Будинок з привидами

Ревнощі

На центральному майдані, під ратушею, вже відчинялися магазини. Хазяїни магазинів піддівали гаками гофровані залізні штори, штовхали їх, і штори з гуркотом підлітали під карнизи поверхів і ховалися там. У цьому шумі й гуркоті одна по одній показувалися нарядні вітрини. Я йшов повз вітрини по холодному, ще вогкому з ночі тротуару. З цукеркової майстерні на мене війнуло густим солодким запахом цукерок «подушечок». У півтемряві магазину за стойкою вже клопотався сам господар Аронсон. Хороші в нього «подушечки», смачні. І яких тільки нема! Темно-червоні з вишневого начинкою, ніжно-жовті лимонні, прозорі медові, горіхові, чорна смородина, барбарисові, але найсмачніші, звичайно, кисленькі лимонні. Особливо приємно їх їсти в спеку, коли хочеться пити. Вони швидко затамовують спрагу. Аронсон підливає в них трохи м'ятних крапель, і після таких цукерок у роті холодочок — неначе вітерець рот продув. «Зайти хіба купити чверть фунта лимонних та вгостити Галю? Але ж у мене тільки десять копійок. Не вистачить! А жаль!» І, намацавши в себе у кишені два останні п'ятаки, я пішов далі.

«Скоріше б починалось навчання в робітфаку, — подумав я. — Кажуть, там видають стипендію — по п'ятнадцять карбованців на місяць. Можна тоді буде вільно купувати подушечки, не доведеться просити грошей у батька».

Освітлені ранковим сонцем, виблискували в вітринах ювелірного магазину старі нікельовані будильники, золоті браслети, потемнілі срібні підстаканники. Показалась за рогом найкраща в нашому місті кафе-кондитерська шляхтича Шипулинського.

За її високими чистими вітринами видно було мармурові столики, а на дверях висів важкий замок. Шипулинський що не прийшов.

Угорі на ратуші почав бити годинник. Стрілки показували рівно дев'ять. Галя, мабуть, уже прокинулася. Треба поспішати! Я наддав ходу і завернув у вузенький провулочок, стиснутий з обох боків високими триповерховими будинками. Віконечка у них були маленькі, без кватирок, старі будинки стояли дуже близько один від одного. На одному з будинків виднівся замурований у стіну старовинний герб — лебідь з вигнутою шиєю, а під ним римською цифрою був позначений рік, очевидно, дуже давній.

Пройшовши тінистим вузьким і дуже брудним провулочком, я вийшов на Дзвіничну. Тут було чистіше, хоч в одному місці на круглих булижниках валявся гній і де-не-де камені попроростали бур'яном. Шукаючи ячмінь, бродили по бруку кури. Тягся вздовж дороги високий будинок колишнього військового присутствія з церковними куполами в глибині двору; за ним починалася дерев'яна огорожа Старого бульвару. Я штовхнув малеїн. ку скрипучу хвірточку, що вела на бульвар, і тільки пройшов кілька кроків, як біля повороту великої алеї зустрівся з Галею.

)І думай, що застану її вдома, і був здивований зустріччю й нею. Я почував себе винним перед Галею і не знав, що краще — чи пропустити її, а потім гукнути ззаду, чи зразу кинутися їй назустріч.

Галя йшла швидко, в руках у неї був кругленький плетений кошик, вкритий зверху клаптиком марлі.

— Здрастуй! — сказала Галя дуже холодно. І, кивнувши мені головою, швидко пішла далі.

Я крикнув навздогін:

— Галю!

Вона зупинилася. Висока, рум'яна, в простенькому блакитному сарафанчику, вона стояла посеред алеї і здивовано позирала на мене. Темне її волосся було зачесане назад, і рожеві маленькі вуха були відкриті.

— Куди біжиш? — спитав я.

— Та так, в одне місце!

— А куди — в одне місце?

— Який ти допитливий! Чого б це? Ну, якщо тобі цікаво, — до татка. Сніданок йому несу! — І Галя махнула кошиком.

Помовчали. Галя дивилася вбік, на річку, яка текла внизу під урвищем. Потім, не дивлячися на мене і роблячи вигляд, що я їй зовсім байдужий, Галя спитала:

— А ти… куди?

— Я… до тебе.

— До мене?

— Ну звичайно. А чого ти дивуєшся?

— От ніколи б не подумала.

— Чому?

— Ну я ж тебе просила прийти — ти не прийшов.

— Галю, слово честі, я не винен. Ну, давай підемо туди, до скелі, я тобі все розкажу.

— Що розкажеш?

— Все, як є. Це Петько винен. Давай сядемо.

— Ні, сідати я не буду. Мені ніколи. Ось якщо хочеш, проведи мене. Скоро на заводі обід, а татко голодний буде…

Ми пішли поруч. Коли я розповів Галі, як обманув її й мене Петько, вона сказала:

— От шахрай товстий, глянь ти! А я думала — ти на мене за що-небудь сердишся. Не приходить, не приходить! Дай, думаю, напишу записку. Послала — теж не приходить. А зустрілась — і навіть не розмовляє. Важний такий. Ну, думаю, і не треба.

— Скучно тобі було? — криво посміхаючися, сказав я. — От не повірю. Ти ж з Котькою ходила!

— Ну, то коли було, — байдуже протягла Галя. — Коли ти на Підзамче пішов. Ми з Котькою на гойдалці гойдалися, на комічну картину дивилися в ілюзіоні, а коли зовсім стемніло — сюди зайшли. — І Галя спокійно кивнула головою на кондитерську Шипулинського.

— До Шипулинського? — перепитав я і навіть поперхнувся від хвилювання.

— Еге. Коли б ти знав, які ми їли мигдалеві тістечка, а потім морозиво фісташкове.

— Ну, подумаєш! Я щонеділі заходжу сюди з нашими хлопцями.

— Правда? — повірила Галя. — Глянь який! А мене на вулиці того разу морозивом угощав. Зайшли б краще сюди.

— Ну й зайдемо. Звичайно, зайдемо.

«От дурень, нахвастався! — одразу ж вилаяв я себе. — Як же я поведу Галю до Шипулинського, коли в мене грошей немає?»

А Галя, неначе вгадуючи мої думки, спитала:

— А звідки у тебе гроші, Васько? Ти ж не працюєш?

— У мене більше грошей, ніж у твого Котьки. Я назбирав собі грошей.

— Ну, де там, — мовила Галя. — І зовсім не більше. Котька, знаєш, скільки у мідника заробляє? Ану, вгадай. Нізащо не вгадаєш! На дев'ять карбованців менше, ніж мій татко на заводі одержує. Тридцять п'ять карбованців на місяць Котька одержує, от.

— Ну, то він тобі нахвастався!

— Чого нахвастався? Та Захаржевський сам моєму таткові розказував, скільки він грошей Котьці платить.

— Ще б не платити! — сказав я. — Захаржевський шахрай! Він приватник! Він у своїй майстерні людей як хоче обдурює, тому й Котьці багато платить. Щоб мовчав.

— Ну, цього я не знаю, — відповіла Галя й замовкла.

Розмова урвалася.

Я йшов мовчки і думав про Котьку.

Котька все більше й більше ставав мені впоперек дороги. Чим ближче ми підходили до майдану, що біля лікарні, тим голосніше доносився звідти густий тріск заводського двигуна. Незабаром ми побачили червоні цегляні стіни заводської будівлі і підійшли до неї навпростець через майдан, що поріс густим подорожником. З одного боку майдану, в глибині тінистого двору, засадженого високими тополями й старими линами, виднівся довгий, на цілий квартал, будинок колишньої земської лікарні.

Завод «Мотор» стояв навпроти, через майдан. Чому його так названо, важко сказати. Моторів завод не складав, а робили в ньому тільки маленькі соломорізки та інколи ремонтували важкі вальці для сусідніх млинів. Поруч заводу підносився жовтий триповерховий будинок — заводська контора. Сюди приходили селяни, платили гроші і везли з собою додому фарбовані в зелене соломорізки з круглими чавунними маховиками збоку.

Завод у нашому місті був найбільшим підприємством: в ньому працювало сто десять робітників, ранками заводський гудок ревів так голосно, що його було чути і на Заріччі, і навіть у нас, у радпартшколі.

Вузенька залізна труба з гострим ковпачком, притягнена до землі чотирма тросами, стриміла над заводом і димилася. Коли ми підійшли зовсім близько, запахло курним вугіллям.

— Ти… дуже поспішаєш? — спитала мене Галя, зупиняючися.

— Ні, а що?

— Почекай мене. Хочеш? Я віднесу таткові сніданок і — назад.

— Тільки швиденько. Раз-два!

— Я недовго! — гукнула Галя й побігла. Вітер піддував її блакитний сарафан. Галя бігла легко, поправляючи на бігу вільною рукою волосся. Коли вона зникла за ворітьми, я підійшов до заводу і став прогулюватися по тротуару. Завод стояв на міцному цегляному фундаменті. Крізь побиті шибки його чавунних вікон долітав скрип верстатів. Хтось гукнув. Важко гахнуло кувалдою.

Добре, мабуть, працювати там, усередині заводу, біля верстата, і розточувати гострими різцями тверде залізо! А потім, коли настане обід, сидіти проти сонечка на заводському подвір'ї посеред старих іржавих маховиків, уламків заліза і їсти з хустки свіжий хліб з краковською ковбасою. Сонце гріє з усієї сили, пташки співають на деревах у сусідньому саду біля лікарні, а ти сидиш собі і не поспішаючи жуєш ковбасу. Часу на обід у заводі дається багато — цілу годину, неначе на великій перерві в трудшколі.

А як, мабуть, приємно, коли тебе спитають, хто ти, відповісти: робітник! Та ще й додати згодом: працюю на заводі «Мотор»! Це дуже багато значить — працювати на заводі «Мотор», бути металістом. У нашому маленькому місті є робітники-друкарі, залізничники, мукомели, деревообробники, але нікого так не поважають, як металістів. Про них усі кажуть: це чистокровні пролетарі, це справжній робітничий клас!

У великі революційні свята, коли колони жителів міста марширують перед сосновою трибуною по колишньому Губернаторському майдану, зразу ж за головним оркестром іде завод «Мотор». Ідуть ливарники, слюсарі, ковалі в шкіряних кашкетах, у синіх спецівках. Прапор заводу, важкий, бархатний, обшитий золоченою бахромою, — найкрасивіший у місті. На цьому червоному бархаті олійними фарбами намальований у шкіряному фартусі дужий робітник, що випускає з високої чорної печі струмінь розплавленого металу.

Прапор для заводу був зроблений не в нашому місті, як прапори інших профспілок. Бархатний прапор металістів замовляли в Києві, і робили його там найкращі майстри. Цей прапор звичайно носить найдужчий з металістів-ливарників — Козакевич, любитель французької боротьби і дуже веселий парубок. Недавно трудящі міста в шосту річницю загарбання румунськими боярами Бессарабії влаштували демонстрацію перед виконкомом і вимагали повернути Бессарабію. В той день було хмарно й вітряно. Вітер шарпав з усієї сили бархатне полотнище прапора, древко гнулося, але Жора Козакевич ішов попереду колони з високо піднятою головою і не випустив прапора з своїх загорілих мускулистих рук.

Та що там казати! Робітником-металістом дуже почесно бути. Шкода, що мені не можна зараз спробувати поступити на завод. Треба кінчити робітфак і потім…

Я підійшов впритул до задимленої вихлопної труби. Вона стирчала прямо з стіни — чорна, трохи загнута вниз. Каміння на тротуарі під трубою задимилося, стало слизьке від нафтового нагару і блищало. З труби вилітав блакитнуватий прозорий димок.

Ану, цікаво, — гаряче чи ні? Я обережно провів під трубою рукою. Долоню мою зразу обдало тугим і теплим диханням двигуна. Доторкнувся і до труби — тепла.

А що, коли затулити трубу зовсім, зупиниться двигун чи ні? Та тільки я підніс долоню до чорного і слизького отвору, як її зразу ж відкинуло вниз сильним струменем теплого повітря. Тоді я склав обидві долоні разом, але і їх відкинув униз сильний струмінь газу.

Скоро долоні вкрилися маслянистим глянцем і пахли, як труба, перегорілою нафтою, заводом, верстатами.

«Мабуть, так пахнуть усі металісти», — подумав я, і мені стало не по собі, що я — ледар — вештаюся по вулицях вдень, коли всі працюють, а найголовніше — незатишно стало на душі від того, що я маю гуляти ще довго, до самої осені, до того часу, коли почнеться навчання в робітфаку.

— Василю! — почулося ззаду. — Пішли!

Я обернувся. Помахуючи порожнім кошиком, Галя чекала мене біля воріт.

Ми погуляли з Галею ще трохи на бульварі, погойдалися там на гойдалці, і, коли я зрозумів, що Галя перестала на мене сердитися, провів її додому і, веселий, пішов купатися до водоспаду.

Та ось ближче до ночі, коли засвітилися всі шестеро вікон курсантського клубу в будинку радпартшколи, мені зробилося дуже тоскно. Не заходячи до рідних, я вийшов з кухні і сів на східцях кам'яного ґанку.

Великий жук пролетів над гілками явора і зразу ж круто піднявся вгору. В червоному флігелі навпроти, де жив начскладу школи, було яскраво освітлене вікно. З цього вікна линули звуки балалайки. Там жили Картамишев і Бойко. Мабуть, хтось із них грав зараз на балалайці.

В кухні мили посуд після курсантської вечері. Чути було, як вистукують у чанах з гарячою водою алюмінієві ложки, миски, великі каструлі з-під соусів.

Я згадав про сьогоднішню обіцянку повести Галю в кондитерську Шипулинського. Вже після полудня, коли, нагулявшись вдосталь по стежках бульвару, ми розставалися, Галя хитро підморгнула мені й спитала:

— Скоро будемо їсти тістечка, еге ж?

— Ну звичайно! — сказав я басом і поспішив мерщій геть. Тепер не можна буде показатися на очі Галі, поки в мене не буде грошей, інакше вона подумає, що я брехун і обманщик, подібний до Петька Маремухи. Але де взяти грошей? Позичити в Петька? Не дасть! Та й немає у нього стільки грошей — копійок двадцять, може, набереться. Шкода, що я проміняв Петькові на його револьвер своїх голубів. Навіщо він мені, отой револьвер? А голубів можна було віднести на пташиний базар і продати. Карбованців чотири дали б.

Що ж іще можна продати з моїх речей? Я став перебирати подумки своє майно: обценьки, молоток, снарядні капсулі, альбом для марок. Все це для продажу аж ніяк не придатне.

В кухні дужче загуркотіли посудом. Я уявив собі, як старший кухар обливає окропом з мідного бака засалені миски й ложки.

«Ложки… ложки… ложки…» Кілька разів я тихо, про себе повторив це слово.

В маленькій плетеній корзинці у тітки Марії Опанасівни лежали загорнені в папір півдюжини срібних ложок. Не раз, витягаючи їх звідти, тітка казала:

— Це придане тобі, Василю. Будеш женитися — подарую тобі на хазяйство ложки.

Чому я не можу взяти ложки зараз, якщо вони для мене приготовлені? Ну, хоч не всі, а половину, скажімо?

«Але ж це буде крадіжка», — подумав я і озирнувся так, наче хтось міг підслухати мої думки. Та навколо нікого не було.

«Це коли чужий у чужого краде, тоді крадіжка, — подумав я, — а я свій, і ложки для мене приготовлені. Треба мені берегти їх для приданого, — хіба я буржуй?»

І цього теплого літнього вечора, сидячи на кам'яному ґанку флігеля, я твердо вирішив заорати у тітки половину її ложок.