. Звуки комара промайнули повз нього і закінчилися металевими ударами. Один з них ковзнув повз його стегна.

Він сильно здригнувся, як карлик Атлас, який намагається позбавитися світу на своїй спині. На мить нічого не сталося, і він відчув майже непереборне почуття дурості.

«Заспокойся, Валю», - пробурчав він, його тіло зігнулося майже вдвічі під її неймовірною вагою, м'язи його напружилися. Потім він знову здригнувся - різким і згинальним рухом, який перевернув величезне тіло через перила і впав на гудроноване шосе поряд зі сходами. Він пішов за ним одним стрибком і затяг дирижабль, що впав за прикриття найближчої багажної вантажівки, почувши різкий гавкіт вогню у відповідь Алека і глухі удари куль по металу. Через кілька секунд він знову був на ногах зі своїм «люгером», ухиляючись від вантажівки і дивуючись, чому постріли, що почалися так високо зліва від нього, якийсь час здавалося, виходять з низів праворуч від нього.

Тепер він був осторонь вантажівки з багажем і поза лінією вогню Алека. Його очі оглянули будівлі та поле.

Раптом стрілянина припинилася, і люди почали кричати.

На оглядовому майданчику панувала якась метушня. Нік миттю побачив Кастеллано, що схилився над чимось. Потім Кастеллано низько нахилився і зник з поля зору. Але крик долинав не з тієї частини оглядового майданчика. Він йшов праворуч, як із висоти даху, так і з рівня землі. І це був не справжній крик, здебільшого - це був крик, і ті, хто кричав, вказували на те, що він не міг бачити.

Два вбивці! Звісно. Він мав це відразу зрозуміти. Один нагорі, другий унизу, і Кастеллано подбав про одне.

Де, чорт забирай, був інший?

Він прослизнув повз бензовоз у бік крику і побачив, про що всі кричали, в той же момент, коли Алек крикнув: «Правіше, Нік! За тим старим ісландським ящиком.

Людина проповзла під черевом ісландського літака, його голова і пістолет металися на всі боки, так що він прикривав не тільки свою мету, а й невелику групу людей позаду нього. Нік зазначив, що це були техніки, серед яких було кілька чиновників і ніхто з них не був озброєний.

Чоловік добре планував свої маневри. Якщо Алек вистрілить, він або потрапляє в літак, що було б марно і потенційно небезпечно, або дуже ризикує вистрілити в цю групу людей. Бензовоз теж ускладнював стрілянину. Отже, Алек чекав свого часу. І ця людина невблаганно повзла до вантажівки з багажем, що прикривала Валентину.

Нік на короткий час вилаяв себе за те, що не підштовхнув її вгору в літак, але в той час у нього була вагома причина, і, в будь-якому випадку, сваритися було марно. Він низько опустився і сам поповз швидким зигзагом, що привів його до хвоста ісландської скриньки. Алек зробив пару пострілів у притулок, які прикусили бруд перед стрільцем; він схибив, але виконав своє завдання, і Нік скористався швидкою перевагою і пірнув за хвіст.

Він бачив, як чоловік стріляв у відповідь у напрямку Алека, а потім повернувся назад, щоб знайти Ніка, але не знайшов його; він бачив, як поліцейські аеропорту розбивають купу людей і заганяють їх усередину будівлі; і він міг бачити обережно рухому фігуру, яка, як він знав, була Марті Фассом, що проносився повз нос літака і наближався до вбивці.

Тож тепер він у них був. Опинившись на відкритому місці, він потрапить у трикутник, і він не матиме жодної надії в пеклі.

Нік кинувся за укриття та влаштувався у бойову позицію.

Справа майже скінчилась, і тоді все, що їм потрібно було зробити, це з'ясувати, хто, чому і що, і спробувати пояснити це обуреному російському уряду.

Те, що сталося згодом, трапляється, коли втручається доброзичливий любитель.

Вбивця з'явився з-під черева літака... і механік у робочому комбінезоні раптово з'явився з-під крила і швидко ковзав за ним, витягнувши м'язисті руки, щоб схопити хлопця та вирвати у нього пістолет.

Тільки вийшло не зовсім так, як задумав молодий механік. Вбивця був профі. Геніальний профі.

Він повернувся з неконтрольованою швидкістю, як у дикого кота, і зробив два неймовірно швидкі постріли - не в механіка, а в Марті Фасса. І дістав його. Марті впав, як мішок з картоплею, і ліг, злегка посмикуючись, на асфальті, і до того моменту, коли він упав, вбивця вдарив механіка коліном у пах і викрутив йому руку жорстоким прийомом, через що юнак верещав від болю.

Нік чув свистячий шепіт убивці.

«Один рух, який я не говорю тобі робити, і ти мертвий. Ви розумієте? А тепер йди вперед. Іди добре.

Молодий чоловік ішов, його тіло спотворилося, а обличчя спотворилося розчаруванням та болем. Пістолет вбивці був сильно притиснутий до його спини, і його послання було безпомилковим. І на той випадок, якщо серед спостерігачів є хтось, хто не зрозумів картини, рухи тіла озброєного злочинця зробили це зловісно очевидним. Його голова металася на всі боки, як у вражаючої змії, а верхня частина тіла оберталася гнучкими швидкими рухами, так що його положення постійно змінювалося - буквально від частки секунди до частки секунди - по відношенню до всіх людей, які стояли або присідали. поряд і спостерігали за ним. І з кожним швидким, стрімким поворотом він міцно повертав молодого механіка, щоб прикритися, тож його безпорадний живий щит напевно витримав би удар будь-якого вогню. Будь-яка пожежа; тому що той пістолет, що врізався в спину невинного, означав, що Ти стріляєш у мене, а я стріляю в нього і не даю комусь смерті!

Вбивця прискорив крок. Тепер він майже біг, таранячи, повертаючись і повертаючись асфальтом до Валентини.

Ніхто не стріляв.

Нік повільно видихнув. Його урізаний «Люгер» стежив за фігурами, що біжать, як магніт. Якщо замість Валентини мав померти сміливий і дурний хлопець, то померти він повинен. Вибору справді не було.

І Нік вже досить довго чекав на відкриття, яке могло ніколи не відбутися.

Він підняв стовбур на долю дюйма, і його примружені очі вп'ялися в ціль на дуелі. "Як сіамські близнюки", - подумав він, обережно натискаючи пальцем на спусковий гачок. Вбити одного; вбити обох. А можливо і ні. Це був шанс, яким він мав скористатися.

Потім, навіть коли його палець стиснувся, він завмер.

Гучний голос пролунав полем, і з-за багажного вагона з дивовижною раптовістю з'явилася величезна постать - мета розміром з сарай, з ревом, як розлючений динозавр.

«Ви відразу ж відпустіть цього хлопця, і негайно!» Валентина заревіла. «Не буде більше цієї нісенітниці -!»

Вільгельміна, спрощений Люгер, вибухнула гуркотом і люттю, тому що цієї миті бойовик підняв пістолет зі спини механіка і націлив його через плече молодого чоловіка прямо на Валентину, залишивши його голову різко окресленою на тлі ранку. небо, коли він вишкірив зуби і натиснув на спусковий гачок.

Коли він упав, його профіль зник разом із розколотим черепом.

Валентина граційно перекинулася, як слон, що приймає грязьову ванну, і приземлилася на ноги. Молодий механік упав на коліна, блідий і тремтячий, і потягся за пістолетом. Вбивця лежав без обличчя у крові.

Нік підбіг до Валентини. Кров скупчувалася на комірі її синього саржового костюма, але її очі були яскравими і живими, як синє море під літнім сонцем.

«Гарна стрілянина, Картер!» - весело проревела вона. «Але я дала тобі той єдиний момент, якого ти потребував, так?»

* * *

"Наступне питання", - крикнув Хоук. «Дрібниця, але мені цікаво». Його сталевий погляд блукав невеликою групою людей, що зібралися в його номері в готелі «П'єр»: Валентині Безкрайній, агенту AX Алеку Грінбергу з Лондона і Ніколасу Дж. Хантінгтону Картеру.

«Звідки, – сказав Хоук, і тепер його погляд був спрямований на Ніка, – мадам Січікова знала ваше ім'я? У мене склалося враження, що ви відомі їй і завжди були як Томас Слейд. І все-таки вона змогла звернутися до вас на ім'я Картер. Схоже, що це якийсь пролом у нашій безпеці – і не єдиний випадок, а просто найменший із них. Ви можете пояснити?

Нік безпорадно знизав плечима. «У пані Січикової є свої методи. Не знаю, що таке. Можливо, вона завжди була обізнана. Так само, як ми знали її ім'я та Смирнов».

Валентина щасливо забурчала глибоко в горлі. Пов'язка на шиї була схожа на додатковий комір і, схоже, її зовсім не турбувала.

"Ах так, у нас є свої методи, товаришу Хоук", - пирхнула вона,

Подивіться, як Хоук здригнувся, вона вдавала, що не знає. «Давним-давно, коли у нас була причина просити вас про допомогу, ми очікували, що ви надішлете все найкраще, і, звичайно ж, ми знали, що у вас є агент Ніколас Картер». Її добродушна посмішка тепло торкнулася Ніка. «Отже, коли людина на ім'я Томас Слейд виконала з нами таку блискучу роботу, ми принаймні запідозрили, що вона зовсім не Слейд».

"Чи підозрюваний?" - сказав Хоук. - Але сьогодні в аеропорту ви зателефонували Картеру на ім'я. На той час ви були певні? "

Валентина посміхнулася та вивчила візерунок на килимі.

"Але, звичайно, я була впевнена".

Хоук сердито зітхнув.

"Але як -"

Алек Грінберг помацав ногами і сказав: «Гм. А, сер, я вважаю, що я - а - звернувся до мого колеги на ім'я Нік у розпал битви, сер. Помилка, заради якої я ...

"Можеш бути повішений за шию", - люто перебив Хоук. А потім він усміхнувся. «Пані Січікова, я бачу, що вас недооцінювати не варто. Але тепер, коли ми вирішили це питання, нас цікавлять інші, важливіші. По-перше, це питання про скаргу, яку ви, безперечно, захочете подати проти нас. Ви будете виправдані. Я можу тільки попросити вас побачити це у світлі вашого власного бажання з мінімальними запобіжними заходами. По-друге, причина нападу на вас. Про ваше прибуття не було відомо широкому загалу, і в небагатьох, якщо у когось із них, були причини завдати вам шкоди. А оскільки було два професійні вбивці, ми можемо бути практично впевнені, що маємо справу не з безумцями. Тому питання у тому, хто? Чому? По-третє, ми повинні вжити заходів для запобігання подібним випадкам у майбутньому. Або ви повинні скасувати своє перебування тут і тихо повернутися, або ви повинні дозволити нам організувати вам прикриття. Якби ви, наприклад, дещо змінили свою зовнішність і зняли житло у приватному будинку.

«Хо. хо! О ні, друже мій. Валентина рішуче похитала головою. «Ти думаєш, можливо, мені варто замаскуватися під тіткою Миколи і залишитися з твоїми чи його друзями? Запевняю вас, це ніколи не спрацює. Якщо мене шукають, мене не можна замаскувати. Не мене. Ніколи. Це неможливо. Спочатку я відповідаю на ваше останнє запитання, і відповідь буде негативною. Я не йду звідси і не намагаюся замаскуватися. Тепер мене попередили. Я вже зробила кілька помилок. Ох! Як роздратується Дмитро! Вона важко зітхнула, здавалося, стрясаючи меблі, і зареготала докірливо. «Він буде цілком правий. Але більше нічого не зроблю. Я згодна з тим, що я не приватна особа, і я подбаю. Щодо подання скарги, то в мене її немає. То була моя провина. Запевняю вас, жодних наслідків не буде. Ви займаєтесь своєю американською пресою; Я займуся своїм Дмитром. Ні, я продовжу свої плани…»

Нік прослухав її голосний голос позаду і підвівся, щоб відповісти на сигнал біля дверей. Коли він повернувся, в руці він мав пачку паперів, і він задумливо хмурився.

"Так? Що це таке?" - Запитав відповіді Хоук.

"Звіт від Кастеллано", - сказав Нік. «Фасс у лікарні, куля в животі, видужає. Двоє вбивць були застрелені, упізнані як мешканці села, які не мають відомої політичної приналежності. Будинки обшукані, у кожному виявлено великі суми грошей, мало що. Але для цього. Він простягнув Хоуку фотографію. "Знайдено в будинку Джона Снайдера, вбивці номер два".

Хоук взяв фотографію і мовчки уважно її вивчив. Потім передав Валентинові. «Ім'я Джон Снайдер щось для вас означає?» він запитав.

Вона похитала головою. «Я гадаю, купили і заплатили», - коротко сказала вона, і її блакитні очі звузилися до гострих щілин, коли вона дивилася на фотографію.

Це було фото Валентини Січікова з голови до плечей. Помічник комісара розвідки Росії.

"З офіційних файлів", - сказала вона відсторонено, і її голос був схожий на луну грому, що розкотився по печері. «Доступний лише радянській пресі та нашим союзникам для офіційних публікацій. Можливо, у вас немає копій? »

Тепер її очі дивилися намистинки і шукали.

«Ні, – сказав Хоук. "Повір мені. У наших файлах такої картинки немає. Це не було отримано через нас. Але схоже, що хтось надав його Снайдеру - а як звали іншу людину? Ах, Едвардсе, так - з очевидною метою. Едвардс, схоже, знищив". свою копію Розумно Але без різниці Докази очевидні Наймані вбивці, як ви кажете, забезпечені вашими портретами Але чому Чому ти Чому тут Щоб в черговий раз дискредитувати США Можливо Але припустимо, що є інша причина Може бути, той, який вказує прямо на вас.Ви, Валентина Січикова.Руська, так, але індивідуально". Він чекав.

Валентинові очі дивилися в далечінь, яку могла бачити тільки вона.

"У мене буде час подумати", - різко пробурмотіла вона. «Дай мені хоча б одну годину».

"Це розумно", - сказав Хоук. «Грінберг, ви відкладете своє повернення в Лондон і попрацюєте з Кастеллано, поки ми не дізнаємося про все, що потрібно знати про цих двох чоловіків. Віднесіть ці файли в іншу кімнату, прочитайте їх та йдіть. Відразу.

Алек кивнув і пішов зі звітом Кастеллано.

"Старий був надзвичайно категоричним", - подумав Нік. Але, без сумніву, він мав причину. І погляд у очах Хоука вказував на те, що агент Картер насилу відповідав своїм попереднім повідомленням.

- Картер, - тихо сказав Хоук. «Ще одне запитання до вас. Якщо ви не проти.

Справді, старий був налаштований у колючій манері!

"Сер?" - чемно сказав Нік.

«Скажи мені, – сказав Хоук ще тихіше, – просто скажи мені це. Чому ви вважали за необхідне перекинути пані Січикову через поручні сходів замість того, щоб допомагати їй повернутися в літак? Я думаю, що останній шлях був би набагато розумнішим».

«Добре, – сказав Нік. "Добре. Гм. Чи бачите, сер, рух сходами був ... тобто Грінберг був у дверях, і стюардеса теж, і на мить шлях туди був заблокований. Та це воно. Не було чіткого шляху, тому я зробив наступне. Я знаю. , це не дуже по лицарськи, але ...

Глибокий смішок Валентини прокотився та розширився. Її тіло тремтіло, як гора холодець.

«Але тепер ви поводитеся по-лицарськи, любий Ніколас. Якщо ти не скажеш правду, я розповім». Її посмішка розпливлася Хоуком, як широкий сонячний промінь. «Справа не в тому, що інші блокували двері, розумієте? Він боявся, що це зроблю! А потім, яку мету я зробив би з моїм… Тоді ви також не повинні забувати про те, як складно підштовхнути мене назад сходами. Ні, товаришу Яструб. Ваш Картер зробив єдине можливе. Ви повинні хвалити його, а не гніватися на нього. Хо-хо-хо! Це було чудово, як він мене покинув, я хотів би, щоб ви це бачили. Хо-хо-хо-хо! »

Шкіряне обличчя Яструба повільно зморщилося в усмішці, а його жилисте тіло затремтіло від беззвучного сміху.

"Товаришу Січікова, - тепло сказав він, - ви схвалюєте все, про що говорив Картер, і навіть більше - у плані характеру, звичайно".

"Звісно!" Валентина знову заревіла. Але коли шум її сміху вщух, її миле селянське обличчя раптово стало серйозним. "Ти мені подобаєшся, Хоуку", - сказала вона. «Так само, як я люблю Картера. Думаю, я мушу тобі довіряти. І ви повинні спробувати мені повірити, будь ласка. Тому що я маю невеликий прихований мотив, щоб приїхати сюди, до вашої країни. , Ви розумієте, не завдати вам шкоди. Але в мене була власна причина».

"Так?" - сказав Хоук, і тепер усмішка зникла з його очей. Але на його обличчі не було недовіри, і він був людиною, яка думала, що довіра була для дітей і дурнів.

«Отже, – сказала Валентина. Її величезна постать незручно крутилася в маленькому кріслі. «Мені нелегко сформулювати себе, але я постараюся. По-перше, я жінка, тож втручаюся. По-друге, я – російська розвідка, тому з підозрою ставлюся до дрібниць. І я з великою підозрою ставився до невеликих відключень електроенергії та інших заворушень у Москві та прилеглих містах, що сталися близько року тому. Я говорю «маленьким», тому що в нашій системі неможливе великомасштабне відключення електроенергії – я вас цікавлю? »

"Ви нас цікавите", - коротко сказав Хоук. "Будь ласка продовжуйте."

Але потім інциденти припинилися. Начебто їх взяли під контроль. Однак ніхто не міг їх пояснити. Ніхто не міг сказати, як вони почалися, ніхто не міг сказати, чому вони закінчилися, і ніхто не міг розпочати припускати, чому вони раптово припинили своє існування». Добродушний селянський погляд зник з Валентини, його місце зайняла розумна і прониклива жінка. «Потім, із припиненням тих подій, я помітила ще дещо. Протягом кількох тижнів Москву залишило кілька людей. Звичайно, багато хто знає. Але вони вертаються. Ті люди цього не зробили. Вони пішли без оформлення повернення. Зазвичай це нічого б не означало. Але для мене це означало те, що двоє з них залишили певний ресторан, ще два – пральню, три з них – посольство, один – торгове представництво та один – сувенірний магазин. Усі вони поїхали з, як мені здавалося, найбанальніших причин – і розчинилися у невизначеності».

Вона зупинилася на мить, її живі очі ковзнули по обличчях Хоука та Ніка.

"Ви запитаєте, ну і що?" - Продовжила вона жестом величезної руки. "Я скажу тобі. Протягом кількох місяців я відкладала свої думки в глибині душі. Потім у ваших Сполучених Штатах починають відбуватися події. Багато перебої в подачі електроенергії. Те, що ви називаєте смогом. Сильне забруднення навіть більше, ніж ви вважаєте нормальним. Багато дивних речей, занадто багато з них неможливо пояснити.Я згадую великий збій в електропостачанні листопада 1961. Я вже з цікавістю помітив вашу атомну станцію у Вест-Веллі - у мене зв'язок з науковими колами, і я захоплююсь ядерною фізикою. я говорю про інший час приготування, тепер я підкреслюю, що я давно цікавилася ядерною енергетикою і, отже, Західною долиною, і коли я згадую велике затемнення, я згадую, як читав звіти про те, де почалася проблема. недалеко від заводу у Вест-Веллі.

- Не дуже далеко, правда, - втрутився Хоук, - хоч за кілька миль від кордону. Але завод не постраждав. Тут не було й натяку на неприємності».

«Про це я в курсі, – прогуркотіла Валентина. «Близькість, напевно, нічого не означає. Принаймні вперше, я думаю, це був збіг. Але що, якщо це знову повториться, і що, якщо при цьому постраждають рослини? Чи не викликає у вас занепокоєння той факт, що саме у секторі вашої країни найчастіше виникають перебої у подачі електроенергії? Можливо, знову збіг. Але так багато всього відбувається останнім часом, - і її велика рука вдарилася об стіл, - це не збіг. Їх забагато. Вони надто загадкові. Занадто багато одразу. Так? Це викликає занепокоєння. Я сам думаю – ні, я не можу розповісти вам усе, що думаю. Це занадто багато. "Польоти фантазії", - сказав Смирнов. Підозрення жінки. Не моя справа. Тим не менш, йому теж було цікаво, що таке китайці, що зникають».

"Китайці?" сказав Нік; і Хоук глибоко зітхнув і відкинувся на спинку стільця з напівзаплющеними очима, але його худорляве тіло майже трясло від інтересу.

"Китайці", - сказала Валентина. «Дев'ять чоловіків, які виїхали з Москви після наших маленьких «збоїв у електропостачанні», припинилися. Начебто вони тренувалися на нас. І кинули нас тоді, перейшовши на інші пасовища. Так, усі вони були китайцями».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Хакім Огидний

Агент D5 сидів у затишному вестибюлі готелю «Семіраміда» і вдесяте дивився на годинник. До біса цього хлопця за те, що він запізнився, коли в Багдаді чекали насущні справи AX! І, чорт забирай, Хоук теж за те, що відправив його до Каїра, як якогось посланця.

«А тепер перестань, Ейгере, - сказав він собі. Дід не послав би вас сюди, якби це було не дуже терміново. Принаймні це ненадовго. Одна швидка зустріч з ним, може… трохи оглянути з ним визначні пам'ятки для оформлення вітрини, і все.

Агент Ейгер відкинувся на спинку своєї газети та відкрив редакційні сторінки. Але він думав про майбутню зустріч і про те, куди вони повинні піти після зустрічі. Очевидно, вони не могли розмовляти тут. Садек також не хотів зустрічі у власному будинку, що було зрозуміло, якщо щось витало у повітрі. Він ненадовго задумався, чи міг він нудьгувати за цією людиною, але майже одразу вирішив, що не міг. Описи Хоука - і Картера теж - були напрочуд точними. Що ж до самого Ейгера, він був одягнений у пропонований світлий костюм і темно-синю краватку, читав лондонську «Таймс» і ніс зношену шкіряну сумку для фотоапарата. Ні, неможливо, щоб вони нудьгували один за одним.

У двох кварталах від нього Хакім Садек платив свій третій за вечір квиток на таксі і ставив питання, чи не вибрав він все-таки неправильне місце для зустрічі, коли йому зателефонував Ейгер. Але було природно зустріти так званого туриста в холі готелю цієї вечірньої години, і такі місця в будь-якому випадку були більш відповідними, ніж, скажімо, самотня мечеть або власний будиночок Садека.

Хакім швидко пройшов навколо кварталу та увійшов до галереї. Через дві хвилини він увійшов у бічні двері «Семіраміди» і попрямував до вестибюлю.

Так, то був би Ейгер. Трохи пихатий на вигляд, як і попереджав Ніколас, але з відвислою щелепою і жорстоким поглядом, як і належить усім гарним AXEmen.

Ейгер опустив газету, щоб подивитися на струмки людей, що входять до головного входу вестибюлю. Садек запізнився більш як на півгодини. У ньому зароджувався неспокій; неспокій і цікавість з приводу цієї людини, яка була вірним другом Картера. Було б цікаво подивитись, яким буде друг Картера. Якщо він колись з'явиться.

Може, йому краще зателефонувати до цього хлопця.

Потім він побачив людину, яка йшла до нього дивною невпевненою ходою, і зрозумів, що це, мабуть, Садек.

Але Боже всемогутній! Як могли Хок і Картер довіряти такій людині? Опис, як завжди, було точним, але не відповідало дійсності.

Фігура, що підійшла до нього, була високою і злегка згорбленою, а обличчя, яке, здавалося, підозріло ширяло над нею, могло порівняти з ним зробити арабського работоргівця милим. Неперевершені мерехтливі очі, ряба шкіра, жорстоко вигнуті тонкі губи, хода з обох боків - все складалося в картину неймовірної розпусти.

До нього підійшла кігтиста рука, і його вуха розлютив свистячий голос: «Чуттєві піки, містере?»

О боже, ні! – подумав Ейгер. Це занадто багато.

Хоча це була кодова фраза, яку він очікував почути від цієї зловісної людини, ця карикатура на рознощика бруду, це втілення непристойної злости, це було справді занадто.

"Тільки якщо вони будуть різкими, - сказав Ейгер, - показуючи всі деталі".

Він мимоволі змахнув руку, що тяглася до його руки, ніби вона була такою слизькою, як ця людина. Рука підвелася і ляснула його по плечу напрочуд твердою і м'язистою хваткою.

«Хаким Садек, до ваших послуг», - сказав мерзенний чоловік перед ним. Високе згорблене тіло, здавалося, випросталося, майже поширилося, а на неймовірно жахливому обличчі раптово з'явилася ще неймовірно привабливіша усмішка. "А ти... ти, мабуть...?"

"Ден Ейгер, до твого", - сказав Ейгер, дивлячись на нього. Здавалося, ця дивовижна людина трансформується прямо на її очах. Він все ще був до неможливості потворний, але більше не був таємним створенням закутків.

Тепер він був людиною, що стоїть прямо і чотирикутником, людиною культури, виховання, розуму і... цілісності, клянусь Богом! Зміна була невизначеною, але вона була. Рани, тонкі губи, косоокість - нічого з цього не змінилося. І все ще…

«Друже мого друга, я вітаю тебе», - тепло сказав Хакім, дивлячись одним оком в обличчя Ейгеру, а іншим дивлячись майже під прямим кутом. «Як добре з вашого боку, що ви знайшли час у поїздці, щоб відвідати мене. Бачу, ти легко мене впізнав.

- Ну… а… - Ден ненадовго завагався. У нього не було бажання бути образливим для цієї безглуздої людини, і він навряд чи міг сказати йому, що було б неможливо знайти іншу людину такою потворною. Він також не міг сказати, що з першого погляду був так сильно відштовхнутий, що подумав, що це якась помилка. «Так, я впізнав вас, добре, але на мить ви мене трохи спантеличили. Так що допоможи мені, я не можу не сказати це - можливо, це була гра світла або щось таке, але ти виглядав трохи більш злодійським, ніж я очікував.

Хакім засміявся. "Справжня підлість - моя спеціальність", - весело сказав він. «Хоча іноді перелюб також можуть бути забавними. Пробач мені, друже. Ніколас попередив мене, що я можу виявитися не зовсім вам до душі, тому маю зізнатися, що трохи повеселився за ваш рахунок. Ви не гніваєтеся? »

На цей раз Ейгер простяг руку і стиснув іншу.

"Звичайно, ні", - сказав він і посміхнувся.

«Дякую вам», - чемно сказав Хакім і чемно схилив голову. Тим не менш, Ейгеру здавалося, що навіть коли він кланявся, Хакім блукав поглядом вестибюлем у пошуках чогось, що він не хотів знаходити. "Для нас нерозумно залишатися тут", - тихо сказав Хакім. «Сьогодні за мною дуже часто стежать і за моїм будинком стежать. Давайте разом вип'ємо на честь нашої зустрічі та поділимося новинами спільних друзів. Можливо, у барі? Хоча краще поговорити у своїй кімнаті». Його голос підвищувався і знижувався в цікавій, але розважливій манері, начебто це були слова для громадських машин і слова для вух Ейгера.

Ейгер похитав головою. «Коли я подзвонив, ви були в такому поспіху, що я не мав можливості сказати вам, але я не маю місця, на жаль, я мушу сказати. Це місце заброньовано по швах, як і решта. Лотус обіцяв мені сьогодні один за десять, але я на волі.

"Але яка неприємність для вас". Хакім похитав головою і співчутливо кудахтав. «Тоді нехай це буде планка, допоки ми не вирішимо, що нам робити далі. Але будьте обережні, містере Ейгер, будь ласка.

Це більше, аніж просто спостереження. Сьогодні сталася аварія з моєю машиною, яка, я гадаю, не зовсім… Яким був наш друг Ніколас, коли ви востаннє бачили його? »

«У своєму звичайному нестримному піднесеному настрої», - сказав Ейгер, спостерігаючи, як мимо проходить пара туристів слідом за навантаженим коридорним. "Повний радощів життя і досить непристойних повідомлень для вас". Насправді він не бачив Ніка багато місяців і не дуже любив його. Картер був надто великим бабником - для нього дуже любив зустрічатися зі своєрідними персонажами, яких він зустрічав у бізнесі. І все ж цей його друг був на диво привабливим. Ейгер глянув у блукаючи очі і раптово відчув щиру теплоту до неймовірного Хакіма.

- Тоді бар, - тихо сказав він, - але ненадовго. Я найняв машину, щойно сів сьогодні. Думаю, краще було б покататися та поговорити спокійно».

"Добре", - сказав Хакім. "Це дуже добре. Можливо, вздовж Нілу, і я покажу вам деякі визначні пам'ятки. Ти був тут раніше?"

Вони разом увійшли до вестибюлю, дружелюбно говорячи, прямуючи до бару.

Поки Ейгер не сповільнив крок і не зупинився, щоб випадково поглянути на різьблення у вітрині.

«Біля дверей бару стоять двоє чоловіків, які мені не дуже подобаються, – сказав він розмовним тоном. "І вони, здається, спостерігають за тобою".

"Так і є", - сказав Хакім, явно не дивлячись на них. «І не тільки дивитися - повернися, друже мій, скоріше!»

Одна довга худорлява рука простягла руку і вдарила Ейгера в груди, а інша, вислизнувши у внутрішню нішу куртки, витягла пістолет. Ейгер трохи відсахнувся, але стояв на своєму.

«Ні, ти повертайся, друже, - рішуче сказав він. "Це на мені". Його зморшкувате обличчя було тверде, а рука, яка потяглася до Хакіма і збила його з ніг, була сповнена сили. Хакім злетів у повітря і врізався у важкий стілець, і сили його удару було достатньо, щоб перевернути стілець і кинути його на килим з іншого боку.

На один оглушливий, безглуздий момент йому здалося, що він і крісло, що падає, здалеку гуркітливий звук, що рознісся по холу. Але коли він схопився на ноги і почув брязкіт осколків скла і луна пострілу, і побачив димний хаос навколо себе, він з раптовим жахом зрозумів, що цього разу вони прийшли за ним з вибухівкою. Прийшли за ним! .

І підірвали Бог знає скільки ще людей, тому що він був досить дурний, щоб зустріти Дена Ейгера у жвавому вестибюлі готелю.

Тепер він стояв навколішки і висовував пістолет через стільця, що впав.

У вестибюлі панував безлад. Скляна шафа була розбита на мільйон уламків, а зламані меблі були розкидані, як уламки, залишені після урагану. На підлозі лежало кілька людей. Деякі з них стогнали. Двоє чи троє мовчали.

Ден Ейгер був одним із найбільш мовчазних. Його поранене тіло розтяглося на підлозі, і від його обличчя майже нічого не залишилося. Але перед смертю він вистрілив із смертельною точністю. Один з ворогів лежав мертвим лише за кілька футів від нього.

Інший…?

У їдальні рухалося кілька людей. Але тільки один, що присідав і дивився навкруги, як тварина, що шукає свою приховану здобич; тільки один з кирпатим пістолетом у руці, щоб добити вмираючого.

Так. Одна людина з гранатою та одна для прикриття.

Хакім вистрілив двічі, зі швидкістю батога та високою точністю, які він так намагався передати своїм учням у першій частині свого курсу Семи Живих Мистецтв.

Його перший постріл розтрощив руку, в якій був пістолет, і сам пістолет відлетів у недосяжні ярди. Його другий врізався у груди стрілку. Чоловік із криком відсахнувся.

Хакім підвівся. Цей житиме. На цей раз у когось допитатиме.

Він пробирався крізь розбиті меблі та людей, похмуро відзначаючи кількість поранених і мертвого касира біля подрібненої вітрини. Черствість вбивства дряпала його нутрощі. Клянуся Аллахом, ці люди - хоч би ким вони були - ні перед чим не зупиняться у своїх спробах отримати його!

І йому було цікаво, що саме він мав знати, що йому треба було змусити замовкнути. Невже не було нічого, що він ще не розкрив у поліції? Але він дізнається, що це таке, навіть якщо йому доведеться нахилитися перед тортурами.

Наразі рухалися й інші люди. Його блукаючий погляд ковзнув по них, і він визначив у них те, ким вони були: швейцар, помічник управителя, детектив, поранені гості готелю. Бандит лежав там, де його звалили постріли Хакіма, можливо, непритомний. Але ні, схоже, ні! Тіло сильно смикалося, наче від болю.

Хакін кинувся до нього крізь уламки і впав на одне коліно поруч із ним.

Потім його серце впало у болісному розчаруванні.

Адже це був не судомою життя, а судомою смерті. І усмішка на обличчі чоловіка не була привітанням. Губи, щільно притиснуті до зубів, утворили хитру посмішку смерті, сардонічну гримасу людини, що проковтнула швидкодіючу отруту.

Хакім м'яко вилаявся про себе кількома мовами. Наразі питань не буде. І все ж таки найцікавіше, що його потенційний вбивця отримав таблетку для самогубства і вирішив прийняти її. Це був останній засіб бандитизму; це був вихід шпигуна.

У двері входять поліцейські в уніформі, і він має заявити про себе.

Він показав їм своє посвідчення особи і пішов з ними до їхнього начальника поліції, з яким він провів більшу частину дня над загадковою справою фон Клюге. Тепер це було ще незрозуміліше. А може, й не було.

Він повинен копати і глибоко. І він повинен залишитися живим. Це означало, що він повинен радикально змінити свій підхід до проблеми, і якщо він повинен передати інформацію AX, він повинен зробити це якимось іншим способом.

Але що він міг знати, що могло бути небезпечним для них? Він сидів у VIP шефа Фуада. на стільці і пояснив, як він зустрічався з другом друга, коли стався напад, весь час обмірковуючи, що саме він міг знати. Все, але все, що він знав, було відомо поліції.

За можливим винятком однієї крихітної дрібниці. А може, два, другі ще дрібніші. Вони мали список гостей вечірки, на якій був присутній фон Клюге. Але він і тільки він точно знав, хто був у кімнаті в той час, коли він слухав фон Клюге. Рахунки розійшлися, частково через вживання алкоголю, частково через те, що тусовщики не надто спостережливі, а частково через те, що ніхто не знав один одного. І він також. Але він був спостережливим і мав фотографічну пам'ять на обличчя. Він був відомий цим. До того ж він був єдиним, хто чув кожен відтінок голосу фон Клюге і бачив, як його очі нервово бігали по кімнаті, коли зрозумів, що сказав занадто багато.

- Худий, Садеку, дуже худий, - сказав собі Хакім. Але може щось…?

"Ми повинні шукати секретні файли", - сказав Хакім. «Немає жодних свідчень про зникнення будь-чого, хоча офіс фон Клюге був ретельно обшуканий. У нього можуть бути записи десь ще. Ми маємо продовжити перевірку зниклих безвісти, бо в Каїрі є особи, якщо не люди. Ми маємо подвоїти наші зусилля з посольствами, з імміграційними службами, з Паспортним відділом. Ми повинні змусити людей думати про обличчя. Сподвижники фон Клюге. Його друзі. Його хатня робітниця. Його помічники. Усі повинні думати про осіб, які приходять – і йдуть. Ми повинні…"

Він продовжував говорити, бо щодо вбивства фон Клюге ще доведеться провести багато розслідувань. Але зі смертю Ейгера з AXE у нього з'явився ще глибший особистий мотив, ніж раніше, щоб розгадати цю загадку, і він сам думав про одну особу, яку він бачив.

* * *

Квадратний чоловік на чолі столу у залі засідань підняв голову та кивнув на знак вітання.

«Ах, радий тебе бачити, Б.П.», - сказав він тонким голосом, який здавався недоречно тендітним для такої людини з бочкоподібними грудьми. "Ви запізнилися - я починав думати, що ви не можете прийти".

Б.П. поставив портфель на стіл і присунув стілець. Було незвичайно прохолодно навіть для пізньої осені, але все ж на його лобі виступили краплинки поту, і він злегка пихкав.

"Як і я! - сказав він, кидаючись до високого смаглявого чоловіка з розкритою папкою перед ним. "Це напружений час для мене. Але я подумав, що краще прийти на цьому етапі, перш ніж все стане ще більш завантаженим. Я бачу, що я тут не останній, - додав він, озираючись на півдюжини своїх колег.

"А, але я боюся, що це так", - з жалем сказав голова. «Джонс і Мейстер поїхали у справах і повернуться лише завтра. Однак я простежу, щоб вони мали копії наших протоколів, і я, звичайно, сам переглядаю їхні звіти. А поки що у нас є кворум. Так. Джентльмени, дозвольте нам оголосити про проведення цих зборів Canadian Ceramics, Ltd. Ми одразу ж приступимо до розгляду першого пункту порядку денного». Говорячи це, він потягнувся до компактної чорної коробки на столі поруч із ним і клацнув перемикачем. «Ринкові тенденції, як і раніше, сприяють розширенню нашого підприємства», - продовжив його високий пронизливий голос. Але його бліді, майже безкровні губи були нерухомі. Один за одним люди, що сиділи за столом, простягали йому аркуші паперу, і він читав їх без коментарів.

Інший, глибший голос заповнив кімнату, за ним послідував ще один. Це було досить типове засідання ради директорів; кожен член виступав по черзі, а потім голоси об'єдналися у дискусії за круглим столом. Проте ніхто з чоловіків за столом не промовив жодного слова.

"Таким чином, до дев'ятнадцятого сімдесяти двох років у нас повинні бути повністю введені в експлуатацію вісім заводів", - впевнено промовив тонкий голос. Але обличчя людини на чолі столу відбивало його невдоволення. Він перехилився через стіл і заговорив уперше з того часу, як увімкнув записану на плівку зустріч, але його голос був низьким, шиплячим пошепком, який досяг лише вух, для яких він був призначений.

"Це було погано, Джей Ді, дуже погано", - прошипів він. «Чому я не був проінформований про це раніше? Вам потрібно буде відразу ж вирушити туди і втілити в життя новий план. І вам краще переконатись, що це працює. Я не братиму багато такого на даному етапі – на будь-якому етапі. І вам краще зробити це так, щоб ви самі були вільні для інших своїх обов'язків. Платіть скільки повинні, але робіть це і переконайтеся, що все зроблено правильно! Його голова повернулася в інший бік. «Ти, Б.П.» Звуки зустрічі гули рівно, як високий водоспад, що заглушає дзвін річки. Хіба ти не можеш домовитись про те, щоб виїхати звідти? »

Б.П. похитав головою. "Це виглядало б дуже дивно, М.Б.", - тихо пробурмотів він. «Моя позиція потребує моєї присутності. Навіть якщо припустити, що я потраплю в якусь невчасну аварію, це, можливо, вважатимуть трохи дивним. Але ... - Він подряпав записку і засунув її людині, яку назвав М.Б.

Голова правління примружився. Його тонкі брови задумливо зігнулися, а губи зігнулися в чомусь на кшталт посмішки.

«Але, звичайно, ти маєш бути там», - продзвенів його тонкий голос.

«Так вірно те, що ви кажете про нещасні випадки. А ти, з усіх людей – ні, я не можу тебе пощадити. Дуже добре, Б. Дійсно дуже добре. Думаю, за це ми могли б зробити бонус. Особливі дивіденди». Він зробив паузу, і його холодний погляд обвився довкола столу. "Що небудь ще?"

Тиша. Голови похитали. Приймальна бобіна записуючого пристрою майже заповнена. Чоловік на чолі столу відкрив міцний шкіряний портфель і дав кожному по тонкому аркуші паперу.

Кожен мовчки читав, кивав і брав сірники чи запальничку.

Папірці спалахнули, потім скрутилися в почорнілі чіпси серед недопалків у попільничках.

Стрічка залишалася лише у дюймах.

«Тоді збори закриваються», - сказав шиплячий голос голови.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Леді в клітці

"Ах, на свіжому повітрі, як я люблю його, Ніка!" Валентина прогриміла. Її велика рука виразно вказала на зимовий краєвид штату Нью-Йорк. «Хотів би я встигнути побачити твоє листя, що повертається, але навіть у цьому випадку це так красиво». Вона раптово повернулася до нього, і її кругле обличчя було серйозне. «Але ти незадоволений, Ніколас. ти надто мовчазний».

«Вдячні за маленькі благословення, пані Січікова», - сказала дівчина на передньому сидінні. "Зазвичай його неможливо вимкнути". - Досить, міс Барон, - суворо сказав Нік. "Ще один тріск від тебе, і я відправлю тебе назад до твого захаращеного столу в OCI" Він важко зітхнув. «Справді, якість допомоги у наші дні…»

Валентина посміхнулася, отримуючи величезну насолоду від обміну. «Ви не дурите нікого з нас, Ніколас. Ви не могли бути задоволені, коли почули, що до нас приєдналася чарівна Джулія. Я також задоволений. Але дуже приємно». Вона нахилилася і поплескала Джулію по плечу, і вони двоє обмінялися усмішками досвідчених жінок.

«Кадилак» плавно ковзав дорогою, прямуючи на захід під променями полуденного сонця. Автомобіль був куленепробивним, протиаварійним та майже захищеним від бомб, а його водієм був AXEman Johnny Thunder. Нік був озброєний, як і Джулія, його улюблена шпигунка. Можливо, Валентина теж була озброєна (вона трохи соромилася цього і він не наполягав на цьому). Але вони були оточені максимальною безпекою, якою дозволяла Валентина. Трохи попереду була проста темна машина, а трохи позаду - звичайна світла машина, в обох були AXEmen. Та й сам завод добре охоронявся власною охороною.

Однак Ніку було не по собі. Вони цілий день говорили - він, Яструб і Валентина - про наслідки замаху на її життя та зникнення китайців із Москви. Вона з великим інтересом вислухала, коли їй розповіли про лист Хакіма, але це її спантеличило.

"Звичайно! Звичайно! Це повинні бути одні й ті самі люди!" - схвильовано сказала вона. А потім її чоло затьмарилося. «Але… я почав бути настільки впевненим, що спроба вбити мене могла означати лише одне: що у Вест-Веллі є щось, що мені не можна дозволяти бачити. Тому що, звичайно ж, китайські вчені - а отже, і їхній уряд, і їхні розвідники - дуже добре знають, що я тут, щоб побачити цю рослину. Але вони не хочуть утримувати мене від самої рослини. Це не може бути річчю. Це має бути хтось. Але чому вони повинні боятися зізнання, якщо вони змінилися? Її чоло потемніло ще більше. Тоді це має бути щось. Але що? »

"Я не можу собі уявити, що це може бути за річ, яку ще не бачили сотні людей", - сухо сказав Хоук. «Але мені все ясніше стає одне: ви повинні відкласти свій візит до Західної долини і коли-небудь зробити секретну подорож».

«Відкладіть! Колись! Її величезна постать, здавалося, розширилася, як надута повітряна куля. "Я зараз тут, тепер я йду".

Отже, тепер вона збиралася. Вона була непохитна.

Ось чому Нік був стурбований, тому що він також вважав, що у Вест-Веллі є щось небезпечне для неї.

Ще одна річ, яка його турбувала, полягала в тому, що він більше нічого не чув від Хакіма або D5. Сам Хоук нічого не чув від D5 з того часу, як Ейгер повідомив про своє прибуття в Каїр.

"Досить", - сказала Валентина. «Тепер вистачить. Ви робите цей солодкий день кислим. Обіцяю, я подбаю про все. Ще на мені куленепробивні корсети. Тобі краще від цього? Її тіло тремтіло, коли вона хихотіла, і її рука опустилася на коліно Ніка в нищівній хватці.

«О, нескінченно, – сказав Нік. "Мені завжди подобається зламана нога". Потім він засміявся. Вона була метою так само привабливою, як танк, але, принаймні, вона була броньована, як танк. Йому справді стало краще. "Ви могли б сказати мені це раніше", - сказав він. "Джулія весь час носить її". Він проігнорував пирхання Джулії і тицьнув засмаглим пальцем вліво. "Бачите ці чарки?" він сказав. «За полями? Це воно. Приїдемо за кілька хвилин.

Валентина подивилась. "Та це як маленький нафтопереробний завод!" вигукнула вона. «Або щось на фермі, наприклад, група елеваторів. Силоси, ви їх не називаєте? Але вся земля довкола – фермерська. Я зовсім не очікував цього».

«Що ж, сподіваюся, це останній із ваших сюрпризів», - сказав Картер.

Їхнє прибуття на завод пройшло гладко, що зробило честь як AX, так і власним силам безпеки West Valley. Охоронці були ввічливі та уважні. Мешканці простої темної машини та простої світлої машини показали свої посвідчення особи, і їм було дозволено розташуватися у ключових точках заводу. Джонні Тандер літав на задньому плані, бетонний шматок людини.

Навіть уявлення були напрочуд акуратними та короткими.

«Шановна, пані Січікова», - сказав президент компанії. «Мій директор заводу Джеймс Вестон; віце-президент Барретт Полінг; начальник служби безпеки Дж. Болдуін Паррі. Сподіваюся, ви приєднаєтеся до мене пізніше у моєму офісі за напоями. А поки що підемо?

Вони пройшли спочатку через сучасні офіси, а потім у пульсуюче серце заводу. У його глибинах був вікон у зовнішній світ, але приємне сяйво штучного денного світла заповнювало все його поглиблення. Він був обтічний, бездоганно чистий і здебільшого просторий; проходи між установками були широкими і вільними від безладу, і лише неминучі сходи

проходи та подіуми були звичайного компактного розміру.

«Ми постаралися зробити умови роботи якомога приємнішими, - сказав Вестон, йдучи попереду. Начальник служби безпеки Паррі йшов з ним, насторожено дивлячись на нього, методично перевіряючи позиції своєї охорони та різного персоналу на їхніх звичайних постах. М'яка музика грала фоновий акомпанемент під низьку пульсацію машин. «Це місце було спеціально спроектовано так, щоб не викликати відчуття ізольованості, яке виникає під час роботи у закритих приміщеннях. Ви помітите широкі проходи, які ведуть різні місця. Кожен йде прямо в те, що ми називаємо зоною відпочинку - великі, просторі кімнати з м'якими кріслами та телевізорами, з зеленими рослинами, що ростуть, тощо. Нижній рівень ... е-е ... жіночі туалети також знаходяться тут, через коридор Б. У нас, як ви знаєте, є кілька жінок у нашому штаті, переважно на адміністративній стороні.

«Добре, добре», - сказала Валентина, крокуючи за ним між Ніком та президентом компанії. – Але, як я бачу, у комбінезонах немає.

"На жаль, ні", - з жалем сказав Вестон. «Я знаю, що чоловіки це оцінять. А ось жінки – ніщо не змусить їх вилізти з коротких спідниць у комбінезони. Боюся, Росія щодо цього набагато випереджає нас».

Валентина голосно зареготала. «Я не впевнена, що це такий успіх, мій друже», - сказала вона. «Це може бути єретичним з мого боку, але я все ж таки вважаю, що жінки повинні бути жінками. Підкажіть, а який тут зв'язок між цими двома пристроями? Я знайомий з одним, але..."

Вестон зупинився біля установки і почав технічне пояснення. Начальник служби безпеки Паррі та президент компанії додали розділові знаки. Нік слухав лише половиною вуха. Найбільше його уваги було приділено обстановці навколо, і в цілому він був задоволений безпековими заходами. Віце-президент Полінг та Джулія Барон стояли поряд з ним за Валентиною та іншими, і він помітив, що очі Полінга теж ковзали площею між таємними поглядами на струнку постать Джулії. AXEman Thunder йшов ззаду, але не зводив очей з тіла Валентини. Здавалося, все гаразд.

"Підемо далі?" - сказав нарешті Вестон. Валентина кивнула, все ще дивлячись на диво машини, що привернула її увагу, і гурт рушив уперед, мінливо. Зміна була невеликою, несуттєвою, але тепер Нік відставав на півкроку, і Полінг йшов поряд з Валентиною.

Вона розмовляла з ним. "Отже, ви віце-президент", - оцінювально сказала вона. «Ви молода людина з такою великою відповідальністю. Це добре. Мені подобається бачити молодь в авангарді». Полінг прочистив горло. «Е-е… а…» – почав він. Голос Валентини заглушав усе, що він збирався сказати.

«Оце цікава споруда», - проревела вона, вказуючи вперед. "Яка його мета?"

Високий портал висотою близько чотирьох поверхів доходив від підлоги до стелі з вежею, явно вбудованою в дах. Вузькі платформи оточували його на різних рівнях, і кожною з них повільно йшов чоловік, дивлячись униз. Всередині його клітка рухалася вгору й униз, як ліфт усередині відкритої шахти. Клітина сповільнилася, поки Нік дивився, і зупинилася приблизно за п'ятнадцять футів від підлоги на рівні однієї з платформ.

"Пристрій безпеки", - почув він слова Полінга. «Більше у відділі Паррі, ніж у моєму».

Начальник служби безпеки повернувся до Валентини та кивнув. "Розмаїття", - пояснив він, з гордістю погладжуючи свою акуратну бороду. «Я вважаю, унікальний. Сторожова вежа, сигналізація та пожежне депо разом. Це, звісно, мої люди нагорі. Ви помітите, що з цих платформ вони бачать усі роботи. І не тільки це. Сам портал простягається через стелю ще на тридцять футів, тому черговий охоронець - оператор клітини - може спостерігати за кожним рівнем операцій не тільки в цій головній будівлі, але і на самій території. Як бачите, клітка знову піднімається. Дорогою оператор зробить ще дві короткі зупинки, а потім вилізе через дах, щоб оглянути ландшафт. А потім він спуститься. Сама клітина обладнана як телевізійна диспетчерська із групами моніторів, що передають інформацію з камер з усіх куточків всього комплексу».