Довге темне передвечір'я душі

Розділ 5

Дірк знав Лаптон Роуд. Це була широка вулиця з дорогою на три смуги та з великими терасовими будинками пізньої вікторіанської доби, що стояли високі та непохитні, роздратовані поліцейськими машинами. Роздратовані тим, що ті понаїхали у великій кількості та ще й проблисковими маячками своїми спалахували. Мешканці Лаптон Роуд віддавали перевагу гарній, охайній, одній-єдиній поліцейській машині, яка патрулювала, їздячи вулицею туди-сюди, радісна та надійна, бо ціни на нерухомість тоді теж викликали радість і надію. Але коли проблискові маячки починали спалахувати блакиттю, вони відкидали свою хворобливу блідість не тільки на охайно відновлені цегляні стіни, повз які вони проїжджали, але й на цінність, яку ці стіни собою являли.

З-за шибок вікон сусідніх будівель визирали роздратовані блакитними спалахами стривожені обличчя.

Машин було три; три поліцейські машини, залишені навкіс так, що це не можна було назвати паркуванням. Цим вони надсилали всьому навколишньому світові сигнал про те, що сюди прибув закон, що він бере ситуацію під свій контроль, і що всі, хто до цього займався на Лаптон Роуд нормальними, добрими, радісними справами, можуть іти лісом.

Дірк швидко йшов вулицею, вкриваючись під цупким шкіряним плащем потом. Попереду височів полісмен-констебль; він розставив руки, уявляючи себе, напевно, бар'єром, але Дірк відкинув його вбік потоком слів, на який констебль не зміг вчасно дібрати слушну відповідь. Дірк ринувся в будинок.

Біля дверей його зупинив інший полісмен, і Дірк уже відмахнувся був від нього простроченою дисконтною карткою з супермаркету (вправним рухом руки, який він репетирував перед дзеркалом багато годин у ті довгі вечори, коли йому нічим було зайнятися) аж раптом офіцер сказав:

— Агов! А вас, бува, не Джентлі звати?

Дірк боязко кліпнув на нього очима. Він видав тихий нерозбірливий звук, що залежно від обставин міг означати «так» або «ні».

— Бо вас шеф шукає.

— Шеф шукає? — спитав Дірк.

— Я впізнав вас за його описом, — сказав офіцер, оглядаючи Дірка з голови до п'ят і самовдоволено посміхаючись.

— Взагалі-то, — продовжував офіцер, — він згадував ваше ім'я таким чином, який деякі люди вважають образливим. Він навіть відправив на машині Великого Боба-Шукача, щоб той знайшов вас. Судячи з того, що ви маєте досить непоганий вигляд, Боб вас ще не знайшов. Ті люди, яких Великий Боб-Шукач знаходить, потім не дуже добре почуваються. Їм ледве стає сил на те, щоб на наші питання відповісти. Заходьте. Краще ви, ніж я, — тихо додав він.

Дірк глянув на будинок. На всіх вікнах були закриті жалюзі з нефарбованої сосни. Хоча в усіх інших відносинах будинок здавався добре доглянутим, вичищеним до стану очевидної, підкресленої заможності, закриті жалюзі створювали атмосферу раптової розрухи.

Дивно, але з підвального поверху лунала музика, а точніше одна обірвана фраза з емоційної пісні, яка повторювалася знов і знов. Було таке враження, що голка програвача застрягла в доріжці платівки, і Дірк не розумів, чому ніхто її не вимкне, або ж хоча б не штовхне голку, щоб пісня продовжилася. Пісня здавалася йому смутно знайомою, тож Дірк припустив, що чув її нещодавно по радіо, хоча й не міг цього згадати. Слова, що співалися, були чимось на кшталт:

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…» — і так знову й знову.

— Вам треба йти в підвал, — байдуже сказав офіцер таким тоном, ніби піти в підвал було останнім, що могло спати на думку людині зі здоровим глуздом.

Дірк коротко кивнув йому і швидко зійшов сходами до вхідних дверей, що були трохи прочинені. Він похитав головою й стиснув плечі, щоб його мозок не тремтів.

Він зайшов.

Передпокій казав про заможність, яка зустрілася зі смаком, сформованим під час студентського життя. Дошки підлоги замість фарби були вкриті поліуретановим лаком, стіни біліли розвішаними по них грецькими килимами — дорогими грецькими килимами. Дірк був готовий побитися об заклад (але не ставити на це гроші), що ретельний обшук цього будинку виявить (окрім бозна-яких інших темних секретів) п'ятсот акцій British Telecom і повну збірку альбомів Боба Ділана до «Blood on the Tracks» включно.

У передпокої стояв ще один полісмен. Він виглядав жахливо молодим; він трохи притулився спиною до стіни й витріщався на підлогу, притиснувши до живота свій шолом. Обличчя в нього було бліде й блискуче. Він тупо подивився на Дірка й ледь помітно кивнув у напрямку сходів, що вели вниз.

Звідти лунали повтори музики:

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Дірк тремтів від люті, що борсалася всередині нього, шукаючи, кого б їй вдарити або задушити. Йому хотілося палко заявити, що він не має до цього жодного відношення, але він не міг цього зробити, бо поки що ніхто не висунув йому таких звинувачень.

— Ви тут давно? — коротко спитав він.

Щоб відповісти, молодому полісменові довелося взяти себе в руки.

— Ми прибули приблизно півгодини тому, — сказав він хрипким голосом. — Пекло, а не ранок. Суцільна біганина.

— Мені про біганину можете не казати, — абсолютно недоречно сказав Дірк і ринувся сходами вниз.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Внизу був вузький коридор. Головні двері з нього були розбиті й висіли на петлях. За ними була велика кімната. Коли Дірк уже майже входив у неї, звідти вийшов великий чоловік і заступив йому дорогу.

— Мені огидно, що в цю справу вплутаний ти, — сказав чоловік. — Невимовно огидно. Розкажи мені, як ти з цим пов'язаний, що б я знав, що саме викликає в мене огиду.

Дірк ошелешено дивився на охайне худе лице.

— Ґілксе? — спитав він.

— Не стій тут як переляканий… як їх звати?.. Тварини, що не тюлені? Набагато гірші за тюленів. Великі та жирні. Дюгоні! Не стій тут, наче переляканий дюгонь! Чому в того… — Ґілкс указав на кімнату позаду себе. — Чому в того чоловіка є твої ім'я та номер телефону, написані на конверті з грошима?

— А як… — спробував заговорити Дірк. — Як, дозвольте спитати, ви сюди потрапили, Ґілксе? Що ви тут робите, так далеко від східної Англії? Невже для вас тут достатньо вогко?

— Триста фунтів стерлінгів, — сказав Ґілкс. — За що?

— Може ви дозволите мені поговорити з моїм клієнтом? — сказав Дірк.

— То він твій клієнт? — похмуро спитав Ґілкс. — Так. Добре. Чому б тобі з ним не поговорити? Мені буде цікаво почути, що ти йому скажеш, — він манірно ступив назад і жестом запросив Дірка в кімнату.

Дірк зібрався з думками й увійшов до кімнати в стані добре контрольованого спокою, який тривав трохи довше секунди.

Більша частина його клієнта тихо сиділа в м'якому кріслі перед стереосистемою. Крісло стояло в оптимальній позиції для прослуховування — відстань від нього до колонок була приблизно вдвічі більша за відстань між ними, що зазвичай вважається ідеальним для створення об'ємної звукової картини.

Він сидів у звичайній розслабленій позі, схрестивши ноги. На столику біля нього стояла чашка з недопитою кавою. Але цю картину псувало те, що голова клієнта акуратно стояла на центрі платівки, що оберталася на програвачі; тонарм наткнувся на шию, через що голка постійно поверталася на одну й ту саму доріжку. Обертаючись, голова з періодом 1.8 секунди кидала на Дірка докірливий погляд, ніби кажучи: «От бачиш, що буває, коли не з'являєшся тоді, коли тебе попросили», а потім знову відверталася до стіни, далі, далі, і знов до нього, щоб ще раз докорити.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Кімната навколо Дірка трохи похитнулася, і він приклав руку до стіни, щоб зупинити її.

— Ти мав виконати для свого клієнта якесь особливе доручення? — тихо запитав позаду нього Ґілкс.

— О, просто дрібницю, — слабким голосом сказав Дірк. — З цим воно ніяк не пов'язане. І він не… не згадував нічого такого. Що ж, я бачу, що ви дуже зайняті, тож я, напевно, візьму свою винагороду й піду. Кажете, він її мені залишив?

Сказавши це, Дірк важко опустився на маленький стілець із гнутої деревини й зламав його.

Ґілкс підвів його на ноги й притулив до стіни. Потім вийшов з кімнати і скоро повернувся, несучи на таці графин з водою та склянку. Він налив у склянку води, простягнув її до Дірка й виплеснув на нього.

— Краще?

— Ні, — плювався Дірк. — Ви не можете хоча б програвач вимкнути?

— Це мають зробити криміналісти. Не можна нічого торкатися раніше за цих розумників. Можливо, до речі, це саме вони приїхали. Йди до внутрішнього дворика й трохи подихай там. Пристебни себе наручниками до поруччя й побий себе трохи, бо в мене на це немає часу. І спробуй не мати такий зелений вигляд, добре? Тобі цей колір не личить.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Ґілкс утомлено й сердито розвернувся й уже пішов був сходами вгору зустрічати новоприбулих, чиї голоси доносилися з першого поверху, аж раптом зупинився й кілька секунд дивився на голову, що терпляче оберталася на платівці.

— Ти знаєш, — зрештою сказав він, — ці зарозумілі хвальки-самогубці мене дістали. Вони це навмисно роблять, щоб дошкулити.

— Самогубці? — спитав Дірк.

Ґілкс обернувся до нього.

— Вікна зачинені на залізні засуви завтовшки більше сантиметра, — сказав він. — Двері заперті зсередини, ключ був у замку. Біля дверей зсередини купа меблів. Французькі вікна, що виходять у внутрішній двір, зачиняються дверними засувами. Жодної ознаки тунелю. Якщо це було вбивство, то вбивця мав затриматися, щоб дуже добре все заштукатурити. От тільки цемент тут усюди старий і пофарбований. Ні. Ніхто з цієї кімнати не вийшов і ніхто в неї крім нас не заходив, а в тому, що ми його не вбивали, я дуже певний.

— Немає в мене часу гратися з цим, — продовжував Ґілкс. — Очевидно, це самогубство; навмисно зроблено так, щоб було незрозуміло. Була б така можливість, я б заарештував небіжчика за марнування часу поліції. Знаєш що? — сказав він, глянувши на годинник. — Даю тобі десять хвилин. Якщо ти вигадаєш правдоподібне припущення щодо того, як він це зробив, щоб я міг його в рапорті написати, я дозволю тобі взяти докази в конверті за вирахуванням двадцятивідсоткової компенсації моїх моральних збитків, пов'язаних із тим, що я не дав тобі по зубах.

На мить Дірк замислився, чи не сказати про візити, які за словами клієнта робив йому дивний і страшний зеленоокий волохатий велетень, що регулярно з'являвся нізвідки й гримав щось про контракти й зобов'язання, розмахуючи загостреною до блиску косою, але зрештою вирішив, що не треба.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Нарешті його охопило обурення на себе. Через смерть свого клієнта він як слід обуритися на себе не міг, бо такий тягар був би надто великий і жахливий, щоб його нести. Але тепер, коли Ґілкс його принизив, а він був у надто хиткому й збентеженому стані, щоб дати здачі, він виявив, що через це може як слід обуритися на себе.

Він різко відвернувся від свого ката й вийшов у внутрішній дворик, щоб побути зі своїм обуренням на самоті.

Дворик був невеличкий, мощений, він був за задньою, західною стіною будинку, і світло в нього майже не потрапляло, бо його заступали висока задня стіна будинку та висока стіна якоїсь промислової будівлі на протилежному кінці. Посередині двору бозна навіщо стояв сонячний годинник. Коли на нього потрапляло хоч якесь світло, можна було бути певним, що був приблизно південь. А ще на нього сідали птахи. Були також кілька похмурих квітів у горщиках.

Дірк устромив у рот сигарету й люто спалив її кінчик.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…» — досі муляли вухо звуки з будинку.

Охайний кам'яний паркан відділяв внутрішній двір від садків сусідніх будинків. Той, що зліва, був такого самого розміру, як і цей, а той, що справа, тягнувся трохи далі, користуючись тим, що промислова будівля закінчувалася цегляним парканом. Панувала атмосфера добре-доглянутості. Нічого величного, нічого яскравого, просто відчуття того, що все було гаразд, а підтримання будинків у належному стані не є проблемою. Зокрема, будинок справа створював враження, що його цегляні стіни нещодавно поновили, а на його вікнах навели глянець.

Дірк жадібно ковтнув повітря і якусь мить стояв і дивився на видимий поміж дахами будівель клаптик неба, сірого й туманного. На тлі хмар кружляла єдина темна цяточка. Якийсь час Дірк дивився на неї, радіючи будь-чому, на чому можна було зосередити увагу, щоб не думати про жахіття в кімнаті, з якої він щойно вийшов. Він смутно усвідомлював, що в тій кімнаті щось відбувається: хтось заходить, хтось виходить, хтось щось вимірює, хтось фотографує, а також мають відбуватися певні заходи щодо прибирання відтятої голови.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…

Не бе…» — хтось її нарешті все-таки взяв, настирливе повторення припинилося, і тепер у полуденному повітрі мирно плив звук далекого телевізора.

Але Дірк зазнавав великих труднощів щодо сприйняття цього всього. Від довкілля його увагу постійно відвертали безперервні запаморочливі удари по голові, що були нападами відчуття вини. Це була не звичайна фонова вина, яку відчуваєш через те, що дожив аж до кінця вісімдесятих років двадцятого сторіччя — цьому Дірк зазвичай давав ради дуже вправно. Натомість це було разюче відчуття того, що «саме ця жахлива річ є саме моєю жахливою провиною». Жоден зі звичних йому ментальних прийомів не допомагав йому прибратися з дороги величезного маятника.

Бам! — і маятник мчав далі, а потім повертався — бам! І знову, і знову.

Бам, бам, бам!

Він спробував пригадати хоч якісь деталі того, що його покійний клієнт (бам, бам) казав (бам) йому (бам), але це було (бам) неможливо (бам) через це постійне бамкання (бам). Чоловік сказав (бам), що (Дірк зробив глибокий вдих) (бам) його переслідує (бам) озброєний косою великий волохатий зеленоокий монстр.

Бам!

Слухаючи клієнта, Дірк подумки посміхався.

Бам, бам, бам, бам, бам!

І подумав «Оце так ідіот».

Бам, бам, бам, бам, бам!

Косою (бам) і контрактом (бам).

Клієнт не знав і не мав жодної гадки про те, що це був за контракт.

«Авжеж», — подумав Дірк (бам).

Але в клієнта було непевне відчуття, що той якось стосувався картоплини. Із цим була пов'язана якась складна історія (бам, бам, бам).

У цей момент розмови з клієнтом Дірк серйозно кивнув (бам) і з серйозним виглядом поставив галочку в записнику, який він тримав на столі (бам) саме для того, щоб із серйозним виглядом ставити в ньому галочки. Тієї миті він пишався тим, що зміг удати, ніби поставив галочку в маленькому квадратику проти надпису «Картоплина».

Бам, бам, бам, бам!

Пан Енсті сказав, що пояснить про картоплину детальніше, коли Дірк прибуде для виконання свого завдання.

І Дірк пообіцяв (бам) — легко (бам) і безтурботно (бам), з недбалим змахом руки (бам, бам, бам) — бути на місці о шостій тридцять ранку (бам), бо термін контракту спливає о сьомій.

Дірк пам'ятав, що поставив ще одну галочку проти уявного напису «Термін контракту щодо картоплини спливає о сьомій ранку». (Ба…)

Він більше не міг терпіти це бамкання. Він не міг винити себе в тому, що трапилося. Ну, тобто, він міг, звісно. Авжеж міг. І винив. Бо це ж через нього (бам). Але він не міг продовжувати винити себе в тому, що трапилося, і водночас чітко думати про це, а саме це наразі треба було зробити. Йому доведеться доритися до самих коренів цієї жахливої справи (бам), і якщо він хоче бути здатним на це, він має якось позбавити себе (бам) цього бамкання.

Величезна хвиля злості накрила його, коли він міркував над своїм становищем і над сплутаними проблемами свого життя. Він ненавидів цей охайний дворик. Він ненавидів усі ці сонячні годинники й усі ці акуратно пофарбовані вікна, всі ці жахливо гарні дахи. Він хотів перекласти вину з себе на фарбування, на огидно охайні бруковані доріжки, на відверто огидну мерзенність акуратно поновленої цегляної кладки.

— Перепрошую…

— Що? — він різко розвернувся, захоплений зненацька втручанням у його приватну лють тихого ввічливого голосу.

— А ви маєте якесь відношення до… — слабким змахом руки жінка вказала на неприємність, нижньо-поверховість і жахливу поліційність, що відбувалися в будинку її сусіда. На зап'ясті в неї був червоний браслет, що пасував до оправи її окулярів. Вона дивилася поверх кам'яного паркана з будинку, що був праворуч, а на обличчі в неї було легке тривожне несхвалення.

Дірк, онімівши, дивився на неї. Вона виглядала на сорок із чимось років, в ній безпомилково вгадувалася причетність до реклами.

Вона стурбовано зітхнула.

— Я розумію, що все це має бути жахливо, — сказала вона, — але чи довго воно ще триватиме? Ми викликали поліцію лише тому, що від галасу тієї платівки готові були вже на стіну лізти. Це все дещо…

Вона кинула на нього безмовний погляд, що розраховував на співчуття, і Дірк вирішив, що винною в усьому може бути вона. Як на нього, то нехай вона відчуває напади провини, поки він займатиметься справою. Вона на це заслуговувала; самим лише тим, що носила такий браслет.

Ні пари з вуст, він повернувся до неї спиною й повернув свою лють усередину будинку, де вона конденсувалася в дещо жорстке й конструктивне.

— Ґілксе! — сказав він. — Щодо вашої гіпотези про зарозумілого самогубця. Мені вона подобається. Вона мене влаштовує. Думаю, я знаю, як той зарозумілий виродок це зробив. Дайте мені ручку. Дайте мені папір.

Він рішуче всівся за обідній стіл з вишневої деревини, що стояв у задній частині кімнати, і хвацько намалював схему подій, в якій були застосовані кілька кухонних інструментів, підвішена люстра, точний розрахунок часу, а ще наріжним каменем було те, що програвач платівок був японського виробництва.

— Це має задовольнити ваших криміналістів, — жваво сказав Ґілксові Дірк.

Чуваки-криміналісти глянули на це, поміркували над найважливішими моментами й сказали, що їм подобається. Припущення були прості, неймовірні й саме такої природи, яка сподобається коронеру, який любив проводити вихідні там же, де й вони.

— А чи не зацікавить вас ідея, — побіжно спитав Дірк, — що небіжчик уклав якусь диявольську угоду з надприродним агентством, платню якому з нього було стягнуто?

Криміналісти подивилися один на одного й похитали головами. З усього було видно, що на їхню думку цей ранок вже й так затягнувся, і що такі розмови лише створюють непотрібні ускладнення в справі, яку без цих ускладнень вони розраховують закінчити ще до обіду.

Дірк знизав плечима, взяв свою частку доказів, востаннє кивнув констеблеві й пішов сходами нагору.

Дійшовши до передпокою, він раптом збагнув, що тихе бубніння денного телебачення, яке він почув із садка, раніше було нечутне через настирливий звук з програвача, голка якого застрягла в одній доріжці.

Але тепер він з подивом зрозумів, що насправді цей звук доноситься з верхніх поверхів цього будинку. Швидко озирнувшись і переконавшись, що за ним не стежать, він ступив на нижню сходинку сходів, що вели до верхніх поверхів будинку, й здивовано подивився вгору.