Будинок з привидами

Хто втік?

Ми поїхали — вісімнадцять чоловік, — і я навіть не зміг побачити перед від'їздом Галі. Коли наша підвода їхала через фортечний міст, я, підвівшись, побачив унизу, під скелями, дах Галиного будиночка. Мені стало дуже тужно, що я не попрощався з Галею. Може, в цю хвилину вона сиділа в кімнаті і навіть не думала, що я проїжджаю поблизу, надовго залишаючи місто. Побігти сказати їй про це я не міг. Ніхто не став би мене чекати. Та й так усе ще не вірилося, що курсанти взяли мене в радгосп, що я, як дорослий, їду працювати разом з ними.

За містом, як тільки ми виїхали на шлях, що веде до Дністра, швидко стемніло. Путівець вився під самими городами і кукурудзяними ланами. Калюжі води виблискували на ньому. Грудки густої грязюки раз у раз одлітали від коліс і падали в кукурудзу, чути було, як чавкають копитами, грузнучи в грязі, коні, як дрібненькі бризки стукають у дерев'яні борти підводи. Скоро стало так грузько, що довелося звернути на шосе, хоч це було й не дуже здорово для селянських коней: всі вони були підковані тільки на передні ноги. По шосе поїхали швидше, зразу затрясло, зуби вицокували на кожному вибої. Я їхав на другому возі, підклавши під себе клунок з ковдрою, але все одно це мало допомагало, і я мріяв, як би скоріше звернути знову на м'який путівець. Візник Шершень, селянин років тридцяти, у полотняних штанях, коричневій свиті і в солдатському кашкеті я поламаним козирком, раз у раз підхльостував низеньких, але бадьорих коней батогом. Батіг гучно ляскав, і я жалів коней. І так їм перепадало: кожен гострий камінець, мабуть, боляче впивався в непідковані задні ноги з потертими копитами. Сказати ж візнику, щоб не бив коней, я не наважувався і всю дорогу їхав мовчки.

На задньому возі курсанти співали:

Ця пісня, приглушена гуркотом коліс, линула далеко над мовчазними полями в свіжому, після недавнього дощу, повітрі.

Поруч мене сиділо четверо незнайомих курсантів. Троє з них жартували, перемовлялися, а четвертий спав, поклавши собі під голову мішок з вівсом.

Прислухаючись до розмови курсантів, дивлячись на чорні шапки лип, що мигтіли вздовж дороги, я з тривогою думав про те, що чекає мене попереду.

А що як я не зможу працювати в радгоспі і мене виженуть? Треба буде встигати за дорослими, щоб ніхто й слова поганого про мене не сказав.

Хоч наше місто стояло за п'ятнадцять верст від кордону, я ще ні разу не бував на Дністрі, але знав з розповідей, що це широка й дуже швидка ріка. Правда, від вокзалу до самого Дністра тяглася одноколійна лінія залізниці, але пасажирські поїзди по ній не ходили. Тільки інколи, разів два на місяць, до Дністра по пісок і гальку виїжджав баластний поїзд, складений із розхитаних відкритих платформ. Його повільно тяг по зарослих бур'яном і з війни не ремонтованих коліях маневровий паровоз «овечка».

Петькові Маремусі пощастило якось попасти на такий баластний поїзд. Він теж ходив по березі, співав пісень, а потім, повернувшись, довго розповідав, як гарно купатися в Дністрі, яке там славне піщане дно, який положистий берег, без ям і круч, куди краще, ніж на Смотричі.

Петько божився, що з нашого берега добре видно Бессарабію, він казав, що на нього навіть закричав румунський солдат.

Що й казати — я заздро слухав розповідь Маремухи. Дуже мені хотілося побувати на Дністрі, але я не думав, що це буде так швидко.

Їхали ми довго, проминули сонне село з білими хатками серед дерев, промайнув на околиці біля колодязя високо піднятий в темне небо журавель. Шершень смикнув віжки, ми безшумно звернули з мощеного тракту на путівець, і я тут відчув, що Дністер уже близько. Звідти, з обрію, що лежав перед нами, де зоряне і вже чисте від дощових хмар небо з'єдналося з чорними горбами, потягло вологою. Земля під нами була суха, дощу тут не було, і я зрозумів, що вогкістю тягне з Дністра.

Незабаром, як тільки ми переїхали через бугор і почали спускатися вниз, супроводжувані далеким гавкотом собак, я побачив білу смугу річкового туману. Туман слався низько над Дністром, звертав ліворуч і зникав за поворотом ріки далеко в придністровських ярах. Здавалося, що зовсім недавно хтось промчав перед нами на палаючій гарбі з сіном, і густий димний слід указував дорогу невідомого візниці.

Чим ближче ми під'їжджали до Дністра, тим ставало холодніше, і я вже подумав, чи не надіти осіннє пальто, як раптом з яру виринула перша біла хатка.

— Ну, ось і приїхали, — сказав курсант, який сидів поруч мене.

— Відставити пісню! Селян побудите, — долинув із задньої підводи голос Полевого.

Співати перестали, і тепер було чути тільки скрипіння коліс нашого обозу.

Село тяглося довго, хати були порозкидані на горбах, далеко одна від одної. Почувши знайомі місця, весело заіржав наш лівий корінний кінь, і Шершень ласкаво ляснув його віжкою по крупу.

— Це і є радгосп, га, дядьку? — спитав я Шершня.

— Оце і є радгосп, хлопчику, — відповів він. — До революції тут була панська економія, а тепер — радгосп.

Підвода зупинилася перед високими залізними воротами, за ними було видно чорні будівлі, сад.

Шершень сплигнув з передка і, підійшовши до воріт, постукав у них пужалном.

— Діду! — покликав Шершень.

За ґратками воріт показався сторож з гвинтівкою за плечима.

— Це ти, Шершню? — спитав він невпевнено.

— Я, я. І гостей привіз. Відчиняй швидше, — обізвався Шершень і задзвенів ланцюгом, яким були замкнені ворота.

Як тільки обидві половини воріт розхилилися, ми зразу в'їхали в двір і зупинилися біля стайні, звідки чулося приглушене іржання коней. Гарно після довгої дороги сплигнути на тверду землю. Навколо тихо й тепло. До пас під'їхали інші підводи; поки візники розпрягали коней, курсанти зібралися навколо Полевого.

— Речі знімати, товаришу Полевой? — спитав хтось.

— Почекайте, — відповів Полевой і звернувся до сторожа — Діду, а завідувач де?

— Нема завідувача!

— Як немає?

— Завідувач поїхав у Вітовтів Брід.

— Давно?

— Та ще видно було. Гонець звідти примчав, і вдвох вони поїхали. Не знаю, чи то правда, чи ні, але люди в селі казали, що ніби Мельничукова банда перейшла кордон. І всіх партійних у район скликали.

— Товаришу начальник, якщо хочете, я розбуджу Ковальського, — підійшовши до Полевого, запропонував Шершень.

— А хто він такий?

— Старший робітник.

— Не варто, мабуть. Хай спить. Ми з ним вранці познайомимося, — відповів Полевой. — Ти краще скажи, сінник далеко тут?

— Сінник? А он. Там сіно торішнє складене, — махаючи батогом у бік довгої темної будівлі, сказав Шершень.

— Ну й чудово, — сказав Полевой. — Ночівля забезпечена, тепер що роботи з вечерею? І чайку не завадило б випити…

— Де ж ти його звариш, чай отой? — спитав хтось похмуро.

— Ну, це дрібниці, — відповів Полевой.

— Дрібниці-то дрібниці, а ось заварки не взяли, — сказав високий курсант, що стояв біля мене.

— Правда?

— Щира правда, — підтвердив курсант.

— Погане, брат, діло, — сумно сказав Полевой. — Який же чай без заварки? Хоч… — І, помітивши мене, несподівано спитав: — Манджура?

— Еге ж! — обізвався я несміливо.

— Ти знаєш таке дерево — сливу?

Я мовчав, думаючи, що Полевой мене розігрує.

— Та що ж ти, онімів? Сливу знаєш? Угорку, наприклад, або ренглоту?

— А чому ж? — відповів я тихо Полевому.

— Ну то ось, будь другом, біжи в сад і наламай гілок сливи. Тільки молоденьких. І чистіших. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я і спитав у сторожа: — А де у вас сад?

— Он за стайнею. Зразу баштан буде, а за ним сад, — відповів сторож, попихкуючи самокруткою.

На тлі темного неба всі дерева вдавалися однієї породи. Коли б хтось інший наказав мені дати сливових гілок, я б ніколи в сад не пішов, але не послухати наказу Полевого я не міг. І, задираючи голову, обмацуючи листя на гілках, я довго шукав серед обкопаних фруктових дерев радгоспного саду сливу. Липкий росистий лопух хапав мене за ноги. Нарешті вже в кінці саду я помітив молоде, струнке деревце, дуже схоже на сливу. Чиркнув сірник — справді слива, та ще й не проста, а справжній чорнослив. Це я помітив по великих дозріваючих плодах, які заблищали в ріденькому листі, як тільки я засвітив сірник.

Умить наламав з цього дерева пучок гілок і, щоб не повертатися назад через темний сад, вирішив перелізти через паркан і пройти до своїх по дорозі.

Паркан було видно вже зовсім близько. З-за темних стаєнь через увесь сад долітали до мене сюди голоси курсантів, спалахували відблиски багаття. Підійшовши до паркана, я побачив, що він не такий уже низенький, яким здавався здалека. Поклавши вгорі пучок гілок, я насилу видерся на паркан. Зразу здалося, що земля дуже далеко внизу, але іншого виходу не було, і я з шелестом гупнув у придорожні бур'яни.

І не встиг я випрямитися, як з-під куща, що чорнів поблизу дороги, злякана моїм падінням, вискочила людина в білому, з гвинтівкою в руках, і зразу ж кинулась прожогом у поле, до стогів.

Вона вмить зникла в кукурудзі, тільки чути було, як дзвінко затріщали стебла під її швидкими ногами.

З усієї сили я помчав по дорозі в інший бік, до своїх.

Задихаючись, я влетів у двір радгоспу і, простягаючи Полевому горстку гілок, розповів про білу людину.

— Не приверзлося? — недовірливо спитав Полевой.

— Та ні ж. І з гвинтівкою, — образився я.

— Біс його знає, хто він! — задумливо сказав Полевой. — Може, це бандюга, який нас висліджує? — І розпорядився: — Товаришу Шведов, товаришу Бажура! Візьміть гвинтівки — і туди. Швиденько. Промацайте город. А ти, діду, — сказав Полевой сторожу, — прогуляйся з ними теж, щоб випадково на дріт не напоролися.

Коли курсанти пішли, запанувало мовчання. Здавалося — ось-ось гримне там, біля стогів, тривожний постріл і всі помчать на допомогу. Але час ішов, далеко за садом, можливо — на другому березі Дністра, в Бессарабії, гавкали собаки, полум'я багаття освітлювало строгі насторожені обличчя курсантів, кремезного Полевого.

Його сухорляве обличчя здавалося тепер смуглявим, козирок будьонівки був врівень з густими бровами. Полевой дивився на закипаючу в казані воду, але видно було, що весь він перетворився в слух і намагається вловити кожне шарудіння там, за садом.

Вода в чавунному казанку закипіла. Великі ключі піднялися з дна, і зразу над казанком з'явилася пара.

— Ну, гаразд, хлопці! — сказав Полевой. — Помовчали — й досить. Видно, розвідка наша нічого не виявила. А ось чай ми зробимо зараз добрячий. — З цими словами Полевой струснув із сливових гілок росу і кинув їх у киплячу воду.

Прутики варилися в казані довго. Вже повернулися з розвідки, нікого не знайшовши, курсанти із сторожем. Уже були розвантажені всі підводи і спорядження поскладене тут-таки, на траву, а Полевой усе позирав на киплячу воду, інколи помішуючи її ложкою. Нарешті він скомандував:

— Їсти подано! Давайте ложку і підходьте по чай.

Він сам поналивав в алюмінієві кухлі чай і, коли всі посідали навколо казана, один по одному вилив два ополоники окропу у вогонь.

Сидячи на траві під зоряним небом, ми всі пили з кухлів дуже гарячий і гіркуватий чай, що пахнув осіннім садом. Ми заїдали його житнім хлібом, інколи розколочуючи цукор дерев'яними ложками. Яким смачним мені здався цей чай. Я випив його цілі два кухлі, попік собі губи, рот і кінчив чаювати останнім.

— Розібрати гвинтівки! — почувся збоку голос Полевого.

Курсанти пішли по гвинтівки. Я сидів на траві і бачив, як вони одержують у Полевого патрони, зброю.

— Хто ще не брав гвинтівки? — строго спитав Полевой.

— Всі взяли, — відповів хтось.

— Де всі, коли одна гвинтівка зайва? — сказав Полевой. — Може, вийшов хто?

— Всі тут, — твердо відповів Шведов.

— Манджура! — вигукнув Полевой.

— Я тут! — обізвався я, встаючи.

— Брав гвинтівку?

— А хіба можна?

— Та ти що думаєш — ми тебе в городки взяли сюди гратися? — сказав Полевой. — «Можна, можна!» — І, підійшовши ближче, простягаючи гвинтівку, сказав: — Держи! І не пустувати. А будеш пустувати — в комсомол не приймемо.

Коли десь біля півночі, виставивши біля речей на допомогу сторожеві вартових, курсанти і я попрямували до сінника спати, в руках у мене була справжня важка трилінійна гвинтівка з пристебнутим до ствола пахучим шкіряним ременем. Тримаючи гвинтівку наперевіс в одній руці, а другою притискаючи постіль, я пішов слідом за курсантами по сіну. Вони залазили вище під навіс, і я не хотів відставати. Щохвилини провалюючися в сухому сіні, я видирався все вище й вище до балок, під темний дах, дуже задоволений з того, що мені видали гвинтівку. Радісно мені було почути слова Полевого про комсомол.

Значить, батько зберіг тайну мого першого в житті злочину і нічого не розповів курсантам про ложки.

Розстилаючи ковдри й простині, курсанти влаштовувалися на ночівлю, і вся ця висока багатопудова купа сіна гойдалася під нами. Було дуже м'яко, тепло й затишно під дахом.

— Тільки не куріть, хлопці, дивіться! — наказав Полевой з темряви.

Я вмостився поблизу Полевого. Придержуючи гвинтівку, щоб вона випадково не ковзнула вниз, під сінник, я прослав простиню, роздягся, ліг на неї і, затиснувши між ногами гвинтівку, закутався в легку пікейну ковдру. Кілька хвилин я полежав, не поворухнувшися, з розплющеними очима, прислухаючись до віддаленого говору вартових та до іржання коней в стайні. Потім, почуваючи, що засинаю, просунув руку під гвинтівочний ремінь і так, притискаючи до тіла слизьку холодну гвинтівку, заснув. Спав я міцно, але над ранок один від одного страшніші пішли кошмари. Я відчув, що на мене навалюється щось важко, навіть дихати стало трудно, я хотів відбитися й забився. Розплющивши очі, я не міг спочатку зрозуміти, де я. Навколо було сіно. Гвинтівка лежала в мене на грудях, а сам я опинився в якійсь норі, під заваленою сіном старою бричкою. Мабуть, я уві сні ворушився і поступово, загорнутий з головою в ковдру, з'їхав на саме дно сінника і пірнув у порожнину під бричку. Поряд чулися чиїсь голоси, сміх. Швидко згорнувши ковдру й простиню, тягнучи їх за собою і розриваючи однією рукою прохід, я виліз надвір, у лопухи, мружачись од яскравого ранкового сонця.

— Ось і звір останній — будь ласка! — сказав Полевой, показуючи на мене курсантам.

Я й справді, мабуть, був схожий на звіра: сонний, з розкуйовдженим волоссям, в білизні та ще й з гвинтівкою в руках.

Курсанти стояли біля сінника вже повдягані, попричісувані. Вони підсміювалися з мене. Калюжі води та плями мильної піни біліли позаду мене в траві. Видно, курсанти давно повмивалися.

Помітивши мою ніяковість, Полевой сказав:

— Ну, гаразд, забирай свої манатки та підемо з нами житла шукати. Пішли, товариші! — звернувся він до курсантів. — Часу залишилося. мало, — ось-ось на роботу покличуть.

Я нашвидкуруч згорнув простиню й ковдру в один клуночок, натяг штани й сорочку і, взявши на ремінь гвинтівку, подався наздоганяти курсантів. Разом з Полевим вони вже підходили до високого двоповерхового будинку під залізним дахом, який стояв на краю садиби далеко від стаєнь і комор. Будинок цей оточували порослі високим бур'яном клумби, вікна в будинку були повибивані, а по його стінах та іржавих ринвах вився дикий виноград.