Довге темне передвечір'я душі

Розділ 30

Синтія Дрейкот з огидою дивилася з балкону на те, що відбувалося внизу. Гульбище у Вальгаллі йшло на всю котушку.

— Я це ненавиджу, — сказала вона. — Я не хочу мати це у своєму житті.

— Ти не мусиш мати це, люба, — тихо сказав Клайв Дрейкот, який стояв позаду неї, поклавши руки на її плечі. — Цьому зараз буде дано ладу, і все буде якнайкраще. Взагалі-то, на краще годі було й сподіватися. Це саме те, чого ми хотіли. Ти знаєш, що в цих окулярах ти просто фантастична? Вони тобі дуже личать. Чесне слово. Просто шик.

— Клайве, передбачалося, що цьому буде дано ладу від самого початку. Весь сенс був у тому, щоб нас не турбували, щоб ми просто зробили це, розібралися з усім і забули про це. У цьому був увесь сенс. Я за своє життя зазнала багато лайна. Я просто хотіла, щоб цього разу було добре, на сто відсотків. А ось це мені не потрібне.

— Ото ж бо! І саме тому для нас це просто ідеально. Просто ідеально. Відверте порушення контракту. Тепер ми маємо все, чого ми хотіли, і ми вільні від усіх зобов'язань. Це ідеально. Ми облишаємо це, їдучи геть на білому коні, і ми отримали життя, яке стовідсотково гарне. Стовідсотково. І чисте. Саме таке, якого ти хотіла. Чесне слово, для нас не могло бути краще. Повір мені.

Синтія Дрейкот роздратовано обіймала себе за плечі.

— А як щодо цього нового… чоловіка? З ним теж треба розібратися.

— Це буде дуже просто. Дуже просто. Слухай, це дрібниця. Або ми з ним ділимося, або він іде лісом. З ним ми розберемося ще до того, як підемо звідси. Ми йому купимо що-небудь. Новий плащ. Можливо, доведеться купити йому новий будинок. Знаєш, скільки нам це коштуватиме? — він чарівно усміхнувся. — Ніскільки. І тобі більше ніколи, ніколи не доведеться думати про це. Тобі більше ніколи не доведеться думати навіть про те, щоб не думати про це. Це так… легко. Добре?

— Гм.

— Гаразд. Я скоро повернуся.

Він розвернувся й попрямував назад, до передпокою зали Батька Всіх, усю дорогу посміхаючись.

— Отже, пане… — він демонстративно подивився на візитну картку. — Джентлі. Ви хочете діяти від імені цих людей, так?

— Цих безсмертних богів, — сказав Дірк.

— Гаразд, богів, — сказав Дрейкот. — Добре. Можливо, ви робитимете це краще, ніж той маленький шахрай, з яким я був змушений мати справу від початку. Знаєте, він той ще персонаж, наш пан Дак. Він був просто дивовижний. Робив усе, що міг, скористався всіма найстарішими викрутами, щоб обіграти мене, обманути. Ви знаєте, як я розбираюсь із такими людьми? Легко. Я ігнорую все це. Я просто… ігнорую все це. Якщо він хоче погратися, погрожувати, верещати, втулити п'ятсот сімнадцять підпунктів, на яких сподівається спіймати мене — нехай собі. Він просто витрачає мій час, але що з того? Я маю час. Для таких, як пан Дак, я маю багато часу. Бо знаєте, що найбільш божевільне в цьому? Знаєте? Він не вміє написати реальний контракт, навіть щоб врятувати власне життя. Серйозно. Врятувати… власне… життя. І знаєте що? Я не проти. Нехай собі смикається й вистрибує скільки йому завгодно — коли він втомиться, я його легко витягну з води. Послухайте. Я пишу контракти для індустрії звукозапису. У порівнянні з цим ці хлопці — мілька. Примітивні дикуни. Ви бачили їх. Ви мали з ними справи. Вони примітивні дикуни. Хіба не так? Як червоношкірі індіанці. Вони навіть не розуміють, чим вони володіють. Знаєте, їм пощастило, що вони не натрапили на справжнього хижака. Серйозно. Ви знаєте, скільки коштувала Америка? Ви знаєте, скільки було сплачено за всі Сполучені Штати Америки? Ви цього не знаєте, і я цього теж не знаю. А знаєте, чому? Бо ця сума настільки незначна, що навіть якщо б хто-небудь нам її сказав, ми забули б її через дві хвилини. Вона б і сліду в нашій пам'яті не залишила.

— А я в порівнянні з цим, мушу зазначити, дуже щедрий. Я справді щедрий. Приватна палата в лікарні Вудсгед? Багато уваги, їжа, сенсаційна кількість льону. Сенсаційна! Насправді це коштує стільки, що можна було б придбати Сполучені Штати Америки за сучасною ціною. Але знаєте що? Я сказав: якщо він хоче мати льон — нехай має льон. Просто нехай він його отримає. Нехай собі. Він заслужив на це. Він може мати стільки льону, скільки захоче. Просто не займайте мене — от і все.

— А тепер я вам скажу ось що. У цього чувака чудове життя. Чудове. І я думаю, що саме цього хочемо ми всі, так? Чудового життя. Цей чувак точно хотів саме цього. І він не знав, як його отримати. Ніхто з них цього не знав. Вони просто якісь безпорадні в сучасному світі. Для них це дуже важко, а я просто намагаюсь допомогти. Дайте-но я розповім вам, які вони наївні, реально наївні.

— Моя дружина — Синтія, ви з нею зустрічалися, і мушу сказати, що вона найкраща. Кажу вам, наші стосунки з Синтією такі добрі…

— Я не хочу чути про ваші взаємини з дружиною.

— Гаразд. Це нормально. Це абсолютно нормально. Я просто подумав, що вам варто знати дещо. Але якщо вам цього не хочеться — то й не треба. Отже. Синтія займається рекламою. Ви це знаєте. Вона — старша партнерка у великому агентстві. Великому! Кілька років тому вони розробляли велику рекламну кампанію — грандіозну — де в одному з відеороликів актор грав бога. І він нахвалював щось… не знаю… якийсь напій, абощо, від якого в дітей зуби псуються. А Одін тоді був просто злидень. Жив на вулиці. Він просто не може нічим себе забезпечити, бо створений не для цього світу. Така могутність, але він не знає, як скористатися нею собі на користь у наші часи. І ось найбожевільніше.

— Одін бачить у телевізорі цю рекламу й думає: «Гей, це можу робити я, адже я бог». Він думає, що йому можуть заплатити за зйомку в рекламі. А ви ж розумієте, скільки б це було. Менше навіть, ніж за Сполучені Штати заплатили, розумієте? Уявіть лише: Одін, вождь і джерело могутності всіх скандинавських богів вважає, що може отримати зарплатню за зйомки в телевізійній рекламі газованого напою.

— І цей чувак, цей бог, він реально вирушає шукати когось, хто пустить його в телевізійну рекламу. Жалюгідна наївність. Але ще й жадібність — не забуваймо про жадібність.

— Як би там не було, він привернув увагу Синтії. Тоді вона була всього лише рядовим бухгалтером, спочатку ігнорувала його, бо думала, що він просто божевільний, але потім його дивність зачаровує її, і вона знайомить його зі мною. І знаєте, що? До нас доходить, що він справжній. Цей чувак справжній. Реальний справжній бог, що має безліч божественних здібностей. І не просто бог, а наче найголовніший з них. Той, від якого залежать здібності всіх інших. І він хоче зніматися в рекламі. Можна, я скажу це слово ще раз? В рекламі.

— Сама ідея була приголомшлива. Невже він не знає, що він має? Невже не розуміє, що він може отримати своїми здібностями?

— Як виявилося, не знає. І мушу вам сказати, це була найбільш приголомшлива мить у нашому житті. При-го-лом-шли-ва. Знаєте, ми з Синтією завжди знали, що ми з нею… ну-у… особливі люди, і що з нами трапиться щось особливе, і ось воно й настало. Дещо особливе.

— Але ж дивіться. Ми не жадібні. Нам не потрібна вся ця могутність, все це багатство. А мова ж іде про весь світ. Про весь… клятий… світ. Ми могли б володіти світом, якщо б захотіли цього. Але кому це потрібно — володіти світом? Це ж стільки клопоту. Нам навіть великі статки непотрібні, бо це ж треба мати справу з усіма тими юристами та бухгалтерами, а я ж, знаєте, сам юрист. Так, можна найняти людей, що наглядатимуть за вашими юристами замість вас, але ким будуть ці люди? Додатковим юристами та бухгалтерами. І знаєте що? Нам не потрібна навіть відповідальність за все це. Це занадто.

— І тоді мені на думку спала ця ідея. Це все одно як придбати велику нерухомість, а потім продавати ті її частини, які непотрібні. Таким чином ти і сам отримуєш те, що тобі потрібно, і багато інших людей отримують те, що потрібно їм, але вони отримують це від тебе, і вони відчувають вдячність тобі, і вони пам'ятають, від кого вони це отримали, тому що підписують аркуш паперу, на якому написано, наскільки вдячними вони мають бути. І гроші течуть назад, для оплачування надзвичайно дорогого медичного догляду за нашим паном Одвіном.

— Тож ми небагато маємо, пане Джентлі. Один або два помірно гарні будинки. Одну або дві помірно гарні машини. У нас дуже гарне життя. Дуже-дуже гарне. Нам багато не треба, бо все, що нам треба, у нас завжди є, нам це забезпечують. Єдина наша вимога — а за таких обставин це була дуже поміркована вимога — полягала в тому, щоб більше нас не турбували. Ми беремо скромну нагороду і відкланюємось. Нам не треба нічого, крім абсолютного спокою та абсолютної тиші, а ще чудового життя, бо іноді Синтія трохи нервується.

— Але що трапляється сьогодні вранці? Мало не на нашому ґанку! Фу. Це огидно. Це дуже огидна витівка. І ви знаєте, як це трапилося? Ось, як це трапилося. Це знову був наш друг пан Дак, який намагався грати в розумного й хитрого юриста. Це так жалюгідно. Він розважається тим, що намагається марнувати мій час своїми маленькими хитрощами, іграми, дрібним шрифтом, а потім намагається збити мене з пантелику, пред'являючи рахунок за витрачений ним час. Це дрібниці. Це лише додаткова робота. Усі юристи так роблять. Тож я й сказав, що беру його рахунок. Беру й мені байдуже, що там. Ти даєш мені рахунок, а я роблю так, щоб із ним розібралися. Це нормально. То він і дав мені його.

— Лише пізніше я помітив цей хитрий додатковий пункт. То й що? Він намагається бути хитрим. Він дав мені гарячу картоплину. Знаєте, в бізнесі звукозапису багацько гарячих картоплин. Їм просто треба давати ради. Завжди знайдуться люди, які залюбки дадуть замість вас чомусь ради, якщо вони хочуть просунутися службовими сходами вище. Якщо вони варті своєї сходинки, то вони теж передоручать це комусь іншому. Отримав гарячу картоплину — передай її. Я передав. Є безліч людей, які залюбки вирішують для мене різні проблеми. І знаєте що? Було дуже смішно спостерігати, як далеко й швидко передавалася ця конкретна картоплина. Спостерігаючи за цим, я багато дізнався про те, хто розумний, а хто ні. Але потім вона потрапляє до мого садка, а це, боюсь, дозволяє мені скористуватися штрафним застереженням. Його перебування у Вудсгеді — річ недешева, і я думаю, що цим нещасним випадком ваші клієнти все зіпсували. З цієї точки зору батіг знаходиться в нашій руці. Ми можемо просто скасувати все це. Повірте мені, я вже отримав усе, чого тільки міг бажати.

— Але послухайте, пане Джентлі. Думаю, ви розумієте мою позицію. Ми досить відверті один з одним, і мені це подобається. Зрозуміло, що в цій справі є багато нюансів, але я маю можливість здійснити багато речей. То може ми зможемо дійти якоїсь з чисельних можливих домовленостей? Чого б ви не побажали, пане Джентлі, це можна здійснити.

— Лише побачити, як ви здохнете, пане Дрейкот, — сказав Дірк Джентлі. — Оце й усе.

— Ну то й біс із тобою!

Дірк Джентлі розвернувся, вийшов з кімнати й пішов казати своєму новому клієнтові, що вони, напевно, мають проблему.