Будинок з привидами

Страшна ніч

На балконі, де ми ночували, завелись оси. Кожного ранку, перш ніж залетіти в щілину під дахом, де було їхнє гніздо, вони довго кружляли над матрацами, і всякий сон пропадав.

— Ну його к чорту! — сказав якось вранці Коломієць. — Треба перебиратися звідси.

— Давай викуримо їх, — запропонував я.

— Поки ти їх викуриш, вони тебе швидше викурять. У мене немає ніякого бажання ходити з розпухлим обличчям, — сказав Коломієць, відганяючи жовту настирливу осу.

Але оса не відставала. Тоді Коломієць в одній білизні схопився і побіг у кімнату, де ще досипали курсанти.

Ми стали ночувати під ожередом соломи, біля молотарки. Там було ще краще, ніж на балконі. Ми підстеляли скільки завгодно соломи, зверху звисала теж солома; крім того, ночувати тут, під ожередом, було зручно ще й тому, що поряд містився радгоспний баштан. Можна було вночі, коли схочеться, вибрати навпомацки кавунчик або спілу диню і покінчити з нею тут-таки, в полі, під зоряним небом. Одне було погано: доводилося здалека носити з собою ковдру й простині. Мабуть, через це Коломієць згодом, через два дні, коли я покликав його ночувати, став крутити носом.

— Бач, Василю, одверто тобі сказати, мені чогось не хочеться ходити туди на ночівлю. Дуже далеко. Давай краще з хлопцями влаштуємося в кімнаті.

— Де ж ти влаштуєшся, коли там і так тісно. І так багато хто ходить ночувати до комор.

— Як-небудь примостимося.

— Ну яка рація, подумай, Микито. В кімнаті ми встигнемо ночувати, коли приїдемо в місто. А тут біля ожереду свіже повітря, пахне гарно, баштан поруч — усі втіхи. Та ти ж сам казав, що тобі дуже подобається ночувати там, на соломі.

— Казати-то я казав, — запнувся Коломієць, — а зараз щось розхотілося. Знаєш, тягти ці манатки в таку далину — ну його…

— Ну, хочеш, я сам понесу твою постіль? А ти порожняком підеш.

— Та ні, Василю. Не хочеться чогось. Та й дощ, може, буде. Бачиш?

За Дністром спалахнула блискавка, осяявши на секунду край темного похмурого неба. Сьогодні надвечір справді на небі було багато хмар, тільки де-не-де в просвітах між ними іскрилися зірки.

— А при чому тут дощ, Микито? Під ожеред вода не затікає. Ти ж пам'ятаєш, позавчора…

— Позавчора не затекла, а сьогодні може затекти…

— То не підеш до ожереду?

— Не піду.

— Ну, тоді я сам піду.

— Сам? — Коломієць протяжно свиснув. — Ох, який ти хоробрий.

— А думаєш, не піду?

— Думаю, страшненько буде, і вночі прибіжиш назад.

— Побачимо! — сказав я уперто.

Коли, затиснувши під рукою тюк з ковдрою і простинями, я йшов до ожереду, мені дуже хотілося залишитися ночувати на радгоспному дворі, поблизу від курсантів. Можна було знайти зручне місце десь у коморі або влаштуватися на підводі із свіжим сіном, але впертість не дозволяла робити так. Дізнається про це Коломієць, життя мені не буде, буде знову «проробляти» мене, стане розповідати, що я побоявся ночувати сам. «А, дурниці, — сказав я собі. — Що ж такого? Переночую сам, і нічого мені не буде. Чого боятися? Подумаєш! А зате вранці я подивлюся на Коломійця і скажу йому: «Цікаво, кому було страшно?»

Як тільки я, підбивши солому, ліг під ожередом, до мене приплентався Г'ябко. Зараз я вже не думав його відганяти. Хоч одна жива душа буде поруч.

— Іди сюди, Рябко! — покликав я собаку.

Пес підійшов зовсім близько і обережно лизнув мені руку.

— Лягай, Рябко! — наказав я. — Отут, на ковдру.

Пес вагався і став задкувати. Тоді я силоміць повалив його вниз, він ліг у ногах і зразу ж, задоволений, почав шукати бліх.

Блискавиці в Бессарабії спалахували вже раз по раз, і небо в проміжках між спалахами ставало темне-темне; здавалося, там, угорі, після кожного удару блискавки гасли зірки.

Ожеред навалювався на мене, вагою своєю він притискав нижні шари соломи так, що в них не можна було просунути руки. За кілька кроків від ожереду нічого не було видно, навіть біла огорожа, яка так ясно була помітна звідси в найтемніші ночі, зараз зникла у темряві, і тільки коли блискавиці пробігали за Дністром, можна було її розглядіти. В ті хвилини, коли спалахували блискавиці, освітлювалося темне небо і на мить освітлювався локомобіль. З своєю високою трубою він був схожий на слона, що задер хобот; поблизу від нього виднілися бочки з водою, проступали в темряві рівні обриси молотарки.

Завтра зранку ми станемо на ґратчасту площадку біля її барабана. Коломієць візьме від мене першу половину снопа, задвигтить, перебираючи колоски, зубчастий барабан, шумно буде навколо… Але як порожньо, одиноко тепер на радгоспному току! Нікого. Ні однієї живої душі, тільки ми з Рябком повдягалися під ожередом. Я зручніше підклав собі під бік холодну гвинтівку і поправив «зауер», що висів під сорочкою на шнурку із сириці.

Я все ще побоювався носити револьвер відкрито, думав, хтось із курсантів може відібрати його в мене. Я випросив у Шершня довгий ремінець сириці, прив'язав його обома кінцями до кільця на рукоятці «зауера» і носив пістолет вечорами під сорочкою, прямо на голому тілі. Він завжди був теплий і вже більше не іржавів. Погано тільки, що уві сні він давив мені в бік, і я спав неспокійно, часто перекидаючись.

Я заснув далеко після опівночі в чеканні близького дощу і прокинувся, почуваючи полегшення в ногах. Рябка біля мене не було. Він голосно гавкав зовсім недалечко. Він кидався на когось чужого, що йшов через радгоспне поле з боку Дністра. Я почув кроки цієї невідомої людини. Вони наближалися. Ні, це була не одна людина, їх було кілька: я чув, як шарудить під ногами невідомих картоплиння. Я зразу притулився до ожереду. Рябко хрипко гавкав, він кидався вже просто під ноги тим, що йшли.

— Цюцько, цюцько, йди сюди — сала дам! — спробував хтось приголубити собаку. Голос був тихий, вкрадливий і недобрий.

— Та вдар його шаблюкою, щоб не гавкав! — буркнув другий сердито.

І в ту ж мить я почув глухий удар і страшне останнє скавучання Рябкове. Очевидно, відповзаючи і втрачаючи останні сили, він зойкнув жалісно, тоскно і раптом замовк.

— Ото дав! Навпіл! Аж у руку боляче, — сказав той, хто вдарив, і хрипко засміявся.

— Тихше, хлопці! — скомандував хтось.

Бандити спинилися за кілька кроків від мене, біля локомобіля. Знизу я досить добре бачив обриси їх чорних постатей, що підіймалися над землею.

Бандити прислухалися, Я боявся поворухнутися. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу поворухнути рукою або ногою, тіло заніміло, тільки голова була свіжа-свіжа. Я чув, як шарудять здувані вітром окремі соломинки у мене над головою, як співають цвіркуни за ожередом. Я чув. як далеко в селі тривожно гавкають собаки, розбуджені зойком Рябка.

— Тож слухайте, хлопці, — після хвилинного мовчання сказав хтось, очевидно отаман бандитів. — Бачите отой ожеред? Тільки ми його підпалимо — всі за мною сюди, в канаву. І будемо чекати. А коли вони вибіжать гасити, ми отих комуністів добре з темряви будемо бачити і переконаємо, як зайців. Наготуйте гранати. Олексо, запалюй іди!

— Дай сірників, — попросив той, кому доручали запалити ожеред. І зразу ж, відокремившись од інших бандитів, незграбними обережними кроками, обмацуючи землю, він попрямував до мене.

Вмить я вихопився з-під ожереду і, напівголий, з одним тільки револьвером, що теліпався на животі, кинувся в темряву. «Швидше, швидше до радгоспу, поки бандити не підпалили ожереду». І я помчав навпростець через баштан до радгоспного будинку, щоб попередити курсантів, щоб побудити їх і разом з ними повернутися сюди. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як, роздавивши ногою слизьку диню, упав з усього розгону на землю. Я зразу ж схопився і мало не закричав від болю. Падаючи, я вивихнув ногу. Гострий біль у нозі на хвилину приглушив страх. Почуваючи, як на очі навертаються сльози, ледве тримаючися на ногах, я зірвав запобіжник «зауера» і випустив у бандитів першу кулю.

Засліплений спалахом пострілу, я зрозумів, що виявив себе, що мене вже не врятує і тінь високого ожереду. Мені знову стало дуже страшно, але розняти пальці і звільнити гашетку пістолета я вже не міг. Тепер я стріляв у бандитів автоматично. Я нічого не бачив перед собою — тільки чорна-чорна ніч навколо і яскраві спалахи пострілів над підлітаючим угору дулом «зауера».

Коли вилетіла остання стріляна гільза, я почув хрипкий голос бандита.

— Гранатою! — крикнув він.

В ту ж мить десь зовсім близько перед моїми ногами вихопився з баштану величезний стовп полум'я, я зразу оглух і почув тільки, як по обличчю мене вдарило кавунове бадилля.

Першою думкою було покликати на допомогу, але у відкритий рот попала земля; я хотів виплюнути її, та відчув, що падаю — повільно і кудись дуже далеко, — але падати було не страшно. Ще одна граната розірвалася поруч, але я навіть не здригнувся. Гарно раптом стало, приємно, біль у нозі раптом стих, щось тепле ковзнуло по лобі, я зібрав останні сили, щоб виплюнути землю, але відчув, що губи і язик уже не коряться мені: вони стали чужі, м'які, занімілі, — так, із смаком землі в роті, я впав на землю.

Я не пам'ятаю, як мене перевозили в місто, як на світанку головний лікар міської лікарні Євген Карлович Гутентаг зробив мені дуже серйозну операцію: він витяг у мене з голови два осколки, що застряли в черепній кістці. Він вирізав поламане ребро і вправив вивихнену ногу. Про все це я дізнався потім, коли опритомнів.

Прокидався я довго і з трудом. Спочатку, лежачи ще з заплющеними очима, я довго вслухався в один і той самий далекий одноманітний стукіт. Я довго не міг зрозуміти, що це таке. Здавалося, десь дуже далеко, у великому будинку, кімнат за шість від мене, хтось безперестанно грюкає в зачинені двері.

«А може, це молотарка працює, а я проспав?» — подумав я і хотів схопитися, але не міг: ноги і все тіло були важкі, неначе їх прив'язано до ліжка. Я розплющив очі і зустрівся поглядом з Петькою Маремухою. Він сидів на кінчику білої табуретки, смішний, клаповухий Петько Маремуха. Він дивився на мене широко розплющеними очима — так, ніби перед ним лежав не я, а мертвяк.

Петько Маремуха натяг на себе білий полотняний халат. Стоячий комір халата впирався в підборіддя Марему-сі. Помітивши, що я розплющив очі, Петько засовався на табуретці і жалісним голосом протяг:

— Спи, Васько, ще рано!

— Де там рано, я зараз устану.

— Куди встанеш? — Петько злякався і схопився. — Тобі ще не можна вставати. Спи. А може, хочеш морсу? Бери пий.

Я згадав, що мені давно хочеться пити. Беручи з тремтячої руки Петька повну рожевого клюквового морсу склянку, я жадібно припав губами до її гранованого краю. Морс був кисленький, холодний. Петько Маремуха, не відриваючися, зляканими очима стежив, як порожніє склянка. Як тільки я кінчив пити, Петько, попереджуючи мій рух, вихопив у мене склянку і поставив її на мармурову дошку столика.

— А тепер спи! — скомандував Петько.

— Що це стукає, Петре? — спитав я, віддихавшися.

— «Мотор» стукає. Що стукає? Спи!

— Який мотор? — не зрозумів я.

— Ну, двигун на «Моторі» — не знаєш?

— Чого двигун?.. Де я?.. А радгосп?

У цю мить у палату увійшла в такому ж білому халаті, як і у Петька, моя тітка Марія Опанасівна. Висока, сива, вона в халаті була схожа на лікаря. Маремуха кинувся до неї.

— Маріє Опанасівно, дивіться, — він уже хоче вставати. Я йому кажу, щоб він ще спав, а він мене не слухає…

— Треба зачинити вікно. Вже провітрилося, — тихо сказала тітка і попрямувала до вікна.

— Не треба, хай так! — пробубонів я мляво, розтягаю чи слова, і знову міцно, надовго заснув.

Проснувся я знову тільки пізно вночі. Тітки й Маремухи біля мене не було, високо під стелею горіла синя електрична лампочка. На стільці біля мого ліжка дрімала, спершися обома руками на столик, незнайома сиділка.

За відчиненим вікном, біля самої стіни лікарні, ледве чутно ворушилися гілки клена. За ними, в просвітах між листям, переморгувалися зірки, — тепла осіння ніч стояла надворі. Місто спало; там, за вікнами, давно змовк двигун на заводі «Мотор», давно спав на тапчані у себе вдома Петько Маремуха, давно спали мої рідні.

Тепер, уночі, я відчув, що, мабуть, буду жити, хоч усе ще боліла нога, боліли поранені груди; варто трохи ворухнути шиєю — гострий біль пронизував наскрізь череп. Я обережно звільнив з-під ковдри руку і ледве чутно провів у себе пальцями по лобі. Вся голова була забинтована. На скроні пальці мої намацали коротке колюче волосся. Я зрозумів, що мене, коли я був непритомний, постригли. Хотілося поговорити з ким-небудь, спитати, як я попав сюди, що зі мною, але нікого, крім сиділки, поблизу не було. Кілька хвилин я лежав з широко розплющеними очима, втупивши погляд у стелю. Я силкувався пригадати все, що трапилося зі мною, але швидко стомився і знову заснув до ранку.