Будинок з привидами

Майстер стального затиску

Перші дві пари боролися нецікаво: видно було, що їх випустили на приманку; та ось коли розпорядник оголосив: «Алі-Бурхан — Льова Анатема-Молнія!» — в залі загомоніли і всі спрямували погляд на сцену.

Духовий оркестр грав з добрих три хвилини — борці по виходили. Мабуть, вони набивали собі ціну.

Нарешті, похитуючися, з-за куліс перший вийшов чемпіон Азії, знаменитий Алі-Бурхан.

Присадкуватий, рябий, пострижений йоржиком і гостроголовий, з широкими набряклими грудьми, важко ступаючи, він підійшов до рампи. Повільно уклонився і, неначе бажаючи перевірити, чи не провалиться сцена, тупнув ногами по дерев'яній підлозі так сильно, що електрична лампочка вгорі заблимала, неначе перегоряючи. Через плече в' Алі-Бурхана була надіта синя атласна стрічка з двома медалями. Не поспішаючи, Алі-Бурхан зняв її і подав розпорядникові. В цю хвилину з-за куліс дуже легко вискочив Льова Анатема-Молнія, і я зразу перестав дивитися на Алі-Бурхана. Загорілий, з дуже гладенькою блискучою шкірою, з поголеною головою, в парчевих трусиках, Льова Анатема-Молнія рухався по сцені крадькома, наче навшпиньках.

— Це він дав контрамарки! — шепнув Петько.

— Тихше! — сказав я.

Льова Анатема-Молнія уклонився і засунув шнурок, що вибився наверх з легкого черевика, почовгав підошвами по товстій каніфолі і повернувся до Алі-Бурхана. Командир конвойної роти Полагутін узяв із стола дзвіночок і потряс ним.

Борці зразу ж, не встиг стихнути дзвіночок, стали ловити один одного за руки. Алі-Бурхан мені зовсім не подобався, і я дуже хотів, щоб Льова Анатема-Молнія поклав його.

Але це було не так просто.

Алі-Бурхан тільки на вигляд здається таким товстим, неповоротким. Він старий і хитрий борець. Нагнувши поморщену, всю в жирних складках шию, він міцно стоїть на розставлених ногах і майже не рухається з місця, тільки вузькі й хитрі його очі перебігають слідом за Льовою.

Анатема-Молнія не знає, з якого боку зручніше схопити йому Алі-Бурхана. Ось він замірився взяти його під пахви. Раз, два! — нічого не вийшло. Алі-Бурхан ударив важкими руками по загорілих руках Льови, і Анатема-Молнія знову забігав навколо нього. Алі-Бурхан на ходу схопив Льову за руку, потяг його на себе.

Льова простягся на землі.

Алі-Бурхан обійшов раз навколо Анатеми-Молнії. Обходить вдруге. Чого йому поспішати? Він приміряється.

Підняв важку й волохату руку та як бацне Льову по шиї! «Макарони» — так я й знав!

Льова похитнувся, але вистояв. Алі-Бурхан бацає його вдруге. Ще! Ще! Він неначе фуганком струже важкою рукою Льовину шию. На весь зал лунають ці уривисті глухі удари. Потилиця у Льови побагровіла, обличчя налилося кров'ю, коліна роз'їжджаються.

— Йому ж боляче! Що він робить? — скрикнула Галя.

— Годі! — закричали з заднього ряду.

Командир Полагутін узяв дзвіночок. Алі-Бурхан помітив це і випростався.

Він невдоволено знизав плечима і зразу ж грудьми навалився на Льову. Анатема-Молнія всім тілом упав на килим. Алі-Бурхан хапає його і швидко вивертає на спину. Ну, кінець! Зараз на обидві лопатки. Залишаються якісь два вершки, і Льова торкнеться спиною до килима.

Обома волохатими лапами Алі-Бурхан тисне Льову до землі. Анатема-Молнія опритомнів, він намагається стати в міст, він хоче зробити стойку на голові і вислизнути, він упирається головою в сцену, дошки гнуться під ним, але вже пізно. Кректячи й посапуючи, Алі-Бурхан притискає його до землі. Все меншає й меншає відстань між забитою спиною Льови і килимом, все меншає й меншає… Кінець… А може, ще вивернеться? Вивернися, вислизни, та швидше ж, швидше! Чого ти чекаєш… Ех, пізно! Затиснувши в руці дзвіночок і дзвонячи шпорами, підбіг до борців головний суддя — командир Полагутін. Зазирає вниз. Вийшли з-за стола старий залізничник і Котька Григоренко.

Дзвоник.

Краще б його не було!

— От шкода! То він забив йому баки отими «макаронами», — сплигуючи з лавочки, бубонить Петько Маремуха. Галя зблідла. Очі в неї злякані.

Судді радяться. Вибіг із-за куліс і підбіг до них розпорядник. І зразу ж від суддів він підійшов до рампи. Підняв руку. В залі галас. Аплодують.

— Анатема-Молнія, браво! — крикнули зовсім близько.

— Анатема! — тоненьким голосом закричав Маремуха.

— Лавочка! Змовилися! — крикнули з першого ряду. Розпорядник чекає. Ну, говори, вже тихо!

— Після захвату руки через плече чемпіон Азії знаменитий Алі-Бурхан поклав чемпіона Кубані Льову Анатему-Молнію правильно! — вигукнув розпорядник і кивнув капельмейстеру Смоляку.

Музика грав туш.

Пихатий, бундючний Алі-Бурхан уклоняється. Раз. Вдруге. Втретє.

Льова Анатема-Молнія, обтрушуючи з трусів порох і не дивлячися на публіку, уклонився тільки один раз і, потираючи забите стегно, побіг за куліси.

Один, із сольним номером, виступає чемпіон Житомира Йосиф Оржеховський, красивий, сухорлявий борець у червоних трусах. Він широкоплечий, з добре розвиненими біцепсами, вузькою талією. Шкіра у нього дебела, зовсім без жиру. Недаром він так вільно лягає спиною на дошку, суцільно втикану цвяхами. Ці гострі цвяхи густо вилізають з дошки, — здається, що вони повпинаються Йосифові Оржеховському в шкіру. Ні, байдуже. Спокійно, схрестивши на грудях руки, він лежить на тих цвяхах, мов на перині. Музика грає військовий вальс «Душа полку».

Коли, легко зскочивши на килим, Оржеховський повертається до публіки спиною, на його тілі всюди помітні маленькі крапочки, але крові не видно. Ото шкіра! Як у кабана.

Оржеховський вільно бігає по цій самій довгій дошці босими ногами, він лягає на лаву і підсовує собі під голову, під лопатки, під ноги вістрями вгору три козацькі шаблі, він вбиває голою долонею в лаву цвяхи — п'ять цвяхів підряд! Він гне на грудях товстий прут заліза, він розривав міцний ланцюг, тут-таки, на сцені, він розбиває дві пляшки, товче їх у міцній ступці, висипає потім осколки скла у фанерний ящик з-під сірників і стає туди ногами. У ящик, ногами у скло!

І все йому сходить благополучно! Перерва…

Вийти? Не варт! Ще займуть місця, і тоді доведеться дивитися звідти, з «Камчатки». Я з Галею залишаюся в залі. Тільки Петько, поклавши на своє місце кашкет, побіг по насіння.

Притримуючи Петьків кашкет, щоб не вкрали, я розглядаю публіку. Там, на сцені, за щільною завісою, голосно сміялися, гупали ногами борці. Мені було все ще досадно, що той гладкий Алі-Бурхан поклав такого спритного хлопця. В залі було душно. З вулиці у відчинені вікна линув солодкий запах. Ці розквітлі акації стояли на тротуарі поряд з клубом, їх білі гілки було добре видно в присмерку наступаючого вечора.

— Цікаво, хто ж із публіки, який дурень піде з тим богатирем боротися? — спитала Галя, обмахуючися хусточкою.

— Хто-небудь піде. Може, твій Котька піде.

— Хто тобі сказав, що він мій? Чого ти причепився?

— Ти ж страждаєш за Котькою. Що — я не знаю?

— Нічого не страждаю… Потрібен…

— Тихше! — зупинив я Галю.

Поруч, на вулиці, гучно заспівали «Інтернаціонал».

— Хто це? — спитала Галя.

— Держи місце, — наказав я і кинувся до відчиненого вікна. Висунувшися, я побачив, що верхній поверх друкарні освітлений. Друкарня стояла поряд з кафедральним костьолом. Чорний шпиль мінарета і мадонна на ньому проступали на ясному ще небі. В освітлених вікнах друкарні я помітив людей. Вони стояли й співали.

— То в осередку друкарні, — пояснив я, повертаючись. — Мабуть, у них кінчилися комсомольські збори.

Так, я вгадав правильно. Тільки затихли останні слова «Інтернаціоналу», вони заспівали «Молоду гвардію»:

Слова пісні ясно долітали звідти, з друкарні.

І мені зразу зробилося дуже тоскно тут, у цьому душному, гомінливому залі, серед незнайомої публіки. Там, у сусідньому будинку, дружно співали комсомольці, — мабуть, вирішували дуже важливі справи. Може, вони умовлялися, як краще ловити бандитів; може, вони приймали кого-небудь у комсомол. Стало тяжко, що я не з ними. І навіть те, що поруч мене сиділа Галя, не могло відігнати туги, принесеної разом з цією гучною піснею. Я згадав, як важко жилося мені в ці дні, згадав усі свої прикрощі, і мені стало ще болячіше, і ніщо, здавалося, не зарадить моєму лихові.

Але тут я почув знайомий голос Маремухи:

— Насіння немає, а є тільки монпансьє. Бери, Галю, це кисленькі, — сказав Петько.

На клаптику газетного паперу Маремуха тримав штук вісім цукерок. Вони були різних кольорів і позлипалися.

— Бери, Галю, ну! — твердо сказав Петько.

Галя обережно, двома пальцями взяла липку цукерку і захрускала нею. І мені теж схотілося покуштувати солодкого. Я відірвав одразу дві цукерки і поклав їх, не розламуючи, в рот.

Так, хрустячи кисленькими цукерками, ми дочекалися відкриття завіси.

— Переможець чемпіона світу, Чорної Маски, відомий волзький богатир, майстер стального затиску, ніким не подоланий Зот Жегульов! — вигукнув розпорядник і зразу ж відбіг набік. Він притулився до стіни і став дивитися в глибину сцени так, наче звідти мусить вискочити не борець, а справжній звір.

Я думав, що волзький богатир буде фасонити більше за всіх і вийде на сцену не скоро, але Зот Жегульов з'явився відразу, як тільки оркестр заграв марш. Він вийшов, і мені спочатку здалося, що до нас суне тулуб безногої людини. А здалося так тому, що Зот Жегульов був у чорному трико до пояса. Це дебеле шерстяне трико туго обтягало його довгі, худорляві ноги в легеньких чорних черевиках без каблуків. Дуже недобре, зле було обличчя цієї людини: все в шрамах, зморшках, смугляве й сухе, великі зализи на лобі, ріденьке чорне волосся і ніс тонкий, гострий, неначе дзьоб хижого птаха. Коли Зот Жегульов, підійшовши до рампи і», уклоняючися, посміхнувся, я побачив білі й великі його зуби. Я відразу не злюбив цієї людини. Я відчув, що Зот Жегульов посміхається навмисно, за гроші.

Уклонившись, волзький богатир одійшов на середину сцени і зупинився там, склавши на грудях руки і виставивши вперед праву ногу.

Розпорядник оголосив:

— Отже, шановні громадяни, майстер стального затиску волзький богатир Зот Жегульов приймає виклик першого-ліпшого з вас і буде боротися до цілковитої перемоги, якщо ви того побажаєте! Зот Васильович, прошу підтвердити згоду.

Волзький богатир мовчки уклонився. В залі стало тихо.

Зот Жегульов, примружившись і стиснувши вузькі губи, дивився прямо на публіку.

— Ну, то що ж, громадяни? — спитав дідок-розпорядник. — Бажає хто-небудь спробувати свої сили в сутичці з шановним Зотом Васильовичем?

У залі, як і раніше, мовчали. Тільки ззаду хтось хихикнув.

Так само, схрестивши руки, стояв, вичікуючи, Зот Жегульов. Поруч мене важко дихав Петько Маремуха. От би йому, коротунові, вийти спробувати побороти цього довгого богатиря!

— Очевидно, бажаючих нема й не буде? — хитро посміхаючись і підморгуючи волзькому богатиреві, сказав розпорядник. — Тоді…

— Стривай, не поспішай! — почулося ззаду.

Всі обернулися. В проході стояв Жора Козакевич.

— Даруйте, — спитав розпорядник, — ви щось сказали?

— Я буду боротися! — твердо вигукнув Жора.

— Даруйте, а спортивний костюм у вас є?

— Як-небудь! — вигукнув Жора і, не сходячи з місця, став скидати сорочку.

Тільки він скинув її, ми побачили його широкі татуйовані груди і дуже сильні руки.

— Панночки, прошу не дивитися! — крикнув Козакевич і, зігнувшися, спритно скинув штани, залишившися тільки в самих трусах і важких черевиках.

— Костику, а дай лишень свої тапочки! — попросив він, простягаючи в ряди сорочку і штани.

Йому зразу ж подали взамін білі, на лосячій підошві тапочки. Козакевич роззувся, надів тапочки, спробував, чи хороші вони, і, побачивши, що хороші, пригладжуючи пальцями скуйовджене волосся, пройшов мимо нас до сцени.

Витягнувши шию, дідок у толстовці намагався розглядіти його.

І Коли Жора підійшов до підмостків, розпорядник спитав:

— Громадянине, а ви знаєте правила французької боротьби?

— Як-небудь! — відповів Жора і, задерши ногу, вискочив на сцену.

Мружачись од світла, що раптом ринуло на нього, він став біля рампи спиною до волзького богатиря і, посміхаючись, ляснув себе долонею по грудях. У залі засміялися. Тоді Жора повернувся до Жегульова і витяг руки, щоб боротися.

— Чекайте, юначе, — зупинив Жору розпорядник. — Ще встигнете. Скажіть ваше прізвище.

— Козакевич, Георгій. Павлович! — весело труснувши головою, відповів Жора.

Із залу закричали:

— Жоро, а ти пив боржом?

— Жоро, заповіт напиши, Жоро! — крикнув мій сусід товстий вусатий коваль Приходько.

— Нічого, як-небудь! — склавши човником долоні, крикнув у публіку Козакевич.

Зот Жегульов тим часом поправив свій широкий гумовий пояс і, взявши із столу грудочку крейди, став повільно натирати крейдою долоні.

— Скажіть вашу професію, громадянине Козакевич, — обережно спитав дідок.

— Металіст! — гордо відповів Козакевич.

— Жоро, адресу залиши, — не стихав якийсь крикун у задніх рядах.

Дідок-розпорядник пошептався з волзьким богатирем і оголосив:

— Отже, ми продовжуємо. Наступна пара: волзький богатир, майстер стального затиску, непереможний Зот Жегульов і любитель французької боротьби металіст Георгій Павлович Козакевич! Музико, прошу!

Здригнулися сяючі труби в руках у пожежників.

Борці рушили один до одного. Жегульов пригнувся.

Він простягає назустріч Жорі довгі руки, — видно, хоче вивірити, який Жора на простому захваті. Та Жора, не чекаючи, хапає Жегульова прямим поясом і піднімає його вгору. Чорні ноги богатиря вже в повітрі, він дриґає ними, готовий на все.

Ану, трусони його як слід, стукни ногами об землю!

Жегульов спритно викидає вперед обидві свої руки, однією з них він упирається в шию Козакевичу, відштовхується. Жора почервонів, але не випускає богатиря. Жегульов тисне його дужче. Тоді Жора круто повертається і пробує стати на коліно, але Жегульов, голосно крякнувши, виривається.

Кинулися знову один одному назустріч.

Жора невдало повернувся, і Жегульов зразу захопив його руку під пахву. Тисне. Міцно тисне! Чути, як хрустять кістки. Ось він, стальний затиск!

Пропав Жора, недаремно він такий червоний. Поворот.

— Здорово!

Жора вислизнув і зразу підняв Жегульова на стегно. Богатир намагається випручатися, хоче оперезати Жору, але той широкий і спритний.

Козакевич швидко підхоплює Жегульова, потім з розмаху опускається на коліно і кидає його на спину.

Богатир встиг вивернутися.

Він падає на бік. Обидва вони вовтузяться на килимі, богатир крекче, намагається вирватися, але Жора міцно держить його обома руками, а потім наказує стати в партер.

І ось цей чорний довгоногий борець покірливо переповз аг. рачки на середину сцени і розташовується там на килимі; його недобрі очі блищать, на лікті червоніє садно.

— Жоро, дай ««макарони»! — закричав Приходько.

Жора не чує. Він ніжно поплескує богатиря по спині, — видно, не знає, яким прийомом схопити його.

— Бери подвійним, Жоро! — закричали з «Камчатки».

Козакевич почув.

Він пробує схопити Жегульова подвійним нельсоиом, але той швидко притискає обидві руки до тулуба, — подвійний не вийшов. Тоді Козакевич спритно і неначе випадково хапає Жегульова обіруч за плече, шарпає його на себе. Богатир хотів підскочити, але посковзнувся, — він лежить на боку, Жора навалюється з усієї сили. Ще трохи-трохи, і Жегульов буде придавлений спиною до підлоги. Чути, як важко крекче він, опираючись, швидкі його ноги соваються по килиму, він пробує затриматися ними.

Ну, ще, ще!

— Тисни його дужче!

В залі загаласували.

Всі схоплюються. Грюкають лавками.

— Давай, давай, Жоро! Додай тиску! — кричить вусатий Приходько.

— Жоро, ти ж пив боржом! Не піддайся! — крикнули ззаду.

Навіть музиканти, покидавши труби, стовпилися біля рампи.

Козакевич тисне богатиря широкими грудьми; одна його тапочка відлетіла під судейський столик, він упирається в Жегульова лівим плечем, давить його з усієї сили вниз; от-от щока Козакевича торкнеться до гострого богатирського носа, — як би цей Жегульов із злості не відкусив нашому Жорі вухо. Залишається ще крапелька до повної перемоги, як раптом Козакевич круто схоплюється і задихаючися кричить у зал:

— Це шахрайство! Він мене маже!

А Жегульов тим часом схопився і наскакує на Козакевича ззаду, — видно, не хоче, щоб той його виказував.

Жегульов хапав Козакевича подвійним нельсоном, давить йому на шию, — це дуже небезпечний прийом, але Козакевич розсердився не на жарт. Зібравши останні сили, він нагинається, падає на коліно і перекидає богатиря через себе.

Падаючи на спину, Жегульов б'є ногою по жерстяній рампі. Неначе відро кинули! Рампа погнулася.

Жора кидається до богатиря і, схопивши його за плечі, відтягає на середину килима і з ходу — на обидві лопатки.

Полагутін задзвонив.

Жегульов опам'ятався. Він хоче вирватися, він вертиться на килимі так, неначе килим цей не килим, а розпечена плита. Тепер він страшний, дуже страшний, цей ніким не переможений і переможений Козакевичем богатир, але йому не вирватися. Жора навалився на нього і не випускає нізащо.

— Годі! Годі! — кричить на вухо Жорі суддя.

До борців підбіг Котька Григоренко, торкає Жорин лікоть, — Козакевич б'є ліктем назад Котьку по коліні. Правильно! Не лізь! Котька відскочив.

Суддя сміється. Широко розставивши ноги в червоних штанях, він підносить дзвіночок до самого Жориного вуха. Козакевич, зміркувавши нарешті, що переміг, схоплюється і підбігає до рампи.

— Громадяни! Громадяни! — намагається перекричати він галас і аплодисменти.

Жора загубив і другу тапочку, він стоїть тепер на сцені в самих сірих носках, волосся його злиплося на лобі, ніс блищить, щоки мокрі, на пітних грудях добре помітне татуювання: русалка з довгим риб'ячим хвостом та серп і молот.

— Та тихше, хай скаже! — обернувшись до публіки, басом кричить вусатий Приходько.

Коли галас стихає, Жора Козакевич, важко дихаючи і не дивлячись навіть на Жегульова, вигукає:

— Я з цим бугаєм борюся… а він… «Дам тобі, — каже, — десятку, тільки піддайся…» Чуєте?

— То шахрай, а не майстер! — кричить у відповідь Приходько.

— Він бреше!.. Бреше! — пориваючись підійти до Жори, кричить з боку сцени Жегульов.

Полагутін його не пускає.

Дідок-розпорядник тремтячими руками розплутує вірьовку завіси.

— Ну, давай тоді ще боротися. Подивимося, хто кого! — кричить богатир.

Жора Козакевич важко плигає в зал. Уже знизу він відповідає Жегульову:

— Вистачить. В Одесі на Молдаванці пошукай собі партнерів, а я з такими шахраями більше не борюсь…

— Жоро, тапочки! — через весь зал кричить приятель Козакевича.

Почувши цей крик, Котька Григоренко підбирає білі тапочки і простягає їх Козакевичу.

Стискаючи їх у руках, пітний, розхвильований. Жора в самих носках швидко йде в глибину залу. І не встигає він дійти туди, фарбована олійними фарбами важка полотняна завіса, розгортаючись, падає вниз і закриває сцену, суддів і злого переможеного волзького богатиря, майстра стального затиску Зота Жегульова.

Ми вийшли не зразу. Мені здавалося, що скандал на цьому не закінчиться, і я запропонував почекати трохи. Розпалені й схвильовані не менш за Жору, ми пішли туди, в буфет, де, витягаючи з кімнати дим, гудів у вікні вентилятор.

Нам зразу стало прохолодно. Протяг обдував нас. Петько Маремуха угостив Галю шипучою зельтерською водою. Мені теж хотілось пити, але просити в Петька грошей на воду при Галі я соромився, а він, коротун, не догадався мене почастувати.

Скандалу не було.

Просто в трусах, не одягаючись, Жора Козакевич вийшов на вулицю. Я пошкодував, що ми прихопили Галю. Коли б ми були самі, то можна було б вільно піти за Козакевичем, послухати, що він розповідає своїм приятелям. А тепер ми не поспішаючи пішли по душному і вже порожньому залу на площадку і стали повільно спускатися по сходах.

— Василю, — сказав Петько. — Я одного не розумію. — Чому Жора закричав: «Він мене маже»? Чим він його мазав?

— Дурний! — відповів я сміючись. — Маже — це значить хабаря дає. Він йому хабаря обіцяв.

— А-а-а! Хабаря! А я не зрозумів, — протяг Петько, стрибаючи через сходинку. — Який він тоді «волзький богатир»? Хіба такі богатирі бувають? Він просто пройдисвіт приблудний…

Надворі було зовсім прохолодно. Вгорі, над ґанком, горіла лампочка, освітлюючи клапоть тротуару і криву акацію.

Вогні на майдані вже згасли. Темна стояла збоку друкарня, під аркою костьольних воріт було зовсім темно.

— Галочко! — почулося збоку.

Я побачив у пітьмі білу Котьчину сорочку. Галя здригнулась, озирнулась і, кинувши нерішуче: «Почекайте мене, хлопці», — швидко пішла до Григоренка.

Не знаю, про що вони говорили. Знаю, було дуже боляче стояти тут, на освітленій смужці тротуару, і знати, що дівчина, яку ти любиш, шепочеться із твоїм ворогом. Цей пройдисвіт не посоромився і при нас назвав її ніжно Галочкою. А може, сама вона дала йому право називати себе так? Я здригнувся від цієї думки! Спантеличений Петько мовчав і тільки сопів.

Галя повернулася весела.

— Ну, пішли, хлопці! — сказала вона і, вийнявши гнутий гребінець, зачесала назад рівне й густе волосся.

До самого бульвару ми йшли мовчки. Хотілося спитати Галю, навіщо кликав її Котька, але гордість не дозволяла. Соромно було. Але, видно, Галя сама почувала, що мене це цікавить, бо тільки ми переступили кам'яний поріг бульварної хвіртки, вона сказала:

— І чого тільки він до мене пристає, не знаю. Давай, каже, я тебе проведу. Дякую, кажу, я ж з хлопцями йду, не бачиш хіба? Ну, й пішов додому.

Ми не відповіли. Ображені, ми йшли мовчки, а Петько Маремуха, молодець, розуміючи, що з Галею говорити не варт, що треба її покарати, сказав мені:

— А знаєш, Васько, що мені Анатема-Молнія вранці сьогодні сказав? Помацав мої мускули, груди. «З тебе, — каже, — хлопче, може хороший, борець вийти, у тебе, — каже, — атлетична будова». Атлетична! Ти чуєш, Васько?

— Багато він розуміє, твій Анатема, — відмахнувся я з досадою. — Хіба він борець? Він шмаркач, а не борець. Не міг навіть Алі-Бурхана побороти…

— Ну, це ще питання! — відповів Маремуха з образою, і голос його затремтів. — Він хороший борець і правду сказав. Ану, помацай, які в мене мускули?

— «Помацай, помацай…» Навіщо мені мацати? Давай просто поборемося.

— Давай! — відповів Маремуха.

— Василю, не берися, Петько тебе покладе, — жартуючи сказала Галя.

— Що? Покладе? Ну, це ще побачимо. Гайда, скидай пояс! — наказав я.

— Як? Тут? — злякався Петько.

— А ти хотів на вулиці? Тут, тут, на галявинці!

— Ну давай! — наважився Петько і дзвякнув пряжкою.

— Дивися, Галю, щоб не покрали речей, — сказав я. Трава на галявинці була мокра від роси і слизька, і тільки я схопив Петька під пахви, ми обидва зразу впали на землю. Це коли сидиш у залі, то здається, що боротися легко. Петько сопів, відбивався кулаками, але я швидко повалив його, підім'яв під себе. Мені хотілося скоріше побороти його, щоб показати перед Галею свою силу. Вже залишилося зовсім небагато до перемоги, але тут Петько вивернувся і плигнув мені на спину. Він улаштувався на мені, мов на коні, і, підстрибуючи, силкувався повалити мене, притиснути до землі. Я понатужився, став спочатку в партер, а потім на коліна і перекинув Петька. Можна було, звичайно, для швидкості справи схопити його за ногу, але я боявся, що Галя побачить.

Петько став на ноги і почав хапати мене за руки. Долоні у нас були мокрі від роси, мені набридло вовтузитися, я схопив Петька прямим поясом і так, стискаючи його з усієї сили, пішов уперед. Петько опирався, задкував. Не знаю, скільки б ми йшли так, але, на щастя, трапилася ямка. Петько ступив у неї і похитнувся, я наліг, ми впали на землю, і тут, нарешті, я поклав Маремуху на обидві лопатки.

— Ну, це не за правилами! — пропихтів Петько встаючи. — На рівному ти б ще поборовся зі мною. Так і дурень покладе!

— Досить вам. Теж мені борці знайшлися! — сказала Галя, простягаючи пояси і наші кашкети. — Ходімо!

Пішли. Темний бульвар спускався по скелях униз, до східців на Видрівку. Під нашими ногами скрипів розсипаний по алейці річковий пісок. Було дуже приємно, що я поклав Маремуху на очах у Галі. А вона ще думала, що Петько сильніший.

По той бік ріки біліли на схилах будиночки Заріччя. Уже всюди загасили вогні. Тільки в одному вікні горіло світло. В нашій колишній квартирі було теж темно. Цікаво, яких мешканців вселив туди комгосп?

Коли, провівши Галю, ми переходили по вузенькій дерев'яній кладочці, Петько сказав:

— Васю, а давай відлупцюємо Котьку, щоб не в'яз до Галі.

— Коли?

— Або ні! Давай краще його налякаємо!

— Налякаєш його! Аякже.

— Факт — налякаємо! Ось слухай. Буде він до себе додому на Підзамче повертатися, а ми його в провулочку підкараулимо і гарбуз назустріч виставимо. І завиємо по-вовчому. Думаєш — не побіжить? Факт — побіжить!

— А де ж ти зараз гарбуз дістанеш? Вони ж маленькі ще.

— У мене з минулого року зостався. Сухий. Шкаралупка сама. Виріжемо рот, очі, заклеїмо червоним папером, а всередину свічку! Подумає — привид!

— Чекай, Петько, — зупинив я Маремуху. — Добре, що нагадав. Хто тобі казав, що в нашій радпартшколі привиди є?

Петько озирнувся і спитав тихо:

— А що?

— Та нічого. Скільки живемо — і байдуже. Не чути навіть.

— Мені Сашко Бобир казав. Може, він набрехав, я знаю?

— А ти спитай, хто йому сказав, — цікаво.

— Добре!

— Ти часом завтра не побачиш його?

— Може, й побачу. Я вранці на Підзамче по кукурудзу піду.

— Зайди до нього, Петько. Хіба тобі важко? Адже цікаво, звідки це він узяв. Які такі привиди?

— Ну добре, зайду. А на боротьбу підеш сьогодні?

— Давай завтра. Я прийду ввечері.

— Раніше тільки приходь, — попросив Петько. — Так годині о сьомій приходь.

— Прийду обов'язково, — пообіцяв я. — Не забудь, спитай у Бобиря.

— Добре, добре! — сказав Маремуха, і ми попрощалися.