Довге темне передвечір'я душі

Розділ 21

Впродовж хвилини Дірк нерухомо сидів у машині в кількох метрах від вхідних дверей до свого дому. Він думав про те, яким має бути його наступний хід. Він схилявся до маленького й обережного. Переляканий орел — останнє, з чим він хотів зараз мати справу.

Дірк уважно спостерігав за птахом. Той стояв міцно тримаючись кігтями за край кам'яної сходинки, в його поставі була зухвала величність. Час від часу він чистив своє пір'я або пильно дивився ліворуч і праворуч уздовж вулиці, стурбовано шкрябаючи великими кігтями по каменю. Дірка дуже захоплювали розмір птиці, її оперення й загальне відчуття пристосованості до польотів, але коли детектив питав себе, чи подобається йому, як світло вуличного ліхтаря відблискує на великих прозорих очах або на величезному гаку дзьоба, він мав визнати, що ні.

Цей дзьоб був страхітливою зброєю.

Таким дзьобом можна налякати будь-яку тварину, навіть ту, яка вже мертва, тушкована й лежить у бляшанці. Кігті, судячи з їхнього вигляду, були здатні розірвати невеличкий автомобіль. І все це сиділо й чекало на порозі будинку Дірка, кидаючи вздовж вулиці погляд, який був одночасно значущим і недобрим.

Дірк подумав, чи не поїхати йому звідси й не залишити країну? У нього є паспорт? Ні. Вдома залишився. Паспорт був за дверима, які були за орлом, десь у якійсь шухляді або ж, імовірніше, загубився.

Він міг продати будинок. Кількість ріелтерів у цьому районі стрімко наближалася до кількості будинків. Один з них міг би прийти й розібратися з будинком. А Дірка цей будинок уже дістав своїми холодильниками, дикою фауною та непоправним внесенням адреси у списки розсилки American Express.

«А ще можна, — подумав він, злегка здригнувшись, — просто піти й дізнатися, що цьому орлові потрібно». Дійсно, що йому треба? Пацюка, напевно, або цуцика. А у Дірка вдома, наскільки він пам'ятав, були тільки рисові пластівці та старий кекс, а такими стравами цього володаря неба навряд чи спокусиш. Дірку здалося, що на кігтях птаха є свіжа запекла кров, але він упевнено наказав собі не верзти дурниць.

Йому доведеться просто піти й стати перед цією істотою; пояснити їй, що пацюки в нього скінчилися, а тоді чекати на наслідки.

Тихо, невимовно тихо він відчинив двері машини й вислизнув з неї, не підводячи голову. Він визирнув на птаха з-за капота автомобіля. Птах не ворухнувся. Тобто, він не залишив цей район. Він досі дивився навколо себе то туди, то сюди, напевно, знаходячись у стані бойової готовності. Дірк не знав, у якому далекому гнізді ця тварюка навчилася впізнавати скрип петель дверей «Ягуара», але цей звук безумовно привернув її увагу.

Дірк обережно крався, ховаючись за рядком автомобілів, які не дозволили йому припаркуватися прямо навпроти свого будинку. Через кілька секунд його від дивовижної істоти відділяв лише маленький синій «Рено».

Що далі?

Він міг просто встати й показати себе. Це все одно, що сказати: «Ось я, роби зі мною, що хочеш». І що б за цим не трапилося, «Рено», напевно, витримає.

Втім, завжди залишалася можливість, що орел зрадіє, побачивши його, що все його пікірування на Дірка було лише способом виразити дружню приязнь. Це, звісно, якщо це взагалі той самий орел. Втім, радше за все, це був той самий, бо на думку Дірка кількість золотистих орлів, що літали в Північному Лондоні, була досить обмеженою.

А може він умостився на його ґанку абсолютно випадково, просто вирішив трохи перевести подих перед тим, як знов носитися по небу, переслідуючи те, що зазвичай орли там переслідують?

Дірк зрозумів, що якими б не були причини дивної поведінки орла, зараз настав час просто ризикнути. Він зібрав свою волю в кулак, глибоку вдихнув і підвівся з-за «Рено», наче привид, що повстав з глибин.

Орел тієї миті дивився в інший бік і минула секунда або навіть більше, перш ніж він знову подивився вперед і побачив детектива, а тоді відразу голосно крякнув і відсахнувся на кілька сантиметрів, неабияк збентеживши цим Дірка. Потім птах кілька разів швидко кліпнув очима й набрав дивного зухвалого вигляду, про який Дірк не знав, що й думати.

Дірк зачекав секунду або дві, доки хвилювання минуло й ситуація знову стала стабільною, а потім обережно зробив крок, обходячи «Рено» спереду. Повітря стривожили кілька тихих, питальних, схожих на каркання звуків, а через секунду Дірк збагнув, що ці звуки видав він сам, тому змусив себе зупинитися. Він мав справу з орлом, а не з хвилястим папужкою.

І саме цієї миті він припустився помилки.

Забивши голову по самі вінця думками про орлів, про можливі наміри орлів і про численні відмінності, що мають бути між орлами та маленькими кошенятами, він недостатньо зосередився на своїх рухах, коли ступав з дороги на слизький від нещодавньої мжички тротуар. Рухаючи вперед ногою, що була ззаду, він зачепився за бампер авто, похитнувся, послизнувся, а потім зробив те, чого з незнайомим орлом не можна робити: розпростерши руки, полетів стрімголов на нього.

Реакція орла була миттєва.

Не вагаючись ані секунди, він спритно відскочив убік, звільнивши Діркові на ґанку місце для жорсткого приземлення. А потім подивився на нього зверху вниз із таким докором, від якого інша людина могла би здригнутися; якщо б подивилася вгору, звісно.

Дірк застогнав.

Він зазнав удару ребром сходинки по скроні, і як на його думку, цього вечора він міг би без цього обійтися. Кілька секунд він лежав і важко дихав, зрештою важко перевернувся, тримаючись однією рукою за потилицю, а іншою за ніс, а тоді боязко подивився на великого птаха, гірко міркуючи над тим, що йому за таких обставин робити.

Коли стало зрозуміло, що наразі орел йому нічим не загрожує, а лише дивиться на нього, глузливо кліпаючи очима, Дірк сів, а потім повільно підвівся на ноги й спробував стерти з плаща частину бруду. Понишпоривши в кишенях, він знайшов ключ і відпер дверний замок, який сидів у своєму місці дещо непевно. Дірк чекав, що орел робитиме далі.

Зашарудівши крилами, той застрибнув на поріг, а потім стрибнув у передпокій. Він подивився навколо й здалося, що погляд у нього дещо гидливий. Дірк не знав, чого саме орел очікував від людського передпокою, але мав собі зізнатися, що така реакція на його житло була не тільки в орла. Безлад був не такий вже й великий, але була в ньому певна похмурість, що погано впливала на відвідувачів, і орла це, схоже, теж не обминуло.

Дірк підняв великий плоский конверт, що лежав на килимку перед дверима, зазирнув у нього, щоб переконатися, що це саме те, що він думає, а потім помітив, що на стіні не вистачає картини. Картина була не дуже гарна, просто маленька японська гравюра, яку він знайшов у провулку Кемден Песседж, і яка йому подобалася, але найголовнішим було те, що вона зникла. На стіні залишився лише гак. А ще він помітив, що немає одного з крісел.

Раптово збагнувши, про що це може казати, він поспішив до кухні. Багато з його кухонного знаряддя було відсутнім. Підставка з ножами «Sabatier», кухонний комбайн і магнітола — всі вони зникли, але ж зате тепер у нього був новий холодильник! Його, вочевидь, принесли посіпаки Ноббі Пакстона, тож Дірк тепер просто складе, як завжди, список.

Тим не менш, тепер у нього був новий холодильник, і це було значним покращенням. Здавалося, що атмосфера в кухні стала набагато легшою. Напруга спала. У повітрі було нове відчуття легкості й жвавості, під впливом яких навіть стос старих коробок з-під піци тепер, здавалося, похилився досить безтурботно, а не гнітюче, як раніше.

Дірк радісно відчинив двері нового холодильника й задоволено виявив, що всередині абсолютно пусто. Внутрішня лампочка освітила ідеально чисті блакитно-білі стіни й блискучі хромовані полиці. Холодильник Діркові так сподобався, що він відразу вирішив залишити його саме таким. Він не буде нічого туди класти. Нехай їжа псується на видноті.

Добре. Він знову зачинив його.

Хрипкий скрик і хлопання крил позаду нагадали йому, що в нього гість. Озирнувшись, він побачив, що птах суворо дивиться на нього, всівшись на кухонний стіл.

Тепер, коли він трохи звик до тварини й не зазнавав від неї агресивних нападів, яких очікував раніше, вона здавалася не такою страшною. Орел все одно був досить величенький, але вже, напевно, трохи звичайнішого розміру, ніж Діркові здавалося спочатку. Трохи розслабившись, Дірк зняв з голови капелюх, стягнув з себе плащ і повісив їх на стільці.

Цієї миті орел, напевно, вирішив, що Дірк його сприймає неправильно, й зрушив у його бік один зі своїх кігтів. З раптовою тривогою Дірк помітив, що на кігтях птаха дійсно було щось дуже схоже на засохлу кров. Він квапливо позадкував від птиці. Тоді орел випростався на своїх лапах у повний зріст і почав розводити в сторони крила, дедалі ширше, повільно махаючи ними й нахиляючись уперед, щоб зберегти рівновагу. Дірк зробив те єдине, що за таких обставин спало йому на думку: чкурнув із кухні, грюкнув за собою дверима й підпер їх столом.

За дверима миттєво здійнялася жахлива какофонія з вереску, дряпання й глухих ударів. Дірк сів, притулившись спиною до стола, важко дихаючи й намагаючись заспокоїтися, а через якийсь час почав перейматися тим, чим у цей час займався птах. Було таке враження, що орел намагається пробити з розгону двері. Кожні кілька секунд повторювалося одне й те саме: спочатку сильні змахи крил, потім шурхіт повітря, а потім жахливий удар з тріском. Дірк не вірив, що птах зможе здолати двері, але боявся, що той уб’ється, намагаючись зробити це. Було таке враження, що ця істота шаленіла, що вона була чимось роздратована, але чим саме — Дірк не мав жодної гадки. Він спробував заспокоїти себе й думати чітко; прийняти рішення, що йому робити далі.

Можна зателефонувати Кейт і спитати, чи все з нею гаразд. Вжу-ух, бам! Йому треба нарешті відкрити конверт, який він носить із собою вже цілий день, і з'ясувати, що в ньому. Вжу-ух, бам! Для цього йому потрібний гострий ніж. Вжу-ух, бам! І тоді в його голові дуже швидкою послідовністю почали з’являтися дуже неприємні думки.

Вжу-ух, бам! По-перше, єдині гострі ножі в усьому будинку, якщо їх не поцупили вантажники Ноббі, були на кухні. Вжу-ух, бам! Само по собі це було ще не дуже страшно, бо він, напевно, зможе знайти їм якусь заміну. Вжу-ух, бам! Друга думка була про те, що сам конверт лежав у кишені плаща, який залишився висіти на спинці стільця на кухні. Вжу-ух, бам! Третя думка була дуже схожа на другу, але стосувалася місця розташування того папірця, на якому був записаний номер телефону Кейт. Вжу-ух, бам! О Боже. Вжу-ух, бам!

Дірк почав відчувати дуже сильну втому від перебігу цього дня. Його глибоко турбувало відчуття насування великої катастрофи, але він досі не міг розібратися, на чому воно було засноване. Вжу-ух, бам! Що ж, він знав, що йому треба тепер зробити… Вжу-ух, бам!…тож немає жодного сенсу відкладати це.

Він тихо відсунув стіл від дверей. Вжу-у-ух… Він пригнувся й різко розчинив двері, вправно прослизнув під орлом, який промчав у передпокій і зіткнувся зі стіною. Дірк зачинив двері зсередини кухні, зняв зі спинки стільця плащ і підпер стільцем ручку дверей. Вжу-ух, бам! Шкода, заподіяна дверям з цього боку, була значною й разючою, і Дірк почав серйозно перейматися тим, яким було психічне здоров’я птаха, судячи з його поведінки, або ж яким психічне здоров’я птаха стане, якщо той найближчим часом не змінить свою поведінку. Вжу-ух… шкряб… Цієї миті така сама думка, напевно, спала й птахові, бо після короткої метушні, що супроводжувалася вереском і дряпанням дверей кігтями, настало сердите напружене мовчання, яке приблизно через хвилину почало лякати ще сильніше, ніж удари головою.

Діркові стало цікаво, що птах замислив.

Він наблизився до дверей і обережно й тихесенько трохи зсунув стілець так, щоб можна було глянути в замкову щілину. Він сів навпочіпки й визирнув. Спочатку йому здалося, що нічого не видно, що замкова щілина чимось затулена. Але раптові мерехтіння й блиск по інший бік щілини виявили жахливу правду: орел теж притулив око до замкової щілини й спостерігав за Дірком. Дірк від несподіванки мало не впав на спину, але втримався й швидко позадкував звідти, відчуваючи жах і огиду.

Це надзвичайно розумна поведінка, як для орла, хіба не так? Хіба не так? Як йому це з'ясувати? Дірк не міг згадати жодного орнітолога. Усі його довідники були в інших кімнатах будинку, а він сумнівався, що зможе безкарно скористатися тим самим фокусом, маючи справу з орлом, який знав про справжнє призначення замкової щілини.

Дірк підійшов до мийки і взяв там кілька паперових рушників. Згорнувши грудкою, він намочив їх під краном і приклав до скривавленого чола, яке вже непогано набрякло, а потім до носа, який досі болів і досі вражав своїм розміром. Може, цей орел був дуже делікатною натурою, і вигляд сильно забитого Діркового обличчя справив на нього настільки погане враження, що він збожеволів? Дірк зітхнув і сів.

Коли він спробував зателефонувати Кейт, замість неї слухавку взяв її автовідповідач. Дуже чемним голосом, який належав Кейт, апарат поставив Дірка до відома, що той може залишити своє повідомлення після гудка, але попередив, що вона їх майже ніколи не слухає, а тому краще поговорити з нею безпосередньо, а цього він зробити не може, бо її зараз немає вдома, тож краще йому трохи згодом спробувати ще раз.

«Дуже дякую», — подумав він, коли клав слухавку.

Він зрозумів, що правда була така: він весь день намагався відкласти відкривання конверта тому, що боявся того, що може знайти в ньому. Його лякала не сама ідея, хоча продаж чоловіком своєї душі зеленоокому чоловікові з косою (а всі обставини вказували саме на це) — це дійсно страшно. Але ще його надзвичайно гнітило те, що цей чоловік продав свою душу зеленоокому чоловікові з косою в обмін на долю від гонорару за успішну платівку.

Бо на перший погляд усе відбулося саме так. Чи ні?

Дірк взяв інший конверт — той, що чекав на нього на килимку біля дверей, доставлений кур'єром з великої лондонської книгарні, в якій Дірк мав обліковий запис. Він вийняв його вміст, що складався з примірника нот «Гарячої картоплини», написаної Коліном Пейнтоном, Філом Малвіллом і Джефом Енсті. Слова пісні були досить прості. Вони забезпечували ритм і просте відчуття загрози й брутальної веселості, що були властиві минулому літу. Слова були такі:

Гаряча Картоплина,

Не бери її, не бери, не бери, не бери.

Мерщій передай, передай, передай.

Щоб не спійматись, спійматись, спійматись.

Віддай кому-небудь. Кому? Будь-кому.

Коли настане час, краще її не мати.

Кажу, коли настане час, краще її не мати.

Це Гаряча Картоплина.

І так далі. Два члени гурту кидали один одному ці повторювані фрази, драм-машина гамселила дедалі сильніше, і на все це був відео-кліп із танцями.

І це й усе, що мало бути? Теж мені! Гарний будинок на Лаптон-Стріт з покритою поліуретаном підлогою й зіпсованим шлюбом? Це ж треба, як усе змінилося з великих часів Фауста й Мефістофеля, коли чоловік за ціну своєї душі міг отримати все знання Всесвіту, досягти всіх своїх амбіцій і отримати всі насолоди для плоті. А тепер можна було сподіватися лише на гонорар за кілька платівок, кілька модних меблів, дрібничку-прикрасу для стіни у ванній кімнаті, а потім вжик — і голови немає.

То що саме було предметом угоди? Чим був цей контракт-картоплина? Хто що отримував і за що?

Дірк понишпорив у шухляді, вийняв звідти ніж для хліба, знову всівся, вийняв з кишені плаща конверт і розітнув злиплі шари скотчу, що не давали йому розкритися.

З конверта випав товстий стос паперів.