Дух джунглів

4

Колись давно, ще в тому житті, мені снилося таке урвище. Тоді тітка Роза будила мене вночі, обіймала та співала пісеньку про Лемеле, який торгував іграшками, про Лемеле, що купив місяць замість черешень, аби потішити маму. Тітка Роза не знала інших колискових, та я й не потребувала інших. Але мені з дитинства снилося це урвище. Господи, як страшно, а я навіть кричати не можу.

Вода поглинула мене, увібрала в себе, потягла вглиб. Бач, не вмер Данило, так болячка задавила. Я банально потопаю і нічого не можу вдіяти. Заради цього не варто було тікати з того літака. Темрява болить мені в грудях… чи то вода? Не знаю…

— Не розумію, нащо я це зробив.

’ Я не пригадую цього голосу. Хтось стогне поруч. Мені тепло й сухо, а сонце десь далеко, за зеленавою пеленою, що коливається й репетує на різні голоси.

— Ну, красуне, прокидайся! Я хотів тебе вбити, а натомість виявився таким самим слиньком, як твій приятель. Давай, приходь до тями, з ним зовсім зле! Ну ж бо, Торі!

Я відчуваю, як мене душить кашель. Скільки я тут лежу, якщо встигла обсохнути? Обсохнути, авжеж. Цікаво, де мій одяг?!

— Я вже все бачив, тому можеш не турбуватися дрібницями.

Дрібницями? Який нахаба! Я нарешті фокусую свій погляд. Він дивиться на мене задумливо й трохи іронічно. Чомусь я його таки не вбила. Усе в житті трапляється чомусь. Нічого, ще встигну.

— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес.

— Твої батьки навмисне це зробили? Аби ти назавжди залишався одинаком? Жодна жінка не запам'ятає цього, жоден священник не вимовить без шпаргалки, та й тобі забракне часу повторювати.

— Маєш злий язик.

— Де мій одяг?

— Ось, устиг висохнути. Зроби ласку, вдягнися. Я тут уже кілька місяців, тому не випробовуй мого терпіння.

— Гарячі латиноси, чорти б вас усіх забрали. Де мій наплічник?!

— Ось, тримай. Я забрав лише своє, — він демонструє пістолет. — Ти залишила мені набагато менше.

Та мені вже не до нього. Я дістаю контейнер з ліками та інструментами. Усе, хвалити Бога, ціле, вода не дістала. Я вдягаюсь і озираюся на Еда. Той лежить непритомний і блідий. Навіть крізь засмагу видно, що справи його погані.

— Я витяг спочатку тебе, а потім його.

— Краще б ти вчинив навпаки, він же поранений.

—Із вас двох ти цінніша. У тебе немає небезпечних переконань і є кілька цікавих навичок. А також я схильний кохатися виключно з жінками.

— Навіть не мрій про це.

— Чому? Помріяти завжди можна.

— Тобі не казали, що від онанізму сохне мозок? Якщо спиратися на цю теорію, то ти дрочиш від народження — так мало лишилось у твоїй голові.

Він аж сіпнувся від несподіванки, очі його загорілись небезпечним вогнем. Хлопче, я тебе не боюсь. Мені начхати на твою вразливу душу. А от якщо Ед загубив свій наплічник, це вже гірше. Власне, що може бути гірше? У хлопця шок, він об щось добряче торохнувся ребрами. Але на перелом не схоже. Я приводжу його до тями, він довго й болісно кашляє, але це нічого. Чергова порція антибіотика — і, можливо, все буде гаразд.

— Ти завжди говориш те, що маєш на думці?

Ніколи, але тобі про це знати не треба.

— Звичайно. А що?

— Я гадаю, ти колись нарвешся. Неодмінно.

— То й що? Найбільше зла на світі від того, що люди думають одне, говорять інше, а роблять щось третє.

— Це такт і виховання.

— Це подвійна мораль і брехня. І не для того я тиняюся джунглями, аби мене виховував волоцюга в ланцях та ідіотському кашкетику.

— А для чого ти тиняєшся джунглями?

— А ні для чого. Не твоя справа. Де хочу, там і тиняюсь, ти мені не указ. Ось, потримай отут, я його перев'яжу, а потім візьмуся за тебе. Чого кривишся? Чи ти думав, що я не помічу? Ти розпанахав собі руку від ліктя до плеча, перемотав якоюсь ганчіркою і думав, я не помічу? Не бійся, чіко, болітиме не дуже.

— Не називай мене чіко.

— Як схочу, так і називатиму.

— Я тебе вб'ю.

— Це я вже чула. Ти це обіцяв. Обіцянка-цяцянка, еге ж?

— Ти й мертвого доведеш до сказу.

— Та досить вам…

Едові очі такі блакитні й нещасні. Куди я дивилась? Та ніякий він не просмалений журналюга, а просто хлопчик із хорошої родини, який вирішив показати, що й він чоловік. Цуценя ти шолудиве, а не чоловік. І засмага твоя — не та засмага, яку дістають, волочачись дорогами світу. Ти довгенько лежав у солярії голяка, надто рівномірно засмаг. І не дуже глибоко. Хлопче, кого ти хотів обдурити?

— Заткни пельку, Еде. Це через тебе я опинилась у такому лайні. Бо ти маєш у голові купу непотребу, який коштуватиме нам усім життя, якщо ти не припиниш цитувати підручники недільної школи. Давай, Луїсе, свій біцепс, подивлюсь, що там таке. Та не кривись, бо як лусну у вухо, то й ноги задереш. Ходячий лазарет якийсь розвели, трясця вам усім у печінку.

Я така люта, що готова повбивати гадів. Я не терплю накладок, а вони сиплються на мене, як град. І чого сіпнули мене чорти летіти тим літаком? Не могла почекати рейсового? Чорт, не було жодного іншого квитка. Я поспішала, у мене був наказ, а тепер ще більше поспішаю. Тільки що з того? Ось на моїх руках двоє поранених, а єдине, до чого я ставлюсь абсолютно однозначно, так це до своїх обов'язків. Люди зазвичай помирають, із цим нічого не вдієш. Та жоден із них не помер тому, що я відмовилась виконати свій обов'язок. Жоден.

— Чого ти злишся? — ач, сволота, який комунікабельний виявився, раніше треба було…

— А чому й ні? З чого мені радіти?

— Ми ще живі.

— Це в будь-якому разі тимчасовий стан. До речі, де ми?

— Я й сам думаю про це.

А подумати є про що. Навколо нас вирує життя, але вирує досить своєрідно. Ми в глибокій западині: високі вертикальні скелі й озерце посередині. У це озерце ми й булькнули, та ще з такої висоти! Увесь цей ландшафт вулканічного походження. Ми розташувалися на камені — широкому й гладенькому, як стіл. Трохи далі видно смужку піску й суцільну стіну лісу, лише пухнасті папороті заклично махають нам листям.

— Ти хочеш сказати, що не знаєш, що це за місце? Хто ти взагалі такий і що тут робиш?

— Я вже чув ці запитання разом із жахливими погрозами. — Луїс вдивляється в зарості. — Власне, те саме я б хотів спитати в тебе, але природна вихованість дається взнаки.

Отож, я просто мандрівник. Шукаю пригод і гострих відчуттів.

Бреше, без сорому казка. Аякже, мандрівник — із таким пістолетом! Та з тебе такий мандрівник, як із мене папа римський.

—І як, знайшов?

— Ти ж бачиш.

Я швидко роблю інвентаризацію. Головне, зброя при мені, магазин повний, коробка з патронами на місці, інструменти в порядку й вечірня сукня цілісінька. Решта якось владнається. Треба вибиратися звідси.

— Еде, ти можеш іти?

— Так, тільки трохи відпочину.

— Тоді перекусимо. До речі, Луїсе, а що то за одні гналися за нами?

— Вам краще знати, вони ж вас шукали, — він усміхається, зуби в нього всі цілі й білі, як у рекламі. — Я тут кілька місяців, і за мною ніхто не ганявся.

— Ти ж прагнеш пригод? Ось і маєш, чого тепер нарікати?

— Тільки не пригод, пов'язаних зі Скаженим Педро.

— Значить, ти все-таки знаєш, хто за нами гнався?

— Я ж маю очі! Звичайно, що знаю. Це люди Педро, місцевого кокаїнового короля. Тут гарно росте кока, знаєш? Тут усі з цього живуть.

Стара історія: одні труять себе гидотою, інші на цьому заробляють. Десь зникає, десь прибуває — такий закон виживання, ніхто його не скасовував. Якщо тобі не до снаги жити в реальному світі — що ж, природний добір робить свою справу. Раніше це були хвороби, мор, тепер — наркота. Кожному своє, і нічого з цим не вдієш. Просто раніше було набагато менше охочих заробляти на пошесті. Чи то мені так здається? Людської природи не змінити.

—І нащо ми йому здалися, цьому кокаїновому королеві?

— Вам видніше. Я бачив, як падав літак. І я гадаю, Скаженому Педро був потрібен хтось із вас, от тільки хто?

— Тільки не я.

Я нікому не потрібна: тітка Роза так далеко, а крім неї, моя доля нікого не хвилює. Либонь, це й добре. Я почуваюся вільною, можу робити, що хочу. І я звикла до самотності, я не прагну нічийого товариства. Я просто люблю волочитися світом, не розбираючи доріг, от і все. Немає нічого страшнішого за остаточність. Я цього не знесу, ніколи. Коли я помру, то стану хмарою, літатиму світом і чхатиму на все, як і зараз, тільки тоді це буде дещо відчутнішим для людства.

— Еде?

Він просто жалюгідний. Бачила я таких. За одним з них навіть якийсь час намагалася бути заміжня. Уявляю все його нудне зразково-показове життя. Народився в добропорядній заможній родині, над ним трусилась матуся, його пестили й переконували у винятковості. У школі він був шалено популярним, можливо, капітаном футбольної чи бейсбольної команди, дівчата самі чіплялись до нього, а він пишався, як собака в човні… Потім — університет, тепленьке місце, про яке подбав татусь із тугим гаманцем… Але в якусь мить нашому хлопчикові почало чогось бракувати, він переїв солодкого або йому набридло штучне існування, і він вирішив показати себе світові, наче світ не обійшовся б без цього явища — та таке йому й на думку не спало, ще б пак! Начепив на себе штучну засмагу, старі джинси й вирушив у дорогу — мамин син, зразковий хлопчик Едді Краузе. Нікчема.

— То як, Еде? Може, це тебе прагне запопасти Скажений Педро? Відкиньмо думки про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію й подумаймо в іншому напрямку. Чим ти його міг зацікавити, Едді? Що в тебе є такого? Чи у твого татка аж така купа грошей?

— Я не пам'ятаю, щоб говорив тобі про свого батька.

— I не треба говорити, все ж і так ясно. От тільки не варто було плести мені казочку про твоє славне минуле в цих краях. Може, ти й був тут колись, але як турист, не інакше.

— Чому ти так вирішила?

— Не твоя справа, але май на увазі, я в цьому впевнена, а процес мислення — то моя приватна справа. Давай, Еде, розкажи мені.

Він знічено мовчить. Луїс сидить трохи осторонь і спостерігає за мною з якоюсь незрозумілою міною. Я починаю дратуватися. Час спливає, скоро знову буде ніч, а я через цих йолопів анітрохи не просунулася вперед, навіть навпаки, провалилася в якусь яму, ледь не втопилася, а я ж іще сама собі потрібна, мені нема коли помирати!

— Послухайте, ця розмова ні до чого не приведе. — Луїс зводиться на рівні ноги. — Хто ще був там, у літаку? Ви ж не були єдиними пасажирами?

— Ні. Там був добрячий гурт багатеньких янкі, — мені неприємно згадувати про них. — І всі вони були задосить огидними, аби мати купу шанувальників і просто доброзичливців.

— Ти себе не скидай з рахунку. Ти своїм отруйним язиком дошкулиш навіть буддійському святому. — Луїс порпається в наплічнику, потім дістає банку з консервованими бобами. — Поїмо й підемо далі. Треба вибиратися звідси. Фактично, ці місця — нічия земля, прикордоння, от Педро тут і засів. Нам варто щонайшвидше піти звідси, інакше він нас дістане.

— А ти чого так нами переймаєшся? Йому потрібні ми, а не ти. А як же запевнення, що ти просто випадковий перехожий? Якщо так і є, то можеш зараз покинути нас — і матимеш спокій. Якщо ти блукаєш тут кілька місяців, тобі нічого не загрожує.

— Власне, так і є. Але самі ви звідси не виберетесь.

—І що? Чи тобі не однаково?

— Мені з вами цікаво.

Щось тут не так. Цікаво — це не мотив. І чи випадково він опинився в тій печері? І чому він не йде? І навіщо він рятував нас із води, і як йому це вдалося? Яка йому з цього користь? Хто він насправді такий? У мене є купа запитань, та навряд чи я дістану на них правдиві відповіді. Він надто цивілізований для правди. Ось чому я живу переважно серед диких племен. Там брехня вважається ганьбою, а для так званих цивілізованих людей брехня — це просто гарне виховання. Цього я своєю макітрою ніяк не збагну.

— Торі, мене вражають твої душевні муки. Ти не дуже любиш людство? Тоді дивно, чому ти обрала собі таку гуманну професію?

— Якби я не була зобов'язана рятувати людство, я б його просто знищила — відсотків десь на дев'яносто.

— Сподіваюся, ти жартуєш.

Ми підводимось і йдемо. Я допомагаю Едові, я не можу покинути його в такому стані, на жаль. Думаю, що я не жартую. Я не бачила від людей нічого хорошого. Тільки тітка Роза була доброю до мене — не тому, що чогось від мене хотіла, а просто так. То з якої речі мені захоплюватись людьми? Мені немає ні до кого діла. Я лікую їх, і вони йдуть і розчиняються в просторі. Не більше й не менше.

Зелені гілки підліску чіпляються за одяг. Мені здається, що якась комаха впала мені за комір — добре, якщо не вкусить. Та й змії тут є, точно знаю, що є. Добре хоч, що не болото. І левів, левів немає! Якби ви знали, яка то страшна тварюка, ви б мене зрозуміли. Я страшенно люблю котів, навіть ягуарів, та леви не мають із ними нічого спільного, хоч би що там стверджували зоологи. Леви потворні, їхні очі — то очі злої людини, а не яскраві й прозорі очі кішки. Коти мають природжену божественну грацію, левам вона не притаманна. Лев — це просто машина для вбивства, а кіт — то ж естетика, то для того, аби люди бачили красу… Лев не кіт, хай навіть не примазується до цього чарівного пухнастого племені.

Ми сходимо на схил гори і бачимо невеличку долину. Гойдаються крони дерев, між ними видно якісь руїни. Цікава штука! Завжди любила руїни. Навіть мріяла колись учитись на археолога, та тітка Роза переконала мене, що руїн і старих скарбів на мене може не вистачити, та й шукати їх морочливо, а хворих скрізь повно, і вони самі мене шукатимуть. Тітка Роза мала цілковиту рацію, але потяг до старожитностей у мене лишився.

—І що це таке? — я просто нестямлюся від утіхи.

— Не знаю. — Луїс розгублений і здивований. — Не знаю, що й казати. Навіть не уявляв, що тут є таке!

— Ходімо туди! Негайно.

Моя душа прагне цих руїн.

— Це може бути небезпечно. — Ед утомлено притуляється до кам'яної брили. — Хтозна, що там таке, може, там дикуни абощо…

— Найбільші дикуни — так звані цивілізовані люди. Можеш мені повірити, Еде, я це точно знаю. Тому я піду туди — з вами чи без вас.

— Ми всі туди підемо. — Луїс закидає собі на плечі Едів наплічник. — Не бійся, аміґо, ми ж собі ніколи не пробачимо, якщо не поглянемо, що там.

Він має рацію. Я знаю: якщо я зараз відступлю, ті руїни снитимуться мені, я блукатиму навколо них до кінця свого життя й шукатиму туди дороги, та її не буде уві сні, якщо я не знайду її насправді. О, я себе добре знаю! Я не відмовляю собі ні в чому, бо сила моїх нездійснених мрій і бажань мене ж потім і нищить. Як тоді, з лялькою. Бідолашна тітка Роза!.. Але, на моє щастя, бажання мої не сягають місяця на небі.

Ми спускаємось кам'янистим схилом. Я згадую собі всі бачені колись кіношки на тему «Закляття долини змій» (цього ще бракувало!), потім про Індіану Джонса… Може, там на нас чекають якісь таємниці, скарби й невідомі науці настінні малюнки. Може, ці руїни — залишки станції прибульців. Може, там… Та що завгодно, я згодна на все. Ну, майже на все.

— Гадаю, це місто будували не інки, ця архітектура абсолютно для них не характерна. — Луїс уважно розглядає колони. — І занепало воно задовго до прибуття конквістадорів. Цікаво, надзвичайно цікаво…

— Звідки ти це знаєш?

— Я викладаю історію та етнографію в Національному університеті — у вільний від пригод час.

Ед мовчки сопе. Він зовсім не в захваті від нашої маленької ескапади. Немає в цих зразкових хлопчиках потягу до авантюр. І цікавитись світом вони можуть тільки згідно з робочою необхідністю.

— Он як! Та знаєш, наука часто сідає маком. Це місто було неприємним, як мінімум. Може, якраз конквістадори його й попорали? То ж були браві хлопці, жадібні до дармового золота й безкарної різанини.

— Ні. — Луїс обмацує барельєфи, як сліпий. — Місто занепало задовго до приходу іспанців. Ось, поглянь. Тут зображення богів, але це не інкська манера і не їхній пантеон. Це якийсь зовсім інший культ.

— Але ж і страхолюдні! Що це таке?

Зображення справді вражають своєю потворністю. Ба, навіть не так. Від них віє якимось злом, набагато більшим, ніж може відчути людина. Так, наче на цих стінах увічнили все найгірше, що тільки могло існувати у Всесвіті. Порожні очі, щупальця, клешні, зміїні жала в ощирених пащах якихось істот, які не могли існувати. Таке можна намалювати тільки добряче нюхнувши кокаїну.

— Чекай, чекай, чікіто… Зараз, ось зараз згадаю… щось таке я чув, чи читав… Ні, не може бути!

— Ми вже тут, значить, може.

— Гадаю, так, але краще було б, якби все це так і лишилось легендою.

Ми сідаємо на сходинки, що ведуть до храму. Що б тут колись не було, його вже немає, і давно. Багато століть тут усе прах і тлін. І десь тут може бути захований скарб, а я не від того, щоб знайти і привласнити щось цікаве й блискуче.

— Давай, Луїсе, просвіти нас.

— Гадаю, ми знайшли останнє місто, де панував культ Прадавніх.

— Що?

— Ну, Тих, хто був до нас.

— До нас було з біса багато всякого. Конкретніше, будь ласка.

— Ой, не хочеться. І щось підказує мені, що треба тікати звідси світ за очі, бо навіть коротке перебування в цьому страшному місці може приректи на вічне прокляття.

— Забобони.

— Не знаю, не знаю… Зрештою, спробую пояснити. Справа в тому, що ці руїни — залишки міста, жителі якого поклонялися Злу. Існують легенди — небагато, але досить і тих, що є, — про Прадавніх, які існували раніше, ніж з'явилися Час і Простір. Це чудовиська, бо вони абсолютно… інші. Вони панували у світі — колись. І легенди стверджують, що вони ще пануватимуть, коли настане їхній час. Знову пануватимуть. А зараз вони просто сплять — уже мільйони років, — але дехто час від часу згадує про них і поклоняється їм, а це зміцнює їх і наближає їхній час. Людство завжди боролося проти них і тих, хто поклоняється їм. Культи Прадавніх завжди відрізнялися страшною жорстокістю. Гадаю, інки знищили це місто задовго до прибуття білих.

— Чому ти вважаєш, що тут поклонялись тим потворам? — Ед зовсім скис, та й мені не по собі.

— Про це свідчать, по-перше, барельєфи і залишки скульптур. Потім — ось, погляньте, — розташування каменів: начебто хаотичне, а насправді — підпорядковане канонам Виклику. Розташувавши каміння саме так і не інакше, склавши жертву і промовивши слова Виклику, можна було поспілкуватися з тим, кому поклоняєшся. От тільки я не знаю, кому саме з Прадавніх поклонялися тут.

— Може, всім разом?

— Ні, Торі. Прадавні, згідно з легендами, живуть поодинці. Наприклад, жорстокий культ Ваала — то культ одного з Прадавніх.

— То хто ж із них отаборився тут?

— Я не хочу знати. — Ед підводиться. — Ходімо звідси, тут якось неприємно.

— От страхополох! — Господи, твоя воля, нащо ти створив чоловіків?! — Тут нікого немає, всі давно померли.

— Що ти пропонуєш?

— Трохи оглянути тут усе. Може, знайдемо щось цікавеньке.

— Гаразд. — Луїс підводиться. — Тоді ходімо до храму, може, там буде зрозуміліше. Не бійся, аміґо, тут і справді вже нікого немає.

Ми піднімаємося сходами. Їх тут забагато, але це нічого. Якось мені незатишно, я наче відчуваю чиюсь присутність, хтось хижий і лютий радісно спостерігає, як ми йдемо до нього в гості. Хто б ти не був, ти даремно зловтішаєшся. Мною ти вдавишся!

— Чого тільки не навигадують люди, аби виправдати свою схильність до звірства! Уявляю, як воно тут було, якщо й зараз мороз поза шкірою. То як, Луїсе, вже видно?

— Культ знищили самі інки як занадто жорстокий. І це при тому, що і в їхньому середовищі жорстокість була суспільною нормою. Можете собі уявити, що ж витворяли адепти місцевої знаменитості?

— І що вони витворяли?

— Легенди свідчать, що ритуальні вбивства новонароджених були тут такою самою звичною річчю, як причастя у християнському храмі. Крім того, канібалізм, тортури і статеві збочення набрали таких форм, що терпець братів по розуму урвався, і все тут рознесли дощенту. — Луїс ходить навколо колон, ніби зачарований. — До нас і про інків так мало відомостей дійшло, а це місто взагалі не знане сучасній науці, і це мене дивує…

Так, це досить дивно. Не помітити цих руїн може тільки сліпий. Варто взяти гелікоптер і пролетіти над районом — і все стане видно. Чи ні?.. Будинки дивної форми, зроблені з якогось світлого каменю, вулиці заросли травою й кущами, але де-не-де видно, що вони були вимощені плитами. Цікаво… Це не схоже на традиційну архітектуру інків. Чи я чогось не розумію? Ну звичайно ж, я завжди плутала інків і майя. Майя — то в Мексиці, а тут інше. Але ці дві культури схожі між собою, а от те, що тут… Хай йому чорт! І якось неприємно, їй-богу. Дійсно, що ж це треба було коїти, аби навіть сучасники здригнулися від жаху? Як правило, ми жахаємось злочинів минулого. Так було з полюванням на відьом, середньовічними карами та епохою європейських королів. Сучасники сприймали все те як норму, а ми жахалися. Так було з Голокостом, із Чорнобилем, з Афганістаном та В'єтнамом — коли це стало минулим. А тут інша справа. Вони сучасникам своїм спромоглися залити сала за шкуру! Спритні хлопці з гарною фантазією.

— Кажеш, не відоме науці місто? То тут, можливо, є скарби. Може, чиєсь добро й досі припадає тут пилом?

Луїс дивиться на мене з жалем. Бідолаха, так переймається наукою! Але все має своє практичне значення. Я хочу знайти скарб. Не для багатства, ні, в мене досить грошей, щоб задовольняти свої забаганки. Але сам факт, розумієте? Скарб, що пролежав у землі сотні років, чиїсь руки торкались його, чийомусь серцю були дорогі шматочки золота, срібла, коштовні камінці… Ті руки давно зітліли, а я можу доторкнутись до речей, яких вони торкалися. Можна навіть зняти відбитки пальців і ввести в картотеку поліції. Цікаво, чи збігатимуться вони з якимись відбитками сучасників, чи й правда, що то неповторний рисунок?.. Коротше, скарб для мене категорія естетична, а не матеріальна. Та не пояснювати ж цього Луїсові? Він усе одно не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє.

— Треба гарненько все оглянути. — Луїс прямує внутрішнім коридором. — Це може забрати якийсь час, але така нагода… Ось вхід до храму.

Отвір темніє, але ми переступаємо межу світла й тіні. Ед бере мене за руку. Не бійся, малий, ніхто тебе не скривдить. Бачиш, тут немає нічого страшного. Просто камінь посеред великої зали і купа каміння, яка була колись скульптурою. Вочевидь, руйнівники були неймовірно люті, коли не лишили ідола стояти, а потрудилися розгатити на друзки. Щось я чула про культ Прадавніх, десь читала… Але де? Крутиться в голові, та не згадаю. Ну то й чорт із ним. Он сходи, що ведуть униз. Поки день, треба глянути, що там.

— Я маю ліхтар. — Луїс нахиляється до наплічника. — Ось, цілий. У вас немає?

— Ні. Гадаєш, там дуже темно?

— Хтозна. Тут більш-менш світло, бо в стінах утворилися проломи, та й отвори для вентиляції є, а як там буде, я не маю жодного уявлення.

— Тоді ходімо зараз, завидна. Я ввечері нізащо туди не полізу.

— Ти боїшся?

— Ні. Просто неприємно.

Я відчуваю, що це місце просоталося злом, якимось страшним і давнім, давнішим за Сонце. І те, що виробляли люди в усі віки, разом узяті, — лише легенька гикавка в порівнянні з тим, що причаїлося тут. Мені чомусь здається, що я чую, як б'ється десь у глибині чиєсь серце. Чи то моє власне?..

— Не йдімо, прошу вас. — Ед стискає мою долоню. — Чесно кажучи, я боюся. Щось тут є таке… неприємне. Ходімо звідси.

— Ні. Коли ще випаде така нагода? — Луїс настроєний рішуче. — Може, там відкриття, яке стане сенсом мого життя і вас також уславить, як лорда Карнарвона уславила Тутанхамонова гробниця? Ходімо.

Ми спускаємося сходами. Вони широкі й не дуже стрімкі, але на них повно кістяків. Я піднімаю з підлоги майстерно зроблений ніж. Це мій перший трофей, я про нього краще помовчу. І цей браслет тобі, красуне, вже давно ні до чого. Кістяк належить жінці, судячи зі стану зубів, молодій. Що ж, смерть не вибирає. Та й надто давно це сталось, аби якось зворушувало мене. Просто гарний золотий браслет, прикрашений камінцями.

— Торі, що ти там шукаєш? — Луїс помітив мій маневр.

— Мені цікаво, до якої раси належали вбиті.

—І що ти скажеш?

— Гадаю, ця молода жінка була аборигенкою, тобто індіанкою.

— А ти сподівалася зустріти тут вікінгів?

— Так було б значно цікавіше.

— Маєш схильність до чорного гумору.

Він аж тепер це каже!

Ми спускаємось дедалі нижче, стає зовсім темно, і Луїс вмикає ліхтарик. Промінь висвітлює кам'яні стіни, купи кістяків на підлозі, якісь предмети, розкидані по кутках. Ед притискає мене до себе, як рятувальне коло. Так у дитинстві він, мабуть, притискав до себе іграшкового ведмедика чи зайчика. Хлопчик виріс, а звичка залишилась. От тільки я не буду твоєю іграшкою, любий. Навіть не сподівайся.

— Прохід веде нижче. — Луїс освітлює сходи, що губляться в глибині. — Ви згодні йти?

— Так. Давай тільки швидше.

Ми майже біжимо сходами. Іти вниз завжди значно легше, ніж угору, — я згадую, що нам іще повертатися назад, — але цікавість жене нас далі. Знову якісь двері, напівпрочинені. Ми заходимо всередину…

То це і є скарби злостивих потвор? Мабуть, так, ми знайшли, що хотіли. Але якось мені тривожно, хочеться безбач тікати звідси. Та це було б нераціонально. Безперечно, перед нами скарбниця. Як могло статися, що на неї досі ніхто не наклав лапи?

— Еде, вщипни мене.

— Навіщо?

— Аби я знала, що це мені не сниться.

— Тоді нам сниться той самий сон.

— А ти не хотів сюди йти.

— Я й дотепер упевнений, що нам треба тікати звідси якнайшвидше.

— Луїсе, що ти робиш?

Він навіть уваги не звертає на те, що тут купою лежать грудки золота, жбани камінців і прикраси. Він утупився в якісь примітивні картинки над дверима, дивак.

— Тут є низка малюнків, наче давні комікси, бачите? Загальний зміст приблизно такий: «Хто візьме собі щось із того, що належить Тому, Хто в Темряві, той прирече себе на вічне прокляття».

— То й що? Наскільки я знаю, скарбниці завжди охороняли від грабіжників силою гіпотетичного прокляття. Забобони.

— А хіба не дивно, що все це досі лежить тут? Що ніхто за стільки років не взяв звідси нічого?

— Я щойно думала про це. Дивно, звичайно, маєш рацію. То й що? Може, сюди ніхто не може потрапити? Може, то місцевий поганий тон — грабувати Прадавніх. Та ми ж і не візьмемо багато! Ну, скільки ми можемо занести? Я, наприклад, візьму кілька прикрас і камінців жменьку, та й по всьому. Це якби в нас був якийсь транспорт, а так — продиратися крізь джунглі з вантажем — неминуча смерть і без усякого прокляття.

— Я згоден, але щось мене турбує.

— А в чому полягатиме прокляття, не знаєш?

— Тут цілий перелік, та я не розумію, малюнки дуже давні, погано збереглися. Малювали, вочевидь, для тих, хто не вміє читати. Інки не знали письма. Тут є ще якісь знаки, та я не уявляю, що воно таке. Не знаю, як ви, а я не візьму нічого з цієї клятої скарбниці, хай воно тут на порох перетвориться. І без прокляття проблем вистачає.

Може, й так. Власне, мені вже теж нічого не хочеться. Є ж у мене браслет і ніж, можна пошукати щось і за межами скарбниці, не хочу я цих камінців. Хтозна, адже прокляття фараонів викосило археологів до ноги. І хоч потім учені розводилися про грибок, погане повітря і таке інше, факт лишився фактом: усі вони померли не своєю смертю і в порівняно короткий проміжок часу. Хай йому грець, зачіпати давню магію — все одно що кобру смикати за хвіст.

— Може, ми колись пошкодуємо про своє рішення.

— Тоді й повернемось, — я рішуче рушаю до дверей. — Усі впевнені в тому, що ніхто нічого не взяв? То я пропоную поритися по кутках за межами скарбниці, я тут дещо примітила. Воно вже не належить цьому жадібному божку, воно належить тим, що померли, бо вони за нього вже заплатили гарну ціну.

— Це демагогія.

— Луїсе, юридично я маю рацію. Гадаю, і Прадавні погодяться зі мною. Я фактично нічого не порушую, тому пошию їх у дурні. Гайда звідси, нам іще треба влаштуватися на ночівлю. А сходів тут до чорта, і всі вони ведуть нагору.

Ми рушаємо назад, принагідно підбираючи матеріальні цінності. Я маю сережки, пару браслетів і пару десятків таких камінців, що аж за серце хапають. І дзеркало — така собі полірована срібна пластина в золотій рамці, прикрашена смарагдами, його знайшов Луїс і дав мені, чим страшенно мене потішив. Я запихаю все те в наплічник і з почуттям чесно виконаного обов'язку йду до виходу. Ед і Луїс поспішають за мною. Ми добре зробили, що вийшли нагору, бо сонце вже наміряється стрибнути за обрій, а сутінків тут не буває.

— Ходімо, заночуємо в цьому будинку, він майже цілий. — Луїс уже набачив гарну місцину. — Ніхто не боїться привидів?

Стіни вціліли, майже весь дах теж на місці і не схоже, щоб найближчим часом він збирався впасти. Уламки якихось меблів чи ще чогось — тепер уже не зрозуміти. Якісь черепки: Луїс підбирає один і розглядає візерунок. Посеред кімнати стоїть плаский широкий камінь із майстерно виготовленим підголівником. Камінь теплий — його розташовано так, що цілий день з отворів попід стелею на нього падає сонячне проміння.

— Нам навіть буде зручно. — Ед іронічно всміхається. — Глядіть, яке ліжко, на всіх вистачить.

— Еде, не говори гидоти.

— А про що ти подумала? — Ед сміється. — Не сердься, Торі, я нічого поганого не мав на увазі.

— Залежить, що мати за погане. — Луїс замислено озирається. — У моєму розумінні секс — це чудово.

— Ніхто не говорить про секс.

— Дурня, аміґо. Ти саме це мав на увазі. І Торі саме про це подумала. Що тут поганого, скажи? Це життя. Але Торі може бути спокійна. Я ніколи не беру жінку силоміць. Найкраще виходить, тільки коли бажання є взаємним.

— Маєш рацію, старий. Що скажеш, Торі?

— Що вам обом доведеться довго чекати. Здрочите в кулачок — і матимете спокій. Я піду, трохи помиюся, бачила поруч щось схоже на колодязь.

— Будь обережна. — Луїс відривається від споглядання черепка. — Тут можуть бути хижаки.

Начхати на хижаків. Але думка про те, що я маю лишитися на ніч поруч із цими двома, мене дратує. Триматиму ніж напоготові. Чорт, яка вода холодна! Цей колодязь — просто глибока щілина в землі, наповнена водою й обкладена білими мармуровими плитами з якимись написами чи візерунками, не розбереш уже. Може, саме тут жерці топили нещасних дівчат, призначених на роль жертви їхньому божеству, але це мене зовсім не обходить. Ось вода, мило й шампунь. Це все, що мені зараз треба. Тільки вода холоднюча.

Виправши одяг, я розкладаю його на гарячому камінні. Треба й хлопців примусити помитися. Ось я скажу їм.

— …не уявляю. Чесно кажучи, я просто гублюся перед нею. — Ед чимось засмучений? Чи то мене обговорюють?

— Викинь це з голови. Така жінка не може належати нікому, я знаю. — Луїс досі перебирає черепки. — Вона не зла, просто страшенно самотня. Можливо, її виховували в притулку. Знаєш, коли в дитинстві зазнаєш лиха, в душі на все життя оселяється печаль. Хтозна, чого зазнала Торі, але вона не зла й не підла, це я тобі точно кажу. Просто те, що ми називаємо цивілізацією, для неї чомусь як червона ганчірка для бугая.

—І що нам із цим робити?

— Нічого. Сприймай як належне.

— Вона мене вдарила, пам'ятаєш?

— I добре зробила. Еде, ти ідеаліст, а Торі — жінка практична. Я ледь не помер з переляку тоді.

— Вона б не зробила тобі нічого, просто погрожувала.

— От тут ти помиляєшся. Якби вона так не поспішала, то виконала б свою погрозу. Вона просто неймовірна, вперше зустрічаю таку жінку.

— То вона тобі подобається?

— Так. Маю надію, що вона цього навіть не запідозрить.

— Чому?

— Тому, що вона всього цього чомусь боїться, а свій страх ховає за агресією. Щось сталося з нею колись, щось неприємне, а я не можу цьому зарадити. Вона подобається мені, страшенно, та…

Я маю припинити цю розмову. Мені неприємно, що вони говорять про мене. Тому я кидаю на підлогу камінець і зазираю в приміщення.

— Скоро стемніє, йдіть помийтеся, і я вас перев’яжу.

Вони йдуть, а я сідаю на кам'яне ліжко. Воно тепле й гладеньке, приємне на дотик. Я витираю з нього пил і знов сідаю. Чому я нервую? Не знаю. Це місце якось дивно впливає на мене. 1 тут абсолютна тиша, якої не мало би бути. Я дістаю з наплічника браслет, що знайшла найпершим. Те, що це не інкська робота, навіть я розумію. Інки, як і майя, робили досить потворні речі: що б там не казали археологи, але мій смак не витримує їхньої естетики. І я не вважаю бірюзу й нефрит коштовним камінням, а вони вважали. Словом, наші смаки різняться. Але цей браслет мені подобається — його робив хто завгодно, тільки не інки. Масивна штука, та візерунок і плетиво роблять його візуально легким, а квіти, викладені з гранатів, смарагдів і сапфірів, можуть означати лише одне: ця річ завжди буде моєю, я не продам браслета ні за які гроші.

— Ось твій одяг, устиг висхнути. — Луїс віддає мені клунок. — Ми свій теж трохи попрали. Поїмо?

Я дістаю консерви та крекери. Справді, їсти хочеться пекельно. Скільки нам лишилося дня? Може, година. Маю надію, що їхній одяг теж устигне висхнути, бо Луїс сидить із голим торсом. Я оглядаю рани, дезинфікую і вприскую антибіотики. Їх залишилось мало, а запас мати треба, хтозна, що далі буде.

— То що робитимемо? — Ед вмостився на ліжку й дивиться, як я перев'язую Луїса. — Куди підемо завтра?

— Піднімемось на гору й перейдемо через перевал. — Луїс навіть не сіпається. — Дякую, Торі. Там, далі, мають бути індіанські селища. Візьмемо провідників — і гайда! Скажений Педро тільки плямкне.

— Слушно.

Воно, звичайно, слушно, але в мене є купа запитань. Хто влаштував катастрофу? Хто вбив стюардесу, та й навіщо було такий город городити? Мабуть, я про це ніколи не дізнаюся. Чесно кажучи, зараз це здається мені якимось далеким.

Ніч упала на нас зненацька. Я чую, як Ед вовтузиться, лаючись: йому болять забиті ребра й дається взнаки рана, а я вже така втомлена, що хочу лише одного — спати. Тому я пропускаю момент, коли Луїс обережно цілує мене в скроню. У мене просто немає сили, аби вбити негідника. Нічого, вб'ю завтра.