Будинок з привидами

Верхи на Каштані

Уже кінчилися жнива, і треба було скоріше підвозити до молотарки останню пшеницю. Але, як на зло, стояли такі жаркі дні, що в'язати снопи можна було тільки вночі або на світанку. Коли спін обхоплювали тугим перевеслом у спеку, сухе зерно висипалося з колосків на курну, пориту тріщинами землю. А ночі були місячні, одна від одної ясніші; повний місяць підіймався вечорами з-за високих тополь, освітлював обвитий плющем і диким виноградом радгоспний будинок, тінистий сад, перетятий глибоким яром, і стрімкий берег біля широкого Дністра.

В такі місячні ночі з нашого балкона добре було видно, як виблискувала на току проти місяця висока труба локомобіля. Але з кожним днем місяць з'являвся на небі все пізніше, — ми розуміли, що незабаром він зникне зовсім і настануть інші ночі — хоч і зоряні, але темні. Треба було, поки не пізно, ловити повний місяць і збирати хліб, — ось чому в п'ятницю зранку всі вільні люди виїхали на найдальше поле косити останню пшеницю.

До самого вечора там, за шість верст од радгоспу, над крутим і глинястим берегом ріки, тріщали жатки-лобогрійки, жатки-самоскидки; їх зубчасті крила підлітали над рівним завісом пшениці і раз у раз скидали на колючу стерню оберемки зрізаних гострими ножами колосків.

Багато накосили курсанти за цей день: там, де раніше від курного путівця на Жванець і до самої кручі бігло широке густе поле пшениці, тепер стояла суцільна колюча стерня і на ній лежали довгі смужки позрізуваних важких колосків.

Горбочки наритої кротами землі, мишачі нірки, сліди давніх селянських меж, звиті під грудками гнізда жайворонків — усе це, раніше сховане в густій пшениці, тепер оголилося й стало помітне. Курсанти повернулися в радгосп, коли стемніло, голодні, засмаглі за цілий день роботи на сонці. Повернувся з: ними і я. Перед вечором я возив туди, на дальнє поле, цілу бочку холодної джерельної води, — її випили майже всю лише на денці, біля дубового крана, дзвінко плескалися недопиті рештки. Тільки я випряг худого, облізлого коня, з оглобель бочки, як до мене підійшов Полевой.

— Ось що, Василю, — сказав він, — Ти не дуже заморився?

— Зовсім не заморився. Я ж воду возив. Хіба це робота?

— Тоді слухай. Народ сьогодні попрацював кріпко. Після вечері, як усі полягають спати, нікого не добудишся. Доведеться тобі сьогодні почергувати в полі. Як тільки зійде місяць, там будуть в'язати дівчата. Ну, а ви вдвох з Шершнем беріть коней і теж рушайте до них на поле. Дівчата, як пов'яжуть, полягають спати, а ви будете глядіти, щоб якийсь куркуль не покрав снопів. Ну, а поки що, до місяця, ти після вечері поспи пару годин. Шершень тебе розбудить.

— Навіщо мені спати? Я й так обійдуся, — відмовився я й подумав: «Цікаво, якого коня мені дадуть на чергування?»

Дали Каштана, баского карого коня, який до полудня возив снопи, а весь останній час відпочивав у холодку в стайні.

Досі мені вдавалося їздити на радгоспних конях тільки на водопій — до Дністра і назад. До річки коні йшли спокійно, повільно входили в бистру воду і стояли в ній, форкаючи кілька хвилин, зате назад вони мчали галопом, наздоганяючи один одного, — знали, що в дерев'яних яслах уже насипаний для них овес. Доводилося з усієї сили натягати повідки, щоб не злетіти.

А одного разу я купав сірого жеребця — у нього була дивна кличка — Холера, — то він як поніс мене, коли повертались назад, я вже думав — амінь!

Я бив Холеру п'ятами у м'які боки, натягаючи з усієї сили вуздечку, але все було даремно: жеребець наздогнав усіх коней і, хропучи, мчав до радгоспного двору. Мигтіли мимо дерева, стовпи, ось ми обігнули кам'яну огорожу, ось влетіли у відчинені ворота. Побачивши стайню, жеребець рвонув так, що я зразу ж переїхав на круп і випустив повідки. Рублені стіни стайні наближалися, вже ширшою здавалася чорна діра дверей.

Зупинити коня я вже не міг і розумів, що він занесе мене прямо в станок. Та це було б ще нічого. Вже коли до стайні залишилося кілька кроків, я зміркував, що вдарюся об дерев'яний верхній одвірок. На всьому скоку я сплигнув з Холери і загруз ногами в м'яку купу гною. Тільки це мене й врятувало, а то довелося б мені лежати під стіною з переламаними ногами.

Каштан, на якому мені належало їхати вартувати, був хоч і норовистий коник, та зате набагато спокійніший, ніж Холера. Шершень сам поклав на спину Каштанові шкіряне сідло, затяг попруги, плеснув коня по шиї і, коли все було готове, скомандував:

— Сідай, хлопче. Поїдемо!

Я поправив гвинтівку за плечима, пересунув захований в кобуру «зауер» по поясу назад, щоб не заважав сідати, і підійшов до коня. Не встиг я схопити його за гриву, як Шершень засміявся і сказав:

— Та хто ж на коня так сідає? На коня треба з лівого боку вилазити. Ти що, хіба верхи не їздив?

— Їздив, та тільки в сідлі ніколи… — сказав я зніяковіло і обійшов Каштана.

І справді, вилазити з лівого боку було значно зручніше.

Я виліз на коня і зразу ж устромив ноги глибоко в стремена. Земля здалася далеко внизу, темна і небезпечна. Каштан стояв тихо і тільки силкувався перегризти вудила. Шершень поправив повідки у Сірого і легко, як справжній кавалерист, скочив у сідло.

— Н-но, з димом! — сказав він і натяг повідки.

Ми виїхали з двору риссю, і тут я зрозумів, що зовсім не вмію їздити верхи. Каштан так мене підкидав, що в мене зуби клацали. Та що й гвинтівка била мене по спині: я надто вільно відпустив ремінь. Побоюючися, як би не прикусити язика, я намагався попасти в такт бігу коня, але спочатку це мені не вдавалося. Ноги вільно метлялися в стременах, я плигав у сідлі так, що мені здавалося — ось-ось лопнуть попруги і я впаду в канаву. Добре, що Шершень їхав попереду, кроків за десять від мене, і нічого не помічав. Та найбільше мені було шкода коня. Я відчував, що набиваю йому холку; здавалося, що від кожного мого стрибка сідло дряпає шкіру на спині у Каштана, натирає криваві рани.

Нарешті я піймав носками стремена і спробував підводитися. Стало краще. Коли Каштан викидав праву ікну, я намагався полегшити йому це і теж злегка підводився на стременах. Поступово мене перестало кидати, я вже підлітав плавкіше і почував, що починаю розуміти коня. Посміливішавши, я випростався, як справжній кіннотник.

«От би мене зараз побачила Галя, — подумав я. — Верхи та ще й з гвинтівкою! А що коли примчати зараз до неї в місто та й викликати її з хати? Вона вискочить з кімнати злякана, ще сонна, нічого не розуміючи, а я скажу, не злазячи з коня: «Даруй, що я тебе розбудив, Галю, але мене посилають у важливій секретній справі, куди — я не можу сказати, — і ось я вирішив з тобою попрощатися. Може, мене уб'ють, так ти нікому не розказуй, що я заїжджав до тебе, але запам'ятай, що я буду любити тебе до самої смерті!»

Скажу все це спокійно, не злазячи з коня, і простягну Галі через тин руку. Вона потисне її, все ще нічого не розуміючи. Можливо, вона попросить мене злізти, але я злазити не буду, а зразу ж поверну коня і помчу в пітьму не озираючися.

І, мабуть, Галя цілу ніч, до самого ранку, не засне, подушка її буде мокра від сліз, буде вона перекидатися, зітхати, плакатиме; в цю ніч вона дуже пошкодує, що дружила з Котькою…

А що коли справді гайнути в місто?

В цю мить Каштан спіткнувся, ноги мої вискочили з стремен, і я мало не перелетів через голову коня. «От би був номер!» — подумав я, намацуючи стремена і тримаючись за луку сідла. Разом з поштовхом розлетілися й мрії про Галю. Знову замигтіли в очах садки, в густій їх зелені біліли хати, де-не-де в маленьких квадратних віконцях світилися вже каганці, і підіймався над полями ще червоний місяць.

За околицею Шершень погнав Сірого галопом, Каштан теж рвонув навздогін, і мені здалося, що галопом їздити куди приємніше, ніж риссю. Неначе летиш кудись далеко-далеко, раз у раз провалюючись; кінь глухо б'є копитами в м'яку і ще теплу пилюгу на путівці, щось колотиться в нього всередині, тіло твоє майже не відчуває сідла, і пливуть, пливуть назустріч селянські поля з темними копами скошеного хліба.

Від'їхали верст з чотири од села і стали наздоганяти сільських дівчат у високо підв'язаних спідницях. Дівчата несли у вузликах їжу. Я розумів, що вони поспішають туди ж, куди й ми. Одна дівчина впізнала Шершня і, даючи йому дорогу, крикнула:

— Гей, дядьку Шершню! Стерегти нас їдете?

— Стерегти, дочко, аби сатана до бояр не затяг, — придержуючи коня, весело обізвався Шершень.

По всьому широкому й освітленому місяцем полю мигтіли полотняні дівчачі кофти.

Дівчата підбирали на руки скошену пшеницю, швидко підлітало в руках перевесло, і незабаром важкий темний сніп падав на стерню. Де-не-де дівчата поскладали готові снопи в полукіпки, неначе маленькі хатки повиростали за мить у полі. Весело йшла робота, покроплені росою колоски не висипали зерно, як удень; добре було крутити з такої ж вологої конюшини міцні перевесла.

Кілька дівчат, підбираючи пшеницю і зав'язуючи її в снопи, співали:

Як легко, вільно дихалося в цю ясну місячну ніч над Дністром! Повітря було чисте, запашне, воно давало людині таку силу, що здавалося — яку завгодно роботу міг би зробити за кілька хвилин. Глибоко вдихаючи пахощі чебрецю, полину, сухої м'яти, слухаючи, як десь далеко кричить деркач, я повільно об'їжджав межею радгоспне поле. Мабуть, курсанти давно сплять на своїх солом'яних матрацах. З другого боку Дністра долетів сюди дзвіночок візника-балагули. Хто це їде там, понад рікою, в таку пору? Може, поміщик який-небудь об'їжджав свої поля? Чи сонний піп відправляється сповідати вмираючого? Чи румунські жандарми везуть у Хотинську в'язницю нового арештанта?

Чути було навіть, як риплять колеса брички там, у кукурудзі, над Дністром.

— співали дівчата тягучу, сумну пісню.

Каштан повільно переступав ногами і силкувався і. нити зубами траву. Я попустив повідки, і кінь зупинився, вирвав на межі кущик бур'яну, став жувати його; чути було, як дзвякають вудила, як скриплять, намагаючись звільнитися від заліза, кінські зуби.

Та ось Каштан форкнув, насторожився і несподівано заіржав. Через хвилинку на другому березі Дністра весело відгукнувся запряжений у бричку кінь, і його іржання заглушило на мить калатання дзвіночка.

— Агей-гей-ей! Василю! — долетіло до мене з другого кінця поля. Я впізнав голос Шершня і труснув повідками. Каштан зразу рвонув галопом. Я мчав навпростець через поле, де-не-де об'їжджаючи вже готові снопи. «А може там куркуль який-небудь снопи потяг і Шершень кличе мене на допомогу?» — подумав я і на всякий випадок розстебнув кобуру «зауера».

Але Шершень, стоячи біля коня, мирно розмовляв з високою дівчиною. Голова її була запнута білою хусткою.

Освітлене сяйвом місяця обличчя дівчини здалося мені надзвичайно вродливим.

— Злазь, вечеряти будемо! — наказав Шершень. — Це дочка моєї хазяйки, у неї харчі для нас припасені.

— Куди вечеряти? Ми ж поїли сьогодні в радгоспі, — сказав я.

— Давай, давай, — наполягав Шершень. — Коли то було? Годині о дев'ятій було. А зараз уже добрі дві години. Скоро світатиме.

Я сплигнув з коня, і Шершень вміло прив'язав йому повідок до йоги. Каштан і Сірий, подзвонюючи стременами, пішли пастися, а ми втрьох сіли під копою, прямо на колючу стерню.

Дівчина розв'язала вузлик і перш за все витягла звідти пахучу паляницю.

— Поріжте, дядьку, — попросила вона.

— Ого! — здивувався Шершень і підкинув на долоні паляницю. — Ще гаряча. Коли ж ви пекли, Наталко?

— Та ми не пекли. Гарбариха пекла і нам борг віддала, — обізвалася Наталка і, витягши з-під полотняної шматини широку миску, вилила в неї повен глечик кислого тремтливого молока.

По цій колючій стерні Наталка рухалася маленькими босими ногами дуже легко, як по глиняній долівці в хаті. Вона розіслала на стерні вишитий рушник і поклала перед кожним з нас дерев'яну ложку. Шершень тим часом нарізав великими скибками хліба і поклав його поряд з мискою.

— А тут бринза, дядьку, — розгортаючи папір, сказала Наталка і зачепила мене своєю цупкою спідницею.

— Доберемося й до бринзи, — сказав Шершень, беручи ложку й опускаючи її в кисле молоко. — Ох, і холодне ж! Ти часом жаби сюди не впустила?

— Та ну вас, дядьку. Скажете теж, — відмахнулася Наталка. — Хіба можна, ївши, таку погань згадувати?

— Погань? І зовсім не погань. Ти молода і ще не знаєш, що в багатьох селах молодиці навмисно в глечики жаб пускають.

— То вигадують люди, — сказала Наталка.

— Нічого не вигадують, — наполягав Шершень. — Я коли під Бендерами в одному панському маєтку працював, моя хазяйка цим ділом займалася. У неї в погребі у горщиках з молоком завжди жаби плавали. От якось — спека була — прийшов я додому. «Чи немає, — кажу, — хазяйко, чого-небудь холодненького?» — «А чого ж, — каже, — полізь у погріб і напийся молока холодного». Я й поліз. Схопив перший з краю глечик і почав пити. Одним духом. І ось почуваю, як разом з молоком щось тверде мені в горло прослизнуло, — я подумав спочатку, що сметана так захолола, а потім чую — ворушиться. І пішла та жаба гуляти в моєму животі. Як на ярмарку гуляла!..

Я засміявся, розуміючи, що Шершень жартує, а Наталка, відкладаючи ложку, сказала:

— Скажете таке, тьху, аж їсти не хочеться!

— Правда, правда! — навіть не посміхаючися, продовжував вигадувати далі Шершень. — І послухай, що далі було: саме на зміну погоди чекали, на дощ, словом. І тут, як ніч, так жаба у мене в животі обзивається. А хазяйка спати не може. А потім узяла та й сказала: «Перебирайся ти, Шершень, на іншу квартиру, а я тебе держати не буду, неспокійний ти дуже мешканець». Я кажу: «Який же я неспокійний, коли це ваша власна жаба в мені співає. Зміну погоди провіщає».

— Ну, і що далі було? — вже зацікавившись і стримуючи сміх, спитала Наталка.

— Горілкою я ту кляту жабу заморив. І ось з того часу, як дають мені молоко, питаю: «Жаб немає?» Якщо немає, їм спокійно. — І, ніби на підтвердження своїх слів, Шершень набрав повну ложку кислого молока.

Не відстаючи від Шершня, я раз у раз опускав ложку і заїдав кисле крижане молоко смачним домашнім хлібом. Швидко на вишитому рушнику залишилася порожня миска та білий шматок бринзи. Ми втрьох знищили цілу паляницю!

— Це ваша родичка, дядьку? — спитав я у Шершня, воли ми, посідавши на коней, від'їхали од Наталки.

— Вона хазяйська дочка, — сказав Шершень. — Я у них столуюся й ночую. А що — сподобалась?

— А у вас хіба своєї хати в селі немає? — спитав я, обходячи делікатну розмову про Наталку, яка й справді могла подобатися.

— Своєї хати? — Шершень весело свиснув. — Немає поки що у мене хати, хлопче. Була в мене на тім боці хата, та жандарми в дев'ятнадцятому році, як Хотинське повстання було, спалили.

— Ви також повставали?

— А то ж як? Всі тоді повставали. Бач, я до революції весь час батраком працював. То в одного папа, то в іншого. Під Бендерами працював у Циганештах, навіть у одного купця в Кишиневі конюхом чотири місяці прослужив. Ти бачив, на тім боці проти нашого радгоспу село Атаки видно? Ну, так ось, я сам з того села родом. Заробив собі грошей, все як годиться, і якраз перед війною приїхав у село. Красиву жінку взяв, молоду, молодшу за мене на три роки, з дитинства ми з нею знайомі були. І ось, тільки построївся, хату собі поставив, виноградник розвів, цілу десятину батутою-негрою[1] засадив, — бах, бах — війна, і мене беруть до війська.

На Кавказькому фронті служив, до самого Ерзерума дійшов, а в революцію повернувся додому. «Ну, — думаю, — тепер не рушу з місця». Сип за цей час виріс, чотири роки хлопцю було; зараз, якщо тільки живий, — мабуть, тобі ровесник.

— Та яке там — я дев'ятсот дев'ятого року народження! — образився я.

— Ну, не важно, — великий хлопець, словом. І ось, розумієш, тільки ми землю поміщицьку поділили, — чуємо — точаться якісь розмови, що Бессарабію хочуть румунські бояри собі забрати. І справді, незабаром у наше село приїжджає якийсь пан Радулеску із самого Букарешта, оселяється в попа і — як це вони з попом утнули, до цього часу не знаю — їде нібито депутатом від наших селян у Кишинів на Сфатул-Церій. Парламент їхній так називається. А ніхто того Радулеску не обирав, і навіть багато селян його у вічі не бачило. І ось приходить у наше село газетка, і ми читаємо, що делегат із села Атаки Радулеску вимагав, щоб Бессарабія з'єдналася із своїм старим другом Румунією. А потім переворот, дивимося — жандарми прийшли. І тут почалося! Землю панську відбирають, а тих, кому вона дісталася, — шомполами. Відшмагали й мене. Виноградник молодий відняли.

Затаїли ми злобу на румунських бояр — не сказати. І ось, як почули, що в Хотині та й по селах сусідніх народ бунтується, всі, хто бідніший, теж повстали. Хто на коні, хто пішки, хто з вилами, хто з дробовиком — гайда до Хотина. Холодно було, пам'ятаю, початок січня, а я, як був у сукняній гімнастерці, схопив трилінійку, ту, що з фронту привіз, та й пішов у Хотин. Запекло ми билися з боярами. Скільки їх економій попалили, скільки жандармів під кригу дністрову пустили — не розказати, та ось лихо: нікому було допомогти нам, не було серед нас такого ватажка, як, скажімо, Котовський, — він тоді з Петлюрою воював і не міг до нас пробитися. Одинадцять тисяч наших перебили жандарми, мене поранили під самим Хотином, біля фортеці. Бачив її? В ногу поранили з кулемета. Ось я й поповз уночі по кризі на цей бік, — як тільки не замерз, не знаю. Повзу по льоду, кров'ю сніг розписую, і поруч товариші мої поранені теж по одному через лід на український берег прямують. А боярські війська по нас навздогін з гармат б'ють. Міцно били, — в одному місці від снарядів навіть лід рушив, як весною. Переповз я на цей бік, а тут Петлюра тоді хазяйнував — те ж саме, що румунські бояри. Коли жандарми їхні під Хотинською фортецею з нами розправлялися, петлюрівці з кулеметів з цього берега по повстанцях вели вогонь.

Ховався я в одного дядька, поки нога не загоїлась, а потім дізнався, що не можна мені повертатися в рідне село. Знав, що уб'ють. Всіх, хто повставав проти бояр, румунські жандарми вбивали. І ще мені переказали, що хату мою жандарми дощенту спалили, землю, виноградник — геть усе в жінки відняли і віддали поміщикові новому, Григоренку. Отак я й залишився тут, долю свою біля Дністра вартувати. І все ніяк не можу з цього села виїхати. Хлопці знайомі в Баку нафту добувають, заробітки, пишуть, там багаті, кличуть: приїжджай, Шершню, — а я не можу. Все дожидаю тієї години, коли Бессарабію визволяти будемо. У мене в Жванці начальник прикордонний є. Знайомий. Так я щоразу, як по пошту для радгоспу їду, все йому набридаю. «Ну, коли ж, — кажу, — на той бік? Дивіться, — кажу, — якщо рушите, обов'язково мене беріть. Провідником. Я ті місця добре знаю. Кожну стежку, кожну канаву. Все сходив. Та й розмова де з ким буде гостра. Глядіть, — кажу, — якщо перейдете кордон без мене, посваримося навіки!»

Начальник той, хороший такий хлопець, Гусєв його прізвище, з самої Москви приїхав, сміється й каже: «По-перше, — каже, — кордону тут ніякого нема, так що обов'язково на тому боці рано чи пізно доведеться побувати, це ми тут тимчасово затрималися. А тільки одержимо наказ, не забудемо й тебе, Шершню».

— А про жінку що-небудь відомо? — спитав я, почекавши трохи.

— В двадцять третьому році був у нас перебіжчик з того боку. Спалив пана і до нас прибіг. Ми тут, поки прикордонники по нього прийшли, поговорили. Каже — бачив мою жінку. Вона після повстання в одного куркуля батрачкою служила, а потім жандарми вигнали її з села туди, в глибину: видно, пронюхали, що я живий і в радгоспі працюю…

І ось уже скільки часу ані вісточки. А до двадцять другого року ми з нею перегукувалися навіть. Я на горбі стану біля води, — знаєш, до коней радгоспних купають? — а вона до млина спуститься і нібито на містках білизну пере, а сама слухає, що я кричу, і обзивається інколи. Одного разу ми так перегукувалися і не помітили, що в кукурудзі жандарм сидить. Він послухав, послухав, та як кинеться до жінки моєї, та нагаєм її, нагаєм. Вона білизну кинула — попливло все — і кричить від болю. А я бігаю по березі, бачу, як цей гад жінку мою мучить, і прямо зубами скрегочу від злості. І саме прикордонник наш проходив. Я й став, пам'ятаю, просити: «Позич, друже, карабіна, я цього гада враз зніму». А прикордонник мені й каже: «Нічого, — каже, — потерпи. Прийде час — і знову буде твоя рідна Бессарабія вільною».

Зовсім близько, за смужкою річкового туману, видно було освітлений місяцем бессарабський берег. Шершень зупинив Сірого і дивився тепер туди жадібними, повними туги і гніву очима.

Я зрозумів, що все своє життя він буде чекати тієї хвилини, коли зможе перейти Дністер і ступити ногою на цю близьку і таку рідну йому землю.