Довге темне передвечір'я душі

Розділ 27

Під склепінням пустого вокзалу дмухнув вітер, який мало не змусив Дірка завити від розчарування тим, що знайдений ним слід так раптово зник. Холодне місячне світло проникло крізь довгі ряди скляних панелей, що йшли вздовж даху вокзалу Сент-Панкрас, впало на пусті рейки й освітило їх. Воно впало на розклад відправлення поїздів і на вивіску про цілодобові квитки.

У рамці аркового ходу, сформованого дальнім кінцем склепінчастого даху, були фантастичні форми п'яти великих газометрів, що трималися на структурах, які неначе переплелися між собою неможливим способом, як обручі у фокусі ілюзіоніста. Місяць освітив і їх теж, але на Діркову проблему світла не пролив.

Дірк побачив на власні очі, як понад сто людей просто зникли, абсолютно неможливим чином розчинилися в повітрі. Сама по собі неможливість не була для нього проблемою. Неможливість його не дуже турбувала. Якщо щось не можна було зробити можливими способами, його зробили неможливими. Але як?

Він пройшовся по території вокзалу, з якої всі вони зникли, й перевірив усе, що було видно з усіх можливих точок огляду, шукаючи хоч якусь підказку, хоч якусь аномалію, будь-що, що могло б дозволити йому потрапити туди, куди щойно сотня людей відправилася на його очах, навіть не доклавши до цього зусиль. У нього було відчуття, що десь поруч відбувається вечірка, до якої його не запросили. У відчаї він почав вертітися навколо себе, розпростерши руки, а потім вирішив, що все це даремно й натомість запалив сигарету.

Коли він виймав пачку, з кишені на підлогу пурхнув папірець. Запаливши сигарету, Дірк нахилився, щоб підняти його.

Там не було нічого цікавого, усього лише рахунок, який дала йому в кав'ярні буйна медсестра. «Обурливо», — думав він по черзі про кожний пункт, читаючи їх, і хотів був уже зім'яти рахунок і викинути, аж раптом звернув увагу на те, як цей рахунок був написаний.

Те, за що бралися гроші, було написано ліворуч, а ціни були праворуч.

На своїх власних рахунках (які він виписував, коли мав клієнта, а останнім часом вони в нього були рідко, а навіть коли й були, їм часто було не до снаги залишатися живими достатньо довго, щоб отримати його рахунок і обуритися ним) він витрачав певний час на опис того, за що бере гроші. Він писав цілі твори, невеличкі абзаци для опису кожного пункту. Йому хотілося, щоб його клієнти відчували, що за свої гроші вони отримують хоча б це.

Коротко кажучи, ті рахунки, які писав клієнтам він, за своїм оформленням були майже такі самі, як той стос паперів із нерозбірливим рунічним шрифтом, над яким він сушив собі мізки дві години тому. Про що це йому каже? Цього він не знав. Якщо ті папери були не контрактом, а рахунком, то за що був той рахунок? Які послуги було надано? Це безумовно були якісь складні й заплутані послуги. Принаймні, описані вони були складно й заплутано. Яких професій це може стосуватися? Що ж, принаймні, тепер йому було про що подумати. Він зім'яв рахунок з кав'ярні й пішов до кошика для сміття, щоб викинути.

І цей його рух виявився щасливим. Бо завдяки йому він відійшов від центру відкритого простору вокзалу й наблизився до стіни, до якої встиг непомітно притиснутися, раптово почувши кроки двох пар ніг, що наближалися до входу будівлі зовні. Через кілька секунд вони зайшли в головне приміщення вокзалу, а Дірк на той час уже був за межами їхнього поля зору.

Розташування за межами їхнього поля зору мало й погані наслідки: тепер йому власників тих ніг теж не було видно. На той момент, коли він мигцем побачив їх, вони дійшли саме до того місця, де кілька хвилин тому тихо й без метушні зник невеликий натовп.

Він здивувався червоним окулярам, що були на жінці, й стриманому італійському костюму чоловіка, а понад усе — швидкості, з якою вони обоє негайно зникли.

Дірк утратив дар мови. Ті самі люди, що псували йому життя весь цей день (він дозволив собі це маленьке перебільшення, бо провокація була надто сильна) тепер найскандальнішим чином навмисно зникли просто перед його очима!

Щойно він повністю переконався, що вони абсолютно точно зникли, а не просто сховалися одне за одним, він наважився ще раз піти до цього загадкового місця.

Воно було приголомшливо звичайне. Звичайний асфальт, звичайне повітря, звичайне все. І тим не менш така кількість людей, якою вся індустрія навколо Бермудського трикутника могла б живитися ціле десятиліття, зникла тут упродовж п'яти хвилин.

Його це сильно роздратувало.

Так сильно роздратувало, що він вирішив, що треба поділитися своїм роздратуванням — зателефонувати іншій людині й роздратувати її, а це буде дуже легко, бо о другій годині ночі будь-який телефонний дзвінок обов’язково роздратує.

Ця ідея була не зовсім випадкова: його досі турбувала безпека тієї американки, Кейт Шехтер, бо автовідповідач, до якого він зміг додзвонитися минулого разу, заспокоїти його не зміг. Наразі вона вже має бути вдома й міцно спати, і обов'язково розлютиться, якщо о цій порі ночі її розбудить телефон.

Він знайшов кілька монет, потім знайшов ще не зламаний телефон і набрав її номер. Йому знову відповів автовідповідач.

Автовідповідач сказав, що Кейт пішла на всю ніч до Асґарду. Вона не була певна, де саме в Асґарді вони будуть, але якщо все буде добре, то згодом вони, напевно, завітають до Вальгалли. Якщо він залишить їй повідомлення, вона прослухає його вранці, якщо досі буде жива та матиме на це настрій. Потім пролунали кілька гудків, які дзвеніли у вусі Дірка ще кілька секунд після того, як він почув їх.

— О, — сказав він, збагнувши, що машина наразі ретельно записує його, — отакої. Ми ж начебто домовилися, що ви зателефонуєте мені, перш ніж робити щось неможливе.

Він поклав слухавку. У його голові вирували сердиті думки. Вальгалла? Це туди сьогодні прямують усі, крім нього? Йому хотілося піти додому, лягти спати й прокинутися бакалійником.

Вальгалла.

Він ще раз подивився навколо, і цього разу в його вухах дзвеніло слово «Вальгалла». Він анітрохи не сумнівався, що приміщення такого розміру могло би бути достатнім для бенкету богів і померлих героїв, і що пустий гранд-готель «Мідланд» був майже вартий того, щоб усі вони переїхали сюди з Норвегії.

Він подумав: а чи не змінить усе те, що тепер він знає, куди хоче потрапити?

Нервово й обережно він пройшов через усе приміщення. Нічого. Ну, що ж… Він розвернувся й постояв кілька секунд, оглядаючись і затягуючись останньою з отриманих у бродяги сигарет. Навколо нього нічого не змінювалося.

Він пройшов приміщенням ще раз, цього разу вже рішучіше, повільними певними кроками. І знову нічого не трапилося, але коли він уже майже виходив, йому на мить почувся якийсь різкий звук, наче раптове підсилення шуму, коли крутиш ручку радіоприймача. Він знову розвернувся й пішов у те місце, обережно рухаючи головою й намагаючись розчути найслабкіші звуки. Якийсь час це йому не вдавалося, аж раптом звук наче вибухнув навколо нього й знову зник. Ще один рух — ще один вибух звуку. Дірк рухався дуже-дуже повільно й обережно. Намагаючись зачепитися за цей звук, він рухав головою надзвичайно повільно; повертав її, здавалося, на мільярдні частки мільярдних часток градуса, прослизнув за молекулу і зник.

Несподівано йому довелося швидко увертатися від великого орла, що спікірував на нього зверху.