Будинок з привидами

Буржуазні забобони

На балконі у мене було не так уже й погано. Обвитий з двох боків диким виноградом, він нагадував альтанку. Просто на розхитані, випалені сонцем мостини я кинув солом'яний матрац, а речі сховав у ніші біля дверей, які вели в колишню поміщицьку їдальню. Там, порозкладавши на підлозі хрустливі матраци, влаштувалися курсанти. Можна було, звичайно, і мені лягти поруч з ними, але напівтемний зал з позабиваними знадвору віконницями не сподобався мені. Надто похмуро, прохолодно було в ньому.

— Е, та в тебе тут шикарно! — заходячи до мене в гості на балкон, сказав Коломієць. — Як у тропічному лісі. І ліани ростуть! — Коломієць помацав виноградну лозу, яка обвила залізний кронштейн, і, спершися на хисткі поручні балкона, подивився вдалину.

Дністра звідси не було видно: він протікав глибоко в лощовині, зате можна було добре розглядіти бессарабське село на тому березі.

— Знаєш що, друже? — сказав, обернувшися, Коломієць. — Мені тут рішуче подобається: пейзаж, повітря і все подібне, — словом, я оселюся з тобою. Не заперечуєш?

— А чого ж заперечувати? Бери перебирайся! — відповів я радо.

Коли вже зовсім смеркло, ми з Коломійцем поклали рядочком обидва матраци і полягали.

Кілька хвилин ми лежали мовчки. Над вухом у мене тоненько задзвенів комар. На бессарабському березі протяжно співали сумну молдавську дойну.

— Неначе ховають когось, — сказав я.

— Чого ж їм веселитися? — відповів Коломієць. — Тиснуть їх, бідолашних, румунські бояри, тиснуть жандарми, вони різні, — від такого, брат, життя краков'як не затанцюєш.

— А ти як думаєш — Бессарабія коли-небудь буде радянською? — запитав я у Коломійця.

— Рано чи пізно увесь світ піде нашим шляхом! — затягуючись цигаркою, мрійно сказав Коломієць. — А Бессарабія — тим більш. Це ж наш край. Ти ж знаєш, що румунські бояри по-шахрайському захопили її, коли ми генералів колошматили.

Налетів вітер, і верхівки тополь під балконом тихо зашелестіли, заскрипів флюгер на даху. Вітер обдав мене тютюновим димом. Коломієць лежав на своєму матраці, до підборіддя натягнувши ворсисту солдатську ковдру. В зубах його тлів вогник цигарки. Він міцно стискав її білими зубами, як старий справдешній курець. Я позирав скоса на Коломійця і заздрив йому: тільки на три роки він старший за мене, а бач який. От я ніяк не можу навчитися курити, скільки не починав, і все кидаю. Яка радість ковтати гидкий тютюновий дим? Довго після нього в роті неприємно, гидко, в горлі дере і їсти не хочеться. Яка б не була смачна їжа — все одно неначе папір жуєш.

— Добре йому, чортові, було тут! Сам, а такий будинок мав! — сказав Коломієць.

— Кому? — не зрозумів я.

— Та отому, Григоренку.

— Кому, кому?

— «Кому, кому?» Поміщикові тутешньому, Григоренку.

— Який це Григоренко? Ти його знаєш?

— Ще б пак! — усміхнувся Коломієць. — Щосуботи до нього в гості приїжджав, а на цьому балконі ми чай…

— Ні, справді. Ти його не знаєш?

— Звідки я його можу знати? От дивак! — розізлився Коломієць. — Що я — з поміщицького роду чи ісправник якийсь? Мені сьогодні Шершень розповідав, що в цьому маєтку був пан, на прізвище Григоренко.

— А чи не лікарем він випадково був?

— Він?.. Стривай… стривай… Шершень мені щось говорив і про лікаря. Дай пригадати. Ні, цей поміщик не був лікарем, а в нього брат був у місті — доктор медицини чи щось у цьому роді. А ти що — знаєш його?

— Ще б пак!

І я розповів Коломійцю, за що був розстріляний більшовиками лікар Григоренко.

— Глянь, мерзотник який, — здивувався Коломієць. — Значить, обидва братики були нашими ворогами! Один більшовиків Петлюрі виказував, а другий і досі людей на тім боці мучить.

— А хіба поміщик на тім боці?

— Ну!.. В тому ж і фокус, любий. Його звідси, з маєтку, як Радянська влада встановилася, селяни вигнали, маєток — під радгосп, а він зібрав манатки та й перемахнув на другий берег. І живе зараз у бояр приспівуючи. Адже й на тім боці його маєток.

— Що, видно звідси?

— Еге ж. Все його, власне… А племінничок живий, виходить? У мідника, кажеш, працює?

— Еге. У Захаржевського.

— Всі вони, сучі діти, оробітничуються зараз! — сказав Коломієць. — Без стажу їм заріз. Ні у вуз вступити, нікуди. Ось і підстроюються.

— Той Котька в радпартшколу ходить.

— А що йому робити в радпартшколі?

— Він до садівника Корибка ходить…

— Стривай, я цього панича, здасться, бачив… Він такий смуглявий, спритний?

— Еге ж, еге!

— Ну, значить, він самий. Я прийшов якось у спортзал і бачу — на брусах незнайомий парубчак розгойдується. «Що вам, — кажу, — громадянине, тут потрібно? Стороннім, — кажу, — сюди вхід заборонений». А він закинув ноги на бруси і відповідає: «Я, — каже, — не сторонній. Я до вашого співробітника, садівника Корибка, прийшов». Значить, він і є останній з могікан?

— Він зовсім не Могікан, його прізвище Григоренко…

— Ох, Василю, Василю! — засміявся Коломієць. — Та ти, я бачу, зовсім неосвічений. Дивак-рибак.

— Гей, Микито! — долинув з кімнати чийсь глухий голос. — Ти скоро заснеш у своїй шпаківні? Сам не спиш, то хоч людям не заважай…

Не звертаючи уваги, Коломієць вів далі:

— Чому я назвав цього Григоренка останнім з могікан — ось запитання? А тому, що він є останній нащадок вимираючого класу поміщиків і феодалів. Таких суб'єктів на нашій землі більш не буде. Зрозумів?

Я нічого не відповів. Не хотілося, щоб з кімнати, де спали курсанти, крикнули й на мене.

На тому боці Дністра все ще співали протяжну дойну. З голови не виходило сказане Коломійцем про Григоренка. «Поки я тут працюю, — подумав я, — цей тип відбиватиме у мене Галю. А Галя, може, до сьогодні ще не знає, що я виїхав, що мене немає в місті. Треба буде обов'язково написати їй листа!» — вирішив я, засинаючи.

Та минуло багато днів, а я все ніяк не міг написати Галі. Вранці, тільки сходило сонце, я біг до Дністра, роздягався на скелях і з розгону стрибав у бистру воду, пирскав, мився у ній, проганяючи рештки сну, потім мчав у їдальню, де бряжчав уже посуд. Годували нас вранці просто, але ситно — мамалигою. Давали мамалигу з різними приправами: то з кислим молоком, то з холодним компотом із сушених фруктів, то з учорашнім холодним борщем, то поливали сметаною, то приносили її на стіл у свіжому парному молоці вранішнього удою, то накладали в миски, присипавши рум'яними вишкварками, які шкварчали в роті.

І щоразу вона була смачна, розсипчаста, гаряча, сліпучо-жовтого кольору, паруюча, запашна! Вона підносилася жовтими брилами в глибоких алюмінієвих мисках, привезених нами з міста.

Добре поївши мамалиги, не можна вже було вештатися без діла. Робота так і прилипала до рук, весела, дружна робота біля молотарки, серед запахів свіжої пшениці, під пісні сільських дівчат, шарудіння паса, посапування задимленого локомобіля на радгоспному току, під гарячим літнім сонцем, за кілька десятків кроків од швидкого й прохолодного Дністра.

На обід нам теж подавали мамалигу, але тільки вже замість хліба — до першого і до другого. Кухар різав її, густо зварену, плиточками і, поки ми купалися після роботи, розставляв плиточки цієї мамалиги біля кожної миски.

Після обіду бувало так жарко, що не можна було всидіти в розпеченому сонцем будинку. Ми розходилися по радгоспному саду й відпочивали, — хто яа густій траві під високими тополями, хто в порожніх прохолодних коморах на оберемках сухого торішнього сіна. Тихо ставало в пообідній час у радгоспі: пастухи гнали всю худобу до Дністра, корови стояли там по коліна в воді, інколи обмахуючись хвостами від настирливих ґедзів, коні ясували в стайнях овес. Увесь величезний радгоспний двір заставлений був порожніми підводами. Засипавши коням корм, конюхи йшли в село, хто в сад.

Гарно було лежати після обіду де-небудь під деревом на траві і бачити, як тремтить за кілька кроків од тебе розпечене сонцем повітря, як повільно пропливають по чистому небу випадкові прозорі хмаринки, слухати, як дзеленчать дзвіночками корови біля Дністра, як продзвенить і стихне десь вдалині на тому боці дзвіночок візника-балагули.

Зручно було лежати так на м'якій траві і відчувати, як ниє стомлене за день тіло. Радісно було розглядати подряпані соломою загорілі руки, — я вже понатирав на долонях чималенькі мозолі. Приємно було усвідомлювати, що хліб, який ти зараз їси, вже не батьківський, а зароблений тобою, що смачну розсипчасту мамалигу кухар Махтейович подає тобі на обід по праву, тому що ти, так само як і інші курсанти, заробив її оцими подряпаними руками. Славно було лежати під високою гостроверхою тополею, думаючи про те, що ти починаєш жити самостійно, що перед тобою відкрита дорога у велике й таке заманливе життя.

Звичайно, варт мені було тільки вмоститися десь на відпочинок під тополею або під густими кущами жасмину, як у ту ж саму мить невідомо звідки з'являвся радгоспний пес Рябко, чорної і білої масті, з понадрубуваними вухами і кудлатим хвостом, обліпленим реп'яхами. Вже здалеку, підходячи, Рябко дивився на мене лагідними очима, крутив хвостом і всіляко намагався підмазатися, щоб я дозволив йому лягти біля моїх ніг. Але в Рябка були блохи, тому я негайно ж відганяв пса далі. Він розтягався де-небудь недалечко в холодочку, поклавши на брудні лапи мохнату морду з чорним носом, і, висунувши сухий від спеки язик, важко дихав. Скоро він заспокоювався, заплющував очі і починав дрімати. Я намагався читати «Політграмоту», яку мені дав Коломієць, але читалася вона по обіді дуже погано. Я багато дечого не зрозумів, що було написано в цій книжці, і весь час думав про Галю.

«Ось відпочину трохи, — думав я, — піду в червоний куток і напишу Галі листа, великого, ніжного». Я уявляв собі, як здивується Галя, одержавши від мене листа, і поступово з думками про неї засинав. Прокидався я з важкою від спеки головою. Гомоніли біля будинку, граючи в городки, курсанти. Надворі стояв уже вечір.

З тієї ночі, як я сполохав у бур'янах під парканом невідому людину, в радгоспі було спокійно. Однак у сусідніх селах банди подекуди хуліганили: одну по одній пересилали їх на наш бік через Дністер румунські бояри. Приходили бандити і з Польщі. Самі вони не наважилися б діяти так нахабно, коли б за спиною в їх хазяїв — польської і румунської буржуазії — не стояла світова буржуазія.

Готуючи новий напад на Радянську країну, капіталісти цих країн підбирали до своїх рук усяку погань, яку народ вигнав за кордон і яка ненавиділа Радянську владу. Найчастіше бандити переправлялися на радянський берег в темні непогожі ночі і розтікалися по сусідніх селах. Вони з'єднувалися з місцевими куркулями, з колишніми петлюрівцями, грабували на дорогах проїжджих, нападали на сільради, на комітети незаможних селян, підпалювали хати бідняків, убивали комуністів. Чим ближче було до осені, тим нахабніші ставали бандити: вони знали, що на полях зібрано великий урожай, що селяни живуть краще, ніж раніше. А хазяї бандитів хотіли, щоб усе було навпаки — щоб знову повернулися на ці багаті землі з-за кордону пани й поміщики, щоб наш радгосп, де працювали зараз курсанти, знову став панським маєтком.

Боячися провадити відкриту боротьбу проти Радянської влади, іноземні капіталісти намагалися шкодити нам через своїх посильних — бандитів.

Озброєні ручними кулеметами англійської системи Шош і Льюїс, обвішавши пояси ручними гранатами, з бумажниками, набитими американськими доларами, бандити ночами швендяли по дорогах. Вдень вони ховалися в лісах, у коморах у місцевих куркулів, у глибоких погребах під куркульськими хатами.

До радгоспу бандити боялися підбиратися, — видно, знали, що у всіх нас є гвинтівки. Одначе з усього почувалося, що наш радгосп — перше на березі Дністра соціалістичне господарство, в якому працює багато комуністів і комсомольців, — не дає ворогам спокою. Був на румунському березі Дністра горб, з якого легко можна було розгледіти радгоспний тік. Часто на цьому горбі проїжджі поміщики зупиняли свої фаетони, кабріолети і довго дивилися в бінокль, як іде в радгоспі молотьба.

А молотьба йшла добре — все більше й більше тугих важких мішків із свіжою пшеницею звозили ми в комори. За током виростав величезний ожеред: цілі дні до нього підгрібали обмолочену солому, тягли її оберемками нагору. З цього ожереду можна було побачити містечко Вітовтів Брід, розташоване за двадцять кілометрів, біля самого румунського кордону.

Після двох тижнів праці в радгоспі, в суботу, я одержав свою першу плату — одинадцять карбованців тридцять сім копійок. Спочатку я вирішив приберегти всі гроші до повернення в місто, але потім не втримався і пішов у сільський кооператив. Там я купив собі півфунта маківників, рожеву реп'яхову олію, щоб краще лежало волосся, гребінець у шкіряному футлярчику і флакон одеколону «Конвалія». Ідучи назад, я нюхав одеколон і, коли вже підходив до радгоспу, біля стаєнь не втримався, відкрив пробку і вилив собі на долоню трохи одеколону, побризкав ним вишиту сорочку, натер обличчя. Одеколон був міцний. Щипав так, що в очах потемніло. Сяк-так» засунувши флакон у кишеню, я побіг, зажмуривши очі. Тепер мені хотілось, щоб одеколон швидше вивітрився. Не встиг я пробігти й десяти кроків, як наткнувся на чиюсь простягнену руку. Розплющивши трохи одно око, я побачив крізь сльози Коломійця.

— Ти що, любий друже, в піжмурки граєш? — спитав Коломієць весело. Але в ту ж мить обличчя його змінилось, і він, широко роздуваючи ніздрі, став нюхати повітря. Потім, узявши мене за плечі, Коломієць понюхав мою сорочку і грізно спитав:

— Ти, здається, надушився, парубче?

— Надушився, — відповів я безтурботно, витираючи сльози. — Пахучий одеколон, правда ж? «Конвалія» називається.

— Це що за буржуазні забобони!? — закричав Коломієць. — Надушився! Та ти, може, завтра ще галстук надінеш або комірець? Хто це тебе напоумив?

— А що — хіба не можна? — спитав я тремтячим голосом.

— Він ще питає — гляньте! — сказав Коломієць. — Та ти що, любий, дурником прикидаєшся? Хочеш, щоб ми тебе на курсантських зборах за ці відрижки минулого проробили?

— Але ж я не знав, що не можна душитися одеколоном. Я думав: якщо одеколон продається в кооперативі, — значить можна купити його і надушитися.

— «Продається в кооперативі», — передражнив мене Коломієць. — Горілка теж продається в кооперативі, так що — ти завтра, може, й горілки нап'єшся? Одеколон, брат, — це буржуазна штучка, ним золота молодь користується — лорди всякі, аристократи, а тобі, робітничому підлітку, ця розкіш не потрібна.

— Які лорди?! — скрикнув я. — Хіба в нас є лорди? Коломієць сказав недбало:

— Ну, не лорди, так непмани всякі, у кого грошей багато. Приватний капітал, словом. А ти — робітничий підліток. Зрозумів? Ти в комсомол хочеш вступати. І я тобі, як другові, раджу, — не як комсомолець позапартійному, а як другові, зрозумів? — ти дур цей викинь з голови. Одеколон, галстуки і всякий інший мотлох — це міщанство, і я раджу тобі забути про це, інакше тобі комсомолу не бачити.

Він так мене «накачав», що я зразу ж пішов з радгоспу «провітрюватися». За багато кроків я обходив курсантів, які попадалися мені назустріч, боячися, щоб вони не підняли мене на сміх за те, що від мене пахне «Конвалією».

В тінистому яру, який спускався до Дністра, до мене підбіг Рябко, крутячи хвостом. Шкода мені було розставатися з одеколоном, але іншого виходу не було. Я витяг флакон з кишені, відкрив пробку і вилив увесь одеколон на скуйовджену, запорошену дорожньою пилюгою Рябкову шерсть. «Щоб не пропадало!» — вирішив я. Рябко, не підозріваючи чогось поганого, радо заскавучав і, думаючи, що я кинув йому їжу, взявся нишпорити носом по землі, але потім насторожився, повів носом і зробив стойку, дивлячися назад так, неначе йому на спину сів джміль. Нарешті наважившися, Рябко лизнув змочену одеколоном шерсть, опікся і, підігнувши хвоста, помчав з скавучанням назад у радгосп. З кожпого хвилиною він скавучав усе голосніше, неначе йому перебили ногу, і рантом загавкав. Мені стало шкода Рябка. «Тварюка ти, Васько! — подумав я про себе. — Ну що тобі поганого зробив собака?» Мене мучили докори сумління, і я твердо вирішив під час вечері назбирати якомога більше кісток і знову повернути до себе Рябкову любов.

Біля Дністра я роздягся, довго махав сорочкою, провітрюючи її, потім скупався і добре вимив обличчя, щоб зовсім знищити запах одеколону, Ідучи назад, я зустрів Полевого.

— Купався, Манджура? — спитав Полевой.

— Трохи.

— Ну, ходімо зараз на тік, подивимося, як механіки розбирають молотарку.

— А що — хіба вона поламалася?

— Та поки що не поламалася, але підшипник у ній щось заїдає, от я викликав робітників із заводу подивитися, що і як.

Ледве встигаючи за Полевим, я обережно спитав його:

— Скажіть, товаришу Полевой, чому в кооперації продають буржуазні забобони?

— Які буржуазні забобони? — насторожився Полевой.

— А одеколон?

— Одеколон… А що таке?

— Ну ось, комсомольцю, скажімо, душитися ним не можна?..

— Загалом кажучи… Ні, чому? Після бриття, скажімо, з метою гігієни. А навіщо тобі потрібен одеколон? Бороди у тебе ще немає.

— А як виростуть вуса, тоді можна?

— Що можна?

— Одеколоном душитися?

— А чого ж не можна? Душися собі на здоров'я, якщо грошей багато.

Тепер мені стало досадно, що я послухав Микиту і вилив такий дорогий одеколон. Карбованець сорок копійок гилив псові на спину. Навіщо? Побоявся, що мене «пророблять». Не треба було слухати Коломійця.

На радгоспному току, порозстилавши біля молотарки рогожеві мішки, два робітники перебирали чавунні деталі. Коли ми підійшли ближче, в одному з них я впізнав Козакевича, ливарника з заводу «Мотор». Він стояв навколішки перед колінчатим валом і проміряв його діаметр.

Замаслена кепка Жори Козакевича була зсунута на потилицю; полиняла від сонця, колись синя, а тепер уже блакитна блуза-толстовка щільно облягала його широкі лопатки.

— Ну що, серйозна справа, товариші? — спитав Полевой.

— Якщо бабіт і ковальське горно є, — сказав Жора, встаючи, — заллю наново підшипники, а товариш ось підшабрить — і всьому кінець.

— Бабіт є, — сказав Полевой, — а горно в коваля в селі попросимо. Як довго триватиме?

— Ремонт? Не дуже довго. День-півтора. Словом, як-небудь швиденько упораємося! — сказав Жора і, помітивши, що я розглядаю його, спитав: — А ти чого, хлопче, чого вставився на мене?

— Я був одного разу в клубі, як ви поклали на обидві лопатки приїжджого борця Жегульова, — відповів я, розгубившись.

— Ось воно що! — протяг Жора весело. — Ти, значить, борець теж? Ну що ж, дуже приємно, будьмо знайомі! — І він простяг мені важку смугляву руку.

Я незграбно подав свою, а Полевой, що стояв рядом, посміхнувся. Я був радий, що познайомився з Жорою.

За вечерею Козакевич сказав мені, що завтра ввечері, після закінчення ремонту, він думає виїхати в місто. Він погодився взяти від мене лист і опустити його в місті в поштову скриньку. Зразу ж після вечері я пішов у червоний куток і став складати там листа до Галі.

Кінчивши писати, я промокнув лист старим номером газети «Беднота» і, перш ніж вкласти списаний аркуш в конверт, вийняв з кишені флакон з-під одеколону «Конвалія». На дні матового флакона збереглося ще кілька краплинок прозорої зеленкуватої рідини. Я відкрив пробку і покропив рештками одеколону лист. Знову гарно запахло навколо. Щоб цей приємний запах не вивітрився, я мерщій заховав лист у конверт і, провівши по його блискучих краях язиком, щільно й наглухо заклеїв його.