Будинок з привидами

Мене одвідує Галя

Усе це розповіли мені Марущак і Коломієць, сидячи біля мого ліжка. Я слухав їх жадібно і шкодував, що мені ще не так швидко удасться побувати в радпартшколі і подивитися на монастирський дзвін у розмурованій ніші.

— А… мій револьвер знайшли? — спитав я обережно у Микити.

— Що за питання! — сказав Микита. — Він біля тебе лежав. Його сторож вранці підібрав. У Полевого на схові зараз твій револьвер.

— А мені його назад не віддадуть?

— Чому ж? — здивувався Марущак. — Запишуть у чопівську картку номер і віддадуть.

— У яку чопівську картку! Я ж ще не комсомолець!

— Ну, це, брат, зараз тільки формальності залишилися, — сказав упевнено Марущак. — Видужуй тільки швидше!

— І на збори приходь! — додав Микита важно. — Там побачимо, зважимо, розберемо!

— Еге, приходь! — мовив я, згадавши образу, якої мені завдав колись Коломієць. — Я прийду, а ти знову виженеш.

— У-у-ух, який ти злопам'ятний, — сказав сміючись Марущак. — Не бійся, ми цього разу іншого голову оберемо, доброго…

— А я, по-твоєму, кровожерливий? — спитав Коломієць.

— Відома річ, — сказав Марущак жартівливо.

У цю мить дві санітарки з гуркотом вкотили в палату високий візочок на роликах. При появі цього візочка у мене стислося серце, я зразу забув про моїх гостей.

— На перев'язку! — сказала огрядна блакитноока санітарка Христя.

— Хіба сьогодні? — жалісно спитав я. — Краще завтра. Не треба сьогодні!

— Фе, як тобі не соромно! Такий герой і перев'язок боїться, — сказала Христя, нахиляючись близько і підсуваючи мені під спину сильну й м'яку свою руку.

Перев'язки мені робив сам лікар Гутентаг. Ось і сьогодні, коли мене вкотили в світлу перев'язочну, він уже стояв напоготові з пінцетом у руках, низенький, вилицюватий, лисий, в насунутій на лоб білій шапочці. Тільки санітарки переклали мене з носилок на твердий стіл, Гутентаг швидкими кроками підійшов до мене і зразу схопив мене за ногу. Він став згинати її в коліні, мацати. Я, трохи піднявшись, із страхом стежив за чіпкими й сильними пальцями лікаря.

— Боляче? — глухим грудним голосом спитав нарешті Гутентаг.

— Трохи! — протяг я жалісно, скрививши обличчя.

— Трохи не вважається, — відрубав лікар і розпорядився — Зніміть бинти!

Проворна худенька сестра Томашевич взялася розплутувати бинти. Багровий довгий шрам із слідами ниток по краях огололився у мене на грудях на тому місці, де було вирізане ребро. Гутентаг глянув на шрам, свиснув і сказав:

— Зажило чудово. Через пару днів можна буде йому вже наклеєчку наліпити. Змажте колодієм — і все. Зрозуміло?

Сестра, витираючи шрам спиртом і накладаючи на нього чисту марлю, розуміюче кивнула головою.

Усе було нічого доти, поки вона, перебинтувавши мені груди, взялася за кінчик бинта на голові. Уже заздалегідь я закусив нижню губу і засовав ногами по столу.

— Що це за фокуси? — грізно спитав Гутентаг і нахмурився.

— Боляче! — застогнав я крізь зуби.

— Зліший будеш, — кинув лікар. — Вдруге не дозволиш, щоб тобі під ноги гранати кидали. Теж вояка! Сам мусиш цілісінький бути, а ворога — на землю. Зрозумів?

Я зрозумів, що лікар замовляє мені зуби, і з страхом прислухався, як сестра Томашевич легенькими й швидкими пальцями розмотує бинт: усе менше й менше залишалося його на голові, і ось, нарешті, останній хвостик промайнув перед очима. Я зажмурився. Тепер починалося найстрашніше: сестра почала потихеньку віддирати подушечки, накладені на рани.

— Ой, ой, ой, ой! — застогнав я. — Легше, ой!

— Терпи, терпи, — бубонів десь поруч Гутентаг.

Я вже не бачив лікаря, не бачив сестри: очі мені заволікали сльози, вони лилися по обличчю, солоні, гарячі, я злизував їх язиком з губ. Це було дуже боляче, коли сестра віддирала тампони; вони поприсихали до волосинок, що повиростали навколо рани; я вертівся на твердому столі від болі, махав руками, підвивав.

— Ну, годі! Чуєш, усе вже, усе! — кричав мені у вухо Гутентаг, але я все лежав, дриґаючи ногами, нічого не чуючи і підвиваючи.

— Бачите, — тихо сказав лікар сестрі, — обійшлося без трепанації черепа, і все добре виходить. Міцний хлопець! — Він поплескав мене по нозі.

Хороше було повертатися в палату після перев'язки: попереду було два дні спокійного життя без мук.

Довгі, заслані кахляними плитками коридори тяглися через увесь будинок, візок гуркотів на цих плитках, пропливали мимо вузенькі склеписті вікна, за ними видиілося синє-синє небо, далеко, за Довжецький ліс, спускалося сонце. Як хотілося мені в ці хвилини туди, на волю, в ліс, до знайомих хлопців!

Мене підвозили вже до палати. Я побачив на дубовій лаві в коридорі Сашка Бобиря, Петька Маремуху і… Галю. Галя була тут. Мила, дорога моя Галя прийшла відвідати мене! Я ладен був сплигнути з носилок, підбігти до Галі, привітатися.

Маремуха схопився і, йдучи поряд з візником, похапцем забурмотів:

— Швейцар не хотів нас утрьох пускати до тебе, Василю, так я побіг до Гутентага, і нас пустили!

Петько хотів зайти разом зі мною в палату, але Христя підвела руку і сказала:

— Стривайте, хлопці. Ось покладемо пораненого на койку, тоді й зайдете.

Лежачи на свіжих, підбитих подушках, вкритий сірою ворсистою ковдрою, кінці якої Христя акуратно підіткнула під матрац, я зустрів гостей. Перша підійшла до мого ліжка Галя. Я неначе вперше побачив її. Дуже вона була хороша, найкрасивіша, найрідніша для мене в цю мить. Вона почервоніла, зніяковіла, а кінчики маленьких її вух побагровіли від хвилювання. Подаючи мені теплу руку, яку я потис з усієї сили, Галя сказала тихо:

— Ти одержав мого листа, Василю? Я відповіла зразу…

— Не одержав. Але це пусте. Одержу, мабуть. Привезуть. Там і речі мої ще залишилися, — буркнув я, ніяковіючи. Не хотілося, щоб Сашко й Маремуха дізналися про наше листування.

— А я думала… — протягла Галя. — Дуже боляче, Василю? — спитала вона, киваючи на мою забинтовану голову.

— Так собі, — відповів я безтурботно.

— А хто тобі операцію робив, Василю? — поцікавився веснянкуватий Бобир.

— Гутентаг.

— Ну, тоді, значить, не боляче було. Коли він мене оперував, я ніякого болю не почував, — шморгнувши носом, сказав Бобир.

— Зрівняв теж! — образився я. — У тебе звичайна скалка була, а тут — бачиш! — І я показав рукою на свої рани.

— І зовсім не звичайна скалка, а ціла тріска, — образився Бобир. — Вона ж до самої кістки загналася.

— У тебе до кістки, а в мене череп розламаний так, що мозок видно!

— Мозок? — з жахом спитав Маремуха.

— Еге ж, — відповів я якомога спокійніше. — У двох місцях мозок видно. — Я скоса поглянув на Галю.

Вона теж злякано дивилася на мою перебинтовану голову. Щоб наддати жару і виставити себе ще більшим мучеником, я сказав недбало:

— Але це дрібниці. Ось заживуть трохи рани, тоді лікар припаяє мені під шкірою такі золоті пластинки. Міцніші кістки будуть!

— Оловом припаяє? — спитав Бобир.

— Оловом? Ні, чому ж… Не оловом… Є такий… Ну, розумієш, є такий клейстер особливий. Я забув назву, — насилу вивернувся я.

— А ти чув, Василю, що вашого Корибка заарештовано? Тепер у сад можна буде лазити скільки завгодно! — сказав Маремуха. — Я тобі раніше не хотів говорити, тому що…

— Все знаю, — сказав я. — Мені курсанти розказали… А… що Котька тепер робить?

— Котька перебрався до свого Захаржевського, — пояснив Маремуха. — І знаєш, він тепер одвідує комсомольський осередок друкарів.

— Та що ти? Справді? — не повірив я.

— Еге! — підтвердив Бобир. — На кожні відкриті збори приходить. 1, мабуть, скоро заяву подасть у комсомол.

— Нічого не вийде з цього! — обізвалася несподівано Галя. — Усі ж знають, що Котька недарма до мідника став. Він хоче собі стаж робочий набути — ось що!

Я дивився на Галю і не вірив своїм вухам. Адже ще так недавно вона ходила з ним, а сьогодні… Я радо подивився на Галю, на її високий лоб, густе м'яке волосся, зачесане назад і закладене з країв за вуха, на трохи кирпатий ніс. Галя одвела зеленкуваті очі, поправила в'язану кофточку і сказала зніяковіло:

— Чого ти дивишся, думаєш — неправду кажу? А ось і правду… Та він сам мені розповідав про це…

— Хто? Котька? Що розповідав? — поцікавився Маремуха.

— Еге ж, Котька. Ось коли Василь поїхав, — Галя кивнула в мій бік, — він прийшов до мене додому й каже: «Ходім на гулянку»… Ну… ми пішли. А по дорозі Котька відкрив гаманець і став хвастати: «Я тебе, — каже, — зараз на каруселі покатаю: бач, — каже, — скільки грошей! А всі, — каже, — зароблені. Але гроші, — каже, — дрібниця. Грошей ще більше буде. Найголовніше — стаж. Ось попрацюю ще трохи, нажену собі робочий стаж, тоді ніхто й не писне, ким був мій тато, з робочим стажем я далеко піду».

— І ти… І ти з ним ще говорила після цього? — спитав я обурено.

— Навіщо? — сказала Галя спокійно. — Я кажу: «Не треба мені твоїх грошей, не треба каруселі, а ти шахрай і безчесна особа». Повернулась і пішла.

— Правда, Галю? — вигукнув Маремуха. — Так у вічі йому й сказала?

— Спитай у нього самого, якщо не віриш, — сказала Галя.

— Потрібно дуже мені! — буркнув презирливо Петько, — Я з ним три роки не розмовляю.

— Що, хлопці, прийшли відвідати страдника? — почувся в палаті чийсь знайомий голос.

Я швидко озирнувся, а мої товариші схопилися. На порозі палати посміхаючися стояв Полевой. Голова його була чисто поголена і загоріла так само, як і обличчя.

— Сидіть, сидіть. Чого ви переполошилися? І я сяду, — сказав Полевой і схопив вільну табуретку.

Підсунувши її до мого ліжка, Полевой з гуркотом сів і подивився на мене. Сіли й хлопці. Поправивши блакитне плаття, обережно сіла на табуретку біля Полевого Галя.

— Ти не сердься, Василю, що я не зайшов до тебе вчора, як тільки ми приїхали: справ багато було в мене. Але я послав до тебе Коломійця. Був Коломієць у тебе?..

— Був. І Марущак з ним прийшов.

— Ну, мені, значить, вже нічого робити. А я ж збирався сам тобі про подвиги твої розказати. Як почуваєш себе?

— Нічого!

— Та я ж бо, правда, й сам знаю як, — признався Полевой. — Я, перш ніж до тебе зайти, лікаря все випитував. Нічого, каже, заросло чудово, скоро буде у футбол грати. Зіграємо у футбол, Василю?

— А чого ж, зіграємо! — обізвався я.

— Тоді старайся скоріше видужати, щоб до випускного вечора був на ногах, — наказав Полевой і, подивившись на Маремуху, що сидів тихо, сказав — Цього молодця знаю. Та й з отим блондином ми теж нібито зустрічалися, — додав він, киваючи на Бобиря, — а ось панночку бачу вперше. Може, наречена?

Полевой хитро подивився на мене. Я не знав, що сказати йому. Галя почервоніла, зніяковіла і не знала, куди дівати очі.

Щоб порушити незручне мовчання, Полевой звернувся до Галі і, не перестаючи посміхатися, сказав:

— Дивіться, панночко, держіть цього героя в руках. — Полевой кивнув на мене. — Бо я чув, він уже по кофейнях з дівчатами розгулює.

У мене перехопило дихання. Не інакше, Полевой дізнався про Шипулинського від мого батька. А що коли батько розкаже йому й про ложки? Червоніючи від сорому, я скоса дивився на Полевого і намагався зрозуміти, все йому відомо чи ні. Але Полевой посміхався хитро й загадково, і з його погляду нічого не можна було зрозуміти. Потім він устав і несподівано сказав:

— А в мене, до речі, ділова розмова до вас є, молоді люди. Куди думаєте податися восени? Що ви думаєте робити далі?

Настало мовчання.

Нарешті Сашко Бобир наважився і спитав:

— Як що?

— Трудову школу ви кінчили? — діловито спитав Полевой.

— Ого, ще весною! — протяг Петько.

— Ну, а тепер? — обводячи нас уважним поглядом, спитав Полевой.

— Я не знаю, як Бобир і Галя, а ось ми з Петьком, — сказав я тихо, — думали восени на робітфак вступати.

— На робітфак? — Полевой задумався. — Ну що ж, воно, звичайно, теж непогано, але в мене для вас є цікава пропозиція. Бути агрономом, інженером або вченим — це, звичайно, дуже похвально. Але ж і біля верстата комусь стояти треба? Професія першого-ліпшого кваліфікованого робітника не менш шанована й почесна. Навіщо це я вам кажу? Ви знаєте, хлопці, що зараз ми пускаємо в країні один по одному старі заводи і, треба гадати, будемо скоро будувати нові. Для цих заводів нам потрібні вчені руки. Не сьогодні, то завтра, можливо, умілих рук буде потрібно ой-ой-ой як багато. Зараз у багатьох містах відкриваються школи фабрично-заводського учнівства. Буде така школа і в нашому місті. Якраз учора мені в окружкомі партії сказали, що я призначений директором цієї школи. Адже я в юності на заводі в Катеринославі працював. Гроші вже відпущені. Майстерні будуть особливі. Стипендію учні одержуватимуть. Інструкторів дамо хороших. Скоро починаємо набір у школу. Ну, мені хотілося б підібрати туди славних бойових хлопців. Ось дивлюсь я на вас, бачу — так, загалом компанія нічого підібралася. А що коли восени в фабзавуч?

Ми перезирнулися.

— Я чула про фабзавуч, — тихо сказала Галя. — Мого батька туди інструктором столярного цеху запрошують.

— Ну, ось бач, як гарно. З батьком разом до школи ходитимеш, — зрадів Полевой.

— А мені хіба теж можна? — недовірливо спитала Галя.

— А чому ж не можна? — Полевой усміхнувся.

— Ну, я ж не хлопець! — тихо сказала Галя. — Дівчатам хіба у фабзавуч можна?

— А по-твоєму, треба для вас особливе єпархіальне училище відкрити? — відповів Полевой. — Зараз інші часи. Що, хіба ти не можеш на механіка вивчитися чи, скажімо, на токаря? Попрацюєш, набудеш кваліфікації.

— На слюсаря теж можна буде в тім фабзавучі вивчитися? — все ще недовірливо позираючи на Полевого, спитав веснянкуватий Бобир.

— Слюсарний відділ зараз буде найбільший, — сказав Полевой і, озираючи нас, додав — Так ось, молоді люди, я зараз іду, а ви подумайте, порадьтеся. Якщо буде охота, прошу під моє начало.