Будинок з привидами

Дощ пройшов

Ось уже багато місяців я не міг спокійно бачити тих хлопців, які носили на грудях темно-червоні кімівські значки. Як я заздрив їм!

Я мріяв: вступлю восени на робітфак, відвідуватиму комсомольський осередок, а згодом і заяву подам. Мені й на думку не спадало, що я можу вступити в комсомол тут-таки, у радпартшколі. Думав: я для курсантів чужий, звичайний квартирант, а ось зараз виявилося — зовсім не так.

«Треба поговорити з Полевим про комсомол!» — вирішив я. Та, як на гріх, Полевой пішов невідомо куди. Цілий вечір бродив я по двору, сидів на лавочці біля турніка, покрутився біля вартового, довго ходив поблизу курсантської кухні, — мимо пробігали курсанти, співробітники, але Полевого серед них не було.

Можна, звичайно, було спитати у першого-ліпшого, де він, але я не насмілювався, — вірніше, мені не хотілося, щоб Полевой дізнався, що я його шукаю. Хотілося зустріти випадково і ніби ненавмисно поговорити з ним.

На другий день після полудня пішов дощ. Вранці небо було чисте, сонце світило яскраво, здавалося — весь день буде добра погода. Але несподівано з заходу поповзли хмари, і не встиг я, повертаючися від Петька Маремухи, пройти два квартали, як зразу подув сильний вітер, завихорилася по вулиці курява і прохожі стали швидко ховатися під ворітьми. Побіг і я. Вітер засипав очі порохом, волосся розтріпалося. Я мчав з усієї сили посередині бруку назустріч вітру і щулився в чеканні першого удару грому. Хмари на небі насувалися все щільніше, вони кружляли над містом, наштовхувались одна на одну, низькі, синюваті, густі. Темніло просто на очах. Здавалося, не полудень зараз, а присмерк.

Мигнула вдалині за кущами зелена огорожа радпартшколи, і тут перші важкі краплі дощу посипалися на курну, прогріту сонцем землю. Жалісно закрякали ворони на деревах. Вмить, неначе злякавшися перших крапель дощу, вітер ущух, і брудний клапоть наперу, напружившися вдосталь, безсило упав на землю.

Не встиг я проминути вартового і вбігти у двір, як дощ ринув з усієї сили. Поки я добіг до флігеля, земля вже стала чорна й мокра, трава й кущі блищали, і чути було, як стукає дощ по залізному даху. В кухні в себе я стяг мокру сорочку і подивився у вікно. По шибках збігали струмочки води, дощ бив навскоси, вікно зразу засльозилося, і майже зовсім не стало видно, що робиться надворі.

Я відчинив вікно, і в кухні відразу стало шумно. Десь за фортецею різко вдарив грім і затих, неначе прибитий потоками дощу. Біла будівля радпартшколи крізь дощ здавалася безлюдною, нежилою; вікна її блищали і зливалися з стінами, як під час заходу сонця. Я ліг животом на холодне підвіконня і висунувся надвір. І зразу ж по волоссю й по шиї мене став бити дощик. Це дуже приємно — лежати на гладенькому холодному підвіконні, підставивши потилицю під свіжий, густий дощ. Поруч з ринви, що висіла на розі будинку, прямо в іржавий круглий казан з залізними вушками била вода. Вона лилася в казан струмком, в ній мигтіло змите з даху листя, блакитні яєчні шкаралупки. Казан уже був повен води по вінця, вода лилася через край на піщану землю, розтікалася озером. Не знати звідки, крякаючи й перевалюючися, до ринви підійшли дві гладкі качки. Одна з них, задерши шию і розкриваючи жовтий дзьоб, стала ловити струмок води, що виливався з казана, але скоро їй набридло це, і вона, крякнувши, замахала мокрими, добре вимитими дощем білими крильми і, мотаючи головою, пошкутильгала за своєю подругою до воріт.

В цю мить крізь шум дощу я почув гуркіт коліс. З вулиці в двір швидко в'їхали одна за одною дві високі військові підводи. Вкриті мішками, брезентами, сиділи на них люди. Підводи повернули ліворуч і зникли під аркою на задньому дворі.

Дощ пройшов швидко, як і всякий літній дощ. Тихо стало надворі, вмить пояснішало, хмари, потихеньку розповзаючися, відкривали сонце, і яскрава барвиста райдуга піднялася над садом, спираючись одним кінцем на мокрий залізний дах радпартшколи. Хіба можна залишатися дома, коли надворі світить райдуга? Я скинув сандалії, надів суху сорочку, і підкачавши вогкі штани, вибіг на ганок. І зразу ж зупинився.

Внизу, біля ринви, пирхаючи вмивався Полевой. Він стояв нагнувшись над чавунним казаном і, зачерпуючи широкою долонею іржаву дощову воду, обливався нею. Він швидко плескав воду то собі на груди, то на спину, то, нагинаючись, зовсім торкався до води головою. Рядом на камінці лежав маленький сірий обмилок. Вода в калюжі під казаном була мутна, білувата, — мабуть, Полевой уже намилився і зараз змивав піну. Полевой стояв біля казана в самих трусах, і його великі міцні ноги до кісточок були забризкані гряззю. Поряд на гілці кущика бузку висів одяг Полевого. Я спустився вниз. Полевой вмивався, гучно пирхаючи, і не чув моїх кроків.

Як кликнути його? Сказати: «Дядьку Полевой»? Ні, ні в якому разі! «Дядьку» кажуть тільки хлоп'ята, а я вже здоровий. Потоптавшись на місці на вогкій землі за спиною Полевого, я кашлянув і зразу ж сказав:

— Здрастуйте, товаришу Полевой!

Він швидко обернувся. По носу його пробіг струмочок води. М'яке темне волосся падало на загорілий лоб і діставало майже до брів.

— Здоров, юначе! — сказав Полевой. — Чи ти не проганяти мене прийшов?

— Як проганяти?

— Ну звідси. За те, що я воду вам переводжу. Казан ваш, певне?

— Ні, казенний.

— Ну, тоді нічого. А то я, бач, запилився дорогою. Приїхав, бачу — дощ кінчається. Дай, думаю, помиюся. Дуже я люблю дощовою водою митися. Це, брат, краще за всяку лазню — дощова вода.

— А де ви були, товаришу Полевой?

— Бандитів ловили, — коротко відповів Полевой, зачісуючи п'ятірнею назад волосся. — І ось довелося мені у млині в засаді посидіти. Цілих п'ять годин. А знаєш, яка у млині пилюга? Задихнутися можна. Особливо на горищі.

— Піймали бандитів?

— Було діло під Полтавою! — посміхнувся Полевой.

Тепер мені стало зрозуміло, де він пропадав стільки часу. Як я не міг раніше догадатися? Адже ще сьогодні вранці батько розповідав, що з міста на ліквідацію банди Мельничука, що перейшла з Галичини, виступив великий чопівський загін. Значить, і Полевой був у тому загоні. Я дивився тепер на нього із захопленням і заздрістю. А він, погладивши себе по грудях, нахилився по мило. І, сполоснувши в казані ногу, стрибаючи на другій, став натягати штани.

Коли Полевой одягся і, насунувши на мокре волосся полинялу будьонівку, зібрався йти, я спитав обережно:

— Скажіть, це правда, що я можу відвідувати комсомол?

— Вірно! — сказав усміхаючись Полевой. — Я говорив Миронові.

— А коли?

— Коли? Що в нас сьогодні? Четвер? Еге ж, четвер. Значить, збори завтра. От і приходь о п'ятій годині в клуб.

Я прийшов у клуб не о п'ятій, а о пів на п'яту. Клуб містився на другому поверсі, в колишній церкві. Ще й досі де-не-де під самою стелею визирали з-під лозунгів темні лики святих, і стіна з'єднувалася із стелею не прямовисно, як у звичайних кімнатах, а півколом. У цьому великому клубі перед сценою стояли рядами чорні парти, а на завісі була намальована постать голого по пояс робітника, який молотом розбивав ланцюги на земній кулі. В лівому кутку, під самою сценою, стояв рояль. На ослінчику біля рояля сидів курсант Марущак, той самий, що був центром нападу у футбольній команді. Коли я ввійшов, Марущак сидів задумавшись, та тільки я підійшов до парт, як він, неначе зустрічаючи мене, заграв на цьому розбитому роялі «собачий вальс». Я підійшов до рояля і сів поруч на парту. Марущак покосився на мене і продовжував грати. Він злегка похитувався в різні боки, махав головою, заплющував інколи очі, — видно, йому дуже подобалося грати на роялі. Інколи він піднімав обидві руки високо над клавішами і потім, неначе розсердившись, зразу кидав їх униз. Рояль гримів так, що здавалося — струни полопаються. Коли йому набрид «собачий вальс», він заграв «Мамо, купи мені дачу». Ця штука виходила в нього краще, тихіше, ясніше. Здорово виходило!

В зал стали збиратися курсанти. Постукуючи кришками парт, вони розсаджувалися.

В одному з кутків залу співали:

Я тихенько встав і, відійшовши, сів позаду всіх, на останній парті. Я почував себе не дуже добре: навколо були незнайомі люди, а Полевого все ще не було видно.

Відкрили завісу. В півтемряві сцени, вкритої червоним ситцем, стояв маленький столик з графином води.

Марущак, як тільки відкрили завісу, гулко хряснув кришкою рояля і надів картуз. Майже всі курсанти носили тут, у радпартшколі, блакитні літні будьонівки, а ось Марущак ніяк не міг розстатися з своїм шикарним картузом. Видно, він зберігся в нього ще з часів громадянської війни, цей нарядний картуз з малиновим верхом, жовтим околишем і маленьким ввігнутим лакованим козирком. Раніше такі картузи носили кіннотники-котовці, ті, що вигнали з нашого міста Петлюру. Навіть сам Котовський, високий, плечистий командир кінного корпусу, приїжджав одного разу до нас у місто на парад у такому ж картузі, як у Марущака.

Збори почалися. Як обрали голову й секретаря, я не почув, пройшло повз мене й те, як голова, зовсім молодий курсант у синіх широчезних бриджах і бархатній толстовці, оголосив порядок донний. І зразу ж із залу на сцену по скрипучих дерев'яних східцях зійшов Марущак. Він став робити доповідь про те, як живе підшефна сотня червоного козацтва. Виявляється, Марущак недавно їздив у цю сотню, одвозив туди комсомольські подарунки.

Говорив Марущак повільно, часто запинався, — видно, йому важко було виступати на зборах. Інколи, довго підшукуючи потрібне слово, він сердито махав рукою, неначе рубав. Закінчив Марущак доповідь якось відразу. Всі думали — він буде говорити ще, і сиділи мовчки, а він усміхнувся і сказав:

— Ну, оце і все. Більш нічого.

Йому дали кілька запитань. Відповів він на запитання швидко і коротко.

Молодий хлопець у синіх бриджах подзвонив у дзвіночок і запропонував обговорення не починати, інформацію товариша Марущака взяти до уваги і керівництва.

Гупаючи важкими, підкованими чобітьми, Марущак спустився із сцени і сів поруч мене. Мабуть, він хвилювався, коли робив доповідь, бо лоб його вкрився потом. Дивлячись на сцену, він навпомацки дістав з кишені хусточку і став витирати нею обличчя. Я скоса стежив за Марущаком і не слухав, що робиться на сцені. Мені було приємно, що Марущак сів поруч мене на одній парті, і я навіть вирішив спитати: чи правду кажуть, що він був у Котовського, чи мені набрехали. Але в цю миті, Марущак піймав на собі мій погляд і уважно подивився на мене. Я зразу відвернувся і став розглядати портрети, що висіли на стіні. Парта похитнулася, стукнула її кришка, я відчув, що Марущак підводиться, і почув його голос:

— Хвилиночку, товаришу голово! — гучно, на весь зал сказав Марущак. — По-моєму, тут є не комсомольці.

Шурхіт пролетів по залу, потім настало мовчання. Всі курсанти повернулися до нашої нарти. Голова подзвонив у дзвіночок і спитав:

— Звідки вони взялися, товаришу Марущак? Я ж оголосив після доповіді, що збори закриті. Сторонні пішли.

— А ось, по-моєму, оцей хлопчина не комсомолець, — голосно сказав Марущак і, торкнувши мене за лікоть, спитав: — Комсомольський квиток у тебе є?

— Товаришу, ви комсомолець? — крикнув із сцени через увесь зал голова.

— Ні, — відповів я тихо.

— Не комсомолець! Не комсомолець! — передали на сцену курсанти, які сиділи поруч.

— Тоді звільніть, будь ласка, приміщення, — сказав голова. — Зараз збори закриті, і бути присутніми на них можуть тільки комсомольці.

Ще як слід не розуміючи всього, що трапилося, я підвівся і повільно пішов до виходу. Я почував, що курсанти дивляться мені вслід, — збори зупинилися тільки через мене: всі чекали, поки я вийду.

«Вигнали! Вигнали! — думав я, човгаючи сандалями по гладенькій підлозі. До обличчя припливала кров. — Чого я прийшов сюди? Так оскандалитися! Тепер усі курсанти будуть тикати на мене пальцями і шепотіти один одному: «Це той, кого попросили з закритих комсомольських зборів!»

Найбільш прикро — вони, мабуть, думають, що я навмисно залишився підслухувати, а я ж просто не почув, коли голова оголосив, що збори закриті.

А Марущак теж хороший: не міг просто шепнути мені на вухо, щоб я вийшов, так ні, зганьбив мене перед усіма зборами.

Тільки я вийшов надвір, як побачив Поленого. Він швидко йшов по тротуару.

Ще здалека Полевой спитав:

— Почалися збори?

Я мовчки хитнув головою.

— От лихо, дивись ти, а мене затримали в повіткомі! — сказав, неначе вибачаючись, Полевой і, підійшовши, спитав: — А ти куди? Пішли на збори!

Краще б він цього не говорив! Я ще гостріше відчув образу і, стримуючи набіглі сльози, мовчки махнув рукою і швидко пішов униз.