Будинок з привидами

Як Марущак піймав білу черницю

Кожного ранку, перш ніж піти на роботу, мене відвідував батько. Він дивився довго на мене. Я все ще не міг зносити його пильного погляду: зразу пригадувалася історія з ложками, і я відвертався. Батько ні про що мене не розпитував, — видно, він знав усе сам. Він щоразу приносив мені яблука, груші із саду радпартшколи. Він питав тільки, як я себе почуваю, ходив радитися з лікарями, приносив мені з бібліотеки цікаві книжки.

У ці дні я зрозумів, який дорогий мені батько, яка дорога мені Марія Опанасівна, який дорогий товстенький Петько Маремуха. Але дивна річ: варто мені тільки почати розпитувати їх, що було далі в ту ніч, коли я ночував під ожередом, всі вони, неначе умовившись, бурмотіли: «Потім, потім». Тільки батько чітко і ясно сказав: «Видужуй швидше, Василю, тоді про все дізнаєшся!» Видно, лікарі наказали їм не тривожити мене даремно спогадами про ту страшну ніч, коли я стріляв у бандитів.

Минуло кілька днів. Якось увечері я лежав сам у порожній маленькій палаті, прислухаючись, як хлопці ганяють на майдані перед «Мотором» футбольний м'яч. У коридорі лікарні почулися лункі квапливі кроки, і на порозі палати з'явилися Микита Коломієць і Марущак. Микита так загорів за ті дні, коли я лежав у лікарні, що я не зразу впізнав його. Халат йому дали дуже великий; чорна, пострижена наголо голова Коломійця смішно стирчала з великого коміра халата. Здоровий, плечистий Марущак, у чепурних чоботях і в халаті по коліна, дивився на мене посміхаючись. Давно я його вже не бачив — з того часу, як виїхав на роботу в радгосп. І мені було особливо приємно бачити його тут.

Микита оглянув палату, покрутив носом і, з гуркотом присунувши стілець, сказав:

— Е, та у тебе, брат, тут шикарно! Сам Керзон ніколи не спав у такій палаті.

— Краще, ніж на балконі? — спитав я.

— Балкон — це дика природа джунглів, — відповів Микита. — А тут, бач, цивілізація. Морс — це тут дають пити чи домашній?

— Тут дають. Лікарняний, — сказав я.

— Мені якраз пити хочеться дужо! — сказав Микита. — Можна?

І, не чекаючи відповіді, він підніс до губів склянку.

— Залиш, Микито! — прикрикнув на Коломійця Марущак. — Хлопець поранений лежить, йому, може, кожну хвилину пити схочеться, а ти його грабуєш.

— Пий, пий, Микито, — поспішно сказав я. — Морсу я можу одержати скільки схочу.

— Ну, ось бач, яка цивілізація! — радо сказав Коломієць і прицмокуючи став пити морс. Худий, опуклий його кадик заворушився. Коломієць навіть очі примружив від задоволення.

— Добре! — сказав він, облизуючись, — Шикарно! Треба, мабуть, і мені лягти в лікарню, щоб мене напували безплатно морсом.

— Морс дають тільки тяжкохворим, Микито, — сказав я якомога спокійніше. — А тебе в лікарню не візьмуть, як би ти не просився.

— Почім ти знаєш! А може, і взяли б! — безтурботно сказав Коломієць. — От коли б я в ту ніч пішов з тобою до молотарки, і мене, напевно, підбили б. Хоч ні… — додав він поважно. — Я б скоріше їх повкладав. І не одного, а всю компанію.

— А я що — хіба кого-небудь поклав? — спитав я підводячися.

— Здрастуйте! — Коломієць засміявся. — Учинив, можна сказати, подвиг, а тепер незнайком прикидається.

— Та я нічого не знаю, Микито. Я ж як упав там, на баштані, то тільки тут і опритомнів.

— Ні, справді нічого не знаєш? — перепитав Коломієць.

— Ну звичайно, нічого! — підтвердив я.

— Ну, то ми тобі зробимо інформацію. Ти не заперечуєш, товаришу Марущак? — звернувся Коломієць до Марущака, що весь час мовчав.

— Шквар, розповідай, а я тобі допоможу! — погодився Марущак.

Бандити, в яких я стріляв, йшли здалека: їх послала з Бессарабії на радянський бік на допомогу отаманові Сатані-Малолітці ворожа розвідка.

Сатані-Малолітці в ті дні, як ми всі працювали в радгоспі, доводилося дуже скрутно.

В місто на посилений охорони кордону прибула з Москви ударна група по боротьбі з бандитизмом. У ній були найсміливіші, найбільш випробувані чекісти. Погано довелося бандитам! Майже щоночі з воріт управління прикордонзагону і окружного ДПУ один по одному виїжджали в сусідні ліси невеликі загони ударників-чекістів Верхи, в шкіряних куртках, з важкими маузерами в дерев'яних кобурах, ударники мчали на сильних витривалих конях по бруку сонного міста. Підкови їхніх коней дзвінко цокали під аркою Старої фортеці. Виїхавши за місто, на м'які путівці, ударники зникали в нічній імлі, і тільки в одному будинку на Семінарській вулиці, я якої вони виїжджали, знали про мету цієї поїздки і її кінцевий маршрут.

Усі ночі до світанку горіло в тому будинку електричне світло. Чекісти працювали цілу ніч, виконуючи наказ уряду: очистити від бандитських зграй прикордонні райони країни.

Часто, коли ДПУ підготовляло значні операції, на допомогу ударникам-чекістам приходили курсанти з нашої радпартшколи і комунари ЧОПу — комуністи й комсомольці з міських партійних і комсомольських осередків. Частенько, навіть удень, по тривозі з'являлися всі вони в штаб ЧОПу на Кишинівській вулиці, там одержували гвинтівки і під командою ударників-чекістів надовго йшли з міста «прочісувати» сусідні ліси.

Виявилося, що в той час, як наша група спокійно молотила в радгоспі хліб нового врожаю, ті курсанти, які залишилися в місті з Марущаком, теж не сиділи без діла.

Кілька разів вони уривали заняття, ходили на облави, ловили бандитів.

Здавалось, бандити повинні були тікати далі від міста і особливо більше за вогонь боятися радпартшколи, але, як розповідав мені Марущак, все вийшло інакше. У бандитів були друзі в самому місті, і одним з таких друзів виявився старий садівник Корибко. З'ясувалося, що при царському режимі він служив у єпархіальному училищі, де тепер містилася радпартшкола. Коли в місті установилася Радянська влада, Корибко по-давньому заходив у це приміщення.

Частенько за старою звичкою він виймав з кишені пальта важкі гострі ножиці і дбайливо, ні від кого не вимагаючи за це грошей, підстригав у дворі перед головним будинком кущики туї, зрізав зайві пагінки з стовбурів акацій, виполював бур'ян у палісаднику. До старого садівника звикли, і коли знадобилося наводити порядок в запущеному саду, начальник радпартшколи зарахував Корибка в штат.

Як і інші співробітники, Корибко одержував обід у курсантській їдальні й цілі дні товкся з ножицями й сапкою в саду або в дворі радпартшколи.

Мовчазний, неговіркий і тихий, він ні в кого не викликав підозри. Часто, запрацювавшися допізна, Корибко залишався ночувати в своєму складі біля кухні; там у нього стояв тапчан, покритий солом'яним матрацом. Ніхто не знав, що у старого садівника с дорослий син, на ім'я Збишко.

Ще в перші місяці після революції молодий Корибко, тоді ще студент Київського політехнікуму, почувши про те, що польські пани збирають свої легіони, подався у Варшаву і там став на службу до Пілсудського. Разом з пілсудчиками він займав Житомир. Потім, коли кіннота Будьонного виганяла легіони Пілсудського з України, утік разом з ними в Польщу. Старий Корибко, як тільки в наше місто прийшли червоні, став розповідати своїм сусідам по Підзамчому, що його син-студент помер у Києві від висипного тифу. Сусіди поспівчували старикові, пожаліли його і незабаром забули, що в садівника був син. А Збишко продовжував жити, і коли польській дефензиві треба було зв'язатися з бандами, які гуляли на радянському боці, його послали для зв'язку в наше місто. І ось тут молодому поручикові польської розвідки став у пригоді його старий батько. Часто, коли треба було переночувати або дістати їжу, молодий Корибко приходив до свого батька в радпартшколу і ночував тут — то в саду, то на горищі, то в сушилці, де садівник сушив на повільнім вогні нарізані кружечками груші або яблука.

Можливо, довго б ще ніхто не догадався про воскреслого з мертвих сина Корибка, коли б не мій «зауер».

Якраз у ту ніч, коли ми з Петьком Маремухою йшли в сад випробувати револьвер, садівник Корибко зустрівся з своїм сином на околиці саду. Він приніс синові вечерю в курсантській алюмінієвій мисці з погнутими краями.

Ось вона, ота проста миска, і допомогла Марущаку дізнатися всю правду про садівника Корибка.

Коли я передав Марущаку алюмінієву миску, він обережно почав з'ясовувати, хто б міг упустити її в саду. Трапилося так, що через кілька днів до кухаря прийшов садівник Корибко і попросив дати йому нову миску замість старої, яку, як казав садівник, якийсь «чортяка» виніс у нього із складу.

Кухар видав йому нову миску і забув про це, але, коли Марущак став його розпитувати, чи не пропадав з кухні який-небудь посуд, згадав про пропажу і похвалився Марущаку, що ось у садівника хтось потяг миску. Марущак зробив вигляд, що по звернув на це уваги, а сам став придивлятися до старика-садівника. Незабаром він дізнався, що садівник дуже набожна людина і не пропускає ні однієї служби в костьолі. Вночі не у саду, коли я стріляв із «зауера», людина, яка вистрелила у відповідь, кричала по-польському «прендзе». Та, можливо, Корибко зміг би відвести од себе всі підозри, коли б не історія з дзвоном.

Коли Марущак дізнався від мене про нашого директора трудшколи Валеріана Дмитровича Лазарєва і познайомився з ним, він довго розпитував Лазарєва про історію будинку радпартшколи. Вдвох вони ходили по довгих коридорах і намагалися вияснити причину незрозумілого дзвону. І ось одного разу Лазарєв згадав історію, розказану йому ще тоді, коли він був гімназистом, — історію про білу черницю, яка бродить вночі по єпархіальному училищу і не може знайти собі спокою, скликаючи на відправу черниць-францисканок з давно закритого католицького монастиря.

Звідки з'явилася легенда про білу черницю, кому вона була потрібна, для чого її вигадано?

Давним-давно довгі роки в цьому старовинному будинку був жіночий францисканський монастир. Огороджені високою огорожею, жили в цьому монастирі черниці-францисканки, інколи виходили вони в світ у білих сутанах, ходили по селах, пробували навертати до католицької віри селянок. Черниці хотіли, щоб у цих краях було більше прихильників католицизму, щоб більше було землі у монастиря. Але російський уряд один по одному став закривати костьоли, монастирі. І ось одного разу царським наказом був закритий католицький жіночий монастир. Замість нього цар наказав відкрити жіноче єпархіальне училище для дівчаток з родин духовного звання. В цю похмуру й вогку будівлю були зібрані попівські дочки з усієї губернії. В монастирському костьолі влаштували православну церкву. В келіях поробили класи. З попівських дочок отці-настоятелі повинні були готувати вихованих дружин для служителів єпархії. Але вигнані з свого монастиря францисканки не могли подарувати росіянам завданої кривди. Вони стали лякати їх. І ось час від часу в коридорах єпархіального училища стала з'являтися висока жінка в білому і мовчки прогулюватися по будинку.

Побачивши її, попівни верещали на всю величезну будівлю.

Чутки про білу черницю дійшли до міста; шляхтичі говорили, що це сам господь бог і папа римський помщаються росіянам за те, що вони закрили монастир, що поява білої черниці — це знак божий, що скоро буде епідемія чуми, яка перекосить усіх православних, і тільки вірні слуги папського престолу, католики, залишаться живі.

Молоді попівни, коли ставало темно, боялися ходити по тротуарах, збиралися разом, загороджували наглухо столами дворі, а одного разу начальниця училища, зустрівши біля кухні білу черницю, навіть знепритомніла. Знайшли її тільки вранці на кам'яних плитах підвалу. Падаючи, начальниця набила собі ґулю.

Після цього випадку місцевий ісправник наказав на ніч висилати в єпархіальне училище наряди поліцейських, і — дивна річ — черниця зникла, але зате час від часу по коридорах став лунати сумний церковний дзвін. Історія появи білої черниці і причини цього церковного дзвону в ті далекі часи, звідки прийшли до нас ці легенди, не були викриті. Можливо, в будинок училища пробиралася лякати єпархіалок яка-небудь з фанатичок-черниць, які після закриття монастиря розмістилися на приватних квартирах у католиків. Можливо, потім, коли поліцейські перешкодили їй проникати в будинок, вона через кого-небудь з підкуплених службовців училища продовжувала давати про себе знати церковним дзвоном. Таємницю цього церковного дзвону відкрив Марущак, коли я був у радгоспі. Вже підозріваючи Корибка в тому, що він зв'язаний з якимись чужими нам людьми, Марущак одного разу, коли Корибко пішов молитися в костьол, проник у його склад, де він ховав різні садівничі інструменти. Нічого особливого в цьому складі не було, якщо не рахувати католицького молитовника і вкладеної в нього записочки, в якій було написано:

Старанно обшукавши увесь склад, Марущак зібрався був уже йти, як раптом помітив грудочки чорної сажі внизу під стіною, якраз під дверцятами димоходу. Було літо, чистити димарі ще не було потреби — значить, старий садівник лазив у димар з іншою метою. Марущак підсунув лавку і, відчинивши дверцята, зазирнув у димохід. Там він побачив щось біле. Він засунув руку в димохід і витяг важкий пакунок. У пакунку, загорнутий у бумазею, лежав револьвер — маузер випуску 1918 року з двома запасними обоймами.

Обережно зачинивши димохід і поставивши на старе місце лавку, Марущак помчав в окружний відділ ДПУ повідомити про свою знахідку. В окрвідділі ДПУ зразу ж вияснили, що маузер № 6838 за 1918 рік належав чекісту-ударнику Грищуку, якого два тижні тому знайшли вбитим і вкинутим у колодязь біля прикордонного містечка Вітовтів Брід. Маузера при вбитому не було.

Тієї ж ночі садівник Станіслав Корибко був заарештований. Під час обшуку у нього знайшли дві ампули з невідомою отрутою.

Увечері другого дня на польському кладовищі біля склепу каноніка Тшилятковського був заарештований і молодий Корибко, поручик розвідки Пілсудського, що шпигував також на користь англійців. Коли до нього підійшли ударники, він намагався тікати і навіть пробував відстрілюватися, але його піймали, відібрали револьвер, і незабаром він зустрівся на допиті з своїм батьком.

Виявилося, що Збігнев був посланий польською розвідкою для зв'язку і об'єднаних дій в банду Сатани-Малолітки. Разом з бандитами, в яких не вистачало зброї, вони повинні були зробити наскок на збройний склад радпартшколи. Старий садівник вивідав, що в цьому складі сховано до двох сотень гвинтівок, багато наганів і коробок з бойовими патронами. Він розказав про все це синові, а син передав йому отруту. Бандити вирішили прийти в радпартшколу пізно вночі. Напередодні старий Корибко повинен був підкинути в казани з курсантською вечерею отруту. Разом з отрутою син дав батькові на всякий випадок і маузер, той самий револьвер, який два тижні тому він зняв з убитого бандою Сатани-Малолітки чекіста Грищука.

Коли старик і його син були заарештовані, чекісти ще раз старанно обшукали склад садівника. Оглянули й димохід. Там вони помітили те, що, за поспіхом, не зміг виявити Марущак. У глибині димоходу чорніло прив'язане до дротини, що бігла кудись вгору, іржаве залізне кільце. Коли потягли його сильно на себе, звідкись згори почувся сумовитий церковний дзвін. Дротина з нижнього поверху тяглася на саму гору і там була прикріплена до замурованого в ніші невеликого мідного дзвона. Вкритий пилюгою і сажею, цей дзвін висів тут, у будинку, багато-багато років, — видно, ще до того часу як блукала по коридорах, лякаючи єнархіалок, біла черниця. Можливо, дзвін цей давним-давно замурували в стіну католицькі каноніки — агенти Ватікану, для того щоб лякати марновірних ченців та зрідка видавати цей таємничий церковний дзвін за чудо, за знак божий. І, можливо, таємницю замурованого дзвона уже в наші часи довірив католикові-садівникові Корибку хтось із міських ксьондзів. Треба було тільки знизу, із келії, де містився тепер склад садівника, потягти за дротину — вмить лунав тягучий церковний дзвін, той самий, що чули ми з Марущаком, коли блукали під час чопівської тривоги по спустілому будинку.

— Для чого ви дзвонили в дзвін? — спитали на допиті у садівника Корибка.

— Полякати хотів… комуністів… — сказав, насупившися, Корибко.

— Що, хіба комуністи — єнархіалки? — спитав слідчий.

— З дурного розуму! — признався Корибко. — Тепер це не модно — привиди. Радянська влада ліквідувала панів, а разом з ними й привиди. А я сплохував і даремно себе виказав.

Садівник Корибко був заарештований якраз у ту саму дощову ніч, коли я пішов сам спати під ожеред.

Бандити, які перейшли кордон, хотіли перебити курсантів біля палаючого ожереду і потім рушити далі, в місто, на з'єднання з бандою Сатани-Малолітки. Мої постріли перешкодили бандитам виконати цей план. Вони навіть не встигли підпалити ожеред. Коли, почувши розриви гранат біля баштана, вибігли з радгоспу курсанти, бандити, не прийнявши бою, махнули назад у Бессарабію. Один з них не зміг утекти. Я випадково поранив його кулею з свого «зауера» в ногу, куля розтрощила йому кістку. Залишений своїми товаришами, бандит поповз городами до Дністра, і тут, уже біля самої води, його знайшов патруль прикордонників, що прибіг на постріли із сусідньої застави.