Будинок з привидами

У ювеліра

За вітриною біля дерев'яного столика сидів сивий старий ювелір. Кілька разів, стискаючи в кишені рукою три срібні ложки, щоб не дзвеніли, я проходив повз ювеліра і все не наважувався зайти.

Біля ювеліра були люди. Двоє. Вони розмовляли з ювеліром, а він, не встаючи, скоса дивився на них.

— Ну, йдіть же ви швидше, чорти! Швидше, ну!.. — шепотів я, злостячись на цих балакучих людей.

Повертатися ще раз до ювеліра мені не хотілось, і я перейшов на другий бік вулиці і зупинився біля вітрини магазину Аронсона. Розсипані на блюді, лежали за запорошеним склом цукерки «подушечки», що наполовину розтали від сонця. По блюду повзали мухи, ворушили крильцями, ніжно торкалися солодкої цукеркової розталі тоненькими носиками. Я скоса позирав у бік ювелірного магазину. Нарешті грюкнули двері, і на вулицю вийшло двоє людей. Один, низенький, у синій толстовці до колін, тримав на долоні білий годинник. Вийшовши на тротуар, він глянув на нього, весело сплюнув і передав годинник другому чоловікові, високому й лисому, в чорних рогових окулярах. Лисий знизав плечима і, поклавши годинник у кишеню, пішов в інший бік, а чоловік у синій толстовці, легко підстрибуючи, швидко побіг униз, до мосту. Видно, лисий хотів обмахорити цього низенького в толстовці, але нічого в нього не вийшло.

Я перейшов дорогу і, набравшися хоробрості, штовхнув двері магазину.

Цокав у кутку великий стінний годинник. Пахло кислотою. За дерев'яним бар'єрчиком, притиснута до стіни, стояла важка вогнетривка шафа.

Сивий ювелір сидів згорбившись і розглядав у лупу круглу браслетку з темно зеленим каменем. Коли я підійшов до дерев'яного бар'єрчика, ювелір підвів голову і глянув на мене.

— Ви… купуєте срібло? — спитав тихо я.

Ювелір вийняв з ока трубку з лупою, поклав її на стіл і сказав:

— Ну, припустімо, купую… А що?

— Ось, я хочу продати… — сказав я і, мало не розірвавши кишені, витяг звідти ложки. Я поклав їх рядочком на дерев'яний бар'єрчик.

Ювелір швидко загріб їх до себе і став переглядати на кожній пробу. Потім, дивлячися мені в обличчя, він спитав підозріло:

— Чиї ложки?

— Мої, — відповів я зовсім тихо, почуваючи, як обличчя заливає кров. І додав: — Мені мама звеліла їх продати. Вона хвора.

— Мама звеліла? — перепитав ювелір. — Значить, ложки не твої, а мамині?

Я кивнув головою.

— До ви живете?

— На Заріччі, — збрехав я.

— Адреса?

— В Старій садибі… Біля церкви…

— Над скелею?

— Ага…

— Твоє прізвище?

— Маремуха! — випалив я і зщулився, думаючи, що ювелір зразу ж схопить мене за комір і покличе міліціонера.

Але старик, записавши прізвище на кришці цигаркової коробки, спитав сухо:

— Скільки?

— А скільки дасте?

— Твій крам — твоя ціна! — строго сказав ювелір і подивився у вікно.

Я понатужився і сказав якомога твердіше:

— Шість карбованців!

— Багато! — відповів ювелір, встаючи. — Чотири?

— Ну, давайте чотири!

Ювелір не дивлячися висунув шухляду стола, витяг звідти жовтий шкіряний бумажник і, відрахувавши гроші, поклав їх на бар'єрчик. Я схопив ці чотири брудні папірці і, стиснувши їх у кулаці, вибіг на вулицю.

Я йшов додому повз порослі зеленню палісадники, опустивши голову, намагаючись не дивитися в обличчя випадковим прохожим.

Було жарко.

Обличчя горіло від сорому.

Тільки за один квартал до радпартшколи я розтулив кулак і, порозправлявши пом'яті, вогкі папірці, засунув їх у кишеню.

— Василю! Почекай! — закричав хтось здалека.

Я обернувся. Знизу по Житомирській біг Петько Маремуха. Він наблизився, і я побачив, що його лоб блищить від поту.

— Ху, заморився! — сказав Петько, потискаючи мені руку. — Цілий ранок полов кукурудзу, аж чотири грядки виполов, а тепер тато пустив мене погуляти… Де ти пропадаєш, Васько, чому не заходиш?

— Та часу не було!

— Хто стріляв, ти знаєш?

— А звідки я знаю, хто? Може, злодії з Підзамчого в сад залізли по аґрус.

— Ну, ти облиш! — поважно сказав Маремуха. — Який дурень вночі по аґрус полізе? Хіба його вночі нарвеш? Яблука — це інша річ.

Я промовчав і нічого не відповів Петькові. Прокляті ложки не давали мені спокою. А раптом тітка вже помітила пропажу і стане допитуватися про них при Петькові? Йти вдвох до нас у флігель мені не хотілося.

— Ходімо до тебе в сад, Василю? — попросив Петько. Очевидно, йому хотілося покуштувати аґрусу.

— Давай краще іншим разом. Там Корибко тепер вештається. Ходімо краще покупаємося.

— А куди?

— В Райську брамку.

— Це далеко! — заскиглив Маремуха. — Жарко зараз.

— Нічого, підемо через кладовище. Там холодок! — вирішив я і подався попід огорожею радпартшколи в напрямі Райської брамки.

Петько Маремуха нехотя поплентався за мною.

Купання трохи розважило мене, і я зовсім забув про гроші, які лежали в кишені. Тільки попрощавшися з Петьком і підходячи до нашого флігеля, я знову згадав про ложки, і мені стало не по собі. «Тільки не помітили б! Тільки не помітили б!» — думав я, проходячи напівтемним коридором у квартиру рідних.

За дверима почуйся тітчин голос.

Я ввійшов у кімнату і побачив за столом батька. Він обідав, а тітка доставала з полиці порожню каструлю.

Я без усякої охоти сів за стіл навпроти батька.

— Мені сьогодні нагінка за тебе була, — сказав батько.

— Яка нагінка? — спитав я, насторожившися.

— Полевой все мене розпитував про тебе.

— Полевой?

— Еге ж. Ти йому, видно, сподобався. Все цікавився: де, каже, вчився, куди думає далі? Я йому розповів усе, а він тоді: «Що ж, пора, — каже, — хлопцеві в комсомол вступати. Ти, — каже, — Манджура, комуніст, передова людина, а хлопець у тебе байдики б'є. Хай, — каже, — одвідує наш комсомольський осередок… Навантаженнячко йому дамо». Зрозумів?

Тітка посунула до мене тарілку супу з галушками. Зверху на цьому жирному наваристому супі плавав дрібно накришений кріп.

— Зрозумів, Василю? — перепитав батько.

Мені було дуже соромно в цю хвилину. Навіщо я забрав оті ложки? Батько ще не знав про їх пропажу, але ж кожної хвилини вона могла стати йому відома.

Я не витримав його погляду і, опустивши очі, мішаючи ложкою гарячий суп, ледве чутно сказав:

— Зрозумів!