Довге темне передвечір'я душі

Розділ 25

Сигарети вочевидь поставили собі за мету стати найбільшою з сьогоднішніх проблем Дірка.

Впродовж більшої частини дня (за винятком самого ранку, коли він тільки прокинувся, а потім ще раз, незабаром після того, як він прокинувся, і за винятком того разу, коли він щойно побачив обертання голови Джефрі Енсті, коли без цього було неможливо, а ще за винятком того разу, коли він сидів у пабі з Кейт) він не викурив жодної сигарети.

Жодної. Їх не було в його житті, він зрікся їх. Він не потребував їх. Він міг без них обійтися. Просто вони не залишали його думки й перетворили його життя на пекло, але він вирішив, що витримає це.

Але тепер, відразу після того, як він несподівано вирішив — не здався своїм бажанням, а холоднокровно, раціонально прийняв чітке рішення — що все-таки викурить одну сигарету, чи міг він її знайти? Ні, не міг.

Паби о цій годині були геть зачинені. Вечірній магазин на розі вочевидь розумів слово «вечір» не так, як Дірк, і хоча Дірк не сумнівався, що зміг би переконати хазяїна крамниці в правильності своєї версії завдяки лише лінгвістичній і силогістичній браваді, клятий чоловік вже пішов додому, тож не було кого переконувати.

За милю звідти була цілодобова автозаправка, але виявилося, що вона щойно зазнала озброєного пограбування. Скло вітрини вкрилося тріщинами, що розходилися від крихітної дірочки, по всій заправці юрбилася поліція. Поранення у працівника заправки були не дуже тяжкі, але з пораненої руки досі текла кров, у нього була істерика, його шокові намагалися дати ради й ніхто не міг продати Діркові сигарети. У них просто не було на це настрою.

— Сигарети навіть під час війни продавалися! — протестував Дірк. — Люди цим пишалися. Навіть коли навколо падали бомби й усе місто палало, все одно можна було придбати сигарети. Якщо б ви попросили їх у бідолахи, який щойно втратив двох дочок і ногу, він би сказав: «Вам з фільтром чи без?»

— Хто-хто, а ти б саме так поводився, — пробурмотів блідий молодий полісмен.

— Це був дух тієї епохи, — сказав Дірк.

— Йди геть! — сказав полісмен.

«А це, — подумав Дірк, — дух цієї епохи». Він ображено пішов звідти й вирішив трохи потинятися вулицями, засунувши руки в кишені.

Кемден Песедж. Старовинні годинники. Старовинний одяг. Жодної сигарети.

Аппер Стріт. Старовинні будівлі, які розбирають на шматки. Жодної ознаки того, що на звільненому місці збудують магазини з сигаретами.

Чепел Маркет — вночі безлюдно. На вітрі колишеться мокре сміття. Картонні коробки, лотки з-під яєць, паперові пакети й пачки з-під сигарет — пусті.

Пентонвіл Роуд. Похмурі бетонні моноліти поглядають на звільнені місця на Аппер Стріт, сподіваючись заселити їх своїм жахливим потомством.

Вокзал Кінгс-Крос. Заради бога, вони просто мусять мати сигарети! Дірк хутко пішов туди.

Старий фронтон вокзалу здіймався над довкіллям великою жовтою стіною з годинниковою баштою та двома величезними арками, за якими були навіси над залізничними коліями. Перед ним був одноповерховий сучасний критий перон, що вже виглядав пошарпанішим за будівлю, яка була на сто років старша від нього, і яку він затуляв. Дірк подумав, що архітектори, презентуючи креслення сучасного перону, напевно, пояснювали, що це буде захопливий діалог сучасності та минулого.

Вокзал Кінгс-Крос — це місце, де з людьми, будівлями, машинами та поїздами трапляються жахливі речі; зазвичай це відбувається тоді, коли чекаєш на поїзд — якщо не бути обережним, легко й самому стати учасником захопливого діалогу. Поки ви чекаєте, вам можуть установити дешеве автомобільне радіо, а якщо ви на дві хвилини відвернетеся, то його встигнуть і прибрати. А ще під час очікування вас можуть позбавити гаманця, кишок, розуму та бажання жити. Ці послуги вам можуть надати грабіжники, торговці наркотиками, сутенери й продавці гамбургерів — у будь-якому порядку.

«Але чи можуть вони запропонувати пачку сигарет?» — думав Дірк, відчуваючи, що напружується. Він перетнув Йорк Вей, миттєво й недвозначно відмовився від кількох несподіваних пропозицій на підставі того, що в них не згадувалися сигарети, швидко пройшов повз зачинену книгарню й крізь двері до головної зали, геть від вуличного життя до безпеки Британської Залізниці.

Він подивився навколо.

Тут усе здавалося досить дивним і він замислився над причиною цього, але замислився не надовго, бо мав також думати й про те, чи є тут можливість купити сигарети. Її не було.

Він зневірився. Було таке враження, що він весь день намагався наздогнати довколишній світ. Ранок розпочався настільки катастрофічно, наскільки це взагалі можливо для ранку, і відтоді Діркові жодного разу не вдавалося контролювати події. Він наче намагався їхати верхи на скаженому коні, одну ногу встромивши в стремено, а другою досі стрибаючи по землі, щоб не відставати. І тепер навіть така проста річ, як сигарета, стала для нього недосяжною.

Дірк зітхнув і знайшов собі вільне сидіння, а точніше — вільне місце на лавці. Зробити це було досить важко. На вокзалі був значно більший натовп, ніж він очікував побачити тут о… А котра зараз година? Він подивився на годинник — перша година ночі. Якого біса він робить о першій годині ночі на вокзалі Кінгс-Крос, не маючи ні сигарети, ні дому, до якого він міг би сподіватися потрапити, не наразившись на небезпеку бути вбитим птахом-маніяком?

Дірк вирішив пожаліти себе. Цим можна вбити час. Він подивився навколо, і в міру того, як бачив нові й нові деталі свого оточення, його бажання жаліти себе поступово згасало.

Було дуже дивно бачити таке знайоме місце таким незнайомим. Ось квиткова каса, досі відкрита й готова продавати квитки, але вона мала такий безрадісний і стурбований вигляд, ніби хотіла вже зачинитися.

А там зачинений на ніч газетний кіоск. Вночі газети та журнали нікому не потрібні, хіба що для того, щоб підстелити під себе та вкритися, але для цього старі часописи нічим не гірші за свіжі.

Сутенери, повії, торговці наркотиками, продавці гамбургерів — усі вони були зовні, на вулицях і в закусочних. Якщо вам був потрібен швидкий секс, або негайна ширка, або — нехай вас Бог береже — гамбургер, то по вашу потребу треба було йти на вулицю. А тут були лише ті люди, від яких ніхто ніколи нічого не хотів. Тут вони час від часу знаходили собі притулок, доки їх не виганяли геть. Хоча насправді дечого від них хотіли всі — їхньої відсутності. На неї був великий попит, за яким не встигала пропозиція. Бо кожна людина має десь бути.

Дірк оглядав одне за одним чоловіків і жінок, що човгали туди-сюди або сиділи згорбившись, або намагалися спати, лігши на сидіння, що були навмисно розроблені так, щоб на них неможливо було лежати.

— Друже, палити є?

— Що? Ні, вибачте. Ні, немає, — відповів Дірк, ніяково плескаючи по кишенях плаща, ніби зображаючи пошук, який, як він знав, був би марний. Таке раптове переривання роздумів налякало його.

— Ну, то тримай одну, — старий чоловік простягнув йому м'яту сигарету з м'ятої пачки.

— Що? О! Дякую. Дуже дякую! — на мить збентежившись від такої щедрої пропозиції, Дірк все одно вдячно взяв сигарету й прикурив її від кінчика тієї, яку палив старий.

— То що ти тут робиш? — спитав старий чоловік; без виклику, просто поцікавився.

Дірк спробував подивитися на нього так, щоб не здалося, що він оглядає його з голови до п'ят. У чоловіка не вистачало багатьох зубів, волосся було брудне й скуйовджене, його старий одяг наче прилипнув до нього, але опущені очі були досить спокійні. Цей чоловік не думав, що з ним може трапитися щось гірше за те, чому він може дати ради.

— Взагалі-то, шукав саме це, — сказав Дірк, показавши сигарету. — Дякую. Ніде не міг знайти.

— Угу, — сказав старий чоловік.

— Вдома в мене клятий птах сидить, — сказав Дірк. — Весь час кидається на мене.

— Угу, — сказав чоловік, киваючи.

— Я маю на увазі справжнього птаха, — сказав Дірк, — орла.

— Угу.

— З великими крилами.

— Угу.

— Подряпав мене своїм кігтем крізь поштову скриньку.

— Угу.

Дірк не знав, чи варто продовжувати цю розмову. Він замовчав і подивився навколо.

— Пощастило тобі, що воно тебе ще й дзьобом не поранило, — трохи згодом сказав старий. — Коли орли бісяться, вони таке часто роблять.

— Поранив! — сказав Дірк. — Поранив! Дивіться, ось тут, на носу! Це теж крізь поштову скриньку. Ви б не повірили! Як схопить мене! Як потягне до себе! Дивіться, що він з моєю рукою зробив!

Він простягнув руку, сподіваючись на співчуття. Старий чоловік оглянув її, оцінюючи.

— Угу, — сказав зрештою він і занурився у власні думки.

Дірк прибрав поранену руку.

— То ви про орлів багато знаєте?

Чоловік нічого не відповів, натомість наче занурився в себе ще глибше.

— Багато тут сьогодні людей, — знову заговорив Дірк.

Чоловік знизав плечима. Він зробив довгу затяжку, примруживши очі від диму.

— Чи тут завжди так? Я маю на увазі: тут завжди так людно, як сьогодні?

Чоловік лише дивився, повільно випускаючи дим з рота й ніздрів.

Дірк знову подивився навколо. У двох метрах від нього сидів ще один чоловік, не такий старий на вигляд, як його співрозмовник. Його поведінка була дуже неврівноважена, він весь цей час збуджено кивав над пляшкою столового бренді. Поступово припинивши кивати, він незграбно накрутив на пляшку кришку й опустив її в кишеню свого драного пальта. Стара огрядна жінка, яка перед цим гарячково рилася у великому чорному поліетиленовому мішку для сміття, в якому носила своє майно, тепер почала зав'язувати гузно мішка.

— Таке враження, ніби щось має відбутися, — сказав Дірк.

— Угу, — сказав його співрозмовник.

Він поклав руки на коліна, нахилився вперед і важко підвівся на ноги. Попри те, що він був похилений і повільний, попри те, що його одяг був геть брудний і рваний, в його постаті відчувалося трохи сили й харизми. Підводячись, він зрушив повітря, яке наче стікало зі зморшок його шкіри та одягу. Воно мало запах, який вразив навіть онімілі ніздрі Дірка. Це був один з тих запахів, до яких неможливо звикнути; щойно Дірк подумав, що той досяг свого піку, як запах вдарив його з ще більшою силою, і Дірк подумав, що його мозок зараз випарується. Він намагався не задихнутися, він навіть намагався люб'язно посміхатися так, щоб з очей при цьому не текли сльози, а чоловік тим часом обернувся до нього й сказав:

— Заваріть квіти помаранчі. І додайте, поки воно тепле, трохи шавлії. Це дуже добре для поранень, завданих орлами. Деякі додають ще й абрикосове та мигдалеве масла й навіть, нехай нас небо боронить, седру. Але ж деякі завжди перестраховуються. І іноді такі, як вони, нам потрібні. Угу.

Сказавши це, він знову відвернувся й долучився до дедалі більшого потоку жалюгідних згорблених тіл, що прямував до головного входу вокзалу. Загалом з вокзалу виходило близько тридцяти людей. Здавалося, що кожен із них ішов окремо, кожний з власних і незалежних причин, а не доганяючи когось із попередників, але будь-хто, побачивши цих людей, яких ніхто не хотів бачити, легко зрозумів би, що вони йдуть разом, єдиним потоком.

Близько хвилини Дірк обережно тримав у руці сигарету й уважно дивився, як вони виходять. Коли стало зрозуміло, що більше ніхто не піде, а останні двоє або троє були вже біля дверей, він кинув сигарету на підлогу й затоптав її. Потім помітив, що старий залишив по собі зім'яту пачку. Зазирнувши в неї, Дірк знайшов там ще дві брудні сигарети. Він поклав пачку в кишеню, підвівся й пішов слідом на відстані, яку вважав достатньо пристойною.

Він вийшов на Юстон Роуд. Атмосфера була неспокійна, буркотлива. Він ліниво потинявся біля дверей, дивлячись, куди вони йдуть — на захід. Вийнявши й запаливши сигарету, він теж неквапливо вирушив на захід, навколо стоянки таксі до вулиці Сент-Панкрас.

На західному боці вулиці Сент-Панкрас, у кількох метрах на північ від Юстон Роуд були сходи, що вели вверх, до майданчика перед гранд-готелем «Мідланд» — величезною похмурою готичною будівлею, що стояла, пуста й покинута, впоперек фасаду залізничного вокзалу Сент-Панкрас. Над вершиною сходів на вивісці з кованого заліза золотими літерами була написана назва вокзалу. Не поспішаючи, Дірк пішов цими сходами вверх, за останньою групою старих бродяг, і опинився біля стіни маленької приземкуватої цегляної будівлі, якою користалися як автостоянкою. Праворуч у нічній темряві височів величезний старий готель, дах якого був прикрашений великою кількістю башточок і кривих шпилів, які наче штрикали нічне небо, ятрили його. Високо в темряві чатували, стоячи за довгими щитами, мовчазні кам'яні фігури, що групувалися навколо пілястрів за кованим поруччям. Різьблені дракони припадали до землі, витріщившись на небо, а тим часом вдягнутий у свій великий шкіряний плащ Дірк Джентлі наближався до великих залізних дверей, що вели в готель і до великих склепінчастих навісів над перонами вокзалу Сент-Панкрас. На верхівках колон сиділи кам'яні фігури крилатих собак.

Тут, на території між входом до готелю й квитковою касою вокзалу був припаркований великий сірий фургон «Мерседес» без жодного напису. Швидкого погляду на передню частину авто було достатньо Діркові для того, щоб упізнати в ньому той самий фургон, що кілька годин тому мало не зіштовхнув його з дороги.

Дірк зайшов до зали квиткових кас — просторого приміщення з великими панельними стінами, уздовж яких стояли товсті мармурові колони у вигляді тримачів смолоскипів.

О цій добі каси вже були закриті — з вокзалу Сент-Панкрас поїзди вирушають не цілодобово — а далі була велика зала власне вокзалу, великого вікторіанського навісу для поїздів, де все було загорнуте тінню.

Дірк тихо стояв у проході до касової зали й спостерігав за тим, як старі бродяги й бездомні, що заходили до вокзалу з привокзального майданчика крізь головний вхід, юрмилися в темряві. Там їх було вже набагато більше ніж три десятки, можливо аж сотня, і між ними відчувалася атмосфера стриманого хвилювання, напруження.

Хоча вперше зазирнувши туди Дірк був здивований їх великою кількістю, згодом детектив здивувався ще сильніше, бо тепер їх ставало дедалі менше. Він вдивлявся в морок, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Він вийшов з проходу до квиткових кас і зайшов до головної зали, але підходячи до людей все одно тримався якнайближче до стін.

Їх точно стало менше, зовсім мало залишилося. У нього було таке відчуття, ніби вони заходять у тіні, а потім не виходять з них.

Дірк нахмурився.

Тіні були темні, але не настільки. Швидко облишивши всю обережність він поспішив уперед, до маленької групи, що досі залишалася там. Але на той час, коли він дістався центра платформи, де вони зібралися, там уже нікого не було, і він спантеличено вертівся навколо себе посеред великого, темного, безладного залізничного вокзалу.