Будинок з привидами

Дзвін

З якого боку не подивишся на нього, — оточений з вулиці зеленим двором, а позаду — величезним садом, будинок радпартшколи, на три поверхи, здається дуже великим, дуже просторим. Здається, далеко-далеко вглибину йдуть слабо освітлені вузенькими монастирськими вікнами довгі й вогкі кімнати-келії.

Одначе варто було людині потрапити всередину радпартшколи, вона зразу переконувалася, що будинок цей має вигляд з вулиці дуже просторого і великого тому, що всередині насаджено невеликий фруктовий сад. Від головного саду він одділений високою стіною учбового корпусу. В цьому круглому саду ростуть самі тільки грушеві дерева, дуже старі й дуплисті.

Коли я вперше побачив цей грушевий сад, надто вже дивним здалося мені, що в сад немає входу; в одному лише простінку, між вікнами їдальні, виднівся слід давно замурованих дверей. В сад можна було потрапити не інакше, як через вікна з коридора першого поверху. Мабуть, і садівник Корибко залазить сюди так, коли треба йому весною обмазувати вапном стовбури дерев, а восени збирати стиглі плоди.

Довгі, дуже довгі тут, у радпартшколі, коридори. Всі вони, крім найвищого, на третьому поверсі, сполучаються. Мені легко обійти по коридору всю цю старовинну будівлю з темними крутими сходами, напівкруглими вікнами, скрипучими підлогами, затхлим монастирським запахом. Коридори на всіх поверхах низькі, склеписті, їх вікна з похилими, як у бійницях, підвіконнями виходять тільки в грушевий сад. Де-не-де з капітальних стін виступають, загороджуючи наполовину прохід, вибілені вапном квадратні печі з важкими чавунними дверцятами на гвинтах, з вузенькими піддувалами.

Курсантська кухня в цьому корпусі з'єднана з іншими приміщеннями довгим коридором, який проходить через усі підвали. Невесела туди прогулянка, особливо одному: низькі склепіння, підлога вимощена кам'яними плитами, жодного вікна на волю, тільки маленькі вугільні лампочки тьмяно горять біля самої стелі, кидаючи нерівне світло на пооббивані залізом, важкі, з круглими вічками двері комор та дров'яних сараїв. Добра половина сараїв пустує.

У крайньому від кухні влаштувався садівник Корибко. Він ховає там свої граблі, сапки, ножиці для стрижки чагарників, а на стелажах у нього лежить квіткове насіння. Прохід у кухню мені показала тітка того самого дня, коли я забрав у неї ложки. Ми пішли з нею в кухню вдвох, там вона заговорилася з кухарем, а я помчав назад з казанком гречаної каші в руках. Пробігаючи по коридору, я помітив, що двері одного сарая відчинені, і зазирнув туди. Під стіною, сивий і зморщений, сидів на ослінчику Корибко і сухими тремтячими руками гострив сапку. Так було несподівано зустріти його тут, під землею, що я навіть злякався.

Все це я пригадав у ту мить, коли ми з Марущаком підходили до будинку радпартшколи, звідки все виразніше долітав до нас тремтячий звук дзвону.

Я уявив собі, який він, цей будинок, тепер, уночі, коли немає в ньому жодної душі, тільки цей загадковий дзвонар та порожні коридори тягнуться по поверхах. А що коли Марущак пошле мене одного на розвідку в глибокі монастирські підвали? «Ну його до біса! Не піду! Почекаю краще Марущака тут!» — подумав я, але було вже пізно.

Марущак легко відчинив двері і притримав їх. Тільки я переступив через поріг, він дав дверям нечутно причинитися і, випередивши мене, рушив у напівтемний вестибюль.

Спочатку здалося, що дзвін дзвонить в одній з кімнат першого поверху — чи то в їдальні, чи то в бібліотеці. Марущак затримався і хотів був рушити туди, але, похитавши головою, пішов по сходах угору. Зійшли вище, на площадку другого поверху, — дзвін лунав усе так само, і здавалося тепер — на другому поверсі.

Ось, нарешті, і третій поверх. Щільно зачинені дубові різьблені двері, що ведуть у клуб. Сходи підводять прямо до них. Повертаючи ліворуч, відчиняємо двері в коридор третього поверху, — калатання дзвона не стихло. Воно чулось тут так само, як і внизу, злегка приглушене, але виразне, однакової сили, неначе хтось, поки ми сходили вгору, переносив слідом за нами дзвін.

Я вже не міг витримати і, обережно витягнувши з кишені «зауер», наставив його на коридор. Марущак покосився на мене, помітив револьвер, але не сказав ні слова.

Кроків за два від засклених дверей стояла тумбочка днювального і поблизу від неї соснова табуретка. На тумбочці стояла лампа, прикрита абажуром з газет. Світло її падало на книжку в строкатій обкладинці.

Ніде далі електричного світла в коридорі не було. У відчинені вікна скісним промінням з внутрішнього подвір'я просочувалося місячне світло. На рівні вікон було видно верхівки старих груш. Дерева стояли нерухомо, криві, дуплисті, оточені з чотирьох боків стінами будинку під блискучим від місяця дахом.

Двері з коридора в курсантський гуртожиток були відчинені. Я побачив там у напівтемряві викликане тривогою безладдя на ліжках, поперекидані табуретки. З кімнат долітав до нас запах житла, людського тіла, чобіт. Ми пішли навшпиньках, дуже тихо, порипуючи дошками, намагаючись не злякати дзвонаря і знайти точно місце, звідки йде до нас цей деренчливий журний звук.

Але дивна річ — саме це й було найважче. Пройшли половину коридора — дзвін калатав біля нас, — поруч, але де саме — визначити було неможливо. Спочатку здавалося, що з-під дощок підлоги, потім — з печі, нарешті мені здалося, що з внутрішнього подвір'я, і я висунувся у вікно, але нічого там, крім дерев, не побачив.

Я міцно стискав свій «зауер». Палець лежав на спусковому гачку.

— Ану, тихше! — шепнув мені Марущак.

Я зупинився і затамував віддих. Тепер, у цілковитій тиші, калатання дзвона було чути ще виразніше. Марущак притулився пухом до міцної кам'яної стіни, що розділяла коридор і гуртожиток. Послухав, знизав плечима і, підійшовши навшпиньках до мене, ледь чутно прошепотів:

— Я цю чортівню розмотаю! — І, озираючись, запропонував: — Ану, ляжмо.

Лягли. Так було зручніше слухати.

Ще кроків з п'ятдесят до тупика, до тильного боку курсантського клубу, тягся перед нами помережаний смужками місячного світла коридор.

Марущак легко повернувся на бік і, відкривши затвор, зарядив гвинтівку. Прислухався. Дзвін калатав, як і раніше, — похмуро, набридливо.

Марущак схопився і кинувся до відчиненого вікна.

— Сволото, гадино, перестань дзвонити, чуєш? Я тебе знайду, сучий син, згадаєш тоді мої слова! — хрипко закричав Марущак і, підкинувши гвинтівку, пальнув туди, вниз, у листя дерев. Луна від пострілу, дуже сильна, гучна, рвонулася з вікон назад у коридор, і я теж, неначе мене хто підштовхнув, вистрілив слідом за Марущаком у сусіднє вікно.

Обидва ми дивились у вікна.

І динна річ: як тільки стихли постріли — калатання дзвона припинилося. Тихо стало навколо. Тільки десь далеко, на Видрівці, біля самої річки загавкали собаки.

Так мовчки простояли ми біля відчинених вікон з добрих п'ять хвилин, а потім вийшли надвір.

Днювальний чекав нас нетерпляче. Не встиг Марущак перелізти через огорожу палісадника, днювальний кинувся до нього і спитав:

— Ну, що?

— Нічого особливого.

— Ну, а яка ж чортяка дзвонила?

— Чортяка, чортяка! — пробурчав Марущак. — Який же це, брат, чортяка, як пострілу злякався? Чуєш — мовчить? Чорт, видно, безхвостий…

— Але ж як його впіймати?

— Нічого, наступимо йому на хвіст! Тільки ось помилка — даремно ми з Невєрова сміялися.

— А хто він? — не зрозумів днювальний.

— Невєров? Та з третього взводу комсомолець. Він минулого тижня стояв днювальним і ось теж вночі почув дзвін і розбудив з переляку хлопців у кімнаті. Розбудив, а дзвонити перестали. Ми з нього посміялись, а тепер, бач, — справа тут не проста…

— Треба буде розповісти Невєрову, — сказав днювальний.

— Ні, не треба. Давай умовимося — нікому ні слова, — строго відповів Марущак.

— А начальникові школи?

— Начальникові скажемо. І Полевому. А більше нікому. Домовилися?

— Гаразд!

Глянувши на мене, Марущак сказав:

— І ти, пацан, дивися — ні мур-мур.

— А навіщо мені?

— Навіщо не навіщо — нікому.

— Я піду, чуєш, Панасе? — втрутився днювальний.

— Добре. Йди. Але як тільки що — давай до мене.

Коли пішов днювальний, ми сіли на лавочку, і Марущак спитав:

— А розумієш ти, чому не треба роздзвонювати про це?

— Трохи розумію.

— Адже не інакше — нас хтось налякати хоче. Які ми, мовляв, хоробрі… І ось треба мовчати про це, поки не розмотаємо, а то як станемо дзвонити раніше, ніж треба, чутки підуть по місту.

Тут я раптом наважився і розповів Марущаку, як по нас з Маремухою стріляли в саду. Марущак слухав мене уважно. Чим далі я розповідав, тим його жорстке, загоріле і трохи вилицювате обличчя ставало серйознішим.

— Давно це було?

— На минулому тижні.

— І справді по-польському кричали?

— Авжеж. Як крикне: «Прендзе», і в нас — бах, бах. А ми — драла! Через огорожу!

— Це добре, що ти мені розказав. Зовсім інший табак тепер! Видно, комусь ми здорово поперек горла стали.

— А що ви кому зробили? — обережно спитав я.

— Та ось збираємося. Ти подумай — зібрали нас сюди з усієї губернії, молодих і старих. Кого з армії, кого з села. Багато хто з хлопців уперше книжку по-справжньому в руки взяв. Ну, візьми хоча б, наприклад, мене. Чим я був років сім тому? Із рогатки в собак стріляв та голубів у сильця ловив на соборній дзвіниці. Тільки підріс, а тут революція, знову війна — гетьман, Петлюра, Пілсудський, гади різні, не втрапиш зрозуміти. Взяв мене дядько з собою в червоні, а через рік викликає ескадронний. «Приймайте, — каже, — товаришу Марущак, взвод». Прийняв. А сам — чобіт чоботом. Вусів ще немає. Крикнеш «струнко!», а голос зривається, як у молодого півня. Ну й пішло! То бої, то лазарети. Поранено разів з п'ять. Біля Попельні як ударило розривною в бік, думав — кінець прийшов. Тепер далі. Кінчили воювати, послужив ще трохи, нові хлопці на зміну прийшли, думаю — додому пора. Викликає мене до себе воєнком. «Чи не хочеш, — каже, — Марущак, підучитися?» — «Хочу», — кажу. Ну й приїхав сюди. А тут за тиждень книжок перечитав більше, ніж за два роки в початковій школі. І книжки всі путящі, серйозні книжки. Скажімо, політекономія. Ти знаєш, що таке політекономія?

— Ні, не знаю.

Марущак докірливо похитав головою.

— А я знаю. Не всю, правда, а все ж знаю. А недавно ще не знав. Ось підучимося ми тут, поїдемо — хто в село, хто в район, хто на цукрові заводи, хто на залізницю. Все переворушимо. Куркулів притиснемо — запищать, людей порядних на працю підіймати будемо, Радянську владу зміцнимо, держися! Тепер подумай: дуже все це приємно панам різним, хто раніше господарював у цих краях?

— Не дуже приємно, — сказав я тихо.

— Отож, — сказав Марущак і ляснув мене по нозі. Долоня його зачепила дуло пістолета. Марущак доторкнувся до нього крізь штани ще раз і спитав:

— А де ти пугач цей дістав?

Я витяг пістолет і сказав:

— Та хіба це пугач? Це ж зауер!

Марущак взяв у мене пістолет і, натиснувши заскочку, витяг з рукоятки обойму. Він поклав її на лавочку і відтяг назад пістолетний ствол. І зразу спустив курок. У глибині ствола дзвінко клацнув бойок.

— Нічого. Пружина сильна. Тільки мастити та чистити треба частіше. А патронів багато?

— Штук з десять зосталося.

— Погано. Запасайся ще. Їх, мабуть, трудно дістати?

— Чого ж трудно? Від браунінга другого номера вільно підходять.

— Справді? — здивувався Марущак. — Тоді добре. Я цієї системи не зустрічав ще. Німецька, видно. За-у-ер! — сказав він повільно. — Авжеж, що німецька.

— Я його в одного хлопця на голубів виміняв. А той хлопець, коли німці з України тікали, на вулиці його біля семінарії знайшов. Видно, впустив зо страху який-небудь німець…

— Може, впустив, а може — викинув, щоб легше було вудочки змотувати, — погодився Марущак.

— Товаришу Марущак! — спитав я обережно. — А коли в комсомол вступлю, мені дозволять його в кобурі носити?

— А чого ж? Будеш комсомольцем, запишуть тобі в чопівську книжку номер — і все.

Помовчавши, Марущак з усмішкою спитав мене:

— Образився на мене тоді?

— Чого?

— Ну, чого! За те, що в зборів тебе попросили?

— Ну… пусте…

— Ти, брат, не ображайся. Дружба дружбою, а тютюнець нарізно. Сам розуміти повинен. Мало чого.

— Я розумію.

— Розумієш — значить, молодець!

І не встиг я отямитися від похвал Марущака, як він спитав:

— Ти давно в цьому місті живеш?

— З шістнадцятого року.

— Сюди, до нас, недавно переїхав?

— Недавно.

— А раніше нічого не чув про цей будинок?

— Один хлопець брехав мені, що тут нібито привиди, але я йому не вірю. Ще наш директор трудшколи Валеріан Дмитрович Лазарєв розповідав нам, що ніяких привидів на світі немає, що все це дурниці.

І я докладно розповів Марущаку про нашого любимого історика.

Марущак вислухав мене дуже уважно, а потім спитав:

— Видно, Лазарєв ваш дуже вчена людина?

— Ну, питаєте! Він усе знає. Де яка вежа, хто її побудував, в якому році. А про Стару фортецю скільки він нам всього нарозповідав… А про Устима Кармалюка!..

— От повів би ти мене до нього! Я люблю про старовину слухати! — сказав Марущак.

— Хочете, правда? Так давайте підемо.

— Ну й прекрасно. Він далеко живе?

— Не дуже. Біля Кишинівської, там, де комсомольський клуб.

— Завтра підемо?

— Підемо! — охоче погодився я.

Мені стало радісно, що я приведу до Лазарєва Марущака, цього здорового, плечистого курсанта у військовій формі. Хай Лазарєв побачить, які тепер у мене приятелі. Це не якийсь там Петько Маремуха. Це Марущак. Він Петлюру бив.