Довге темне передвечір'я душі

Розділ 2

Відповідальність намагалися взяти на себе ті самі, що й завжди. Спочатку Ірландська Республіканська Армія, потім Організація Визволення Палестини та газовий департамент. Навіть Британська компанія ядерної енергетики поспішила виступити з заявою, що ситуація під контролем, що таке буває лише один раз на мільйон, що викиду радіоактивних речовин майже не було, і що епіцентр вибуху стане чудовим місцем для пікніків і прогулянок із дітьми… але потім усі вони були змушені визнати, що насправді вони не мали до цього жодного відношення.

Ніякої причини вибуху знайти не вдавалося. Здавалося, що він відбувся спонтанно, з власної волі. Були запропоновані певні пояснення, але більшість із них були просто фразами, які називали проблему іншими словами, керуючись тими самими принципами, що подарували нашому світові «втому металу». Взагалі-то, дуже схожу фразу було винайдено для опису раптового переходу в вибуховий стан деревини, металу, пластику й бетону, а саме «нелінійне катастрофічне структурне роздратування» або ж, як сказав наступного вечора на телебаченні заступник міністра (і ця фраза переслідуватиме його впродовж усієї його кар'єри), «столу реєстраторки до біса остогидло бути там, де він був».

Як завжди під час таких катастрофічних подій, оцінки кількості жертв сильно варіювалися. Почалося з сорока семи загиблих і вісімдесяти дев'яти сильно поранених, потім оцінка збільшилася до шістдесяти трьох загиблих і ста тридцяти поранених, а коли кількість загиблих зросла до ста сімнадцяти, цифри почали перевіряти та зменшувати. За остаточною оцінкою, коли були враховані всі, кого можна було врахувати, кількість загиблих виявилася нульовою. Невелику кількість людей було госпіталізовано з подряпинами, синцями й різними ступенями посттравматичного шоку, але окрім них постраждалих не було, якщо тільки хтось не мав інформацію про чиєсь зникнення.

Це було ще одним непоясненим аспектом цієї справи. Сила вибуху була достатньою для того, щоб залишити від передньої частини Другого Терміналу самі лише уламки, але попри це всім, хто був там на той момент присутній, або дуже пощастило вчасно впасти, або один з великих уламків захистив їх від падіння інших уламків, або ж ударну хвилю вибуху поглинув їхній багаж. Багажу вціліло дуже мало. У Парламенті були висунуті щодо цього певні питання, але не дуже цікаві.

Перш ніж Кейт Шехтер дізналася про все це й узагалі хоча б про щось, що відбувалося навколо неї, минуло два дні. Протягом цього часу вона тихо перебувала у власному світі, в якому, скільки сягало око, її оточували старі валізи зі спогадами про минуле, в яких вона нишпорила з великою цікавістю, а іноді дещо спантеличено. Точніше, приблизно кожна десята з тих валіз містила в собі яскраві, часто болісні або неприємні спогади про її минуле життя, а в інших дев'яти десятих, на подив Кейт, були пінгвіни. Оскільки вона збагнула, що бачить сон, то зрозуміла, що оглядає свій підсвідомий розум. Вона колись чула, ніби вважається, що люди користуються лише приблизно однією десятою свого мозку, і що ніхто не був певний, навіщо потрібні решта дев'ять десятих; але вона безумовно ніколи не чула припущень, що ця решта потрібна для збереження пінгвінів.

Поступово валізи, спогади та пінгвіни ставали нечіткими, білішали, розпливалися, потім перетворилися на білі розпливчасті стіни, а зрештою стали просто стінами, які були просто білими, а точніше жовтувато-зеленого відтінку білого, і вони утворили навколо неї маленьку кімнату.

У кімнаті була напівтемрява. Лампа біля ліжка була ввімкнена, але на найнижчу потужність, тож світло вуличного ліхтаря знайшло собі шлях поміж шторами й відкинуло на протилежну стіну оранжеві візерунки. Кейт почала розрізняти темну фігуру власного тіла, що лежало під світлою ковдрою й білим простирадлом. Якийсь час вона боязко дивилася на нього, переконуючись, що воно виглядає цілим, а потім обережно спробувала поворушити якоюсь його частиною. Вона спробувала праву руку — з нею, начебто, все було гаразд. Боліла й трохи затерпла, але всі пальці рухалися, все здавалося правильної довжини й товщини, гнулося де треба й туди, куди треба.

Свою ліву руку вона з першої спроби не знайшла, на секунду злякалася, але потім виявила, що та лежить у неї на животі й чимось її дратує. Зосередившись ще на секунду або на дві, Кейт дала ладу кільком неприємним відчуттям і збагнула, що до руки бинтом примотано голку. Це її прикро вразило. Від голки звивалася довга тонка прозора трубка, що виблискувала в жовтому світлі вуличного ліхтаря й елегантним завитком звисала з товстого пластикового пакета, який був підвішений на високій металевій підставці. Через цей апарат у голові жінки промайнула послідовність жахливих образів, але придивившись до пакета вона побачила слово «глюкоза». Кейт змусила себе знову заспокоїтися й кілька секунд просто тихо полежала, перш ніж продовжити свою розвідку.

Її грудна клітина здавалася неушкодженою. Забита, торкатися боляче, але ніякого різкого болю, що свідчив би про те, що щось зламано. Її стегна боліли й заклякли, але серйозних ушкоджень не було. Вона напружила м'язи правої ноги, а потім — лівої. Їй здалося, що ліва щиколотка розтягнута.

Іншими словами, сказала вона собі, з нею все гаразд. У такому разі, що вона робить у цій… лікарні, якщо вона правильно впізнала колір фарби?

Вона нетерпляче сіла й одразу на кілька веселих хвилин повернулася до пінгвінів.

Прийшовши до тями знову, вона поставилася до себе обережніше й лежала тихо, почуваючись трохи млосно.

Кейт обережно понишпорила в своїй пам'яті, шукаючи, що з нею сталося. Спогади були темні й розрізнені, вони набігали на неї важкими брудними хвилями, наче Північне море. З цих хвиль виринали грудкуваті речі, які повільно складалися у вигляді аеропорту. Аеропорт був огидний, він болів у її голові, а посеред нього пульсував як мігрень спогад про миттєву зливу світла.

Їй раптом стало очевидно, що в зал реєстрації Другого Терміналу аеропорту Хітроу влучив метеорит. Силуетом посеред спалаху була вдягнута в шубу фігура великого чоловіка, який, напевно, зазнав удару повної сили й був миттєво розпилений на хмарку атомів, які отримали можливість летіти куди їм заманеться. Від цієї думки по її тілу пройшло глибоке жахливе тремтіння. Той чоловік був нестерпний і пихатий, але їй він чимось сподобався. Було в його впертій незговірливості щось дивно шляхетне. А потім Кейт збагнула, що їй, либонь, приємно вважати вперту незговірливість шляхетною тому, що це виправдовувало її власні спроби замовити доставку піци в чужому, ворожому світі, де доставки піци не було. «Шляхетність» було лише одним зі слів, яким можна було назвати галас, який здіймають щодо неминучих проявів життя, але ж були й інші.

Вона відчула раптовий напад страху й самотності, але він швидко минув, після чого вона стала більш зібраною, розслабленою й забажала піти в туалет.

Згідно з її годинником був початок третьої, а згідно з усім іншим це була ніч. Вона, напевно, могла покликати санітарку й дати світові знати про своє повернення. У бічній стіні кімнати було вікно, крізь яке вона бачила темний коридор, де стояли носилки на коліщатках і високий чорний балон з киснем, а більше не було нічого. Там, за вікном, було дуже тихо.

Оглядаючи свою маленьку палату, вона побачила білу фанерну шафу, два стільця зі сталевих трубок і вінілу та білу фанерну тумбочку біля ліжка, на якій стояла маленька миска, в якій лежав банан. По інший бік ліжка стояла її крапельниця. На стіні з того боку ліжка була металева пластина з двома ручками налаштування, а з них висіли старі навушники. А навколо металевої трубки бильця огортався провід, на кінці якого була кнопка; намацавши її, Кейт вирішила не натискати.

З нею все гаразд. Вона сама дасть собі ради.

Повільно, відчуваючи слабке запаморочення, вона підвелася на ліктях і опустила ноги з-під ковдри на холодну на дотик підлогу. Вона відразу збагнула, що їй не слід було цього робити, бо кожна частинка ступень її ніг волала про те, яким був на дотик кожний міліметр підлоги, неначе це був якийсь дивний і страшний предмет, з яким вони досі ніколи не стикалися. Не зважаючи на це, Кейт сіла на краю ліжка й змусила ступні ніг змиритися з тим, що підлога — це те, з чим вони мають жити.

Персонал лікарні вдягнув її в щось велике, мішкувате, смугасте. Оглянувши цей одяг уважніше, вона вирішила, що він не мішкуватий, а дійсно є мішком. Великим мішком з блакитно-білої смугастої бавовни. На спині він був розкритий і впускав холодні нічні протяги. Подоби рукавів прикривали її руки до ліктів. Вона поворушила руками під світлом, оглянула на них шкіру, потерла, пощипала — особливо навколо бинтів, що тримали на місці голку крапельниці. Зазвичай її руки були гнучкі, шкіра — пружна й податлива. Але сьогодні вони були схожі на шматки курятини. Якийсь час вона розгладжувала передпліччя руками, а потім рішуче знову підвела очі.

Кейт простягнула руку, схопилася за стійку крапельниці, і завдяки тому, що стійка хиталася трохи менше, ніж вона, змогла спертися на неї й повільно встати. Вона стояла, її висока струнка фігура тремтіла, а через кілька секунд жінка посунула стійку крапельниці трохи вперед, наче ціпок.

До Норвегії вона не дісталася, але принаймні могла стояти.

Стійка крапельниці котилася на чотирьох маленьких незалежних і примхливих коліщатках, які поводилися як четверо верескливих дітлахів у супермаркеті, але попри це Кейт змогла спрямувати крапельницю поперед себе до дверей. Ходіння посилило запаморочення, але також посилило бажання не здаватися. Кейт дійшла до дверей, відчинила їх, штовхнула поперед себе стійку крапельниці й визирнула в коридор.

Ліворуч від неї коридор закінчувався подвійними дверима з круглими вікнами-ілюмінаторами, а за ними, схоже, було більше приміщення — можливо, палата відкритого типу. Праворуч від неї в коридорі були кілька менших дверей, а трохи далі був різкий поворот. Одні з цих дверей, напевно, мають бути туалетом. Інші? Що ж, це вона з'ясує, поки шукатиме туалет.

Перші двоє дверей виявилися стінними шафами. За третіми дверима ніша була трохи більша, у ній стояв стілець, тож напевно вона вважалася кімнатою, бо більшість людей не захочуть сидіти в шафі — навіть санітарки, яким доводиться робити такі речі, які більшість людей робити не хочуть. Також там були пластикові мензурки, багато напівскам'янілого сухого молока для кави, стара кавоварка — всі вони стояли на маленькому столику, нещадно заливаючи примірник «Івнінг Стендард».

Кейт взяла в руку темну вологу газету й спробувала дізнатися з неї що-небудь про кілька минулих днів. Але через те, що її стан був досить хиткий, а стан газети — липкий і розмоклий, жінці вдалося дізнатися лише те, що ніхто впевнено не знав, що сталося. Серйозно поранених начебто не було, але співробітницю однієї з авіакомпаній досі не могли знайти. Цей інцидент тепер був офіційно визнаний «діянням Бога»[1].

— Молодець, Боже — подумала Кейт.

Вона поклала залишки газети на місце й зачинила ті двері.

За наступними дверима вона знайшла ще одну маленьку бічну палату, схожу на ту, в якій прокинулася. Біля ліжка стояв столик, а на ньому була миска з єдиним бананом.

У ліжку хтось лежав. Вона швидко потягнула двері, щоб зачинити, але недостатньо швидко. На жаль, щось дивне встигло привернути її увагу, але хоча вона й відчула дивність, вона не могла зрозуміти, в чому саме та полягала. Кейт стояла біля майже зачинених дверей, дивилася на них і розуміла, що їй не слід знову зазирати, але вона все одно зазирне.

Кейт обережно знову прочинила двері.

У кімнаті було дуже темно й холодно. Ця холоднеча не давала їй багато сподівань щодо стану того, хто лежав у ліжку. Вона прислухалася. Тиша звучала теж недобре. Це не була тиша здорового глибокого сну; це була тиша, в якій не було нічого, крім тихого звуку далекого автомобільного руху.

Ще якийсь час вона не наважувалася нічого зробити, стояла в дверях, дивилася й слухала. Вона думала про те, який великий той, хто лежить у ліжку, і як йому має бути холодно під однією тонкою ковдрою. Біля ліжка стояв маленький вініловий стілець із ніжками з металевих труб, який було майже не видно під величезною важкою шубою, що висіла на ньому, і Кейт подумала, що цією шубою краще було б накрити того, хто лежав у ліжку.

Зрештою вона тихо та якомога обережніше зайшла в кімнату й підійшла до ліжка. Вона стояла й дивилася на обличчя великого скандинава. Його лице попри те, що воно було холодне, а очі заплющені, неначе злегка супилося, ніби чоловіка досі щось турбувало. Це вразило Кейт, їй це здалося невимовно сумним. За життя цей чоловік справляв таке враження, ніби натрапив на величезні труднощі, що збивали його з пантелику, і що це життя докучало йому, здавалося йому надто незначним, щоб думати про нього.

Кейт вразило, що зовні він здавався анітрохи не пораненим. На його шкірі не було жодної подряпини, вона була груба та здорова; принаймні, ще зовсім недавно. Прискіпливий огляд виявив мережу тонких зморшок, а це казало, що йому було більше, ніж тридцять п'ять років, як вона припустила спочатку. Він міг бути чоловіком за сорок, що мав гарну фізичну форму й стежив за своїм здоров'ям.

Збоку від дверей біля стіни стояло дещо несподіване. Це була велика машина для продажу Кока-Коли. Судячи з усього, вона не мала стояти саме там: до штепсельної розетки вона не була під'єднана, а спереду на ній була наклейка з повідомленням, що апарат тимчасово не працює. Було таке враження, ніби хтось її залишив тут ненавмисно і, можливо, саме зараз намагається згадати, де ж вона стоїть. Її велика червоно-біла нерівна панель оскляніло витріщалася на кімнату й нічого не пояснювала. Єдиним, чим ця машина могла спілкуватися із зовнішнім світом, були щілина, в яку треба було вставляти монети різних номіналів, і отвір, з якого мали б з'являтися різні бляшанки, якби ця машина працювала. А ще біля машини стояла сперта на неї стара кувалда, що теж було дивно.

Слабкість почала долати Кейт, кімната стала потроху обертатися навколо неї, а у валізах її розуму почулося неспокійне шарудіння.

А потім вона збагнула, що це шарудіння не є вигадкою її уяви. У кімнаті точно був якийсь шум: важкий стук, дряпання, приглушене тріпотіння. Шум зростав і стихав, наче вітер, але через свій напівнепритомний стан Кейт не відразу змогла зрозуміти, звідки він лунає. Зрештою її очі зупинилися на шторах. Вона дивилася на них насупленим поглядом п'яниці, що намагається зрозуміти, чому танцюють двері. Звук надходив від штор. Вона непевно підійшла до них і розсунула. Величезний орел, на крилах якого були намальовані кола, грюкав, б'ючись об вікно, зазирав у нього великими жовтими очима й шалено дзьобав скло.

Кейт відсахнулася, розвернулася й спробувала піти з цієї кімнати. У кінці коридору різко розчинилися подвійні двері з ілюмінаторами й з-за них з'явилися двоє людей. Їхні руки простягнулися до неї, бо вона безпорадно заплуталася в крапельниці й почала повільно падати на підлогу.

Коли вони обережно знову клали її в ліжко, вона була непритомна. Непритомною вона була й півгодини по тому, коли неприємно низенька фігура в моторошно довгому білому халаті лікаря прийшла, викотила великого чоловіка на носилках з коліщатками, а через кілька хвилин повернулася по машину для продажу Кока-Коли.

Кейт прокинулася через кілька годин, коли у вікно зазирнуло зимове сонце. День здавався дуже тихим і звичайним, але Кейт досі тремтіла.