Будинок з привидами

По нас стріляють

— Ти револьвер почистив? — підлещуючись до мене, спитав Маремуха.

— Почистив.

— Вже стріляв?

— Ні ще.

— Давай постріляємо?

— Постріляємо.

— А коли прийти?

— Коли? — я задумався. А що коли постріляти зараз. — Слухай, — твердо сказав я Маремусі, — давай зараз спробуємо.

— Де ж ти будеш пробувати?

— В сад підемо, — відповів я і, скочивши на піч, узяв «зауер».

— В сад? Та ти що?! Почують, — сказав Маремуха.

— І нічого не почують. Там дерева, темно, нікого нема. Там хоч бомби рви — сюди нічого не чути: будинок заслоняє звуки. А курсанти всі тепер вечеряють, — відповів я і з револьвером у руках лунко сплигнув на підлогу.

— Ні-і-і, Василю. Я не хочу в сад. Підемо краще завтра до Райських воріт. Там скелі і людей немає.

— Але й тут нікого нема. Ти дивак! — відповів я і кинув на підлогу промаслений папір, в якому був загорнений «зауер».

Петько дивився на револьвер, як на живу гадюку, — було зовсім не схоже, що лише кілька днів тому цей «зауер» належав йому.

— Ну, я ж тебе прошу! Ходім до Райських воріт. Я своїх патронів принесу. Ну, ходімо, Василечку!

— Тихо, ти! — цикнув я на Петька. — Нікуди ми завтра не підемо, а будемо стріляти сьогодні. І якщо ти зараз не підеш зі мною в сад, я ніколи з тобою розмовляти не буду. Зрозумів? Я всім хлопцям розкажу, який ти боягуз. Зрозумів? І всім дівчатам також. Ну, пішли. Нічого пхикати!

Засунувши револьвер за пазуху, я рушив до дверей і з тріском відкинув защіпку. Петько мовчки пішов за мною.

Коли ми з Петьком пробиралися через темний сад, я вже пошкодував, що затіяв це. Вночі в саду все було незнайоме. Кущики барбарису здавалися величезними деревами, шовковиця, груші, яблуні зливалися в одну темну стіну. Десь далеко-далеко позаду нас, у будинку радпартшколи, глухо стукнули двері, і знову стало тихо. В кам'яній огорожі, вздовж якої ми йшли, сюрчали цвіркуни. Інколи вони завмирали, неначе прислухаючись до шарудіння наших кроків, але потім знову продовжували своє цвірчання.

Крізь листя дерев було видно чисте, все в блискітливих зірках небо, перетяте надвоє білим від зірок Чумацьким Шляхом.

Ми йшли не по стежці, а навпростець. В ноги жалила кропива, хрускотів хмиз і пересохлий бур'ян. Попереду не було видно жодного вогника. Там, за садом, кінчалося місто. Петько, мовчки і не відстаючи від мене й на крок, дріботів ззаду.

— Давай ліворуч, — наказав я Маремусі і, схопивши його за руку, повернув набік. Мені хотілося зайти якомога далі, на самий кінець саду, до яру. Прямо перед нами виросла оточена кущами бузку гірка.

— Це сарай? — шепнув Петько.

— Гірка, смішний! — заспокоїв я його й зупинився.

— Тут будеш стріляти?

— Ні, я просто заряджу, — відповів я Петькові. І, вийнявши з кишені скісну обойму з патронами, вштовхнув її в рукоятку револьвера і відтяг затвор. Клацнувши, затвор повернувся назад, — все було в порядку. Патрон лежав тепер у стволі.

— Ходімо, — запропонував я Петькові.

— Василю, коли стрілятимеш, скажи мені раніше. Я вуха затулю! — заблагав Петько.

Я нічого не відповів і подумав тільки: «Атож, чекай! Так я тобі й скажу, коли буду стріляти. Який інтерес? Пальну зразу — і тоді сядеш з переляку».

Я вже легенько торкав пальцем спускову гашетку, але стріляти тут ще було небезпечно: могли почути. Я пробирався крізь мокрі від роси кущі, їх віти боляче шмагали Маремуху, який ішов позаду мене.

Та ось рідше пішли дерева, і, осяяна ясним світлом зірок, забовваніла вдалині за низькими кущами стара монастирська огорожа.

Зробивши ще зо три кроки, я зупинився. «Далі йти не варт, — подумав я, — і в огорожу стріляти теж небезпечно. Куля ще дасть рикошет і відскочить назад».

Перед нами чорніло високе криве дерево. Одна його товста гілляка, як здоровенна лапа, тяглася до огорожі.

Далеко біля річки закричав пугач. І раптом я підстрибнув на місці і, тонким зривистим голосом закричавши «Стій!», випалив прямо в стовбур цього чорного кривого дерева. Червоний клубок вогню вихопився із револьвера.

І не встигла ще покотитися по темному, глухому саду, по сусідніх ярах луна, як під огорожею почувся шум і хтось дуже виразно крикнув:

— Прендзе!

І слідом за цим вигуком «Скоріше!» один по одному два важкі гулкі постріли гримнули там, у кущах. Я бачив вогники порохових спалахів, чув, як тонко, неначе оси, задзижчали десь у мене над головою кулі.

— Тікай! — крикнув Маремуха і, ламаючи кущі, помчав назад.

— До огорожі! — шепнув я йому на ходу, і ми зразу взяли круто назад. Там, за горіховою алеєю, виднілася та сама кам'яна огорожа, що оточувала сад з трьох боків.

Я підбіг до неї, підстрибнув і обома руками схопився за похилу верхівку. З гуркотом полетіло вниз, у густу кропиву, каміння, зашарудів дрібний щебінь.

Уже перевалюючись грудьми через огорожу і закидаючи вгору ноги, я почув, як дряпався, вилазячи на огорожу, Маремуха.

Ми сплигнули вниз майже одночасно. Курний путівець до Приворіття проходив під огорожею. Як приємно було бігти по цьому рівному путівцю після засипаного колючками саду! Ноги грузли в м'якій, ще теплій пилюзі.

Зупинилися ми вже нагорі, біля білого будинку радпартшколи. В цьому лівому крилі корпусу, що виходив на путівець, було темно. Тільки в найвищому вікні третього поверху тьмяно горіло світло.

— Хто це був? — задихаючися від швидкого бігу, спитав Маремуха.

— А я знаю?!

— Кому ж ти кричав «стій»?

— Бандитам! — відповів я твердо.

Ніяким бандитам я, звичайно, не кричав. Просто мені було страшно так собі знічев'я спустити курок. Щоб заглушити страх, я й крикнув самому собі: «Стій».

Але хто ж був там? Хто кричав «прендзе»? Хто стріляв у нас?

Тільки тепер, на курному путівці, за кілька кроків од воріт радпартшколи, де було стільки озброєних людей, мені раптом зробилося дуже страшно. І я навіть пошкодував, що ми переїхали сюди, на околицю міста, з нашого тихого Заріччя, де ніколи зі мною нічого подібного не траплялося.

— Петько, навіщо тобі додому йти? — сказав я Маремусі спокійно. — Ходім краще до мене, переночуєш на печі. А завтра рано ми в сад заліземо, я тобі аґрусу дам.

— Ні, дякую! — рішуче відмовився Маремуха. — Я тобі казав, що у вас тут нечисто. Хай сатана у вас ночує, а я не буду. До побачення! — І зразу ж побіг униз по Житомирській на Заріччя, і його біла сорочка швидко зникла в пітьмі.

Вранці, тільки почало світати, коли ще батько й тітка міцно спали в сусідніх кімнатах, я встав і пішов у сад. Роса блищала всюди: і на листі слив, і на кругленьких темно-червоних листочках барбарису, і на великих лопухах.

Я йшов униз до огорожі і навіть дивувався: чого ми так перелякалися вчора? А може, просто це який-небудь курсант вистрілив? Хто його знає! Не вірилося, що все сталося тут, ось у цьому саду. Мені здавалося навіть, що постріли, паша втеча із саду — все це приснилося мені минулої ночі, душної і тяжкої від того, що я спав із зачиненим вікном. Та чим ближче я підходив до яру, тим повільнішими ставали мої кроки. А раптом там у кущах лежить людина, вбита кулею з мого револьвера?

До кущів, які росли під самою огорожею, я підходив уже зовсім повільно. Спочатку я кілька разів пройшов мимо. Кущі стояли тихі, на одному з них дзвінко співала коноплянка. Трава під кущами була потолочена. Нарешті я наважився і обережно розвів кущі. Жалісно писнувши і поринаючи під гілками, коноплянка полетіла геть із саду. В кущах нікого не було. Я вже хотів був іти далі, як раптом помітив у траві біля пенька погнуту алюмінієву миску. Поруч валялася така ж сама алюмінієва ложка. В мисці, вкрита шаром жиру, захолола не доїдена кимсь ячна каша. Такою кашею часто годували увечері курсантів. Цю кашу, напевне, їли вчора люди, які стріляли в нас. Хто вони? Чому їм було потрібно вечеряти тут, у саду, під кущами? А може, це був курсантський патруль? Але чому ж вони залишили миску? Я хотів пошукати ще в траві стріляні гільзи, але мені стало не по собі в цьому тихому, вологому від ранкової роси закуткові саду.

Коли б тут поруч був Петько, — інша річ. Але Маремуха був далеко. Він, мабуть, ще міцно спав у своєму флігелі на Заріччі. Спали й курсанти в білому будинку радпартшколи. Мені зразу захотілося додому, туди, до себе в кухню.

Підібравши миску, я пішов до високого і кривого дерева. Це був старий берест, в нього я вчора стріляв і впізнав зараз це дерево по кривій простягненій до огорожі висохлій гілляці. Отут ми стояли вчора з Петьком, звідси я крикнув «стій».

В одному місці на корі береста червоніла свіжа коричнева подряпина. Здорово! Я, цілячись навскидку, влучив у дерево: із стовбура стирчав хвостик колючої, розщепленої від близького пострілу мельхіорової кульки.

Де ж діти посуд?

Кинути миску просто так, у траву, я пошкодував. Осторонь на бічній стежці ріс високий, з гладенькою ясно-сірою корою грецький горіх. В його розколині, на висоті моїх грудей, чорніло велике дупло. Я запхнув у нього миску, і вона, пройшовши косяком усю щілину, впала вниз, на саме дно Дупла.

Ще раз оглянувши старий берест і кульку, що стирчала в кори, я вирішив обов'язково привести сюди Маремуху, — хай подивиться, який я вправний стрілець.

Забувши зовсім про нічні страхи, я швидко подався по стежці до виходу з саду.

До хвіртки залишалося кілька кроків, як з-за кущів аґрусу з старовинною дупельтівкою за плечима, схожий на мисливця, вийшов садівник Корибко. Він був у чорному сюртуку, нанкових синіх штанях, заправлених в руді чоботи. На голові в нього був синій картузик з чорним околишем, лакованим козирком і чорним шнуром. Зморщений, вусатий садівник Корибко шкутильгаючи рушив мені назустріч.

— Стій! Стій! — крикнув він, хоч я зовсім і не збирався тікати. — Я тобі покажу, як аґрус красти! — І Корибко зняв з плеча свою дупельтівку. Побоюючись, як би він не вистрілив у мене зарядом із солі, я пробубонів:

— Та що ви, дядьку? Я ж свій, тутешній.

— Який це тутешній?

— Я ж Манджура! — сказав я дуже гордо, неначе мій батько був принаймні начальником радпартшколи. — Я ж син друкаря Манджури!

Корибко допитливо глянув на мене, чи не брешу я, закліпав опухлими коричневими повіками й повільно повісив назад за плече свою дупельтівку.

— В білому флігелі оселилися? — спитав Корибко вже лагідніше. — Раніше на Заріччі жили, еге?

Я кивнув головою.

— Чого ж ти бродиш по саду в таку рань? Що ти забув тут?

— Я гуляти ходив.

— Гуляти! — забурчав садівник. — Люди ще сплять, а він гуляє. Бульвар знайшов теж — нічого сказати! Але дивися: будеш рвати аґрус — в руки не попадайся! Батькові скажу, і тоді…

— Добре, дядьку! — крикнув я, не дослухавши його, і побрів додому.

«Одначе цього чорта старого треба стерегтися, — подумав я, підходячи до нашого флігеля, — і довіряти йому не можна. Якщо зараз, коли поспів тільки ще аґрус, він виходить глядіти сад удосвіта, то що, цікаво, буде, коли поспіють яблука й груші?»

Сніданок був дуже смачний. Тітка Марія Опанасівна напекла картопляників. Вони були м'які, вкриті зверху хрусткою рожевою шкірочкою. Купа картопляників парувала посеред стола в полив'яній глиняній мисці. В кімнаті пахло підгорілою соняшниковою олією. Я сидів навпроти батька, вже добре зголоднілий після ранкової прогулянки, і наколював один по одному картопляники виделкою. Я уминав їх за обидві щоки, обпікаючи губи гарячою олією. Батько ж пережовував мовчки, повільно ворушачи густими чорними вусами.

Я позирав на нього, і мені дуже хотілося розповісти йому про те, що трапилося з нами вчора вночі. Але я побоювався. Ще, чого доброго, батько мене вилає, а може, й відніме револьвер. Ні, говорити не можна. А що коли Петько раптом проговориться кому-небудь? Ні, навряд: він побоїться.

— Коли в робітфаку навчання починається, Василю? — відклавши набік виделку, спитав батько.

— Навчання? — Я думав про інше і тому здригнувся. — П'ятнадцятого вересня починається.

— Напевне знаєш, що іспитів не буде?

— Не буде, тату. Я ж тобі казав: хто трудшколу закінчив, тих без іспитів приймуть.

— Дивися! А то пізно буде.

— Що пізно?

— Готуватися. Ти б краще зараз, ніж вештатись із своїм Петьком, підучив дещо. А то забудеш усе за літо.

— Нічого. Я пам'ятаю все. Ось спитай.

— Ти хитрий. Що ж я тебе питати буду? — посміхнувся батько.

І справді. Питати йому було нічого… Хоч батько вмів набирати по-французькому, по-італійському і навіть по-грецькому, але ось що воно за штука префікс або суфікс — він, можливо, не відповів би.

Тітка внесла з кухні емальований чайник і, заваривши в чайнику щіпку фруктового чаю «малинка», стала наливати в чашку окріп. Потім вона дала нам з батьком по два монпансьє і сіла за стіл.

— А на робітфаку довго вчитися? — спитала вона, дивлячись на мене і зав'язуючи хустку.

— Років зо три.

— А потім?

— Ну, потім зразу переведуть в інститут.

— Туди, де духовна семінарія була? — спитала тітка.

— Туди!

— Ти ж зовсім великий уже будеш, коли інститут закінчиш!

— Я й зараз великий, — образився я. — У мене вже вуса ростуть.

І я провів масним пальцем по верхній губі. Ніяких, звичайно, вусів там не було, — мені просто хотілося позадаватися.

— Ну гаразд, вусатий, — сказав, підводячися з-за столу, батько. — Я зараз у місто поїду, а ти допоможи тітці дров наколоти.

У цей час легко відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Полевой. Він привітався з усіма, і навіть зі мною, за руку.

— Сідайте, чаю випийте, — запропонував батько і гукнув тітці в кухню: — Дай чистий кухлик, Маріє!

— Та ні, дякую, — відмовився Полевой. — Я вже пив.

— Ну тоді картопляників покуштуйте, домашні!

— Ні, ні, не турбуйтеся. Я ж з сніданку. — І, озираючися, Полевой спитав: — Уже влаштувалися?

— Чи ж багато треба? — відповів батько.

— Коли ж на облік перейдеш до нас в осередок?

— Та ось сьогодні заберу в друкарні залишок шрифту і захоплю в секретаря облікову карточку.

— Чим скоріше, тим краще, — сказав Полевой. — Тут люди в зв'язку з навчанням повідривалися од виробництва, а ти — робочий прошарок. Ряди наші зміцнюватимеш.

— Мною ти багато зміцниш! — сказав батько, посміхаючись. — Ви тут усі вчені, а я сірий. Ось хлопець мій, — батько кивнув на мене, — та й то більше знає.

— Гаразд, гаразд, не скромничай, — відповів Полевой. — Скажи краще, в тебе чопівська картка в порядку? Ти в якому загоні?

— В третьому.

— Зброя є?

— Тільки наган. Гвинтівку я в штаб здав.

— Нічого, закріпимо гвинтівку за тобою тут, у складі. Ти з загону теж відкріпися — і до нас. А то, розумієш, звідси в штаб ЧОПу по тривозі тобі бігати буде незручно. Сьогодні обов'язково відкріпляйся і будеш у нас на повному утриманні.

Коли батько й Полевой пішли, я надів святкову сатинову сорочку, сандалії і, причесавши волосся колючою щіткою, побіг на Видрівку.