Довге темне передвечір'я душі

Розділ 26

Єдиною причиною того, що Кейт не закричала, був тиск повітря, яке мчало всередину її легенів, коли вона неслася в небо.

Коли минуло кілька секунд і запаморочливе прискорення дещо зменшилося, жінка збагнула, що хапає повітря ротом, задихається, в очах пече й течуть такі сльози, що вона майже нічого не бачить, і що в її тілі не залишилося жодного м'яза, який би зараз не белькотів, шокований хвилями зустрічного повітря, що летіли повз неї, смикаючи її за волосся, за одяг, змушуючи її коліна, пальці й зуби стукотіти одне об одного.

Їй доводилося боротися з собою, щоб вгамувати бажання боротися з Тором. З одного боку вона абсолютно точно не хотіла, щоб її відпустили. Що з нею відбувалося, вона не розуміла, але була певна, що не хоче, щоб її зараз відпустили. А з іншого боку, той шок, який наразі зазнавало її тіло, мав жорстоку конкуренцію з боку її лютого обурення тим, що її не сіло не впало потягнули до неба. Як наслідок, пручалася вона досить немічно й сердилася на себе за це. Врешті-решт вона найжалюгіднішим чином притулилася до руки Тора.

Ніч була темна, і Кейт припустила, що це добре, бо завдяки темряві вона не бачить землю. Вогні, цяточки яких вона бачила вдалині то тут, то там, тепер були запаморочливо далеко, але її інстинкти вже не сприймали їх як уособлення землі. Мерехтливі маяки, що сяяли з божевільної будівлі з баштами, які вона побачила за кілька секунд до того, як почалося це неподобство, вже гойдалися десь внизу й віддалялися.

Тор і вона досі злітали.

Вона не могла опиратися, вона не могла нічого сказати. Напевно, якщо б вона спробувала, їй вдалося б укусити руку дурного вайла, але вона обмежила себе лише думками про це, а до справжніх дій не вдавалася.

Повітря було погане, воно дерло її легені. З носу й з очей текло, і через це вона не могла подивитися вперед. Коли ж їй це зрештою вдалося — лише один раз — вона мигцем побачила головку молота, що стрімко мчала крізь темне повітря поперед ними, і Торову руку, що трималася за коротку рукоятку, яку молот тягнув за собою. Другою рукою Тор тримав Кейт за талію. Його сила кидала виклик її уяві, але не послабляла її обурення.

У Кейт з'явилося відчуття, що тепер вони летіли горизонтально, трохи нижче хмар. Час від часу вони налітали на в'язку вологість, і тоді дихати ставало ще важче й огидніше. Вологе повітря було гірке на смак і дуже холодне, волосся Кейт геть промокло й прилипло до її обличчя.

Вона думала, що цей холод обов'язково вб'є її, а ще через якийсь час була певна, що починає непритомніти. Потім вона збагнула, що насправді намагається знепритомніти, але в неї не виходить. Але час перетворився на сірість, і Кейт уже майже не відчувала, скільки його спливає.

Зрештою вона почала відчувати, що вони сповільнюються й починають опускатися. Це призвело до нових нападів нудоти й відчуття дезорієнтації. Кейт здавалося, що її шлунок повільно викручують, наче білизну, з якої витискають воду.

Повітря ставало дедалі гіршим. Воно пахнуло гірше, ставало більш їдким і в ньому було дедалі більше турбулентностей. Тепер уже не було сумнівів у тому, що вони сповільнювалися, і рух ставав дедалі складнішим. Молот указував униз, він уже не мчав стрімголов, а вибирав дорогу.

Вони спускалися далі, долаючи густі хмари, що вирували навколо них, і зрештою їй почало здаватися, що вони мали вже опуститися до самої землі.

Їхня швидкість настільки зменшилася, що Кейт уже могла дивитися вперед, але повітря було таке їдке, що вона змогла подивитися лише мигцем. І саме під час цього погляду Тор відпустив свій молот. Вона не могла повірити в це. Він відпустив його менш ніж на секунду, просто для того, щоб ухопити його зручніше, і тепер їх не тягнуло за молотом, тепер вони висіли на його рукоятці, а він повільно летів уперед. Переміщаючи свою вагу в нову позу, Тор підсадив Кейт вище — ніби шкарпетку поправив.

Вони летіли вниз, нижче й нижче. Тепер зустрічний вітер доносив до них ревіння та плескіт хвиль, що розбивалися об берег, і раптом Тор уже біг, скакав по кам'янисто-піщаній пустощі, перестрибував жмутки трави, а зрештою, ще кілька разів гупнувши ногами, зупинився.

Вони стояли й хиталися, але під ногами в них нарешті була тверда земля.

Нахилившись вперед, Кейт кілька секунд просто дихала. Потім випросталася у весь свій зріст і хотіла була висловити Тору на всю горлянку свої почуття щодо цих подій, аж раптом її охопила тривога через те, де саме вона стояла.

Хоча ніч була темна, вітер, що хльостав її, і його запах казали про те, що десь дуже недалеко було море. Звуки важких ударів хвиль об берег сказали їй, що море знаходиться приблизно під нею, що вони стоять дуже близько до краю скелі. Вона схопилася за руку нестерпного бога, що приніс її сюди, і даремно сподівалася, що зробила йому цим боляче.

Коли її спантеличені почуття почали поступово заспокоюватися, вона помітила, що перед нею поширюється тьмяне світло, і згодом зрозуміла, що це світиться море.

Усе море сяяло, як запалення. Воно ставало посеред ночі дибки, безладно кидалося й билося; несамовите від болю трощило себе на краплі об скелі берега. Море та небо шипіли одне на одного від злості.

Кейт мовчки спостерігала за цим, а потім відчула, що Тор стоїть поруч із нею.

— Я зустрів тебе в аеропорті, — сказав він, заглушаючи голосом вітер. — Я намагався потрапити додому, в Норвегію літаком, — він указав на море. — Я хотів, щоб ти побачила, чому я не міг так прилетіти.

— Де ми? Що це таке? — перелякано спитала Кейт.

— У твоєму світі це Північне море, — сказав Тор і знову відвернувся до суші й пішов, тягнучи за собою по землі молот.

Кейт щільніше загорнулася в мокре пальто й поспішила за ним.

— А чому ти просто не полетів додому так, як ми це щойно зробили, але в нашому світі?

Її лють послабшала, натомість з'явилася турбота про недостатній словниковий запас.

— Я намагався, — відповів Тор, не зупиняючись.

— І що трапилося?

— Я не хочу про це говорити.

— До чого в дідька це все?

— Я про це не говоритиму.

Кейт роздратовано знизала плечима.

— То так усі боги поводяться? — крикнула вона. — Якщо щось непокоїть — просто не розмовляєш про це?

— Торе! Торе! Це ти?

Останню фразу сказав слабкий голос, який до них приніс вітер. Кейт вдивилася в вітер. Крізь темряву з-за невисокого хребта до них наближався, колихаючись, ліхтар.

— Це ти, Торе? — стало видно маленьку стару жінку, яка завзято шкандибала, тримаючи ліхтар над головою. — Я так і подумала, що то був твій молот. Ласкаво прошу! — цвірінькала вона. — Ох, але ж ти прийшов у лиховісні часи. Я саме повісила над вогнем казан і думала випити кухлик чогось гарячого, а згодом, можливо, вбити себе, але потім сказала собі: «Потерпи ще кілька днів, Тсуліва… Тсувіла… Свулі… Тсулівансіс». Коли я сама з собою розмовляю, я ніколи не можу своє ім'я правильно сказати, і це бісить невимовно; ти мене, звісно, розумієш, бо ти ж розумний хлопчик, я завжди так казала, попри те, що казали інші, тож я сказала собі: «Тсулівансіс, зачекай, може хтось прийде, а якщо не прийде — ну, тоді вже можна буде подумати про те, щоб накласти на себе руки». І подивіться! З'явився ти! О, я дуже, дуже тобі рада! Я бачу, ти приніс із собою подружку. Познайомиш мене з нею? Вітаю, люба, вітаю! Мене звати Тсулівансіс і мене не образить, якщо ви будете затинатися, звертаючись до мене.

— Я… Мене… Звати… Кейт, — геть спантеличено сказала Кейт.

— Так, думаю, я не ображатимусь, — різко сказала стара жінка. — Що ж, ходімо, якщо ви йдете. Якщо ви збираєтеся всю ніч стирчати тут, то я краще вб'ю себе відразу, а чай ви тоді самі собі зробите, коли захочете. Ходімо!

Вона хутко пішла вперед, і буквально через кілька метрів вони дійшли до жахливої старезної халабуди з глини й дерева, яка мала такий вигляд, ніби почала була розвалюватися, але на півдорозі застрягла. Кейт глянула на Тора, сподіваючись побачити на його обличчі хоч якусь реакцію на те, що відбувалося, але він заглибився у свої думки, якими вочевидь не мав наміру ділитися. Але їй здалося, що рухався він тепер інакше. За весь час їхнього короткого знайомства їй завжди здавалося, що він постійно бореться з якимось внутрішнім стриманим гнівом, але тепер це начебто послабшало. Не зникло, а просто послабшало. Перед входом до халупи Тсулівансіс він відійшов убік, даючи їй дорогу, й жестом запросив заходити. Сам він зайшов через кілька секунд після неї, незграбно нахилившись і зупинившись на мить надворі, щоб огледіти краєвид.

Усередині було тісно. Замість ліжка були кілька дощок із соломою, над вогнищем булькотів казан, а в кутку стояла скриня, на якій можна було сидіти.

— А ось це той ніж, яким я хотіла скористатися, бачите? — метушилася Тсулівансіс. — Саме нагострила його гарненько, дивіться. Якщо його каменем почовгати, він дуже гострий стає, і я подумала, що ось тут буде непогане для нього місце, бачите? Ось тут, на стіні, якщо його встромити держаком у цю тріщину, він там добре триматиметься, а тоді просто гоп! — і кинутися на нього. Гоп! Розумієте? Може, його краще встромити трохи нижче, як ви думаєте, люба? Ви на таких речах знаєтеся?

Намагаючись говорити спокійно й зважено, Кейт пояснила, що не знається.

— Тсулівансіс, — сказав Тор, — ми прийшли не гостювати, а… Тсулі, поклади, будь ласка, ніж.

Тсулівансіс стояла й дивилася на них досить життєрадісно, але водночас тримала в руці ніж із великим важким лезом, який був націлений на зап'ястя іншої руки.

— Не зважайте на мене, любі, — сказала вона. — У мене все гаразд. Просто я можу будь-якої хвилини покінчити з собою. Залюбки. Ці часи — не ті, в які варто жити. Ні, ні. А ви йдіть і будьте щасливі. Я не хочу псувати ваше щастя своїми криками. Коли ви підете, я впораюся з ножем майже беззвучно.

Кинувши їм цей виклик, вона стояла й тремтіла.

Обережно, майже лагідно, Тор забрав з її тремтячої руки ніж. Залишившись без нього, стара жінка наче обвисла, удавана бравада залишила її. Вона всілася на своїй скрині. Тор присів перед нею, повільно притягнув до себе й обійняв. Вона неначе повільно оживала й зрештою відштовхнула його від себе, кажучи, щоб він не поводився як дурень, а потім нарочито розправила своє безнадійно рване й брудне чорне плаття.

Опанувавши себе як слід, вона знову звернула увагу на Кейт, оглянула її від голови до п'ят.

— А ви смертна, люба? — спитала вона зрештою.

— Ну… так, — сказала Кейт.

— Це видно з вашого дивного одягу. О, так. Що ж, тепер ви знаєте, який вигляд має світ з іншого боку, так, люба? Яка ваша думка про нього?

Кейт пояснила, що вона поки що не знає, що думати. Тор сів на підлогу, притулив велику голову потилицею до стіни й примружив очі. Кейт здавалося, що він готує себе до чогось.

— Були часи, коли не було великих відмінностей, — продовжувала стара жінка. — Раніше тут було чудово, знаєте, просто чудово. Йшли на певні поступки один одному. Були, звісно, й жахливі сварки, жахливі бійки, але насправді все було чудово. А тепер? — вона втомлено зітхнула й змела рукою щось зі стіни.

— О, все погано, — сказала вона, — все дуже погано. Розумієте, все на все впливає. Наш світ впливає на ваш світ, ваш світ впливає на наш світ. Іноді дуже важко зрозуміти, у чому полягає цей вплив. І любити ці впливи часто теж дуже важко. Тепер вони здебільшого важкі й погані. Але наші світи багато в чому так сильно схожі. Там, де у вашому світі є будівля, там і у нас є споруда. Може це буде невеличкий брудний пагорб, або вулик, або хатинка на кшталт моєї. Можливо, це буде щось величніше, але щось обов'язково буде. Торе, любий, з тобою все гаразд?

Бог Грому заплющив очі й кивнув. Його лікті спиралися на коліна. Рвані стрічки з нічної сорочки Кейт, якими від обмотав ліву руку, намокли й послабли. Він ліниво зняв їх.

— І там, де чомусь як слід не дали ради у вашому світі, — продовжувала белькотіти стара, — скоріше за все і в нашому воно з'явиться. Ніщо не зникає. Жодна прихована провина. Жодна невисловлена думка. Воно може стати в нашому світі новим могутнім богом, або ж просто гнусом, але обов’язково тут з’явиться. Зараз це частіше гнус, ніж новий могутній бог. О, зараз набагато більше гнусу й набагато менше безсмертних богів, ніж було колись.

— Як може ставати менше безсмертних богів? — спитала Кейт. — Я не хочу бути педантичною, але…

— Ну, люба, безсмертність буває різна. Тобто, якщо я закріплю цей ніж як слід, а потім кинуся на нього, розігнавшись, от тоді побачимо, хто безсмертний, а хто ні.

— Тсулі… — не розплющуючи очі застережив Тор.

— Один за одним ми йдемо. Йдемо, Торе. Ти один з небагатьох, кому не байдуже. Досить мало залишилося тих, хто встояв перед алкоголізмом і онксом.

— А що це? Якась хвороба? — спитала Кейт.

Вона знов починала сердитися. Після того, як її витягли проти волі з квартири й протягли на держаку молота через усю східну Англію, її ще й залишили спілкуватися з божевільною жінкою, що мала схильність до самогубства, а сам Тор тим часом просто сидів, його все влаштовувало, а вона мала докладати зусиль, які вона не мала настрою докладати.

— Онкс — це така недуга, люба, від якої страждають лише боги. Це означає, що ти більше не можеш терпіти буття богом, тому воно буває тільки в богів.

— Зрозуміло.

— На останній стадії просто лягаєш на землю і якийсь час по тому з твоєї голови виростає дерево, й на тому кінець. Ти знову єднаєшся з землею, просочуєшся в її кишки, течеш по її артеріях і зрештою виходиш на поверхню величним потоком чистої води, а потім у тебе скоріше за все зіллють багато хімічних відходів. У наші часи погано бути богом, навіть мертвим.

— Що ж, — сказала вона, поплескавши по колінах. Вона подивилася на Тора, а той розплющив очі, але виключно для того, щоб розглядати суглоби та кінчики своїх пальців. — Що ж, я чула, що в тебе на цю ніч призначено побачення, Торе.

— Гм, — буркнув Тор, не ворухнувшись.

— Я чула, що ти скликав Вальгаллу заради Години Виклику, це так?

— Гм, — сказав Тор.

— Година Виклику, гм? Що ж, я знаю, що стосунки між тобою і твоїм батьком давно не були добрі. Гм?

Тор ніяк не реагував. Він нічого не сказав.

— Той вирок з Уельсом я вважала жахливим, — продовжувала Тсулівансіс. — Не знаю, чому ти стерпів його. Я, звісно, розумію, що він твій батько і батько всіх, а це все дещо ускладнює. Але ж Одін, Одін… я знаю його так давно. Ти знаєш, що він колись уклав угоду: пожертвував одним зі своїх очей, щоб отримати мудрість? Авжеж, ти знаєш про це, любий, адже він твій батько. Я завжди казала, що він має опротестувати ту угоду й вимагати повернення свого ока. Ти розумієш, що я хочу цим сказати? А ще цей жахливий Лай Дак. Його треба стерегтися, Торе, дуже стерегтися. Що ж, напевно, вранці я про все почую, так?

Не відриваючи спину від стіни Тор підвівся. Він лагідно взяв стару жінку за руки й злегка усміхнувся, але нічого не сказав. Легким рухом голови він дав знати Кейт, що вони йдуть. Оскільки вона нічого не хотіла так сильно, як піти звідси, вона придушила в собі спокусу сказати «Та невже» й здійняти скандал через те, що з нею так поводяться. Вона смиренно ввічливо попрощалася зі старою жінкою й вийшла в похмуру ніч. Тор вийшов за нею.

Вона склала руки на грудях і спитала:

— То що? Куди тепер? На які ще веселі вечірки ти мене сьогодні відведеш?

Тор трохи походив навколо, оглядаючи землю. Він взяв свій молот і зважив його в руці, оцінюючи. Він вдивився в ніч і ліниво двічі змахнув молотом. Потім двічі крутнувся навколо себе, теж не дуже напружуючись. Потім відпустив молот, і той полетів геть, розколов скелю, що стояла в двохстах метрах від них, і відскочив назад. Тор легко спіймав його, підкинув його високо в повітря й знову легко спіймав.

Потім він обернувся до Кейт і вперше подивився їй в очі.

— Хочеш дещо побачити? — спитав він.