Дух джунглів

3

— Чорт, боляче! Торі, чи не можна легше?!

— Чоловіки нині аж надто тендітні. Потерпи.

— Але ж пече пеком. Садистка!

— Я тільки-но почала, дорогенький. А ще ж треба вийняти кулю, прочистити рану… Чого зеленієш?

— А без цього не можна?

— Чого ж, можна… Допоможи мені викопати яму.

— Нащо?!

— Поховаю тебе, коли помреш. Чого я маю сама копати?

Яма для тебе, то доки живий, давай отут, гарна місцина…

— Ти вмієш утішити, як ніхто.

— Отож.

Ми навіть непогано влаштувалися після того, як гепнулись на землю, зірвавшись із ліан. Я добряче вдарилась ребрами і звихнула плече, а Ед знепритомнів. Та головне, ми не погубили поклажі, а значить, виживемо. Я вправила собі вивих, а перепочивши, заопікувалась Едовими подряпинами. І оце така мені дяка — верещить і блідне, як панійка. Та нехай. Добре, що ми таки знайшли підходяще місце. Невеличкий водоспад, а позад нього печера. Довелося, щоправда, вколошкати якусь смугасту гадину, та це вже деталі. Ми помились, я витягла інструменти і збираюся трохи підлатати Еда, а цей страхополох опирається медицині, як дикун.

— Що це в тебе? Оце, з блискучою голівкою?

— Це? Зонд. Я введу його в рану, аби визначити, де перебуває куля. А тоді розріжу, вийму її й почищу тканини. Потім зашию і вколю тобі антибіотик. Маю надію, що ти народився під щасливою зіркою, інакше запалення не забариться, та антибіотиків обмаль. Власне, рана твоя не важка, умови тут більш-менш, мені часом доводилось робити складніші операції в набагато гірших умовах, і дехто з пацієнтів навіть вижив. Ще питання?

— А по-іншому не можна?

— Можна. Заступ у нас невеличкий, тож починай рити яму, ґрунт досить м'який…

— Я не про те.

— А я саме про те. Чи ти намаханий, чи зовсім дурний, що не хочеш зрозуміти такої простої речі: в цьому кліматі, в таких нездорових місцях будь-яка подряпина може стати причиною смерті, а таке поранення й поготів! Я зроблю тобі ін'єкцію, не тремти. Болітиме не дуже.

Він покірно влягається на простирадло, яке я постелила на землі. Сонце якраз освітлює наш прихисток, тому я не гаю часу — хтозна, скільки триватиме таке освітлення.

— Не смикайся, якщо не хочеш бути ненароком зарізаним. А якщо здумаєш кричати, торохну тебе по макітрі.

— А клятва Гіппократа?

— Я польовий хірург. У мене інші умови праці.

Куля засіла не дуже глибоко — невеликий калібр, дивно. Ніколи б не подумала, що тутешні миротворці користуються револьверами. Хоча все може бути, зброярень тут немає, користуються тим, що дістануть. Принаймні поки що я допускаю таку версію, а там подивимось… Ну от, знепритомнів. Бідний хлопчик, такий цивілізований. Нічого, це минеться.

— Усе?

— Так. Як почуваєшся?

— Так, наче мене різали ножем.

Я влаштовую його зручніше і вводжу йому антибіотик — добре, що вони в мене є. На кілька днів вистачить, а там, думаю, він упорається сам. Поки що побудемо в цій затишній печері. Тут принаймні вода є.

— Торі…

— Чого тобі?

— Дякую.

— Нема за що. Це мій обов'язок.

— Ти врятувала мене… там.

— Я сама себе врятувала. Ти привів моїми слідами цілий комітет, то що я мала робити? Еде, чим ти думав, скажи мені? Ти ж оголосив себе знавцем місцевої публіки, то чого тебе понесло в джунглі? Ти ж хотів повернутися?

— Я й повернувся. Знаєш, я був страшенно вражений твоїм вчинком. Мені здалося, що ти… незвичайна жінка, і коли ти сказала, що збираєшся йти сама, я спочатку не повірив, а потім обурився. Розумієш, оскільки вже так сталося й ми всі разом опинились у тому літаку, треба триматись одне одного, а ти… Я просто не повірив своїм вухам! І коли ти таки пішла далі, я повернувся, я був страшенно лютий на тебе. Я вирішив трохи озирнутися навколо і підійшов до літака не з того боку, де люк, а з іншого. А там… там уже були ті люди. У камуфляжній формі, але не солдати, ні. Я вирішив, що то повстанці чи якісь інші терористи. Я почув жіночий крик, потім постріл… Я кинувся тікати, думав, що ніхто не помітить, але мене помітили і зчинили стрілянину. Я думав, що відірвався від них, аж поки якийсь тип не стрибнув на мене зверху. Він ударив мене ножем, та я відхилився, а потім ударив його сам, і він… упав. Може, я вбив його, як того, другого, не знаю. Вони всі тут невеликі і не такі вже й дужі. Я думав, що зможу втекти, а потім побачив, де ти йшла, — ну, ти ж прорубувала дорогу. Мені здалося, що це слушна думка — йти вже готовою дорогою, тому я вирішив тебе наздогнати. Чорт, ти мала рацію, а я був дурнем. Якби послухав тебе, був би цілий.

— Ти й так майже цілий. Як гадаєш, хто на нас полював?

— Не знаю… Може, й справді терористи?

Може, й терористи, хтозна. Але наразі я не ділитимусь із тобою своїми здогадами. Я вже й так прокололася, давши зрозуміти, що маю певний досвід і навички. Зчинили стрілянину, кажеш? Чому я її не чула? Власне, таке могло бути, якщо калібр зброї невеликий: галасували мавпи та й відійшла я вже порядно… Добре, це поки що приймається. А от щодо решти, то тут я ще подумаю. Може, воно так і було, а може, ти сплів мені першу-ліпшу казочку, яка спала тобі на думку. Я мушу трохи поміркувати над цим.

— Їсти будеш?

— Ні.

— Маєш.

— Тоді навіщо спитала?

— Просто так, задля ввічливості.

Він не знаходить відповіді, а я тим часом дістаю сендвічі з його сумки. Сендвічі треба з'їсти зараз, доки не зіпсувалися. Ще отруєння нам бракувало.

— Цікаво, чи можна пити цю воду? — Ед прислухається до шуму каскаду.

— Гадаю, так.

— Нащо ти розпалюєш багаття?

— Збираюся прокип'ятити інструменти, щоб були напохваті. Припаде нужда — дістану й користуватимусь уже стерильними, щоб не гаяти часу. Подекуди долю живого організму вирішують хвилини чи навіть секунди.

— Краще б такої потреби не виникало.

— Згодна.

Наша печера має один суттєвий недолік: через шум води ми не почуємо наближення ворогів. З іншого боку, печери не видно ззовні, її можна знайти тільки тоді, коли знаєш, що вона є. Я побачила її зовсім випадково. А чому я вирішила, що про неї ніхто не знає? Якщо побачила я, міг бачити ще хтось. Але нам більше нема де подітися, бо вже скоро буде зовсім темно.

Я закінчую поратися з інструментами й ховаю контейнер у наплічник. Ці інструменти подарувала мені тітка Роза, коли я стала інтерном у лікарні. Вона страшенно пишалася мною. Аякже! Вона доклала стількох зусиль до мене — і виявилося, що недарма.

— Чому в тебе таке дивне прізвище — Величко? Ти росіянка?

— Українка.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні.

— А ім'я? Торі — це від якого імені?

— Вікторія. У себе на батьківщині я була Вікою, приїхала сюди і стала Торі. Це не має значення.

— Куди ти летіла?

— Ідіотське питання. Літак мав приземлитися в Ла-Пас. Ти теж туди летів. Ми всі.

— Так, але що ти там мала робити?

— Працювати в консульстві, потім — у шпиталі при місії ООН.

— В Африці ти теж так працювала?

— Так. Ти просто переповнений питаннями.

— Вибач. Я журналіст, цікавитись світом — це моя робота.

Я думала, цікавитись світом — це звичайний стан людини, але для декого це, виявляється, робота. Є такий обов'язок — цікавляться, немає — жують жуйку. Я мало розумію янкі, хоч прожила між ними добрячу частку життя. Вони були мені чужі, я була між ними чужа — так воно й лишилось.

З першої миті, коли ми з тіткою Розою зійшли трапом літака, я це відчула. Їхні повсякчасні усмішки, їхня манера розмовляти, їхні чистенькі паперові будиночки з неодмінними газонами, їхні постійні судові позови один на одного — вони дратували мене страшенно. І я не схотіла асимілюватися з ними. Саме тому я займаюся тим, чим займаюсь, а не лікую забитих під час гольфу колін і ліктів. Усі ці галасливі, впевнені у своїй абсолютній винятковості цивілізовані громадяни… Мені краще без них. Не тому, що вони погані, а просто… я надто інша.

— Як давно ти у Штатах?

— Шістнадцять років. Іще є питання?

— Багато. Ти цікавиш мене, Торі Величко. Мені завжди були цікаві такі божевільні жінки, як ти. Це ж треба додуматись — стрибнути над урвищем, ухопившися за ліани!

— Ти стрибав разом зі мною, забув?

— Як я тільки пристав на таке, уявити не можу.

— Довелося пристати. Що ще ми мали діяти?

— Маєш рацію. Нумо спати, вже темно. Ходи сюди, не бійся, я тебе не стану спокушати.

— У тебе завищена самооцінка. Маю надію, плече твоє ще поболить.

— Уже болить, але все одно ходи сюди. Мало радості сидіти поодинці в цій норі.

— Боїшся темряви?

— Ходи до мене.

Я навпомацки знаходжу його і влаштовуюсь поруч. Ще завидна я принесла сюди купу зелених гілок папороті — все-таки не на голій землі спати. Тут вогко і досить холодно, але вдвох не померзнемо.

— Ти мене вб’єш, якщо я тебе обійму?

Е, ні, красунчику, так справи не підуть.

— Не вб'ю, але штурхону добряче. Я не люблю, коли мене хтось торкається.

— Чому?

— Нема про що говорити. Не люблю — і по всьому.

— Я обійму тебе по-дружньому. Не штовхайся, мені ж боляче! Торі, будь ласка… не будь така. Чорт, я здаюсь, здаюсь! Я таки боюсь темряви. Задоволена? Ніхто про це не знав, я вважав…

— Припини істерику. Треба було відразу сказати: вдавав із себе Казанову, то й маєш тепер. От уже мені ця чоловіча впевненість, що мати фобії соромно! Ви всі просто йолопи.

— Це діагноз?

— Так.

— То я можу обійняти тебе?

— Так, чорт забирай!

— Не сердься…

— Я терпіти не можу, коли до мене торкаються. У мене теж фобія.

— Колись ми сміятимемось, згадуючи цю ніч.

— Це якщо в нас воно буде — те твоє «колись».

— Буде. Я…

— Тихо! Ти чуєш?

— Ні. Там нікого нема.

— Безвідповідальна заява.

Там повно всього. Там повзають змії, ходять великі хижі коти, там літають кажани — дотик кожного з них може бути небезпечнішим за укус змії, бо вони, харчуючись кров'ю, переносять страшні хвороби. Там… Зрештою, я не впевнена, що ті хлопці, які полювали на нас удень, лишили нас волювати. Ні, саме ті вже нічого нам не зроблять (хіба прийдуть закликати до нашої совісті у вигляді привидів, але це малоймовірно), а от їхні колеги… Цікаво, де наші супутники — Брекстони і Гікслі? І хто ж усе-таки винен у тому, що всі ми тепер у такому лайні?

— Торі…

— Тихо. Там хтось є.

Я вмію слухати тишу. Я довго жила в джунглях і вмію розрізняти звуки. Ті джунглі теж не були раєм, вони навіть гірші за ці. Там були болота, п'явки, леви й пропасниці. Там постійно траплялися прикрощі, там… Власне, Африка мені теж чужа, ми з нею розлучилися без жодних моральних судом. Дай Боже, ніколи більше не потраплю туди. Я прагну хоч трохи спокою.

Хтось обережно ходить навкруги. Я чую чиїсь м'які скрадливі кроки — і мені стає страшно. Хто б там не був, він не з добром до нас. Чого б це хороша людина тинялася поночі, та ще й у такому місці? Маю надію, це просто пума прийшла напитися води після вдалого полювання. Це був би ідеальний варіант.

Ед притискає мене до себе, наче хоче захистити. Ні, хлопче, я не знаю жодного чоловіка, здатного захистити жінку. Ваше плем'я здрібніло і перевелося на хрін собачий, і цей сумний факт великими літерами закарбовано на скрижалях мого уявлення про світ. Нічого не вдієш, асиміляція.

— Я піду й подивлюся, що там.

— Я сам.

— Ти поранений. Я забороняю тобі рухатись. Чи ти таки хочеш дістати запалення? Що я тоді з тобою діятиму тут? Лежи й не рипайся.

Я зводжуся на ноги й рухаюсь уздовж стіни. Каскад шумить, вода хлюпоче так мирно, та що з того? Я не засну, доки не дізнаюся, кого там носить лиха година. Тільки темно так, що я вся перетворилась на слух. Я міцно стискаю руків'я пістолета, аж воно скоро розтопиться в моїй долоні. Едові немає потреби знати, що я озброєна. Може, і стріляти не доведеться. Може, там абсолютно сита пума. Може…

Чиясь тінь, темніша від темряви, пройшла крізь завісу води і стала на вході. Це не тварина, я чую запах міцного чоловічого тіла, тютюну й часнику. Це хтось із аборигенів, і я б'ю його по голові руків'ям пістолета — не дуже міцно, щоб тільки оглушити; потім намацую в сумці скотч і перемотую йому руки й ноги, а також заклеюю рот. Полежи тут, голубе, а як розвидниться, я поспитаю в тебе про дещо. І чого б я вешталась ночами? Ну, та свого розуму нікому не вставиш, тож доведеться бідоласі дочекатися ранку в такому незручному й принизливому для справжнього чоловіка стані. Гадаю, він це якось переживе.

— Що там, Торі?

— Не що, а хто. Уранці розглянемо трофей, а зараз спи.

— Але…

— Спи, Еде. Нема чого сперечатись.

Знаєте, як я уявляю собі навколишній світ? Це неначе камениста пустеля, повна сипучих пісків і глибочезних урвищ, і я маю балансувати між ними, щоб не зірватися в безодню чи не провалитись у роззявлену пащеку пісків. Мені часто сниться така пустеля, і тоді на ранок я прокидаюсь розлючена й нещасна.

Слова нічного трофея просто довели мене до сказу:

— Я вб'ю тебе, жінко.

А хто тобі сказав, що я розв'яжу твої кінцівки? Мені потрібна твоя здатність говорити, а от рухатись тобі якраз не треба. Можливо, це я вб'ю тебе. Зв'язаного. І совість мені навіть не подумає дошкуляти, бо коли я в джунглях, моя совість впадає в анабіоз — так на неї діє сморід зеленої вогкої хащі.

— Це потім, аміґо. Як тебе звати?

— Я нічого тобі не скажу. Я тебе вб’ю.

Мрійник. Убив би, звичайно, і не спитав би, як звати. А я вихована жінка, тож питаю. Не тому, що мені цікаво, а просто так, аби чемно розпочати розмову. Не хочеш чемності — ось, маєш стусана під ребра, мені не шкода.

Він стогне крізь зуби і спопеляє мене поглядом. У нього смагляве обличчя, прямий ніс і густі брови. А великі чорні очі, довгасті, окрилені чудовими віями — десь я бачила такі очі, в кого? — втупилися в мене з такою злістю, що де там гримучій змії! Ні, чіко, мені не страшно. Мені вже нічого не страшно на цьому світі. Але ти ще про це не знаєш. Ти лежиш тут зв'язаний і не бажаєш підтримувати ввічливої світської бесіди. То я можу повчити тебе манер, і тоді наші стосунки перейдуть зовсім в іншу фазу. Краще не доводь мене до цього.

— Як знаєш. Мені, зрештою, байдуже, як тебе звати. Власне кажучи, ти ще живий тільки тому, що я мала надію дістати трохи інформації. Як ні, то ні. Помреш безіменним.

— Ти не зробиш цього.

— Це ти так думаєш.

Я берусь до поклажі нашого гостя. Практична штука наплічник. Що ми тут маємо? Почата пляшка бурбону, кілька банок консервованих бобів зі свининою, військова аптечка першої допомоги мексиканського виробництва, коробка патронів до пістолета тридцять восьмого калібру. А де стрілялка? Я надто швидко його зв'язала, тож зброя десь на ньому. Хлопче, ти лоскоту не боїшся?

— Я вб'ю тебе.

— Ти що, англійською тільки три слова знаєш?

— Я вб'ю тебе.

— Це вже стає одноманітним, тобі не здається?

Пістолет нівроку, величенький. Такий самий я маю під сорочкою за поясом. Це добре, дуже добре. Тепер моя боєздатність поліпшилась, і це мене по-справжньому тішить. Хоч щось приємне за весь чортів ранок!

— То як, аміґо? Поговоримо чи пристрелити тебе?

— Торі!

Як невчасно прочумався Ед! Але все одно вже час колоти антибіотик, що я й роблю. Ед вражено дивиться на мене.

— Чого ти?

— Це варварство! Ти справді збираєшся вбити цього чоловіка?

— Так, а що?

— Ти не можеш!..

— Звичайно ж, можу. Хоча ти маєш рацію, стріляти не варто, постріл почують, та й набоїв шкода, але перерізати йому горло я…

— Припини блазнювати! Ти знаєш, про що я. Ти не можеш убити цього чоловіка, він же нічим нам не зашкодив.

— То ти пропонуєш мені почекати, доки він щось нам заподіє? Дивись, який здоровань! От він би не роздумував і не мучився етичними питаннями, а просто повбивав би нас. Такий світ, Еде. І ти або живеш за цими правилами, або помираєш молодим, і тоді вже тобі байдуже до всіх правилі законів.

— Це неможливо. Я не вірю своїм вухам!

— Краще повір, красунчику. І не дратуй мене, бо…

— Ти й мене вб'єш?

— Правильно. Нарешті ти зрозумів.

— Це просто божевілля!

Я його вже не слухаю. Ох, ці мені янкі з їхніми поглядами на недоторканність людського життя! Стерти з лиця земної кулі невеличкий Ірак, видушити газами ще когось там — це нічого, це державний інтерес, а вбити зв'язаного бандита — варварство? Я не бачу тут логіки, та її годі шукати в цих зразкових громадян. О, вони зовсім не такі вільні, як усім розказують. Вони не можуть навіть дати прочуханки власним розбещеним дітлахам, аби хоч трохи привести їх до тями. Вони не можуть позалицятись до жінки, що сподобалась. Вони не можуть одягти вдень яскраві прикраси. Вони не можуть пити пиво, сидячи на лавці в парку. Вони не можуть самі подбати про себе, не можуть навіть спілкуватися між собою без адвокатів і психологів. А головне — вони ніяк не можуть затямити, що решта людей не зобов'язані жити так, як цього бажає абсолютна більшість білого протестантського населення. Вони страшенно дратують мене іноді. Наприклад, зараз.

— То ти пропонуєш відпустити його?

— Так, адже це буде справедливо!

— Відповідь хибна. Ти не в матеріалі, тож лежи собі спокійно.

Я знову повертаюсь до зв'язаного чоловіка. Він пропікає мене ненависним поглядом. Ой, чіко, у твоїй голові одна-єдина звивина, та й та від бейсболки. Ніж у мене гострий, а зарізати тебе для мене не становить жодних труднощів. Я навіть не стану перейматися прилаштуванням трупа, тут є кому про це подбати.

— То ти так і не скажеш мені, що це за чудова місцинка?

— Перу. Або Колумбія.

— Ага. А точніше?

— Джунглі.

Ти хочеш трохи розважитись? Пограймось, чіко, я не проти. Я знову даю йому добрячого копняка.

— Торі, припини негайно!

— Заткни пельку, Еде!

Теж мені великий гуманіст. Припинити! Я розлючена, тому зараз усім буде весело. Мені набридла ця ідіотська ситуація. Якби не Ед, я була б уже далеченько. А тепер маєш: зв'язаний нахаба з одного боку і великий гуманіст — з іншого. Жоден з них не додає мені приємних хвилин, чорт забирай.

— Знаєш, чіко, ти мене зацікавив. Я не вб'ю тебе одразу. Я вирішила трохи розважитись, тому зараз ампутую тобі щось. Наприклад, член. А потім залишу тут — зв'язаного. Як тобі це подобається?

— Чортова садистка, негайно розв'яжи його!

— Якщо ти не припиниш істерики, то зараз приєднаєшся до нього. Що ти робиш у джунглях, чіко? Чого вештаєшся поночі, коли всі добрі люди давно сплять?

Він мовчить. От йолоп! А мав би розуміти, що так поводитись просто нераціонально. Ці мені латиноси з їхньою гордістю мачо! От лежиш ти отут разом зі своєю гордістю, і що? У твоєму віці вже треба бути розумнішим.

— Чого мовчиш? Слів забракло? У мене є час, а в тебе — ні. І тобі страшенно хочеться відлити, а в штани ти цього робити не хочеш. Я маю рацію? Отож-бо.

— Сучка!

— Цим ти нічого не досягнеш. Хіба тільки того, що в якийсь момент тобі стане нічим відливати. Я реготатиму до кольки в боці.

— Я тебе вб'ю.

Він набрид мені. Навіть убивати його мені перехотілося. Нащо? Я просто залишу його тут — так, як є. Він зовсім не Гудіні, тому все скоро прийде до логічного завершення.

— Як знаєш. Шкода. Але ти не лишаєш мені вибору.

Я збираю речі, а дві пари очей спостерігають за мною. Ед, чортів кретин. Треба було мені сховатись за тим каменем, хай би його прикінчили ті молодці — ба ні, влізла. Мала рацію тітка Роза, коли казала: «Не хочеш собі зла — не роби людям добра». Тітка Роза завжди мала рацію.

— Уставай, Еде. Ми йдемо звідси.

— І залишимо його тут?

— Так.

— Але це жорстоко! Він же загине!

— Ну то що? Волієш сам загинути? Гадаєш, він просто собі перехожий? Знайшов Червону Шапочку! Тут не центр Нью-Йорка, тут не буває просто перехожих. Чи ти забув, як тебе гнали крізь джунглі?

— Але ж не цей чоловік!

— А ти звідки знаєш? Якщо він випадковий перехожий, чому не скаже мені про це? Адже я не спитала в нього нічого такого, заради чого варто померти. Я не вимагала від нього зради державних таємниць, ти помітив? І що він сказав на це, ти чув. Він обіцяв убити мене. І в мене немає підстав йому не вірити. Він уб'є нас, якщо ми його звільнимо, або наведе на наш слід тих, інших. Тобі цього дуже хочеться?

— Ні, але так теж не можна.

— Хто тобі сказав? Досить балачок, ходімо. Наплічник його теж візьмемо, він йому все одно вже не знадобиться.

— Я так не можу.

Усе, він довів мене до точки кипіння. Бовдур. Він так не може! Ходяча всесвітня совість. Натомість я можу, ще й як!

— Гаразд. Ось твій наплічник, залишайся тут. Я зробила для тебе все, що могла, тож прощавай. На твої морально-етичні шукання я не маю часу.

Я скидаю на землю поклажу і йду до виходу. Скільки часу змарнувала з цими йолопами, подумати тільки! Уже могла б бути десь там, далі! Сонце ще не повернулось під потрібним кутом. Тьмяна темно-зелена пелена огортає мене й одразу забиває подих. Місцина досить відкрита, але одяг уже прилип до тіла. Прокляття! Не люблю цього відчуття. Зате тут немає левів.

— Торі!

Та йди ти під три чорти, кретине! Терпіти не можу цієї чисто цивілізованої заморочки: насильство неприпустиме, ніколи й нізащо! А самі що вчинили в Югославії? Так то ж десь, то ж не на очах! Вони не вміють дивитися правді в вічі. От за це й заплатять. Принаймні Ед заплатить точно, і просто зараз.

— Торі, почекай, Торі!

Він вигулькнув з-поміж струмків, знічений і винуватий. Чортів ідіоте, де ти тільки взявся на мою голову?

— Чого горлаєш?

— Із тим чоловіком негаразд. Будь ласка, повернися, поглянь.

Найдужче мені хочеться зараз хвицнути його по мармизі. Він розв'язав того аборигена, в нього відновлюється циркуляція крові і з ним якийсь час справді буде негаразд, але це минеться.

— Ти не можеш покинути нас тут!

— Еде, я не наймалась тобі в гувернантки. І я не хочу вічно блукати джунглями, підбираючи всіх поранених і юродивих, що трапляться на шляху. І не треба мені говорити, що я можу, а що — ні.

— Торі, будь ласка…

Я мовчки повертаюсь і йду. Я багато що можу зробити й витерпіти. Але дурості я витерпіти не можу, а те, що вчинив Ед, інакше як дурістю не назвеш. І це вже не вперше. Дивно, а там, у літаку, він здався мені зовсім іншим. Або я помилилась, або він не той, за кого себе видає. І тоді постає питання: а чи не причетний Ед до падіння літака? Дуже можливо.

— Торі, чекай!

Він біжить за мною, як загублена дитина. Боже мій, де поділися сильні тілом і духом лицарі? А дідько їх знає, де вони поділися. Мабуть, дістались іншим жінкам. А мені лишилися тільки нікчеми й слиньки, одержимі ідеями всесвітнього братерства.

— Ти взяв свій наплічник?

— Так. Торі, я…

— Це було твоє рішення, Еде. Повір мені, воно ще вилізе нам боком, і навіть дуже скоро.

— Торі, я не міг…

Я з розмаху б’ю його в щелепу, аж рука стерпла. Чорт забирай, я ненавиджу ці розмови! Є один-єдиний закон на світі: вціліти або ні. І мої шанси вціліти суттєво зменшуються, доки за мною буде бігти Ед. Від нього забагато шумових ефектів, і взагалі. Мені потрібен чоловік, який може все.

— Ти вдарила мене!

— Так. І заткнися, коли не хочеш дістати ще.

— Я просто повірити в це не можу — ти мене вдарила!

— Так, ґрінґо. І повір мені, вона абсолютно правильно зробила.

Він підійшов зовсім тихо. Якби не Едові зойки, я б його почула, а так… Швидко ж він відновився!

— Віддай мені пістолет, він для тебе завеликий, — його очі насмішкувато примружені. — Американці дивні, так? Мене це завжди трохи нервувало. Віддай мені зброю.

— Спробуй, забери!

— Чорт, саме цього мені хотілося б уникнути.

— Отож.

— То, може, поговоримо?

— Щось змінилося?

— Так. Тепер я вільний і наші очі перебувають на одному рівні.

Усе б нічого, якби не одна деталь. Я бачу поміж деревами людей у камуфляжній формі. Вони таки наздогнали нас: хтось дуже впертий керує ними, хтось упертий і жорстокий, бо міг би махнути на нас рукою й лишити наші життя на ласку джунглів, ба ні. Купа озброєних молодців. Вони збираються стріляти, тому я падаю на землю й відкочуюсь. Наш колишній полонений робить те саме, підбивши ноги Еда. Кулі просвистіли вище.

— Відповзаймо.

Чіко збирається наказувати?..

— Скільки їх?

— Близько двох десятків.

— Набоїв вистачить.

— Прийдуть іще. На всіх набоїв забракне, даремно витрачатися. Відповзаймо.

Ми рухаємося досить швидко, та от чомусь земля скінчилася. Я лечу в безодню. Вона мене таки знайшла. А кажуть, що сни не здійснюються.