Будинок з привидами

На новій квартирі

Квартиру нам відвели в білому одноповерховому флігелі, що містився з правого боку великого шкільного двору за кілька кроків від головного корпусу. Квартира була велика — три просторі кімнати, поряд з ними маленька, але дуже затишна кухня і через невеликий коридор ще одна кухня, більша, з високою піччю і чавунною плитою під нею.

Марія Опанасівна увійшла в цю простору кухню, торкнула пальцем чавунну плиту, на якій лежав шар пилюги, і сказала батькові:

— А що я з цією кухнею робитиму? Мені й тієї вистачить.

— Не знаю, — сказав батько, — не знаю.

— Тату, — раптом зміркував я, — хочеш — я влітку тут житиму?

— Живи, мені не шкода. — І батько усміхнувся в густі чорні вуса.

— Та ти при своєму розумі, Мироне? — переполошилася тітка. — І не думай навіть!

— А чому? — спитав батько.

— Та він порох стане палити на плиті, увесь будинок висадить у повітря…

— Не буду, тітко, правду кажу — не буду! — став благати я. — Нема у мене пороху. Можете пошукати навіть!..

— Ну, от бач, — сказав батько, — і порох у нього кінчився, даремно боїшся. Васько тепер великий. Навіщо йому ті цяцьки?

— Еге, великий… — буркнула, здаючися, тітка. — Почне тут сам майструвати і ноги собі повідриває…

— Не повідриває! — весело сказав батько і, звертаючись до мене, додав: — То давай, Василю, влаштовуйся!

Разом з тіткою вони пішли розпаковувати речі, а я залишився сам у своїй кухні.

От здорово! Ще два дні тому я й мріяти не міг про окрему кімнату, а тут несподівано дістав її.

Завжди, коли схочу, я зможу приводити сюди Петька Маремуху й інших хлопців. Я підскочив до вікна, клацнув засувкою і з силою відчинив обидві половинки віконних рам, розірвавши давним-давно наклеєні попереднім мешканцем довгі смужки газетного паперу.

В нежиле повітря кімнати влетів теплий вітер.

Я перегнувся і, витираючи сорочкою пилюгу з підвіконня, подивився вниз. Нічого! Хоч перший поверх, але високо!

Поки батько й Марія Опанасівна розпаковували речі, я взявся порядкувати в кухні. Я чисто підмів підлогу, повитирав мокрою ганчіркою звідусіль порох — із карнизів, і з підвіконня, і з чавунної плити. Випросив у Марії Опанасівни дві соснові табуретки і поставив їх у вільних кутках кімнати. «Для гостей!» — подумав я. Плиту застелив газетами. Вона мені буде замість стола. Коли ми будемо вчитися далі, в робітфаці, тут можна готувати уроки. Револьвер «зауер» я спочатку сховав У духовку, але потім, передумавши, поліз на піч і поклав його там на припічок. І запасні патрони закинув туди ж. Прямо на іржаве дно духовки, яке пропахло димом, я виклав увесь свій інструмент — обценьки, молоток, два терпуги і відкрутку з поламаною ручкою. Туди ж я висипав із старого пенала весь запас цвяхів і гвинтиків. Залишилося зробити ліжко. Розстеливши на лежанці кілька газет, я поклав на них червоний смугастий матрац, набитий сіном, укрив його простинею і зверху, склавши вдвоє, накинув блакитну ватяну ковдру з потертими краями. Під стінку я кинув подушку в чистій наволочці. Ліжко вийшло на славу! Я ліг на ковдру і простяг ноги. Звідси, згори, мені добре було видно відчинене квадратне вікно і клапоть вимощеного двору.

В коридорі почулися кроки. Я сплигнув з печі на підлогу. Дошки зарипіли у моно під ногами. Хтось смикнув двері, але потім, побачивши, що замкнено, постукав. Я відсунув засув. У кухню ввійшов батько. Він спинився біля вікна і подивився навколо. Я з побоюванням стежив за його поглядом. Мені здавалося, що батько накаже перенести постіль назад. Але батько поторкав віконну раму і, відсунувши ногою до самої стінки табуретки, сказав:

— Просто справжній кабінет!

Помовчавши, він додав:

— Бач, а ти ще не хотів сюди переїжджати. Та тут тобі буде значно веселіше, ніж на Заріччі.

Натягаючи глибше на голову плетений солом'яний картуз, батько попрямував до дверей і на ходу сказав:

— Обідати будемо пізно. Я зараз поїду в друкарню по шрифти. Ти піди до тітки, підкріпися до обіду.

До Марії Опанасівни я не пішов, а, замкнувши кухню на чорний висячий замочок, вибіг у двір. Здалека я побачив, як батько підійшов до військової підводи на високих колесах, яка чекала його біля воріт, і стрибнув на передок. Вартовий у будьонівці відчинив широкі залізні ворота, і підвода виїхала на вулицю.

У дворі було порожньо. Мабуть, усі курсанти вчилися. Десь далеко, за довгим триповерховим будинком радпартшколи, співали пташки. Я прислухався до їх веселого співу, і мені захотілося піти в сад.

Туди вела маленька, але дуже скрипуча хвіртка. Я потихеньку відчинив її і пішов невеличкою алейкою вниз, у гущавину саду, побіля високих кущів барбарису, бузини й запашного бузку. Праворуч тяглася, відокремлюючи сад од путівця, кам'яна огорожа, ліворуч біліла глуха стіна шкільного будинку. Біля підніжжя стіни я помітив низенькі, дуже знайомі кущики. Аґрус! От здорово! На гілках між листям жовтіли стиглі ягоди аґрусу. Що як нарвати? А коли вилають? Дурниця!

Зігнувшись, я одну по одній зриваю з колючих гілочок довгасті важкі ягоди. Кропива жалить ноги. Я не помічаю її укусів. Десь поблизу чути розмову. Я відсмикнув від куща руку і насторожився. Ото дивак! Та це не тут. Це за кам'яною огорожею йдуть шляхом якісь люди і розмовляють. Це рибалки. Над огорожею похитуючись пропливають бамбукові прути їх вудочок.

Нарвавши повні кишені аґрусу, я знову вийшов на алею і попрямував далі.

А смачний тут аґрус! Ягоди ледь мохнаті, вкриті жовтуватим пилком. Вони хрустять на зубах. І солодкі які! Такого аґрусу можна з'їсти цілу шапку, і оскоми не наб'єш.

Білий будинок радпартшколи залишився позаду.

Дерева стають дедалі вищі. Замигтіли серед звичайних грабів та ясенів вибілені вапном стовбури яблунь і груш. Багато їх тут. Під деревами в густій траві ростуть лопухи. Лопухів тут гибель. Восени, коли опаде листя і полетять на південь журавлі, тут можна буде знайти багато підхожих місць, щоб ломити пташок.

Але як тихо в цьому саду! Тільки спіни пташок заглушують мої кроки. Недаром тут так багато всяких пташок. Я пізнаю голоси чижів, малинівок, зябликів. Ніхто їх тут не турбує, не ганяє, — хіба що сусідні хлопці, з передмістя Біланівки, які, мабуть, зазирають у цей сад, щоб нарвати яблук та груш.

Алея повернула до самої огорожі — далі по ній було йти нецікаво, і я рушив просто по м'якій зеленій траві в глиб саду. Все мені тут подобалося, а найголовніше — я був тут уже своєю людиною.

Біля великої старої шовковиці я побачив високу гірку, оточену кущами бузку й тернику. Вся вона поросла травою, а зверху виднілася на ній біла нефарбована лавочка. Мені захотілося вилізти на гірку, сісти на лавочку і звідти, зверху, оглянути сад. Але не встиг я підійти до підніжжя гірки, як за кущами почувся шелест і мигнуло щось біле. Я відразу. присів на землю і сховався за шовковицею. Виглянувши, я побачив, що на старе, висохле і ледь прикрите від мене листям бузку дерево лізе хлопець у білій сорочці.

У руці він тримав маленький білий сачок. Обережно, неначе боячись когось злякати, хлопець підбирався до розгалуження дерева.

Я вийшов із своєї засади і тихенько підкрався до кущів бузку. Тепер я вже добре бачив спину хлопця, його сірі в смужку штани, протоптані підошви черевиків. Хлопець заткнув за пояс марлевий сачок і, звільнивши руки, поліз далі. Задерши голову, я стояв унизу і стежив за кожним його рухом. Я чув, як шарудить стискувана його ногами пересохла кора дерева, як чіпляється за цю кору біла сорочка хлопця. Ось він доліз до розгалуження і, вхопившися обома руками за товсту гілку, зазирнув у дупло. З чорної щілини дупла випурхнула сіра, непримітна пташка і, жалібно заголосивши, полетіла до річки. Хлопець відсахнувся, білий сачок мало не випав у нього з-за пояса.

Зляканий протяжний крик пташки лунав тепер на околиці саду.

Хлопець сів верхи на товсту гілку і витяг з-за пояса сачок.

Він постукав сачком по дереву і прислухався. Потім він припав до дупла оком, ало, нічого в ньому не помітивши, легко засунув усередину сачок. Передихнувши, він ліг на гілку грудьми. Тик, лежачи й спершися правою рукою на гілку, він кілька разів смикав і ворушив у дуплі сачок, потім тихенько витяг його назовні. В сачку щось було. Хлопець зазирнув у сачок і перекинув його над долонею. Звідти, з марлевого сачка, викотилося біленьке довгасте яєчко. Хлопець спритно взяв його в рот і одразу ж знову опустив сачок у дупло. Кілька разів він то опускав у дупло сачок, то витягав його назад, поки не вибрав із гнізда всіх яєчок пташки. Тоді, не дивлячися, він шпурнув униз на траву сачок і став обережно з'їжджати по стовбуру вниз. Поки він спускався по дереву, я, розводячи кущі, сміливо пішов йому назустріч.

Дужо хотілося знати: якої ж пташки яєчка він повибирав? Не встиг я підійти, як хлопець сплигнув на землю, і в ту ж мить я шарахнувся набік.

За кілька кроків од мене, поправляючи сорочку, стояв Котька Григоренко. Ніяк не сподівався я зустріти його тут! Що йому потрібно, паничеві, в радпартшколі? Цього ще не вистачало! Яке він має право залазити сюди та ще красти яєчка? Мало, чи що, попогуляв він у своєму власному саду?

Я вже почував себе тут господарем, і тому мені стало прикро, що цей петлюрівський прихвостень з'явився в такому місці, як радпартшкола. А може, йому дозволили бувати тут курсанти, може, вони нічого про нього не знають?

Ну добре, курсанти можуть не знати, але ж я знаю!

Коли б ми зустрілися з Котькою на вулиці, я не став би навіть розмовляти з ним, але тут, у саду, я зрозумів, що зобов'язаний вигнати його негайно.

— Ану, поклади назад! — крикнув я, швидко підходячи до Котьки.

Котька здригнувся, але, помітивши мене, узявся знову обтрушувати сорочку. Він навіть не дивився в мій бік, собака!

— Ти що, глухий? — закричав я, зупиняючись. — Тобі кажуть!

Котька так само повільно і не дивлячись на мене струшував долонею потерть з полотняної сорочки.

— Чуєш?! — закричав я, скаженіючи.

Котька випростався і, спритно виштовхнувши на долоню з рота п'ятеро яєчок сірої пташки вертиголівки, здивовано сказав:

— Це ви до мене?

— А ти думаєш…

— А я ж думаю: хто це пищить тут? І ніяк не міг зрозуміти…

— Ти навіщо гніздо зруйнував? Адже з них не сьогодні-завтра повинні пташенята вилупитися.

— Серйозно чи жартуєш? — примружившися, спитав Котька.

— Лізь на дерево і поклади назад яйця… — скомандував я.

— Чи не багато ти, сопляк, на себе береш? — єхидно сказав Котька.

— Я… сопляк? Я…

— Ти чого в цей сад заліз?

Котьчине питання змусило мене поперхнутися.

— Як чого? Я свій… Мій батько тут… А ти не маєш права!

— Ну, годі! — несподівано голосно сказав Котька. — Зараз я тобі прощаю, тому що в мене нема настрою навчити тебе уму-розуму. Але, май на увазі, наступного разу ми можемо поговорити в іншому тоні… — І, наче ненавмисно, Котька вийняв з кишені праву руку. Сонце блиснуло на його пальцях. Я побачив, що Котька, поки ми з ним розмовляли, встиг настромити на руку важкий нікельований кастет.

Погравши кастетом і залишивши мене самого, сторопілого, під деревом, Котька швидко пішов до виходу.

Була б у мене в руках хоч би палиця — інша річ. А так я знав, що озброєний кастетом Котька значно сильніший за мене.

Котька швидко йшов по стежці. «Може, все ж таки наздогнати його? Ні, зараз уже пізно!»

Найзручнішу хвилину я проґавив. Треба було, не заходячи в розмови, ударити його з розгону по пиці, коли він тримав у роті яєчка, а потім вихопити кастет. Подивився б я тоді, чия була б зверху!