Будинок з привидами

Над водоспадом

З обох берегів річки, як високі коричневі стіни, підносились скелі. Стиснена цими прямовисними стінами річка текла тут по мілкому кам'янистому дну. Я йшов по вузенькій стежці, і гострий щебінь колов мені п'яти. За поворотом річки я побачив білі стіни хати, в якій жила Галя. Низенька, вкрита очеретом, ця хата стояла на відшибі, прихилившись до скелі. Інших домиків більше поблизу не було. Тільки на самому верху, на скелі, до чорніли шпилясті, з зубчастими вінчиками вежі Старої фортеці, виднілися білі хатки передмістя Підзамчого, ожереди жовтої соломи, довгі цегляні будівлі парового млина. Нижній безлюдний берег річки, по якому я йшов, називався Видрівкою. Раніше тут було багато видр. Вони селилися в скелястих норах над самою річкою.

Я зупинився біля тину і, постоявши так хвилин зо дві, гукнув:

— Галю!

Десь нагорі, біля фортеці, зарипіли колоса підводи. В Галиній хаті було тихо.

— Галю-ю-ю! — склавши човником долоні, трохи голосніше крикнув я.

В сінях дзвякнули клямка, і на порозі хати з'явився Галин батько — лисий Кушнір.

Мені зразу захотілося сховатися під тином. Та було вже пізно: Кушнір спускався по двору до мене.

Підійшовши до хвіртки, він сперся на дерев'яну перекладку, витяг з рота прокурену люльку й тихо спитав:

— Чого кричиш?

— Та мені Галя потрібна.

— Галя? — здивувався Кушнір. — Дивись ти! Кавалер! Погані, брат, діла. Галі немає!

— А до ж вона?

— Де?.. — Кушнір помовчав, затягся, випустив носом два струмки диму і потім, вибиваючи об тин люльку, спокійно сказав: — А по воду пішла. На той бік. От коли ти справжній кавалер і не ледащо, біжи назустріч. Допоможеш їй воду нести…

Не озираючись на старого, я зразу ж перейшов по каменях через швидку й мілку річку, яка зразу ж за Галиною хатою завертала і потім пінячись мчала в чорний тунель під фортечним мостом, щоб вирватися на другому боці білим, киплячим водоспадом.

Перейшовши через річку, я підбіг до сходів. Сходи вели по скелях до мосту.

Нарешті я зійшов на вулицю, що спускалася з міста на фортечний міст. Галі нагорі не було. Я віддихався, перейшов через вимощену круглим каменем вулицю і подивився вниз. Звідси я побачив другу частину міста — Карвасари, білий пінистий водоспад, перекинуту через нього рядом з високим фортечним мостом дерев'яну кладку, широкий спокійний розлив ріки за водоспадом, скелясті, зарослі жовтою медункою і глодом береги Смотричу. Вниз до водоспаду вели пощерблені сходи без поручнів. Галі на сходах не було. Мабуть, вона ще порається біля колодязя. А колодязь звідси хіба побачиш, — він з другого боку водоспаду, і його затуляє дерев'яна церква з цвинтарем, засадженим високими тополями.

«Що ж робити? Чекати Галю тут чи збігти вниз?.. Ет, краще збігти, хай знав, який я добрий! Підсоблю їй нести відра від самого колодязя».

І я побіг униз, до річки. Я так розігнався, що було важко спинитися. З розгону я злетів на дерев'яну кладку, що звисла над водоспадом, і мене зразу обдало холодною водяною курявою. Білі бризки підлітали вгору, до самих дощок. Вода шуміла й гуркотіла внизу, я бачив її крізь щілини в кладці, і цей гуркіт водоспаду зливався з гуркотом вгорі: там по дерев'яному настилу фортечного мосту швидко їхала підвода. Я вже майже пробіг через усю кладку, як раптом крізь шум води і гуркіт воза я почув своє ім'я.

— Василю! Василю-у-у! — долинуло здалека.

Я задер голову і подивився на міст. Але біля поручнів нікого не було. З мосту мені в око впала порошинка, і око засльозилося. Я став терти око кулаком, і тут знову долинуло:

— Василю! Васю… Сюди!

Я озирнувся.

Збоку, над самою скелею, сиділа Галя і з нею ще хтось, але хто саме — я спочатку не розібрав.

— Іди сюди! — крикнула Галя і поманила мене рукою.

«Хто ж це, цікаво, з нею сидить?» — думав я, пробираючися поміж кущами до Галі. Фу ти, що таке! Я мало був не наткнувся на відра з водою, які Галя залишила тут під кущами.

Дорогу мені перегороджувала брила граніту. Я поліз на неї, чіпляючися за пучки трави, і, видершись нагору, зупинився.

Поруч Галі сидів Котька Григоренко. Погано в мене стало на серці цієї хвилини. Адже вони ще можуть подумати, що я навмисно прийшов підглядати за ними. Втекти хіба?

— Спускайся, Василю, ну, швиденько! — зажадала Галя, і мені хоч-не-хоч довелося сплигнути з брили і наблизитися до моріжка, на якому вони сиділи.

Не дивлячись на Котьку, я простяг руку Галі.

— Де ж ти пропав? Я вже думала… Сідай! — сказала Галя.

Я посопуючи сів на м'яку траву.

— А ми ж позавчора переїхали звідси! — І я кивнув головою в бік Заріччя.

— Куди переїхали? — поцікавилася Галя.

Довелось розповісти Галі про наш переїзд у радпартшколу.

— Там сад який! Величезний! Я до тебе по черешні тепер приходитиму! — сказала Галя.

— Приходь, — відповів я невпевнено.

— А я несла воду, несла і заморилася. Бачу — назустріч Котька. От ми й вирішили посидіти. А ти куди йшов?

— Та мені треба туди… — збрехав я, киваючи в бік дерев'яної церкви. — На Підзамче! До хлопця одного.

— До хлопця? — протягла Галя. — А хіба… — І вона зіпнулась…

«Нічого, нічого, правильно! Хай думає, що я йшов до хлопця».

Котька в цей час устав, потягся, поправив свою білу батистову косоворотку, обсмикнув кавказький поясок з важкими срібними язичками і підняв з землі камінь.

Широко розставивши ноги, він замахнувся, і круглий камінь, вирвавшися з його руки, упав далеко-далеко посеред загати.

— Здорово! — сказала Галя, і це слово її неначе обпекло мене.

А Котька схопив ще один камінь і важно сказав Галі:

— Ну, це ще не здорово. Ось дивіться, куди закину!

Він розмахнувся, але камінь вирвався у нього з руки і впав зовсім близько від нас, під скелю.

«Ага, ага, так тобі й треба! — мало не закричав я. — Не задавайся даремно!»

Галя засміялась, і Котька, бажаючи виправдатися, пояснив:

— Ну, це випадково. Сухожилля зірвав! — Він навіть зморщився, неначе від болю, і сказав: — Ви залишаєтеся, Галю, чи підете?

На мене Котька не дивився.

Галя встала, поправила плаття. Втрьох ми перелізли через кам'яну брилу, Галя нахилилася до відер.

— Давайте я допоможу вам! — сказав Котька, відсторонюючи Галю і хапаючи обидва відра.

— Ну ні, навіщо? Я сама!

Але Котька вже потяг відра до сходів.

— А тобі обов'язково треба на Підзамче, Василю? — спитала мене Галя. — Як того хлопця звати?

— Якого хлопця?

— Ну, того… до якого ти йдеш?

— Того?.. Тиктор! — випалив я навмання.

— Тиктор? — Але ж Тиктор не на Підзамчому живе. Він біля вокзалу живе.

— Звичайно, але зараз він у знайомих на Підзамчому, ось ми й домовилися зустрітися…

— А може… ти з ним іншим разом зустрінешся? — І Галя боязко подивилася мені в обличчя.

Але тут я вирішив бути жорстоким до кінця! Я хотів покарати Галю за її зустріч з Котькою і сказав сухо:

— Ні, іншим разом не можна. Я повинен зустрітися з Тиктором сьогодні!

Ми підійшли до сходів. На площадці між відрами стояв Котька, чекаючи нас.

— Ну, спасибі, Котю, — дуже ласкаво сказала Галя. — Тепер я сама донесу.

— Та киньте соромитися! Я вам допоможу! — сказав Котька басом.

— Ні, ні, Котю, спасибі. Ви ж ідете в інший бік, ось з ним вам по дорозі, — киваючи на мене, зауважила Галя.

— Давай, Галю, я тобі допоможу! — сказав я.

— Не треба мені допомагати, — відповіла Галя. — Сама не донесу, чи що? Ідіть собі разом. Ну, до побачення!

— Ні, дякую. Я не маю великого бажання йти в такій компанії! — сказав Котька і відвернувся.

Мені перехопило дихання.

— Ти мовчи… ти!.. ти!.. — майже вигукнув я.

А Галя глянула на мене, потім на Котьку і засміялася.

— Ой, дурна ж я! — сказала вона сміючись. — Ви ж не розмовляєте? Еге ж? А я думаю: чого ви все мовчите? Ви що — посварилися?

— Там, у нас свої рахунки! — сказав Котька і, схопивши обидва відра, поніс їх угору по сходах.

— А я не помітила. Ну що ж, до побачення, Василю. — І Галя повільно простягла мені руку. Я потис її холодну долоньку, і вона, міцно ступаючи, пішла по східцях слідом за Котькою.

Я стояв посеред сходів і дивився їм услід. А що коли Галя або, ще гірше, Котька оглянуться? Мені стало соромно, і я швидко спустився і перейшов кладкою через водоспад. Ну й лаяв же я себе в ту хвилину! «Ех ти, — думаю я, — боягуз! І навіщо видумав Тиктора? Треба було залишитися з Галею і спровадити Котьку. Не міг надавати Котьці або просто взяти відра та й понести сам. Тоді б Котька пішов. Проґавив такий випадок. Ішов-ішов сюди, щоб побачити Галю, із самої радпартшколи йшов, і ось радій — побачив! Тепер, напевне, вони підуть разом. І Котька стане вихвалятися перед Галею, який він сильний, скаже, що я його злякався, буде наговорювати на мене всячину. Обов'язково буде наговорювати».

Я обійшов дерев'яну церкву. В калюжі біля колодязя розмокала жовта коробочка від цигарок «Сальве». Витиснена етикетка з намальованою запаленою цигаркою вже відклеїлася і плавала поверх калюжі. Я подивився на цю етикетку, згадав, як кілька років тому ми збирали колекції отаких коробочок від цигарок, і швидко пішов по гірській крутій дорозі, яка обгинала Стару фортецю з боку Карвасарів. Я йшов на Підзамче і ніяк не міг зрозуміти, чого я йду туди.

Уже в місті, по дорозі додому, я зупинився біля вітрини перукарні Мрочка. Там за товстим бемським склом стирчали на болванках воскові обличчя тонконосих красунь. На кожній було натягнено і приклеєно парик. А обабіч нарядної і застеленої різнокольоровим папером та журнальними вирізками вітрини блищали два дзеркала. І я робив вигляд, що розглядаю обличчя воскових красунь з краплями клею на скронях, а сам скоса дивився в дзеркало. Правда, дивитися на себе в дзеркало просто так мені було соромно. Прохожі ще стануть сміятися: такий здоровий парубок і, як дівчинка, в дзеркало на себе роздивляється. Я дивився крадькома і думав: «Котька ширший за мене в плечах — та й тільки». Я бачив у боковому дзеркалі своє сердите обличчя, витрішкуваті очі, сорочку «апаш», підперезану поясом, цілі, без єдиної латки чорні молескінові штани. Сіра кепка була злегка заломлена назад. Погано тільки, що я був босоніж. Треба було взути сандалії. «Ех ти!» — вилаяв я сам себе. Намилувавшися собою, я широко розправив плечі і, як боєць, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, рушив по бруку до радпартшколи. Міські тротуари були гладенькі і теплі від сонця.