Довге темне передвечір'я душі

Розділ 6

Сходинки були застелені елегантною суворою килимовою доріжкою. Дірк повільно зійшов ними нагору повз великі засохлі істоти в горщику, що стояв на першому сходовому майданчику, і зазирнув у кімнати другого поверху. Вони теж були елегантні й висохлі.

Лише більша з двох спалень мала ознаки того, що нею зараз користувалися. Від початку її дизайн був вочевидь розрахований на те, щоб ранішнє світло грало на вишукано розставлених квітах і на стьобаних ковдрах, набитих чимось на кшталт сіна, але тепер було відчуття, що кімнату завойовували шкарпетки й одноразові бритви. У цій спальні була виразна відсутність хоча б чогось жіночого — така сама відсутність, яку залишає по собі картина, що колись висіла на стіні. В атмосфері відчувалися напруження, смуток і якісь речі, які треба було прибрати з-під ліжка.

У ванній кімнаті, до якої можна було пройти через спальню, на стіні проти унітаза висів золотий диск за продаж п'ятисот тисяч примірників платівки під назвою «Гаряча картоплина» у виконанні гурту «Кулачний бій і третя акустична зозуля». Дірк смутно пригадував, що читав у недільній газеті частину інтерв'ю з лідером цього гурту (загалом музикантів у гурті було двоє, один з них був лідером). Його спитали про назву гурту й він відповів, що за нею стоїть досить цікава історія, яка виявилася зовсім не цікавою. «Назва може означати будь-що, що вам захочеться», — знизавши плечима додав він, сидячи на канапі в кабінеті свого менеджера десь на Оксфорд-Стріт.

Дірк згадав, як читаючи тоді це інтерв’ю уявив, що журналіст у відповідь ввічливо кивнув і щось занотував. У шлунку Дірка утворилося щось нудотне, що він зрештою розчинив джином.

«Гаряча картоплина», — думав Дірк. Коли він дивився на золотий диск, що висів у червоній рамці, йому раптом стало зрозуміло, що саме на цій платівці, вочевидь, і стояла голова пана Енсті. Гаряча картоплина. Не бери її.

Що це може означати?

«Будь-що, що вам захочеться», — незадоволено подумав Дірк.

Він згадав про те інтерв'ю ще дещо: Пейн (лідера «Кулачного бою і третьої акустичної зозулі» звали Пейн[2]) стверджував, що слова цієї пісні були майже дослівним записом розмови, яку він або хтось інший почув чи то в кав'ярні, чи то в лазні, чи то в літаку, чи то деінде. Дірку стало цікаво, що б відчули ті люди, чия це була розмова, якби почули, як їхні слова повторюються за тих обставин, за яких їх щойно почув він.

Він подивився уважніше на наклейку в центрі золотої платівки. Зверху було написано просто «ARRGH!», а під назвою пісні були вказані імена авторів: «Пейнтон, Малвіл, Енсті».

Малвіл, напевно, був тим членом «Кулачного бою і третьої акустичної зозулі», який не був лідером. А присутність у цьому списку Джефа Енсті, напевно, була причиною того, що він зміг придбати цей будинок. Коли Енсті говорив про контракт, що був якось пов'язаний із «Картоплиною», він думав, що Діркові зрозуміло, що він має на увазі. А Дірк просто припустив, що Енсті верз дурниці. Про того, хто розповідає про зеленооких чудовиськ із косами, було дуже легко припустити, що той також верзе дурниці і про картоплю.

З глибоким неспокоєм Дірк зітхнув. Йому не подобалося, що трофей висів на стіні так акуратно, тож він трохи посунув його, щоб той висів по-людські, з недбалим нахилом. Коли він це робив, з-за рами випав і пурхнув до підлоги конверт. Дірк спробував його спіймати, але невдало. Важко крекнувши, він нагнувся й підняв його.

Це був великий, кремового кольору конверт з дорогого цупкого паперу, грубо розрізаний з одного боку та знову заклеєний скотчем. Взагалі-то, було таке враження, що його відкривали й заклеювали багато разів, і це припущення підтверджували кілька імен, яким цей конверт було адресовано — кожне з них було закреслене й замінене новим.

Останнім ім'ям на ньому було «Джеф Енсті». Принаймні, Дірк припустив, що воно останнє, бо це було єдине ім'я, яке не було старанно закресленим. Дірк подивився на інші імена, намагаючись прочитати їх. Декілька з них, які він ледве міг розгледіти, начебто зворушили в його пам'яті якісь спогади, але йому було потрібно оглянути цей конверт значно детальніше. Відтоді, як він став детективом, він завжди хотів купити собі збільшувальне скло, але так і не купив. А ще в нього не було складного ножа, тому він неохоче вирішив, що буде краще тимчасово заховати цей конверт у глибоких кишенях плаща й дослідити його згодом, на самоті.

Він швидко зазирнув за рамку золотого диска, щоб перевірити, чи немає там ще якого-небудь скарбу, але розчарувався й тому пішов з ванної кімнати продовжувати огляд решти будинку.

Інша спальня була акуратна й позбавлена душі. Невикористана. Її головними рисами були дерев'яне ліжко, стьобана ковдра та старий пошарпаний комод, який відновили методом занурення в бак із кислотою. Дірк зачинив двері цієї кімнати й почав здійматися маленькими хиткими білими сходами, що вели на горище, з якого чулися звуки мультфільму про Баґза Банні.

На вершечку сходів був малесенький майданчик, з якого в один бік можна було потрапити до ванної кімнати, настільки крихітної, що найзручніше нею було користатися не заходячи, а лише устромляючи в неї ту кінцівку, яку треба помити. Двері до неї не були закриті, бо заважав зелений шланг, що тягнувся від крана холодної води над рукомийником через сходовий майданчик до єдиного іншого приміщення на цьому найвищому поверсі.

Це було мансардне приміщення з сильно похиленим дахом, в якому було лише кілька місць, де людина середнього зросту могла випростатися.

Дірк стояв зігнувшись у дверях і зазирав усередину, боячись того, що він може там знайти. Цій кімнаті була властива загальна брудність. Штори були засунуті, світло між ними в кімнату майже не заходило, тож видно було здебільшого завдяки мерехтливому сяйву мультиплікаційного кролика. Незастелене ліжко з сирими зім'ятими простирадлами було заштовхане під дуже низьку частину стелі. На стінах та на деяких майже вертикальних частинах даху висіли грубо вирізані журнальні ілюстрації. Жодної загальної теми чи призначення цих зображень побачити не вдавалось. Поруч із двома фото яскравих німецьких автомобілів і рекламою ліфчика були також грубо вирване зображення фруктового пирога, частина реклами страхування життя та інші несхожі фрагменти, з яких витікала думка, що їх було дібрано та розташовано з тупою тваринною байдужістю до будь-якого сенсу, який вони мали.

Звиваючись по підлозі, шланг уходив за старе крісло, що стояло перед телевізором.

Кролик біснувався. Сяйво його біснування грало на потертих підлокітниках крісла. Баґз боровся з органами управління літака, який стрімко нісся до землі. Раптом він побачив кнопку з написом «автопілот» і натиснув її. Відкрилася стінна шафа, звідти виліз робот-пілот, який оцінив ситуацію і вистрибнув з літака. Літак мчав до землі, але на щастя перед самісіньким зіткненням пальне в нього скінчилося, тож кролик врятувався.

А ще Дірк бачив над спинкою крісла верхівку чиєїсь голови.

Волосся на ній було темне, сплутане й масне. Дірк довго занепокоєно дивився на голову, а потім повільно рушив усередину, щоб подивитися, чи приєднана вона до чогось. Полегшення, яке він відчув обійшовши крісло й побачивши, що голова приєднана до живого тіла, було дещо затьмарено зовнішнім виглядом тіла, до якого вона була приєднана.

У кріслі напівлежав хлопчик.

Йому було, напевно, тринадцять або чотирнадцять років і хоча він не справляв враження хворого в фізичному сенсі, здоровим він, безумовно, не був. Його волосся звисало з голови, голова занурилася поміж плечима, а на кріслі він лежав такий незграбний, наче зім'ятий, ніби його скинули туди з поїзда. З одягу на ньому були дешева шкіряна куртка та спальний мішок.

Дірк дивився на нього.

Хто він такий? Чому цей хлопчик сидить і дивиться телевізор у будинку, в якому щойно відтяли людині голову? Чи знає він, що трапилося? Чи знає про нього Ґілкс? Чи Ґілкс узагалі піднімався сюди? Адже для цього, врешті-решт, полісменові, що займається незрозумілим самогубством, треба було пройти аж кілька прольотів сходів.

Після того, як Дірк простояв там близько двадцяти секунд, погляд хлопчика підвівся на нього, не знайшов на чому затриматися й знову опустився, втупившись у кролика.

Діркові було дуже незвично справляти на когось таке незначне враження. Він перевірив, чи є на ньому його величезний шкіряний плащ і його дурний червоний капелюх, чи достатньо драматично виглядає його силует на тлі дверного прорізу.

На мить він занепав духом і сказав «Емм…» щоб представитися, але увагу хлопчика привернути цим не зміг. Йому це не сподобалося. Дитина навмисно, ба навіть зловмисно, демонстративно дивилася телевізор. Він нахмурився. Діркові здалося, що в кімнаті дедалі сильніше, наче пара, накопичується напруження. Уся атмосфера кімнати мала складний, наче шиплячий характер, на який він не знав, як реагувати. Напруга зростала, а потім несподівано зникла водночас із раптовим клацанням, від якого Дірк мало не підстрибнув.

Хлопець розгорнувся, наче жирна, повільна змія, нахилився вбік і виконав за кріслом якісь складні дії, що були пов'язані, як тепер зрозумів Дірк, з електричним чайником. Коли дитя повернулося до своєї початкової пози, в його правій руці вже була пластикова каструлька, з якої воно виделкою виколупувало та клало собі в рот нитки якоїсь речовини, від якої здіймалася пара.

Пригода кролика дійшла кінця й натомість з'явився веселий комік, який порадив глядачам купувати пиво певної марки, не аргументуючи свою пораду нічим, крім свого навряд чи безкорисливого авторитету.

Дірку здалося, що настав уже час справити на події дещо більший вплив, ніж він поки що спромігся. Він ступив уперед, прямісінько перед очі хлопчика.

— Хлопче, — сказав Дірк, сподіваючись, що його голос звучить водночас твердо й лагідно, але в жодному разі не зверхньо, не фальшиво й не безтактно. — Мені треба знати, хто…

Цієї миті його відволікло видовище, що відкрилося перед ним з його нової позиції. З іншого боку крісла стояла велика напівпорожня оптова коробка локшини швидкого приготування, велика напівпорожня коробка з шоколадними батончиками, напівзруйнована піраміда бляшанок безалкогольних напоїв і кінець шланга. На кінці шланга був пластиковий кран, з якого, вочевидь, можна було наповнити чайник.

Дірк збирався був просто спитати хлопця, хто він такий, але з цього ракурсу сімейна схожість була очевидною. Це безумовно був син нещодавно обезголовлюваного Джефрі Енсті. Можливо, ця поведінка є просто способом здолати шок. Або ж хлопчик дійсно не знав, що трапилося. Або ж він…

Про це Діркові було неприємно думати.

Йому взагалі було важко чітко думати через те, що телевізор біля нього намагався від імені виробника зубної пасти глибоко стурбувати його тим, що може відбуватися в його роті.

— Отже, — сказав він. — Мені неприємно, що я тривожу тебе в цей, як я розумію, важкий і трагічний період твого життя, але перш за все я хотів би знати, чи усвідомлюєш ти, що цей період твого життя важкий і трагічний?

Нічого.

«Добре, — подумав Дірк, — настав час невеликої доцільної суворості». Він відкинувся спиною на стіну, всунув руки в кишені, наче кажучи «Гаразд, якщо ти хочеш, щоб це було так», кілька секунд похмуро дивився на підлогу, а потім різко підвів голову й жорстко подивився хлопцеві поміж очі.

— Я мушу тобі сказати, хлопче, — коротко сказав він, — що твій батько помер.

Це могло б спрацювати, якби саме цієї миті не почалася дуже популярна давня реклама. Діркові вона здавалася особливо приголомшливим зразком цього жанру.

На її початку ангела Люцифера жбурнули з небес у пекельну безодню, де він лежав на палаючому озері, доки не з'явився перехожий демон, який дав йому бляшанку газованого напою, що називався sHades. Люцифер взяв його й покуштував. Він жадібно поглинув увесь вміст бляшанки, а потім повернувся до камери, надів дизайнерські сонцезахисні окуляри, сказав «От що я називаю ушкварити вечірку!» й розлігся грітися у сяйві розпечених жарин, що купами лежали навколо нього. Цієї миті неможливо глибокий хрипкий американський голос, що звучав так, ніби він сам виповз якщо не з глибин пекла, то щонайменше з пивниці, до якої він прагнув повернутися якнайшвидше, щоб маринувати себе там до потрібної для роботи форми, сказав: «sHades. Напій з Пекла…» І тоді бляшанка трохи повернулася, щоб приховати початкове «s» і назва перетворилася на «Hades»[3].

З теологічної точки зору все це, як на думку Дірка, було дещо наплутане, але хіба має значення ще одна крихітна крапля брехні в такому бурхливому потоці?

Потім Люцифер знову сунув свою пику до камери й сказав: «Заради такого варто впасти…» і на той випадок, якщо глядач зовсім очманів від сюжету, початкові кадри, на яких Люцифера скидають з небес, швидко повторили, щоб підкреслити слово «впасти».

Усе це повністю заволоділо увагою хлопчика.

Дірк присів між хлопчиком і екраном.

— Послухай мене, — почав він.

Хлопчик вигнув шию, щоб побачити за Дірком екран. Йому довелося перекласти свої кінцівки в кріслі таким чином, щоб одночасно з цим мати можливість класти всередину себе локшину.

— Послухай, — знову наполягав Дірк.

Діркові здалося, що насувається серйозна небезпека того, що він утратить контроль над ситуацією. Річ була не просто в тому, що увага хлопчика була прикута до телевізора, а в тому, що ніщо інше, здавалося, не мало для нього ніякого значення або взагалі не існувало. Дірк був усього лише предметом, що заступав телевізор. Навряд чи хлопець бажав йому зла, він просто хотів бачити те, що Дірк заступав.

— Слухай, ми можемо тимчасово вимкнути його? — спитав Дірк, намагаючись передати голосом роздратування.

Хлопець ніяк не відреагував. Можливо, плечі в нього трохи напружилися. А може, то він просто знизав ними. Дірк розвернувся й розгубився, бо не знав, яку кнопку треба натиснути, щоб вимкнути телевізор. Йому здалося, що органи управління цього апарата були створені заради єдиної мети — не вимикатися, бо не було жодної кнопки з надписом «ввімк/вимк». Врешті-решт Дірк просто висмикнув штепсель з розетки на стіні та знову повернувся до хлопчика, а той розбив йому ніс.

Коли вони обоє важко падали в напрямку телевізора, Дірк відчув, як перегородка носа хрустить від жахливого зіткнення з лобом хлопчика, але і звук ламання кістки, і Дірків болісний крик губилися на тлі шаленого виття, що вивергалося з горла хлопчика. Дірк безпомічно намагався захиститися від люті цього нападу, але хлопець сидів зверху, його лікоть влучив Діркові в око, його коліна лупцювали спочатку по грудній клітині, потім по вже й так зламаному носу, а потім хлопець проповз над ним і знову під'єднав телевізор до електрики. Після цього він знову зручно влаштувався в кріслі й неспокійними похмурими очима дивився на те, як відновлюється зображення.

— Міг би хоча б новин дочекатися, — без виразу сказав він.

Дірк розкрив від подиву рот. Він сидів зігнувшись на підлозі, обома руками тримався за ніс, з якого текла кров, і роззявивши рот дивився на неймовірно апатичне чудовисько.

— Вггфф… фффммм… ннгг! — обурювався він, а потім тимчасово здався, щоб перевірити, чи сильно ушкоджений його ніс.

Між його пальцями щось хиталося й огидно клацало, і несподівано здалося, що весь ніс має жахливо незнайому форму. Він вийняв з кишені носову хусточку й приклав її до обличчя. Вона швидко просочилася кров'ю наскрізь. Дірк хитко підвівся, відмахнувся від неіснуючих пропозицій допомоги й вийшов звідти до крихітної ванної кімнати. Там він сердито зірвав з крана шланг, знайшов рушник, просочив його холодною водою й притиснув його до обличчя на хвилину або на дві, доки потік крові не зменшився до цівочки, а потім припинився. Він подивився на себе в дзеркало. Його ніс безумовно похилився під досить безпутним кутом. Він мужньо спробував поправити його, але недостатньо мужньо. Біль був неймовірний, тож довелося задовольнитися обережним протиранням мокрим рушником і тихою лайкою.

Потім він постояв там ще трохи, нахилившись над умивальником, важко дихаючи й тренуючись люто казати в дзеркало «Гаразд!» У нього виходило «Гавазд!», і авторитет у голосі не чувся. Коли він достатньо взяв себе в руки, або ж, принаймні, настільки опанував себе, наскільки це взагалі було можливо в найближчому майбутньому, він розвернувся й похмуро пішов назад, до лігва бестії.

Бестія сиділа й тихо поглинала новини про цікаві й захопливі ігрові телепередачі, яких дочекаються ввечері непохитні глядачі, а на Дірка, який повернувся, навіть не глянула.

Дірк швидко підійшов до вікна й різко відсунув штори, маючи слабку надію на те, що від денного світла ця тварюка зіщулиться й запищить, але та лише трохи скривилася. Повз вікно пролетіла темна тінь, але Дірк не встиг подивитися, що то було.

Він повернувся лицем до хлопчика-монстра. У телевізорі починався денний випуск новин, і хлопчик здавався трохи відкритішим, більш сприйнятливим до світу, що існував поза межами мерехтливого прямокутника. Він кинув на Дірка сумний, втомлений погляд:

— Що треба?

— Я вже казав, що беді треба, — люто й жалюгідно сказав Дірк. — Я… стривай-до… Я здаю це обдиччя!

Діркова увага раптово перемкнулася на екран телевізора, де показували більш сучасну світлину зниклої дівчини-реєстраторки з аеропорту.

— Що ти тут робиш? — спитав хлопчик.

— Тссс! — сказав Дірк і всівся на підлокітник крісла, не зводячи очей з обличчя на екрані. Це фото було зроблено приблизно рік тому, ще до того, як дівчина дізналася про корпоративну блискучу помаду для губ. У неї було кучеряве волосся, вигляд у неї був непривабливий, ображений.

— Ти хто такий? Що відбувається? — наполягав хлопчик.

— Сдухай, забовкди! — гримнув Дірк. — Я хочу подибитися!

Диктор новин сказав, що представники поліції спантеличені відсутністю на місці пригоди слідів Джаніс Сміт. Вони пояснили, що не можуть обшукувати одну й ту саму будівлю безкінечно й просили будь-кого, хто знає хоча б щось про її поточне місце перебування, повідомити їх.

— Це боя секретавка! Це паді Пірс! — приголомшлено скрикнув Дірк.

Хлопцеві колишня Діркова секретарка була нецікава, тож він облишив спроби привернути до себе увагу Дірка. Він виповз зі спального мішка й почапав до ванної кімнати.

Дірк витріщався на телевізор, не вірячи, що не зрозумів, ким була зникла дівчина, раніше. Втім, він вирішив, що не було жодної причини для того, щоб він зрозумів це раніше. Після одруження вона змінила своє прізвище, і це був перший раз, коли показали світлину, на якій її можна було впізнати. До сьогодні він дивним випадком в аеропорті майже не цікавився, але тепер той вимагав його уваги.

Вибух тепер було офіційно визнано «Діянням Бога».

«Але якого бога? — думав Дірк. — І навіщо? Якому богові може знадобитися вештатися по Другому Терміналі аеропорту Хітроу й намагатися сісти на рейс до Осло?»

Після жалюгідної апатії кількох минулих тижнів на нього раптово звалилося багато питань, що потребували його негайної уваги. Нахмурившись, він глибоко замислився й майже не помітив, як хлопчик-монстр повернувся до кімнати й знову заповз ногами в свій спальний мішок — саме вчасно, бо починалася реклама. Перша з них зображала, яким чином цілком звичайний бульйонний кубик може стати природним фокусом нормального, щасливого сімейного життя.

Дірк схопився на ноги й готовий був почати знову допитувати хлопчика, але ледь подивившись на нього занепав духом. Монстр був уже дуже далеко, він знову зачаївся в своєму темному, мерехтливому лігві і Дірк не відчував великого бажання турбувати його в таку мить.

Він обмежився тим, що гримнув апатичній дитині, що ще повернеться, і важко пішов сходами вниз так, щоб його великий шкіряний плащ божевільно майорів за спиною.

У передпокої він знову зустрівся з мерзенним Ґілксом.

— Що з тобою трапилося? — різко запитав полісмен, побачивши розбитий і набряклий ніс Дірка.

— Сабе те, що ви беді сказади, — невинним тоном сказав Дірк. — Я себе побив.

Ґілкс вимагав розповісти, чим Дірк займався, і той великодушно пояснив, що нагорі є свідок, який може надати дуже цікаву інформацію. Він припустив, що Ґілксові треба поговорити з цим свідком, але спершу порадив вимкнути телевізор.

Ґілкс кивнув. Він пішов сходами вгору, але Дірк зупинив його:

— Ваб у цьобу будидку нічого не дається дибдиб? — спитав він.

— Що ти кажеш? — роздратовано спитав Ґілкс.

— Щось дибде, — сказав Дірк.

— Щось… що?

— Дибде! — наполягав Дірк.

— Дивне?

— Сабе так, дибде.

Ґілкс знизав плечима.

— Що саме? — спитав він.

— Він даєдься абсодюдо бездушдиб.

— Абсолютно яким?

— Бездушдиб! — спробував він ще раз. — Бездушдим! Беді це даєдься дуже цікавим!

Сказавши це, він ввічливо підняв капелюх і швидко вийшов з будинку на вулицю, де на нього з неба спікірував орел, мало не зіштовхнувши під автобус номер 73, що їхав на південь.

Впродовж наступних двадцяти хвилин з верхнього поверху будинку на Лаптон Роуд чулися жахливі крики та горлання, які призвели до сильного напруження сусідів. Швидка допомога забрала верхні та нижні залишки пана Енсті, а також полісмена зі скривавленим обличчям. Після цього якийсь час було тихо.

Потім до будинку під'їхало ще одне поліцейське авто. З будинку почулося багато зауважень на кшталт «Боб приїхав», і з машини вийшов великий дужий полісмен; він пішов сходами нагору. Коли минуло кілька хвилин, впродовж яких було багато криків і лементу, він вийшов з будинку, тримаючись за обличчя, і дуже обурений поїхав геть, люто й непотрібно заверещавши шинами.

Ще двадцять хвилин по тому прибув фургон, з якого вийшов полісмен із портативним телевізором. Він зайшов у будинок і дуже скоро вийшов з нього, ведучи покірного тринадцятирічного хлопчика, задоволеного новою іграшкою.

Коли звідти поїхали всі полісмени, окрім єдиної патрульної машини, що залишилася біля будинку спостерігати за ним, велика волохата зеленоока істота вигулькнула зі своєї схованки, що була за однією з молекул у великому підвальному приміщенні.

Вона обперла свою косу на одну з акустичних колонок, намочила свій довгий сучкуватий палець у калюжці вже майже закипілої крові на програвачі, провела цим пальцем внизу аркуша товстого жовтуватого паперу, а потім зникла, відправившись до темного прихованого іншого світу, насвистуючи дивну розпусну мелодію. На секунду вона повернулася по забуту косу.