Будинок з привидами

Даємо бій!

З лікарні мене виписали вже після випускного вечора. Так і не довелося мені повеселитися з від'їжджаючими курсантами, не пощастило пограти з ними на прощання в футбол. Коли я разом з батьком під'їхав на візнику до знайомої ґратчастої огорожі в кінці Житомирської вулиці, мене вразила незвична для шкільного двору тиша. Не видно було курсантів, що пробігали в аудиторії в блакитних будьонівках, не ходив, як раніше, з гвинтівкою біля сторожової будки курсант-вартовий, ворота були просто замкнені на важкий іржавий замок. Бризки ванна біліли на вікнах головного будинку: там, усередині, провадився ремонт, та й зовні фасад теж опоряджали до нового навчального року; біля ринв висіли маленькі дерев'яні колиски на канатах, і яскраві плями зеленої й коричневої фарби були розкидані по даху радпартшколи — це малярі пробували, в який колір краще фарбувати вже давно полинялий від сонця дах.

Батько хотів, щоб я, поки зовсім не одужаю, оселився з ним і тіткою разом, але я наполіг на своєму і влаштувався в кухні. Лікар Гутентаг, виписуючи мене з лікарні, звелів, щоб я перший час менше рухався і більше лежав, та як тільки я опинився в цьому знайомому будинку, мене зразу потягло на вулицю, і я після обіду вийшов із своєї кухні на волю. Спираючися на стару батькову палицю, я повільно опустився по сходах флігеля на заросле подорожником каміння двору і попрямував до головного будинку. Тихо було в будинку, дуже тихо. Поручні кам'яних сходів з витоптаними східцями, що вели вгору, вкривав шар пороху, дерев'яна підлога в коридорах була забризкана вапном, а під стінами стояли виставлені з аудиторії чорні парти. Двері в курсантський клуб були широко відчинені, і я мимохідь прочитав над сценою такий знайомий лозунг: «Мир хатинам — війна палацам!» Дійшовши до того вікна, з якого Марущак стріляв з гвинтівки, я зрозумів, що прогулявся сюди даремно. Дірку в широкій печі вже замурували; тільки дебелий шар червоної цегли позначав місце, де висів старий монастирський дзвін, який так довго лякав тих, що тут жили, загадковим дзвоном. Я помацав рукою квадратики цегли, відколупнув шматочок захололої штукатурки і повільно пошкутильгав униз, у сад.

Уже на деревах жовкло листя; цілі зарості бур'яну з'явилися на лисинках у саду; червоні від дрібних, схожих на коралі ягідок стояли кущі барбарису; давно повилітали з гнізд пташенята, що стали тепер уже дорослими. Вздовж кам'яної огорожі тяглася горіхова алея, сірі гладенькі стовбури високих дерев підносилися над сусідніми сливами і яблунями; в щілині найстарішого з горіхових дерев я помітив чорне дупло, в яке засунув тоді, весняного ранку, алюмінієву миску.

Дуже тихо було в саду, і коли я підійшов близько до горіхової алеї, десь високо в листі почувся ледве чутний шум: це, пробиваючи блискуче лапчасте листя, падав, звільнившись од шкурки, горіх. Я помітив місце в траві, де він упав, і шкутильгаючи попрямував туди.

Горіх був стиглий, великий, він злегка пахнув йодом. Я опустив його в кишеню і взявся шукати в траві ще горіхів. Багато їх було тут, у густій траві, під лопухами, у порослих бур'яном канавках. Які лежали голенькі, висохлі в твердій своїй шкаралупці, а які ще були в м'ясистій шкурці з білими волокнами. Шкурка ця легко лопалася в руках, і чистенький, злегка вологий горіх викочувався з неї на долоню. Важчали від назбираних горіхів кишені, поболювала нога в коліні, батькова палиця була залишена далеко, на самому початку горіхової алеї; на лобі від того, що я ще як слід не одужав, проступив піт, але я не помічав нічого і старався набрати якомога більше горіхів.

Згадуючи дитинство і повзаючи на колінах, я захопився так, що не помітив, як у саду стемніло. Стало смеркати, сонце давно закотилося за передмістя Біланівку, час був іти додому. Стомлений, змучений, але зате з повними кишенями горіхів, я пішов у двір і, сівши на лавочку біля хвіртки, узявся колоти горіхи. Я вставляв горіх у щілину між хвірткою і залізною балкою, легко тяг на себе, і горіх з хрустом розколювався, на долоню летіли шматочки шкаралупки і білих молодих зернят.

На землі під лавочкою вже валялося чимало лушпиння, коли я почув за кущами голос Петька Маремухи.

— Якщо ми зараз тому падлюці не покажемо, то він потім ще більше задаватиметься! — схвильовано доводив комусь Петько.

— Сюди, Петько! — крикнув я підводячися.

— Дивися, він уже по двору ходить! — здивувався Петько, виходячи з-за кущів разом з Бобирем. — А ми думали, що ти ще в ліжку. Дай горіхів!

Я відсипав у пухлу долоньку Маремухи п'ять горіхів і угостив горіхами веснянкуватого Бобиря. Сашко зразу, мов мавпочка, засунув один горіх у рот і став розгризати його.

— От божевільний! — сказав я Сашкові. — І так двох зубів нема, решту хочеш поламати. Хвірткою дави.

Тепер хвіртка їздила на завісках сюди й туди безупинно. Маремуха, сопучи, їв горіхи, раз у раз позираючи на мою випнуту кишеню.

— Звідки йдете, хлопці? — спитав я.

— Ми йшли… — почав Маремуха. — Ага, знаєш, Васько, Григоренка в комсомол приймають!

— Що, в комсомол?! — крикнув я.

— Еге, — спокійно підтвердив Сашко, розжовуючи горіх. — Мій брат Анатолій розказав, — він в осередку друкарів, а Котька той осередок одвідував. Брат сказав, що Котька їм анкету й заяву подав.

— Ще не розглядали? — квапливо спитав я.

— У суботу на зборах розглянуть, — повідомив Бобир.

— Ну, так це ще не факт, це ми ще побачимо! — протяг я полегшено.

— Думаєш, не приймуть? — Петько захвилювався. — Приймуть, ось побачиш. Ти що, не знаєш, який він проноза і шахрай?

— Чого ж ти мовчиш, Сашко? — накинувся я на Бобиря. — Твій брат в осередку друкарів, розкажи йому, який тин той Григоренко, хай він викине його заяву в помийну яму — і все.

— А я не казав? Казав. Як дізнався сьогодні, зразу ж усе й розказав. Але бач, яка справа: Анатолій поїхав у село по шефській роботі і повернеться тільки в четвер. Він після того, як я йому розказав про Котьку, сказав мені, щоб я зібрав своїх хлопців і прийшов з ними в суботу на збори.

— Ну, ясна річ, ми йому повинні дати відвід! — сказав я палко.

— А може, ти замість відводу, Василю, підеш у ліжко? — почув я позаду батьків голос. Він стояв під огорожею біля будки вартового.

— Чому в ліжко? Я вже здоровий!

— Голова не болить? — виходячи на вулицю, спитав батько.

— Ані краплини!

— А нога?

— Ледь-ледь, — обманув я батька.

Нога ще боліла, коліно нило, та коли б я признався про це, батько негайно поклав би мене в ліжко.

— Ану посуньтеся, хлопчики, — попросив батько Маремуху й Бобиря. Ті поквапливо посунулися.

— Хто горіхами вгощає? — спитав батько.

Я витяг з кишені жменю горіхів і простяг батькові. Зазираючи мені у вічі, батько сказав:

— Значить, ми вже встигли в саду побувати, правда ж? Ой Василю, Василю, відшмагати б тебе слід, та рука не підіймається. Просив же я: не ходи багато, відлежуйся. Так ні, понесло тебе зараз в сад. А коли шви розійдуться, знову в лікарню, — що тоді?

— Не розійдуться, — відповів я невпевнено і зразу ж помацав ребра.

Помовчавши трохи і з тріском роздавивши долонею об лавочку горіх, батько спитав:

— Кому ви збиралися відвід давати?

— Котьці Григоренку. Лікаревому синові. Знаєш? — пояснив я.

— За що? — спокійно спитав батько.

— Його ж батька в ЧК розстріляли! — сказав я палко.

— А що сам Котька собою являє? — спитав батько.

— Як що? Він-бо ж чужий! — обурився Маремуха.

— Він у петлюрівських скаутів начальником патруля був, а зараз навмисно до мідника Захаржевського став на роботу, щоб стаж робочий собі нагнати! — додав я.

— А я, коли ми ще в гімназії вчилися, — важно заявив Сашко Бобир, — сам чув, як цей Котька хвалився, що гетьман Петро Дорошенко, який нашу фортецю брав, йому родичем доводиться.

— Ти питаєш, що він таке, еге? — продовжував я палко доводити батькові. — Та він власний будинок мав, він хлопців наших «бидлом» називав, цей Котька, він зневажає робітничий клас, а коли б зараз Петлюра повернувся, він би всіх нас порізав. Хіба йому можна бути в комсомолі?

— Значить, ви йому дасте бій на зборах? — спокійно і неначе підохочуючи нас, спитав батько.

— Ого! Ще який! — відповів я з запалом.

— Ну й вірно! — погодився батько. — Тільки гарячитися особливо не треба. Якщо ви впевнені в тому, що він сам чужий комсомолу, доведіть це. Важливо довести, що він сам падлюка, — ось у чому штука. У комсомол повинні йти хлопці з чистим серцем, і якщо ви переконані, що на серці в цього Котьки — грязь, говоріть про це сміливо, чесно, нічого не бійтеся.

Пам'ятаючи поради мого батька, ми втрьох довго міркували, як будемо давати відвід Котьці.

Ми вирішили не згадувати наших дрібних образ, а сказати на зборах тільки найголовніше, як батько висловився, — головне й принципове. Тут же ми умовилися, що перший в обговоренні виступить Сашко Бобир, тому що його брат перебуває в осередку друкарів, потім візьме слово Петько Маремуха, а я буду кінчати і скажу найголовніше по відводу: те, що мені в лікарні розказала про Котьку Галя. Мені належало довести зборам, що Котька хитрий кар'єрист, що надів він робітничу блузу тільки для того, щоб скоріше замазати своє минуле. Коли приятелі пішли, я один у порожній кухні почав репетирувати свій майбутній виступ.

— Товариші! — виголошував я з усією силою, звертаючись до печі. — Цей чужий тип, цей вискочка в робітничій блузі, цей кар'єрист з брудним серцем хоче вступити в комсомол тільки для того… тільки для того… — Тут я запинався. Що далі говорити — я не знав. Добрий початок виступу несподівано обривався.

«Ну, нічого! — утішав я себе. — Як-небудь! А коли навіть не скажу всього, приятелі допоможуть. Як-не-як втрьох виступати будемо».

Але вже ввечері в п'ятницю з'ясувалось, що на комсомольських зборах доведеться виступати тільки нам з Петьком удвох. Сашко Бобир вибув із строю. Йому знову не пощастило. Ми прочули, що після обіду в п'ятницю на стадійні біля заводу «Мотор» будуть грати в футбол наші зарічанські хлопці. Ми прийшли на майдан ще до початку гри, і Бобир зразу ж став проситися, щоб його взяли на лівий? Край, але охочих грати вистачало, і йому відмовили: Сашко помітно засмутився, але потім, удаючи, що йому не особливо хочеться грати, сказав капітанові команди Яшці Тиктору:

— Ну гаразд, я тоді позагоряю, а коли кого-небудь підкують, покличте мене!

Поблизу воріт, за лінією поля, стояла розхитана суддівська вишка. Звичайно, коли на стадіоні грали волейбольні команди, цю вишку підтягали до площадки, на неї злазив суддя і свистів звідти зверху, як міліціонер. Сашко Бобир виліз на цю вишку, роздягся і, залишившись тільки в малинових трусиках, підставив під сонце своє худе в ластовинні тіло. Площадка нагорі була не дуже широка, і тому Сашкові ноги висувалися назовні.

— Все одно не загориш, Бобирю! — крикнув знизу Петько Маремуха. — Веснянкуваті не загоряють! Іди краще до нас!

Сашко навіть не відгукнувся на запрошення. Ображений тим, що його не взяли у гру, він вирішив залишитися на самоті. Ми з Петьком простяглися на м'якій траві біля самої лінії поля, і, стежачи за грою, незабаром забули про Сашка. Зарічанці спочатку грали поганенько, і я подумав навіть, що даремно вони почали гру на двоє воріт, їм би ще тільки на одні ворота тренуватися: напад був слабкий; центр нападу і капітан команди Яшка Тиктор так «мазав» увесь час, що нудно було дивитися. Одначе, чим далі йшла гра, тим усе більше було справжніх ударів, а наприкінці першої половини гри хлопці з першої команди дуже вміло стали пасуватися головами.

У цю мить за воротами пролунав відчайдушний зойк Сашка Бобиря.

Сашко стрибав на вишці, відмахувався руками, кричав, а над головою у нього вилася ціла хмара бджіл. Вони насідали на Сашка і, очевидно, стали його жалити, тому що Сашко закричав ще дужче і кинувся до поручнів. Вишка упала набік, і Сашко вилетів з неї далеко в траву. Але й тут бджоли допікали Сашкові. Бачачи, що сховатися від них не вдасться, Сашко схопився і, закричавши: «Хлопці, рятуйте, вони мене закусають!», помчав на середину поля, до футболістів.

Гра урвалася неначе по команді.

— Це рій, хлопці! Тікайте! — закричав на все футбольне поле капітан Тиктор і сам перший помчав на вулицю.

Почувши розумний наказ свого капітана, обидві футбольні команди в повному складі, разом з глядачами мчали тепер навскоси по зеленому полю до будинку лікарні. Біліли на кутовій лінії купи залишеної ними одежі, сиротливо жовтів біля воріт новенький м'яч, а засліплений укусами Сашко Бобир, не перестаючи терти обличчя руками, гукав з усієї сили на допомогу, гнався за футболістами в своїх малинових трусах, і хмара розлючених бджіл — останній, запізнілий, чудом викликаний рій цього літа — летів за ним навздогін.

Через півгодини, коли Сашко лежав на клейончатій кушетці в аптеці провізора Дулемберга і пухнув на очах у всіх, ми дізналися докладно, що трапилося.

Коли Сашко задрімав, гріючися на сонці, йому на малинові труси, очевидно вважаючи їх квіткою, сіло матка пролітаючого поблизу рою. Не встигла вона перелізти на Сашкове тіло, як вмить на Сашка став сідати і весь рій. Чи задушив Сашко з переляку бджолину матку, чи, може, просто грубо скинув її на землю, у всякому разі бджоли покусали його так здорово, що надвечір Сашкові очі перетворилися в маленькі вузенькі щілинки, шкіра на обличчі піднялася, як опара, ластовиння на шкірі порозпливалося, руки й ноги теж були покусані й пухли. Провізор Дулемберг вилив на Сашка добру склянку нашатирного спирту, ми прикладали йому до укусів вогку землю, але ці засоби допомагали мало. Сашко повискував від болю і набрякав, набрякав…

На другий день, у суботу, Сашкові трохи покращало, опух спав, але було ясно, що показатися в такому вигляді на комсомольських зборах — значить провалити всю справу. Залишивши хворого Сашка дома, ми з Петьком пішли до друкарів без нього.

Коли ми прийшли, збори вже розпочались, і комсомольці стоячи співали «Молоду гвардію». Усі передні місця в цьому довгому і вузькому залі з низьким склепінням були зайняті, і нам з Петьком довелося улаштовуватися ззаду, на лаві під плакатом, який закликав жертвувати гроші на ескадрилью «Наша відповідь Чемберлену».

Перші два питання мене цікавили мало, я майже не слухав, що говорили на зборах, шепотів про себе слова свого виступу і чекав, щоб скоріше почали-розглядати заяви про прийом. Я добре бачив Котьку, його потилицю, його широкі плечі, щільно обтягнені батистовою сорочкою. Він уже ночував тут себе своїм, він почував себе комсомольцем; тимчасом як інші відвідувачі сиділи зваду, стояли біля дверей, не вилазячи вперед, Котька Григоренко нахабно поліз у найперший ряд. Він сидів там разом із старими комсомольцями, і мені весь час здавалося, що питання про його прийняття в комсомол давно вирішене і що ми з своїм відводом тільки осоромимося тут, серед комсомольців найкращого в місті осередку.

«А може, і не треба зовсім нічого казати? Ну хто нас послухає? Адже тут сидять дорослі хлопці, комсомольці, чимало з них уже встигли повоювати на громадянській війні, майже всі перебувають у ЧОПі, вони всі розбираються в політиці краще за нас і самі чудово знають, кого можна приймати в комсомол, а кого не можна. Може, просто тихенько посидіти до кінця зборів і, побачивши, чим кінчиться справа, непомітно першими піти звідси? І ніхто на нас уваги не зверне, і ніхто не буде сміятися, якщо ми скажемо не те, що слід, і пальцями на нас потім не будуть показувати!»

Думаючи так, я почував, що все більше й більше хвилююся. Я ще не сказав жодного слова, але в роті у мене вже пересохло, голова трохи боліла, і мені вже здавалося із страху, що шви на грудях і на лобі починають розходитися. Але тут же я вирішив, що не виступити мені вже не можна. По-перше, мене засміє Петько Маремуха; по-друге, Котьку можуть прийняти в комсомол; нарешті, що я скажу батькові, коли він мене спитає дома, який ми бій дали Григоренку на зборах? «Ні, ти повинен виступити, що б там не було, інакше ти боягуз. Мусиш виступити, чуєш?» — шепотів я собі і раптом у цю ж саму мить побачив у тому самому ряду, де сидів Котька, знайому потилицю Микити Коломійця.

Микита з Балти прийшов на збори! От здорово! Я чув, що Коломієць, закінчивши школу, живе ще в місті і чекає відрядження в район від окружкому комсомолу, але що він може заглянути на збори до друкарів, мені й на думку не спадало.

Тепер я почував себе значно сміливішим. Я знав, що, коли зіб'юся, Коломієць не дасть покривдити мене. Хотілося, щоб він мене помітив; я підвівся і став робити йому знаки пальцями, але тут Петько смикнув мене за сорочку і шепнув:

— Готуйся!

— Чому? — спитав я.

— Ось слухай. Вже…

Здалека, з президії, долетів тихий голос голови — високого хлопця в окулярах з великою чорною шевелюрою.

— Поступила заява про прийом у комсомол Костянтина Івановича Григоренка, з службовців, соціальне становище — робітник, учень мідника, працює по найму в кустаря… Одвідує наш осередок чотири місяці, за завданням бюро провадив серед кустарної молоді Заріччя збір коштів у фонд товариства змички з селом…

— Запитання! — почувся голос Микити.

Мені зразу стало веселіше. «Ану, Микито, скажи пару теплих слів!»

— А може, запитання потім? — звернувся голова до зборів.

— Та ні, товаришу голово, я хотів спитати, по якій групі приймається даний товариш? — не вгавав Микита.

— Тобто що значить — по якій групі? — здивувався голова. — Ясно, по якій. По групі робітників.

— Зрозуміло! — голосно сказав Коломієць.

Я так і не зрозумів: чи погодився він з головою, чи замишляв проти нього виступ.

Коли голова прочитав Котьчину заяву й анкету, я відчуй, що грунт вислизає з-під моїх ніг і нам з Петьком майже нічого не залишається сказати.

Григоренко сам у своїх анкетах написав, що його батько розстріляний Надзвичайною комісією за контрреволюцію і що він в зв'язку з цим зрікся назавжди своїх рідних. Коли анкети були прочитані, голова оголосив прикладену до них вирізку з місцевої газети «Червоний кордон», у якій було написано, що Костянтин Григоренко, 16 років, на грунті релігійних та ідейних розходжень зрікається свого батька і своєї матері і просить вважати себе сиротою. Оголошення це було надруковане півроку тому.

— Де зараз мати перебуває? — суворо спитав з місця Микита.

— Дозвольте відповісти, товаришу голово? — звернувся до голови Григоренко.

— Відповідай! — буркнув голова, майже до самих очей підносячи Григоренкові анкети і вчитуючися в них.

— Мати живо тут, у місті, — спокійно сказав Котька.

— І ти не підтримуєш а нею ніякого зв'язку? — спитав Микита.

— Абсолютно ніякого! — І Котька гордо труснув головою.

— А чому? — сказав Микита.

— Тобто як чому? — не зрозумів Котька. — Я ж зрікся!

— Це ми знаємо, що зрікся! — сказав Микита. — Загалом кажучи, це дуже цікаво: людина сама з себе робить сироту. А може, ти схотів би, щоб тебе вважали за підкидька, га? Але чому саме ти зрікся, не можеш сказати? Батько, я розумію, був контрик, так би мовити, падлюка щодо революції, і в тебе були підстави. Ну, а ось з матір'ю як же?

— Я трохи не розумію суті питання, — повільно, очевидно хвилюючись, сказав Котька. — Жінка, яка фізично була моєю матір'ю, з морального боку для мене чужа і була дружиною людини, ворожої нам… Тому я… Та й, крім того, вона була посереднім експлуататором.

— Кого ж, цікаво, вона експлуатувала? — спитав Коломієць.

— Як кого? — обурився Котька. — Покоївку… нарешті хворих, тобто пацієнтів…

У залі почувся сміх. Я не зрозумів, чи сміялися з питання, яке поставив Коломієць, чи з Котьчиної відповіді. Микита, не звертаючи уваги на смішок, спитав:

— Значить, ти стверджуєш рішуче, що в тебе з матір'ю ніяких зв'язків нема?

— Стверджую рішуче! — гордо сказав Котька.

— Зрозуміло! Значить, круглий сирота. Ні батька, ні матері, а несвідомий дядько перебіг у Румунію та маєток собі там з горя купив, — сказав Микита і, звертаючись до голови, додав — У мене запитань більше нема!

Поки інші комсомольці ставили Котьці різні дріб'язкові запитання: скільки йому років, чи багато він заробляє у свого кустаря і чи давно перестав вірити в бога, — я похапцем придумував, що мені казати, коли почнуться відводи.

Котька тримався на зборах дуже хоробро, він говорив такі слова, як «суть питання», «з морального боку», «посередній експлуататор»… Мабуть, хтось навчив його виступати тут з такими вченими словами.

— Переходимо до обговорення, — сказав голова. — У кого є відводи?

По залу пройшов шурхіт, і стало дуже тихо. Голова звівся навшпиньки, вдивляючися далеко в кінець залу. Він здавався зараз дуже довгим; і ще здавалося, він розчавить обома широкими долонями вкритий кумачем маленький столик. Коломієць обернувся і став розглядати комсомольців, які сиділи ззаду. Він неначе хотів догадатися заздалегідь, хто буде давати відвід.

Котька дивився у вічі голові. Видно було — йому дуже кортіло повернутися обличчям до зборів, але було страшно.

У цій настороженій тиші я почув, як загорілий комсомолець, що сидів позаду мене, сказав сусідові:

— Випадок цікавий!

Почувши шепіт, голова спитав:

— Ти маєш відвід, так, Поливко?

Загорілий комсомолець зніяковів від несподіванки і буркнув:

— Та ні, я просто так.

— Кажи, Петрусю, — сказав я і штовхнув Маремуху.

— Добре мені діло. Чому я? Кажи ти перший!

— Ми ж умовились. Я буду останній, — сказав я.

— Але ж Сашка нема? — заскиглив Петько. — Я не буду перший. Кажи!

— Хто хоче сказати? Не соромтеся, товариші! Що? — спитав голова.

— Ну, Петько! — загрозливо засичав я у вухо Маремусі.

Петько мовчки сопів.

— У мене є відвід! — вигукнув я, наважившися, і, неначе на уроці в трудшколі, підняв угору руку.

— Ну що ж, давай! — пожвавішав голова. — Виходь на сцену.

— Та я звідси…

— Виходь, виходь… — закликав голова.

Мені дуже не хотілося йти туди так далеко, до столика президії, і я попросив:

— Краще я звідси. Все одно!

— Хай хлопець говорить з місця! Не збивай його! — гукнули голові.

Махнувши рукою, він сів на табуретку, допитливо дивлячися на мене.

Але мене вже й так збили. Все, що я хотів сказати, я забув. Я бачив перед собою десятки уважних і незнайомих очей, тільки десь далеко маячило усміхнене обличчя Коломійця. Котька теж дивився на мене, і я бачив у його погляді неприховану злобу. Що казати? Як починати? Сказати про те, як Григоренко бив у трудшколі Маремуху? Але ж це дрібний факт, про це ми вирішили не говорити. А що ж іще?

Збори чекали.

Було тихо. І страшно.

Я зрозумів, що коли що одну секунду простою так, мовчки, мене піднімуть на сміх. Треба було говорити. Що —. неважливо. Тільки б говорити.

— Товариші! — задихаючись від хвилювання і ледве не пустивши півня, сказав я. — Ми добре знаємо… Я добре знаю цього, — тут я поперхнувся і видушив хрипко, — типа… Його родич був гетьман Петро Дорошенко, а сам він був начальником патруля «удавів» у петлюрівських…

Гучний регіт перебив мене. Я бачив навколо обличчя комсомольців, які сміялися.

— Чого ви смієтеся? — заглушаючи гомін, закричав я з усієї сили. — Хіба я неправду кажу? Правду! Він був начальником патруля «удавів» у петлюрівських скаутів, а його батько… — Але, згадавши тут, що про батька вже говорити не варт, я знову збився і після хвилинної паузи швидко пробурмотів: — Він хоче вступити в комсомол, щоб кар'єру собі зробити, він завжди проти Радянської влади був, ви йому не вірте!..

Треба було говорити ще, багато треба було говорити, але я відчув, що нічого більше сказати не зможу, — ні однієї доладної думки не було в мозку, і язик обважнів.

Махнувши рукою, я сів на лаву. Я не зміг дивитися на Петька, мені було соромно перед ним, що я оскандалився.

— Ти кінчив, хлопче? — гукнув голова.

— Кінчив, — тихо відповів я, і по залу знову пролетів смішок.

— Дозвольте довідку з приводу цього відводу! — почув я жорстокий, спокійний голос Котьки.

— Які зараз можуть бути довідки? — сказав голова. — Довідку подаси в кінці обговорення. Що?

— У мене довідка в порядку ведення зборів! — не здавався Котька. — Два слова — і все буде ясно.

— Хай говорить! — крикнув голові загорілий комсомолець. — Дай йому слово.

Голова кивнув Котьці:

— Говори, тільки коротко.

— Я скажу дуже коротко! — ще твердіше почав Котька. — Навряд чи можна назвати відводом цю нісенітницю, яку сказав даний товариш; ви самі розумієте, що це дурниця. Річ у тому, що тут зі мною зводяться особисті рахунки…

— Мотиви? Факти? — перебив Котьку голова.

— Зараз скажу, — солідно відповів Котька. — Вся справа в тому, що разом з цим товаришем ми залицялися до однієї дівчини і ця дівчина віддала перевагу мені, ну, а він, ясно, тепер…

— Неправда! Ти брешеш! — закричав я з місця.

— Тихше, Манджура. Потім скажеш! — ласкаво крикнув мені Микита, і його голос заспокоїв мене. Я зрозумів, що Коломієць на моєму боці.

— І ясно, що він тепер ненавидить мене на особистому грунті! Через ревнощі, — продовжував Котька і посміхнувся, думаючи викликати у зборів співчутливу усмішку. — Крім того, — продовжував Котька, — коли ще був живий мій колишній батько, то цей парубчак разом з іншою зарічанською шантрапою не раз залазив до нас у сад. Якось батько піймав його, скинув йому штани і відшмагав кропивою. Але ж я за це не відповідаю? — І, розводячи руками, як справдешній артист, почуваючи себе переможцем, Котька усівся на місце.

Усе, що він сказав, було дуже образливе. Котька осоромив мене перед усіма зборами. Тепер я його ненавидів ще більше, але дивна річ: почуваючи себе ображеним, розуміючи, що я оскандалився своїм виступом, сказавши дрібниці і не повідомивши найголовнішого, я водночас розумів, що збори на моєму боці, що Котька своєю довідкою нашкодив собі ще більше.

— А дай мені ще запитаннячко, голово! — підводячись з-за рояля, сказав Микита.

— Але ж запитання вже закінчилося. Що? — сказав, незадоволено поморщившись, голова, але тут же кивнув: — Давай!

— Ось послухай, Григоренко, — вже іншим, суворим голосом, дивлячись у вічі Котьці, сказав Микита. — Розкажи зборам докладно: в яких ти був стосунках з садівником Корибком?

— Я не розумію… Я був… я був його квартирантом… — поквапливо відповів Котька.

Збори насторожилися. В швидкій Котьчиній скоромовці ми всі почули хвилювання.

— Ще? — суворо зажадав Микита.

— Потім я був понятим, коли у Корибка робили трус… — додав Котька.

— Ну, а сина ти його знав?

— Ні… Тобто… — збився Котька.

— Що це значить — «тобто»? Та ти не виляй, друже! Говори прямо й без фокусів.

— Я знав, але не думав, що це його син… Вони при мені були на «ви».

— Значить, ти бачив, коли цей Збігнєв приходив до батька? — спитав Микита.

— Бачив. Це було двічі. Раз він прийшов уночі, я вже спав, а вдруге — я повернувся з міста — вони сиділи в кухні й обідали.

— І ти ні про що не догадувався?

— Про що я міг догадуватися? — спитав Котька.

— Ну, що ця людина наш ворог і тому подібне?

— А звідки я міг це знати? — здивувався Котька.

— Як звідки? Невже ти не знав, що цей син садівника був пілсудчиком і, як з'ясувалося на слідстві, на додаток до всього ще й англійським шпигуном, що він прийшов з того боку? Нічого цього ти не знав? — спитав Котьку Микита.

— Звичайно… нічого не знав! — тремтячим голосом відповів Котька і озирнувся, неначе збираючися залишити збори.

— А що ти говорив на Семінарській?

— Де? — вже зовсім тихо спитав Котька.

— Та ти не придурюйся. Сам знаєш чудово — де! — зло сказав Котьці Микита і, звертаючись до голови, попросив: — Дай-по мені слово!

Микита вийшов до проходу і, стоячи майже поряд Котькою, сказав:

— Іноді, товариші, бувають випадки, коли ми приймаємо в нашу спілку вихідців з чужих родин. Ми чинимо то всупереч прислів'ю, що яблуко від яблуні недалеко відкочується, і часом трапляється так, що ми буваємо праві, а не прислів'я. Одначе ми робимо це в тому випадку, коли люди, які обрали собі новий шлях, чесно поривають а минулим, нічого від комсомолу не приховують і не обманюють нас. Ось тут сидить цей… з дозволу сказати, останній могікан… Нібито все гладенько: все розказав, у всьому признався, руки робітничі, а говорить так — заслухаєшся! Просто можна зразу в агітпроп осередку вибирати. Усе це так, та не так. Ось ми слухали його, пороззявлявши роти, а він вас усіх обманював тут…

Микита передихнув, збори з тривогою чекали, що він скаже далі. Котька сидів похнюпившись, а голова висунувся з своєю табуреткою ближче до рампи.

— А він обманув вас! — повторив Микита, витираючи долонею спітнілий лоб. — І недаремно я запропонував йому роззброюватися. Справу садівника радпартшколи Корибка ви знаєте, читали про неї в газеті. Садівник Корибко разом із своїм сином уже давно в штабі Духоніна, справу здано в архів, і все це, так би мовити, сива давнина. Але навіщо брехати? Навіщо брехати, питаю? Брехати може тільки людина, у якої совість нечиста. А ось цей, як його правильно тут назвали, тип збрехав. Я, ви знаєте, у вас в осередку нова людина. Мене тимчасово прикріпив окружком комсомолу для посилення роботи. Коли Григоренко подав заяву про прийом, я, знаючи, що він жив на квартирі у садівника Корибка, розпитав про нього у знайомого слідчого ДНУ, товариша Вуковича, який вів справу Корибка. В справі цій є свідчення Григоренка. В ДНУ він признався, що бачив не два, а навіть три рази, як додому до садівника приходив його син, Збігнєв, причому там, у своїх свідченнях, Григоренко прямо і ясно написав, що ще з часів петлюрівщини він знав, що син садівника Корибка — пілсудник, що він утік за кордон і таке інше… Григоренко сказав на слідстві, що він не повідомив про все це владі тільки тому, що він боявся, як би цей Збігнєв його не пристрелив. Не будемо тут говорити, чи правильно зробив Григоренко, чи неправильно, — думаю, що ви всі розумієте це самі, — але навіщо брехати, постає питання. Навіщо обманювати збори, прикидатися незнайком, кричати тут усякі революційні слова, щодо зречення матері і водночас зустрічатися з матір'ю потай? Все це мені дужо й дуже не подобається, товариші. Пропозиція: даного… суб'єкта в комсомол не приймати! — І, неначе відрубавши останню фразу, Микита несподівано сів на місце.

— Продовжуватимемо обговорення чи… — спохватився голова.

— Голосуй! — почулися вигуки в різних кінцях залу.

— Хто за пропозицію товариша Коломійця? — спитав голова.

Комсомольці підняли руки і затулили від мене Микиту.

— Проти? — спитав голова. Ніхто не підняв руки проти.

— Тоді… хвилиночку… — оголосив голова і, знайшовши на столі повістку денну, підніс її до окулярів. — Переходимо до дальшого питання, — сказав він. — Але перед цим попрошу безпартійну молодь залишити зал.

Поки ми з Петьком протискувались між двома лавами, намагаючись вийти в прохід, Котька Григоренко, високо піднявши голову і розмахуючи руками, як борець, швидко пройшов перед нами і зник у дверях. Коли ми вийшли на Центральний майдан, біла сорочка Григоренка маячила далеко в Кузнечному провулкові. Котька йшов до себе додому такою ж нахабною, визивною ходою. Він сьогодні програв, але видно було з усього — вирішив не здаватися.

Ця неділя випала холодна, вітряна.

Вгорі, на валах Старої фортеці, було зовсім холодно. Ми з Галею видерлися туди по схилах бастіонів, вкритих вигорілою, жовтою травою, і все місто зразу розкинулося перед нами, обведено вузенькою, зверху схожою на струмочок річкою. Зліва виднілися маленькі будинки Заріччя, десь з самого краю його білів у саду фасад будинку радпартшколи, справа, за фортечним мостом, що веде у фортецю з міста, над самою скелею були розкидані Руські фільварки — так називалося західне передмістя міста. Далеко внизу, біля вигину річки, під баштою Стефана Баторія, я побачив звислий над водою чорний камінь. Він здавався звідси дуже-дуже маленьким, виру під ним зовсім не можна було помітити. Я згадав, як налякав нас тоді вночі, коли ми з Галею поверталися з кафе Шипулинського, вартовий міліціонер, що стояв на місточку.

Як давно все це було! Здається, що не три місяці, а добрих два роки минуло з того часу.

Ми стояли, відпочиваючи, кілька хвилин. Холодний вітер шарпав густе Галине волосся. Галя натягла на себе батькову куртку. Ця витерта на рукавах шкіряна куртка була на Галю велика, рукава були довгі-довгі — тільки кінчики пальців ледве визирали з них. Щоки в Галі зарум'янились од вітру.

— Гарно тут, правда? — спитав я.

— Гарно! — відповіла вона, повертаючись.

Не знаю, звідки набралось у мене хоробрості, але в ту ж мить, осмілівши, я схопив Галю обома руками і притулив її голову до себе.

— Пусти! Дурний. Та ти очманів? — сказала Галя, силкуючись вирватися.

— Нічого не дурний… Просто… я хочу тебе поцілувати, — буркнув я.

Мої губи зіткнулися з Галиним обличчям. Я дуже незграбно, з розмаху поцілував Галю в кінчик її холодного носа і в лоб.

— Ну як тобі не соромно, Василю! — крикнула Галя, відштовхнувши мене обома руками.

Я боявся, що Галя розсердиться не на жарт, що тепер вона не буде розмовляти зі мною.

— Ну, знаєш, Василю! — крикнула Галя, відбігаючи. — Коли б я не знала, що ти був поранений, я нам'яла б тобі вуха.

— Не сердься, Галю… я так… я ненавмисно… — пробурмотів я зніяковіло.

Галя почервоніла і теж зніяковіла. І, бажаючи приховати ніяковість, вона сказала швидко:

— Давай підемо звідси. Я вже зголодніла.

— То я тебе зараз нагодую. У мене є яблука, хліб. Дивися!

І я вийняв з кишені загорнутий у папір окрайчик свіжого чорного хліба і четверо яблук. Усе це, не встигнувши поснідати, я прихопив із дому.

— З вашого саду? — спитала Галя, беручи велике і злегка загоріле на боку жовте яблуко.

— Це золота ренета. Та ти понюхай, пахне як!

Галя понюхала яблуко і відкусила загорілий його бочок. Слід рівних зубів зостався на шкурці яблука.

— Ти з хлібом покуштуй. З хлібом смачніше! — порадив я.

— І ситніше! — погодилася Галя, взявши у мене окрайчик.

Жуючи свіжий, добре випечений хліб з хрусткою скоринкою, я, червоніючи, сказав:

— Галю… у мене… до тебе запитання.

— Яке?

— А ти… правду скажеш?

— Дивлячись що.

— Котька… тебе цілував?

— Хай би спробував!

— Ти правду кажеш, Галю? — радо спитав я.

— А з якої речі, скажи, я буду брехати тобі?

— І навіть не обнімав?

— Звичайно, ні.

— Ну, а чого ж він тоді на зборах вихвалявся?

— Знову ти за своє, Василю? — сердячись, сказала Галя. — Мало чого ще той дурень не вигадає! Я ж тобі сказала, що він мене анітрохи не цікавив. Сумно було самій, от і ходила з ним.

З великим душевним полегшенням я вийняв з кишені яблуко і за два ходи з'їв його. З шкуркою, насінням і хвостиком з'їв.

— А красиве наше місто, правда, Василю? — задумливо сказала Галя, дивлячись на будівлі, що біліли вдалині на скелях.

— Ще б пак! — погодився я, дожовуючи друге яблуко.

— Чи є ще такі міста на Україні?

— Не знаю.

— А в Росії?

— А хтозна… — сказав я невпевнено.

— Цікаве наше місто! — сказала Галя. — Жаль буде виїжджати звідси, коли ми закінчимо фабзавуч. Правда?

— А ти думаєш, нас усіх приймуть у фабзавуч?

— Тебе-то напевно приймуть, — сказала Галя трохи заздро. — Адже Полевой сам сказав…

— Ну, якщо мене приймуть, — сказав я важно, — то я й за тебе поклопочуся. От слово честі, Галю. Разом учитися будемо!