Довге темне передвечір'я душі

Розділ 23

На кухонний стіл Дірка вивалилися згорнуті разом аркуші з цупкого паперу; було очевидно, що їх багато разів брали в руки.

Він перебирав їх один за одним, відділяв один від одного, розгладжував тильною стороною долоні й розкладав на столі рівними рядочками, звільняючи для них місце від старих газет, попільничок і брудних тарілок з-під каші, які прибиральниця Елена завжди залишала там, де вони були, а коли він ставив їй це за провину, вона стверджувала, що думала, що він їх навмисно там для чогось залишив.

Він розглядав документи кілька хвилин, переходячи від одного до іншого, порівнюючи один з одним, пильно вивчаючи їх, сторінка за сторінкою, абзац за абзацом, рядок за рядком.

Він не міг зрозуміти жодного слова.

Він збагнув, що йому відразу мала спати думка, що зеленоокий волохатий велетень з косою може відрізнятися від нього не тільки зовнішністю й особистими звичками, але й іншими речами, приміром, абеткою.

Дірк знову сів, невдоволений і сердитий, і хотів був запалити сигарету, але пачка в кишені плаща була вже пуста. Він взяв олівець і встромив його в рот як сигарету, але відчуття було зовсім іншим.

Через хвилину або дві він не міг думати ні про що інше, крім як про те, що орел, напевно, досі спостерігає за ним у замкову щілину, і що через це зосередитися на проблемі стало неможливо важко, особливо за відсутності сигарети. Дірк нахмурився. Він знав, що на другому поверсі біля його ліжка досі мала залишатися пачка, але вважав, що не зможе витримати орнітологію, з якою доведеться зустрітися по дорозі туди.

Він спробував подивитися на папери ще трохи. Окрім того, що ці письмена були нашкрябані якимось дрібним незрозумілим рунічним шрифтом, вони здебільшого тяжіли до лівого боку аркуша, неначе їх туди змило хвилею. Права сторона була здебільшого чиста, за винятком окремих символів, що були написані рівно один під одним. Усе це, окрім слабкого відчуття знайомості їхнього розташування, не казало Діркові абсолютно нічого.

Відклавши папери, він знов почав розглядати конверт, намагаючись розібрати імена, що були так старанно викреслені.

Говард Белл — неймовірно заможний автор бестселерів, який писав погані книги, які продавалися контейнерами попри те (а може, саме завдяки тому), що їх ніхто не читав.

Денніс Гатч — магнат звукозапису. Тепер, маючи окрім імені якийсь контекст, Дірк розумів уже більше. Фірма звукозапису «Aries Rising Record Group», що була заснована на ідеалах шістдесятих (або ж, принаймні, на тому, що в шістдесятих вважалося ідеалами), зросла в сімдесятих, а потім легко перейшла на матеріалізм вісімдесятих і тепер була масивним конгломератом, що діяв по обидва боки Атлантики. Денніс Гатч обійняв найвищу посаду, коли засновник фірми помер від смертельної дози цегляної стіни, яку він прийняв під впливом «Феррарі» та пляшки текіли. А ще «ARRGH!» була саме тією фірмою, яка видала пісню «Гаряча картоплина».

Стен Дубчек — старший партнер рекламної компанії з дурною назвою, яка тепер володіла більшістю британських і американських рекламних компаній, які не мали настільки дурних імен, а тому були поглинені повністю.

Аж ось, раптом, ще одне ім'я, яке було легко впізнати тепер, коли Дірк приблизно розумів, на якого роду імена треба розраховувати. Родерік Мерсер — найбільшій у світі видавець найбрудніших газет. Дірк не впізнав це ім'я від самого початку через незнайоме «ерік», що йшло після «Род». Це ж треба…

Усі ці люди, — раптом подумав Дірк, — дійсно щось здобули. Вони безсумнівно отримали більше, ніж будиночок на Лаптон Роуд, прикрашений висохлими квітами в горщиках. А ще одним з їхніх здобутків було те, що всі вони досі мали голови на плечах, якщо тільки Дірк не пропустив у телевізійних новинах нові драматичні сенсації. Що це все означає? Що це за контракт? Чому всі, хто колись володів ним, були разюче успішні, за винятком одного — Джефрі Енсті? Усі, хто колись володів контрактом, отримали від цього зиск, за винятком того, хто володів ним останнім. Хто досі володів ним.

Це була гаряча картоплина…

«Коли настане час, краще тобі її не мати». Діркові раптом спала думка, що цілком можливо, що саме Джефрі Енсті підслухав розмову про гарячу картоплину й про те, що треба її позбутися, передати її далі. Якщо Дірк правильно пам'ятав інтерв'ю з Пейном, яке колись читав, той не казав, що підслухав розмову особисто.

«Коли настане час, краще тобі її не мати».

Ця думка була жахлива, і полягала ось у чому:

Джефрі Енсті був жалюгідно наївний. Він підслухав розмову (Між ким? Дірк узяв конверт і прочитав список імен) і йому здалося, що вона має непоганий танцювальний ритм. Джефрі так ніколи й не зрозумів, що підслухав розмову про те, що зрештою призведе до його жахливої смерті. Він зробив з розмови хіт, а коли йому дали справжню гарячу картоплину, він узяв її.

«Не бери її, не бери, не бери».

І замість того, щоб послухатися поради, яку він записав у словах пісні…

«Мерщій передай, передай, передай».

… він сховав її за нагородою «золотий диск», що висіла на стіні його ванної кімнати.

«Коли настане час, краще тобі її не мати».

Дірк нахмурився й повільно, задумливо затягнувся своїм олівцем.

Це вже повна дурня! Якщо він хоче обміркувати це й отримати хоч якісь результати, він мусить здобути собі сигарети.

Він надів плащ, насунув на голову капелюх і пішов до вікна. Вікно не відчинялося вже… ну, принаймні це було ще до того, як він придбав цей будинок, тож вікно пручалося, стогнало й верещало, протестуючи проти несподіваного зазіхання на його особистий простір. Змусивши його розкритися достатньо широко, Дірк виліз на підвіконня, витягнувши за собою і свій великий шкіряний плащ. Звідти до тротуару було досить таки далеченько, бо внизу був ще цокольний поверх, вниз до якого вели вузькі сходи. Між цими сходами й тротуаром були залізні поруччя, і Дірку треба було не потрапити на них.

Не вагаючись ані хвилини, він стрибнув і приблизно на середині свого польоту збагнув, що забув узяти ключі від машини, які поклав на столі на кухні.

Незграбно пролітаючи крізь повітря, він подумав, чи не розвернутися йому різко й не кинутися відчайдушно до вікна, сподіваючись утриматися за підвіконня, але добре поміркувавши про це, вирішив, що помилка під час такого маневру може його вбити, натомість піша прогулянка буде корисною для здоров'я.

Він важко гепнувся за поруччям, але поли його плаща зачепилися, і виплутуючи їх, він надірвав підкладку. Коли дзвін у колінах вщухнув і Дірк відновив у собі ті рештки самовладання, які в нього досі залишалися після подій цього дня, він збагнув, що одинадцята година вже минула й паби мають бути зачинені, тож за сигаретами йому доведеться йти далі, ніж він збирався.

Він подумав, що йому робити.

Найголовнішими факторами, які треба брати до уваги, були поточні настрій і психічний стан орла. Єдиним способом взяти ключі від машини було зайти крізь вхідні двері в переповнений орлом передпокій.

Рухаючись надзвичайно обережно, Дірк навшпиньки зійшов сходами до вхідних дверей, сів навпочіпки і сподіваючись на те, що клята кришка поштової скриньки не скрипітиме, обережно штовхнув її та зазирнув усередину.

Тієї ж миті в його руку вчепився кіготь, а великий дзьоб із вереском ринувся до його ока, мало не влучивши, але залишивши глибоку подряпину на його й без того скаліченому носі.

Дірк завив від болю й різко відсахнувся, але не дуже далеко, бо кіготь досі тримав його руку. Він відчайдушно вдарив по кігтю вільною рукою, і це завдало йому ще більшого болю, бо встромило кіготь ще глибше, а також призвело до несамовитого биття крил по інший бік дверей, і кожний з цих рухів смикав його руку.

Дірк вчепився вільною рукою в кіготь і спробував вийняти його. Палець птаха був неймовірно сильний, він тремтів від люті орла, який тепер так само був спійманий. Зрештою, тремтячи від болю, Дірк таки звільнився й відсмикнув поранену руку, притиснувши її до себе й обгорнувши здоровою.

Орел різко прибрав свій палець, і Дірк почув, як птах полетів коридором, видаючи жахливі крики й каркання, шкрябаючи величезними крилами по стінах.

Дірк думав, чи не спалити йому цей клятий будинок, але коли біль у руці трохи послабшав, він заспокоївся й вирішив спробувати подивитися на цю ситуацію з точки зору орла.

У нього нічого не вийшло.

Він не мав жодної гадки щодо того, яким бачать світ орли взагалі, а надто цей конкретний душевнохворий представник свого виду.

Впродовж хвилини Дірк стояв, тримаючись за поранену руку, а потім дозволив своїй цікавості переконати його, що орел полетів у дальній кінець коридору й залишився там. Дірк знову нахилився до поштової скриньки. Цього разу він штовхав кришку скриньки олівцем, тож зміг оглянути передпокій не наближаючись до дверей ближче, ніж на кілька сантиметрів.

Орла було добре видно: він сидів на кінці поруччя сходів і дивився на Дірка з обуренням і образою, що, як на думку Дірка, було дещо занадто як для істоти, яка лише хвилину тому завзято намагалася відірвати йому руку.

Потім, коли орел переконався, що зміг привернути Діркову увагу до себе, птах повільно підвівся на лапах і почав повільно махати своїми великими крилами, тримаючи рівновагу. Саме цей жест раніше змусив Дірка обачно дати драла з кухні. Але цього разу він був захищений кількома сантиметрами деревини, а тому залишився стояти, а точніше, сидіти навпочіпки на місці. Орел простягнув шию вгору, вистромив язик і жалібно каркнув, здивувавши цим Дірка.

Потім Дірк помітив на орлі ще дещо несподіване: його крила мали дивні, не властиві орлам відмітини. Це були великі концентричні кола. Різниця кольорів кіл була дуже мала, і лише їхня геометрична рівність робила їх достатньо чіткими, щоб впадати в око. Діркові дуже сильно здавалося, що орел навмисно показує йому ці кола, і що саме до них він від самого початку й намагався привернути Діркову увагу. Тепер він згадав, що пікіруючи на нього птах кожного разу виконував дивну вправу з розмахуванням крилами, під час якої їх було добре видно знизу. Але кожного разу, коли це траплялося, Дірк був надто сильно зайнятий тим, щоб розвернутися й утекти, тож не приділяв цій демонстрації належної уваги.

— Друже, в тебе нема грошей на чашку чаю?

— Є, — сказав Дірк. — Дякую, в мене все гаразд.

Його увага була повністю зайнята орлом, тож він навіть не озирнувся.

— Ні, я мав на увазі, чи не даси ти мені копійчину або дві на чашку чаю?

— Що? — цього разу Дірк роздратовано озирнувся.

— Або сигарету? Зайвої сигарети не знайдеш, друже?

— Ні, я саме збирався піти їх купити, — сказав Дірк.

Позаду нього на тротуарі стояв бродяга незрозумілого віку. На ногах він тримався дещо непевно, а в очах у нього було шалене розчарування.

Не отримавши від Дірка якоїсь реакції, чоловік втупив свої очі в землю приблизно в метрі перед собою і похитався вперед-назад. Він трохи відвів руки від тулуба долонями вперед і хитався. Потім він раптом нахмурився, дивлячись на землю. Потім ще раз нахмурився, дивлячись уже на інше місце на землі. Потім, ледве втримуючи рівновагу він спромігся змінити положення своєї голови й нахмурився, дивлячись на вулицю.

— Ви щось загубили? — спитав Дірк.

Голова чоловіка хитнулася до нього.

— Я щось загубив? — з невдоволеним подивом сказав він. — Я щось загубив?

Було таке враження, що це було найприголомшливіше питання, яке він коли-небудь чув. Він знову відвернувся й наче намагався зважити це питання і його місце у світобудові. При цьому він продовжував хитатися та хмурити лоб. Нарешті він, схоже, знайшов слова, які міг вважати свого роду відповіддю.

— Небо? — сказав він, ніби чекаючи на оцінку Дірка, чи достатньо це добра відповідь.

Чоловік обережно, щоб не втратити рівноваги, подивився вгору. Судячи з усього те, що він побачив на темних, оранжевих від вуличного світла хмарах, йому не сподобалося, тож він почав знов опускати свій погляд, доки не втупив його в землю просто перед своїми ногами.

— Землю? — сказав він із очевидним незадоволенням, а потім йому раптом спала нова думка.

— Жаб? — сказав він, намагаючись спрямувати свій погляд на неабияк збентежені очі Дірка. — Мені подобалися… жаби, — сказав він і зупинив свій погляд на детективі, ніби більше йому нічого було сказати, решта була справою Дірка.

Дірк був абсолютно розгублений. Він сумував за часами, коли його життя було легким, коли життя було безтурботним; за тим чудовим часом, який він провів із орлом-маніяком, який тепер здавався таким дружнім компаньйоном. Дірк міг змиритися з повітряною атакою, але не з цією безіменною тужливою виною, що прийшла до нього нізвідки.

— Чого вам треба? — слабким голосом спитав він.

— Лише сигарету, друже, — сказав бродяга, — або монетку на чай.

Дірк дав чоловікові монету в один фунт і в паніці чкурнув вулицею геть, через двадцять метрів пронісшись повз контейнер для сміття, з якого за ним загрозливо спостерігав його старий холодильник.