Довге темне передвечір'я душі

Розділ 7

Трохи раніше, того самого ранку, на зручній відстані від усіх тих подій і на зручній відстані від вікна з пропорційними розмірами, крізь яке струменілося ранкове світло, на білому ліжку лежав літній одноокий чоловік. Схожа на напівзруйнований намет газета лежала на підлозі, куди її жбурнули дві хвилини тому, невдовзі після того, як годинник, що стояв на столику біля ліжка, показав десяту годину.

Кімната була велика, але обставлена вона була з надто невиразним хорошим смаком, як кімната в дорогій приватній лікарні або клініці; втім, саме цим вона й була — палатою в лікарні Вудсгед, розташованій на власній маленькій, але добре доглянутій ділянці землі на околиці маленького, але добре доглянутого селища в Котсволдсі[4].

Чоловік не спав, і це його не тішило.

Його шкіра була вишукано стара, наче розтягнутий напівпрозорий пергамент, і вишукано покрита цятками. Його витончено слабкі руки лежали, трохи зігнуті, на білих лляних простирадлах і ледь помітно тремтіли.

Його звали по-різному: пан Одвін, Водін, Одін. Він був (і є) богом, більш того, він був найгіршим богом, з яким можна було мати справу — розлюченим богом. Його єдине око палало.

Він сердився через те, про що дізнався з газети, а саме, що інший бог відбився від стада й створював проблеми. У газетах, звісно, так не написали. Там не було «Бог відбився від стада й створив проблеми в аеропорті», там просто був опис підсумкового спустошення, з якого не було зроблено жодного розумного висновку.

Уся стаття залишала бажати кращого в усіх її аспектах: і своєю непереконливістю, що збивала з пантелику, і тим, що не вела ні до чого, і неприпустимою з точки зору газетного бізнесу відсутністю чіткого ставлення автора до проблеми. Була в ній, звісно, таємниця щодо відсутності кривавої бойні, але газети завжди віддають перевагу кривавій бойні, а не якийсь там таємниці.

Одін натомість не мав труднощів із розумінням того, що там відбулося. Для нього там наче всюди було написано «Тор», такими великими літерами, що ніхто, крім бога, не міг цього побачити. Він роздратовано відкинув свою ранкову газету вбік, і тепер намагався зосередитися на вправах з розслаблення, щоб уникнути зайвого хвилювання через усе це. Вправи складалися з вдихів, що робилися певним чином, і видихів, що робилися іншим чином, і це вважалося корисним для його кров'яного тиску, тощо. Річ була не в тому, що він мав померти абощо — ха! — але не було сумніву в тому, що в цей період свого життя — ха! — він вважав за краще не брати нічого близько до серця й берегти себе.

Більш за все він любив спати.

Сон був для нього дуже важливою діяльністю. Йому подобалося спати довго, впродовж великих відрізків часу. Просто переспати ніч з його точки зору означало ставитися до сну несерйозно. Це не значить, що він не любив нічний сон — він не пропустив би його ні за яку ціну — просто Одін не вважав його чимось, що було хоча б наполовину достатнім. Коли була можливість, він любив спати вже о половині на дванадцяту дня, особливо якщо перед цим вдавалося добре повалятися в ліжку вранці. Маленький легкий сніданок і швидка подорож до туалету, поки на його ліжко стелили свіжу постіль — оце й усе, чим він був згодний займатися; і робив він це обережно, щоб не втратити сонливість і не завадити цим полуденній дрімоті. Іноді він був здатний проспати цілий тиждень, і тоді вважав, що добряче виспався. А ще він проспав весь 1986 рік і анітрохи не шкодував про це.

Але з глибоким незадоволенням він розумів, що незабаром йому доведеться встати й здійснити священний і прикрий обов'язок. Священний, бо він був божественний, принаймні пов'язаний з богами, і прикрий через того конкретного бога, якого це стосувалося.

Одін потайки зсунув штори, не користуючись для цього нічим, крім своєї божественної волі. Він важко зітхнув. Йому треба було подумати, до того ж настав час його ранкового візиту до туалету.

Він викликав санітара.

Санітар у просторому зеленому халаті з'явився швидко. Він життєрадісно привітався й почав метушитися, шукаючи пантофлі та халат. Він допоміг Одінові підвестися з ліжка, що було трохи схоже на викочування з ящика опудала ворони, і повільно провів його до санвузла. Одін пересував ноги майже не згинаючи їх, неначе його голова висіла між двома важкими ходулями, на які повісили смугастий халат і білий рушник. Санітар знав Одіна як «пана Одвіна» й не розумів, що той є богом, бо Одін зазвичай тримав це в таємниці й бажав, щоб Тор чинив так само.

Тор був богом Грому і, якщо відверто, саме так і поводився. Це було нестерпно. Він наче не бажав або не міг, а може просто був надто дурний, щоб зрозуміти й прийняти… Одін обірвав свої думки. Він відчув, що починає піддаватися демагогії. Йому треба спокійно подумати, що зробити з Тором, а зараз він прямував саме до того місця, де можна добре покумекати.

Щойно Одін завершив своє величне шкандибання до дверей ванної кімнати, дві медсестри хутко зайшли й з невимовною акуратністю зняли з його ліжка стару білизну й постелили свіжу, гладенько її розправили, підгорнули. Одна з них — безумовно старша — була повненька й статечна, а друга — молодша, темніша, була трохи схожа на птицю. Газету підібрали з підлоги й акуратно згорнули, підлогу швидко пропилосили, штори знов були засунуті, квіти та неторкані фрукти замінили на свіжі квіти та свіжі фрукти, які так само, як і будь-які фрукти до них, залишаться неторканими.

Коли трохи згодом ранкові божі санітарні процедури завершилися й двері ванної кімнати знову відчинилися, кімната була зовсім іншою. Реальні зміни, звісно, були крихітні, але вони справляли враження тонкого чарівного перетворення на щось свіже. Одін мовчки кивнув, задоволений побаченим. Він нарочито оглянув ліжко, як монарх, що оглядає шеренгу солдатів.

— Простирадла добре підіткнуті? — спитав він старим тихим голосом.

— Дуже добре підіткнуті, пане Одвін, — з раболіпною усмішкою сказала старша сестра.

— Край ковдри акуратно відігнутий?

Вочевидь, так і було. Це був лише ритуал.

— Дуже акуратно, пане Одвін, — сказала сестра, — за зміною постелі я наглядала особисто.

— Я радий цьому, сестро Бейлі, дуже радий, — сказав Одін. — У вас пильне око, ви маєте хист до таких речей. Не знаю навіть, що я без вас робитиму.

— Ну, я не збираюся нікуди йти звідси, пане Одвін, — сказала сестра Бейлі, випромінюючи заспокійливе підбадьорювання.

— Але ж ви не вічна, сестро Бейлі, — сказав Одін.

Це зауваження своєю брутальністю спантеличувало сестру Бейлі кожного разу, коли вона його чула.

— Авжеж, ніхто з нас не вічний, пане Одвін, — лагідно сказала вона, взявшись разом із другою медсестрою до важкого діла — покладання пана Одвіна в ліжко таким чином, щоб той не відчув приниження.

— Ви ірландка, пані Бейлі, я не помиляюсь? — спитав він, коли зрештою зручно влаштувався.

— Ви маєте рацію, пане Одвін.

— Я знав колись одного ірландця. Фінн, чи як його… Розповідав мені багато такого, про що мені не треба було знати. І ніколи не казав мені про льон. А я тепер усе одно знаю.

Він злегка кивнув своїм спогадам, незграбно опустив голову на пружно збиті подушки й провів тильною стороною своєї вкритої плямами долоні по гладкому лляному простирадлу. Він був просто закоханий у льон. Чистий, злегка накрохмалений, білий ірландський льон; випрасований, складений, підіткнутий — ці слова були для нього майже переліком його бажань. Багато століть ніщо не захоплювало й не зворушувало його так сильно, як зараз це робив льон. Він не міг зрозуміти, як він міг раніше цікавитися чимось іншим.

Льон.

І сон. Сон і льон. Сон у льоні. Сон.

Сестра Бейлі подивилася на нього майже з ніжністю. Вона не знала, що він бог; взагалі-то, вона думала, що він був старим кінопродюсером або нацистським військовим злочинцем. Він безумовно мав акцент, який вона не могла впізнати, а його недбала ввічливість, його природний егоїзм і одержимість гігієною казали про минуле, в якому було багато жахливого.

Якби її перенесли туди, де вона змогла б побачити свого потайливого пацієнта на троні, воїном-батьком воїнів-богів Асґарду, вона б не здивувалася. Тобто ні, це неправда. У неї аж очі на лоб полізли б. Але при цьому вона б визнала, що це узгоджується з тими рисами, які вона помічала в ньому; але лише після того, як оговталася б від шоку, спричиненого відкриттям того, що практично все, в що людський рід колись вірив, було правдою. І що це було правдою ще довго після того, як людський рід перестав відчувати потребу вірити в це.

Одін жестом відпустив медсестер, попросивши, щоб вони спочатку знайшли його особистого асистента й негайно прислали його до нього.

Почувши це, сестра Бейлі трохи напружила губи. Їй не подобався Одвінів особистий асистент, повірений, слуга — хоч як його не називай. Очі в нього були злі, побачивши його вона здригалася; вона мала підозри, що під час перерв на чай він робить її сестрам і санітаркам огидні пропозиції.

Його шкіра мала той колір, який на думку сестри Бейлі називався оливковим, тобто був надзвичайно близьким до зеленого. Сестра Бейлі була переконана, що це погано.

Вона, звісно, була останньою особою, хто судитиме про людей за кольором їхньої шкіри; точніше, не зовсім останньою, бо вона зробила це буквально вчора, коли для видалення жовчних каменів було доставлено африканського дипломата й вона відразу відчула до нього огиду. Він їй не подобався. Вона не могла сказати, що саме в ньому їй не подобалося (бо вона ж медсестра, а не таксист), вона ні на секунду не виявила свої особисті почуття. Вона була надто хорошою професіоналкою, вона до всіх ставилася з більш-менш однаковою діяльною та життєрадісною люб'язністю, навіть до — на цій думці її охопила невимовна холодність — навіть до пана Дака.

«Пан Дак» — так звали особистого асистента пана Одвіна. Вона нічого не могла вдіяти. Вона була не тією людиною, яка могла б собі дозволити критикувати рішення пана Одвіна. Але якби її про це спитали (а її, звісно, ніхто не питав), то вона висловила б думку, що було б набагато краще (і не тільки їй, а й панові Одвіну — а це найголовніше) якби він найняв когось іншого, від кого в неї не було б морозу поза шкірою, от і все.

Більше вона про це не думала, вона просто пішла шукати його. На початку свого сьогоднішнього чергування вона з полегшенням дізналася, що минулої ночі пан Дак поїхав з лікарні, але згодом, приблизно через годину, розчарувалася, бо побачила, що він повернувся.

Вона знайшла його саме там, де він не мав бути. Він сидів навпочіпки на одному з крісел у приймальні для відвідувачів, вдягнувшись у щось жахливо схоже на викинутий брудний лікарський халат, що був для нього дуже завеликий. Більш того, він грав поганий негармонійний мотив на чомусь на кшталт сопілки, яку він, схоже, вирізав з великого одноразового шприца, чого ні в якому разі не можна було робити.

Він коротко глянув на неї своїми рухливими очима, вищирився й знов почав дудіти та пищати, але тепер набагато гучніше.

Сестра Бейлі перебрала подумки все те, що було абсолютно безцільно казати про халат, про шприц і про те, що він знаходиться в приміщенні для відвідувачів, лякаючи або готуючись налякати відвідувачів. Вона знала, що відчуватиме огиду від тієї скривдженої невинності, з якою він їй відповість, від безглуздої абсурдності його відповідей. Її єдиною можливістю було просто проігнорувати все і якнайшвидше відіслати його звідси.

— Пан Одвін хоче вас бачити, — сказала вона.

Вона намагалася надати своєму голосу звичної привітності, але нічого не вийшло. Вона хотіла б, щоб його очі припинили так стрибати. Окрім того, що це було дуже тривожно як з медичної, так і з естетичної точки зору, вона також не могла не дратуватися через враження, ніби в цій кімнаті було принаймні тридцять сім речей, що були цікавіші за неї.

Кілька секунд він дивився на неї, бурмотячи щось про те, що немає спокою зіпсованим, а потім пропхнувся повз сестру Бейлі й чкурнув коридором отримувати настанови від свого володаря й повелителя, поки цей володар і повелитель не заснув.