Будинок з привидами

Кафе Шипулинського

Біля самого в'їзду на Новий міст, під кам'яним бар'єрчиком, сиділа на ослінчику перекупка. Голова її була запнута чорною шерстяною хусткою. На камені стояв з верхом насипаний насінням кошик.

— Дві склянки! — сказав я і з болем у серці подав перекупці паперовий карбованець.

Спочатку вона відрахувала здачу. Я сховав мідяки і відтяг кишеню штанів. Перекупка всипала туди одну по одній дві скляночки запашного насіння.

Лузаючи його і спльовуючи лушпиння через поручні, я повільно пішов по дерев'яному тротуару мосту. Лушпиння довго летіло вниз. Ось воно торкнулося води і ледве помітною білою цяточкою попливло за течією. Маленькі, вкриті ґонтом будиночки стояли над скелями біля зелених берегів річки і були схожі на сірникові коробочки, скинуті зверху.

Дуже довгим здався мені сьогодні міст; поскрипували під ногами його вичовгані дошки, і, коли я побачив у щілину між ними ріку, що блиснула далеко внизу, ще неспокійніше стало на душі. Так було радісно, коли я дізнався, що Полевой співчутливо ставиться до мого бажання вступити в комсомол, і так стало неприємно після того, як мене попросили із зборів…

А може, всі вони в якийсь спосіб дізналися, що я забрав ложки, і просто вигадали нагоду, щоб прогнати мене із зборів?

Навіщо я продав ложки? Тепер цей гріх буде переслідувати мене все життя…

Та незабаром смачне, добре підсмажене насіння трохи одвернуло мене від тяжких думок. Я згадав про Галю. Обіцяв бути в неї вчора, але не прийшов. Треба піти до неї зараз, покликати її в місто.

А вже через годину ми вдвох сиділи у відкритому літньому кіно на бульварі і дивилися цікаву картину «Господар чорних скель». Лава була висока, із спинкою, — сидячи на ній, я не міг дістати до землі і вільно махав ногами. Позаду в схожій на голубник будці тріщав апарат, а з квадратного віконечка, прорізуючи пітьму, вихоплювався яскравий промінь світла. З обох боків площадки чорніли високі дерева, і звуки рояля, який деренчав десь збоку від екрана, заглушувались у їх глибокому листі. Небо над нами було зоряне, темно-синє.

Галя дивилася на екран мовчки, тільки коли з'являлися написи, вона швидким шепотом прочитувала їх, а коли я хотів одного разу допомогти їй читати, вона махнула рукою й цикнула, щоб я не заважав. Я скоса поглядав на Галю, на стрижене її волосся, на трохи кирпатий ніс, на чисті, гладенькі щоки, на маленькі рожеві вушка з проколами для сережок і радів, що сиджу поруч неї і квиток на її місце лежить в кишеньці моєї сорочки.

Мені дуже хотілося, щоб десь тут узявся Котька Григоренко. Ото, мабуть, скривився б, побачивши нас разом!

Уже коли почалась остання частина і бородатий господар чорних скель, розшукуючи човен, став бродити по кам'янистому берегу моря, подув вітер, і дерева навколо на бульварі зашелестіли, верхівки їх, поскрипуючи, захиталися в різні боки, а біле полотно екрана надулося, як парус, і стало здаватися, що на морі й справді буря, що білі хвилі б'ють у скелі не на екрані, а десь біля нас, — у шумі вітру мені навіть почувся їх гуркіт.

— Холодно, — сказала Галя, щулячися і притискаючися до мене.

Спочатку я хотів відсунутися, але потім посмілішав і просунув свою руку Галі під лікоть, взяв її під руку.

— Не треба, — прошепотіла Галя і висмикнула руку.

Я не знав, що відповісти їй, і пошкодував, що не прихопив з собою сукняної курточки. Я зміг би віддати її Галі.

Піаніст останній раз гучно вдарив по клавішах, і на всіх стовпах одразу спалахнули лампочки. Розхитувані вітром, вони кидали нерівні смуги світла на публіку, гілки дерев шелестіли все більше, а коли ми увійшли в темну алею, що вела вниз до місточка, цей шум листя посилився, і здавалося, що ми йдемо по запущеному, безлюдному лісу.

На мосту стало зовсім холодно. Вітер продував наскрізь скелясту й глибоку долину ріки. Галя раз у раз притримувала рукою волосся, обсмикувала спідницю, матроський комір її блузки підіймався. Я держав Галю за руку і йшов швидко, щоб скоріше пройти цей довгий, перекинутий через прірву на шести кам'яних биках високий міст.

— От дме! — сказала Галя. — Як восени.

— Нічого, — сказав я. — У місті буде тихше, це на мосту тільки холодно так.

У місті, за високими стінами будинків, у вузенькій вуличці і справді стало тихше. Вітер гуляв угорі, над дахами, і чути було, як попискували там жерстяні флюгери та інколи хлопали кватирки.

За поворотом починалася центральна вулиця — Поштовка. З відчинених дверей ковбасної вихоплювалося на тротуар яскраве світло. Я обмацав ще раз у кишені гроші, і тільки ми порівнялися з ковбасною, сказав Галі якомога недбаліше:

— Знаєш, я зовсім змерз… Давай зайдемо…

— Куди? — злякано перебила мене Галя і подивилася на вітрину ковбасної.

— Ні, не сюди… До Шипулинського!

— До Шипулинського? Не треба. Іншим разом коли-небудь зайдемо.

— Підемо зараз! — заблагав я. Мені дуже хотілося повести Галю до Шипулинського не потім, не завтра, а саме в цей холодний, вітряний вечір, саме сьогодні витратити всі гроші.

— Ой! Я ж зовсім забула! — засміялася Галя. — Ми ж тоді говорили про кондитерську, і ти запам'ятав, правда? Ти думаєш, я й справді хочу піти туди? От дивак!

— Я нічого не думаю. Просто мені хочеться… кофе… — сказав я ображено.

— Вже пізно. Як я додому буду повертатися?

— Нічого, я тебе проведу.

Галя по думала хвилинку, а потім зразу наважилася:

— Ну добре, пішли.

Ми обережно ввійшли в кондитерську і сіли за самий крайній столик, біля вітрини. Можна було, звичайно, сісти ближче до буфету, але там за довгою стойкою, в шовковому рожевому платті, в білому мереживному фартусі, господарювала красива жовтоволоса пані Шипулинська. Мені не хотілося, щоб вона прислухалася до нашої розмови.

Кілька хвилин ми просиділи мовчки. Галя розглядала картини, розвішані на стінах, а я почував себе тут не дуже добре. Мені було страшнувато заговорити з Галею голосно у цій порожній кондитерській, залитій таким незвичайним світлом газових ламп.

Ніде більше в місті їх не було, тільки у Шипулинського вони збереглися — газові жарові лампи, підвішені до стелі на позолочених ланцюгах.

Шипулинська мовчки, не дивлячися на нас, витирала чистою ганчіркою буфет. Мені набридло чекати, і я кашлянув.

— Франеку! — гукнула за перегородку Шипулинська.

Звідти в добре випрасуваному чорному костюмі вийшов рожевощокий, злегка лисуватий Шипулинський. Він подивився в наш бік і тихо, але так, щоб ми чули, сказав дружині:

— Чому ж ти не сказала, що тут клієнти?

— Я думала, що ти сам знаєш про це!.. — відповіла Шипулинська і відсунула на край стойки високу, на тонкій ніжці вазу з фальшивими яблуками з пап'є-маше.

Легко розмахуючи руками і піднявши голову, Шипулинський не поспішаючи підійшов до нашого столика. Трохи примружившись, він подивився спочатку на Галю, потім ковзнув поглядом по мені, і я швидко сховав під стіл ноги в запилених сандаліях.

— Що бажаєте замовити, молоді люди? — спитав пан Шипулинський. Дивлячись на Галю, він додав: — Що завгодно панночці?

Галя почервоніла і, киваючи на мене, тихо сказала:

— Я не знаю. Ось…

— Дайте нам!.. — сказав я зривистим голосом і поперхнувся. — Дайте нам кофе і потім тістечок…

— Яке кофе бажають молоді люди? По-варшавському, по-віденському, а може, чорне…

— А все одно! — сказав я, але Галя поправила мене:

— Ні, чорного не треба.

— Добре! — погодився Шипулинський. — Я запропоную вам по-варшавському. Це смачніше. А тістечка які?

— Мені наполеон, — сказала Галя.

— А мені все одно! — відповів я.

— Словом, я подам, а ви самі вже виберете, — вирішив Шипулинський і, човгаючи лакованими туфлями, пішов за перегородку. І зразу задзвенів там склянками.

Тепер я почував себе легше. Кофе було замовлене, тістечка теж — зараз треба було чекати, їсти, а потім розплачуватися. Я вже зігрівся тут, у теплій кондитерській, і забув, що на вулиці вітер.

— І ти дивися, як він сам вправляється, — перегинаючись через стіл, тихо шепнула мені Галя, і один локон упав їй на лоб.

— Ще б пак, — відповів я. — Він не хоче брати прислуги, щоб податку не платити.

— А хіба в кого немає прислуги, той податку не платить?

— Платить, але менше! — сказав я зовсім пошепки, тому що до нас уже наближався Шипулинський з блискучим підносом у руках.

Кофе він приніс у срібних підстаканниках, зверху в кожній склянці плавали підбиті, злегка схожі на розтоплене морозиво вершки, а на блюдечках лежали маленькі позолочені ложечки з крученими ручками.

Галя взяла ложечку і опустила її в склянку.

Шипулинський пройшов ще раз за перегородку і швидко повернувся назад.

«Навіщо стільки?» — мало не закричав я.

Шипулинський приніс і поставив на стіл вазочку, на якій був розкладений добрий десяток тістечок. Тут були й наполеони, і еклери, і високі корзинки з рожевим кремом та вишенькою зверху, і плоскі яблучні тістечка.

«Нам не треба стільки тістечок! Нам тільки два треба! Тільки два! У нас не вистачить грошей розплатитися за все!» — хотілось крикнути мені, але я нічого сказати вголос не міг, а проклятий Шипулинський, неначе відчуваючи, що йому можуть повернути тістечка, швидко цокаючи каблуками, пішов за перегородку.

Зовсім розгублений, я мацав у кишені гроші і не знав, що робити. Я пошкодував, що ми прийшли сюди; я з задоволенням повернув би назад і кофе, і тістечка, тільки б забратися без скандалу. Адже коли в мене не вистачить грошей, Шипулинський не випустить мене звідси і вимагатиме, заставу, а що я йому залишу в заставу — сорочку, штани, поясок? А потім — яка це буде ганьба перед Галею!

А Галя, не почуваючи мого хвилювання, сиділа спокійно і маленькими ковтками пила кофе.

— А ти чого не п'єш? Пий! — сказала вона.

— Мені не хочеться! — буркнув я.

— От тобі й раз — не хочеться! А чого ми тоді прийшли сюди? Пий! — Вона підсунула мені склянку кофе і спитала: — Тобі яке тістечко?

«Ех, будь-що-будь!» — подумав я, зажмурився і сказав через силу:

— Яке хочеш…

— Ну, я тобі покладу заварне, воно смачне, і всередині крему багато. Їж.

Я відколупував потихеньку ложечкою шматочки від цього жирного тістечка і од хвилювання не відчував навіть смаку жовтого крему.

— Їж, їж! — квапила мене Галя. — Інакше ми до ранку тут сидітимемо.

Майже силоміць я запхнув собі в рот шматочок тістечка і тільки хотів запити його кофе, як відчув себе зовсім погано.

За вітриною, на вулиці, впираючись обома руками в круглий залізний поручень, стояв мій батько. Кремезний, у білому полотняному костюмі, в солом'яному кашкеті, злегка мружачи очі, він дивився крізь скло мені у вічі; мені зразу захотілося залізти під стіл: батьків погляд палив мене.

Я опустив очі, і коли обережно підвів їх знову, батька за вітриною не було.

Він з'явився раптом і так само раптом зник у нічній темряві.

— Ти чого такий блідий, Василю? — спитала Галя, — Чи ти не застудився часом?

— Та нічого. В боку кольнуло! — збрехав я і з гуркотом відсунув назад важкий стілець.

Не знати звідки, біля нашого столика виріс Шипулинський.

— Молоді люди бажають розрахуватися? — ласкаво спитав він.

— Еге ж! — сказав я затремтілим голосом і, почуваючи, як по всьому тілу пройшов холод, подумав: «Ну, починається».

— Дві склянки кофе по-варшавському і… двоє тістечок, — дивлячись на вазу, ледве чутно прошепотів Шипулинський і, весело труснувши лисіючою головою, голосно сказав:

— Один карбованець сорок копійок!

Зразу повеселішавши, я швидко вийняв з кишені пом'ятий карбованець, розгладив його і потім висипав на мармуровий столик сорок копійок мідяками. Разом з монетами затесалося кілька насінин, але мені було соромно прибирати їх, і я, насунувши кепку і не озираючись, вискочив слідом за Галею на вулицю.

Все ще дув вітер, і знову стало нам холодно на вулиці, але тепер я вже не звертав уваги на холод.

Як добре, що все закінчилося благополучно.

Одначе я не міг забути про появу біля вітрини мого батька. Мені все ще здавалося, що батько підстерігає мене.

Повз ресторан «Венеція» і фінвідділ, повз руїни згорілого ще під час війни театру ми йшли вузенькою Кузнечною вулицею. Показалася вдалині величезна семиповерхова вежа Стефана Баторія. Внизу, біля підніжжя вежі, чорніла дірка. Це була Вітряна брама — проїзд у Старе місто з півночі. Як тільки ми ввійшли в неї і сховалися під низько навислим напівкруглим склепінням, наші кроки лунко застукали по бруку, а у вухах дужче засвистів вітер…

— Ого-го-го! — закричав я, і луна загула навколо, як у бочці.

— Тихше ти, божевільний! — крикнула Галя. — Подумають — тебе грабують! — І. рвонулась швидше вперед, до світлого виходу з вежі.

Внизу за вежею було зовсім безлюдно, ріка, віддзеркалюючи зірки, виблискувала біля самих ніг, кумкали на протилежному її березі жаби; дві наші хисткі, розпливчасті тіні швидко повзли по воді. Тільки проминули білі Турецькі сходи, які збігали по скелях вгору, до трудшколи, вдалі; ні над рікою замаячив чорний камінь. Широкий і гладенький зверху, обривистий по краях, неначе скинутий звідти, із скелі, він звис над водою, і здавалося — ось-ось хитнеться і гримне далі вниз. Підмиваючи камінь, ріка в цьому місці круто повертала. Вище тиха й спокійна, тут вона шуміла, і навіть тепер, у темряві, на її поверхні були помітні брижі і круги від маленьких вирів.

Підходячи до чорного каменя, я зіщулився і пошкодував, що не прихопив з собою з дому іржавого, але влучного «зауера». Місце, яке ми зараз проходили, було неспокійне, з поганою славою. Ще недавно тут пограбовано прохожого, і, зовсім голий, він насилу вирвався від бандитів і прибіг ховатися до нас у радпартшколу…

Ми пройшли чорний камінь, круча залишилася позаду; тепер ми наближалися до низенького, перекинутого на козлах через річку місточка. За місточком починалася Видрівка, до Галиного дому було зовсім недалеко. Раптом Галя смикнула мене за рукав і шепнула:

— Тихше. Хто це?

На місточку, спершися на поручні, стояв чоловік. Він дивився у воду, і ми його добре бачили звідси, знизу.

— Василю, — шепнула Галя. — Я боюся. А може, це бандит? Ходім назад.

— Куди?

— Кругом!

— Кругом?

— Еге ж, через польські фільварки.

Якщо зараз до Галиного будиночка нам залишилося яких-небудь п'ять хвилин ходу, то дорога на Видрівку через польські фільварки забрала б добру годину. Треба було пройти назад через Вітряну браму, Поштовку, Новий міст, потім зробити гак по темному бульвару, повернути до Підзамчого спуску.

… Людина на мосту заворушилася, і поручні мосту заскрипіли.

«Що буде, те й буде!» — вирішив я і нагнувся. В мокрій, росяній траві біля дороги я швидко знайшов важкий з гострим кінцем камінь і, затиснувши його в руці, шепнув Галі:

— Ходім!

— Мені не хочеться, Васько! Давай краще назад.

— Назад круча. Ти що — забула?

Галя нечутно пішла за мною. Я йшов по мосту тихо, намагаючися не човгати підошвами сандаліїв. Камінь я держав за спиною.

Чоловік біля поручня одразу ж повернувся і чекав нас.

Галя, щоб не залишатися позаду, втиснулася між мною й поручнями і своїм ліктем мимохіть виштовхувала мене на середину місточка, просто до цього незнайомого чоловіка. Тепер я вже намагався не дивитися на нього і чекав тільки крику: «Стій!»

До чоловіка залишалося яких-небудь два кроки, і тут я, наважившися, подивився в його бік.

Навскоси від мене, притулившись спиною до поручнів, з карабіном, опущеним дулом униз, стояв звичайний міліціонер.

Я зразу гучно тупнув ногою по дошках мосту і взяв Галю під руку.

«Тільки б він не помітив у мене каменя», — подумав я йдучи.

— Сірників немає, товариші? — несподівано спитав міліціонер.

Було приємно почути в цьому небезпечному місці голос людини, яка не могла зробити нам зла.

— Ми не куримо, — відповів я хрипко. — А насіння не хочете?

— Насіння? — перепитав міліціонер. — Якщо не шкода, давайте!

— Беріть, товаришу, — сказав я, висипаючи в теплі долоні міліціонера жменю насіння, і знову поліз у кишеню.

— Годі, годі! — зупинив мене міліціонер. — І так покривдив тебе. Дякую. Веселіше тепер стояти буде.

Обличчя в міліціонера було лагідне.

— На добраніч! — гукнув я, відходячи.

— Щасливої дороги! — обізвався міліціонер.

— Шкода, що він не завжди тут стоїть, правда? — сказала Галя.

— Не завжди хіба?

— Ну звичайно. Одну ніч постоїть, а потім тиждень не видно.

— На села їздять, бандитів ловлять — тому.

Кінчилися скелі, почався фортечний міст. Мовчки ми пішли по нерівній вузенькій греблі. Вода в річці спала, і зараз багато каменів, яких удень не було видно, стирчали зверху. За високим кам'яним мостом, що сполучає місто із Старою фортецею, глухо шумів водоспад. Ми підходили до Галиного будиночка. У темряві за деревами забіліли його стіни. Крайнє від мосту чорне вікно було відчинене. Біля самої хвіртки Галя спитала:

— Ти карбованець сорок Шипулинському заплатив?

— Ага!

— Ну, тоді візьми мою частку, — сказала Галя і простягла руку.

— Ти що?.. Смієшся?

— Нічого не сміюся. Візьми. У мене в гроші, а в тебе мало. Я ж знаю.

Я зовсім розгубився. Треба було показати Галі решту грошей, треба було сказати, що гроші в мене є ще й дома, а я тільки промимрив:

— Не хочу!

— Ну, тоді я з тобою посварюся!

— Якщо ти хочеш сваритися з-за… — почав я щось довге, але Галя, не дослухавши, наполегливо сказала:

— Візьми гроші, Васько, ну, чуєш?

І з цими словами вона всунула мені в кишеню дрібні гроші.

Не встиг я витягти цей дріб'язок назад, як Галя кинулася до хвіртки. Я побіг за Галею, але хвіртка грюкнула перед самим моїм носом.

— Я викину, Галю! Тут, біля воріт, і викину! — прошипів я навздогін, намагаючись не кричати голосно, щоб не розбудити Галиного батька.

— Ну й викинь! — вже здалека, з-за дерев, відповіла Галя. — На добраніч!