Довге темне передвечір'я душі

Розділ 12

Великий поважний сірий фургон гладко прокотився по доріжці, проїхав крізь кам'яну браму й спокійно присів, з'їжджаючи з усипаної гравієм доріжки садиби на асфальт державної дороги. Це була вітряна сільська дорога, вздовж якої стирчали холодні силуети безлистих дубів і мертвих берестів. Сірі хмари височіли в небі наче подушки. Фургон велично просувався дорогою й скоро загубився серед її вигинів і поворотів.

Кілька хвилин по тому в тій самій брамі менш велично з'явився жовтий «Сітроен». Його трохи перекошені колеса повернули на асфальтову дорогу, і він повільно й напружено вирушив у тому самому напрямку.

Кейт була роздратована.

Останні кілька хвилин її перебування у Вудсгеді були досить неприємні. Стендіш навіть у найкращі свої моменти поводився дивно, а після їхньої зустрічі з пацієнтом на ім'я Одвін взагалі став недвозначно ворожим. Це була моторошна ворожість людини, яка була налякана, але чим саме — Кейт не знала.

Хто вона така? — хотів він знати. Як вона виманила рекомендацію Алана Франкліна, поважного фахівця? Що їй потрібно? Що — і це, схоже, було найголовніше — що вона зробила, викликавши таке несхвалення пана Одвіна?

Кейт похмуро тримала авто в межах дороги, в повороти якої воно вписувалося зі значними зусиллями; втім, прямі відтинки давалися йому не набагато легше. Через це авто вона одного разу потрапила в суд, після того, як одне з передніх коліс відправилося в самостійну подорож і мало не стало причиною нещасного випадку. Свідок-полісмен у суді називав її улюблений «Сітроен» «звинуваченою машиною», і це ім'я згодом наче прилипло до авто. У Кейт було багато причин любити свою звинувачену машину. Якщо в тієї, приміром, відпадали одні з дверей, Кейт могла причепити їх на місце самостійно, а про «BMW» такого не скажеш.

Кейт стало цікаво, чи дійсно вона така бліда й слабка, якою вона себе почувала? Але дзеркало заднього виду торохтіло десь під сидінням, тож вона вирішила не перевіряти.

Стендіш зблід і послабшав від самої лише думки про те, що хтось може роздратувати пана Одвіна, і не хотів навіть слухати спроби Кейт переконати його в тому, що вона цього пана не знає. Якщо це правда, — вимагав він, — то чому тоді пан Одвін цілком недвозначно дав зрозуміти, що він її знає? Вона що, звинувачує пана Одвіна в брехні? Якщо так, то їй слід стерегтися.

Кейт не знала. Зустріч із паном Одвіном була для неї абсолютно незрозумілою. Але вона не могла не визнати, що цей чоловік мав неабияку харизму. Коли він на тебе дивиться, ти залишаєшся на місці, щоб він дивився. Але під сталевим поглядом, що не міг залишити тебе спокійним, вгадувалися й ще страшніші, приховані речі. Вони були страшніші тому, що були проявами слабкості й страху.

А щодо тієї другої істоти…

Вочевидь, саме він був джерелом тих розповідей, які нещодавно почали з'являтися в найбільш мерзенних зразках жовтої преси, в яких ішлося про «щось бридке у Вудсгеді». Ці статті були, звісно, образливі та жорстокі, і їх здебільшого ігнорували майже всі жителі країни, окрім тих кількох мільйонів, яким подобалися образливі та жорстокі речі.

У цих статтях стверджувалося, що людей, які живуть біля лікарні, «тероризує» якась огидно спотворена, «схожа на ґобліна» істота, яка регулярно виривається з Вудсгеду й виконує дивовижно широкий репертуар невимовних речей.

Як і більшість людей, Кейт до сьогодні припускала (коли взагалі про це думала), що насправді це якийсь бідолашний психічно хворий пацієнт вийшов за межі території й налякав перехожих літніх пані, а решту вигадали газетні писаки. Тепер вона була більш налякана й уже не така певна.

Він — воно — знало, як її звати.

Який вона могла зробити з цього висновок?

Міркуючи над цим, Кейт звернула не туди. Замислившись, вона пропустила поворот, що мав вивести її на головну дорогу назад, до Лондона, й була змушена думати, що тепер робити. Кейт могла просто розвернутися тут і повернутися до повороту, але відтоді, як вона востаннє вмикала зворотну передачу, минуло вже дуже багато часу, тож вона відверто боялася, що її машина може цього не витримати.

Кейт спробувала зробити два повороти праворуч, сподіваючись, що вони її повернуть на початкову дорогу, але ці сподівалася вона не дуже сильно, і мала в цьому слушність. Вона проїхала ще дві або три милі, знаючи, що їде не по тій дорозі, але принаймні в потрібному напрямку, якщо судити з розташування світло-сірої плями на тлі темно-сірих хмар.

Через якийсь час вона змирилася з цим маршрутом. З кількох дороговказів, повз які вона проїхала, вона зрозуміла, що тепер просто їде назад до Лондона другорядною дорогою, і це її цілком задовольняло. Якби вона подумала про це заздалегідь, вона б у будь-якому разі так поїхала, бо тут автомобільний рух був менш насичений.

Ця поїздка була повним фіаско, і було б набагато краще, якби вона натомість просто залишилася лежати весь день у ванні. Пережита пригода дуже непокоїла її, майже лякала, а щодо того, заради чого вона взагалі поїхала, результат був просто нульовий. Разом із суцільною сірістю хмар на неї дедалі сильніше тиснуло відчуття виснаження й даремності.

Вона подумала, чи не сходить вона поступово з розуму. Їй здавалося, що протягом кількох останніх днів її життя повністю вийшло з-під її контролю, вона стривожено думала про те, яким крихким виявився її світ, якщо його так легко розтрощило відносно невеликим ударом блискавки чи метеориту.

Слово «удар блискавки» з'явилося в її думках несподівано, і Кейт не знала, що про нього думати, тому просто залишила його на дні своєї свідомості, як рушник на підлозі ванні, який ліньки було підняти.

Їй хотілося, щоб визирнуло сонце. Кілометри дороги сточували її колеса, хмари сточували її саму, і дедалі частіше їй на думку спадали пінгвіни. Зрештою вона вирішила, що більше цього не витримає, і що кілька хвилин пішої прогулянки мають змінити її настрій.

Вона зупинила машину біля краю дороги. Старезний «Ягуар», який останні сімнадцять миль їхав за нею, врізався в її машину ззаду, і це миттєво змінило її настрій.