Будинок з привидами

Усе загинуло

Я зрозумів, що пропажу ложок виявлено, як тільки Марія Опанасівна з'явилась у мене в кухні. Вона зайшла зненацька, сильно штовхнувши двері, сердита й заклопотана. Я ледве встиг засунути в кишеню слизький блискучий зауер: якраз перед цим я розбирав і змазував його рушничним маслом.

Тітка підійшла до плити і відкрила духовку. Вона засунула туди руку і з гуркотом висунула на залізні дверцята всі мої інструменти. Я з тривогою стежив за її рухами, а потім не стримався і спитав:

— Чого вам треба, тітко? Що ви шукаєте?

Тітка запхнула знову в духовку інструменти і гучно захлопнула дверцята. Вона стягла з плити папір і, відсунувши пальцем набік чавунні конфорки, зазирнула всередину.

— Що ви шукаєте? — повторив я.

— Ти не брав ложок, Василю? — спитала тітка. Голос і неї був засмучений, жалісний.

— Яких ложок?

— Та тих, срібних.

Я мовчки похитав головою. Змалодушничав. І як я лаяв себе потім за це! Адже найкраще було б признатися, і ніякого гармидеру не було б.

— Розумієш, зникли ложки, — пояснювала тітка. — Три є, а решти нема. Я думала — може, в тебе випадково.

— Навіщо мені ложки, тіточко? — сказав я якомога спокійніше.

Вона повірила й пішла. Совісно та й нічого було заходити в кімнати до рідних. Я залишався в кухні. Я добре собі уявляв, як тітка перериває скриню, вдесяте висуває всі ящики буфета, зазирає під ліжка. Ложки були їй дуже дорогі. Найкоштовніша річ у нашій сім'ї. Я знав це, але піти й признатися у мене не вистачало сили.

А згодом, коли стих у кімнатах гуркіт ящиків, до мене увійшов батько. Я знав, що він зайде, і приготувався до цього, але було дуже важко витримати перший його погляд.

Зайшовши, батько щільно зачинив за собою двері й сів на табуретку посеред кімнати.

— Василю!

— Що, тату?

— Давай поговоримо з тобою, як товариші. Скажи, ти взяв ложки?

— Не брав, тату! — сказав я, вагаючись.

— Правду кажеш?

— Правду!

— Ну, а хто ж їх узяв?

— А я знаю? Може, вкрали.

— Хто міг їх украсти, як ти думаєш?

— А я знаю? Може, чужий хто… Старець.

— Василю, ти ж знаєш, що старці сюди не заходять; вартовий старця не пустить.

— А може, він через вікно вліз, коли тітки не було?

— Я питав. Марія Опанасівна каже, що вона ще ні разу вікон на вулицю не відчиняла.

— Ну, тоді я не знаю.

— Василю, признайся сам, я тобі й слова не скажу, ось побачиш.

Ще хвилина — і я признався б, але не знаю, що мене підбило, і я, відвертаючися, промимрив:

— Мені ні в чому признаватися, тату.

— Ні в чому? — Голос батьків затремтів. — Василю, скажи тоді, на які гроші ти сидів у Шипулинського?

— Я позичив у Петька два карбованці.

— У якого Петька?

— У… Маремухи.

— З Старої садиби?

— Так.

— Правда — позичив?

— Правда… А він ще мені карбованець дав за голубів.

— Добре. Ходім до нього…

— Куди?

— До Маремухи.

— Та його дома немає.

— Нічого. Знайдеться! — І дуже спокійно батько надів солом'яний картуз.

Ледве пересуваючи ноги, я вийшов за батьком у двір. Уже кінчилися заняття, і курсанти в чеканні обіду грали на площадці в футбол. Мигнув серед гравців картуз Марущака, і я одвернувся. Мені здавалося, що курсанти вже про все знають.

Я йшов за батьком, опустивши голову, як арештант.

Скоро ми прийдемо до Маремухи. Там, на очах у Петька та його батька, старого шевця Маремухи, і Петрової матері, з'ясується все. Всі знатимуть, що я не тільки злодій, а й боягуз.

Два квартали ми йшли мовчки.

Тільки порівнялися з садибою ремісничого училища, показалася за рогом майстерня Захаржевського. Зараз мене побачить Котька Григоренко. Адже це він, мабуть, бабахкає там кувалдою.

Біля афішної будки батько круто спинився.

— Василю! Мені соромно за тебе, зрозумій. Я не хочу тебе ганьбити. Ти мій син, Василю, а я комуніст. Я хочу, щоб ти виріс правдивим і чесним хлопцем. Коли я був у твоїх літах, мені жилося багато важче, але я ніколи не обманював свого батька, не обманюй і ти мене.

Пройшла повз нас якась тітка і з подивом глянула в наш бік; як тільки стихли вдалині її кроки, я, зібравшись з силами, сказав:

— Тату! Я продав ложки!

— Кому?

— Я думав, що вони мої. Тітка казала…

— Кому?

— Тітка казала, що це моє придане…

— Чуєш, я тебе питаю: кому ти їх продав?

— Я заніс у місто, до ювеліра.

— Ходім! — сказав батько і помацав у кишені бумажник.

Навіть згадувати тяжко, як зайшли ми в ювелірну майстерню. Дізнавшись, що прізвище батька Манджура, ювелір, глянувши на кришку цигаркової коробки, засміявся сказав:

— А ще голос підвищуєте! Ложки не ваші, а громадянина Маремухи!

Великих зусиль коштувало умовити ювеліра, щоб він повернув ложки назад. Довелося заплатити за них з процентами: замість чотирьох карбованців батько дав ювелірові чотири карбованці дев'яносто копійок. На кожній ложці цей старий спекулянт заробив по тридцять копійок.

Уже по дорозі назад, коли ми пройшли половину фортечного мосту, я зупинив батька і тихо, намагаючись, не дивитися йому в вічі, сказав:

— Тату, слухай! Даю слово честі, я більше ніколи не буду брехати, тільки прошу — нікому не розказуй. Ніколи не буду. Ось клянусь. Не розкажеш?

— Подивимося.

— Що подивимося?

— Подивимося, кажу.

— Тобі важко сказати? Так? Ну, раніше тобі було шкода ложок. А тепер ложки в тебе є. Чому ж ти не хочеш?

— Мені було шкода ложок? Ложок? — перебив мене батько. — Ти думаєш, мені потрібні ці цяцьки? Та я можу й дерев'яними їсти. Ось!

І не встиг я опам'ятатися, як батько вийняв із кишені всі три ложки і з силою шпурнув їх через поручні у вируючий водоспад. Крутячись і поблискуючи, полетіли вони вниз, а рябий селянин у брилі, який проїжджав повз нас на широкій гарбі, навіть рот розкрив від здивування.

Не відриваючись я стежив, як вони падали, і підвів очі на батька тільки тоді, як ложки одна по одній зникли в білій піні водоспаду.

Того дня я не обідав. Щоб не потрапляти на очі знайомим, я пішов далеко за Райську браму і ліг на полянці біля урвища. Я вирвав із землі дикий часник і став жувати терпку й червонясту його головку.

Мимо сковзали, гудучи, чорні джмелі, бджоли. Строкатий одуд, махаючи райдужними крилами, прилетів з лісу, сів на камінець навпроти, потряс чубчиком і, помітивши мене, зник за горбом. Дві малинівки, гойдались на тонких гілочках сусіднього кущика, завели веселу пісню. Але тепер це мене не цікавило. Я навіть полінувався пошукати в кущику гніздо малинівок, а воно ж було там, повне рябеньких теплих яєчок, інакше не стали б малинівки так довго вертітися навколо одного кущика.

Густа трава, заквітчана жовтцями, бузковим куколем, медункою, мохнатими волошками й іншими польовими квітами, солодко пахла; ледве помітно ворушилися біля мого обличчя гострі зелені билинки. Я байдуже розглядав їх впритул і все думав про те ж саме.

Ще коли ми йшли до ювеліра, батько сказав мені:

— Василю, а пам'ятаєш, як ти, коли в місті були петлюрівці, прибіг до мене в Нагоряни із своїми хлопцями? Пам'ятаєш — ти перший розказав мені, як петлюрівці розстрілювали Сергушина. Я думав потім: який у мене гарний хлопчик росте… А ось тепер…

І батько махнув рукою. І це було найобразливіше. Вже хай би він називав мене як завгодно, вилаяв би найстрашнішим словом, хай навіть відшмагав би мене поясом з пряжкою, так, як шмагав свого молодшого сина Стаха наш давній сусід по Заріччю ковбасник Гржибовський, — ніщо не було б таким образливим, як цей батьків жест і мовчання потім…

Зрозуміла річ — батько розкаже всім, що я покрав ложки.

Тітці першій розкаже, а вона поскаржиться на мене Полевому. Та й сам батько про все йому повідомить. Пропав тоді комсомол, пропало все. Ні для чого жити далі, всі мене будуть зневажати, і Галя перша. Скаже: наговорював на Котьку, що він поганий, а сам — злодій. І руки не подасть.

Ні, жити далі не варт. Треба кінчати життя самогубством. Кілька разів я повторяв про себе не слово і, забувшись, сказав голосно і дуже повільно:

— Самогубство!

Почувши свій голос, незвичайний і чужий, я заплющив очі. Страшно стало. Неначе мене могли підслухати. Насилу обернувся. Нікого. Безлюдний скелястий берег. Ріка повільно тече внизу. Молодий ліс увесь дзвенить від пташиного співу, а позаду, неначе два вартових, високі іржаві скелі Райської брамки.

Треба кінчати. Але як? Плигну з мосту в глибокий водоспад. Ні! Знайду інше місце. Стрибну хіба ось тут, із скелі, в каменоломню? Незручно. Камінь, складений штабелями, розсиплеться, ще штани порву, і, навіть коли і вб'юся, не скоро мене знайдуть у безлюдних каменоломнях. Спочатку мене собаки бродячі обгризуть, і тільки потім хтось із пастухів знайде мої кістки.

«Стривай! Стривай! — сказав я собі. — А мінарет навіщо?» Вже кілька чоловік стрибали звідти і розбились на смерть. Мінарет стоїть у центрі міста — високий, вузький, із статуєю богоматері зверху. Його побудували ще турки, коли захопили місто у поляків. А потім, коли турків прогнали, мусульманську мечеть переробили в кафедральний костьол. Але тут я згадав, як стрибала з цього мінарета одна польська панночка. Вона стрибнула від нещасливого кохання. І не вбилася. Тільки ноги поламала.

Ще пісеньку жартівливу про неї склали:

Ну його! З мінарета стрибати не буду. А раптом я, як та панночка, не вб'юся, а тільки поламаю собі кістки, а потім хлопці сміятимуться. Такий, скажуть, здоровий, у цьому році трудшколу закінчив і намагався на себе руки накласти.

Треба кінчати життя інакше. Але як? Ото дивак! Я зовсім забув про револьвер. Пальнув сам у себе — і кінець. І йти нікуди не треба. Залишу записку рідним — і тут-таки в кухні… Засуну дуло в рот та як пальну! А потім усі поприбігають, тітка буде плакати; може, й тато заплаче, пошкодує, що сказав «подивимося».

Але ж я нічого цього не побачу. Я ж бо буду мертвий. Що мені з того, що хтось за мною заплаче?

Навпростець через кладовище повертатися було, звичайно, значно ближче, але надто вже похмуро, незатишно там стало ввечері, і я, обійшовши полями кладовищенську огорожу, пішов у місто по м'якому путівцю. Там, коло дороги, сиділи два каменотеси і висікали з куска граніту пам'ятник. Зубила під проворними молотками дзвінко вицокували.

Цікаво, мені поставлять пам'ятник, коли я покінчу з життям? Ні, не поставлять. Навіть і на кладовищі не поховають, а закопають десь на пустирі, як бездомне щеня.

У дворі радпартшколи, біля залізничних воріт, стояли Марущак і Валеріан Дмитрович Лазарєв. На Лазарєву був старенький, потертий на ліктях чесучевий кітель, бриль. Я навіть не повірив спочатку, що це Лазарєв. Того дня, коли ми умовилися з Марущаком піти до Лазарєва, його дома не було. Прийшли, а дружина сказала нам, що Валеріан Дмитрович поїхав у Київ на конференцію вчителів. Ми вирішили сходити до нього тоді, як приїде.

— Здрастуйте, Валеріане Дмитровичу! — сказав я, скидаючи кашкет.

— А, Манджура! Здрастуй! — відповів Лазарєв неуважно. — Ти хіба тут живеш?

Мені стало ще прикріше: Марущак не тільки познайомився з Лазарєвим без мене, він навіть не сказав Валеріанові Дмитровичу, хто перший направив його до нього.

— Тут. Бачите, он там, у білому флігелі, — сухо відповів я і тільки зібрався йти, як за спиною у мене пролунав спокійний, знайомий батьків голос:

— Може, ти все ж таки пообідаєш?

— Я не хочу, тату. Я вже обідав.

— Де ж ти міг пообідати, Василю? — спитав батько посміхаючися. — В якому такому ресторані?

— І зовсім не в ресторані. Я у… Петька Маремухи обідав…

— Ну, не велике лихо. Пообідаєш ще раз. Ходім, — сказав батько.

Коли ми пішли, я почув, як Лазарєв сказав Марущаку:

— Отже, договорилися — після занять?

— Приходьте обов'язково. Будемо чекати! — відповів Марущак.

— Навіщо я йому потрібен? — повільно йдучи слідом за батьком по траві, думав я. — То мовчав-мовчав і докоряв мені, а тепер ніжнощі пішли — обідати покликав. Потрібні мені його ніжнощі!»

Широка батькова спина, на якій позначалися лопатки, похитувалася в такт рухові, кінець білої сорочки був забруднений друкарською фарбою.

— Між іншим, Василю, — сказав батько, обертаючися, — мене цікавить: коли саме ти встиг пообідати із своїм Петьком? Я недавно проходив по Заріччю і зайшов до них. А Петько каже: «Чому, скажіть, Василь не заходить до мене? У мене діло до нього є». Ти б зайшов, Василю.

Батько знову притис мене до стінки.

— Юначе! Юначе! — почулося ззаду. Нас наздоганяв Марущак. — Товаришу Манджура, — спитав він у батька, — нічого, якщо я твого хлопця затримаю?

— Тільки ненадовго, а то й так його обід уже прохолонув, — дозволив батько і попрямував до сходів флігеля.

І тільки він сховався у флігелі, Марущак спитав:

— Василю, хто тобі розповідав про привиди?

— А хіба що?

— Та ти не бійся, мені просто цікаво.

— Маремуха казав…

— Він твій приятель, чи як?

— Приятель.

— А ти не можеш у нього розпитати, від кого він це чув? Тільки, знаєш, обережненько так, між іншим.

— Можу.

— Тільки не наполягай дуже, хай сам усе розкаже. Зрозумів? Значить, розпитаєш?

— Розпитаю.

— Ну й добре. Йди тоді обідай!

За обідом, поїдаючи трохи теплий, густий гороховий суп, я все ніяк не міг здогадатися, чи знає тітка, де ділися ложки, чи ні. Поки я обідав, батько, скинувши покривало, ліг на постіль і взяв газету. Він читав газету, шарудів газетними аркушами і за весь час не промовив жодного слова. Тітка теж мовчала. Чи то вони посварилися, чи вдвох розсердилися на мене. Так і не зрозумівши нічого, я доїв солодку пшоняну кашу з холодним молоком і потихеньку вийшов на ґанок.

З вікон курсантського гуртожитку лунала весела пісня:

Як я заздрив курсантам! Заздрив тому, що вони старші за мене, заздрив їх веселощам… Ну чому я не народився років на сім раніше? І з петлюрівцями мені б удалося повоювати, і, може, мене де-небудь поранили б у бою, і був би я, напевно, комсомольцем. А тепер мене ніколи не приймуть такого…

У цю мить на дереві заспівав шпак.

Як тільки ми переїхали сюди, я помітив, що під дахом флігеля звили собі гніздо шпаки. Вони інколи залітали туди, спритні, рябенькі, з темно-синім полиском. А недавно я вже почув писк пташенят. З кожним днем пташенята пищали все голосніше; коли підлітав до гнізда старий шпак, вони висували з дірки в стіні жовті дзьоби, і кожне з них націлялося першим ухопити принесеного черв'яка. Цілі дні з-під даху чувся писк, тільки надвечір, коли сонце ховалося за кладовищем, нагодовані вмолю пташенята стихали, а задоволені й потомлені старики-шпаки злітали на сусідню акацію і починали співати. Ось і зараз якийсь з них почав свою вечірню пісню. Крізь рідке листя акації я бачив чорні груди шпака, задертий угору тоненький і тремтячий його дзьоб. Уривистий нерівний шпаків спів був дуже приємний. Шпак то передражнював іволгу, то заспівував соловейком, то свистів, як чиж, то цвірінчав зовсім по-гороб'ячому. Він співав дедалі голосніше й надривистіше, намагаючись перекричати голоси курсантів. Я задивився на шпака й не помітив, як до мене підбіг Петько Маремуха. Він задихався й почервонів.

— Я… мене не пускали до тебе… Насилу умовив… вартового… Давай…

Я дивився на Петька і нічого не розумів.

— Давай… Побіжимо…

— Куди?

— Ти нічого не знаєш?.. Побігли…

— Та куди, скажи?..

— Борці приїхали! — випалив Петько.

Цих слів було досить, щоб я, забувши про все, побіг за Петьком на вулицю.

Вже за ворітьми Петько на ходу кинув:

— Я не знаю, коли початок. Може, о десятій, а може, о дев'ятій. Та коли о дев'ятій, тоді запізнилися.

— А де борються?

— В клубі радторгслужбовців.

— Багато?

— Ой, багато!.. І Алі-Бурхан… І Дадіко Барзашвілі… Всі…

— А квитки?

— Не журися!

— Мабуть, найдорожчі зосталися?

— Не журися, кажу!

— Добре мені діло — не журися!

— Є квитки… Розумієш? — радо повідомив Петько, ледве встигаючи за мною. — Один борець, Льова Анатема-Молнія, здоровий такий… Тихше, не біжи так… Здоровий такий… Приніс до тата черевики лагодити… Побачив мене і каже: «Хочеш, хлопче, на боротьбу піти?» Я кажу: «На яку боротьбу?» Він каже: «Як, хіба у вас ще афіші нема?» Я кажу: «Нема»… Він каже… Тихше, Васько. Він каже: «От негідники, ще не порозклеювали афіш, — каже, — збору не буде…» Тихше… І дає мені зразу три контрамарки. «На тобі, — каже, — приходь у клуб, подивишся, як я покладу чемпіона Азії Алі-Бурхана… А за це, — каже, — скажи всім своїм знайомим, що ми приїхали… І виступаємо у радторгслужбовців».

— А ти сказав?

— Питаєш! Цілий день бігав, усім хлопцям сказав… До Сашка Бобиря на Підзамче бігав…

Не вірилося — чи правду каже Петько? Низенький, товстий, пострижений під «польку», з великими ушима, він біг вистрибом поруч моно на тротуарі і важко сопів.

— А де контрамарки? — спитав я.

— Є… Є….

Петько поліз у кишеню штанів, потім у другу і зупинився.

— Стривай, де ж вони? — бліднучи, спитав він.

Мені навіть здалося, що мокре пасмо волосся заворушилось у Петька на лобі, але тут він підстрибнув і швидко засунув два пальці в кишеньку сорочки. Він витяг звідти складений рожевий папірець.

— Ху… Злякався! — сказав він з полегшенням. — Думав — загубив. Дивися! — І Петько на ходу розгорнув папірець. Справді, у пітній його руці було три квитки.

— Це ж справжні квитки!

— Ну хіба не однаково — квитки чи контрамарки? Факт — пройдемо!

— А третій куди?

— Третій? Продамо і цукерок купимо.

— «Цукерок, цукерок»! — передражнив я Петька. — Ти що — маленький?.. Давай, знаєш, краще… візьмемо Галю на боротьбу…

— Галю? А вона хіба дома? Давай, якщо дома! — швидко погодився Петько.

Галя, на щастя, була дома, і ми навіть не дали їй переодягтися. Вона пішла з нами в місто в простенькому сірому сарафані, накинувши на плечі зв'язану з гарусу блакитну кофточку-безрукавку.

Вже здалека, вийшовши з провулочка на Центральний майдан, ми помітили, що ще не починалось: всі вісім вікон залу клубу радторгслужбовців були освітлені. А годинник на міській ратуші показував чверть на десяту, — одно з двох: або призначено на десяту, або не прийшла публіка.

Підійшли ближче, дізналися, що ще не прийшла публіка. На дверях клубу висіла довга, надрукована оранжевими буквами афіша, але ми не стали її розглядати, а по вузеньких кам'яних сходах зійшли на другий поверх. Петько Маремуха віддав контролерові, сивенькому дідусеві в зеленій вельветовій куртці, наші квитки, дідусь відірвав контроль і дав нам дорогу.

В яскраво освітленому залі були розставлені звичайні соснові лавочки. В залі недавно вимили підлогу, вона вся була вкрита мокрими плямами, навіть на лавочках виблискували краплини води.

Я витер рукавом воду з наших місць, і ми посідали..

— Добрі місця, правда? — гордо спитав Петько і озирнувся.

— Нічого, — сказала Галя. — Але там, у першому ряду, було б краще.

— Ну, краще! — протяг Петько. — Нічого не краще. Ти просто нічого не знаєш. Це коли театр, тоді краще, а на боротьбу треба звідси, з четвертого ряду, дивитися.

— Чому з четвертого? — підтримуючи Галю, сказав я. — З першого ж краще видно?

— Краще-то краще, та там сидіти небезпечно. Ти знаєш, що в Проскурові було? Там один борець другого як ухопив та як кинув його через себе, а той як полетить у зал і ногами одну жінку мало не вбив. В лікарню повезли. Правда, правда! Не смійтеся!

— Я одного не розумію, — сказала Галя, — чого всі ці борці такі здорові?

— Ну, чого! — важно відповів Петько. — По-перше, вони щодня вижимають гирі, а потім — ти знаєш, що вони їдять? Не знаєш? Думаєш, як звичайні люди, — зовсім ні. По-перше, вони їдять сире м'ясо — раз! Посолять і їдять. Потім вони п'ють сирі яєчка. І кров п'ють…

— Ну, це ти, Петько, не бреши, — перебив я Маремуху. — Звідки кров?

— Звідки? — вигукнув Петько і навіть схопився від образи. — Ти думаєш, я брешу, еге? А ось і не брешу. Ти знаєш, про що мене сьогодні Льова Анатема-Молнія спитав? Ось догадайся.

— Не знаю.

— А ось про що. Вийшли надвір, а він каже: «Скажи, Петю, де у вас тут можна крові дістати?» Я кажу: «Якої крові?» А він сміється і каже: «Ти не лякайся, не лякайся, — не людської. Мені, — сказав, — звичайна кабаняча кров потрібна, сира. Я повинен пити сиру кров».

— Ну, а ти що йому сказав? — спитав я.

— Ідіть, — кажу, — до ковбасника Гржибовського, він щодня кабанів ріже, у нього є.

— Ну й збрехав, — де ж щодня? — сказав я Петькові. — Це раніше, до революції, він різав щодня, а після того, як убили його Марка, він хвоста підібгав і ріже тільки перед ярмарками, коли базар.

— Багато ти знаєш, — протяг Петько ображено.

— А ось і знаю. Що, я не жив рядом з ним? Жив. І все бачив. Тихим став — син же петлюрівцем і бандитом був…

— Значить, сира кров сили додає. Дивися! А я й не знала! — сказала Галя.

— Ще б пак, — відповів Маремуха впевнено, — вона здорово корисна. Ти ж знаєш Сашка Бобиря? Так ось у цього Сашка були найсправжні сухоти. Він кашляв — спасу нема. Тоді мама стала його лікувати. Щодня вранці Сашко ходив на бойню і пив там сиру кров. Багато випив. Склянок сорок випив. І що ти думаєш? Поправився. Та й зараз інколи п'є. Каже — смачна.

— Ну, гидко! — Галя поморщилась і заплющила очі.

— Тихше, дивися! — сказав Петько.

У зал один по одному ввійшли музиканти з пожежної команди. В мідних, добре начищених касках, у дебелих жовтих куртках, з великими срібними трубами, вони пройшли, важко гупаючи чобітьми, в лівий куток залу, під сцену, і стали розсаджуватися. Ноти були поприколювані у музикантів на спинах, тільки перша четвірка не мала перед собою нічого; видно, всі грали по слуху. Капельмейстер Карасьов, низенький горбатий чоловік у білій вишитій сорочці, підперезаний сировим пояском, лисий і великолобий, підняв паличку, і оркестр заграв для початку великий марш «Прощання друзів». Під звуки цього гучного маршу з фойє, з курилки, з вулиці стала сходитися публіка. Мені було не по собі. Спочатку мені здавалося, що квитки наші фальшиві і нас можуть вивести. Було неприємно й те, що поруч нас ніхто не сидів, незатишно було.

В цю мить з дверей, що вели на сцену, вийшов Котька Григоренко. Цього ще не вистачало!

Поважний і прибраний, у батистовій сорочці, крізь яку ясно просвічувались тугі мускули, підперезаний кавказьким поясом з вороненими язичками, Котька повільно спустився по східцях і, похитуючи плечима, як борець, підійшов до першої лавочки й усівся.

Трудно було стриматися, і я сказав Галі якомога єхидніше:

— Дивись, кавалер твій прийшов.

— А, облиш! — сказала Галя байдуже і навіть рукою махнула, але, видно, їй неприємно стало, що Котька навіть не привітався. Погасло світло, і завіса заворушилася. Петько Маремуха засовався на лавочці. Підіймаючись, завіса накручувалася на дерев'яну палицю. Ось згорнулася ліра, і ми побачили освітлену сцену. Декорацій не було, тільки ззаду висів чорний клапоть сукна.

На сцену вибіг той самий сивий дідусь, що відривав у нас квитки. Він встиг переодягтися, — замість зеленої вельветової куртки на ньому була довга, по коліна, бархатна толстовка з поясом і з чорним бантом на шиї. Дідусь низько вклонився, і в ту ж мить у залі почувся гамір. Наздоганяючи один одного, глядачі мчали на перші місця. Хтось боляче вдарив мене ліктем у спину, і я пригнувся. З гуркотом упала на підлогу лавочка в другому ряду, кілька чоловік перелетіли через неї; кожен, сідаючи, мов квочка, розсував руки, ноги, намагаючися зайняти якомога більше місця.

— Побігли, сядемо там! — охоплений загальним, хвилюванням, шепнув Петько, рвучко підводячись.

— Сиди! — цитьнув я. — Куди побіжиш? Дивися!

Всі лавочки вже позаймали, і два запізнілих повільно, ніби прогулюючися по залу, поверталися назад. Дідусь підняв руку й сказав:

— Шановні громадяни! З цілком непередбаченого випадку долі наш світовий чемпіонат одвідав ваше чудове стародавнє місто. Зараз ви побачите тут найкращих богатирів нашого часу. Те, що ви побачите, надовго залишиться у вас в пам'яті, і, повірте мені, ваші діти й онуки будуть заздрити вам. Я мушу вибачитися, шановні громадяни, — ми даємо програму у трохи зміненому вигляді. Річ у тім… У залі стало дуже тихо і всі насторожилися. — Річ у тім, — дуже твердо сказав дідок, — що чемпіон Кавказу й Каспійського моря Дадіко Барзашвілі не приїхав…

— Обман! — закричали позаду.

Хтось протяжно свиснув. Загупали ногами.

— Хвилиночку! — закричав дідок. — Нічого не обман.

— Найсправжнісінький шахер-махер! — підводячись, закричав басом високий, широкоплечий чоловік у плесковатій, трохи засмальцьованій кепці.

Це був Жора Козакевич, ливарник з заводу «Мотор». Казали — однією рукою він вільно вижимає млиновий вальц.

— Ви думаєте, обман, так? — закричав Козакевичу дідок. — А я кажу — не обман. Дадіко Барзашвілі їхав з нами. Він усім серцем мріяв побувати у цьому шановному місті, та ба — непередбачена іронія долі. У місті Одесі, — дідок підвищив голос, — у місті Одесі в останню хвилину Дадіка Барзашвілі покусав скажений собака. На вимогу лікарів він залишився робити прививки. Та щоб не засмучувати шановну публіку, — дідок обвів очима зал, — ми розширяємо програму. Волзький богатир, майстер стального затиску Зот Жегульов приймає виклик кого завгодно з присутніх тут і згоден боротися до цілковитої перемоги… Отже, ми починаємо… Маестро, прошу марш…

Коли всі борці, стрясаючи дерев'яну сцену і випинаючи мускулисті груди, пройшли в «параді-алле» перед публікою і зникли за кулісами, дідок у бархатній толстовці попросив на сцену трьох чоловік, що знають французьку боротьбу. Перший піднявся туди сивий залізничник у форменому картузі, за ним — начальник штабу особливого призначення Полагутін, кремезний і чорноволосий військовий у червоних штанях, у чоботях із шпорами і в білій гімнастерці. Не вистачало третього. Дідок вичікувально дивився в зал. І тут дуже легко на сцену вискочив Котька Григоренко. Обсмикуючи батистову сорочку, він сміливо підійшов до дідуся-розпорядника, потис йому руку і сів поруч залізничника на віденському стільці в глибині сцени біля низенького, накритого зеленим сукном столика. Як він не бадьорився, але видно було, що йому ніяково там, на сцені. Котька поклав на стіл свої кулаки і весь час, поки не почалася боротьба, дивився на них. Задавака проклятий! Скрізь і всюди він намагається бути першим, скрізь, сунув свій ніс. Ну ось зараз, — хто його просив іти на сцену? Хіба він знає добре французьку боротьбу? Нічого подібного! Так кожен її знає — і я, і Петько Маремуха. Мені було дуже неприємно, що Котька сидить перед нами, що Галя зможе його весь час розглядати. Вона може полюбити його, і тоді я залишуся в дурнях, — боявся я і думав: «Скоріше б починалася боротьба!»