Будинок з привидами

Чавун тече

… Уже запалено вагранку, весело горять у ній соснові тріски, і легкий запах диму розноситься по майстерні. Та дим не страшний: в кутку великої кімнати проламано стелю, видно вгорі чисте синє небо, косий промінь сонця падає крізь цю діру на піщану підлогу ливарні, на червонувату купу гатчинського піску під стіною.

Як святково і чисто сьогодні у нас! Усі зайві речі, інструменти, листя з закуреними піщаними стержнями — шишками — усе це прибрано і лежить на столах у сусідньому складі. Тут, у невеликому залі колишнього казначейства, біля вагранки, на піщаній підлозі вистроїлося кілька рядів свіженьких дерев'яних рамок, покладених одна на одну і туго понабиваних піском. Зверху ці ящики-опоки мають однаковий вигляд — рівно з краями дерев'яних стінок зібраний пісок, круглі чорні лійки йдуть у глибину кожної форми.

Рядами стоять на піщаній підлозі маленькі ящики, розплатались між ними великі квадратні, поділені ґратчастими перегородками опоки. У них заформовані маховики. Важкі вони, ці великі опоки з маховиками: скільки праці пішло на те, щоб піднімати та опускати їх під керівництвом нашого інструктора Жори Козакевича.

Сьогодні в нас у майстерні перша відливка. Недаром Жора надів новий брезентовий костюм. Він обережно походжає між рядами опок, перевіряє, чи всюди є душники для виходу газів, раз у раз позирає, чи не загас вогонь у топці вагранки. Але вогонь не загас; видно крізь відчинені дверцята, як, звиваючись і зникаючи, горять білі стружки; як язички вогню перебігають угору, до тонко наколених скіпочок із сосни. Поверх скіпок накладені дрова. Як тільки вогонь запалає на повну силу, можна буде закрити наглухо піддувало, замурувати бокові дверцята і пустити дуття.

Вагранка прихилилася до стіни, вона стоїть на зігнутих стальних лапах, що упираються в цегляний фундамент.

Заради першої відливки ми змазали вагранку машинним мастилом, — вагранка зараз сяє, вилискує, чорна, черевата, святкова.

Лише півтора місяця минуло з того дня, як одвідав мене в лікарні Полевой, а скільки змін у моєму житті трапилося за цей короткий час! Думка про фабзавуч не давала мені спокою, ми з усіма хлопцями вирішили йти туди вчитися. Нас прийняли дуже легко, але коли стали розподіляти йо цехах, виявилося, що половина фабзавучників хоче бути ливарниками, а ця майстерня була найменша — на десять учнів. Я не знав ще тоді, що це за штука — ливарник, але став проситися саме в ливарну майстерню. Та ось лихо: Полевой відмовився направити мене в ливарню.

— Ти після операції, Василю, — сказав він, — а праця ливарника не з легких, це гарячий цех. Я без дозволу лікаря не можу тебе прийняти в ливарню, вибери собі щось легше.

Але я не здавався.

Гарячий цех! Скільки було в цьому слові загадкового, небезпечного! Плавити чавун, перетворювати тверді, важкі уламки старих машин у розплавлену яскраву рідину. Скільки було в цій роботі нового, невідомого, заманливого! Це зовсім інше, ніж виточувати в столярному цеху, як Петько Маремуха, дерев'яні ручки для соломорізок або випилювати ключі до дверей на лещатах у слюсарні, як Галя Кушнір. Я хотів бути ливарником, ще не знаючи докладно, що мені належить робити. Від Полевого я метнувся в міську лікарню, але там мені сказали, що лікар Гутентаг у відпустці. Цілу годину я бродив по алеях бульварчика на Дзвіничній біля його будинку, — я думав зустріти Євгена Карловича на вулиці, але його, як на гріх, не було; тоді я наважився і потяг ручку дзвінка біля його дверей. Відчинила мені дочка Євгена Карловича, дуже гарненька чорнява дівчина Іда. Вечорами вона любила стояти біля паркана лікаревого будинку, і я не раз нишком задивлявся на її смугляве, різко окреслене обличчя з високо піднятими бровами. Зараз Іда відчинила мені двері і, відповівши на мій уклін, так уважмо подивилася на мене, що я відчув, як швидко червонію.

— Що вам, товаришу? — спитала Іда.

Вона помітила моє збентеження. Я бачив далеку, сховану посмішку в її великих карих очах.

— Мені… до… Євген Карлович дома?

— Євген Карлович у відпустці і зараз не приймає.

— Та я не на прийом, а я… скажіть йому, що це Манджура питає. Лікар знає… Я в нього в лікарні лежав…

Іда пішла до дверей, залишаючи мене в прийомній самого, але біля дверей вона швидко повернулася на високих каблучках і, ще уважніше розглядаючи мене, спитала:

— Як ви сказали — Манджура? Це не вас бандити гранатою поранили?

— Мене… — признався я не без задоволення.

— Татку! — голосно закричала Іда з прийомної.

Вона сиділа в батьковому кабінеті весь час, поки я просив лікаря дозволити мені працювати в ливарні. Лікар написав папірець до Полового про те, що я вже зовсім здоровий. Я ніс цей папірець у фабзавуч і цілу дорогу думав, що Іда, мабуть-таки, закохалася в мене. Ще, чого доброго, мучитися почне, візьметься писати різні розчулені записки.

З довідкою Гутентага я потрапив у ливарню, і Козакевич, єдиний наш інструктор, став з місця в кар'єр навчати нас формовки. Цілі дні ми повзали під керівництвом Жори по вологому піску, видавлюючи в ньому колінами круглі ямки, — ми відформовували маховики для соломорізок, букси для возів і дверцята для грубок. Спочатку мені здавалося пустощами те, що ми робимо: подумаєш, робота — копатися, неначе пацан, у піску і бабки робити. Але потім, коли став наближатися день першої відливки, формовка здавалася мені дедалі цікавішою. Я вже потроху починав розуміти, чому так ніжно треба витягати вгору дерев'яні моделі, для чого так старанно треба пригладжувати стальною гладилкою кожен помітний горбочок на краях форми, навіщо треба вимітати кожну порошинку з глибоких темних канавок, які залишають у піску виступи моделі.

Я розумів, що формовка — це ще не головне, не найцікавіше, що найголовніше і найцікавіше буде попереду, коли почнеться відливка. Ось чому зараз, коли прийшов цей довгожданий день, я стежив за кожним кроком Козакевича і чекав, що ж буде далі.

Далеко, по той бік майдану, де поряд з заводом «Мотор» містився наш фабзавуч, розмірено вистукував заводський двигун. Там, у фабзавучі, вчилися зараз слюсарі, токарі, столяри, там, натискаючи ногою на педаль, крутив токарний верстат Маремуха, виточуючи на ньому з сухого ясена ручки для інструмента, там, на другому поверсі, зараз випилювала борідки ключиків Галя. Шумно там було тепер, у передобідній час, а у нас в ливарні стояла тиша, і чути було в цій тиші, як потріскують дрова на дні вагранки. Соснові тріски вже догоряли, вогонь охоплював тепер великі сухі поліна.

Жора Козакевич подивився на вагранку й сказав:

— Василю! А скажи-но мотористам, хай дають повітря, а сам з хлопцями сідай снідати.

Я вскочив у сусідню кімнату і зривистим голосом крикнув:

— Пускайте мотори!

Низенький інструктор-механік Гуменюк поколупався трохи біля старого автомобільного мотора системи Пежо і, натужившись, завів його ручкою. Мотор чхнув раз-вдруге і, нарешті, заторохтів, наповнюючи кімнату синюватим бензиновим димом. Поруч на дерев'яній підставці підносилася емальована, наполовину облуплена ванна з погнутими краями. Від неї до мотора тяглися довгі гумові шланги. За звичайний автомобільний радіатор місцевий комунгосп заправив дуже дорого, тоді Полевой і Гуменюк пристосували для охолодження мотора цю ванну. Вони знайшли її серед усякого мотлоху в дворі колишнього воїнського присутствія на Дзвіничній вулиці. Кажуть, що вона колись належала графині Рогаль-Піонтковській.

Мотор працював здригаючись, чхаючи і скоро потяг у себе воду; вода забулькотіла у ванні, і Гуменюк задоволено посміхнувся, зняв картуз і витер свою мокру лисину.

Біля мотора з поважним виглядом стояв Сашко Бобир. Він рахувався за слюсарною майстернею, але працював на розбірці автомобільних моторів, і його разом з Гуменюком на час відливки Полевой прислав до нас у ливарню. Сашко тримався звисока, він майже не розмовляв з нами, ливарниками. Зараз, помітивши, що я не відриваючись стежу за мотором, Сашко робив вигляд, що він уже все розуміє в моторі. Він схопив шматину, витер маслянисті боки корпусу мотора, озирнувся і поважно спитав у інструктора:

— Можна пускати вентилятори, товаришу Гуменюк?

Інструктор кивнув головою, і Сашко солідно, не поспішаючи перевів важелем обидва паси, які йдуть від мотора до вентиляторів, на робочий хід. Чорні, схожі на равликів, обидва вентилятори затремтіли, завертілися, косі їх лопаті зразу погнали повітря до вагранки. Тепер уже тут було нецікаво.

Я помчав у ливарню. Гуркіт мотора тут чути було вже менше. Повітря, шиплячи, вривалося по трубах всередину вагранки; полум'я загойдалося, спочатку здалося, що від сильного струменя повітря воно загасне, але потім швидко його язики метнулися вгору, жадібно спалюючи дрова і пробиваючись до чорних брил коксу, придавлених важким грузом чавуну. Крізь сині скельця у вічках вагранки видно було, як рветься вгору полум'я, — дуття було сильне, справжнє, і я побачив по обличчю Жори, що наш інструктор задоволений.

Він весело озирнувся і, засукуючи по лікті рукава брезентової куртки, сказав нам:

— Ану, снідати, чемпіони! Ще надивитеся.

Ми посідали у вільному кутку ливарні поруч Жори прямо на вогкому піску і, позираючи на вагранку, яка вся гуготіла, почали снідати. Хліб, намазаний маслом і медом, хрустів на зубах, — як я його не загортав у напір, завжди дрібні зернятка пісну попадали на хліб, але це вже стало звичним. Жора Козакевич держав у великій мускулистій руці шматок сала. Зчистивши в нього складаним ножиком сіль, Жора почав їсти сало, як їдять яблука, великими шматками. Жора відкушував шматки сала зубами, хоч у руках у нього був ножик; він так трудився, що великі жовна бігали під смуглявою шкірою на щоках. Я дивився на Жору, на його великі, трохи волосаті руки — прямо не руки, а клешні — і згадував, як одного разу Жора поборов заїжджого чемпіона стального затиску Зота Жегульова. Я пишався тим, що в нас такий інструктор. Кінчивши снідати, я вийшов у сусідню кімнату, де зберігалися на листах шишки й моделі, і там, у тій кімнаті, потихеньку засукав і собі рукава по лікті. Мені хотілося бути схожим на Жору.

— Капає, капає, дивіться! — почув я в сусідній кімнаті верескливий голос Сашка Бобиря.

Я повернувся в ливарню і, розштовхавши товаришів, прорвався до синього вічка. Так, справді, крізь синє скло було видно, як по брилах палаючого коксу котяться вниз перші слизькі маленькі краплі чавуну.

Вагранка була тепер гаряча; масло, яким ми її змазали, димило.

Схожі на сльози краплі чавуну дедалі більшали, набираючи ваги, вони вже не скочувалися по коксу, а через порожні проміжки падали вниз прямовисно, сліпучо-яскраві, ніколи не бачені мною краплі розплавленого металу.

— Що, побігло вже молочко? — почув я в себе за спиною голос Полевого.

Він стояв напівзігнувшись і дивився поверх наших голів у вічко.

— Скоро побіжить, товаришу директор, — сказав Козакевич.

— Але дивися, Жоро, зробиш козла — оскандалишся на все місто. Краще почекати трохи, — попередив Полевой.

— І козеняти навіть не буде. Ви вже не турбуйтеся. Як-небудь! — сказав, усміхаючись, Жора і підморгнув Половому.

— Мене хлопці просили дозволити їм подивитися на першу відливку, — сказав Полевой. — Я дозволив. Зараз там кінчаються заняття, і вони прийдуть сюди. Будеш, словом, мати ще глядачів, так що дивися, — не підкачай.

— Ой, не треба мені отих юних глядачів! — захвилювався Козакевич. — Вони мені форми поламають або ще щось.

— Ти. чекай, Жоро, — заспокоїв Козакевича Полевой. — Для фабзавучників подивитися на відливку дуже корисно, а про форми не турбуйся, я їм скажу.

— Еге, скажете… — протяг Жора. — А де ж вони стоятимуть? Тут не театр, не французька боротьба, а відливка. Бачите, як тісно.

— На дверях постоять.

— На дверях? — Козакевич презирливо посміхнувся. — Що ви, товаришу Полевой! А якщо, скажімо, аварія або по глину збігати — що тоді? Прохід мусить бути вільний, і ніяких глядачів.

— Ну, добре. Ми тоді повідчиняємо вікна і хай дивляться знадвору через вікна, — згоден? — не заспокоювався Полевой.

— Знадвору хай дивляться, — погодився Жора. — Не шкода. Там уже ваша територія. Там хоч маскарад улаштовуйте, мені байдуже.

Коли Жора підхопив важкий гострий ломик, щоб пробити ним льотку, біля кожного вікна товпилися глядачі — фабзайці… Легко сказати — перша відливка! Фабзайці жадібно зазирали в глибину ливарні. Тут уже було жарко, і протяги не рятували від спеки. Я знав, що десь в одно з вікон загляне Петро Маремуха, і догадувався, що, напевно, і Галя прийшла подивитися на першу відливку, але обернутися вже не міг. Я був зайнятий важливою справою: держав у руках три дерев'яні палиці з насадженими на кінці кожної з них затичками з глини. Козакевич розмахнувся і вдарив вістрям стального ломика в закупорену льотку. Суха глина покришилася, куски її покотилися по жолобу, але ломик з першого удару не досяг до чавуну. Жора ударив другий раз, ломик пробив глину і пішов углибину. Жора понатужився, загнав його ще глибше і став хитати в різні боки. Він розхитував його сильно — здавалося, зараз вагранка впаде з підставок. Зрідка ломик чіплявся за жолоб, брезентова куртка напнулася на Жориній спині; стоячи на широко розставлених ногах перед самим жолобом, Козакевич сопів і сміливо обертав ломик.

«Як йому не страшно! — дивувався я. — Адже чавун може виштовхнути ломик і ринути Жорі прямо на живіт!»

Козакевич зразу, різко подавшись усім тулубом назад, висмикнув із льотки розжарений на кінці ломик.

Звідти, із льотки, викотилася кулька червоного шлаку і потім, неначе з пробитого джерела, вихопився струмінь чавуну.

З тихим сичанням, сліпучо-яскравий, білий, він побіг по глиняному жолобу, змиваючи крихітки глини й порох.

Козакевич відкинув ломик і разом з фабзайцем Тиктором підхопив ківш. Тільки струмінь чавуну зірвався я жолоба, Жора впіймав його ковшем. Яскраві бризки підлітали а дна ковша до самої стелі; надаючи, вони, паче зірки від бенгальського копію, обсипали нас усіх, хто стояв біля вагранки; запахло паленим; струмінь був широкий і бив у ківш сильно.

— Підхоплюй, Гуменюк! — крикнув Козакевич.

Гуменюк спритно перехопив руками рогачі від дужки ковша. Жора звільнився і спокійно взяв у мене палицю із затичкою. Не зводячи очей з струменя чавуну, він помацав пальцями затичку, зробив її гострішою. Ківш наповнювався швидко. Поверх чавуну плавав липкий червонястий шлак — неначе пінка на молоці. Чавун підіймав пінку все вище. Ну, вже кінець, — здавалося, він зараз переллється через край, хлюпне в яму.

Але Жора не розгубився.

Раз! І він загнав прямо у льотку, звідки бив чавун, глиняну затичку. Іскри розлетілися в різні боки, але маленький струмочок чавуну все ще продовжував бігти по жолобу.

Жора, не дивлячися, вирвав у мене другу палицю і з усієї сили загнав другу затичку в самий центр струмочка. І відразу темно-червоний вінчик засяяв навколо глиняної затички; охолоджуючись, чавун у льотці став застигати, і останні його краплі упали в ківш, пробиваючи темну пінку шлаку. В ливарні зразу стало похмуро, тільки від ковша, який тихо гойдався на руках у Тиктора й Гуменюка, йшло сліпуче світло. Жора Козакевич швидко взяв довгу соснову лопатку й скинув нею шлак, що плавав у чавуні. Тепер чавун палав ще яскравіше, білий, ледь пузиристий.

— Ходімо! — гукнув Жора і, відсторонивши Тиктора, сам став на його місце.

Обережно проходячи між рядами опок в найдальший куток, Козакевич і Гуменюк піднесли ківш до великої квадратної опоки, в якій був заформований маховик. Жора нахилив ківш, але в ту ж мить закричав на всю ливарню:

— Манджура, клоччя, швидко!

Я примчав до опоки і вихопив з лійки льотки жмут клоччя. Я не встиг відскочити назад, як Жора перехилив ківш, і струмінь чавуну полився у форму. Прямо передо мною, за які-небудь три кроки, виблискував ківш, іскри летіли на мене, жар від розплавленого чавуну обдавав мені обличчя, я стояв, притулившися спиною до стіни, не міг піти звідси і тільки кліпає повіками, коли іскри підлітали близько.

Форма забрала багато чавуну.

Він лився і лився у широку лійку великим струменем, і вдавалося — цілий ківш піде на один цей маховик, як несподівано біля самих моїх ніг піднявся по запасному отвору — випору — з другого боку форми червоний стовпчик чавуну.

— Годі! — крикнув Жора і потяг ківш до другої опоки.

Чавун у залитій формі вихолоджувався швидко — спочатку потемнів тонкий випір, потім стала застигати, червоніти широка конусоподібна лійка.

Далі ковші на пару з Козакевичем носили фабзайці. Жора керував ручками рогача, точно націлювався струменем в устя лійки, а фабзайці тільки підтримували ківш за круглу ручку з другого боку. Я з тривогою стежив, коли ж прийде моя черга нести чавун. А може, Полевой нишком розпорядився, щоб Жора не допускав мене до розливання? Може, знову вони почнуть мені тикати у вічі, що я після операції, що мені не можна надсаджуватися? А коли й справді Жора не дасть мені хоч раз піднести до опок ківш, адже це буде ганьба! Учитися на ливарника, стільки чекати цього дня першої відливки і не залити хоча б однієї форми!

Я старався з усієї сили, щоб звернути на себе увагу: я гасав туди й назад з новими затичками, бродив між рядами опок, тримаючи напоготові зчищалку, подавав Жорі ломик.

Випускали останній чавун.

Уже давно замовк мотор у сусідній кімнаті, в ливарні було тихо, тільки чути було, як тріщали опоки, тліли, сходили димом їх де-не-де обвуглені стінки, чути було, як перемовлялися між собою фабзавучники-глядачі. Знову підійшов до рукоятки ковша світловолосий, вилицюватий Тиктор, він збирався нести ківш удруге, а я все держав напоготові дерев'яні палиці. Тепер відливка була вже мені не мила.

Про мене забули або навмисно, жаліючи, робили вигляд, що мене не помічають. Я стояв біля вагранки, опустивши голову, пітний від жари, стомлений і нудний. І раптом я почув голос Жори:

— Стривай, Тикторе, ти вже розливав, дай Василеві!

Я кинув на підлогу затички і вмить схопив за залізне кільце важіль.

Повів Козакевич.

Він ішов зігнувшись, я бачив його перед собою, за палаючим кружечком ковша, його широку спину, його злипле на потилиці від жари волосся, його мускулисті, оголені й татуйовані руки, по яких струмував піт. Я йшов позаду, тримаючи обома руками кільце важеля й дрібно переступаючи ногами по м'якому грунту ливарні. Ноги грузли в піску, я думав зараз тільки про одно: як би не впасти. А впадеш — тоді розплавлений чавун хлюпне на йоги, попалить обличчя.

Заливати останню опоку було дуже незручно. Льоток містився якраз у кутку, ми довго не влізали з рогачами в цей куток, я вже стояв навшпиньки, тамуючи дихання, а Козакевич підіймав обидві ручки свого рогача якомога вище.

— Дивись не танцюй! — крикнув Козакевич. — Замри. Будемо лити зверху! — І нахилив ківш.

Струмінь чавуну полився в опоку з висоти моїх грудей. Добре ще, що Жора націлився точно: кругла воронка зразу прийняла струмінь. Чавун бив туди сильно, дрібні бризки його розліталися всюди, вони жалили мене в лоб, в обличчя, в руки. Так пекло, що хотілося кричати від жари. Я думав, що вже шкіра злазить з обличчя, а тут ще від близького вогню очі почали сльозитися, я неначе в тумані бачив перед собою спадаючий униз струмінь і ледве тримався на ногах. Я з надією чекав тієї хвилини, коли ківш спорожніє; ця хвилина наступала, ківш дедалі легшав, форма наповнювалася. Але тут, як на зло, я почув зовсім близький тривожний Галин голос:

— Василю! Штани горять!

Я зразу поворухнувся і збив струмінь. Замість лійки чавун линув на вогкий пісок. Бризки полетіли на всі боки. Фабзавучники посплигували з вікон на землю, але в ту ж саму мить гомін, шипіння чавуну, крик Жори: «Та тихіше ти, Василю!» — все це заглушив відчайдушний крик Сашка Бобиря.

— Ой, ой, ой, ой! — голосив десь біля вагранки Сашко Бобир.

— Лий швидко, ну! — наказав мені Жора.

Ми не вилили, а скоріше вихлюпнули в опоку рештки чавуну і, кинувши ківш на пісок, помчали в сусідню кімнату, звідки чувся крик Сашка Бобиря.

Я на ходу загасив тліючу штанину і вбіг слідом за Жорою у моторний відділ.

Там, держачись обіруч за драний черевик і шкутильгаючи на правій нозі, метався по кімнаті із страшним голосінням Сашко Бобир. Він кричав на все горло, дряпав усіма пальцями шкіру черевика, силкувався порвати шнурки, тупав ногою об землю з такою силою, що здавалося — зараз дах упаде на наші голови. Нарешті, зневірившись, Сашко на секунду спинився, ковзнув по нас божевільним поглядом і вмить, неначе його наздоганяла зграя скажених собак, кинувся до емальованої ванни.

Ніколи в житті я не бачив такого стрибка! Сашко, не перестаючи кричати, з розгону влетів обома ногами в теплу воду ванни. Ванна не витримала й перекинулася разом з Бобирем, потоки води, хлюпнувши на стіну, поповзли до нас, а Сашко, очевидно діставши хвилинне полегшення, схопився і кішкою видряпався у відчинене вікно.

Ми знайшли його на луках, кроків за п'ятдесят од майстерні. Увесь мокрий, заплаканий і притихлий, Сашко сидів по-турецькому на траві і уважно розглядав свою червонувату ногу з довгими, видно, давно не обрізуваними нігтями.

— Що з тобою, любий? — легко хапаючи Бобиря за плечі, спитав Козакевич.

Сашко повернув до нас худе веснянкувате обличчя і дуже жалісно, плаксиво протяг:

— Ось!

— Що ось? — не зрозумів Жора.

— Ось, дивіться! — заскиглив Сашко, тикаючи пальцем у долоню. Там, на мокрій долоні, чорніла маленька, схожа на конопляну зернину кулька захололого чавуну.

— Ну й що? Крапелька чавуну! — стримуючи сміх, сказав Козакевич.

— Гарна мені крапелька! — ще жалісніше заскиглив Сашко. — Та ви дивіться, ця крапелька мені до самої кістки ногу пропалила.

— Де там до кістки? Ану покажи, — попросив Жора.

Почуваючи, що зіграти мученика не вдасться, Бобир уже більш скромно показав на маленьку червоненьку плямку у себе на підйомі ноги.

— Ну, любий, — сказав Жора, — це тобі з переляку здалося, що до кістки. Кістка ще ціла, але…

— Товаришу інструктор, — почувся голос Полевого, — а наступного разу треба буде перевіряти взуття перед відливанням. У кого будуть драні черевики — в ливарню не пускати. Одержують же всі хлопці спецвзуття?

— Я не одержую, товаришу директор, — заскиглив Сашко, — я не ливарник, а моторист.

— Ну, а якщо ти моторист, — сказав, усміхаючись, Полевой і підняв із землі Сашків черевик, — то все одно мусиш стежити за взуттям. Дивися, по шву ж черевик розпоровся. По шву. Що, трудно зашити? Узяв дратву — раз, два — і готовий. А ти б ще босоніж прийшов на відливку! Ну, хочеш, я тобі полагоджу черевик?

— Ні, навіщо! — злякався Сашко, встаючи. — Я сам полагоджу. — Він підійшов до Полевого, тягнучи за собою по траві онучу, і похапцем відняв черевик.

— І онучі треба прати, — сказав Полевой, дивлячись униз. — Рана у тебе не бозна-яка — воювати з таким опіком можна, а ось від брудної онучі може гірше діло бути. Біжи зараз у школу на перев'язку. Живо!

Сашко побіг, а Жора, оглядаючи пас усіх, наказав:

— Ану, на місця, голуб'ята. Я сам, думаєте, буду вагранку розвантажувати?

Того дня ми поверталися додому пізніше, ніж звичайно.

— Підемо через Старе місто, — сказав я Петькові Маремусі, коли ми вийшли з воріт фабзавучу.

— А чому через місто? — здивувався Петько. — Адже через бульвар швидше.

— Нічого, підемо через місто. Мені треба книжку там купити з механіки.

Ніякої, звичайно, книжки мені не треба було купувати. Просто мені хотілося, щоб мене побачили в місті у робочому костюмі, з прогорілою штаниною, брудного і стомленого.

Було в цей донь якесь церковне свято, і назустріч нам, коли ми йшли по Новому мосту, раз у раз попадали нарядні синки крамарів з дівчатами. Вони йшли в новеньких костюмах з контрабандного бостону, в гостроносих черевиках «джимі» на низьких каблуках, їх дівчата — нарядні, в шовкових платтях, з бантиками в кісках, у білих панчохах, у лакованих туфлях — лузали насіння, смоктали монпансьє. Як мені хотілося в цю хвилину несподівано зачепити кого-не-будь з цих нероб, цих таткових і матусиних синків, які цілими днями вешталися по бульварах та загоряли на березі річки під фортечним мостом! Я з задоволенням втиснувся б серед них, щоб вибруднити своєю задимленою сорочкою їхні нарядні закордонні костюми!

Спекулянти прокляті! Вони в ті роки все ще жили краще за нас, обманюючи чесних працівників. Як ми ненавиділи в ті роки всіх непманів, і їх набиті товарами магазини! Здавалося, що коли б наша воля, то ми, не гаючись анітрохи, розігнали б усю цю буржуазну погань. Одна думка тільки стримувала нас від цього, стримувала і втішала: те, що неп був запроваджений як тимчасовий захід за вказівкою Володимира Ілліча Леніна, за рішенням партії. Усвідомлення цього не дозволяло нам виступити відкрито, як виступали ми раніше, громлячи петлюрівських бойскаутів, проти всієї цієї спекулянтської гнилі. От і зараз я проходив повз них з високо піднятою головою, я пишався тим, що я робітник, що одержую стипендію вісімнадцять карбованців на місяць, тоді як кожен із них може коли завгодно одержати у свого батька на кишенькові витрати п'ятдесят, а то й цілі сто.

— Чому ти не вмився в школі, Васько? — наздоганяючи мене і зазираючи мені в обличчя, спитав Маремуха.

— Дома вмиюся, з милом, — відповів я і, провівши рукою по обличчю, ще дужче розмазав сажу.

Обличчя в мене палало, руки боліли, в горлі дерло від запаху сірки, який розносився по ливарні під час відливання. Починалася Дзвінична, на якій жив лікар Гутентаг. Я уповільнив кроки, мені дуже хотілося, щоб їда стояла біля паркана і побачила мене такого замурзаного. Але Іди не було, і в кімнатах на вікнах були поспускані завіски. Жалкуючи, що не побачив Іди, я пішов далі слідом за Петьком.

— Куди Коломієць виїхав? — несподівано спитав Маремуха.

— Микита? — сказав я недбало. — А, Коломієць в Ярмолинцях працює, агітпропом райкому. Треба буде до нього сходити туди в неділю. Підемо, га, Петрусю?

— А це далеко?

— Ярмолинці? Дрібниця.

— Ну, тоді підемо!

— Обов'язково підемо! — загорівся я. — Та ще й фабзайців візьмемо з собою. Цілою компанією підемо. Їжі прихопимо і рушимо зранку. Здорово буде, правда? Ну, кого взяти — Сашка Бобиря, Тиктора, можна, ну… Галю.

— А я в свою алюмінієву фляжку води наберу, — вирішив Петько.

— І ти знаєш що, — сказав я, — ми не просто гуляти підемо. Ми ще зможемо там, у Ярмолинцях, у хаті-читальні яку-небудь роботу провести. Ми ж — робітнича молодь, вірно? А я в «Червоному юнаку» читав: молоді робітники повинні шефствувати над сільською молоддю. І Коломієць нам ще спасибі за це скаже.

— Тільки Галю нема чого тягти. Хай самі хлопці йдуть.

— Ну, ти кинь! Вона теж знадобиться, — сказав я якомога спокійніше. — Вона сільських дівчат може агітувати…

Тут я відчув, що зніяковів. До цього часу я не міг бо і хвилювання згадувати, як поцілував Галю в ту холодну, вітряну неділю на валах Старої фортеці. Я не міг забути цього поцілунку і, згадуючи про нього, відчував ще більшу ніжність до Галі. Я журився, коли траплялося її довго не бачити. Я радів, коли Козакевич мене посилав у слюсарню принести що-небудь, я не йшов, а біг тоді, знаючи, що побачу Галю біля лещат, у синьому фартушку, мою Галю. Та й Галя тепер ставилася до мене інакше. Ясна річ — сьогодні, наприклад, вона крикнула: «Василю, штани горять!», тому що хвилювалася, щоб я не попікся.

Коли ми розмовляли, вона часто відводила набік очі, червоніла; жвава й смілива в поводженні з іншими хлопцями, зі мною вона говорила тихо і плутано, довго підбирала потрібні слова, неначе образити мене боялася. Я певен був, що Галя мене любить. Я пишався однією цією думкою, і страшно було подумати, що раптом усе це мені привиділося.

Інколи мені хотілося розповісти всім і, звичайно, насамперед Петькові про свою любов до Галі, але щоразу я вчасно спиняв себе. Мені здавалося, що таких речей не розповідають навіть найближчому другу, що любов до Галі треба ховати глибоко в серці і не хвастати нею.

Тепер у Петькових словах я відчув пастку. А чи не хоче він дізнатися, які в мене взаємини з Галею? Але Петько йшов, наче й не було нічого, — товстенький, простодушний мій приятель, і я сказав йому:

— Ти, Петрусю, сам умовиш Галю піти з нами. Добре?

— Та не хочу я. Вона замориться.

— Дивися, щоб ти не заморився. Ти он боїшся далеко запливати, а Галя як плаває? Вона хоч і дівчина, але куди витриваліша за тебе.

— Ну… ну… це ще побачимо, — обурився Петько і, видно, щоб зам'яти цю неприємну розмову, помовчавши трохи, спитав: — На тім тижні і в нас буде організовано комсомольський осередок, мені казали. Це правда?

— Факт!

— А туди… усіх приймуть?

— Ні, чого всіх, — найбільш витриманих.

— А мене… як ти думаєш… приймуть?

— Подивимося, Петре… Треба зважити, обміркувати, подумати! — сказав я важно, так, неначе вже був комсомольцем.

— А ти знаєш, Василю, мене батько давно комсомолістом називає. От прикро буде, як не приймуть. — І Петько Маремуха сумно зітхнув.

Удалині почувся стукіт Кувалди.

Це в майстерні Захаржевського, освітленій багровим від блиском ковальського горна, кував розпечений кусок заліз, Котька Григоренко. Він трудився в курній майстерні приватника, все ще старався там нагнати собі робочий стаж. Він по втрачав надії перехитрити нас. Видно було, він проклинає у душі всю цю роботу, йому хотілося теж у місто, на гуляння, але Захаржевський був католик і не визнавав православних свят. От і вистукував там молотком Котька, коли ми проходили повз нього з другого боку вулиці.

Маремуха скоса позирав у глибину майстерні, а я глянув один раз і пішов, високо піднявши голову, повз Котьку, забруднений, стомлений, з прогорілою штаниною, опустивши руки, на долонях яких були давно натерті тверді мозолі.

За рогом, за афішною будкою, починалася широка Житомирська вулиця. Десь на самому її кінці, за зеленню садів, уже на самій околиці міста, білів високий будинок радпартшколи. Петько повернув на Заріччя, а я пішов далі, до цього будинку.