Довге темне передвечір'я душі

Розділ 14

Приблизно через півгодини кремезний чолов'яга з місцевої станції технічного обслуговування приїхав на пікапі з буксирним тросом і сином. Оглянувши ситуацію, він відіслав свого сина розбиратися з іншим випадком, прив'язав буксирний трос до зламаної машини Кейт і потягнув її до свого гаража.

Хвилину або дві Кейт мовчала, а потім сказала:

— Якби я не була американка, він би цього не зробив.

Він порекомендував їм маленький місцевий паб, сказавши, що згодом приїде туди та знайде їх, коли завершить діагностування «Сітроена». Оскільки Дірків «Ягуар» утратив лише правий передній індикатор повороту, а Дірк наполягав на тому, що праворуч він майже ніколи не повертає, коротку відстань до пабу вони проїхали. Неохоче сідаючи в машину Дірка, Кейт знайшла там книгу Говарда Белла, яку Дірк поцупив у Саллі Міллз у кав'ярні, й відразу взялася читати її. Кілька хвилин по тому, коли вони заходили в паб, вона досі намагалася зрозуміти, чи читала вона вже цю книгу, чи ні.

Цей паб поєднував у собі всі традиційні англійські риси: латунні прикраси, ламінат, похмурість. Голос Майкла Джексона від сусідньої барної стійки змішувався з тужливим голосом скломийної машини біля цієї стійки, і разом вони створюючи звукову атмосферу, що ідеально пасувала до тьмяності старої фарби.

Дірк купив собі та Кейт напої, і вони сіли разом за знайдений нею маленький кутовий столик, що був удалині від жирної, футболкової ворожості барної стійки.

— Я її вже читала, — оголосила вона, прогортавши більшу частину сторінок книжки «Біжи щодуху». — Принаймні, я починала її і прочитала перші кілька розділів. Це близько двох місяців тому було. Не знаю, чому я досі читаю його книги, адже цілком зрозуміло, що його редактор цього не робить, — вона подивилася на Дірка. — Ніколи б не подумала, що вам таке подобається. Хоч я вас і не довго знаю.

— Не подобається, — сказав Дірк. — Я її… взяв помилково.

— Усі так кажуть, — відповіла Кейт. — Раніше він писав досить непогано, — додала вона, — якщо вам таке подобається. Мій брат працює у видавництві в Нью-Йорку й каже, що Говард Белл зараз став дуже дивний. У мене таке враження, що вони всі трохи бояться його, а йому це радше подобається. Принаймні, нікому не вистачає сміливості сказати йому, що краще викинути розділи з десятого по двадцять сьомий включно. А також усе те, що він написав про цапа. Є припущення, що він продає так багато книг завдяки тому, що їх ніхто ніколи не читає. Якби всі, хто їх купує, читали їх, вони б не стали купувати наступну, і його кар'єрі настав би кінець.

Вона відштовхнула книгу від себе.

— Отже, — сказала вона. — Ви дуже розумно розповіли мені, навіщо я їздила до Вудсгеду, але не розповіли мені про те, навіщо туди їхали ви.

Дірк знизав плечима.

— Щоб подивитися, який він, — стримано сказав він.

— Та невже? Що ж, я збережу ваш час. Там просто жахливо.

— Опишіть його. Взагалі-то, почніть з аеропорту.

Кейт зробила великий ковток «кривавої Мері» і якийсь час мовчала, чекаючи, поки горілка всередині неї прокладе собі шлях.

— Ви хочете почути і про аеропорт? — зрештою спитала вона.

— Так.

Кейт допила свій напій.

— Тоді мені потрібна добавка, — сказала вона й штовхнула йому пустий келих.

Дірк мужньо витримав спілкування з барменом і за дві хвилини повернувся до Кейт із новим келихом.

— Добре, — сказала Кейт. — Я розпочну з кішки.

— З якої кішки?

— З кішки, доглянути за якою замість мене довелося просити сусідку.

— Яку сусідку?

— Ту, що померла.

— Зрозуміло, — сказав Дірк. — Знаєте що? Може мені краще заткнути пельку й дозволити говорити вам?

— Так, — сказала Кейт, — це було б чудово.

Кейт розповіла про події останніх кількох днів (принаймні тих, впродовж яких вона була притомна), а потім перейшла до своїх вражень від Вудсгеду.

Попри огиду, з якою вона його змальовувала, Діркові ця лікарня здалася саме таким місцем, куди б він залюбки пішов на пенсію; якщо можна, то завтра. Цей заклад поєднував у собі захопленість нез'ясовним, а такий гріх був і в нього (він міг думати про це захоплення виключно як про гріх і іноді лаявся на нього, як наркоман на наркотик) з розпещеним сибаритством, яке було гріхом, який він прагнув пізнати, але не мав на це грошей.

Зрештою Кейт розповіла про моторошну зустріч із паном Одвіном і його огидним посіпакою, і почувши це Дірк нахмурився й на хвилину замовкнув. Значна частина цієї хвилини була присвячена внутрішній боротьбі щодо того, чи не запалити йому сигарету. Нещодавно він відмовився від них, тому ця внутрішня боротьба траплялася регулярно, і він її регулярно програвав, іноді навіть не помічаючи цього. Він тріумфально прийняв рішення, що цього разу не палитиме, й відразу запалив. Для того, щоб вийняти з містких кишень свого плаща запальничку, спочатку йому довелося вийняти звідти конверт із ванної кімнати Джефрі Енсті. Він поклав його на стіл біля книги й запалив сигарету.

— Ця дівчина-реєстраторка в аеропорті… — зрештою сказав він.

— Вона мене мало з розуму не звела, — відразу підхопила Кейт. — Вона просто механічно виконувала свої обов'язки наче якась байдужа машина. Не слухала, не думала. Не знаю, де вони її знайшли.

— Раніше вона була моєю секретаркою, — сказав Дірк. — А тепер і вони не знають, де її знайти.

— О. Вибачте, — відразу сказала Кейт, а потім на мить замислилася.

— Ви, напевно, зараз скажете, що насправді вона була не такою, — продовжила вона. — Що ж, це можливо. Напевно, вона просто відмежувалася від розчарувань своєї роботи. Робота в аеропорті, напевно, робить людей нечутливими. Думаю, я б їй поспівчувала, якщо б сама не була тоді така розчарована. Вибачте, я не знала. То ось про що ви намагалися дізнатися.

Дірк ухильно кивнув.

— Окрім іншого, — сказав він. А потім додав: — Я приватний детектив.

— О? — здивувалася Кейт, а потім збентежилася.

— Вас це непокоїть?

— Просто в мене є знайомий, який грає на контрабасі.

— І що з ним? — сказав Дірк.

— Кожного разу, коли він знайомиться з кимось і неохоче зізнається в цьому, всі йому кажуть одне й те саме, і він через це скаженіє. Вони всі кажуть: «Б'юсь об заклад, що ви хотіли б грати на чомусь меншому». Ніхто ніколи не здогадується, що всі так кажуть. Я просто намагалася вгадати, чи є щось таке, що люди завжди кажуть приватному детективові, щоб і самій не сказати те саме.

— Ні. Насправді зазвичай усі на мить збентежуються, і ви це виконали дуже добре.

— Зрозуміло, — розчаровано сказала Кейт. — То чи є у вас якісь зачіпки… тобто, які-небудь ідеї щодо того, що трапилося з вашою секретаркою?

— Ні, — сказав Дірк, — жодної гадки. Лише нечіткий образ, про який я не можу нічого зрозуміти.

Він замислено смикав у руках сигарету, а потім його погляд знов забрів на стіл і на книжку. Він взяв її в руки й оглянув, думаючи над тим, що могло змусити його поцупити її.

— Я ж навіть не знаю нічого про цього Говарда Белла, — сказав він уголос.

Кейт здивувалася цій раптовій зміні теми, але водночас відчула певне полегшення.

— Я знаю лише те, — говорив Дірк, — що він продає багато книг, і що всі вони мають приблизно такий самий вигляд, як ось ця. Що ще мені треба знати?

— Ну, про нього є кілька досить дивних історій.

— Наприклад?

— Приміром, він їздить по всій Америці й живе в готелях. Ніхто, звісно, не знає подробиць, люди просто отримують рахунки й сплачують за ними. Вони вважають, що їм буде краще, якщо вони нічого не знатимуть. Особливо про курей.

— Про курей? — спитав Дірк. — Яких курей?

— Ну, таке враження, — сказала Кейт тихіше, нахилившись трохи вперед, — що він завжди замовляє у свій готельний номер живих курей.

Дірк нахмурився:

— Навіщо вони йому?

— Ніхто не знає. Ніхто не знає, що з ними потім трапляється. Ніхто їх більше ніколи не бачить, — вона нахилилася ще ближче й сказала ще тихіше: — Жодного пір'ячка.

Дірк подумав, чи не поводився він як безнадійно незайманий і наївний.

— А яка думка людей щодо того, що він з курями робить?

— Ніхто не має щодо цього жодного припущення, — сказала Кейт. — Ніхто не хоче навіть робити якісь припущення. Ніхто нічого не знає.

Вона знизала плечима й знову взяла книгу.

— А ще Девід (це мій брат) каже, що «Говард Белл» — просто ідеальне ім’я для автора бестселерів.

— Справді? — спитав Дірк. — Чому?

— За словами Девіда це перше, на що звертає увагу будь-який видавець, коли знайомиться з новим автором. Не «чи гарно він пише?», не «чи не стане воно хорошим, якщо позбутися всіх цих прикметників?», а «чи гарне й коротке його ім'я?» і «чи його ім'я трохи довше за прізвище?» Розумієте? Вони пишуть величезними срібними літерами «Белл», а «Говард» вміщається трохи вище трохи меншими. Готова торгова марка. Це видавницька магія. Якщо ви маєте таке ім'я, ваше вміння писати стає вже не таким істотним. А у випадку Говарда Белла це дуже важливо. Але якщо його ім’я писати звичайним способом, то воно досить звичайне, як ось тут, бачите?

— Що? — спитав Дірк.

— Ось, на вашому конверті.

— Де? Дайте подивитися.

— Це ж його ім'я, так? Викреслене.

— Отакої, ви маєте рацію, — сказав Дірк, витріщившись на конверт. — Напевно, я його не впізнав через іншу форму літер, ніж на книжці.

— То це щось пов'язане з ним? — спитала Кейт, беручи й розглядаючи конверт.

— Я не знаю напевно, що це, — відповів Дірк. — Якимось чином це пов’язане з контрактом і може бути пов’язаним із платівкою.

— Те, що воно може стосуватися якоїсь платівки, я бачу.

— Звідки ви це бачите? — різко спитав Дірк.

— Ну, ось це ім'я — Денніс Гатч, так? Бачите?

— О, так. Так, бачу, — сказав Дірк, оглядаючи. — Гм, мені це ім'я має бути знайоме?

— Ну, — повільно сказала Кейт, — це залежить від того, живий ви чи ні. Він голова фірми звукозапису «Aries Rising Record Group Holdings». Не такий, звісно, знаменитий, як Папа Римський, але… Ви знаєте, хто такий Папа Римський?

— Так, так, — нетерпляче сказав Дірк, — сивий такий дядько.

— Так, це він. Папа, схоже, єдина знаменитість, якій цей конверт не було адресовано. Ось Стен Дубчек, голова фірми «Дубчек, Дентон, Гейдеґер, Дрейкот». Вони займаються рахунками «ARRGH!»

— Чого?

— «ARRGH!» «Aries Rising Record Group Holdings». Цей контракт приніс агентству цілий статок, — вона подивилася на Дірка. — Ви справляєте враження людини, яка дуже мало знає про індустрію звукозапису або реклами.

— Так, я маю честь бути саме таким, — сказав Дірк, люб'язно вклонившись.

— То яким тоді чином ви пов'язані з цим конвертом?

— Про це я дізнаюсь, коли зможу його відкрити, — сказав Дірк. — У вас є при собі ніж?

Кейт похитала головою.

— А хто такий Джефрі Енсті? — спитала вона. — Це єдине ім'я, яке не викреслено. Це ваш друг?

Дірк трохи зблід і відповів не відразу. Він сказав:

— Та дивна персона, яку ви згадували, «щось бридке у Вудсгеді». Повторіть, що він вам сказав.

— Він сказав «Я теж знаю більше, ніж ви, пані Шехтер», — Кейт спробувала знизати плечима.

Якусь мить Дірк непевно зважував свої думки.

— Я думаю, що існує можливість, — зрештою сказав він, — що ви зараз у небезпеці.

— Ви маєте на увазі, що існує можливість, що на дорозі в мене вріжеться якийсь дурень? Такого штибу небезпека?

— Можливо, навіть гірша.

— Та невже?

— Так.

— І чому ви так вирішили?

— Це мені ще не зовсім зрозуміло, — нахмурившись, відповів Дірк. — Більшість ідей, що наразі спадають мені на думку, є абсолютно неможливими, тому я боюсь ділитися ними. Але це єдині ідеї, що спадають мені.

— Тоді треба шукати інші, — сказала Кейт. — Як там Шерлок Холмс казав? «Після того, як ви виключили все неможливе, те, що залишилося, хоч яким би неймовірним воно не було, має бути істиною».

— Я анітрохи не згоден з ним, — різко сказав Дірк. — Неможливе часто має в собі цільність, якої бракує малоймовірному. Хіба ви не стикалися з начебто раціональними поясненнями, які були чудові з усіх боків, окрім одного — вони безнадійно малоймовірні? І ваш інстинкт каже вам: «Так, але ж він/вона не став/ла б так робити».

— Ну, взагалі-то, таке зі мною було сьогодні, — відповіла Кейт.

— А, так, — сказав Дірк і ляснув долонею по столу, аж келихи підстрибнули, — ваша дівчинка в інвалідному кріслі — чудовий приклад. Припущення, що вона якимось чином приймає вчорашні ціни акцій наче з ефіру є всього лише неможливим, і тому має бути правильним, тому що версія, що вона бере участь у надзвичайно складній містифікації, від якої не отримує ніякого зиску, є безнадійно малоймовірною. Перша версія всього лише припускає, що існують речі, про які ми не знаємо, а Бог мені свідок — таких речей багато. Натомість друга версія суперечить чомусь фундаментальному й людському, про що ми знаємо. А тому нам слід дуже підозріло ставитися до неї та до її показної раціональності.

— Але свою думку ви мені все одно не скажете.

— Ні.

— Чому?

— Тому що вона звучить сміховинно. Але я вважаю, що ви в небезпеці. Я думаю, що ви в жахливій небезпеці.

— Прекрасно. То що ви мені порадите з цим робити? — спитала Кейт, надпивши зі свого другого келиха, який до цієї миті стояв недоторканий.

— Я пропоную вам, — серйозним голосом сказав Дірк, — повернутися до Лондона й провести цю ніч у моєму будинку.

Кейт гучно зареготала, а потім їй довелося шукати серветку, щоб витерти з себе томатний сік.

— Перепрошую, але що в цьому такого смішного? — ображено питав Дірк.

— Просто це найбільш байдужа спроба мене клеїти, яку я коли-небудь чула, — вона посміхнулася йому. — Боюсь, що відповіддю буде рішуче «ні».

На її думку він був цікавий, забавний, ексцентричний, але жахливо непривабливий.

Діркові стало дуже ніяково.

— Здається, відбулося жахливе непорозуміння, — сказав він. — Дозвольте мені пояснити…

Його перебила раптова поява механіка зі станції техобслуговування, який приніс новини щодо автомобіля Кейт.

— Полагодили, — сказав він. — Взагалі-то, там нічого було ремонтувати, крім бампера. Тобто, нічого нового. Той дивний звук, на який ви скаржилися — то двигун. Але він працюватиме. Просто газуйте як слід, відпускайте зчеплення, а потім зачекайте трохи довше, ніж звикли.

Кейт стримано подякувала йому за цю пораду, а потім наполягла на тому, щоб Дірк заплатив чверть вартості ремонту.

Коли вони вийшли на стоянку, Дірк повторив своє прохання, щоб Кейт поїхала з ним, але вона непохитно відповіла, що їй просто треба добре виспатись, і тоді вранці все буде чудово, і вона з усім зможе розібратися.

Дірк наполіг на тому, щоб вони принаймні обмінялися номерами телефонів. Кейт погодилася з цим, взявши натомість з Дірка обіцяння, що той знайде інший шлях до Лондона, аніж сидіти в неї на хвості.

— Будьте дуже обережні, — крикнув їй услід Дірк, коли її машина забуркотіла, рушивши до дороги.

— Добре, — крикнула Кейт. — Якщо трапиться щось неможливе, обіцяю розповісти вам першому.

Впродовж секунди жовті вигини її автомобіля виблискували у світлі, що падало з вікон пабу, контрастуючи з важко навислою сірістю нічного неба, яке скоро поглинуло машину повністю.

Дірк хотів був поїхати за нею, але його машина не заводилася.