Дух джунглів

19

— Я нічого не розумію.

Наташка знервована й налякана, я чую, як хтось ходить у сусідній кімнаті, на кухні бряжчить посуд, а я лежу на знайомій тахті — колись у дитинстві ми по черзі плигали з неї, доки Наташка, спружинивши, не підлетіла так високо, що головою розбила матову тарілку люстри, і скалки порізали їй плечі. Власне, надто високо їй стрибати й не довелося — стелі низькі, але… Кров цебеніла з численних порізів, скалки вкривали підлогу, я метушилася з ганчірками й віником, і саме на цей шарварок нагодилась Наташчина названа мати, тітка Світлана. Мабуть, наші обличчя були такі перелякані, що вона тільки й сказала: «Цю люстру давно слід було поміняти».

І от я лежу у знайомій Наташчиній кімнаті та слухаю, як за дверима Керстін Бартон поливає мене багнюкою, сука така. Перед моєю колись найкращою подругою. І рішення прибити чортову корову міцніє в мені, як свіжорозведений гіпс.

Я сідаю й озираюся в пошуках якогось одягу. Мій благополучно догорає в сміттєвому контейнері десь за сараями, та не ходити ж мені голою? Це шокуватиме спільноту, хоча, наскільки я змогла зорієнтуватись у цій новій для мене країні, шок буде набагато меншим, ніж це було б колись, ще в тому моєму житті тут. Сексуальна революція, чорт забирай. Щось у цьому, безперечно, є.

—І що, вона тепер завжди буде така?

— Ми не знаємо.

— Господи, якби ви бачили! Це було страшно, по-справжньому страшно, та ті люди збиралися нас убити… Чому?

— Гадаю, скоро все скінчиться, так чи інакше.

Он як? Бартон знає щось, чого не знаю я? Цікаво, як вона тут опинилась? Я не помітила, щоб за мною стежили, а таки стежили, бо й ті падлюки зробили засідку — в єдиному місці, де це було можливо, що, до речі, не свідчить про високий інтелектуальний рівень, а тепер іще Бартон упала на голову, як Ньютонове яблуко…

— Вольдеку, все гаразд?

— Де там! Твоя сеструня має вдачу ще гіршу, ніж ти.

— Я ж тебе попередила, аби ти не заходив.

— Та я за інерцією! Тепер не знаю, коли зможу нормально бачити, очі болять немилосердно. Я її вб'ю, заразу!

— Якщо зможеш, еге?

— Чорт, не нагадуй мені. Я такого зроду не бачив.

— Отож.

Так, Наташка, Вольдек і Бартон у кімнаті, а хто порається в кухні? Утім, це не суттєво. Ось лежать Наташчині джинси й сорочка, ще й білизна, от тільки такої конструкції, як ліфчик, я не ношу — середньовіччя якесь. А тепер можна й поговорити. Нема чого пліткувати про мене.

— У тебе міцна голова, Величко.

— Бартон, тобі треба їсти менше солодкого.

Ми пропікаємо одна одну поглядами, потім у її руці зблискує срібляста блискавка мого ножа — е, ні, крихітко, цей трюк мені відомий. Я перехоплюю руків'я просто в польоті, якусь хвильку лезо бринить у моїй долоні. Привіт, мій хлопчику, я рада знову тримати тебе.

— Господи, та що ж це таке?!

З Наташкою скоро станеться істерика.

— Тітка Роза шле тобі вітання.

Я мовчки йду до кухні, бо мене мучить спрага. Там хтось є, от і гляну, хто.

— Торі, я тобі мала сказати, що…

Я не хочу її слухати. Я відчиняю двері — і на мене дивляться дві пари очей, блакитні й чорні. Я заклякаю. Цікаво, чи знають вони, що сталося в храмі Віль-Таена? Мабуть, ні, мабуть, це моє персональне божевілля. Але я страшенно рада бачити їх обох. От тільки що вони тут роблять? Що, в чортового батька, взагалі відбувається?

— Ед приготував сендвічі.

Отак просто, бачили? Приготував ідіотські сендвічі в Наташчиній крихітній кухні. Вони просто вичавили собою весь невеличкий простір від плити до холодильника. Знущання якесь.

— Що ви обидва тут робите?

— Торі… — Едові очі пестять мене. — Так було правильно. Ти не повинна лишатись наодинці з цим.

— Це ви так вирішили?

— Торі, будь ласка.

Він аж тепер так каже.

— Гаразд.

Я, чорт забирай, страшенно рада вас обох бачити. Я пробула сама якусь добу, але скучила так, наче не бачились кілька років. Бо поряд із вами я відчуваю себе цілою. Бо є речі, які зрозуміємо тільки ми троє. Бо ми втрьох стояли на смерть там, у мармуровому святилищі Прадавнього.

— Ви не…

На порозі виріс той здоровило, якому я підлікувала очі. Тепер я його впізнала: це той, що зустрів мене в Борисполі. Що ж, він сам в усьому винен, не треба було ввалюватися до ванної, коли я була невдягнена, це неввічливо.

— Мотаймо звідси, швидко!

Я розумію, що сталося щось нехороше, на розпитування, звичайно, часу немає, а от мить, аби зібрати харчі, є. А моя сумка-наплічник завжди при мені. От і добре, що я її не розпакувала.

Ми похапцем вискакуємо з квартири. Наташка бліда й налякана, Луїс майже несе її. Цікаво, а що, власне, сталося? Навколо тихо й безлюдно, як і має бути о першій годині ночі. Десь у траві надривається команда цвіркунів, наче хтозна-які гроші отримує за одноманітне цвіргикання. Десь казяться підлітки, я чую регіт і виск якоїсь місцевої королеви двору — все це мені знайоме, так само було й раніше. Ну, майже так само.

— Чого ви сказились?

— Тихо! — Вольдек люто блимає на мене почервонілими очима. — Куди ми тут можемо сховатися?

— Є кілька ничок— якщо збереглися. Нат, наша точка вціліла?

— Ти таке питаєш! А я звідки знаю? Часу минуло багато. Гараж стоїть, а от чи є ще прохід, хтозна. Я ж туди не лажу, аби минуле згадати!

— То доведеться згадати.

Наташка вчепилася в Луїса, як потопаючий у рятівне коло. Вони стоять у світлі лампочки, що над дашком під'їзду, і я бачу: вони скроєні за одним зразком — і очі, чорні й палкі… У них однаковісінькі очі, і довгасті смагляві обличчя… Буває ж таке! Він_:— іспанець, вона — росіянка, як дивно жартує природа!

Я повертаюсь і пірнаю в темряву. Якщо проминути кущі, дерев'яні сараї й трансформатор — міцну будівлю з червоної цегли, на якій колись іще до нас хтось синьою фарбою написав «НАТАША» і намалював серце, пробите стрілою (імені палкого закоханого дворові легенди не зберегли, та було кілька версій, одна драматичніша за іншу), — так от, там є стежка за гаражі, які стоять двома рядами, спинами одні до інших. І між ними є щілина. У дитинстві ми легко прослизали в неї, залазили на крайній гараж і вели спостереження. Видно нас не було, бо над воротами був дашок, який закривав нас.

Так, колись ми легко прослизали сюди, а тепер декому важко втискатись у вузьку щілину, пропахлу іржею, котячою сечею й мастилом.

— Підсади мене.

Ед піднімає мене нагору, я видряпуюсь на дах. Що ж, тут усе так само. Дах залитий смолою, колись ми спробували її підпалити і вона таки загорілася, тож Петько й Серьога ледве залили пожежу — добре, що ми перед цим пили газівку в автоматах!

Усі піднімаються слідом, а я тим часом бачу, як перед під'їздом, із якого ми щойно вискочили, спиняються кілька потужних машин. Я завжди любила джипи, особливо армійські, до яких можна припасувати кулемет.

— Що це означає? — я запитую в темряви.

Я лежу на запиленому даху, що пахне теплою смолою та літом, — так само, як колись. Поруч розташувався Ед, з іншого боку крутиться, вмощуючись, Бартон. Але я запитую в темряви.

— Мені подзвонив один із тутешніх друзів і сказав, що треба вшиватися.

Голос у Керстін холодний і безбарвний. Мабуть, образилась за те зауваження щодо солодкого. Ну не можу я сказати, яка вона гарна, вона й так щаслива, відьма, бо вдома на неї чекає Ерік — господи, Ерік! Я заборонила собі думати про нього — так, як колись заборонила собі думати про матір, потім — про Наташку, про Гарольда теж. Я вмію забороняти собі, щасливішою це мене не робить, та серце не болить, душа не скімлить, а значить, можна жити. Не знаю, чи всі так роблять, чи тільки я — такий спеціальний персонаж?

— Чому?

— Величко, Курт хоче будь-що отримати твій скальп. І в нього досить грошей, аби купити співпрацю навіть Президента цієї країни.

— Боже, як усе запущено… І хто ж це приїхав із візитом? Невже Президент?

— Схоже на Алімових хлопців. — Вольдек невдоволено чмихає. — У тебе ще вистачає розуму жартувати!

— У мене розуму стане на всіх, можу з тобою поділитися, якщо хочеш.

— Ти, чортова дівко, як Гагарін, зараз одгребеш. Я баб не б'ю, але ти…

— Припиніть негайно! — Керстін штурхає мене плечем. — Знайшли час. Треба вибиратися звідси. Який сенс тут лежати, коли скрізь шукають!

— Може, гранату кинути?

— Ти збожеволіла в тих джунглях. Тут люди скрізь. Ану, як зачепить когось! А як почнеться стрілянина, то кулі не дуже вибирають. Краще подумай, куди нам звідси податися.

— То ходімо. Нат, давай нашою дорогою.

— Хтозна, чи пройдемо. Струхлявіти могло.

— Іншого виходу все одно не маємо.

І то щира правда. Люди, що приїхали, — а їх десятків зо два — розсипались по території. Я впевнена, що нас зараз шукають скрізь у мікрорайоні. Але є інша дорога — дахами гаражів і сараїв. Колись ми добре знали всі непевні місця, але не тепер… Та я знаю напрямок. Треба пробратись у двір сірого будинку, а там пасмо дахів виведе нас на територію дитячого садка. А звідти ми пірнемо в парк — і все, почнеться зовсім інше полювання. Хто не сховався, я не винна.

— Це суте божевілля.

Це Вольдек мугикає, бо під ним тріщить трухлява шалівка. Колись Славко провалився в сарай, де котрийсь із мешканців якраз варив самогон. Ото було дзенькоту! Господар і не писнув, бо тоді за бутлегерство давали рік тюрми.

— Тепер униз.

Ми по черзі стрибаємо на землю. Короткий посвист ножа — і хтось важко осідає у щебінь. То Керстін завважила хитруна. У його руці — пістолет із глушником, саме на випадок близького контакту, бо далеко з такої зброї поцілить хіба Вільгельм Телль, а цей явно не з категорії Теллів — зовнішність абсолютно однозначна. Араб з усіма його атрибутами. Що ж, тепер у нього є шанс почати все спочатку. Мабуть, у наступному житті його душа оселиться в устриці. Я їх усе одно ніколи не їм.

— Щоб не підглядав, стерво таке.

Керстін висмикує ніж із тіла, витирає лезо об сорочку вбитого. Логічно.

— Тепер куди? — Вольдек приглядається до темряви. — Давай, веди.

— Нат, прохід між садком і школою вільний?

— Ні, там накатали стоянку. Світло по периметру, охорона… Ти ж там свою машину поставила!

— Точно. То ви стійте тут, а я піду заберу її звідти. Сядемо й поїдемо.

— І далеко заїдемо? — Вольдек мружить очі. Я б на його місці заробила грубі гроші, зупиняючи потік транспорту, — так у нього почервоніли білки й повіки. Але йому цього радити не буду, він якийсь надто вразливий.

— Подивимось. Та їхати краще, ніж іти.

— Тоді підемо вдвох. — Керстін ховає ножа за пасок штанів. — Одній тобі йти небезпечно, а дві жінки не викличуть підозри, тоді як компанія на зразок нашої неодмінно приверне увагу.

— То, може, краще я? — Ед стискає мою долоню. — Удамо закоханих…

— Вам і вдавати не треба. — Керстін задоволено підсміюється. — Але буде краще, якщо піду я. Може, у джунглях вам трьом немає рівних, та от місто — це вже мої джунглі, хоча, в принципі, закони виживання скрізь однакові.

Наташка і Луїс заклякли біля стіни. Вони мовчать, та я розумію: оце зустрілися дві половинки, роз'єднані колись давно, тисячі життів тому. Вони розмовляють дотиком, якимись хвилями. Чи я ревную? Як не дивно, ні. Що б там не було, а між нами назавжди лишиться Віль-Таен, пісня джунглів і шалена ніч у будинку Бартонів. А там хай буде, що буде.

— То нема чого розводитись. Ходімо.

Ми виходимо з тіні і йдемо вуличкою. Колись я ходила так до школи й назад. Доріжка обсаджена абрикосами, навесні вони починали цвісти і так пахли, що жодні неприємності вже не мали значення. Ті пахощі означали одне: скоро літо, канікули, біганина темними дворами, криваві бійки «стінка на стінку», вибухи пляшок із соляркою, незаплановані візити до міліції, шалені гонитви дахами, крики обурених громадян та інші насолоди, заради яких варто жити на світі.

— Як ви тут опинились?

— Слідами трупів. — Керстін посміхається. — А якщо серйозно, то я чудово знала, де тебе шукати. Я ж маю твоє досьє, в мене тут багато друзів.

— Тобто?

— Вибач, люба кузино, але ти інколи буваєш страшенно сентиментальна, а тому — вразлива й передбачувана. Я, власне, знала, що ти даси собі раду, але про всяк випадок вирішила підстрахувати. А твої хлопці дістали мене до живого своїми доскіпуваннями. Усякому терпінню є межа.

—І що тепер?

— Нічого особливого. Схоже, план вдалий. Сьогодні по обіді Курт прилетів до України — разом із дипломатичною поштою Лівії. Це сталося після того, як ти зранку підірвала вантажівку на мосту.

— Ти й це знаєш?

— Люба, коли йдеться про терориста такого масштабу, спецслужби змушені співпрацювати. Звичайно, знаю. Ти виявилась дуже спритною.

— І в чому полягає співпраця місцевих спецслужб?

— Я тобі скажу. Вони саботують накази деяких політиків, зацікавлених у Куртові. Інакше б уже вся поліція цієї країни шукала тебе. А так — трупи тихенько прибирають і, як казав один мій знайомий, спокій голові. Зрештою, місцевим ця історія вигідна з усіх боків. Ми робимо за них брудну роботу, а ситуація, як лакмусовий папірець, показує, хто є хто серед політиків і вищого керівництва. Так ними легше маніпулювати. Маючи інформацію, можна правити будь-якою країною. Власне, це й робиться.

— Якщо це так, що ж ти надсаджуєшся на роботі?

— Я тобі поясню. Під шумок ми — я та мої колеги — прибираємо особливо знахабнілих, щоб інші хоч трохи совість мали.

— Просто прибираєте?

— Так. Фізично знищуємо. Убивці на службі в держави. У кожній державі є свої, та мета в нас одна. Тільки-но хтось починає турбувати світ сильніше, ніж це дозволяється, ми дістаємо наказ.

— Але ж так можна знищити будь-кого — політичного противника, конкурента тощо?

— Само собою. І нас постійно намагаються використати, думка не нова, на жаль. Та ми маємо свої правила. Ми поза політикою, поза бізнесовими інтересами.

— Краще б я цього не знала.

— Усі так кажуть. Нам навіть нагороди вручають тихцем, хоча щоразу вимагають рятувати світ.

— Тобі це ще не набридло? У тебе чоловік, діти…

— Знаю. Бачиш, так склалося. Ми з Еріком разом, та по-іншому я жити не можу, і він, на щастя, це розуміє. Я іноді думаю: може, тоді в Атланті вибухнуло саме тому, що я на той час була у відпустці? Може, я б могла цьому запобігти?

— Ну, це ти вже… той… занадто.

— Може. Я тоді вперше тебе побачила. Просто зафіксувала, за звичкою. Ти була в одній з операційних — скінчила одну операцію і перевдягалась до іншої. На стіл тоді поклали біляву дівчинку років восьми — в неї живіт був…

— Так. Проникне поранення, пошкоджено печінку, шлунок, розрив діафрагми, численні внутрішні кровотечі. Аннабел Джастін. Я нічого не змогла вдіяти. Нічого.

— Ти пам'ятаєш?!

— Так. Усіх. Іноді вони приходять до мене у снах, я прокручую в пам'яті хід операції і думаю, думаю: може, я чогось не зробила, аби врятувати? Можна було, а я не зробила, згаяла час чи розгубилась? В Атланті в мене на столі померло семеро, ще двоє — протягом кількох діб після операції. Четверо з них — діти, найменшому було два з половиною роки, його звали Адам Бонсіні, пошкодження легенів, численні внутрішні кровотечі, шок, закрита черепно-мозкова травма. Даґлас Мелвін, чотири роки, травматична ампутація нижніх кінцівок, опіки, шок. Меріелл Сандерс, дев'ять років…

— Припини. — Керстін міцно бере мене за руку. — Послухай, Торі… Я вивчала твоє досьє. Я спостерігала за тобою. Неможливо врятувати всіх. Я впевнена, що ти зробила все, що могла, і ніхто не зробив би більше.

— Може, й так. Але якби колись хтось потрудився пристрелити Педро Монтою, не народився б Курт. І всі ті люди досі б жили. Ти розумієш?

— Ми зупинимо його.

— Ти не розумієш! Якби наші непідкупні політики не захищали Курта, ті діти були б живі, а Курт гнив би в тюрмі! Усе це через гроші. Життя людей варті менше, ніж зелені папірці. Уже через одне це я ненавиджу цивілізованих людей. Саме вони — дикуни, непотріб, ти розумієш?!

— Не всі.

— Не знаю. Надто багато брехні, ідіотських умовностей, за якими можна приховати будь-що.

— Я знаю. Але зараз ми можемо запобігти іншій трагедії — просто пристреливши Монтою. І всім буде добре.

— Усім, хто вижив.

— Власне, так. Але для тих, хто не вижив, ми вже нічого не можемо зробити. Не можна змінити минулого, а от майбутнє — навіть дуже можна. Хоч іноді минуле не хоче залишати нас…

Стиха розмовляючи, ми підходимо до стоянки. Я ловлю себе на думці, що оце вперше за весь час ми не побилися. З нею можна говорити, вона теж плює на політкоректність.

Охоронець уважно читає квитанцію, потім відчиняє ворота. Он він стоїть, мій джип, зад у нього трохи прим'ятий, та то дрібниці. Головне — зараз поїдемо кудись, де зможемо перекусити й поспати, бо я втомилася.

— Добряче тебе стусонули!

— Я його, паршивця, підсмажила і втопила. Що ти там шукаєш?

— Маячок тобі могли причепити. Відкрий капот.

Я відкриваю капот. Тьмяно поблискують нутрощі автомобіля. А, треба мастило залити.

— Дивись!

Цікаво. Динаміт, ніщо інше.

— Хтось порався біля машини.

— Торі, геніально! — Керстін глузливо сміється. — Це може бути відволікаючим маневром. Знаєш, на виду чіпляють таку простеньку конструкцію, розраховану на невибагливого глядача, — навіть ти б це помітила, так? Як ні, то ще краще. А десь глибше ховають іншу бомбу, яка вибухає, скажімо, через кілометр пробігу. Такий собі протиугінний пристрій.

—І що тепер?

— Нічого. Пішки підемо. У нас зараз немає часу розбирати машину по гвинтиках.

Ми біжимо вулицею. Я колись ходила нею до школи, вдихаючи аромат розквітлих абрикос. Тепер я віддячила їй тим, що привела сюди смерть. Значить, якщо Курт загине у Штатах, то буде скандал, а якщо тут? Значить, тут теж будуть неприємності? І, можливо, вже десь тут вибухне крамниця, кафе або школа? От тільки уряд цієї країни так не переймається своїми громадянами, отже, вони не матимуть жодного шансу — навіть ті, що виживуть? У цьому й полягав план: подалі від власної хати, а там — хоч вовк траву їж? І хай Наташка дорожить життям, що з того? Її життя менш цінне, ніж політичні пріоритети. Хай йому чорт, чому я аж тепер це зрозуміла?!

— Куди тепер?

— Ліворуч, між будинками.

Вони, напевне, почули стрілянину, а от чи вистачило їм розуму затаїтися й перечекати? Хтозна. Від Еда можна сподіватися будь-чого, а його благородні поривання заразні, я це вже точно знаю.

Закапелок між гаражами порожній. Їх немає, я озираюсь навколо — та дарма. Вони наробили дурниць.

— Їх нема.

— Сама бачу. — Керстін притуляється до стіни гаража. — Скоро почне світати. Треба вирішувати. Куди вони могли піти?

— Не знаю.

Справді, вже Сіріє. На стіні гаража я бачу знак — четвірка навпаки. Написано кров'ю, зовсім недавно. Знак невеликий, та написати його могла тільки одна людина — Наташка. Це наша сигнальна система. Тільки ми двоє знали її. Ми вигадали її одного літа, коли активно грали у війну, — нам було років по десять. І це була війна, я вам скажу! Нас брали в полон, і обмінювали на своїх, і… Словом, війна — вона і є війна. А ми з Наташкою розробили сигнали, аби було легше знаходити одна одну. Четвірка навпаки саме й означала полон. У Наташки сьогодні не знайшлося крейди.

— Їх знайшли.

— Звідки ти це знаєш? Може, твоя подруга повела їх у якийсь сховок.

— Просто прийми це як факт. Їх знайшли, і тепер тільки Бог знає, де вони можуть бути. Нам треба вшиватися звідси, доки й нас не запопали, треба десь осісти й трохи відпочити…

— Маєш рацію. Треба десь помитися, бо мікроби нас знищать швидше, ніж терористи. До готелю нам не можна… Зараз, чекай!

Вона вихоплюється зі схованки й біжить до під'їзду Там спокійно куняє старий іржавий «запорожець». Я навіть знаю, чий він, — деякі речі не змінилися. Його власник — одноногий дядько, котрий завжди ходив у синьому береті. Отже, він і досі живе в цьому будинку, а свого драндулета навіть на стоянку не ставить — упевнений, що таке щастя нікому й задарма не потрібне. Мені трохи ніяково, що ми крадемо машину в каліки, та ми ж потім віддамо!

— Там немає пального.

Ми підводимо голови. З балкону другого поверху на нас спокійно дивиться власник машини.

— Зовсім? — Керстін діловито буцає ногою колесо.

— Зовсім. І вже давно. А що, треба їхати?

— Треба сховатися. — Керстін проводить пальцем по запиленому склу. — І просто зараз.

— Піднімайтесь обидві сюди.

Керстін тягне мене до під'їзду. Мені це видається божевіллям — йти в гості до людини, у якої ми щойно намагалися вкрасти машину. Та перед Керстін замаячила перспектива ванної кімнати, тож якби навіть їй на дорозі став танк, вона б його змела єдиним поривом своєї душі. Я все знаю про гігієну, але в неї це просто пунктик.

Двері оббиті вишневим гладеньким дерматином. Табличка з номером квартири охайна і з претензією на аристократичність, ручка на дверях у вигляді голови вовка, кнопка дзвінка теж не просто так, а оздоблена якимось химерним металевим плетивом. Наш гостинний господар — людина непересічна.

— Заходьте.

Він прочиняє двері, і ми прослизаємо у вузенький передпокій. Мені страшенно незручно, а Бартон почувається, як риба у воді. Як колись казала баба Галя з третього під'їзду, поганому виду немає встиду. Вона мені це казала! Що б вона про Керстін заспівала, цікаво? І взагалі — під старість на людей нападає повальна цнотливість. Чим більше ліхтарів запалено замолоду, тим суворіші судді виходять під старість. Дивна штука, правда?

— Я до ванної перша!

Господар подає нам чисті рушники. Я ставлю свою сумку на підлогу. Ця сумка вже є частиною мене: там інструменти, зброя, засоби особистої гігієни… Бартон могла б не квапитись так до ванної, це неввічливо. Та вона вже зачинила за собою двері.

— Прошу, заходь до кімнати.

Господар повертається і йде вперед, мені незручно бачити його так зблизька. Милиці стукають об підлогу. Кімната невелика, така сама, як у Наташчиній квартирі. Старенький диван, телевізор і полірований сервант — такі випускали у п'ятдесяті роки.

— Сідай, Віко.

Я здригаюся. Звідки він знає моє ім'я? Це якась пастка, і ми самі в неї попхалися…

— Чого ти дивуєшся? Ти ж виросла в сусідньому дворі, в мене там гараж був колись — ви ж на ньому постійно засідали.

— Гараж?

— Так. А ти не знала, що він був мій? Кажу «був», бо довелося продати. Але ваші шкодливі мармизи мені добре відомі. Ти, Наталя, Петько, Катерина, Славко і Сергій. Нікого з гоп-компанії не забув?

— Машка.

— Ну, так. Маша. То невже ти думала, що я тебе не впізнаю — хоч би скільки там років минуло? Не так сильно ти змінилася. Як Роза поживає?

— Здорова, слава Богу.

— Добре. Нас дедалі менше лишається — ми ж із Розою колись в один клас ходили. І Давида я знав. І твою матінку непутящу — вибач, звичайно, та роки спливли… Я тут сплю на балконі — спекотно, знаєш, то вся ота колотнеча вночі мене розбудила. Це вас так заганяли?

— Власне кажучи…

— Е-е, дарма ти так. Чи ти думаєш, що побіжу доносити? Навіть у голову не бери. Твоя сестра бідовіша за тебе, а ти мене вже півгодини і так, і інак приміряєш — і все кінці не зведеш. Не буду я доносити.

— А ви…

— Андрій Петрович. Так мене звати.

— А, так, звичайно… Ми заплатимо за клопіт, я…

— Я в тебе грошей питав?! Паскудне дівчисько, зовсім мізки по тих америках розгубила! Це теперішні за гроші матінку заріжуть, а ми колись не так жили, то вже мені мінятися не з руки.

— Я не хотіла вас образити.

— Бач, не хотіла… Не годиться так. Сідай, не стовбич, ледве на ногах тримаєшся. Хто це вас обох так витіпав?

— Та так…

— Торі, йди до ванної.

Керстін уже впоралась, тепер сяє як нова копійка, аж мені хочеться її стусонути. Зовсім совісті немає! Упіймалась на гарячому — і наче нічого не сталося. Піду від них, божевілля якесь.

Я зачиняюсь у ванній. Вона така сама крихітна, як колись була в нашій із тіткою Розою квартирі. Тут чисто, старенькі кахлі блищать, ванна біліє — мені треба трохи зібрати думки, а кращого місця я не знайду. Дістаю з сумки речі, роблю інвентаризацію. Усе начебто на місці. Навіть гранати. Як я про них забула?

Шкода, що ми не можемо зв'язуватися подумки. Тоді б я знала, куди поділись Ед і решта. Цікаво, чому я найдужче переймаюсь Едом? Він як мала дитина, в нього повно небезпечних переконань.

Вода змиває з мене бруд, піна для ванни й шампунь так гарно пахнуть, я хочу їсти і спати, але неспокій гризе мене. Якщо за всім цим стоїть Курт, то він наробив купу дурниць. Я не розумію, навіщо влаштовувати таку виставу, коли можна було нас усіх просто перестріляти — дешево і сердито? Щось тут не те.

— Ти що, заснула?

Бартон могла б дати мені спокій, та це їй, вочевидь, і на думку не спадає. Цікаво, де вона поховала свої ножі? Власне, то її клопіт. Я знехотя виходжу з води. Гаразд, потім про все подумаю. Усе одно зараз голова не працює.

—Іди швидше, нас пригощають сніданком.

Я витягаю з сумки чисту сорочку й шорти. Я вже не хочу їсти, мені треба трохи подумати. А ще мені все набридло, і щось не збігається в усій оцій історії, не збігається так, що аж пальці знать. І Керстін це знає, лярва така, тому замилює мені очі, аби я не звела всього докупи, але я вже скоро зрозумію. Аби тільки не запізно…

Вони вже спілкуються, наче давні знайомі. Дядько розповідає історію свого життя, я йому не заважаю. Мабуть, я видаюсь абсолютно черствою, та нічого з цим не вдієш. Щось не дає мені спокою, щось таке, чого не можна було пропускати, а я пропустила. Керстін заливчасто сміється, але очі її невідступно слідкують за мною. Так левиця вистежує здобич — знаєте, леви-самці самі не полюють, це обов'язок самок. Отака сволота, можете собі уявити?

— Він тоді штовхнув мене — не хотів, звичайно, аби аж так, а я перечепився і впав, а на ногу мені трактор, гусениця важка… Ото й по всьому.

— І що? — Керстін наче справді зацікавлена.

— А нічого. Хто я, а хто він! Сказали — нещасний випадок, інвалідність дали, отой «Запорожець» виписали і гараж побудували. А йому нічого. Синок начальника, що ж ти вдієш? А жінка пішла, та то давно вже сталося, двадцять п'ять років минуло. Мені тепер і скаржитися, здається, не варто, бо як на теперішні часи, то я б і цього не отримав. Таке життя настало — люди ніпочому.

— А ви весь час живете самі?

— Та й сам. Як така жінка трапиться, що подобається, то їй каліка не до шмиги, а як котрась і не проти — то мені не до серця. От ти скажеш — диви, ще й перебирає! А я тобі на це — душа ж у мене цілою лишилась, то що ж мені тепер, вішатись? Ну, а зараз уже й сенсу немає про це думати… Життя минуло. Скоро сторчака до ями. Сідай, Віко, снідай.

— Дякую.

— Оце дивлюсь я на тебе і сумно робиться. Що з тобою чужина зробила! Яка ж ти була — вогонь-дівка, одірви-підошва, заводіяка! А зараз наче пригасла… Що вони там робили з тобою?

— Нічого такого.

Нічого не робили. Я собі все зробила сама. Ну, не зовсім сама, та все одно. Я заборонила собі відчувати щось, окрім своїх професійних обов'язків. Я закам'яніла всередині, бо інакше був би тільки біль: від того, що чужина, від того, що я скрізь зайва, від того, що зробив Гарольд, — багато років тому, але все одно. А тепер мені додалося, повною ложкою.

Тому мені хочеться, аби Та-Іньї забрала мене звідси. Та я, мабуть, для чогось іще тут потрібна. Знати б, для чого…

Я не відчуваю смаку їжі. Мене аж хитає від утоми. Я непокоюся за своїх Сінчі, за Наташку — її ж можуть зґвалтувати ті покидьки. Я взагалі непокоюся, якийсь черв'ячок точить мене, я розумію, що мене хочуть підвести під дурного хату.

— Величко, ти тістечко гірчицею мажеш.

А, он воно що! А я все думаю, що воно за гидота така?

— Не твоє діло.

— Аякже. Іди спати, на тебе дивитися страшно.

— На себе подивись. Візьми он іще одну табуретку, бо на одній зад не вміщається.

— У мене він принаймні є.

— Є — це м’яко сказано.

— Торі, це жалюгідно. Іди спати.

Я підводжусь і йду до кімнати. Диван біліє свіжою білизною. Я падаю в неї і засинаю ще в польоті. Цікаво, чому Керстін не лягає? Двожильна вона, чи що?