Будинок з привидами

Микита з Балти

Мене поставили за підручного до того самого курсанта, який випроводив мене з комсомольських зборів. До обіду вдвох з ним ми підвозили до молотарки пшеницю.

З себе був цей курсант зовсім молодий — низенький, худорлявий, з гладенькою смуглявою шкірою. Він був старший за мене тільки на три роки, але спочатку він поводився, як дорослий, і розмовляв зі мною звисока.

Коли ми приїхали на поле, він похвастав, що вмить накидає підводу снопами.

— Встигай складати, — важко сказав він і взяв вила.

Однак уже після сьомого снопа вила в його руках затремтіли, він сяк-так простяг мені тугий сніп і, втираючи піт з лоба, буркнув:

— Важкі собаки! Перекуримо це діло.

Поки він крутив цигарку й закурював я сплигнув на землю, підхопив блискучі вила і з розгону загнав їх у пишний верхній сніп, який прикривав сусідній, ще не початий полукіпок.

Дуже важко було викидати без передишки на підводу один по одному слизькі важкі снопи. Але я шпурляв їх не відпочиваючи. Хотілося довести курсантові, що я сильніший за нього. «Ти виставив мене з закритих зборів, у тебе широкі бриджі, будьонівка, чоботи, ти старший за мене, а я працюю краще. Ось дивися!» — думав я, проколюючи гострими вилами сухі злежані снопи. За комір сипалися колоски пшениці, осот. Уже боліла спина, шия, волосся було в солом'яній потерті, але я не заспокоювався і все кидав, поки не скидав на підводу цілий полукіпок — п'ятнадцять снопів. Тільки коли на місці полукіпка залишилася лиса галявинка з прим'ятим куколем, травою та мишачою ніркою, що йшла глибоко під землю, я приставив Била до підводи. Важко дихаючи, повільно, вдаючи, що не стомився, я підійшов до курсанта, який сидів на колючій стерні.

— Ти, я бачу, завзятющий робітник, — сказав він, встаючи. — Недарма тебе до мене напарником призначили. У мене теж була колись сила, та ось з голодухи я її розгубив трохи. Ну, гаразд, лізь тепер наверх, а я покидаю.

Так, міняючись, ми скоро наклали підводу снопами, притягли їх довгим рублем і, позлазивши наверх, не поспішаючи, щоб не порозсипати снопів, поїхали назад у радгосп. Тільки ми звернули на курну дорогу, я обережно спитав:

— А як вас звати?

— По-перше, ти мені не викай. Я не барон і не князь, — сказав курсант важно. — А звати мене Коломієць, Микита Федорович Коломієць, маю честь! — Він скинув будьонівку, сидячи поклонився, і чуб його зразу розпушило вітром.

— Ти… що, безпритульний?

— Чого це? — спитав Коломієць здивовано.

— Ну, а де ж… ти голодував? Рідних у тебе немає?

— Чому? Є. В Балті залишилися. Але я з ними розійшовся на грунті релігійних переконань, — відповів Коломієць недбало й загадково.

Я подивився на Коломійця з недовір'ям, але видно було, що він сказав правду. І тут я вирішив, що мій новий знайомий — попівський син. Неначе вгадуючи мої думки, Коломієць примружився, хльоснув батогом коней і сказав:

— Тільки не думай, що я з духовного сану. Навпаки. Батько мій — найголовніший в Балті пролетарій був, він у мене у вальцьовому млині машиністом працював, але в бога одначе вірив і шмагав мене, як цуцика. І ніяк я його перевиховати не міг. Всі кімнати в іконах, лампадки горять, як піст — м'яса ані-ні. І я повинен страждати. Довго я страждав у сімейній неволі, але одного ралу забув, що постити треба, приніс додому кільце ковбаси. Смачної такої — з перцем, часником, просвічує вся. Сиджу собі на призьбі й жую. А вікно в хату відчинене, а в хаті батько святе письмо читає. А мені хоч би що. Уминаю ковбасу, аж за вухами лящить. Всю б з'їв, та батько почув з кімнати запах і шелесть до мене з поясом. Відшмагав добре. Боляче. Пояс солдатський, знаєш, з пряжкою мідною. Утік я в місто, ходжу по вулицях і плачу. Спина болить, серце болить, і жити не хочеться. Образливо ж — за якусь там ковбасу відшмагали. Звернув, на головну вулицю, а там клуб комсомольський, всі вікна світяться, а біля дверей афішка: лекція про походження релігії, і вхід вільний. 1 якраз, розумієш, на моє щастя, лектор путній трапився. Азартний такий. Волосся, як у попа, довге, густе, бігає по сцені і все кричить: бога немає, релігія — буржуйські казки, а людина насправді походить від мавпи. Зло мене взяло. От, думаю, бога немає, а мене через цього самого бога відшмагали. Прийшов додому — порожньо. Всі в церкву пішли, а ключ лежить під собачою будкою. Відімкнув я хату, засвітив лампу — ікони так і заграли навколо, святі на мене звідусіль дивляться, лихі такі, старі. Схопив я найголовніших із стіни та й покидав у помийну яму, — святі, святі, а зразу на дно пішли. Покидав — і страшно стало. Ну, тепер, думаю, амінь, — загинув Микита. Не жити тобі з рідними. Уб'є, думаю, батько, як повернеться з церкви. Залишив йому записку. І в тій записці написав: «Тату, ви мене відшмагали, що я в піст їв ковбасу, а насправді бога нема, все це буржуйські казки, і я, щоб помститися вам, повкидав ваших святих у помийну яму. Бувайте». Махнув я по допомогу в комсомол, служив сторожем у комсомольському клубі, голодував здорово, такий піст мені був — краще не згадувати. Ну, а згодом послав мене повітком в радпартшколу.

— Товаришу Коломієць…

— Можеш називати мене Микитою.

— Микито, а чого ти з курсантами у футбол не граєш?

— У футбол? Ну, ото дурниці! — Коломієць знизав плечима. — У футбол самі сопливі грають, стану я з ними паскудитися!

— Які сопливі?! — мало не закричав я. — А Полевой, а Марущак! Навіть Картамишев — і той не гребує грати, а його ж, я чув, у повітком відкликають.

— Ну, ну, ну. Ти не гарячися. Я просто пожартував. А загалом футбол я вважаю за безглузду, витрату часу. Краще Рубакіна почитати. Читав його книжечки?

— Ні.

— Цікаві, пізнавальні. Я, коли комсомольський клуб у Балті охороняв, ними захоплювався. Всі розійдуться, а я назбираю під лавами недокурків, погашу всюди світло, тільки на сцені залишу, притягну диванчик туди з бібліотеки, ляжу, сукном червоним укриюся і читаю. Їсти хочеться — страх! А нічого… Покурюю та читаю.

— А ти «Спартака» читав? — вирішив я похвастатися перед Коломійцем, але він, по слухаючи мене, сказав задумливо:

— Так, Балта… Хороше місто Балта. У мене в цьому кісті дівчина одна зосталася, Люся. Хоч ти, правда, ще пацан і в цих справах не розумієш.

— Я не розумію? Ого! — сказав я ображено. — У мене в самого в місті знайома дівчина є.

Коломієць подивився на мене й засміявся.

— Ох ти, франт-герой! З тобою, виявляється, треба бути насторожі! — сказав він весело і хльоснув коней.

Ми проїжджали мимо баштана. Він увесь заріс біля самої землі низьким витким огудинням. Де-не-де з цього темно-зеленого огудиння визирали круглі боки кавунів, жовті дині. Посеред баштана чорнів складений з жердин, укритих лободою, курінь сторожа.

— Дядьку! — склавши руки човником, закричав Коломієць.

З куреня в коричневій домотканій коротайці, з важким кийком у руках вийшов сторож.

— Чого вам? — спитав він підозріливо.

— Продайте кавуна, дядьку, — попросив Коломієць.

— А ви ж звідки будете?

— Ми міські. В радгоспі працюємо.

Дід постояв хвилину мовчки, а потім пішов по баштану, обстукуючи кавуни. Шукав він недовго і, вийшовши на дорогу, простяг Коломійцю довгастого кавунчика.

— Беріть. Це добрий кавунчик.

— Спасибі, дядьку. Скільки ж вам грошей?

— Нічого! — відповів сторож.

— Чому ж? — здивувався Коломієць. — Дурно ми не візьмемо.

— Беріть, беріть, — сказав дід. — Хлопці ви молоді, грошей у вас, мабуть, мало, — візьміть так. Інший, сатана, просто поліз би на баштан, а ви люди акуратні, попросили по-хорошому, — то візьміть безплатно.

— Ну, спасибі вам! — сказав Коломієць, поганяючи коней. — Дай боже вам ще стільки прожити!

Тільки ми від'їхали, Коломієць ударив кавуном по рублю, кавун з тріском розколовся, і білий сік його потік на сухі колоски пшениці.

— Жовтий. Глянь! — здивувався Коломієць. — Ну нічого, хоч жовтий, та спілий. Бач — кісточки чорні. Бери.

Я взяв меншу половину кавуна і, притуливши до рота, став виїдати м'якуш. Кавун був дуже соковитий і теплуватий, солодкий сік капав мені на сорочку, я ковтав куски кавуна і був вдячний Коломійцю за його угощення. Що н казати, він, видно, спритний і кмітливий парубок, з ним не пропадеш.

Коні повільно везли важку підводу. Високо в синьому небі співали невидні в сонячних променях жайворонки. Десь за зеленими горбами протікав Дністер. І далеко на радгоспному току розмірено пахкав локомобіль; чорний дим з його труби підіймався над радгоспним садом.

Один по одному я шпурляв недогризки кавунячої шкаралупи на дорогу, і вони зразу заривалися в густу й сіру дорожню пилюку.

Біля радгоспного місточка нас зустрів Полевой.

Він стояв біля поручнів босий, без кашкета, з розстебнутим коміром гімнастерки.

— Вас, хлопці, тільки по смерть посилати, — сказав він похмуро. — Чого так довго?

— Як довго? — образився Коломієць. — Та ми раніше за всіх, товаришу Полевой.

— Чекай, вилізу, — попросив той. Він швидко виліз до нас наверх і скомандував: — Поїхали, та швидко!

Коломієць ляснув батогом, коні рвонули вперед, і підвода з деренчанням покотилася біля кам'яної огорожі радгоспного саду.

— А інші скоро там? — спитав Полевой.

— Ще накладають, — доповів Коломієць. — Ми перші упоралися.

— Там, розумієш, хлопці наші як взялися, то пшениця кінчається, і нічого більше молотити, — вже трохи лагідніше пояснив Полевой. — Так ось, якщо ви перші, — додав він, — ідіть працювати до молотарки. Снопи возитимуть радгоспні робітники. У них, я думаю, це швидше вийде.

Спочатку мені було прикро, що нас так швидко зняли з підвезення снопів, але як тільки я виліз на ґратчасту площадку молотарки і став ззаду Коломійця, готуючись йому допомагати, я зрозумів, що нова робота буде куди цікавіша.

Ми з нашою підводою встигли вчасно. Підвезені раніше снопи кінчилися, тільки-но ми в'їхали на тік. Довга, пофарбована в колір цегли молотарка «Ельворті» працювала вже на холостому ходу. Курсанти зав'язували мішки з зерном, підбирали з утоптаної землі залишки соломи. Радгоспний тік був розташований віддалік радгоспу, на відшибі, біля зруйнованих цегляних сараїв. Очевидно, колись тут були будівлі панської економії, а тепер тільки глиняні стіни нагадували про них.

Невеличкий локомобіль-паровичок з високого задимленою трубою попахкував поруч, з'єднаний з молотаркою широким шкіряним пасом. Раз у раз цей тугий пас посипали товченою каніфоллю, і в повітрі пахло смолою. Віддалік стояв високий ожеред соломи. Зверху на ожереді бродили з вилами й граблями, розрівнюючи солому, сільські дівчата в строкатих плахтах та полотняних кофтах.

Курсанти волокли по землі від молотарки до ожереду позв'язувані мотузками оберемки соломи, подавали її вгору дівчатам, ті приймали солому, втоптували її. Звідти, з ожереду, долітали до нас веселі голоси, сміх дівчат, — видно, робота йшла гаразд.

— Ну, приймай, хлопче, перший на почин, — сказав мені внизу наш учорашній візник Шершень, який поступився місцем біля барабана Коломійцю. З цими словами Шершень простяг мені з підводи спін; взявши його руками, я похитнувся і мало не полетів униз — сніп був дуже важкий. Я швидко розплутав туге, добре скручене перевесло і, розділивши сніп надвоє, пересунув половину його до Коломійця.

Той розворушив пшеницю і штовхнув її вперед колосками в барабан. Криві блискучі зуб'я захопили пшеничні колоски, зім'яли їх, потягли до себе стебла, молотарка, одержавши їжу, затряслася, заторохтіла з барабана піднялася курява.

— Поїхали! — крикнув Коломієць і, зсунувши на потилицю будьонівку, протяжно свиснув на весь тік.

— Микита свистить — значить діло буде. Ану, наддай, хлопці! — сказав сміючись Полевой, підбиваючи погою до локомобіля солому.

Щоб не стояти без діла, Полевой допомагав кочегарові. Зараз кочегара не було видно. Полевой нахилився і, набравши оберемок соломи, вміло вкинув її в топку локомобіля. Упавши на розпечене піддувало, солома задимилась, перші язики вогню прохопилися назовні, вмить охопили її з усіх боків.

— Давай, давай! Чого задивився? — Коломієць сердито підштовхнув мене. Я квапливо посунув до нього другу половину снопа.

Курява все більше виривалася назовні з барабана, залоскотало в носі. Чхаючи, я один по одному підсував Коломійцеві розв'язані снопи. Гаряче пекло сонце, дрібні колючки осоту впиналися в долоні, але виколупувати їх не було часу. «Потім голкою повиймаю», — думав я, розриваючи перевесла. Весело на душі було, що я працюю нарівні з дорослими, та ще біля самого барабана — не де-небудь. Подивився б на мене зараз Петько Маремуха. Йому й не снилося таке — стояти на площадці молотарки. Адже Маремуха навіть і Кості Григоренку заздрив, що той у мідника Захаржевського працює. А що Котька в порівнянні зі мною? Подумаєш! Гордий і вдоволений, я приймав від Шершня снопи. Шершень у драних полотняних штанях бродить по снопах з вилами. Ось він починає новий ряд.

«Ану, подай отой крайній широкий снопик, — його либонь на три порції вистачить», — подумав я.

Шершень, неначе вгадуючи мої думки, перекинув мені сніп. Тільки я розв'язав перевесло, мені до ніг гупнуло щось важке. Я нахилився і побачив на ґратчастому помості довгий іржавий болт.

— Микито, дивися! — шепнув я Коломійцю.

Той підняв болт і нахмурився.

— В самому снопі?

— Еге!

— Давай, давай, Микито! — закричали знизу.

— Та почекай ти! — відмахнувся Коломієць і, перевівши пас на холостий маховичок, покликав Полевого.

Коли я пояснив, де був знайдений болт, Полевой сказав:

— Не інакше — куркульська штучка. Випадково залізяки в снопи не потрапляють. Це не перепели. — І тихо попередив мене: — Ти дивися, Манджура, може, ще що-небудь знайдеш. Підсунули болт — можуть і бомбу в солому заплести.

Молотьба пішла далі.

Тепер, перш ніж посунути сніп Коломійцю, я промацував кожну соломинку, а він раз у раз підганяв мене. Я здорово упрів, сорочка прилипла до спини, солоний піт затікав у вічі, я витирав їх рукавом і думав: скоріше б шабаш.

— Гей, ворушися, Коломієць! — гукали дедалі частіше курсанти.

Вони ввійшли в смак, швидко відгрібали солому, підставляючи до жерстяного жолоба порожні рогожові мішки і сердилися, коли тепле зерно йшло маленьким струмочком.

Перед обідом усі пішли на Дністер купатися. Дорога на річку проходила повз паркан радгоспу. Ми проминули те місце, де вчора я, стрибаючи в бур'ян, сполохав незнайому людину. Радгоспний сад за кам'яною огорожею вдень мав вигляд не такий густий, як уночі.

Дністер заблищав зразу ж за кам'яною огорожею. Він здався мені з першого погляду дуже широким — разів у п'ять ширшим за наш Смотрич. Той я перепливав з одного маху, а тут, мабуть, довелося б попихтіти. Ми з Коломійцем сіли біля самої води. Гористий бессарабський берег було добре видно і звідси, знизу.

На глинястих горбах зазеленіли виноградники, за ними на пагорку, далеко від Дністра, виднілося село — білі хатки під стріхами, садочки, край села тьмяно виблискував купол церкви. Звідси, з околиці села, до Дністра спускалося вниз по крутих схилах кілька стежок. Вони вели до двох млинів, що чорніли на воді. Здалеку ці чорні дощані млини, закріплені на якорях посеред річки і з'єднані з берегом вузенькими кладочками, були схожі на зірвані повіддю курники. Бессарабський берег був безлюдний, тільки біля лівого млина, стоячи на містках, прали білизну дві жінки. Коли вони били прапиками, лункі виляски долітали до нас разом з рипінням млинових, жорен.

— Ну що ж, покупаємося, га, Василю? — сказав Коломієць і стяг з ноги вкритий пилюгою чобіт.

Коли він скинув суконні бриджі та спідню сорочку, я побачив, що вся його спина й груди густо поросли чорним волоссям.

Коломієць ніжно провів себе долонею по волохатих грудях і сказав з гордістю:

— Це в мене з дитинства, і до того ж спадкове. Батько мій теж волохатий — жах.

— Гей, Микито! — крикнув здалека Коломійцю широкоплечий, здоровий курсант Бажура. — Попливли на той берег?

— Туди не допливу, — відповів, встаючи і щулячись, Коломієць, — заморився. Трохи давай поплаваємо, і все.

Обидва вони — широкоплечий Бажура і низенький, щуплий Коломієць — ввійшли в чисту воду Дністра і тихо попливли.

До мене підсів Полевой.

— Ну як, Манджура, подружив з Коломійцем? Добре працювали вдвох? — спитав Полевой.

— Ви ж самі бачили, як працювали.

— Коломієць — парубок хороший, компанійський.

— А в футбол не грає, каже, дитяча гра, — сказав я Полевому.

— Ну, це стара історія, — засміявся Полевой. — Це тобі, новаку, він накрутив чогось. Він перші дні, як приїхав у радпартшколу, таким гоголем ходив — не відступися. Я, мовляв, найголовніший був футболіст у Балті. В збірній міста воротарем грав. З Одесою зустрічалися — жодного м'яча не пропустив. Усі вуха розвісили, а я думаю: оце удача. Хоч одного гравця справжнього бог послав. Ну, вийшли на тренування і Коломійця запросили з собою. Став він у голу, і тут ми дізналися, який він гравець. Жодного м'яча піймати не може. Руками махає, як журавель крилами, а ми йому проміж ніг м'ячик за м'ячиком вкочуємо. От сміху було потім! Ну, він, звичайно, образився і перестав грати.

У цю мить Коломієць вийшов із річки і попрямував до пас. На його волохатих грудях виблискували краплі води.

— Я ось, Микито, розповідаю твоєму напарникові, як ти у футбол з нами грав, — підморгуючи мені, сказав Полевой.

— А-а-а, у футбол! — сконфужено протяг Коломієць і застрибав на одній нозі, вдаючи, що йому у вухо попала вода. Настрибавшись і не дивлячись на Полевого, він сказав мені:

— Ну, чого сидиш? Пішли купатися!

Вода в Дністрі була холодна і течія дуже швидка. Не встиг я проплисти й десяти кроків, як мене занесло далеко вниз. Плисти навпростець, за Коломійцем на середину річки я не наважився і повільно поплив вздовж берега. Плавав я зовсім не багато, а віднесло мене далеченько. Назад до свого одягу я побіг по мілині.

— Ти де влаштувався, Манджура? — стежачи за тим, як я одягаюсь, спитав Полевой.

— На балконі.

— Спатимеш на балконі?

— Еге.

— Ну, а речі де?

— Теж на балконі.

— А коли дощ?

— Нічого. Як-небудь.

— Дивися, — сказав Полевой, — як би ти не прогадав. А то перебирайся краще до нас, униз. Якраз місце одне в куточку є вільне. Сухо, тепло, і ніякий тобі дощ не буде страшний.

— Та ні, товаришу Полевой, дякую. Мені на балконі краще буде.

— Як хоч, — сказав Полевой і, попробувавши рукою воду, став роздягатися.