Дух джунглів

1

Ви знаєте, як буває, коли падає літак? Звичайно ж, про що я питаю! Ті, хто знають, уже не скажуть. Отак це буває: ви підіймаєтесь трапом до салону, думаючи про стрілку на колготках, яка псує мелодію вашої досконалості, а отой кремезний блондин теж летить разом із вами, тож стрілка недоречна, як тарган у слоїку з варенням. Літак швидко біжить злітною смугою, вас утискає у крісло, закладає вуха, а руда нахабна стюардеса нахиляється до блондина, щоб допомогти йому з паском безпеки, — о ні, крихітко, це моя здобич!.. Та земля вже десь унизу, а хмари ще вгорі; і хочеться встругнути щось неадекватне, бо літати я не люблю, а тут довелося підкоритися наказові начальства, — тож хай хоч авіакомпанія мене потім згадує з жахом, коли вже мені так погано. Літак невеличкий, лише шість місць. І всі тут, схоже, такі важливі особи, що блювати хочеться… Власне, мова про інше. Більша частина людства знає, як літають літаки, а я ж хотіла розповісти, як вони падають. Хоча надто вже великого досвіду я в цьому не маю: можливо, кожен літак падає по-своєму, хтозна. Але той літак, яким летіла я, впав просто-таки безсоромно. Ото щойно я зустрілася поглядом із тим гарним синьооким блондином, тільки-но він усміхнувся мені — трохи невпевнено, але ж це чудово, я не терплю занадто самовпевнених чоловіків… Здається, я знову відхилилась від теми? Так от, тільки-но все це сталось — а десь унизу коливається зелене море джунглів, хоча мене в ту хвилину пейзаж не цікавив (і цілком даремно, до речі), — тільки-но я почала піднімати краєчок спідниці — ну, звичайний трюк, хлопець був того вартий, — аж тут заглух двигун. Ви можете собі уявити таке свинство? Заглух двигун!

Якщо ви думаєте, що стало страшно, ви помиляєтесь. Стало дуже страшно. У салоні нас було шестеро, ми перезирнулись між собою, і невисока худа брюнетка — чи то китаянка, чи японка, дідько їх розбере, — зі знанням справи заверещала. Мабуть, у кожній катастрофі є хтось, хто її озвучує, от і в нашому невеличкому товаристві трапилась така собі Міс Єрихонська Труба. Немає сенсу верещати, це вже не допоможе. І коли старигань, що сидів поруч істерички, затопив їй міцного ляпаса, в мене аж на душі полегшало. Добряча подача, діду, може, це була твоя давня мрія? Що ж, саме час мріям здійснитись. Наприклад, я зараз мрію стати птахом.

Тим часом літак добряче струснуло, і він почав швидко знижуватись. Бліда перелякана стюардеса радить нам покласти валізи під крісла, та це навряд чи зарадить лиху. Але ми слухаємося — що нам іще лишається?.. Блондин допомагає мені запхати мою сумку під сидіння, бо руки в мене чомусь затерпнули. Може, моє тіло таки боїться смерті?

— Усе буде гаразд, ось побачите! — стюардеса мужньо гамує дрижаки. — Пілот зробить усе можливе, аби посадити літак.

Ми приречено мовчимо. Можливо, якби нас було більше, знайшовся б хтось, кого не вгамував би жоден ляпас, а так ми падаємо в повному мовчанні. Як по-дурному! Про що я думала дві години тому? Про стрілку на колготках? Чому я не бачила, яке красиве небо, коли дивитись на нього з землі? Чому я не… Я багато чого не зробила, відкладаючи на потім. А тепер ніякого «потім» у мене вже немає. Є тільки «тепер» і «колись». Та оте «колись» таке далеке, наче й не зі мною було, а от зараз… Зараз я сиджу в літаку, що летить униз.

— Якщо не вибухне паливо, в нас є шанс, — блондин намагається опанувати себе. — От побачите, все буде гаразд.

Я мовчки киваю головою. Він просто не знає, що каже. Ми падаємо просто в джунглі. І якщо навіть ми не загинемо відразу, то потім пошкодуємо про це. Джунглі вб'ють нас, одного за одним. Нічого вже не буде гаразд.

— Будь ласка, зніміть годинники й усі прикраси, — голос стюардеси зрадливо тремтить. — Пригніться, зараз ми спробуємо сісти.

Я знімаю сережки й годинника. Так, я знаю: іноді удар буває настільки сильним, що потім прикраси доводиться виколупувати з тіла. Але це якщо ми лишимося живі. А якщо ні, то диким звірам байдуже, їсти нас із прикрасами чи без них. Неїстівне вони виплюнуть, або ж їхні організми виведуть зайве природним шляхом.

Удар здався мені не таким уже й страшним, та за хвилину я збагнула, що все ще попереду. За ілюмінаторами майнули гілки і стовбури, почувся скрегіт. І за хвилину — ще один удар. Хоч я й підібгала ноги, та мені здалося, що моє тіло розірвалося навпіл. А потім щось вибухнуло — чомусь позаду літака. А може, то в моїй голові?.. Та подумати про це вже не було сил.

Я й гадки не мала, що вмію непритомніти, і досі не знаю, скільки часу була зімліла. Я просто розплющила очі і спробувала відчути себе. Начебто нічого не болить. Маю на увазі, нічого такого, що могло б свідчити про внутрішню кровотечу або переломи, а так, звичайно, все тіло дає про себе знати. Отже, руки-ноги цілі, голова теж. Решта або прийде до норми, або ні. Цікаво, нас почнуть їсти негайно чи трохи згодом?..

Я обережно озираюсь навколо. Блондин лежить на підлозі, долілиць. Не пристебнув паска, чи що? Ні, пристебнув, тільки пасок розірвався — надто сильний був удар.

Старий відкинувся в кріслі, з кутика його рота тече кров. Або йому кінець, або він просто прикусив язика. А от його супутниця жива-живісінька, хоча й непритомна: я бачу, як вона дихає, — надто тісна на ній сукенка.

Дебелий лисуватий тип і літня леді в костюмі від Гальяно теж наче не скидаються на небіжчиків. Що ж, схоже, місцева фауна закусить нами найближчим часом. Гадаю, в них станеться масове отруєння і вони виздихають до ноги — нас важко назвати екологічно чистим продуктом.

Стюардеса лежить біля входу в салон. От їй, бідоласі, вже ніхто не допоможе. Падаючи, вона, либонь, ударилася головою об хромований ріг буфета, чи як це тут називається. Її голова просто плаває в крові, а зелені очі порожні й мертві. Бідна дівчинка, вона так намагалась потішити нас! Яка жахлива несправедливість! Краще б ота істеричка померла, а ця мила красуня лишилася живою. Ні, не так. Краще б ми й далі летіли собі до пункту призначення, а не сиділи отут.

Я відчиняю двері до кабіни пілотів. Двоє здорових чолов'яг у білих сорочках і синіх костюмах, один старший, років сорока, другий — трохи молодший; ми всі бачили їх перед польотом, тож я впізнаю їх зі спини, мацаю їм пульс… Той, що старший, вже мертвий, а молодий іще дихає. Цікаво, чому вони померли? На жодному з них немає помітних ушкоджень. Я обмацую тіло ще живого. Кістки не зламані, легені не ушкоджені, але він непритомний і тони його серця нерівні. Що їм обом таке? І як давно вони в такому стані? Може, підняти старшого, того, що нахилився вперед? Утім, пропаща справа, він усе одно мертвий.

Я повертаюсь до салону. Треба оглянути решту. Блондин добряче приклався головою до підлоги, розквасив собі носа, та він живий. Якщо внутрішні органи цілі, то житиме — поки нас не надибають хижаки, двоногі чи чотириногі; та все одно, останні навіть кращі, бо не схильні катувати своїх жертв з естетичних міркувань.

Старий ворушиться, намагається відстебнути пасок. Руки його слухаються погано. Може, в нього поліартрит? Ні, не схоже. Він просто ще не прийшов до тями. Чого не скажеш про його дівку. Вона тоненько скімлить, і мені хочеться дати їй стусана. Я аж тепер розгляділа її: вона наполовину азіатка. А вже кого я не зношу, так це азіатів і арабів. Потолоч.

— Допоможіть мені, будь ласка! — голосок такий огидно-пронизливий.

Ні, мені тебе не шкода.

— Посидьте спокійно, доки я надам допомогу тим, кому вона потрібна.

— Ви лікар?

— Так.

— О, це добре!

— Заткни пельку, красуне.

Вона мені вже набридла. Бувають же такі нікчемні жіночки, прости Господи, наче одноклітинні. Усього вони бояться, самі кроку не здатні зробити і вважають, що весь світ їм щось винен тільки тому, що вони мають гарне личко і стрункі ніжки, які спритно розсувають для кожного, хто має рахунок із багатьма нулями. Ця краля саме з таких.

Я піднімаю з підлоги білявого красунчика. Він страшенно важкий, але очі його вже щось бачать і він навіть намагається встати самотужки.

— Дякую, я сам…

Я допомагаю йому вмоститися в кріслі. Схоже, він просто добряче забився, от і все. Ну, може, струс мозку невеликий, а так він цілий. Дивина! Тоді що ж трапилося з екіпажем?

— Послухайте, допоможіть Френкові! — голос високий і вимогливий — я її зараз просто приб'ю, вона мене дратує.

— Жатули рота, Керолайн!

Старий сказав це твердо, але, судячи з дикції, язика він таки прикусив.

— Будь дашка, мем, нам треба якомога швидше покинути літак! — він помітно стримує звичну, мабуть, владність голосу — і добре робить. — Ви вже були в кабіні екіпажу?

— Так. Пілот мертвий, штурман ось-ось помре. Схоже на отруєння.

— Що?!

— Ви чули мене.

— Прокляття!

Я йду до кабіни. Штурман іще подає ознаки життя, і в мене з'являється надія, що він виживе. Адже він не помер одразу! Я не токсиколог, я просто польовий хірург, але тепер це не важливо. Ми всі в одному човні — точніше, в одному скаліченому літаку.

— Ви можете говорити?

Його очі дивляться крізь мене. Здається, він мене навіть не чує. Єдине, що я можу сказати напевне, — це не ціанід. Може, вони обоє щось випили ще до відльоту. Тоді чому впав літак? Адже вони намагалися його посадити? Я точно знаю: спочатку заглух мотор.

Я підходжу до пілота й піднімаю його голову. Ну, тепер причина смерті не викликає сумнівів. У нього немає обличчя, він врізався головою в панель управління. Замість обличчя в нього синець. Але що зі штурманом?

Я знову повертаюся до штурмана. Давай, хлопче, вирішуй: або помирати, або приходити до тями. У нас обмаль часу. Можливо, коли заглух мотор, з тобою стався інфаркт? Нісенітниця.

— Ви можете мені сказати, що вам болить?

Я починаю пальпувати живіт і грудну клітину недужого. Його м'язи наче вузлом зав’язані, так звела судома. Ну от, так я й думала. Асфіксія. Те, що він випив, тепер паралізувало його легені. Можна вважати, він уже помер. Може, й пілот помер від того самого і вдарився обличчям, уже будучи мертвим чи непритомним? Але ж спочатку заглух мотор. А пілотів потруїли, аби не змогли нічого вдіяти, аби цей літак розбився надійно і назавжди. Нам просто поталанило, що пілот усе-таки зміг щось зробити. Я тепер знаю, що вибухнуло. Падаючи в дерева, літак втратив крила — а в них пальне. Ото воно й вибухнуло. Саме тому ми ще досі живі. Та це тимчасовий стан.

Я сідаю на підлогу біля трупів. Я мушу подумати, а мертві мені заважають набагато менше, ніж живі. Отже, якимось чином вийшов з ладу двигун, і саме тоді пілоти були отруєні. Я не вірю у збіг. Хтось хотів, аби цей літак упав. І впав саме тут, саме зараз — так розрахували дозу отрути. Хтось із моїх супутників нажив собі ворогів, а в лайно потрапили ми всі. Мене, наприклад, сьогодні чекають, а я сиджу отут і не маю жодної надії на порятунок. Я не маю ніякого спорядження, у джунглях нам не вижити. Але хто ж отруїв пілотів? Невже стюардеса? Не може бути, вона ж собі не ворог. Значить, вони щось пили перед вильотом. І це подіяло саме тоді, коли було треба тому, хто влаштував наше приземлення. Цікаво, хто ж був на меті? Не я, достоту. Тоді хто? Можливо, хтось з екіпажу. Але в це віриться мало.

— З вами все гаразд?

Блондин зазирає в кабіну. Либонь, не варто демонструвати особливу стійкість. Треба вдати приголомшену. Так, наче в мене спізнілий шок. О, це я вмію!

— Вони померли… Він помер у мене на руках, ось щойно! Як же це?.. Ми ж урятувались, урятувались, а він помер!..

— Будь ласка, ви повинні заспокоїтись. Ми всі повинні заспокоїтись…

Власне, я вже заспокоїлась, але, щоб ніхто цього не помітив, зараз почну рюмсати. Голлівуд втратив у моїй особі кінозірку світової величини. Я можу видати ридання будь-якого ступеню інтенсивності саме тоді, коли мені це потрібно. Тож я мовчки ковтаю сльози, зобразивши на обличчі світову скорботу. Мені дійсно шкода загиблих, та я достеменно знаю, що сльозами тут не зарадиш: адже смерть — це вже остаточно, тут уже нічого не можна виправити. Утім, я плачу не тому. Я знаю одне: хтось із моїх супутників причетний до цієї справи, тож мені ризиковано видаватися надто кмітливою. Аж ніяк не хочеться, щоб хтось допомагав мені покинути цей світ. Зрештою, тут є купа підручних засобів для цієї спасенної справи.

— Ми нічого не вдіємо. — Він сідає навпочіпки біля мене. — Але ми живі, тож мусимо щось робити.

— Не турбуйтеся цим. Про нас подбають джунглі.

— Що?

— Якщо десь поблизу не знайдеться більш-менш цивілізованого населеного пункту, ми не протягнемо й тижня. Нас мало, ми не озброєні, в нас немає запасів питної води і харчів, ми не маємо ані найменшого уявлення про своє місцеперебування — гадаю, цього вам досить? Як на мене, то аж трохи занадто.

— Ходімо до салону, — він допомагає мені підвестись, і я дозволяю йому це. — Ми мусимо виробити план подальших дій.

— Так. Ідіть, я прийду за хвилину, тільки обличчя витру. Не хочу, аби мене бачили заплаканою.

Він справжній джентльмен — повернувся і вийшов. Тим часом я притьмом обшукую кабіну. Так, ось те, що я шукала. У сумці котрогось із пілотів — пістолет і два магазини до нього. Сховаю за пояс і прикрию блузкою. Оцей ніж — теж непогана штука. Головне, що я перша все це знайшла. Тепер я почуватимуся впевненіше.

Я виходжу з кабіни і переступаю через тіло стюардеси. Не поталанило їй: це ж треба — так невдало впасти! Власне, нам усім не поталанило. О, вже всі оговтались. Дебелий чоловік щось говорить літній жінці, а вона тільки хитає головою — заперечує. Істеричка ввійшла в ступор і дивиться в стіну, погойдуючись. Чи медитує? Пропаща справа, це не допоможе. От старигань таки добре тримається, та й блондин уже прийшов до тями остаточно. Маю надію, що не він це все влаштував.

— Ну, то які будуть пропозиції?

Старий прибрав на себе функцію голови зборів. Мабуть, за звичкою. Можливо, саме так питав він своїх підлеглих у якій-небудь раді директорів чи деінде. Але тут він у рівному з усіма становищі, тож йому доведеться скинути оберти. Він начебто й намагається, але в нього не виходить.

Та й які можуть бути пропозиції? Можливо, наше падіння вже хтось завважив і до нас на всіх парах мчить допомога? Еге ж, тільки я й сама в це не вірю. А от що нам робити, це вже інша справа…

— Гадаю, треба спочатку якомога точніше визначити, де ми перебуваємо, а потім подивимось.

Старий витріщився на мене, насупивши брови. Ні, любий, навіть не марнуй на мене часу, я тебе не боюся.

— Слушно, — він похмуро осміхається. — Але спершу пропоную познайомитись. Почну з себе. Я — Френк Брекстон, голова корпорації «Континентальні пластмаси», а оце поруч — моя дружина Керолайн. Хто далі?

— Мене звати Меріон Гікслі, — літня леді зневажливо кривить уста, що не додає їй шарму. — 3 Вістлокських Гікслі. А це — мій син Джейк.

— Гікслі, Гікслі… Чи не ті ви Гікслі, що є власниками «Брітані»? — старий намагається щось собі пригадати.

— Так. Супермаркети «Брітані» належать нашій родині. — Джейк гордовито випнув груди. — А їх рівно тридцять.

— Замовкни, Джейку. — Любляча матуся, вочевидь, тримає дитя в добрячих шорах. — Нема чого розводитись, це не твоя заслуга. Якби все залежало від тебе, то…

— Потім про це. — Брекстон роздратовано світить очима. — А ви, сере?

— Едвард Краузе, журналіст «Вашінґтон пост». Можна називати просто Ед, — блондин стенув плечима. — Не думав я, що це відрядження стане для мене таким фатальним.

— Наче хтось думав. Та я б і близько не підійшла до цієї чортопхайки, якби знаття! — я бачу, як на мої слова кривиться Меріон. Що ж, я люблю подратувати зарозумілих снобів. — Мене звати Торі Величко, я лікар.

— Дивне прізвище. — Меріон підозріливо дивиться на мене. — Іноземка?

— Як вам сказати?.. У цей момент ми всі тут іноземці, — стару дурепу час поставити на місце. — То що саме ви маєте на увазі?

— Та як ви смієте!.. Так відповідати…

— Звичайно. А чому ні?

— Припиніть. — Брекстон зводиться. — Місіс Гікслі, немає сенсу зчиняти сварку. Ми мусимо визначитися з планом дій, і пані Величко має рацію: конче потрібно з'ясувати, де ми перебуваємо. Хтось знається на приладах і мапах?

Я, звичайно, знаюсь, але виявляти своє вміння поки що не стану. Хтось із моїх супутників може виявитися зовсім не тим, за кого себе видає. Добре, що я знайшла зброю. Тепер я зможу подбати про себе. А наразі розіграю з себе безпорадну й перелякану дамочку. Власне, я припустилася помилки, коли почала надавати їм допомогу, але так велів мені обов'язок. А тепер, коли я знаю, що хворих серед них немає, мій найперший обов'язок — уціліти самій.

— Я спробую. — Едвард невпевнено дивиться на кабіну пілотів. — Але що робити з тілами?

— Так, це просто жахливо, що ж робити? — Меріон ламає сухі пальці. — Може, винесемо їх назовні?

— Доки ми не визначилися з місцеперебуванням, нам не варто відчиняти люк. — Брекстон приховує занепокоєння. — Крім того, тіла відразу привернуть увагу хижаків, і нам потім неможливо буде покинути літак. Я думаю, треба просто скласти їх у відсіку стюардеси. Там, здається, досить місця.

— То ходімо. — Едвард іде до кабіни. — Джейку, допоможіть мені.

— Ні! Мій син і пальцем не торкнеться…

— Ти сьогодні заткнеш свою пельку чи ні?! — мені просто терпець урвався. — Як не хочеш, аби малюк закаляв пальчики, то йди й сама тягай трупи.

Я знаю таку породу людей. Вони звикли загрібати жар чужими руками. Ач, як зручно влаштувалась — усі перед нею на задніх лапках мають ходити. Але не я. Ні, я не стану цього робити. Я вже колись була знайома з такою от відьмою. І вона потім шкодувала про це.

Старій аж мову відібрало. Мабуть, іще ніхто не розмовляв із нею в такому тоні. В очах Джейка Гікслі промайнуло щось схоже на вдячність. Бідолаха, матуся зовсім посіла мужика. Що ж, час ставати чоловіком, то чому не почати просто зараз? Давай, Гікслі, піднімай свій товстий зад!

— Джейку, не смій!

— Мамо, але ж містер Брекстон уже літній чоловік…

— Джейку!

— Мамо…

— Негайно сядь на місце.

Він сідає, ховаючи очі. У них палає така ненависть, що мені стає аж весело. Колись чолов'яга таки не витримає. Найменше, що він тоді зробить, — просто пошле матінку подалі. Утім, мені здається, що Джейк цим не обмежиться. Щоправда, оте «колись» для нього може й не настати. Як і для всіх нас.

— Місіс Гікслі, ви поводитеся просто огидно. — Брекстон зневажливо дивиться на стару. — Я хотів би нагадати вам: вижити ми зможемо, тільки якщо триматимемося разом. Затямте: ніхто не прийде нас рятувати. Мусимо самі дати собі раду, і то якнайшвидше.

— Я з місця не зійду до приходу рятувальників.

— Ви можете чекати їх довіку. Але завважте: за якихось півгодини ви встигли посваритися з усіма присутніми.

— Мені немає до вас ніякого діла. Коли я дістанусь додому, я подзвоню сенаторові Трессону, і тоді…

Ми лишаємо їх сваритись і йдемо до кабіни. Звичайно, трупи пілотів мальовничо розташувалися на підлозі. Ми по черзі виносимо їх і вкладаємо в закапелок, де стюардеса готувала напої. Зверху вкладаємо і саму стюардесу. Чорт, як шкода!

— Подивімось, що в нас є. — Едвард витягає мапу. — Від удару бортовий комп'ютер, звичайно, накрився. І все ж, Торі, спробуйте перевірити. Я тим часом погляну, що можна зробити з мапою.

Я всідаюся в крісло пілота і вмикаю комп’ютер. Дарма, удар був просто шаленої сили. Щось тут не так, але що? Шкода, що не можна визначити, чому заглух двигун… О, що це?

Екран поволі світлішає. На блакитному тлі пульсує напис: «Скінчилося пальне». Отакої! Тоді зрозуміло, чому заглух двигун. Без пального він і не міг працювати, такі правила гри.

— Що там? — Едвард зазирає мені через плече. — Не може бути!

— Може. Тому ми досі живі. Якби вибухнуло пальне, нас би ніщо не врятувало. Баки ж були порожні.

— А що ж вибухнуло?

— Випари бензину. Вони залишились. Але як сталося, що пальне скінчилось? Або його скинули в процесі польоту, або не налили достатньо на аеродромі — тоді, можливо, були несправні прилади, що показують рівень пального…

— Усе контролює комп’ютер.

— Значить, він зламався і ніхто не помітив. Або з ним управилися заздалегідь, щоб він показав достатній рівень пального, хоч у баки недолили.

— Отже?..

— Схоже, когось із нас хотіли прибрати, а решта втрапили в цю халепу за компанію. А ще й пілотів потруїли, аби не змогли нічого вдіяти.

— Ви впевнені, що пілотів отруєно?

— Абсолютно. І це якась повільно діюча отрута. Той, хто це планував, вирахував усе до хвилини, сучий син. Вони нічого не пили під час польоту — бачиш, немає брудних чашок.

— Може, стюардеса забрала й помила?

— Не може бути. Я б це побачила. З мого місця чудово було видно все, що вона робила. Вона жодного разу не зайшла до пілотів.

Едвард про щось роздумує, потім знову задумливо дивиться на екран.

— А може, пілот сам скинув пальне, знаючи, що це дає шанс. Може, просто з останніх сил…

— Може. Але домовмося: про свої здогади будемо мовчати до часу, добре?

— Гаразд. Знаєш, Торі, а ти — розумна жінка.

Я це й без тебе знаю, красунчику. Маю надію, що все це неподобство — не твоя витівка.