Будинок з привидами

Перший матч

На зеленому лужку у дворі радпартшколи курсанти грали у футбол.

Вартовий біля воріт, молодий смуглявий парубок з розкосими очима, в блакитній будьонівці, спираючися на гвинтівку, стежив з свого поста за грою. Я зупинився біля турніка.

Турнік — водопровідна труба, до блиску відполірована долонями, — був закріплений одним кінцем в розвилині клена. Другий кінець труби був прибитий скобками до вкопаного в землю стовпа. Стовп та кинута на траву одежа і були ворітьми для гравців. Другі ворота — два пеньки — виднілися під самими вікнами нашого флігеля. Там в голу стояв напівзігнувшись мій старий знайомий Полевой, секретар партійного осередку радпартшколи. Після демобілізації з Червоної Армії він вирішив не повертатися до себе на батьківщину в Катеринослав, а залишився у нас, на Поділлі, і повітовий комітет партії направив Нестора Варнайовича в радпартшколу.

В тих воротах, що були біля мене, метушився лектор політекономії, стрижений під машинку Картамишев у широчезних синіх галіфе, м'яких чоботях і оранжевій майці-безрукавці. Вчора я почув, як цього Картамишева і лектора з природознавства Бойка називали «братами-розбійниками». Вони були схожі один на одного — носили сині костюми і каракулеві папахи з червоним бархатним верхом.

Тепер «брат-розбійник» Бойко метушився в центрі гри. Я спочатку не міг навіть дібрати, кого він грає — центра нападу чи лівого краю. Він бігав посеред лужка у своїх штанях з шкіряними блискучими леями і, нарешті, відбивши м'яч, повів його в мій бік, до турніка. Тоді я зрозумів, що «братів-розбійників» призначили в різні команди і що вони грають один проти одного.

Не добігши до воріт кроків з п'ять, Бойко кинувся вперед, крикнув і буцнув по м'ячу так, що м'яч мало не розпоровся. Крутячися дзигою в повітрі і зачіпаючи траву, м'яч пролетів у ворота і, ковзнувши біля самих моїх ніг, підстрибуючи, покотився до вартового, а задоволений Бойко, витираючи піт з обличчя, крикнув розгубленому воротарю:

— Впіймав зайця?

Картамишев нічого не відповів і, важко дихаючи, помчав у важких кованих, чоботях навздогін за м'ячем до будки вартового.

Лютий від того, що йому забили гол, Картамишев повертався назад до воріт повагом, опустивши стрижену голову.

Бойко, все ще не відходячи від чужих воріт, підсміювався:

— А ще кажете: ми, ми — сильна команда! А в нас двох гравців не вистачає, та й то голи вам забиваємо.

— Хто ж вам не дає? Візьміть собі ще гравців! — похмуро відповів Картамишев.

Усі гравці, переступаючи з ноги на ногу, нетерпляче чекали продовження гри.

— А де ти їх візьмеш, гравців? — сказав Бойко й озирнувся.

Мені хотілося, щоб він помітив мене. Ой, як хотілося! Але Бойко байдужо ковзнув по мені поглядом і, звівшися навшпиньки, подивився в палісадник. Там біля будинку, за кущами підстриженого бузку, читали газету два курсанти.

— Агей, Бажура, йдіть у футбол грати! — крикнув через увесь двір Бойко.

— Не хочу! — долинуло з-за кущів.

Я вже знав тут деяких курсантів, але проситися грати не наважувався. А я ж непогано грав у футбол. «Ну, поклич мене, поклич!» Я мало не підскакував на місці від хвилювання — так мені хотілося грати. А головне, така слушна настала хвилина, щоб увійти в гру, та як тільки Картамишев зашнурує м'яч, ця хвилина мине. І я стежив тепер, як воротар запихай під шкіру кінчик сиром'ятного хвостика. Ну ось… хвостик сховався під шкіряною покришкою. Всьому, значить, кінець. Картамишев приготувався бити і, вже піднявши перед собою м'яч, щоб кинути його на ногу, скоса глянув на мене. Глянув і спинився.

— Слухай, капітане! — крикнув Картамишев. — Візьми ось хлопця. Хай не скучає.

Бойко повільно подивився на мене. Видно було, що він вагався. Потім нехотя спитав:

— Гей, хлопче! Умієш грати?

— Умію, тільки не дуже! — відповів я тремтячим голосом, все ще не вірячи, що мене візьмуть у гру.

— Та ми всі тут не дуже, — засміявся Бойко і наказав строго: — Біжи до воріт. Захисником будеш. Зрозумів?

Ну, що б не зрозуміти!

І, зачіпаючи босими ногами вогкий подорожник, я помчав до Полевого. Вже пішла гра, і м'яч задуднів у мене за спиною. Полевой стояв на воротях нагнувшись і стежив за м'ячем.

— Я буду захисником! — крикнув я, підбігаючи.

Полевой не дивлячися сказав:

— Гаразд, ставай! — І продовжував дивитися на середину поля.

Я став перед ворітьми, поправив кепку і наготувався бити.

Тепер я вже почував тут себе своїм. Якщо я добре зіграю, мене будуть брати у гру щовечора. Я буду щонеділі ходити з командою на широке поле до провіантських складів. Молодець Бойко, що покликав мене сюди. Важко тільки грати добре. Бити міцно, сильно. Хоч би хто-небудь послав сюди м'яч! Та гра, як і раніше, йшла в центрі. Ось Бойко знову повів м'яч до чужих воріт. Йому навперейми кинувся захисник у білих трусах і блискучих чоботях по коліна. Бойко, обманюючи захисника, притримав м'яч. Ось він б'є по воротях. Зараз буде гол.

От чорт! Голкіпер Картамишев виручає команду. Він легко взяв м'яч на носок чобота, і м'яч підлетів угору. Добряча «свічка»! Я б, мабуть, так не вдарив. Задерши голову, я стежив за польотом м'яча. Він падає вниз і зразу дістається центрові чужої, картамишевської, команди — Марущаку. Цей Марущак здорово грає. Видно, як мигтить між гравцями його військовий картуз, червоно-жовтий, з увігнутим лакованим козирком. Марущак біжить прямо на мене, високий, важкий. Чорний м'яч котиться перед Марущаком. Він усе ближче, ближче, цей чорний м'яч, схожий на їжака. Марущак ударив. М'яч одірвався і, шелестячи по траві, — такий хороший, низький м'яч — мчить на мене.

Зараз я його…

Я зразу заметушився, застрибав, підняв назустріч м'ячеві ногу… І промазав.

Полевой не чекав м'яча. Здавалося — от-от буде гол. Та в ту хвилину, коли м'ячеві залишалося пролетіти до воріт яких-небудь два кроки, Полевой раптом зразу кинувся на землю і прийняв м'яч. І зразу Полевой схопився і, підкинувши м'яч, сильно ударив по ньому кулаком. М'яч знову вилетів на середину.

На білих трусах Полевого зеленіла тепер велика кругла пляма. Він струснув із трусів стеблинки м'ятої трави і невдоволено крикнув:

— А ти не метушися без діла. Я думав — удариш. Навіщо ногу задер?

— Та я ненавмисне, — буркнув я.

— Ненавмисно, ненавмисно, — пробубонів він і додав: — А ти завжди бий напевне. Не дриґай ногою, коли м'яч далеко. Зрозумів? А як підійде близько — тоді зразу бий, навиліт. І од воріт одійди далі.

Я, неначе мене підстьобнули, рвонувся вперед у саму гущавину гравців. Назустріч мені знову біг Марущак без м'яча. Противники щось затівали. Так і трапилось. Ми ще не зустрілися, як їх лівий край послав Марущаку м'яч. Марущак приготувався бити.

«Ех, була не була! — вирішив я. — Поперебивають ноги — гаразд!» І кинувся на здоровенного Марущака. Але він, думаючи мене обманути, легким ударом хотів перекинути м'яч через голову. Та ба! Залишалася яка-небудь секунда, і м'яч був би у мене за спиною, але я підстрибнув і стукнув м'яч лобом так, що моя кепка зразу ж злетіла. Не встиг ще я нахилитися, щоб підняти кепку, як Бойко прийняв м'яч і косим ударом забив гол.

М'яч знову застрибав по кам'яному двору до будки вартового. Картамишев побіг по нього, а Бойко посміхаючися крикнув мені через усе поле:

— Ти завжди так грай. Зрозумів? Пасовка, пасовка!

Я був щасливий. Добре, що я вдарив головою, а взяв би я м'яч, наприклад, ногами, не мав би Картамишев гола.

Гра жваво пішла далі. М'яч із шумом перелітав з одного кінця двору в інший. Вже смеркало. Загули жуки-рогачі над густим кленом. Навколо стояли, стежачи за грою, курсанти.

Мені було приємно, що вони стежать і за тим, як я граю. Я носився з одного кінця поля в інший, я зовсім забув, що захисникові не належить одбігати далеко від своїх воріт, і навіть спробував сам забити гол, але Картамишев перехопив м'яч. Ноги мої були подряпані, десь у п'яті колола скалка, — видно, я загнав у п'яту колючку з акації, — і великий палець лівої ноги був закривавлений, я зачепився ним ненавмисно за камінь, але не відчув болю. Було жарко. Мокрий, спітнілий, я ганяв по полю м'яч, намагаючися відбити його в чужих гравців. У цей час, бажаючи обманути мене, Марущак здалека вдарив по воротях, але промазав. М'яч ударився об стінку і повернувся до воріт, несучи на собі білу пляму вапна. Небезпека минула, і я спокійно стежив на грою в центрі.

Всі гравці були розпарені, як і я; від них пахло потом, тютюном, маззю для взуття. Труси в нашого воротаря Полевого зазеленились ще більше, а на коліні червоніло садно.

З вулиці гукнули:

— Васько, Васько!

Я спочатку вдарив по м'ячу, передав його лівому краю, а потім подивився на вулицю, щоб дізнатися, хто це мене кличе.

Тулячися носом до дерев'яної перекладки, біля огорожі стояв Петько Маремуха. Він жадібно дивився на гру і, видно, здорово заздрив мені. Женучи м'яч біля огорожі, я крикнув Петькові:

— Не йди, скоро закінчимо!

Петько кивнув головою і зручніше примостився на кам'яному фундаменті огорожі. Я ж з розгону вдарив по м'ячу, дав чудову «свічку», але тільки трохи вліво, за лінію гри. М'яч упав просто на верхівку клена, з шелестом пробиваючи листя, зачепив турнік і потім підкотився до ніг Картамишева за лінією воріт.

Десь у коридорі корпусу задзеленчав дзвоник.

— Пішли, товариші, вечеряти! — гукнув Полевой і, спритно підібравши одяг, який лежав біля ненька, вийшов з воріт.

— Захопіть м'яч, товаришу Марущак! — розпорядився Бойко і, підійшовши до воротаря Картамишева, запропонував: — Давай, Володю, сходимо на річку до вечері, викупаємося.

Картамишев згодився, і обидва вони, натягаючи на ходу сині гімнастерки, рушили до воріт.

Я наздогнав їх і вискочив на вулицю перший.

— Здоров, Петрусю! — радо сказав я Маремусі, міцно потискаючи його пухку руку. — Ну, бачив, як я мало не забив гол? Здорово, правда ж?

— Ти ж партачив теж здорово. Ту «свічку» як промазав, — відповів мені дуже холодно Маремуха.

— А ти б не промазав? — сказав я, але Петько, ніби не дочувши мого запитання, спитав:

— Звідки ти їх уже всіх знаєш?

— Ну, не всіх, а так половину знаю, — вчора вони тут грали в городки, от я й дізнався, як кого звати. Ходім до мене в гості! — запропонував я.

— Як? Туди? — недовірливо покосився очима Маремуха в бік нашого флігеля. — А мені хіба туди можна?

— Коли зі мною йдеш, — значить можна! — важно сказав я, і ми рушили до воріт.

Петькові Маремусі все сподобалось у мене в кухні: і моя постіль на печі, і розкладений у духовці інструмент, і вікно, що виходило в двір. Поки Петько все розглядав, торкаючи коротенькими і пухкими, як у дівчинки, пальцями, я сидів на табуретці й виймав шпилькою скалку.

Біля мене на краю плити кліпаючи горів каганець.

Витягши, нарешті, шпилькою скалку, я стукнув п'ятою по підлозі, розколупана ранка ледь-ледь защеміла. Я сполоснув під умивальником руки і став думати, чим би почастувати Петька. І раптом згадавши про свою зустріч з Григоренком у саду, сказав Петькові:

— А ти знаєш, Петре, що Котька сюди заходить?

— Куди? В радпартшколу?

— Ото ж то й воно, що сюди!

І я розповів Маремусі про зустріч з Котькою.

— А ти б йому взяв і всипав! — сміливо сказав Маремуха.

— Легко тобі сказати — всипав. Я б і всипав, але бач, яка річ: його ж Корибко в сад пускає.

— А хіба Корибко тут працює?

— Атож! У цьому ж і фокус. Я спочатку цього не знав і, коли застукав Котьку в саду, теж здивувався: чого він так задається, неначе в себе дома? А потім, учора ввечері, дивлюсь — вони вдвох через двір ідуть. У Корибка ножиці здоровенні і відро з вапном. Питаю одного курсанта, що цей старий тут робить, а курсант мені каже: «Садівником працює».

— Он воно що! — протяг Маремуха. — Ясна річ. Раз Котька квартирант Корибка, значить він вільно буде ходити сюди. Цей старий чорт пускатиме його, і коли яблука поспіють.

— Факт! — підтвердив я.

— Ну, тепер Котька у вас всі гнізда поруйнує. Ти знаєш, яка в нього колекція яєць? — сказав Петько. — Навіть у міському музеї такої немає. Адже він давно збирає яйця. Такий здоровий, а все ще по деревах лазить. Ага, Васько! — спохватився Маремуха. — У мене ж для тебе записка.

— Від кого?

— Ану, вгадай!

— Ану, скажи!

— Ні, ти вгадай!

Петько вийняв з кишені блакитний конвертик і сховав його за спину.

— Ну, дай сюди! — закричав я.

— Я дам, тільки ти забожися, що зробиш одну штуку.

— Яку?

— Якщо тебе спитають, коли ти одержав цей лист, скажи, що вранці.

— Але ж зараз вечір!

— Ну, я знаю. А ти скажи, що я тобі заніс його вранці. Добре?

— Від кого лист?

— Поклянися, тоді скажу!

— Ну, я сам тоді візьму. Віддай листа. — І я, зробивши крок до Петька, схопив його за руку.

— Я не дам, Васько. Ось правду кажу — не дам. Порву, а не дам. Ой, не крути руки!

Вирвати лист було важко. Я пустив Петька й сказав:

— Ну добре. Я клянусь.

— Що клянусь? Ти хитрий. Скажи все, як належить.

— Я клянусь, якщо мене спитають, коли я одержав лист, скажу, що вранці.

— Ну, тоді візьми! — І Петько простяг мені пом'ятий конверт. Я швидко розірвав його і став читати лист.

Я мало не кинувся на Петька з кулаками.

— Чого ж ти мені не віддав листа вранці?

— Я не міг, я зранку поїхав з батьком на город.

— А коли Галя тобі віддала лист?

— Сьогодні вранці. На базар ішла по молоко і віддала. А що там написано? — І Петько спробував зазирнути в лист.

— Стривай, — відсторонив я Петька. — А ти не міг забігти до мене, коли на город їхав?

— Ну звичайно, не міг. Я віз возик: залишив би на вулиці, і його могли б украсти.

— Ну добре, — сказав я. — Тоді я скажу Галі, коли ти передав мені лист.

— Ой не треба, Васько! Вона буде думати, що я брехун…

— Чому?

— Та я зараз ішов по бульвару до тебе сюди. А вона на гойдалці гойдається. До мене підбігла, питає: «Ти передав записку?» Я кажу: «Передав». А записка в мене в кишені. Вона питає: «Коли передав?» — «Ще вранці», — кажу.

— Навіщо ж ти набрехав?

— Ну й набрехав… Що зробиш? — Петько жалісно зашморгав носом. — Вона вранці мене просила, щоб я обов'язково тобі передав записку. Я побожився, що передам. А потім забув. Мені було соромно признатися, що я такий розтелепа.

Петько відчув, що забрехався зовсім. Він озирнувся і потім розгублено сказав:

— Про город я тобі вигадав навмисне… Я просто забув.

Як мені Петько нашкодив! Якби він тільки знав! Тепер мені все було зрозуміло. Галя з гордості перед Котькою не спитала мене, чи одержав я записку. Видно, вона дуже чекала мене сьогодні ввечері. А я, дурень, видумав отого Тиктора і такий був холодний з Галею!

— А Галя з ким була на бульварі? — намагаючись приховати своє хвилювання, спитав я.

— З ким? Ясно з ким: з Котькою! — відповів Маремуха, не догадуючись, як обпекли мене його слова. — З Котькою! — весело повторив Петько. — Так, так! Він її на гойдалці гойдає. Галя кричить, боїться, а він її як розгойдає — аж до самої верхівки дерева!

Я уявив собі, як Котька Григоренко гойдає Галю на скрипучій залізній гойдалці, як рипіли при цьому два високі ясені, як розвівалося за вітром Галине блакитне плаття, і мені зразу стало дуже досадно.