Будинок з привидами

У путь-дорогу

З усіх хлопців, з якими мені довелося зустрічатися, Сашко Бобир, або Бобирюга, як ми його прозивали в трудшколі, був найбільше невдачливий.

Якось, коли ще існувала гімназія, ми спускалися по телеграфному стовпу з гімназичного двору на Дзвіничну ьулицю. Всі спускалися швидко, а Сашко Бобир захотів пофасонити і став гальмувати: проїде трохи, а потім з розгону зупиняється. До землі залишалося вже зовсім трохи, коли Сашко закричав, та так голосно, що навіть ті хлопці, які були вже біля річки, прибігли на його крик назад, нагору.

Сашко сплигнув на брук і, не перестаючи кричати, держачись обома руками за живіт, помчав по Дзвіничній вгору, в місто. Ми подалися за ним.

Сашко з ходу вскочив у квартиру лікаря Гутентага. Ми теж хотіли вбігти туди, але сестра в білому халаті нас не пустила. З відчинених вікон на вулицю долітали зойки Сашка Бобиря. Здавалося, лікар Гутентаг різав його на шматки.

Стоячи під вікном, ми думали різне. Петько Маремуха доводив, що, коли Сашко спускався по стовпу, в нього тріснув живіт.

Мій приятель Юзик Куниця казав, що, мабуть, Бобиря вкусив тарантул. Виліз із щілини і вкусив.

Незабаром зойки стихли, Ми вже вирішили, що Сашкові не жити на світі, як раптом, блідий, підтримуючи живіт, він з'явився на ґанку квартири. Слідом за Бобирем, у білому ковпаці й блискучому пенсне з позолоченою дужкою, вийшов сам лікар Гутентаг. Він тримав у руці затиснену в білій ватці чорну закривавлену тріску.

Не встиг Сашко спуститися по східцях униз, як лікар гукнув його і, простягаючи закривавлену тріску, сказав:

— Візьми собі на згадку.

За рогом Сашко задер сорочку і показав нам до чорного вмазаний йодом і злегка припухлий живіт. Скалка влізла йому під шкіру біля самого пупа і пройшла вгору до грудей. Внизу, там, де вона входила, був приклеєний круглий, як п'ятачок, клаптик бинта.

Морщачись від болю, Сашко розповів, що лікар Гутентаг видирав у нього з-під шкіри цю скалку здоровенними обценьками і що навіть лікарева донька їда допомагала батькові. Ми йшли рядом і, щулячись, позирали на скалку. Вона й справді була велика, куди більша за всі ті скалки, які не раз залазили кожному з нас у босі ноги.

Сашко пишався з того, що трапилося. Хоч у вухах у кас все ще стояв його крик, але він казав, що йому й трохи не було боляче.

— А чого ж ти кричав? — спитав Куниця.

— Чого кричав? — Навмисно! Щоб лікар прийняв мене без грошей.

Пропахлий йодом і колодієм, Сашко кілька днів був героєм нашого класу.

Незабаром історія ця забулася, але не минуло й двох місяців, і про Сашка знову заговорили.

На великій перерві ми гралися в «ловитки». Сашко побіг за гімназичні сараї і випадково ступив на дерев'яну ляду помийної ями. Ляда вмить нахилилась, і Сашко влетів у квадратний люк.

Усі думали — кінець хлопцеві. Тільки підбігли до чорної дірки, звідки несло кислим запахом помиїв, як раптом знизу долинув глухий, придавлений крик:

— Рятуйте!

— Ти держишся? — обережно зазираючи в люк, спитав Куниця.

— Я стою. Тут мілко! — долетіло з ями.

Ми витягли Сашка вуздечками, знятими нашвидкуруч з директорового фаетона.

Мокрий, з клаптями паперу і капустяних листків на одежі, Сашко виліз із ями і зразу ж став стрибати. В рудому його волоссі застряло картопляне лушпиння, від нього погано пахло.

Настрибавшись досхочу. Сашко роздягся догола і склав свою мокру одежу в кутку під сараєм. Качаючи воду з колодязя, хлопці відрами носили її до Сашка і обливали його там холодною водою з розгону, як коня: бризки чистої води розліталися далеко, виблискували проти сонця. Тремтячи від холоду, Сашко плигав то на одній, то на другій нозі, пирскав, сякався і швидко тер веснянкувате обличчя, руде волосся і все своє худе, вкрите гусячою шкірою тіло.

Сторож Никифор дав Сашкові свою стару, пропахлу тютюном ліврею. В цій — обшитій золотими галунами лівреї, яка була йому до п'ят, Сашко побіг в актовий зал гімназії і просидів там цілий день, поки Никифорова дружина випрала і висушила йому одяг. На перерві ми побігли до Сашка.

Веселий, побачивши нас, Сашко скинув ліврею і, голий, колесом пішов по паркетній підлозі.

До закінчення трудової школи залишалося не більше року, — всі хлопці підросли, порозумнішали, мене навіть в учком вибрали, — тільки Сашко Бобир схибив і став раптом прислужувати в архієрея. Вдень учиться, а як вечір — в Троїцьку церкву. Що йому на думку спало, не знаю. Разів зо два ми навмисно ходили в церкву подивитись, як Сашко прислужує. Рудий, в нарядному, позолоченому стихарі, з довгим фартухом на грудях, він бродив, розмахуючи кадилом, слідом за сивим архієреєм, засвічував свічки, гасив пальцями недогарки і навіть інколи, обходячи віруючих з блюдцем, збирав мідяки. Всім класом ми оголосили Сашкові бойкот, намалювали його в стінній газеті «Червоний школяр» і навіть попросили Лазарєва, щоб цього попівського прихвосня забрали від нас в іншу групу. Тільки Котька Григоренко в ті дні розмовляв з Бобирем, — вороги в минулому, вони стали раптом нерозлучними друзями. Разом ходили додому і сиділи на одній парті.

Не знаю, скільки часу прислужував би ще Сашко архієреєві, можливо, вийшов би з нього диякон або справжнісінький піп, як несподівано з Києва повернувся старший брат Бобиря, комсомолець з осередку друкарів, Анатолій Бобир. Три місяці вчився Анатолій на курсах у Києві і, повернувшися, став переконувати Сашка, щоб той кинув свого архієрея.

Агітував він, очевидно, добре, бо днів через два після братового приїзду Сашко перестав ходити в Троїцьку церкву. А ще через місяць сам кричав, що попи обманщики, сивий архієрей — найголовніший шахрай. Сашко розказував нам, як кожного разу після відправи архієрей забирав собі з усіх кружок і з підноса половину грошей, а решту віддавав попам. Сашко божився, що тільки з самих воскових свічок попи Троїцької церкви разом з архієреєм заробляють втроє більше, ніж одержує платні директор нашої трудшколи Лазарєв.

Виявилося, що архієрейським прислужником Сашко Бобир зробився несподівано. Якось увечері разом з двома знайомими хлопцями він поліз у сад до попа Кияниці. Сидячи на дереві, Сашко трусив гілки, а хлопці збирали яблука. Вони вже назбирали повні пазухи, як раптом помітили Кияницю — і драла. Бідолашний Сашко зостався на дереві і, зрозуміло, втекти не міг. Повільно злазячи, він думав, що Кияниця відшмагає його поясом, забере сорочку, а то ще гірше — поведе до батьків. Нічого подібного не сталося.

Тільки-но Сашко сплигнув на траву, Кияниця ласкаво взяв його за руку й сказав:

— Ти хотів яблук, хлопчику? Ну що ж, набери, скільки тобі треба.

Сашко обережно підняв з трави двоє яблук і чекав, що ось зараз піп і почне його шмагати, але Кияниця сказав:

— Чого ж ти? Бери ще, бери. Не соромся!

Сашко подумав-подумав і, вирішивши «більш копи лиха не буде», став підбирати стиглі, запашні яблука. Він напхав у кишені, наклав повний кашкет, накидав за пазуху. «Пропадати — то з музикою!» — вирішив Сашко.

Стомлений і зразу обважнілий, він стояв перед Кияницею і чекав: що ж буде далі? На велике Сашкове здивування, Кияниця не торкнув його навіть пальцем, не тільки не повідбирав яблук, а навіть сам відчинив Сашкові хвіртку і сказав на прощання:

— Захочеш ще яблук — попроси. Дам. А красти не треба.

Через три дні Сашко наважився і прийшов до попа знову. Перш ніж повести Сашка в сад, Кияниця довго розпитував його про те, що робиться в трудшколі, які нові вчителі прийшли, як справляється Лазарєв.

Ласкаво й ніжно розпитував він Сашка, а потім запропонував допомагати йому готувати уроки. Ось і став Сашко заходити до попа Кияниці в гості, з ним разом він і в церкву спочатку ходив, а потім, коли Кияниця влаштував його прислужником, уже й сам бігав туди кожного вечора, коли йшла відправа.

Мене дуже здивувало, коли я дізнався, що саме Сашко Бобир розказав Маремусі про привиди в радпартшколі. Після того як весною ми закінчили трудшколу, я ні разу не бачив Сашка Бобиря в наших краях: він пропадав десь там у себе, на Підзамчому. Від кого ж, цікаво, він міг дізнатися, що в радпартшколі водяться привиди? Я нетерпляче чекав наступного вечора.

Та нічого, на жаль, я не дізнався. Більш того: я не зміг прийти до Петька Маремухи о сьомій годині, як обіцяв.

Вранці, коли я вмивався під кущем бузку, у двір в'їхали одна по одній чотири селянські підводи. Візник першої підводи спитав щось у вартового. Той показав рукою на задній двір, і підводи проїхали туди.

Вже пізніше, коли сонце стояло над головою, я бачив, як курсанти винесли з будинку кілька тюків з білизною, ковдрами і навантажили їх на підводи. Я вирішив, що, мабуть, знову де-небудь петлюрівська банда перейшла кордон і курсанти збираються її ловити.

Прийшов час обідати.

Я вбіг у кімнату до рідних і почув, як батько сказав тітці:

— Ну, годі!

— Нічого не годі! — раптом закричала тітка. — Ти мені рота не замажеш. Говорила й говоритиму.

— Ну й говори, — сказав батько лагідно.

— А от і скажу. Свідомі, свідомі, а…

— Ти знову за своє, Маріє! — підносячи голос, сказав батько.

— А що, хіба неправду кажу? Правду! Жили на Заріччі — нічого не траплялося. А сюди переїхали, і зразу пішло: суп украли, ложки…

— Тихше, Маріє! — крикнув батько.

— Ложки покрали…

— Тихше, кажу!

— Нічого не тихше. Ложки покрали, а потім…

— Замовчи! — встаючи, вже зовсім голосно сказав батько. — Замучила ти мене своїми ложками. То слухай. Я сам узяв ложки і передав їх у комісію допомоги безпритульним. Зрозуміла? А будеш кричати — і решту віддам.

Тітка зразу замовкла. Вона дивилася на батька недовірливо. Я не знаю, чи повірила вона йому.

Щоб врятувати мене від тітчиних нарікань, батько сказав те, чого й не було. Цього я не сподівався! Мені стало шкода батька. «Ех, тварюка я, тварюка! — думав я. — Ну навіщо мені треба було продавати ті ложки? Попросив би в батька грошей, адже напевно дав би». А тут ще той суп! А з ним зовсім смішно вийшло.

На другий день після нічної тривоги батько повернувся додому брудний. Під ранок за містом пройшов сильний дощ. Чорні батькові штани були по коліна забризкані дорожньою грязюкою, а черевики розмокли і були здалека схожі на два куски глини. Стоячи на ґанку, він трісочкою чистив черевики, кидаючи грудки липкої жовтуватої грязі з ганку вниз, і розповідав мені про тривогу. Виявилося, що напередодні ввечері банда Солтиса зупинила біля Вапнярки швидкий поїзд «Одеса — Москва». Забравши з поштового вагона гроші, бандити подалися до румунського кордону. Чопівці чекали банду в полі, недалеко від Проскурівського шосе, але бандити змінили напрям і звернули до Могильова.

Коли мені батько розповідав, як лежали вони в засаді, підбігла тітка з порожньою каструлею в руках і спитала:

— Ти суп витяг, признавайся?

— Та не заважайте, тітко. Не брав я вашого супу, — відмахнувся я.

Тільки пізніше, коли тітка пішла, я згадав, що залишив суп відкритим на ободі колодязя. Мабуть, вночі до нього підібрався собака або інший який звір, тому що тітка знайшла порожню каструлю в бур'яні. Признатися, що я витяг суп, після того як я сказав «ні», було пізно, і я думав — все обійшлося.

Але й тут я помилився. А може, піти признатися зараз тітці, що це я витяг суп? Нехай не думає на курсантів. Ех, що буде, те й буде! Піду признаюся.

Я ступив до дверей, відчинив їх і побачив батька.

— Куди, Василю?

— Та я хотів…

— Ходім поговоримо, — запропонував батько і ввійшов у кухню.

Я зачинив двері і підійшов до плити.

— Сідай, — сказав батько і показав на табуретку. І ми сіли.

— Чи не набридло тобі ще байдики бити, Василю?

— Трохи набридло, — відповів я тихо.

— Я теж думаю, що набридло. Ходиш, никаєш як неприкаяний. Від неробства всякі дурощі в голову лізуть. Ложки, наприклад…

— Але ж не я винний, тату. Заняття на робітфаці ще не скоро. Що мені робити, скажи? Всі хлопці теж нічого не роблять…

— Я не знаю, що хлопці твої роблять, але думаю, що поки там дійде до діла, непогано б тобі попрацювати трохи.

Я дивився на батька. Сварка з тіткою, видно, мало вплинула на нього, — спокійний, мовчазний, він сидів на табуреті, дивився на мене й підсміювався.

— Ну, то що ж, Василю?

— А я не знаю…

— Знову не знаю…

— Ну, ти кажи, а я…

— Ну добре, скажу.

Батько підвівся і заходив по кімнаті. Помовчавши трохи, він підійшов до мене впритул і сказав:

— Бач, Василю, у нашій радпартшколі є радгосп. Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб дуже й близько. На Дністрі. Місце там хороше, сади, річка. Сьогодні в цей радгосп на роботу їде група курсантів. Як ти думаєш, чи не проїхатися тобі з ними?

— Мене хіба візьмуть?

— Візьмуть. Я вже говорив з начальником школи.

— Добре. Я поїду.

— Поїдеш?

— Поїду!

— Але тільки доведеться тобі в радгоспі попрацювати, Василю. Байдики бити там не можна. І кофе з дівчатами вечорами пити не вдасться. Словом, сам собі будеш заробляти на хліб. Я в твої літа вже давно це робив і не жалкую. Згоден?

— Згоден.

— Тоді швиденько давай збиратися і марш до Полевого. На задній двір.

— Полевой теж їде?

— Так. Він начальник загону. Мерщій збирайся.

— Добре, тату, добре! — вигукнув я і, скочивши на плиту, потяг униз матрац, простині й подушку.

— Матраца брати не треба, — сказав батько. — А постіль візьми. І пальто візьми.

— Навіщо пальто? Жарко ж!

— Візьми, кажу. Знадобиться.

Я зняв з гачка своє старе осіннє пальто, склав його вдвоє і зав'язав в один клунок разом з рушником, простинями й подушкою. Батько стояв у мене за спиною і стежив, як я збираюся.