Довге темне передвечір'я душі

Розділ 11

На добре доглянуту територію, що була на окраїні добре доглянутої місцини Котсволдс, заїхало не дуже добре доглянуте авто. Це був пошарпаний жовтий «Сітроен 2CV», у якого був обережний власник, а після нього двоє самогубно безрозсудливі. Машина їхала доріжкою трохи неохоче, неначе все, чого вона бажала від життя — щоб її скинули спочивати в канаву біля однієї з сусідніх лук і дозволили там залишитися в гідній покинутості, а натомість від неї вимагали тягтися по цій довгій, посипаній гравієм доріжці, по якій незабаром неодмінно змусять тягтися назад, а навіщо все це потрібно, вона не мала жодної гадки.

Машина зупинилися перед елегантним кам'яним входом до головної будівлі, а потім повільно покотилася назад, доки той, хто сидів за кермом, не смикнув ручне гальмо, від чого машина видала щось на кшталт придушеної гикавки.

Небезпечно гойдаючись на єдиній петлі, двері машини різко відчинилися, і зсередини з'явилася пара ніжок, побачивши які звукорежисери кінофільмів обов’язково відчули би потребу вставити томливе соло на саксофоні; навіщо — ніхто, крім звукорежисерів, ніколи не розумів. Але в цьому конкретному випадку томливий саксофон було б погано чути через звуки дитячої дудки, якими той самий звукорежисер майже напевно супроводив би просування цього транспортного засобу вздовж доріжки.

Цілком природно після ніг з'явилася їхня власниця, яка обережно зачинила двері й попрямувала в будівлю.

А машина залишилася стояти перед входом.

Кілька хвилин по тому вийшов швейцар. Він оглянув авто, набрав осудливого виразу обличчя та за браком можливості зробити що-небудь конструктивне пішов геть.

Трохи згодом Кейт провели до кабінету пана Ральфа Стендіша, головного консультанта-психолога й одного з директорів лікарні Вудсгед, який саме завершував телефонну розмову.

— Так, це правда, — казав він, — іноді надзвичайно розумні й чутливі діти можуть здаватися дурними. Але ж зрозумійте, пані Бенсон, дурні діти теж іноді здаються дурними. Мені здається, що вам слід подумати над цим. Я розумію, що це дуже неприємно, так. Доброго вам дня, пані Бенсон.

Він сховав телефон у шухляду свого стола й кілька секунд збирався з думками, перш ніж підвести погляд.

— Ви без попередження, пані… гм… Шехтер, — зрештою сказав він.

Тобто, насправді він сказав «Ви без попередження, пані… гм…», а потім зупинився, зазирнув у іншу шухляду й лише тоді сказав «Шехтер».

Кейт подумала, що тримати імена відвідувачів у шухляді — дуже дивно, але було очевидно, що цьому панові не подобалося, коли на його гарному чорному столі строгого дизайну лежали якісь речі, бо на стільниці не було анічогісінько. Вона була абсолютно пуста, як і будь-яка інша поверхня в цьому кабінеті. Не було нічого на маленькому елегантному сталево-скляному столику для кави, що стояв рівно посередині між двома дизайнерськими кріслами. Не було нічого на двох дорогих шафах для документів, що стояли в задній частині кімнати. Не було книжкових полиць; книги якщо й були, то либонь приховані за білими дверима великих непоказних вбудованих шаф; і хоча на стіні висіла суцільно чорна картинна рама, вона скоріше за все була лише тимчасовою помилкою, бо картини в ній не було.

Кейт здивовано подивилася навколо.

— У вас тут є хоч якісь прикраси, пане Стендіш? — спитала вона.

На мить її американська відвертість збентежила його, але потім він відповів.

— Так, у мене є прикраси, — сказав він і висунув третю шухляду. Звідти він вийняв маленьку порцелянову фігурку кошеняти, що грається клубком ниток, і рішуче поставив фігурку перед собою на стіл. — Будучи психологом, я знаю, яку важливу роль відіграють прикраси в живленні людського духу, — виголосив він.

Він поклав порцелянове кошеня назад у шухляду й з м'яким стуком закрив її.

— Отже? — він склав свої долоні перед собою на столі й запитально подивився на Кейт.

— Дуже ласкаво з вашого боку прийняти мене без попередження, пане Стендіш…

— Так, так, це ми вже з'ясували.

— Але я певна, ви розумієте, що таке газетні дедлайни.

— Про газети я знаю не більше, ніж мені цікаво про них знати, пані… гм… — він знову відкрив шухляду. — Пані Шехтер, але…

— Ну, це одна з причин того, що я вирішила звернутися саме до вас, — чарівно збрехала Кейт. — Я знаю, що ви стали жертвою певної… невдалої слави, і подумала, що вас може зацікавити можливість обговорити деякі більш цікаві аспекти роботи в лікарні Вудсгед, — вона дуже мило усміхнулася.

— Лише тому, що ви звернулися до мене з найкращою рекомендацією від мого дуже доброго друга та колеги пана… гм…

— Франкліна, Алана Франкліна, — підказала Кейт, щоб психологові не довелося знову зазирати в шухляду.

Алан Франклін був лікарем, на прийом до якого Кейт ходила кілька разів після смерті її чоловіка Люка. Франклін попередив її, що Стендіш, хоча й блискучий спеціаліст, є дуже нестандартною людиною, навіть за стандартами свого фаху.

— Франкліна, — продовжив Стендіш, — лише тому я погодився вас прийняти. Дозвольте мені одразу попередити вас, що якщо після цього інтерв'ю я дізнаюся, що в газетах знов з'явилося облудне «Щось бридке у Вудсгеді», я… я… «Я так на вас помщусь, Що цілий світ… Так, світ я потрясу…»

— «Нечуваним, невиданим ще страхом!»

Стендіш прищурився.

— «Король Лір», дія друга, сцена четверта, — сказав він. — І правильно там «жахом», а не «страхом»[7].

— Думаю, ви маєте слушність.

«Дякую, Алане», — подумала вона. Вона усміхнулася Стендішу, який розслабився, задоволений своєю перевагою. «Як дивно, — міркувала Кейт, — що найлегше маніпулювати саме тими, хто має потребу ставити на місце інших».

— То про що саме ви хочете дізнатися, пані Шехтер?

— Вважайте, що я не знаю нічого, — сказала Кейт.

Стендіш посміхнувся, неначе хотів сказати, що ніщо не могло бути приємнішим, ніж таке припущення.

— Добре, — сказав він. — Вудсгед — дослідницька лікарня. Ми спеціалізуємося на догляді та дослідженні пацієнтів із незвичайними або досі невідомими симптомами, здебільшого в царині психології або психіатрії. Фінансування надходить із різних джерел. Один із наших найважливіших методів полягає в догляді за приватними пацієнтами, яким ми виставляємо величезні рахунки, за якими вони залюбки платять або ж залюбки скаржаться на них. Насправді причин для скарг немає, бо пацієнти, яких ми обслуговуємо приватно, завжди ставляться до відома щодо причин таких високих цін. За ті гроші, що вони платять, вони, звісно, мають повне право скаржитися — право скаржитися є одним з тих привілеїв, за які вони платять. У деяких випадках ми укладаємо особливі угоди, згідно з якими за те, що нас роблять єдиними спадкоємцями пацієнта, ми беремо на себе обов'язок доглядати за цим пацієнтом до кінця його або її життя.

— Тож по суті вашою роботою є забезпечення стипендій людям з надзвичайно обдарованими хворобами?

— Саме так. Ви дуже вдало сформулювали це. Наша робота — забезпечення стипендій людям з надзвичайно обдарованими хворобами. Це треба занотувати. Пані Мейг'ю!

Він відкрив шухляду, в якій, напевно, був його інтерком. У відповідь на його виклик відчинилася одна з вбудованих шаф, яка виявилась дверима до сусіднього кабінету — напевно, архітектор цієї будівлі відчував ідеологічну антипатію до дверей. Із сусіднього кабінету покірно зайшла худа жінка сорока з чимось років, з невиразним обличчям.

— Пані Мейг'ю, — сказав пан Стендіш, — наша робота — забезпечення стипендій людям з надзвичайно обдарованими хворобами.

— Добре, пане Стендіш, — сказала пані Мейг'ю, повернулася до свого кабінету й зачинила за собою двері.

Кейт засумнівалася: може, це все-таки шафа?

— І наразі ми маємо тут пацієнтів із дійсно дивовижними хворобами, — захоплено казав психолог. — Можливо, ви погодитесь піти подивитися на одну або дві з наших поточних зірок?

— Залюбки. Це було б дуже цікаво, пане Стендіш, ви дуже ласкаві.

— На цій роботі потрібно бути ласкавим, — відповів Стендіш і на якусь мить увімкнув усмішку.

Кейт намагалася стримувати нетерплячість, яку відчувала. Їй не подобався пан Стендіш, у неї було враження, що в ньому було щось марсіанське. Більш того, насправді вона хотіла дізнатися лише про те, чи не прибув до цієї лікарні рано вранці новий пацієнт, а якщо так, то де він тепер знаходиться і чи не можна його відвідати.

Спочатку вона була спробувала домогтися цього відверто, але якась секретарка зневажливо відмовила їй на підставі того, що Кейт не знала ім'я чоловіка, якого шукала. Просте запитання — чи не мають вони високого ставного блондина? — справило зовсім неправильне враження. Принаймні, вона переконувала себе саму в тому, що це враження було зовсім неправильне. Телефонний дзвінок до Алана Франкліна дозволив їй скористатися менш відвертою тактикою.

— Добре! — на обличчі пана Стендіша промайнув сумнів, і він знову викликав з шафи пані Мейг'ю.

— Пані Мейг'ю, стосовно останнього, що я вам сказав…

— Так, пане Стендіш?

— Адже ви зрозуміли, що я хотів, щоб ви це занотували для мене?

— Ні, пане Стендіш, але я охоче зроблю це.

— Дякую, — дещо напружено сказав пан Стендіш. — І приберіть тут, будь ласка. Тут наче…

Він хотів був сказати, що тут наче на смітнику, але в кабінеті панувала атмосфера клінічної стерильності.

— Просто приберіть, — завершив він.

— Так, пане Стендіш.

Психолог коротко кивнув, змахнув зі свого столу неіснуючу порошинку, ще раз ненадовго ввімкнув усмішку для Кейт, а потім вивів її з кабінету в коридор, підлога якого була бездоганно вкрита тим видом бежевих килимів, що б'ють електрикою кожного, хто намагається по них ходити.

— Ось, бачите? — сказав Стендіш, указуючи лінивим змахом руки на частину стіни, повз яку вони йшли, але навіть не намагаючись пояснити, що саме він пропонував їй побачити та про що побачене мало їй сказати. — І ось, — сказав він, указуючи на дверну петлю.

— А, — додав він, коли ці двері відчинилися до них.

Кейт стурбовано спіймала себе на тому, що злегка сіпалася кожного разу, коли в цій будівлі відчинялися які-небудь двері. Зовсім не такої реакції вона очікувала від досвідченої нью-йоркської журналістки, хоча насправді вона й не жила в Нью-Йорку, а статті для журналів писала виключно про туризм. Вона досі відчувала неспокій через те, що за кожними дверима шукала великого білявого чоловіка.

За цими дверима великого білявого чоловіка не було. Натомість там була маленька білява дівчинка приблизно десяти років, яку везли на кріслі з колесами. Вона здавалася дуже блідою, хворобливою та замкнутою. Її губи нечутно шепотіли. Про що б вона собі там не шепотіла, це її турбувало й збуджувало, вона постійно вертілася в кріслі то в один бік, то в інший, ніби намагалася втекти від слів, що видавав її рот. Кейт була так сильно зворушена цим видовищем, що інстинктивно попросила санітарку, яка штовхала крісло, зупинитися.

Вона присіла, щоб лагідно подивитися дівчинці в очі, і це сподобалося санітарці, але панові Стендішу — не дуже.

Кейт не стала вимагати уваги дівчинки, вона лише запропонувала їй відкрите дружнє обличчя, щоб подивитися, якою буде реакція на нього, але дівчинка чи то не могла відреагувати, чи то не хотіла. Її рот не припиняв невтомну працю, неначе існував окремим від решти обличчя життям.

Але придивившись до неї уважніше, Кейт припустила, що дівчинка була не стільки хвора й замкнута, скільки втомлена, виснажена, що їй усе це невимовно остогидло. Їй був потрібен відпочинок, їй був потрібен спокій, але її рот не припиняв рухатися.

На мить її погляд перетнувся з поглядом Кейт, і повідомлення, яке ним отримала Кейт, було чимось на кшталт: «Мені шкода, але поки це відбувається, вам доведеться вибачити мені мою неувагу». Дівчинка глибоко вдихнула, смиренно примружила очі й продовжила своє невпинне мовчазне шепотіння.

Кейт нахилилася вперед, намагаючись розчути хоч кілька слів, але не змогла нічого розібрати. Вона кинула запитальний погляд на Стендіша.

Він відповів:

— Курси акцій.

Кейт не змогла втримати подив.

Знизавши плечима, Стендіш додав:

— На жаль, вчорашні.

Кейт здригнулася від того, що її реакцію пояснили настільки неправильно, і щоб приховати своє збентеження спішно знову подивилася на дівчинку.

— Ви хочете сказати, — сказала вона, — що вона просто сидить тут і виголошує вчорашні курси акцій?

Погляд дівчинки пройшов мимо Кейт.

— Так, — сказав Стендіш. — Щоб дізнатися про це, довелося запросити людину, яка вміє читати по губах. Ми всі, природно, дуже зраділи, але потім виявилося, що ці курси вчорашні, і це нас дещо розчарувало. Не такий вже й значущий випадок насправді. Аберантна поведінка. Цікаво було б знати, навіщо вона це робить, але…

— Стривайте-но, — сказала Кейт, намагаючись замість відвертого жаху надати голосу велику зацікавленість, — ви стверджуєте, що вона виголошує… Що?.. Завершальні ціни акцій в кінці дня чи…

— Ні. Це, звісно, цікава деталь. Вона повторює всі коливання ринкових цін упродовж усього дня. Просто з затримкою на одну добу.

— Але ж це дивовижно!

— Ну, так. Гарний фокус.

— Фокус?

— Ну, будучи науковцем, я мушу дотримуватися думки, що вона отримує цю відкриту інформацію якимись звичайними способами. У цьому випадку немає необхідності вигадувати якісь надприродні або паранормальні явища. Бритва Оккама. Не слід без потреби збільшувати кількість сутностей.

— Але чи бачив хто-небудь, щоб вона вивчала газети або телефонувала кудись?

Вона подивилася на медсестру, а та лише похитала головою.

— Ні, жодного разу ми її не спіймали на цьому, — сказав Стендіш. — Тож я й кажу: гарний фокус. Я певний, що професійний фокусник або людина з феноменальною пам'яттю змогли б пояснити, як це робиться.

— Ви питали в когось із них?

— Ні. Я з такими людьми не спілкуюсь.

— Але ви справді вважаєте, що вона може це робити навмисно? — наполягала Кейт.

— Повірте мені, якби ви розуміли людей так само добре, як їх розумію я, пані… гм… ви повірили б у що завгодно, — сказав Стендіш авторитетним голосом фахівця.

Кейт дивилася на стомлене, знесилене обличчя дівчинки й нічого не казала.

— Ви мусите розуміти, — сказав Стендіш, — що ми маємо ставитися до цього раціонально. Якби мова йшла про завтрашні ціни акцій, це була б зовсім інша річ. Це був би феномен зовсім іншого рівня, який був би вартий найретельнішого дослідження. І я певний, що нам було б нескладно знайти для такого дослідження фінансування. З цим не було б жодної проблеми.

— Зрозуміло, — сказала Кейт, і цього разу вона казала правду.

Вона підвелася й обтрусила спідницю.

— Отже, — сказала вона й відчула сором, — хто ваш найновіший пацієнт? Хто прибув сюди останнім?

Вона напружилася через грубість й непослідовність цього питання, але нагадала собі, що вона журналістка, тож це не має бути дивним.

Стендіш махнув рукою, щоб сестра та її сумна пацієнтка в інвалідному кріслі їхали далі. Кейт глянула на дівчинку востаннє, а потім пішла за Стендішем крізь подвійні двері в наступну секцію коридору, яка нічим не відрізнялася від попередньої.

— Ось, бачите, — знову сказав Стендіш, цього разу, схоже, маючи на увазі віконну раму.

— І ось, — додав він, указавши на освітлювач.

Її питання він або не почув, або навмисно проігнорував. Кейт подумала, що він, можливо, просто поставився до того запитання з презирством, на яке воно заслуговувало.

Раптом до неї дійшло, до чого були всі ці «Ось, бачите» та «І ось». Він запрошував її оцінити якість декору. Вікна були підйомні, з якісними й красиво пофарбованими рамами; люстра була з важкого металу, напевно нікельована, і так далі.

— Дуже мило, — поступливо сказала вона й звернула увагу, що з американським акцентом ця фраза звучало дещо дивно. — У вас тут дуже гарно, — додала вона, сподіваючись, що йому це сподобається.

Йому сподобалося. Він дозволив собі придушену задоволену усмішку.

— Ми прагнемо створити якісне, дбайливе оточення, — сказав він.

— Напевно, дуже багато людей хочуть до вас потрапити, — продовжила Кейт, повертаючись до своєї теми. — Як часто до вас поступають нові пацієнти? Коли був останній?..

Лівою рукою вона міцно тримала праву, яка наразі хотіла її задушити.

Двері, повз які вони проходили, були трохи прочинені і вона спробувала ненав'язливо зазирнути за них.

— Добре, ми сюди заглянемо, — відразу сказав Стендіш і повністю відчинив двері до, як виявилося, досить маленької кімнати.

— Ага, — сказав Стендіш, упізнавши того, хто там був. Він запросив Кейт зайти.

Людина, що була в кімнаті, також не була ані великою, ані білявою. У Кейт з'явилося відчуття, що з емоційної точки зору цей візит буде надто виснажливий, а перспектив подальших покращень вона не бачила.

Чоловік, що сидів на стільці біля свого ліжка, поки санітар застилав його, був одним з найбільш глибоко й тривожно скуйовджених людей, яких Кейт коли-небудь бачила. Насправді скуйовдженим було лише його волосся, але воно було скуйовджене так сильно, що надавало виразу тривожного хаосу всьому обличчю.

Здавалося, він був цілком згодний сидіти там, де сидів, але було в його згоді щось невимовно відсутнє; було таке враження, що він цілком згодний з нічим. Приблизно за півметра перед його обличчям у повітрі була абсолютна пустота, і якщо його згода мала якісь витоки, то вони були в його витріщанні на цю пустоту.

А ще було відчуття, що він чекає на щось. Чи було це щось таке, що мало відбутися будь-якої миті, або щось таке, що мало статися пізніше цього тижня, або навіть щось таке, що мало відбутися зовсім згодом, коли рак на горі свисне, а British Telecom полагодить усі телефони — це було абсолютно не зрозуміло, бо для цього чоловіка, схоже, це все було однаковим. Якщо воно трапиться — він готовий, а якщо ні — він згоден.

Його згода здалася Кейт майже нестерпно тривожною.

— Що з ним? — тихо спитала вона й раптом збагнула, що говорить так, ніби його тут немає, хоча насправді він, можливо, цілком здатний розмовляти. І дійсно, саме цієї миті він раптом заговорив.

— О! Гм… Привіт, — сказав він. — Так, добре, дякую.

— Вітаю, — відповіла вона, хоча їй це й здавалося дещо недоречним. А точніше, недоречним здавалося їй те, що сказав він.

Стендіш помахом руки попросив її мовчати.

— Гм, так, Бейгл задовольнить, — сказав згодний чоловік. Він сказав це невиразно, неначе лише повторював слова, які йому дали, щоб він сказав.

— Так, а ще соку, будь ласка, — додав він. — Добре, дякую.

Потім він розслабився до стану пустої пильності.

— Дуже незвичайний випадок, — сказав Стендіш, — тобто, у нас немає підстав сумніватися, що він унікальний. Я жодного разу не чув про щось хоча б трохи схоже. А ще виявилося, що абсолютно неможливо переконатися в тому, що це саме те, чим воно здається, тож я радий, що нам не треба вигадувати для цього випадку назву.

— Може, мені допомогти панові Елвесу повернутися в ліжко? — спитав Стендіша санітар.

Стендіш кинув. Заради підлеглих він витрачати сили на слова не хотів.

Санітар нахилився, щоб звернутися до пацієнта.

— Пане Елвес? — тихо сказав він.

Пан Елвес неначе виринув з глибин своїх мрій.

— Гм? — спитав він і несподівано подивився навколо. Він був спантеличений.

— О! О? Що? — слабким голосом сказав він.

— Вам допомогти знову лягти в ліжко?

— О. О, дякую, так. Так, ви дуже люб'язні.

Попри збентеженість і спантеличеність пан Елвес був цілком здатний повернутися в ліжко самостійно, тож від санітара вимагалася виключно моральна підтримка. Коли пан Елвес вмостився, санітар ввічливо кивнув Стендішу та Кейт, а потім вийшов.

Лежачи спиною на високій горі з подушок, пан Елвес швидко повернувся до свого схожого на транс стану. Його голова наче впала вперед і він почав дивитися на одне зі своїх кістлявих колін, що стирчало під ковдрою.

— Зв'яжіть мене з Нью-Йорком, — сказав він.

Кейт кинула запитальний погляд на Стендіша, сподіваючись на якесь пояснення, але той мочав.

— Добре, добре, — сказав пан Елвес, — це 541 та ще щось. Стривайте-но, — мертвим, безвиразним голосом він назвав ще чотири цифри.

— Що відбувається? — спитала зрештою Кейт.

— Ми це дуже довго не могли зрозуміти. Лише завдяки випадковому збігу хтось зрозумів. У кімнаті працював телевізор, — він указав на маленький портативний телевізор збоку від ліжка, — і там було одне з цих ток-шоу в прямому ефірі. Просто дивовижно. Пан Елвес сидів тут і бурмотів про те, як сильно він ненавидить ВВС — я не пам'ятаю, чи про ВВС він казав, чи про якийсь із інших каналів, які тепер з'явилися — і висловлював свою думку щодо ведучого телепрограми, а саме, що він вважав його чимось на кшталт ануса, а потім казав, що хотів би, щоб усе це скінчилося та «так, добре, вже йду», а потім раптом те, що він казав, і те, що показували по телевізору, дивовижним чином стало майже синхронним.

— Я вас не розумію, — сказала Кейт.

— Я б здивувався, якщо б зрозуміли, — сказав Стендіш. — Усе, що казав Елвес, на мить пізніше казав на екрані телевізора джентльмен на ім'я Дастін Гофман. Таке враження, що наш пан Елвес знає все, що хоче сказати пан Гофман, приблизно за секунду до того, як пан Гофман починає говорити. Мушу сказати, що навряд чи цей пан Гофман зрадіє, якщо дізнається про це. Були зроблені певні спроби попередити цього пана про проблему, але виявилося, що зв'язатися з ним досить важко.

— Що тут у дідька відбувається? — спокійно спитав пан Елвес.

— Пан Гофман зараз, наскільки нам відомо, знімає фільм десь на західному узбережжі Америки, — Стендіш подивився на свій годинник. — Думаю, він щойно прокинувся в готелі й телефонує комусь, — додав він.

Кейт вражено дивилася то на Стендіша, то на дивовижного пана Елвеса.

— Як довго цей бідолаха в такому стані?

— О, вже близько п'яти років, напевно. Почалося все абсолютно несподівано. Одного дня він як завжди сидів і вечеряв зі своєю сім'єю, аж раптом почав скаржитися на свій будинок-фургон. А трохи згодом поскаржився на те, як його застрелили. Потім він усю ніч розмовляв уві сні, повторюючи одні й ті самі безглузді фрази знов і знов, а також кажучи, що він не дуже високої думки про те, як вони написані. Можете собі уявити, якими важкими були ці часи для його сім'ї — жити з актором-перфекціоністом і навіть не усвідомлювати цього. Тепер здається дуже дивним, що вони так довго не розуміли, що відбувається. Особливо тоді, коли він перед світанком розбудив їх усіх, щоб подякувати їх, продюсера та режисера за отриманий ним «Оскар».

Кейт, досі не зрозумівши, що цей день поки що лише готував її до того, що мало бути згодом, припустилася помилки, подумавши, що це був для неї найбільший за сьогодні шок.

— Бідолаха, — тихо сказала вона. — Яке це приниження. Жити виключно як чиясь тінь.

— Не думаю, що він страждає.

Було таке враження, що пан Елвес тихо брав участь у запеклій суперечці, що якимось чином стосувалася значень слів «очки», «грубий», «доходи» та «лімузин».

— Але ж висновки з цього просто дивовижні, так? — сказала Кейт. — Він дійсно каже це трохи раніше за Дастіна Гофмана?

— Ну, це припущення, звісно. У нас було лише кілька можливостей порівняти, а для ретельного дослідження нагоди не було. Не можна ігнорувати те, що ті кілька випадків кореляції не були добре задокументовані, і що значно простіше пояснити їх збігом. А решта може бути просто результатом розвиненої фантазії.

— Але якщо порівняти цей випадок з тією дівчинкою, яку ми бачили…

— Але ж цього не можна робити. Ми маємо оцінювати кожний випадок окремо.

— Але вони існують в одному світі…

— Так, але це різні речі. Звісно, якщо б наш пан Елвес зміг продемонструвати надійне передбачення, скажімо, наступного керівника Радянського Союзу або, ще краще, Президента Сполучених Штатів, то вочевидь це призвело б до важливих питань з точки зору державної безпеки, і тоді можна було б дозволити собі більш гнучко вирішувати, чи дійсно це збіг і фантазія, але стосовно банального кіноактора — тобто кіноактора, який не виявляв цікавості до політики — я вважаю, що ми маємо дотримуватися жорстких наукових принципів.

— Отже, — додав він, розвертаючись, щоб піти й забрати з собою Кейт, — я вважаю, що в обох випадках, і пана Елвеса, і… як її звати?.. Чарівної дівчинки на інвалідному кріслі, цілком можливо, що ми не здатні сильно допомогти їм, а зайняте ними місце й обладнання можуть знадобитися для більш перспективних випадків.

Кейт не знала, що їй на це сказати, тож пішла за ним, тримаючи свій гнів у собі.

— Ага, а ось тут у нас значно цікавіший і перспективніший випадок, — сказав Стендіш, стрімко йдучи крізь наступні подвійні двері.

Кейт намагалася тримати свої емоції під контролем, але навіть такий нечутливий та інопланетний чоловік, як пан Стендіш, не міг не помітити, що його слухачка не дуже уважна. До його манер додалися трохи безцеремонності й дратівливості, які об'єднали свої сили з великою кількістю безцеремонності й дратівливості, що вже була в нього спочатку.

Кілька секунд вони крокували коридором мовчки. Кейт шукала інші способи побіжно спитати про пацієнтів, що прибули останніми, але була змушена визнати, що неможливо зауважувати одне й те саме тричі поспіль, не втративши при цьому бажаної побіжності. Вона якомога непомітніше дивилася на кожні двері, повз які вони йшли, але більшість із них були зачинені, а за тими, що були відчинені, не було нічого цікавого.

Вона глянула у вікно, повз яке вони проходили, і побачила фургон, який повертав у задній двір. Попри те, що бачила вона його лише мить, він привернув її увагу, бо вочевидь не належав ні пекарні, ні пральні. Фургони пекарень і пралень рекламують себе, на них написані слова на кшталт «Пекарня» або «Пральня», а на цьому фургоні не було нічого. Йому нічого було сказати, і він казав про це голосно й розбірливо.

Це був великий, важкий, серйозного вигляду фургон, майже вантажівка, який був однорідно пофарбований темно-сірою фарбою. Він нагадав Кейт величезні сірі вантажівки, що гриміли Болгарією та Югославією на шляху з Албанії, і на яких не було написано нічого, крім слова «Албанія». Вона згадала, як їй тоді було цікаво, що саме албанці експортують таким анонімним способом, але коли в неї трапилася нагода дізнатися про це, виявилося, що вони експортували лише електрику, яку (якщо вона правильно пам'ятала шкільні уроки з фізики) навряд чи можна було перевозити вантажівками.

Великий, серйозного вигляду фургон розвернувся й почав задкувати до заднього виходу з лікарні. «Що б у цьому фургоні не возили, — міркувала Кейт, — він мав або завантажитися, або розвантажитися». Вона пішла далі.

Через кілька секунд Стендіш дійшов до дверей, тихо постукав у них і зазирнув усередину. Потім він поманив Кейт, щоб вона йшла за ним.

Ця кімната була зовсім інша. Відразу за дверима був передпокій з дуже великим вікном, за яким було видно головну кімнату. Між двома кімнатами безумовно була звукова ізоляція, бо передпокій був весь захаращений комп'ютерами та апаратурою для спостереження, і жодний з приладів не тримав своє гудіння при собі, а в головній кімнаті було ліжко, на якому спала жінка.

— Пані Елспет Мей, — сказав Стендіш і було очевидно, що на його думку він оголошує хіт сезону.

Її палата була, безумовно, хороша — простора, з дорогими й зручними меблями. Усюди, де тільки було можливо, стояли свіжі квіти, а маленький столик біля ліжка, на якому лежало в'язання пані Мей, був з червоного дерева.

Сама вона була жінкою середнього віку, зі сріблястим волоссям, а спала вона напівсидячи, спершись спиною на купу подушок, вдягнена в рожеву вовняну кофту. Через якийсь час Кейт збагнула, що те, що ця жінка спить, зовсім не означало, що вона нічого не робить. Її голова лежала спокійно, очі були заплющені, але права рука тримала ручку, якою шалено писала щось у великому записнику, що лежав біля неї на ліжку. Її рука, як і рот дівчинки в інвалідному кріслі, жила окремим, незалежним і дуже насиченим життям. До лоба пані Мей трохи нижче краю волосся були приліплені якісь маленькі рожеві електроди, і Кейт припустила, що вони є джерелом частини тих даних, що миготіли на комп'ютерних екранах передпокою, до якого вона зайшла за Стендішем. За обладнанням стежили одягнені в халати двоє чоловіків і жінка, а медсестра стояла й спостерігала у вікно за пацієнткою. Стендіш коротко розпитав їх про поточний стан пацієнтки — усі зійшлися на думці, що він був чудовий.

Кейт не могла позбутися враження, що вона мала знати, хто така пані Мей, але згадати не змогла й тому була змушена спитати.

— Вона медіум, — дещо роздратовано відповів Стендіш. — Я думав, що ви маєте знати це. Надзвичайно талановитий медіум. Наразі вона в трансі й пише, не усвідомлюючи цього. Їй диктують. Майже кожний продиктований їй уривок просто безцінний. Ви про неї не чули?

Кейт визнала, що не чула.

— Ну, про пані, яка стверджувала, що Моцарт, Бетховен і Шуберт диктували їй музику, ви чули?

— Так, я чула про це. Кілька років тому в кольорових додатках до газет про неї багато писали.

— Її твердження були, гм, цікаві, якщо такого роду речі вас узагалі цікавлять. Та музика безумовно була більше схожа на те, що вищезгадані джентльмени могли написати нашвидкуруч перед сніданком, ніж на те, чого можна було очікувати від домогосподарки середнього віку, яка не вчилася музики.

Кейт не могла пропустити цю зарозумілість.

— Це досить сексистська точка зору, — сказала вона. — Джордж Еліот була домогосподаркою середнього віку.

— Так, так, — роздратовано сказав Стендіш, — але ж їй покійний Вольфганг Амадей музику не диктував. Ось що я маю на увазі! Будь ласка, спробуйте зрозуміти логіку цього аргументу й не втручайте те, що не стосується справи. Якби я хоча б на мить припустив, що приклад Джорджа Еліота міг кинути на цю проблему хоч якесь світло, я обов'язково згадав би про нього сам. Про що я казав?

— Не знаю.

— Мейбл. Чи Доріс? Як її звали? Звімо її Мейбл. Річ у тому, що найпростішим способом розібратися з проблемою Доріс є ігнорування. Від неї не залежить нічого важливого. Кілька концертів. Другосортна музика. Але тут… Тут ми маємо дещо зовсім іншого рівня.

Останнє речення він промовив дуже тихо й повернувся до телевізійного монітора, що стояв серед комп'ютерних. На ньому крупним планом була рука пані Мей, яка швидко писала на аркуші. Рука сильно затуляла те, що вона писала, але здавалося це якоюсь математикою.

— Пані Мей стверджує, що пише надиктоване деякими з найвидатніших фізиків. Ейнштейном, Гейзенбергом і Планком. І її твердження важко ставити під сумнів, бо інформація, яку видає нам несвідомо ця… ненавчена жінка, дійсно є фізикою дуже високого рівня.

— Від покійного Ейнштейна ми отримуємо дедалі більше уточнень щодо того, як час і простір взаємодіють на макроскопічному рівні, а завдяки покійним Гейзенбергу й Планку ми покращуємо своє розуміння фундаментальної будови речовини на квантовому рівні. І немає жодного сумніву щодо того, що ця інформація наближає нас до невловимої цілі — Великої Об'єднаної Польової Теорії Усього.

— І це створює дуже цікаву, якщо не сказати дещо ганебну ситуацію для науковців, бо ті способи, якими до нас приходить ця інформація, здається, повністю суперечать тому, що вона в собі містить.

— Це схоже на дядька Генрі, — раптом сказала Кейт.

Стендіш подивився на неї, не розуміючи.

— Дядько Генрі вважає себе куркою, — пояснила Кейт.

Стендіш досі дивився на неї, не розуміючи.

— Невже ви не чули? — сказала Кейт. — «Ми дуже стурбовані через дядька Генрі. Він вважає себе куркою». «То чому ви не відправите його до лікаря?» «Ми б його відправили, але нам потрібні яйця, що він несе».

У Стендіша був такий вигляд, ніби він побачив маленький, але повністю сформований кущ бузини, що раптом вигулькнув з перенісся Кейт.

— Повторіть, будь ласка, — сказав він тихим шокованим голосом.

— Що, повністю?

— Повністю.

Кейт вперла кулак у бік і розповіла це знову, цього разу з більш підкресленими південними акцентами.

— Геніально! — видихнув Стендіш, коли вона закінчила.

— Ви не могли не чути цього раніше, — сказала вона, дещо здивована його реакцією. — Це старий анекдот.

— Ні, — сказав він. — Не чув. Нам потрібні яйця. Нам потрібні яйця. Нам потрібні яйця. «Ми не можемо відвести його до лікаря, бо нам потрібні яйця, що він несе». Дивовижне розуміння сутності центральних парадоксів людського стану та нашої невтомної здібності створювати адаптивні розумні пояснення для них. Боже мій!

Кейт знизала плечима.

— І це, кажете, анекдот? — недовірливо спитав Стендіш.

— Так. Дуже старий, взагалі-то.

— І вони всі такі? Я навіть не здогадувався.

— Ну…

— Я приголомшений, — сказав Стендіш, — просто приголомшений. Я думав, що анекдоти — це балачки товстунів на телебаченні, і я їх ніколи не слухав. Таке враження, ніби весь цей час люди від мене щось приховували. Сестро!

Медсестра, що стежила у вікно за пані Мей, здригнулася від того, що на неї так несподівано гримнули.

— Так, пане Стендіш? — спитала, вочевидь нервуючись.

— Чому ви ніколи не розповідали мені анекдоти?

Сестра дивилася на нього й тремтіла від неможливості навіть зрозуміти, про що треба подумати, щоб відповісти на це питання.

— Ну-у…

— Запишіть це, добре? Надалі я вимагаю, щоб ви та весь інший персонал цієї лікарні розповідали мені всі анекдоти, які ви маєте, зрозуміло?

— Гм, так, пане Стендіш…

Стендіш подивився на неї з сумнівом і підозрою.

— Адже ви знаєте якісь анекдоти, сестро? — кинув він їй виклик.

— Гм, так, пане Стендіш, здається… Так, знаю.

— Розкажіть один.

— Що… зараз, пане Стендіш?

— Негайно.

— Гм, ну… Є один, в якому пацієнт приходить до тями після… ну, тобто, йому зробили… ну, операцію. І він приходить після цього до тями й… Це не дуже гарний анекдот, але… Йому зробили операцію, і прийшовши до тями він каже лікарю: «Докторе, докторе, що зі мною трапилося? Я не можу намацати свої ноги». А лікар відповідає: «Так, нам довелося ампутувати обидві ваші руки». Оце й усе, власне. Гм, саме тому він і не міг намацати ноги, розумієте?

Кілька секунд пан Стендіш дивився на неї без жодної емоції.

— Вам догана, сестро, — сказав він.

— Слухаюсь, пане Стендіш.

Він повернувся до Кейт:

— А хіба немає ще жарту про курку, що переходить дорогу, абощо?

— Гм, є такий, — непевно сказала Кейт. У неї було відчуття, що вона потрапила в халепу.

— І як він починається?

— Ну, — сказала Кейт, — її початок: «Чому курка перейшла дорогу?»

— Так? А далі?

— Відповідь: «Щоб потрапити на інший бік».

— Зрозуміло, — Стендіш на мить замислився. — І що ця курка робить, коли потрапляє на інший бік дороги?

— Про це історія не повідомляє, — швидко відповіла Кейт. — Думаю, це виходить за межі жарту, який насправді стосується лише самої подорожі курки через дорогу й причин, що спонукали її це зробити. У цьому сенсі це трохи схоже на японські хайку.

Кейт раптом збагнула, що їй це подобається. Вона непомітно підморгнула медсестрі, яка взагалі не могла втелепати, що відбувається.

— Зрозуміло, — знов сказав Стендіш і нахмурився. — А ці… як їх?.. анекдоти потребують попереднього вживання якихось штучних стимуляторів?

— Це залежить від конкретного анекдоту й від того, кому його розповідають.

— Гм, мушу визнати, ви просто відкрили для мене велике незоране поле, пані… гм… Думаю, весь цей гумор треба негайно ретельно дослідити. Вочевидь існує потреба відсортувати жарти, які мають якесь справжнє психологічне підґрунтя, від тих, що лише заохочують споживання наркотичних речовин і тому їм треба покласти край. Добре.

Він повернувся до дослідника в білому халаті, який втупився в телевізійний екран, на якому відстежувалися карлючки пані Мей.

— Є що-небудь нове від пана Ейнштейна? — спитав він.

Дослідник не відривав погляду від екрана. Він відповів:

— Там написано: «Як вам приготувати яйця? Пашот чи просто варені?»

Стендіш знов завмер.

— Цікаво, — сказав він, — дуже цікаво. Продовжуйте уважно стежити за всім, що вона пише. Ходімо, — це він сказав уже Кейт, і одразу вийшов з кімнати.

— Фізики — дуже дивні люди, — сказав він, щойно вони вийшли звідти. — З мого досвіду ті з них, які ще не померли, в чомусь дуже хворі. Що ж, час спливає, і я певний, що вам не терпиться поїхати звідси й почати писати статтю, пані… гм… Я точно маю важливі невідкладні справи й пацієнтів, яким потрібна моя допомога. Тож, якщо ви не маєте більше питань…

— Лише одне, пане Стендіш, — «пан або пропав», вирішила Кейт. — Нам потрібно наголосити, що це останні новини. Може ви приділите мені ще кілька хвилин і покажете мені пацієнта, який прибув до вас останнім?

— Думаю, з цим будуть певні труднощі. Остання пацієнтка прибула до нас приблизно місяць тому, і через два тижні померла від запалення легенів.

— О… А… Що ж, мабуть, це не дуже захопливо. Отже. Ніяких нових пацієнтів протягом останніх кількох днів? І ніяких, скажімо, дуже великих або білявих, або скандинавів, з шубою та кувалдою? Ну, це просто приклад, — раптом їй спала ідея. — Можливо, повторна госпіталізація?

Стендіш дивився на неї з дедалі більшою підозрою:

— Пані… гм…

— Шехтер.

— Пані Шехтер, у мене починає складатися враження, що ваша зацікавленість лікарнею не…

Цієї миті його перебило те, що великі подвійні двері біля них відчинилися. Стендіш повернувся, щоб подивитися, хто це, а коли побачив, його манери змінилися. Різким жестом він велів Кейт дати дорогу великому ліжку на коліщатках, яке котив крізь двері санітар. За санітаром ішли дві медсестри, які справляли враження радше антуражу процесії, аніж звичайних медсестер, що виконують свою звичайну роботу.

На ліжку лежав витончено слабкий старий чоловік, чия шкіра була схожа на вкритий тонкими венами пергамент. Задня частина ліжка була піднята під невеликим кутом, щоб чоловік мав можливість оглядати світ, повз який його провозили, і він оглядав його з тихим, великодушним жахом. Його рот був трохи відкритий, а голова злегка хиталася, і якщо коліщата наїжджали хоч на маленьку нерівність, голова поверталася то в один бік, то в інший. Але попри його слабку млявість він випромінював відчуття того, що тихо й спокійно він володів усім.

Це враження створювало одне око. На чому б воно не зупинялося — чи то на виді за вікном, чи то на медсестрі, що тримала двері відкритими, щоб ліжко могло проїхати й не зачепитися, чи то на пані Стендіші, який раптом почав виявляти раболіпну чарівність і шанобливість — усе це, здавалося, миттєво потрапляло до царини, якою володіло це око.

На мить Кейт задумалася про те, яким чином очі несуть у собі таку незбагненну кількість інформації про своїх власників. Адже вони, врешті-решт, усього лише кульки з білої речовини. Вони майже не змінюються з віком, окрім того, що стають трохи червонішими й більш вологими. Райдужка може трохи розкриватися або закриватися, ото й усе. Звідки надходить цей потік інформації? Особливо у випадку чоловіка, в якого око лише одне, а на місці іншого — заплющена складка шкіри.

Її думки були перервані тим, що цієї миті око, про яке вона думала, зрушило зі Стендіша й зупинилося на ній. Сила, яку воно випромінювало, була така приголомшлива, що Кейт мало не скрикнула.

Найслабкішим з немічних рухів старий чоловік наказав санітарові, який штовхав його ліжко, зупинитися. Ліжко завмерло на місці й коли гуркіт його коліщат вщухнув, на мить не залишилося жодного чутного звуку окрім далекого гудіння ліфта.

А потім ліфт зупинився.

Кейт відповіла на погляд чоловіка легкою усмішкою й нахмуреним лобом, ніби питаючи «Перепрошую, ми з вами знайомі?» а потім дійсно задумалася над цим питанням. Була в його обличчі якась невловима знайомість, але вона не могла згадати. Кейт вражено звернула увагу на те, що хоча він лежав усього лише на лікарняному ліжку, простирадло, на якому лежала його рука, було зі справжнього ірландського льону, випраного й випрасуваного.

Пан Стендіш тихо кашлянув і сказав:

— Пані… гм… Це один з наших найцінніших і… гм… найдорожчих серцю пацієнтів, пан…

— Вам тут зручно, пане Одвін? — завбачливо перебила його медсестра.

Але її допомога не була потрібна. Ім’я цього пацієнта Стендіш безсумнівно пам'ятав.

Одін ледь помітним жестом змусив її замовкнути.

— Пане Одвін, — сказав Стендіш, — це пані… гм…

Кейт збиралась була знову представитися, аж раптом була захоплена зненацька.

— Я чудово знаю, хто вона така, — сказав Одін тихим, але розбірливим голосом, і його око на мить стало схожим на балончик з аерозолем, який загрозливо спрямували на осу.

Кейт спробувала поводитися дуже формально й по-англійські.

— Боюсь, — напружено сказала вона, — ви знаєте більше, ніж я.

— Так, — сказав Одін.

Він зробив жест санітарові, і разом вони продовжили свій неквапливий проїзд коридором. Стендіш і медсестра подивилися одне на одного, і тоді Кейт здригнулась, помітивши, що в коридорі разом із ними стоїть ще дехто.

Очевидно, з'явився він тут без магії. Він просто залишився стояти, коли ліжко покотилося далі, а його зріст (а точніше відсутність у нього зросту) був таким, що дотепер цей чоловічок був прихований.

Доки він був прихований, усе було набагато краще.

Є такі люди, які вам подобаються відразу; є такі, про кого ви думаєте, що зможете їх вподобати, якщо спілкуватиметеся з ними достатньо довго; а є такі, яких вам хочеться просто відштовхнути від себе загостреним кілком. До якої з цих категорій віднести цього Лай Дака, Кейт зрозуміла миттєво. Він вищирився й дивився на неї; а точніше, здавалося, що він дивився на невидиму муху, яка кружляла навколо її голови.

Він підбіг до Кейт і раніше, ніж вона встигла завадити йому, схопив її праву руку й енергійно потиснув.

— Я теж знаю більше, ніж ви, пані Шехтер, — сказав він і весело побіг коридором геть.